2018

 
Уже традиційно Муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського надає інформацію про знаменні та пам’ятні дати видатних діячів Чернівців, для яких цей 2018 рік є ювілейним і які посутньо вплинули і впливають на духовно-інтелектуальну атмосферу міста.
 
 
 
Надані відомості дають можливість дізнатися про основні факти їхніх життя та діяльності. Вони в різний час, в силу своїх талантів і можливостей створювали духовний світ Чернівців, збагачували місто цінними здобутками в науці, культурі, мистецтві. Зазвичай маючи добру освіту та будучи справжніми європейцями, вони на високому рівні здійснювали свою діяльність у різних галузях як у Чернівцях, так і поза межами України.
 
 
 
Cеред знаних імен – митрополити Буковини, письменники, викладачі університету, вчені світового рівня і безперечно що митці – маляри, композитори, співаки.

 
 
Січень – місяць зимовий і тому наші ювіляри люди серйозні і конструктивні, відрізняються спокійною поведінкою, цілеспрямованістю та чітким розумінням, чого вони хочуть від життя. Вони володіють сильним характером, тому планомірно йдуть і добиваються своїх цілей, завжди мріють про реальне і його досягають. Такими і є наші ювіляри.
 
 

 
 
 
7 січня – 130 років від дня народження художника
 
 
Корнила Володимировича Дзержика (Дзерджика, 1888 – 1965).
 
 
Він народився в селі Хлівище, Кіцманського району. Впродовж 1904 - 1908 років навчався в Чернівцях в Рисувальній школі Миколи Івасюка. А потім ще чотири роки вдосконалював художню майстерність у його майстерні у Відні в Академії мистецтв. Творив у галузі іконопису і станкового живопису, також є автором побутових картин та пейзажів. Його роботи відмічені прагненням до ретельного відтворення побаченого, деякою сентиментальністю. За композиційним та колористичним вирішенням близькі до аматорських творів. Полотна зберігаються у Чернівецькому художньому та краєзнавчому музеях та в приватних збірках.
 
 
 
Основні його роботи: «Дубки» (1906), «Ранок у горах» (1910), «Безробітний» (1918), «Думи мої, думи»«Автопортрет» (обидва – 1925), «Дружина» (1930-і рр.), «Збір податків» (1940-і рр.), «Визволення Буковини» (1942), «Лісосплав»«Гуцул із трембітою»«Перший колгоспний сніп»(усі – 1945), «Ранок у Карпатах» (1946), «За межу» (1952), «Полонина» (1953), «Колгоспний сад»(1957), «Художник М. Івасюк пише портрет О. Кобилянської» (1964).
 
 
 
Відійшов у вічність 10 травня 1965 року в Чернівцях, де й спочиває на місцевому кладовищі. 

 
 
 
 
 
8 січня – 125 років від дня народження українського мовознавця-славіста, професора, доктора філології, політичного діяча, дипломата, Надзвичайного Посла і Повноважного Міністра УНР в Берліні
 
 
Романа Степановича Смаль-Стоцького [RomanSmal-Stocki] (1893 – 1969).
 
На сайті бібліотеки можна познайомитись детальніше з цією особистістю за посиланням «Достойний син свого батька» www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news
 
 

 
 
 
 
 
10 січня – 180 років від дня народження українського поета, громадського діяча,
 
 
священика Григорія Івановича Воробкевича
 
 
(псевд. Наум Шрам, 1838–1884)
 
 
 
Він народився 1838 року в Чернівцях у родині викладача філософії міського ліцею та духовної семінарії. Хлопчик рано осиротів, тому разом із сестрою Аполонією і старшим братом Сидором виховувався дідом Михайлом Воробкевичем, який був священиком у Кіцмані та бабусею Параскою, яка була досить освіченою для того часу жінкою. Дід навчав онуків рідної мови і письму, а бабуся відкрила їм світ пісень та переказів про героїчну боротьбу й легендарні подвиги козаків-сміливців. Ці дитячі враження були дуже сильними і визначили їхню подальшу долю. З самого початку діти проявили здібності до науки. Після закінчення чотирирічної початкової школи у Кіцмані обидва хлопці продовжили навчання у Чернівцях - у гімназії та духовній семінарії. Обидва прийняли сан священика. 
 
 
 
По закінченні науки в 1860 році Григорій отримав парафію в Горошівцях на Заставнівщині, де опікувався селянами і захищав їхні інтереси. В цей час почав писати, складав вірші українською мовою, успадкованою від бабусі Параски, яка ще в дитинстві розповідала йому багато українських казок, співала народних пісень.
 
 
 
Проте до Григорія доля була не дуже милосердна. Рано втративши матір, потім батька, він втратив і дружину. Сум і горе супроводжували його, але душа в нього була чуйна. Його рідко бачили веселим чи жартуючим. Проте він дуже любив свій народ, був завжди відвертим та щирим. Для багатьох людей було великою радістю бути у товаристві Григорія.
 
 
 
Короткий час працював у Львові, тут почалася літературна діяльність друкуванням творів під псевдонімом «Наум Шрам» (за іменем одного з героїв «Чорної ради» П.Куліша). Проте в 1870 році був змушений через доноси повернутися до Чернівців. Став спирітуалом (наставником) у духовній семінарії. З 1872 року, крім закону Божого, викладав всесвітню історію та географію у Чернівецькому вищому реальному училищі. У 1881 році отримав парафію в Топорівцях.
 
 
 
Особливо гостро Григорій Іванович виступав проти «язичія» західноукраїнських москвофілів, національного гніту, провокаторів, що намагалися зіштовхнути румунів і русинів. Відіграв помітну роль у громадському і культурному житті краю. Належав до радикальної частини товариства "Руська бесіда" від самого початку його створення. Поетичний доробок складається з віршів елегійно-тужливого настрою, пов'язаного з ранньою смертю дружини і власною хворобою, віршів та поем на історичні теми, джерелом для яких були дослідження Миколи Костомарова. Це – поеми "Берестечко" (1869), «Богдан під Львовом», «Цісар Йосип ІІ»), "Проклята керниця"(1883), "Моєму любезному братику..." (1877) та багато інших. Не одну гарну пісню про українську славу проспівав Наум Шрам, та більше він співав про людські негаразди, неволю. 
 
 
 
Його вірші друкували в галицькій та буковинській пресі. Вірш "Сон" Іван Франко вмістив до антології української лірики пошевченківського часу "Акорди". 1904 року за постановою чернівецької "Руської бесіди" вийшла збірка творів "Поезії" з передмовою Осипа Маковея.
 
 
 
На слова молодшого брата Сидір Воробкевич видав збірку пісень для школярів, яка була на той час, була єдиним українським посібником для буковинського учнівства. Григорій писав «Історію православно-східної церкви» та не встиг дописати її та видати...
 
