Буковинський інтелектуальний календар СІЧЕНЬ 2018

 
Уже традиційно Муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського надає інформацію про знаменні та пам’ятні дати видатних діячів Чернівців, для яких цей 2018 рік є ювілейним і які посутньо вплинули і впливають на духовно-інтелектуальну атмосферу міста.
 
Надані відомості дають можливість дізнатися про основні факти їхніх життя та діяльності. Вони в різний час, в силу своїх талантів і можливостей створювали духовний світ Чернівців, збагачували місто цінними здобутками в науці, культурі, мистецтві. Зазвичай маючи добру освіту та будучи справжніми європейцями, вони на високому рівні здійснювали свою діяльність у різних галузях як у Чернівцях, так і поза межами України.
 
Cеред знаних імен – митрополити Буковини, письменники, викладачі університету, вчені світового рівня і безперечно що митці – маляри, композитори, співаки.

Січень – місяць зимовий і тому наші ювіляри люди серйозні і конструктивні, відрізняються спокійною поведінкою, цілеспрямованістю та чітким розумінням, чого вони хочуть від життя. Вони володіють сильним характером, тому планомірно йдуть і добиваються своїх цілей, завжди мріють про реальне і його досягають. Такими і є наші ювіляри.

 
7 січня – 130 років від дня народження художника
Корнила Володимировича Дзержика (Дзерджика, 1888 – 1965).
Він народився в селі Хлівище, Кіцманського району. Впродовж 1904 - 1908 років навчався в Чернівцях в Рисувальній школі Миколи Івасюка. А потім ще чотири роки вдосконалював художню майстерність у його майстерні у Відні в Академії мистецтв. Творив у галузі іконопису і станкового живопису, також є автором побутових картин та пейзажів. Його роботи відмічені прагненням до ретельного відтворення побаченого, деякою сентиментальністю. За композиційним та колористичним вирішенням близькі до аматорських творів. Полотна зберігаються у Чернівецькому художньому та краєзнавчому музеях та в приватних збірках.
 
Основні його роботи: «Дубки» (1906), «Ранок у горах» (1910), «Безробітний» (1918), «Думи мої, думи»«Автопортрет» (обидва – 1925), «Дружина» (1930-і рр.), «Збір податків» (1940-і рр.), «Визволення Буковини» (1942), «Лісосплав»«Гуцул із трембітою»«Перший колгоспний сніп»(усі – 1945), «Ранок у Карпатах» (1946), «За межу» (1952), «Полонина» (1953), «Колгоспний сад»(1957), «Художник М. Івасюк пише портрет О. Кобилянської» (1964).
 
Відійшов у вічність 10 травня 1965 року в Чернівцях, де й спочиває на місцевому кладовищі. 

 
 
 
8 січня – 125 років від дня народження українського мовознавця-славіста, професора, доктора філології, політичного діяча, дипломата, Надзвичайного Посла і Повноважного Міністра УНР в Берліні
Романа Степановича Смаль-Стоцького [RomanSmal-Stocki] (1893 – 1969).
 
На сайті бібліотеки можна познайомитись детальніше з цією особистістю за посиланням «Достойний син свого батька» www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news 

 
 
 
10 січня – 180 років від дня народження українського поета, громадського діяча,
священика Григорія Івановича Воробкевича
(псевд. Наум Шрам, 1838–1884)
 
Він народився 1838 року в Чернівцях у родині викладача філософії міського ліцею та духовної семінарії. Хлопчик рано осиротів, тому разом із сестрою Аполонією і старшим братом Сидором виховувався дідом Михайлом Воробкевичем, який був священиком у Кіцмані та бабусею Параскою, яка була досить освіченою для того часу жінкою. Дід навчав онуків рідної мови і письму, а бабуся відкрила їм світ пісень та переказів про героїчну боротьбу й легендарні подвиги козаків-сміливців. Ці дитячі враження були дуже сильними і визначили їхню подальшу долю. З самого початку діти проявили здібності до науки. Після закінчення чотирирічної початкової школи у Кіцмані обидва хлопці продовжили навчання у Чернівцях - у гімназії та духовній семінарії. Обидва прийняли сан священика. 
 