 
 
Помер 24 листопада 1884 року в Чернівцях. Похований на Руському кладовищі. 

 
 
 
 
Серед компанії січневих ювілярів є одна жінка, роки творчості якої пов’язані з культурою Чернівців.
 
 

 
 
14 січня – 90 років від дня народження актриси і театрального педагога Валентини Зимньої (1928)
 
 
 
Вона народилася в селі Вишнівчик на Хмельниччині. По закінченні в 1950 році Київського театрального інституту, в класі професора Володимира Вільнера, майже 20 років працювала на сцені Чернівецького українського музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської. За ці роки вона зіграла свої знакові ролі. Серед них: Анна, Тетяна і Санда в творах «Земля», «У неділю рано зілля копала», «Вовчиха» за О. Кобилянською; Леся в однойменній п’єсі М. Андрієвич; Таня в «Юність моя» А. Школьника;, Люба в постановці «Червоні маки» за романом «Вишневий сад» В. Бабляка; Валентина в «Іркутській історії» О. Арбузова; Маша у виставі «В добрий час» В. Розова; Катрін в «Матінці Кураж та її діти» Б. Брехта; Терезіна в «Сеньйор Маріо пише комедію» А. Ніколаї.
 
 
 
Від 1969 викладає у Київському університеті театру, кіно і телебачення. Серед її талановитих студентів – Василь Вовкун, Анатолій Гнатюк, Олесь Санін, Назар Стригун, Петро Мага, Євген Нищук… З її благословення вихованці працювали на сцені Чернівецького театру.
 
 
 
На сцені навчального театру-студії Київського театрального інституту як режисер поставила такі вистави: «Через честь» О. Ширван-заде (1976), «Іменем землі і сонця» І. Друце (1980), «Безталанна» Івана Карпенка-Карого (1980), «Чотири краплі»«Гніздо глухаря» В. Розова (обидві – 1985), «Сватання» А. Чехова (1997), «На перші гулі» С. Васильченка (1999). 
 
 
 
Але і до сьогодні, вже будучи в поважному віці, при кожній нагоді вона повертається в Чернівці і на сцену назавжди рідного для неї театру.
 
 
 
 

 
 
23 січня – 185 років від дня народження президента акціонерного товариства Львівсько-Чернівецько-Ясської залізниці і акціонерного товариства «Буковинські місцеві залізниці» Емануїла Ціффера фон Тешенбрука (1833-1913)
 
 
 
Народився 1883 року в моравському місті Тешен. Навчався у Віденському університеті на політехнічному факультеті (спеціалізація – будівничі спеціальності). Під час революційних подіях 1848 року входив до збройного формування студентів і викладачів Віденського університету – так званого Академічного легіону.
 
 
 
На початку 60-х років XIX ст. – секційний інженер цісарсько-королівської привілейованої (далі – ц. к. прив.) залізниці Карла Людвіга (пролягала від Кракова через Перемишль до Львова). З 1864 р. – головний будівельний обер-інженер новоствореного товариства «ц.к. прив. залізниці Львів-Чернівці», з 1873 р. – технічний директор Львівсько-Чернівецько-Ясської залізниці, пізніше і до самої смерті – незмінний президент акціонерного товариства цієї залізниці.
 
 
 
З 1883 р. Емануїла Ціффера фон Тешенбрук працював віце-президентом, а з 1891 р. – президентом АТ «Буковинські місцеві залізниці», намагався знайти кошти для будівництва залізниць. Нагороджений орденами Залізної корони і Франца-Йосифа. 1913 року отримав дворянський титул. 1902 року в Дорна-Ватрі (нині Ватра-Дорней, Румунія) Емануїлові Ціфферу фон Тешенбруку встановили погруддя, згодом він став почесним громадянином Дорна-Ватри, Чернівців, Рави-Руської, Яніва, Куликіва, Любеча-Крулевського та Нароля. Окрім Львівсько-Чернівецько-Ясської залізниці та «Буковинських місцевих залізниць», був президентом ради правління місцевої залізниці Львів (Клепарів) – Яворів, «Коломийських місцевих залізниць», віце-президентом ц. к. прив. залізниці Острау-Фрідланд.
 
 
 
Помер 28 жовтня 1913 р. у Відні.
 
 
 
 
 
 
30 січня – 160 років від дня народження письменника, історика,
 
 
видавця, політичного діяча, одного із засновників Української Радикальної Партії
 
 
В’ячеслава Будзиновського (1868 – 1935).
 
 

В’ячеслав Титович народився в селі Баворів (сучасний Тернопільський район ) на Львівщині в родині вчителя. Їхній рід походив з попівської родини з Кунина на Жовківщині, із старої шляхетської рідні, де ховалися знані в історії одчайдухи, відважні та "вдалі" новочасні "лицарі"; визначалися вони в часах татарсько і турецько-польських війн недавніх століть. Цей генетичний код передався йому від предків і пізніше він напише про ті героїчні часи в своїх історичних романах.
 
 
 
Початкову школу та гімназію В’ячеслав отримав у Львові. Потім студіював на природничому відділенні філософського факультету Львівського університету. Він був серед організаторів та активних учасників зборів студентів Львова 21 березня 1889 року (проти закону про заборону соціалістичних і демократичних організацій) у міській ратуші. За це був виключений з університету. Тому продовжив науку спочатку в Швейцарії, а продовжив в університеті Відня на медичному факультеті. На той час там було багато студентів-українців, вони створили товариство «Січ», в якому він брав саму активну участь. А заодно студіював економіку, політологію, соціологію.
 
 
 
Ще навчаючись у Львові, юнаком – захопився політикою та журналістикою, до якої мав схильність і вже в 1886 році почав редагувати часопис «Праця», а в 1888 році започаткував молодіжний журнал «Товариш». Саме тут надрукував свою першу статтю «Сільське робітниче питання». А в 1891 році видав першу книжку «Культурна нужда австрійської Русі», коли йому було всього 23 роки.
 
 
 
Будзиновський входив в коло прогресивних політиків, до яких на той час належав Іван Франко та Михайло Павлик. Будучи прихильником ідеї національної державності – виступав за розподіл Галичини на українську й польську. В 1890 році у Відні був серед самих активних засновників Української радикальної партії (УРП) та редактором її друкованого органу «Громадський голос», який продовжував редагувати після повернення у 1895 році до Львова та редагував газету «Радикал».

Свої ідеї, окрім друкованих органів, він пропагував в народі, за що й поплатився. Його заарештували в Тернополі 1 квітня 1896 року, проте відпустили після двотижневого голодування. На той момент він зустрівся з гімназійним товаришем Осипом Маковеєм, який редагував в Чернівцях українську газету «Буковина» і запропонував Будзиновському перебратися на Буковину редагувати газету «Праця». Маковей шукав собі надійних помічників, які би добре зналися в журналістиці і в літературі, бо він не встигав все сам редагувати і перечитувати. На той час в Чернівцях виходило багато українськомовних часописів, літературних додатків до них, тому була дуже сприятлива ситуація як для початкуючих письменників, так і для журналістів та власне всіх творчих особистостей. 
 
 
 
Так Будзиновський погодився на пропозицію п.Маковея і в 1896 році переїздить до Чернівців, де видає газету «Праця». А так як він був чоловік діяльний, то одночасно започаткував видання серії творів українських письменників під назвою «Універсальна бібліотека» і саме його стараннями в ній в 1897 році з'явилися перші новели Василя Стефаника, проза Леся Мартовича, про яких пізніше він написав статті та мемуари. Його в пошуку літературних талантів морально і матеріально підтримував професор Степан Смаль-Стоцький, що завжди було дуже суттєво.
 
 
 
В цей час на сторінках редагованих видань в Чернівцях виходять твори і самого В’ячеслава Будзиновського. Серед яких нарис «Стрімголов», повість «Як чоловік зійшов за пана» та перші прозові твори об’єднав у збірці «Оповідання». Всі вони вийшли в 1897 році в Чернівцях. А також надрукував науково-популярні публіцистичні статті з політики та економіки: «Хлопський страйк» (Чернівці, 1897), «Ґрунтовий податок» (Чернівці, 1897), «Панщина: Єї початок і скасоване» (Чернівці, 1898)
Час перебування в нашому місті, і навіть після того, як він знову повернувся до Львова, були сприятливими для нього. Тут він написав і видав багато як публіцистичних, так і художніх творів.
 
 
 
Після ліквідації газети «Праця», на початку 1898 року, він повернувся до Львова, працював в редакції щоденної популярної газети «Діло», а потім став редактором «Видавничої спілки». 
 
 
 
Проте і дальше свої твори він друкував на шпальтах різних чернівецьких часописів.
 
 
 
А у Львові він повернувся до активного політичного життя, тим паче в цей час відбулися вибори до австрійського парламенту 1897–1898 років. В 1899 році він вийшов з Української Радикальної Партії і при підтримці Михайла Грушевського та Івана Франка створив Українську Націонал-Демократичну Партію, найпопулярнішу на той час на Галичині, основною метою якої було утворення самостійної незалежної української держави. Він був прихильником розподілу Галичини на українську й польську. В 1907-1908 та 1911 роках був послом до Райхсрату (австрійського парламенту) від округу Бучач - Монастириська - Підгайці. Також очолював Український парламентський клуб.
 
 
 
В своїх політичних пошуках пройшов шлях від ідей радикальної партії через симпатії до соціалізму, і навіть деякий час друкувався в радянофільському журналі «Нові шляхи». А потім повернувся до національної ідеї.
 
 
 
Коли у вересні 1914 року Львів зайняли російські війська генерала Брусилова, Будзиновський переїхав до у Відня, став членом Спілки визволення України у Відні. Був делегатом Української Національної Ради ЗУНР як посол до Австрійського парламенту.
 
 
 
Після 1920 року, коли Західна Україна відійшла до Польщі, створив і очолив Українську партію праці і відновив випуск газети «Праця». 
Як журналіст був дуже активним і встигав багато друкуватися в різних виданнях. Окрім названих свої публікації мав в альманасі «Товариш», газеті «Народ», впродовж 1920-30 років – в американській газеті «Свобода» і звичайно в такому поважному видання як «Записки НТШ». У Відні редагував «Ukrainisches Korrespondentblatt» і заснував двотижневик «Світ» і часопис «Слово».
 
 
 
Будзиновський залишив і дуже солідний літературний доробок. Він автор і видавець цілої серії – 33 історичних повістей та оповідань, а також 9 гумористичних повістей. 
 
 
 
Від 1898 виходять науково-популярні розвідки про Хмельниччину, українських гетьманів, збірник «Козацькі часи в народній пісні»(1906). Серед них такі як: «Наші гетьмани» (1907), «Гетьман Мазепа» ( 1909), «Осаул Підкова» (1920), «Під одну булаву» (1920), «Кров за кров! На Запорожжу» (1922), «Історія України» у 2-х томах (1924), «Небіжчик ходить» (1924), «Ішли діди на муки:введення в історію України» (1925), «Волю бути козачкою» (1926), «Пластун: життя запорожських скитальців» (1926), «Кожух не на мене» (Львів, 1927), «Пригоди запорозьких скитальців» (1927), «Не будь звіром» (1927), «Перед бурею» (1930), «Гримить»(1934), «Пригоди запорожців» - Нью-Йорк, 1957), «Шляхетське право»«Козак Шуба», «Волю бути козачкою»«Бранка»,«Послідній Ногай» та інші.
 
 
 
Історичний фактаж, динамічна інтрига, авантюрні перипетії Південної України, постаті козацьких одчайдухів-героїв, натхнених дійовою патріотичною ідеєю, забезпечили авторові успіх. Тут йому допоміг талант журналіста писати так, аби було читати дохідливо і цікаво.
 
 
 
Написав кілька п’єс, зокрема «З живого ведмедя» і «Радник заручився»). Вони виявили як його талант гумориста так і вміння драматурга вибудувати колізії й розкрити характери. 
 
 
 
А ще він встиг написати 29 науково-популярних праць та історико-економічні розвідки, як «Культурна злиденність австрійської Русі»«Аграрні відносини Галичини»«Рільнича продукція в Східній Галичині і на Буковині» (1896), «Панщина, її початок і скасування» (1898), «Хлопська посілість в Галичині» (1901), «Австрія чи Польща»«Хмельниччина», «Галицькі постулати»«Під крилами Габсбургів»«Хлопська земля»«Хлопським коштом»«Хлопський рай»«Державні будови водні і дороги»«Наші права»«Виборча програма»«Пересторога»«Новітні революції»«Злодійська рука»«Хрунь і чорт»«Держава і руське селянство»«Руський страйк в 1902 р.» та ін.
 
 
 
З 1899 року, як один із активних учасників культурно-просвітницької діяльності – член Наукового Товариства ім. Т.Шевченка.
 
 
 
Його рідний брат Альфред Будзиновський (1871 ¬- 1942) також був одним з активних українських галицьких громадських діячів, начальник польової жандармерії ЗУНР, інструктор добровільної пожежної команди Галичини, голова першого спортивно-пожежного товариства «Сокіл», краєзнавець, один з організаторів січового та туристичного руху. 

Відійшов у вічність В’ячеслав Титович Будзиновський 14 лютого 1935 року у Львові, де й спочиває на Личаківському цвинтарі в родинному гробів ціна полі № 72.