По закінченні науки в 1860 році Григорій отримав парафію в Горошівцях на Заставнівщині, де опікувався селянами і захищав їхні інтереси. В цей час почав писати, складав вірші українською мовою, успадкованою від бабусі Параски, яка ще в дитинстві розповідала йому багато українських казок, співала народних пісень.
 
Проте до Григорія доля була не дуже милосердна. Рано втративши матір, потім батька, він втратив і дружину. Сум і горе супроводжували його, але душа в нього була чуйна. Його рідко бачили веселим чи жартуючим. Проте він дуже любив свій народ, був завжди відвертим та щирим. Для багатьох людей було великою радістю бути у товаристві Григорія.
 
Короткий час працював у Львові, тут почалася літературна діяльність друкуванням творів під псевдонімом «Наум Шрам» (за іменем одного з героїв «Чорної ради» П.Куліша). Проте в 1870 році був змушений через доноси повернутися до Чернівців. Став спирітуалом (наставником) у духовній семінарії. З 1872 року, крім закону Божого, викладав всесвітню історію та географію у Чернівецькому вищому реальному училищі. У 1881 році отримав парафію в Топорівцях.
 
Особливо гостро Григорій Іванович виступав проти «язичія» західноукраїнських москвофілів, національного гніту, провокаторів, що намагалися зіштовхнути румунів і русинів. Відіграв помітну роль у громадському і культурному житті краю. Належав до радикальної частини товариства "Руська бесіда" від самого початку його створення. Поетичний доробок складається з віршів елегійно-тужливого настрою, пов'язаного з ранньою смертю дружини і власною хворобою, віршів та поем на історичні теми, джерелом для яких були дослідження Миколи Костомарова. Це – поеми "Берестечко" (1869), «Богдан під Львовом», «Цісар Йосип ІІ»), "Проклята керниця"(1883), "Моєму любезному братику..." (1877) та багато інших. Не одну гарну пісню про українську славу проспівав Наум Шрам, та більше він співав про людські негаразди, неволю. 
 
Його вірші друкували в галицькій та буковинській пресі. Вірш "Сон" Іван Франко вмістив до антології української лірики пошевченківського часу "Акорди". 1904 року за постановою чернівецької "Руської бесіди" вийшла збірка творів "Поезії" з передмовою Осипа Маковея.
 
На слова молодшого брата Сидір Воробкевич видав збірку пісень для школярів, яка була на той час, була єдиним українським посібником для буковинського учнівства. Григорій писав «Історію православно-східної церкви» та не встиг дописати її та видати...
 
Помер 24 листопада 1884 року в Чернівцях. Похований на Руському кладовищі. 

 
 
Серед компанії січневих ювілярів є одна жінка, роки творчості якої пов’язані з культурою Чернівців.

14 січня – 90 років від дня народження актриси і театрального педагога Валентини Зимньої (1928)
 
Вона народилася в селі Вишнівчик на Хмельниччині. По закінченні в 1950 році Київського театрального інституту, в класі професора Володимира Вільнера, майже 20 років працювала на сцені Чернівецького українського музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської. За ці роки вона зіграла свої знакові ролі. Серед них: Анна, Тетяна і Санда в творах «Земля», «У неділю рано зілля копала», «Вовчиха» за О. Кобилянською; Леся в однойменній п’єсі М. Андрієвич; Таня в «Юність моя» А. Школьника;, Люба в постановці «Червоні маки» за романом «Вишневий сад» В. Бабляка; Валентина в «Іркутській історії» О. Арбузова; Маша у виставі «В добрий час» В. Розова; Катрін в «Матінці Кураж та її діти» Б. Брехта; Терезіна в «Сеньйор Маріо пише комедію» А. Ніколаї.
 