1 лютого – 235 років від дня народження
 
 
священика письменника і культурного- громадського діяча
 
 
Василя Фарлеєвича (1783-1851) 
 
 
 
   Він народився в селі Мелішівка поблизу Сучави (Південна Буковина, нині територія Румунії). Саме в Сучаві отримав початкову освіту та одночасно поміняв своє прізвище з Ферлія на Ферлієвича. Продовжувати теологічну науку приїхав в Чернівці, де закінчив духовну семінарію. Під час навчання одружився з донькою товтрівського пароха Дмитра Оробка. По закінченні навчання, в 21 рік був висвячений на священика в селі Товтри Заставнівського району. Понад 50 років духовної праці присвятив служінню його мешканцям. Був дуже працелюбний, і як справжній пастор ревно трудився для громади та завжди ставав на захист своїх парафіян, за що заслужив від них довіру та повагу. Він як міг на той час, допомагав своїм прихожанам і намагався підняти їхній культурний розвиток на вищий щабель. Саме тому окрім церковних канонічних правил, які він розказував в храмі, ще й почав писати свої книги більш світського напрямку, але намагався писати більш зрозумілою для народу мовою, а такою на той час на Буковині було так зване «язичіє», тобто суміш старослов’янської, української та російської мов. А офіційною на той час була німецька. Саме в Товтрах він написав і видав власним коштом свою першу книжку «Пісні, псалми або вірші…», яка вийшла друком в Чернівцях в 1846 році тиражем 1000 примірників, а потім була перевидана в 1849 році і безкоштовно роздавав її людям.
 
 
 
   До цього збірника ввійшли церковні піснеспіви з нотами та вірші на релігійно-етичні теми. Василь Фарлеєвич написав десять церковних пісень, кілька панегіриків, серед яких насамперед «Їх преосвященству Євгенію Гакману, їх консистору і всему собору», «Піснь монарху імператору Францу Йосифу» та інші.
 
 
 
   І хоч пізніше дослідники літературної творчості на Буковині закидали йому і москвофільство, і низький літературний рівень, але він був першим і на той час, на ті умови – то таки треба було мати мужність, аби зробити оті перші літературні спроби. 
Не оминув нагоди і Юрій Федькович, аби не покритикувати творчість панотця і казав, що вони написані мовою «…ченців ХІІ ст.». І дальше : «…коли чим і цікаві сі «псалмы»то сими мотивами, яких, у нічім не сумніваючись, ужив священик, та ще хіба своєю великою наївністю у змісті…». Але на отой час іншої мови тут не було.
 
 
 
   Проте найґрунтовнішу оцінку збірці поезій В. Фарлеєвича дав Іван Франко, назвавши його поезії «чудернацькими піснями». Він отримав це видання в подарунок від о. Козарищука і все, що йому потрапляло до рук, читав і давав професійну оцінку.
 
 
 
   Він дуже ретельно описав і схарактеризував збірочку Ферлеєвича аж до найдрібніших деталей: «Отсі вірші, написані коло 1847 р. а надруковані у Чернівцях 1849 р., варті уваги як один із останніх проявів того самоділкового письменства, яке жило в карпато-руській території в ХVII – ХVIII віці. Книжечка Ферлеєвича в Галичині велика рідкість, на Буковині стрічається досить часто у священиків. … Проф. Ст.Смаль-Стоцький у своїй праці «Буковинська Русь» (Чернівці, 1900, стор.85-89) …схарактеризував дуже вірно Ферлеєвича як «послідовного списателя середнього періоду нашої літератури, котрий тягнувся на Буковині аж до 1849 року».
 
 
 
 
   «Сіи пъеснъ, псалми, стихи сложенніи и написанні суть власною рукою от іерея Вас.Ферлеиєвіча пароха веси Товтръв в єпархіи Буковинъ на 1000 ексемплар. своїм коштом у типографіи Черновецкои напечатал и умножил и міру на свът въдал на ползу душевного спасення и для тілесного воздержанія роду хрестіянскому. Которіи псалми имя и прозваніе характер и селені в нем же обытает краегранесіем обявляет. Товтри 20 мая 1847. Іоан Єкхардт и син, Тіпограф у Буковінъ.1849». 
 
 
 
   Не оминув згадати її і в статті «Карпаторуське письменство ХVII – ХVIIIвв.», ґрунтовна стаття по творчості Ферлеєвича «Вірші о.Василя Ферлеєвича», яка була надрукована в 1900 році в ЗНТШ : «Запізнені екземпляри старомодних віршарів бачимо ще в ХІХ в. …. Серед священиків, як ось о.Ферлеєвич у Товтрах на Буковині, котрого «Пьесни и псальмы»… були навіть друковані в додатку ХХІV як зразок письма.
 
 
 
   І коли Франко готувався йти викладати в університет, то склав «План викладів історії літератури руської. Спеціальні курси. Мотиви.». І в VIII семестр включено до вивчення розділ «Література на Буковині: Ферлеєвич, Продан… і т.д.». Він вказує на апокрифічні мотиви в декотрих піснях Ферлеєвича.
 
 
 
   І Осип Маковей, коли писав своє серйозне дослідження по творчості Федьковича, також не міг оминути перші літературні проби на Буковині: «Із першої половини 19-го століття маємо лише кілька рукописів та одну книжку, видану буковинцем у Чернівцях, що при всім своїм убожестві свідчать, яка ще література, крім офіціальної німецької, могла бути відома і мила буковинським панотцям і їх родинам». І тут же дальше: « …Василь Ферлеєвич…дуже пильно дбав про «краєгранесіє»( (греч. ἀκρόστιχος) акростих (Син. н. мяс) – перші букви в рядках створюють ім’я, слово чи вираз), щоб із початкових букв строф вийшло його ім’я і прізвище, і село Товтри, у котрім він був парохом.
 
 
 
   Професор Стоцький назвав його справедливо «послідним списателем середнього періоду нашої літератури, котрий тягнувся на Буковині аж до 1849 року. Докладніше оглянув книжечку Ферлеєвича др. Франко, вказуючи на апокрифічні мотиви в декотрих піснях. І дійсно, коли чим і цікаві сі «псалмы», то сими мотивами, яких, у нічім сумніватись, ужив священик, та ще хіба своєю великою наївністю у змісті… Так писав на кільканадцять років перед виступом Федьковича на літературній ниві його попередник на Буковині».
 
 
 
   А вже сучасні історики дають об’єктивну оцінку і тому часу, і діяльності Василя Ферлеєвича. Так професор Олександр Добржанський, характеризуючи той період: «Австрія в середині ХІХ ст.. переживала нелегкі часи, особливо після поразки у війні з Прусією 1866 р. Тому почали поширюватися чутки про те, що імперія Габсбургів має невдовзі розпастися. Чимало галичан і буковинців вважало, що вона буде розділена, як колись Польща, і землі, заселені русинами, відійдуть до Росії. Такі чутки сприяли появі старорусинських настроїв у частини буковинської інтелігенції.
 
 
 
   Спочатку старорусинство зародилося в Галичині. Саме звідти буковинці запозичили деякі старорусинські ідеї, які сприяли становленню цієї ідеології в краї. Найпопулярнішою українською газетою на Буковині у 60-х роках ХІХ ст. було львівське «Слово», яке з 1866 р. послідовно пропагувало орієнтацію на Росію. Ідеї старорусинів були близькі багатьом священикам через їх показну простоту і певні обіцянки на майбутнє. Головна ідея старорусинів полягала у тому, що нібито існує якась єдина «загальноруська мова», яка опирається на церковнослов’янську мову. Супротивники старорусинів називали цю мову «язичієм» і підрекслювали, що вона насправді становить суміш церковнослов’янської, російської, української, польської мов і є абсолютно штучною та незрозумілою простим людям. На думку москвофілів-старорусинів, освічені люди мали розмовляти і писати літературні та наукові твори виключно цією мовою. Мова, якою розмовляв простий народ, вважалася діалектом, говіркою неосвічених людей, і потрібно було робити все, щоб її викоренити. Освіченість, наголошували ідеологи цієї течії, саме і полягала в умінні використовувати цю штучну мову. Частина буковинських священиків робила спробу писати літературні твори «язичієм», як наприклад Ферлиєвич…Подібного роду література була малопоширеною на Буковині і не мала якоїсь самостійної цінності. Між нею і творчістю Ю.Федьковича пролягло ціле століття. Проте саме вона стала культурною основою старорусинства. 
Проте старорусини, де тільки могли, підкреслювали свою лояльність до правлячої Габсбурзької династії та Австро-Угорщини.
 
 
 
   Переважна більшість ідей старорусинів із самого початку мала хибне спрямування. Проте треба віддати належне, на початкових етапах діяльності старорусини докладали чимало зусиль, щоб не допускати згубних процесів онімечування та румунізації українського населення, прагнули відстоювати політичні та культурні права своїх одноплеменців, намагалися пробудити селянські маси до суспільної діяльності. Деяка частина членів «Руської бесіди» інтуїтивно тягнулася до народної мови, розуміючи, що у відриві від народу національний рух не матиме ніякого успіху».
 
 
 
   І літературознавці вже сьогодні також не так критично оцінюють оті перші літературні проби: «Священик Василь Ферлеєвич писав свої твори церковнослов’янською мовою на рілігійні та австропатріотичні теми, хоча народна мова в нього зустрічалася вже частіше. І хоч ці твори не мають якоїсь літературної цінності, проте важливі як черговий крок на шляху національної самоіндефікації. В цьому їх цінність, хоча деякі автори вважають їх творчість лише «однією з культурних підвалин реакційного старорусинства на Буковині». Мається на увазі їх приналежність до старшого покоління москвофілів».
 
 
 
   У вільний час о.Ферлеєвич займався малярством, ковальством, різьбярством, стельмахарством, килимарством і малярством. Тобто священик мав талант до мистецтва і при тому був дуже добрим господарем.
 
 
 
   Він відійшов у вічність 21 січня 1851 року і спочиває на старому цвинтарі в селі Товтри Заставнівського району. 
 
 
 
 
 
 
 
 5 лютого – 100 років від дня народження мовознавця, славіста, видавця, педагога, професора університету
в Франкфурті над Майном,
Українського вільного університету в Мюнхені,
Українського Католицького університету в Римі,
дійсного член Наукового Товариства
ім. Т.Шевченка
Олекси Теодоровича Горбача (1918-1997).
 
 
 
 
Детальніше познайомитись з діяльністю цього науковця можна за посиланням: www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news
 
 
 
 
 
 
 
 
 
7 лютого – 140 років від дня народження журналіста, видавця, громадсько-політичного діяча Лева Когута (1878-1947)
 
 
 
 
 
Народився в Чернівцях. Тут же отримав початкову освіту в державній цісарсько-королівській гімназії, а потім вищу науку студіював в Чернівецькому університеті на юридичному факультеті. По його закінченні працював адвокатом. Проте, як і більшість на той час небайдужих юристів і свідомих українців, вже замолоду брав найактивнішу участь в громадському житті міста і залишив на цій ниві дуже вагомі здобутки. 
 
 
 
Розуміючи яку велику роль для свідомості народу мають книги та періодичні видання, він власним коштом купував і розповсюджував українські книжки на Буковині. У 1901 – 1903 роках як член РУПу (Революційної української партії) редагував її видання, що виходили у Чернівцях – місячники «Гасло» і «Селянин», та окремі брошури «Бібліотека “Гасла”» (1902–06), «Наука і розвага» (1903), «Бібліотека “Селянина”», «Іскра», «Народня бібліотека» (1907–11), «Спілкова бібліотека» (1910– 1911), що виходили в Чернівцях. У 1920 – 1925 роках редагував і видавав часописи «Народ», «Народній голос», «Земля», «Зоря». Впродовж 1926 – 1930 років редагував «Рідний край», а 1932–40 роках – газету «Час». Був редактором і видавцем «Переписки М. Драгоманова з М. Павликом», видавцем «Бібліотеки для молодіжі» за редакцією Василя Сімовича. Автор праць «Буковинське спільництво» (1907), «Україна і московський імперіялізм» (1916) та багатьох публікацій у періодичних виданнях. Друкував також статті на економічні і культурні теми. Впродовж 1922 - 1927 років – співзасновник і діяч Української народної організації Буковини та впродовж 1927—1938 років – віце-президент Української національної партії. Допомагав в організації кооперації в Галичині, у Львівській духовній семінарії читав лекції про кооперативний рух.
 
 
 
Був співзасновником і першим директором організації «Селянської каси» з 1903 року, як ревізійного і фінансового осередку української кооперації на Буковині. В 1911 році став організатором і першим директором українського ощадно-кредитного товариства «Карпатія», яке пізніше було переведене до Львова. Під час 1-ї світової війни співпрацював із «Союзом визволення України». В 1917 році – діловод української книгарні при «Українському військовому клюбі» у Чернівцях. Голова українських просвітницьких товариств «Українська школа» і «Видавнича спілка».
 
 
 
Чимало років працював над укладанням словника живої української мови. Із встановленням на Буковині радянської влади в 1940 році заарештований. На той час в Чернівцях працювала німецька переселенська комісія, яка домоглась його звільнення. Він емігрував до Австрії, де читав лекції у Слов’янськім інституті при Університеті міста Ґрац.
 