Від 1969 викладає у Київському університеті театру, кіно і телебачення. Серед її талановитих студентів – Василь Вовкун, Анатолій Гнатюк, Олесь Санін, Назар Стригун, Петро Мага, Євген Нищук… З її благословення вихованці працювали на сцені Чернівецького театру.
 
На сцені навчального театру-студії Київського театрального інституту як режисер поставила такі вистави: «Через честь» О. Ширван-заде (1976), «Іменем землі і сонця» І. Друце (1980), «Безталанна» Івана Карпенка-Карого (1980), «Чотири краплі»«Гніздо глухаря» В. Розова (обидві – 1985), «Сватання» А. Чехова (1997), «На перші гулі» С. Васильченка (1999). 
 
Але і до сьогодні, вже будучи в поважному віці, при кожній нагоді вона повертається в Чернівці і на сцену назавжди рідного для неї театру.
 
 

23 січня – 185 років від дня народження президента акціонерного товариства Львівсько-Чернівецько-Ясської залізниці і акціонерного товариства «Буковинські місцеві залізниці» Емануїла Ціффера фон Тешенбрука (1833-1913)
 
Народився 1883 року в моравському місті Тешен. Навчався у Віденському університеті на політехнічному факультеті (спеціалізація – будівничі спеціальності). Під час революційних подіях 1848 року входив до збройного формування студентів і викладачів Віденського університету – так званого Академічного легіону.
 
На початку 60-х років XIX ст. – секційний інженер цісарсько-королівської привілейованої (далі – ц. к. прив.) залізниці Карла Людвіга (пролягала від Кракова через Перемишль до Львова). З 1864 р. – головний будівельний обер-інженер новоствореного товариства «ц.к. прив. залізниці Львів-Чернівці», з 1873 р. – технічний директор Львівсько-Чернівецько-Ясської залізниці, пізніше і до самої смерті – незмінний президент акціонерного товариства цієї залізниці.
 
З 1883 р. Емануїла Ціффера фон Тешенбрук працював віце-президентом, а з 1891 р. – президентом АТ «Буковинські місцеві залізниці», намагався знайти кошти для будівництва залізниць. Нагороджений орденами Залізної корони і Франца-Йосифа. 1913 року отримав дворянський титул. 1902 року в Дорна-Ватрі (нині Ватра-Дорней, Румунія) Емануїлові Ціфферу фон Тешенбруку встановили погруддя, згодом він став почесним громадянином Дорна-Ватри, Чернівців, Рави-Руської, Яніва, Куликіва, Любеча-Крулевського та Нароля. Окрім Львівсько-Чернівецько-Ясської залізниці та «Буковинських місцевих залізниць», був президентом ради правління місцевої залізниці Львів (Клепарів) – Яворів, «Коломийських місцевих залізниць», віце-президентом ц. к. прив. залізниці Острау-Фрідланд.
 
Помер 28 жовтня 1913 р. у Відні.
 
 
 
 
30 січня – 160 років від дня народження письменника, історика,
видавця, політичного діяча, одного із засновників Української Радикальної Партії
В’ячеслава Будзиновського (1868 – 1935).

В’ячеслав Титович народився в селі Баворів (сучасний Тернопільський район ) на Львівщині в родині вчителя. Їхній рід походив з попівської родини з Кунина на Жовківщині, із старої шляхетської рідні, де ховалися знані в історії одчайдухи, відважні та "вдалі" новочасні "лицарі"; визначалися вони в часах татарсько і турецько-польських війн недавніх століть. Цей генетичний код передався йому від предків і пізніше він напише про ті героїчні часи в своїх історичних романах.
 
Початкову школу та гімназію В’ячеслав отримав у Львові. Потім студіював на природничому відділенні філософського факультету Львівського університету. Він був серед організаторів та активних учасників зборів студентів Львова 21 березня 1889 року (проти закону про заборону соціалістичних і демократичних організацій) у міській ратуші. За це був виключений з університету. Тому продовжив науку спочатку в Швейцарії, а продовжив в університеті Відня на медичному факультеті. На той час там було багато студентів-українців, вони створили товариство «Січ», в якому він брав саму активну участь. А заодно студіював економіку, політологію, соціологію.
 