 
 
В цьому ж місті і відійшов у вічність 26 жовтня 1947 року.
 
 

 
 
7 лютого – 185 років від дня народження письменника, священика,  етнографа, культурного діяча Василя Дмитровича Залозецького гербу Сас (1883-1915)

 
 
Він походив із старовинного галицького шляхетського роду гербу Сас. Його батько був священиком і впродовж 1833–1836 років служив парохом церкви Св. Миколая в селі Погорілівка. Вихованням хлопчика займалася мати Марія з роду Ганкевичів — розумна і енергійна жінка. Батьки подбали про те, щоб їх син отримав добру освіту, незважаючи на те, що сім'я часто переїжджала. Залозецький наполегливо і старанно вчився в Коломиї, Чернівцях, Львові та навіть Відні. Часті переїзди збагачували кругозір юнака, змушували багато думати і спостерігати. Враження від побаченого пізніше оживуть на сторінках його творів. Найкращі роки свого дитинства, як згадував пізніше сам Залозецький, пройшли у селі Княже.
 
 

 
 
Як було прийнято на той час, син продовжив справу батька і вивчився на священика. На пресвітера його висвятив пископ Спиридон Литвинович і вже з 1858 року служив в духовному сані, зокрема на сільських парафіях Буковини та Галичини. Якийсь час був катехитом у Бережанській гімназії, коли там був парохом. Але так як він мав добру освіту, то йому хотілося більш активно прислужитися народу: збирає біля себе гурт таких же небайдужих і освічених панотців і створює Товариство проповідників тверезості. В цій справі їх підтримав і благословив митрополит Сембратович. Невдовзі погіршилося його здоров'я і цю справу він покинув.
 
 

 
 
Як освічений чоловік він зробив і літературні проби пера. Залозецький друкував свої твори під псевдонімами Василій З., Панько из Галичанова, Савчишин Федько, криптонімом В. Д. З. В 1861 році з-під його пера виходить перша повість «Несвятоюрщина», яка викликала захоплення галицьких і буковинських читачів. Відчувши, що його слово потрібне людям і знаходить відгук в їх серцях, почав наполегливо писати і вирішив присвятити свої останні роки життя письменницькій діяльності. Пише оповідання про гірку долю селян, їх турботу і злидні. Переїжджаючи із села в село, із повіту в повіт, він бачив однакове скрутне становище усіх українських селян, їх безпорадне становище, тому впевненим і правдивим словом хоче якось їм допомогти.
Відтоді твори Залозецького друкуються у відомих тогочасних виданнях «Слово» та «Пролом», в яких він був співредактором, а також у часописах «Родимий листок», «Червона Русь». Часто друкується він у львівській «Бесіді», на сторінках якої були опубліковані такі твори, як: «Річські гуцули», «Изтеки русского священника», «Приключенія русской молодицы», «Похождения Мендля Зильбербуша», «Настя Чагровна». 
 
 

 
 
Василь Залозецький є автором повістей «Звонимира», «Картина з нашого язического бита», «Ростислав, родоначальник галицьких князей», історичний роман «Половецкая моленица», «Євфимия Володаревна» та багато інших творів. Заслуговують на увагу його нариси: «Очерки сельськой жизни», "О Бояне в «Слове о полку Игореве». Він цікавиться традиціями і звичаями українського народу, пише дуже багато статей на етнографічні теми, які також друкуються у львівських журналах: «Несколько сведений о городе Стрие», «Ярмарок в Кутах», «Образки з циркулу Коломийского».
 
 

 
 
В. Залозецький свої твори писав «язичієм», і належав до москвофільського напрямку. Проте на той час в його оточенні іншої української не було. Він — приклад тих людей, котрі «хоч і збились на ідеологічні манівці, проте не переставали любити рідну землю і свій нарід». Навіть такий принциповий противник москвофільства, як ідейної течії, Іван Франко був при цьому поміркованим в оцінці москвофілів: «Не забуваймо, що між тими „запроданцями“ находились і находяться люди, що весь вік живуть в найскромніших відносинах, в тісності і бідності, служачи справі, котра їм видається справедливою… Коли чую, що до таких людей прикладається слово „запроданці“, то се пригадуються давні відьми та чортівниці, котрих усякі ортодоки палили на стосах за те, що вони продались чортові, хоч ті нещасні „запроданці“ жили звичайнісінько в найбіднішій нужді». 
 
 

 
 
Безсумнівно, що до таких особистостей належить і Василь Залозецький. Адже у своїй творчості він відображав славні сторінки минулого свого народу, оспівував любов до ближнього, готовність до самопожертви за рідну землю, красу людських взаємин. А це теми вічні на всі часи. Багато уваги наш земляк приділяв громадській діяльності.
Окремі прижиттєві видання Залозецького зберігаються у фондах відділу рідкісної книги бібліотеки Чернівецького національного університету імені Ю.Федьковича. Включно і повне зібрання творів Василя Залозецького у трьох томах, які вийшли у Львові впродовж 1907 — 1909 років.
 
 

 
 
Відійшов у вічність 2 лютого 1915 в селі Гірне Стрийського району на Львівщині. 
 
 

 
 
Мав втіху від дітей та онуків, які достойно продовжили справу свого батька. Його син Роман Сас Залозецький (1861-1918) – відомий галицький науковець і громадсько-політичний діяч, професор хімічної технології Політехнічної школи (тепер НУ "Львівська політехніка"), дійсний член НТШ, посол до Галицького сейму, голова товариства “Сільський Господар”, організатор і директор Торгової школи Товариства “Просвіта”, почесний консул Великої Британії у Львові. А вже його син і внук Василя Залозецького – Володимир Сас-Залозецький (1896–1959) став мистецтвознавцем та істориком мистецтва, політичний діяч, професор Львівської Богословської Академії та Віденського університету.

  
 
 
8 лютого – 135 років від дня народження
вченого-економіста, викладача Чернівецького університету
Йозефа Алоїза Шумпетера
 
 Детально познайомитись із його спадщиною можна за посиланням: www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/dosearch , або завітати на виставку в наукову бібліотеку ЧНУ ім.. Ю.Федьковича: „Буковинська прелюдія „творчого руйнівника” library.chnu.edu.ua/

Найповніше діяльність науковця представлена в бібліографічному покажчику „Йозеф Алоїз Шумпетер: Праці вченого та література про нього з фондів Наукової бібліотеки Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича”, який містить 426 видань праць Й. Шумпетера й літературу про життєвий шлях, творчу діяльність науковця та складається з трьох розділів: 1. Праці Йозефа Алоїза Шумпетера; 2. Література про життя і діяльність Йозефа Алоїза Шумпетера; 3. Посилання на твори Йозефа Алоїза Шумпетера у наукових працях його сучасників та додатка „Матеріали з фондів Наукової бібліотеки Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича”,за посиланням 
library.chnu.edu.ua/res//library/project/virt/shumpeter/bp.pdf
 , який підготовили працівники бібліотеки та викладачі економічного факультету видали.  