Ще навчаючись у Львові, юнаком – захопився політикою та журналістикою, до якої мав схильність і вже в 1886 році почав редагувати часопис «Праця», а в 1888 році започаткував молодіжний журнал «Товариш». Саме тут надрукував свою першу статтю «Сільське робітниче питання». А в 1891 році видав першу книжку «Культурна нужда австрійської Русі», коли йому було всього 23 роки.
 
Будзиновський входив в коло прогресивних політиків, до яких на той час належав Іван Франко та Михайло Павлик. Будучи прихильником ідеї національної державності – виступав за розподіл Галичини на українську й польську. В 1890 році у Відні був серед самих активних засновників Української радикальної партії (УРП) та редактором її друкованого органу «Громадський голос», який продовжував редагувати після повернення у 1895 році до Львова та редагував газету «Радикал».

Свої ідеї, окрім друкованих органів, він пропагував в народі, за що й поплатився. Його заарештували в Тернополі 1 квітня 1896 року, проте відпустили після двотижневого голодування. На той момент він зустрівся з гімназійним товаришем Осипом Маковеєм, який редагував в Чернівцях українську газету «Буковина» і запропонував Будзиновському перебратися на Буковину редагувати газету «Праця». Маковей шукав собі надійних помічників, які би добре зналися в журналістиці і в літературі, бо він не встигав все сам редагувати і перечитувати. На той час в Чернівцях виходило багато українськомовних часописів, літературних додатків до них, тому була дуже сприятлива ситуація як для початкуючих письменників, так і для журналістів та власне всіх творчих особистостей. 
 
Так Будзиновський погодився на пропозицію п.Маковея і в 1896 році переїздить до Чернівців, де видає газету «Праця». А так як він був чоловік діяльний, то одночасно започаткував видання серії творів українських письменників під назвою «Універсальна бібліотека» і саме його стараннями в ній в 1897 році з'явилися перші новели Василя Стефаника, проза Леся Мартовича, про яких пізніше він написав статті та мемуари. Його в пошуку літературних талантів морально і матеріально підтримував професор Степан Смаль-Стоцький, що завжди було дуже суттєво.
 
В цей час на сторінках редагованих видань в Чернівцях виходять твори і самого В’ячеслава Будзиновського. Серед яких нарис «Стрімголов», повість «Як чоловік зійшов за пана» та перші прозові твори об’єднав у збірці «Оповідання». Всі вони вийшли в 1897 році в Чернівцях. А також надрукував науково-популярні публіцистичні статті з політики та економіки: «Хлопський страйк» (Чернівці, 1897), «Ґрунтовий податок» (Чернівці, 1897), «Панщина: Єї початок і скасоване» (Чернівці, 1898)
Час перебування в нашому місті, і навіть після того, як він знову повернувся до Львова, були сприятливими для нього. Тут він написав і видав багато як публіцистичних, так і художніх творів.
 
Після ліквідації газети «Праця», на початку 1898 року, він повернувся до Львова, працював в редакції щоденної популярної газети «Діло», а потім став редактором «Видавничої спілки». 
 
Проте і дальше свої твори він друкував на шпальтах різних чернівецьких часописів.
 
А у Львові він повернувся до активного політичного життя, тим паче в цей час відбулися вибори до австрійського парламенту 1897–1898 років. В 1899 році він вийшов з Української Радикальної Партії і при підтримці Михайла Грушевського та Івана Франка створив Українську Націонал-Демократичну Партію, найпопулярнішу на той час на Галичині, основною метою якої було утворення самостійної незалежної української держави. Він був прихильником розподілу Галичини на українську й польську. В 1907-1908 та 1911 роках був послом до Райхсрату (австрійського парламенту) від округу Бучач - Монастириська - Підгайці. Також очолював Український парламентський клуб.
 