  
 
 
11 лютого – 100 від дня народження художника
 
 
Бориса Курликова (1918 - 2009)
 
 
 
 
В цього талановитого і дуже скромного маляра настільки незвичайна доля, яка давно заслуговує на те, аби зняли фільм. Він народився в місті Хотин. Його дід Євгеній походив з кріпаків Псковської губернії. Його викупив собі на господарку хотинський поміщик, який був власником парової мельниці, так як він був добрим механіком. Тут він женився на місцевій дівчині і в них народилося четверо дітей. Одним з трьох їхніх синів і був батько Бориса. Для самого хлопчика життя склалося дуже гірко. Коли йому виповнилось 12 років, померла його мати. Батько знайшов собі іншу жінку, і ще до того випивав, тому батькова сестра віддала Бориса в найми пасти худобу за харч. 
 
 
 
Життєві обставини так склалися, що він закінчив в початковій школі всього два роки. Коли навчався в першому класі, вчителька принесла живого півня, щоб діти малювали з натури. Хлопчик намалював, він в нього вийшов як живий. Ось так в нього і відкрився талант до малювання. А ще його всі похвалили за це, що ще більше його надихнуло до малювання. І так воно стало для нього покликанням на все життя. 
 
 
 
Проте, аби вижити в тих важких життєвих умовах, він влаштувався звичайним робочим в ресторан «Літний сад», де виконував всю чорну роботу, яка там тільки була: рубати дрова, палити пічки, мити підлоги і прибирати – і все те потім стало йому в нагоді впродовж довгого, повного несподіванок життя. Проте Богдан і там знаходив можливість, щоб малювати. Коли його роботи побачив хазяїн, то познайомив його з вчителем малювання Степаном Петренком, який вчився свого часу в Києві у відомих художників і тепер викладав цей предмет в ліцеї. Він запросив його до себе додому, дав папір і фарби. Коли побачив перші його роботи, то одразу відмітив його талант і запросив в гурток талановитих дітей, з якими займався. Вчитель знав, що в нього нема грошей платити за навчання, тому займався з ним безкоштовно, ще й при тому годував хлопчика за власний кошт. Впродовж літа талановитий учень за цей час намалював більше 300 картин, більшість з яких були копії знаменитих художників Шишкіна, Левітана, Репіна. Звичайно, що малював він і натюрморти, навколишню природу. Тому коли в 1937 році відбулася перша художня виставка гуртківців, то найбільше робіт (88) подав саме Борис Курликов. За продані картини він отримав свої перші великі гроші – 271 лей.
 
 
 
Навчання продовжувалось 4 роки, з 1934 по 1938 роки. А потім румунська влада перевела талановитого вчителя з Хотина в інше місце. Проте вчитель не забув свого здібного учня і після війни приїхав в Хотин, щоб знайти його.
 
 
 
Одночасно він влаштувався в ресторан «Чорний орел», при якому було казино. Тут він пройшов ще одні «життєві університети», навчився грати в азартні ігри. А у вільний час і дальше малював на всьому, що тільки попадало під руки. 
 
 
 
А так як в Європі вже починалась Друга світова війна і йому грозила служба в армії, то він послухався свого сусіда-комуніста, який сказав, що за Дністром в радянському союзі живеться краще. І вони вирішили перетнути кордон. Проте, 28 червня 1939 року коли вони переплили через річку, то в Кам’янці радянські пограничні їх арештували, водили на допити і били, адже вважали їх румунськими шпигунами. 
 
 
 
Так продовжувалось півроку. Там його друг пропав назавжди, а сам Борис Курликов за незаконний перетин границі потрапив в ГУЛАГу на три роки виправних лагерів. Потім його відправили в Свердловську область на лісорозробки, де він рубав дрова і носив їх на станцію. Робота була неймовірно важка і непосильна. В 1942 році термін закінчився, але його не відпустили на волю, так як він був румунський підданий, а Румунія воювала на боці Німеччини. Тому йому довелось сидіти там до кінця війни. Коли війна закінчилась, то чекали «особистого розпорядження». Бориса перевели в табір для інтернованих, проте режим перебування не змінився. На волю вийшов аж в травні 1947 року.
 
 
 
Однак навіть в ГУЛАЗі його називали «художником». В таборах Борис потрапив до кримінальних авторитетів, начальник прийняв його за злодія в законі, бо він ходив, засунувши руку в кишені (а так могли собі дозволити тільки авторитети – злодії в законі). Один із них, за прізвиськом Сірий, коли вияснив, як Борис потрапив в табори і те, що має прізвисько «художник», захотів татуювання, та й не тільки він один. Отаким чином його захоплення і талант художника врятували йому життя. Коли Бориса звільнили, то дали йому на дорогу 500 карбованців і три буханки хліба. Згідно законів того часу він не мав права проживати в іншому місці, окрім як в Хотині. 
 
 
 
Проте коли повернувся додому, то не зміг знайти роботу, адже був «під ковпаком» відповідних органів. Але все ж таки знайшлися люди, що не побоялись взяти його на роботу. Цією людиною був його давній друг Іван Пастух, який працював директором артілі художніх виробів. Там Борис пропрацював до 1952 року і малював різні вивіски, плакати, наносив малюнки на килими. Адже на той час в нього була дружина і двоє дітей, яких потрібно було піднімати. Аби продати свої роботи, йому довелось малювати хатки під соломою, картини народного життя. Йому рекомендували малювати щасливе колгоспне життя і підприємства, проте більше всього любив малювати пейзажі і сходив для цього всі Карпати. Деякі з колег навіть насміхалися, що він хоче бути другим Шишкіним. Продавати тоді можна було тільки через Художній салон, однак двері для нього були закриті тому, що він не був членом Спілки художників.
 
 
 
З 1952 року він вже мав можливість працювати в художньому фонді в Чернівцях, де він попрацював до 1980 року. І з того часу йому відкрилась можливість брати участь в художніх виставках, що для художника є найважливішим, аби його мистецькі праці побачили та оцінили фахівці. 
 