В своїх політичних пошуках пройшов шлях від ідей радикальної партії через симпатії до соціалізму, і навіть деякий час друкувався в радянофільському журналі «Нові шляхи». А потім повернувся до національної ідеї.
 
Коли у вересні 1914 року Львів зайняли російські війська генерала Брусилова, Будзиновський переїхав до у Відня, став членом Спілки визволення України у Відні. Був делегатом Української Національної Ради ЗУНР як посол до Австрійського парламенту.
 
Після 1920 року, коли Західна Україна відійшла до Польщі, створив і очолив Українську партію праці і відновив випуск газети «Праця». 
Як журналіст був дуже активним і встигав багато друкуватися в різних виданнях. Окрім названих свої публікації мав в альманасі «Товариш», газеті «Народ», впродовж 1920-30 років – в американській газеті «Свобода» і звичайно в такому поважному видання як «Записки НТШ». У Відні редагував «Ukrainisches Korrespondentblatt» і заснував двотижневик «Світ» і часопис «Слово».
 
Будзиновський залишив і дуже солідний літературний доробок. Він автор і видавець цілої серії – 33 історичних повістей та оповідань, а також 9 гумористичних повістей. 
 
Від 1898 виходять науково-популярні розвідки про Хмельниччину, українських гетьманів, збірник «Козацькі часи в народній пісні»(1906). Серед них такі як: «Наші гетьмани» (1907), «Гетьман Мазепа» ( 1909), «Осаул Підкова» (1920), «Під одну булаву» (1920), «Кров за кров! На Запорожжу» (1922), «Історія України» у 2-х томах (1924), «Небіжчик ходить» (1924), «Ішли діди на муки:введення в історію України» (1925), «Волю бути козачкою» (1926), «Пластун: життя запорожських скитальців» (1926), «Кожух не на мене» (Львів, 1927), «Пригоди запорозьких скитальців» (1927), «Не будь звіром» (1927), «Перед бурею» (1930), «Гримить»(1934), «Пригоди запорожців» - Нью-Йорк, 1957), «Шляхетське право»«Козак Шуба», «Волю бути козачкою»«Бранка»,«Послідній Ногай» та інші.
 
Історичний фактаж, динамічна інтрига, авантюрні перипетії Південної України, постаті козацьких одчайдухів-героїв, натхнених дійовою патріотичною ідеєю, забезпечили авторові успіх. Тут йому допоміг талант журналіста писати так, аби було читати дохідливо і цікаво.
 
Написав кілька п’єс, зокрема «З живого ведмедя» і «Радник заручився»). Вони виявили як його талант гумориста так і вміння драматурга вибудувати колізії й розкрити характери. 
 
А ще він встиг написати 29 науково-популярних праць та історико-економічні розвідки, як «Культурна злиденність австрійської Русі»«Аграрні відносини Галичини»«Рільнича продукція в Східній Галичині і на Буковині» (1896), «Панщина, її початок і скасування» (1898), «Хлопська посілість в Галичині» (1901), «Австрія чи Польща»«Хмельниччина», «Галицькі постулати»«Під крилами Габсбургів»«Хлопська земля»«Хлопським коштом»«Хлопський рай»«Державні будови водні і дороги»«Наші права»«Виборча програма»«Пересторога»«Новітні революції»«Злодійська рука»«Хрунь і чорт»«Держава і руське селянство»«Руський страйк в 1902 р.» та ін.
 
З 1899 року, як один із активних учасників культурно-просвітницької діяльності – член Наукового Товариства ім. Т.Шевченка.
 
Його рідний брат Альфред Будзиновський (1871 ¬- 1942) також був одним з активних українських галицьких громадських діячів, начальник польової жандармерії ЗУНР, інструктор добровільної пожежної команди Галичини, голова першого спортивно-пожежного товариства «Сокіл», краєзнавець, один з організаторів січового та туристичного руху. 

Відійшов у вічність В’ячеслав Титович Будзиновський 14 лютого 1935 року у Львові, де й спочиває на Личаківському цвинтарі в родинному гробів ціна полі № 72.