 
 
Він є учасником обласних, всеукраїнських, всесоюзних мистецьких виставок. За життя отримав мистецькі відзнаки та пошанування – Заслужений майстер народної творчості України та член Національної спілки майстрів народного мистецтва України. А ще він не витрачав часу та можливостей, і все таки отримав фахову освіту – в 1964 році закінчив курси живопису і малюнку при Всесоюзному Будинку народної творчості. Мав персональні виставки в Рязані, в 1996 році відбулась велика виставка його робіт в Каунасі, у виставковій залі Спілки художників в Києві. В 1974 і 1986 роках мав персональні виставки у Чернівцях, і до цих пір зберігаються каталоги цих виставок. Картини Курликова зберігаються в приватних колекціях всього світу. 
Серед найбільш відомих його творів: жанрові картини і пейзажі «У старій хаті» (1984), «Дорога на полонину» (1987), «Паморозь» (1988), «Карпатський краєвид» (1991), «Зи¬ма» (1993), «Бій козаків із турками під Хотином у 1621 році» (1994); портрети «Онук Павло», «Онука Надія», «Автопортрет». Своїм юним рокам митець присвятив картини «Щедрий вечір», «Моє дитинство», «Самотність», а трагічному перебуванню в сталінських концтаборах – полотна «Будинок світлого майбутнього», «Дзвони ГУЛАГу», «Боже, за що така моя доля», «Пайка хліба», «Де ти, моя Україно!».
 
 
 
В 1984 році він подарував 41 роботу рідному місту. Малював він до останнього подиху, оскільки це давало йому енергії для життя.
А ще він залишив документ свого життя та епохи, в якій він жив –спогад-нарис «Крізь дріт колючий», що був надрукований в журналі «Дні¬стер» в 1993 році, який він проілюстрував власними малюнками. 
 
Прожив довге і дуже важке життя, проте ніколи не нарікав на випробування. Відійшов у вічність 10 вересня 2009 року і спочиває на кладовищі в Хотині.

 
 
 
12 лютого – 175 років від дня народження віолончеліста, скрипаля, піаніста Леона Гояна ( 1843 - 1911)
 
 
Він народився в селі Стара Жадова Сторожинецького району і його батько був власником цього села. Початкову освіту отримав в Чернівцях, в єдиній на той час державній цісарсько-королівській гімназії (нині це ЗОШ №1 на вулиці Емінеску), і де навчалися всі небідні буковинці. Тут його вчителем був філолог, педагог, письменник, культурний діяч Арон Пумнул, який був людиною енциклопедичної культури і вірив у силу освіти для розвитку національного відродження. Тому не дивно, що Леон цілковито був захоплений своїм вчителем, який став для нього авторитетом на все життя.
 
 
 
Оскільки мав талант саме до музики, то ще будучи гімназистом, вже брав найактивнішу роль в мистецькому житті Чернівців. Був членом багатьох культурологічних товариств, засновник студентського співочого Товариства і квартету віолончелістів у Чернівцях, виступи якого користувалися великим успіхом у меломанів міста, Буковини та багатьох міст Австрії, де вони давали свої знамениті концерти.
 
 
 
В 1861-1866 роках навчався у Віденській консерваторії .
 
 
 
До цих пір не втратили своєї цінності його спогади про музичне життя Буковини та Чернівців другої половини ХІХ – початку ХХ століття, які ще чекають свого видавця. 
 
Відійшов у вічність 16 липня 1911 року в Сучаві, де й спочиває на місцевому цвинтарі. 
 
 
 

 
 
 14 лютого – 160 років від дня народження фольклориста, етнографа, письменника і культурно-громадського діяча Василя Козарищука (1858-1910)
 
 
 

 
 
Народився 1858 року в Новій Жучці (нині район міста Чернівців). В 1879 року закінчив цісарсько-королівську гімназію (нині це ЗОШ №1 на вулиці Емінеску), а вищу освіту здобув на богословському факультеті Чернівецького університету, в якому вивчав слов'янську філологію. Працював священиком у селах Плоска і Конятин на Гуцульщині, нині це села Путильського району. Заснував читальню і школу в селі Путилів, нині смт. Путила Чернівецької області.
 
 

 
 
З 1875 року почав друкувати свої власні твори та етнографічні розвідки, які друкував під псевдонімами та криптонімами – Василь Жуцький, Василь М., Василь, В. М. К. Перші твори виходили німецькою мовою, а з 1881 – українською дебютував віршем «Любов і ружа» в «Буковинському руському місяцеслові».
 
 

 
 
Збирав матеріали про похоронні звичаї гуцулів, їхні вірування, фольклор. Автор етнографічних розвідок: «З Буковинських Карпатських гір». Опублікував фольклорні записи з Гуцульщини, дослідження «Життя гуцулів у його віруваннях і забобонах» (1889), «Гуцульські пісні» (1895), які й до сьогодні не втратили своєї цінності. 
 
 

 
 
Писав популярні просвітні оповідання з народного життя: «Бабин син Дурголова», «Хитрий Андрійко», «Шестинеділька»; сатиричні поеми «Юродиві рицарі», оповідання «Хитрий Андрейко», «Про одного Мошка правди трошки», «Шестинеділька», «Смерть і холера», «Образки народної нації гуцулів», «Буковинські руські промовки». Він є автором збірки казок та переказів «Моя гостина у Хмарника», яка, на жаль, не була видана. Уклав словник гуцульських діалектизмів.
 
 

 
 
Редагував часописи «Буковинськи вѣдомости» (1895–1909) та «Наука» (1901–03). Брав активну участь у діяльності москвофільських організацій на Буковині, так як інших на той час на Буковині не було. 
 
 

 
 
Відійшов у вічність 19 травня 1922 року в селі Чорнівка, нині відноситься до Чернівців. 
 
 
 
15 (27) лютого – 180 років від дня народження професора історії церкви та церковного права
 
 
Євсебія Поповича (1838 - 1925 )
 
 

 
 
Народився у Чернівцях в дуже шанованій і старовинній родині поповичів, яка на той час вже трохи обідніла, але змогла всім дітям дати хорошу освіту. Тут він навчався у цісарсько-королівській гімназії (нині це ЗОШ №1 на вулиці Емінеску), де студіював греко-православну теологію, потім удосконалював свої знання з церковної історії та церковного права у Віденському університеті. 
 
 

 
 
У 1861 – 1871 роках завідував крайовою бібліотекою у Чернівцях. Висвячений в сан священика, працював у греко-православному теологічному закладі на кафедрі вивчення Біблії та східних мов, потім на кафедрі історії церкви і церковного права, згодом - штатним професором цих же дисциплін. 
В 1874 році стає почесним головою Буковинської греко-православної митрополичої консисторії.
 
 

 
 
З 1875 року запрошений як штатний професор історії церкви, а також греко-православного церковного права новоутвореного університету в Чернівцях. Член екзаменаційної комісії протягом цих років, а також декан теологічного факультету. Впродовж 1869 – 1876 років виконував обов'язки інспектора шкіл краю. З 1877 року і аж до 1894 був членом крайової шкільної ради. З 1880 р. має сан церковного архіпресвітера.
 
 

 
 
Двічі обирався на ректора Чернівецького університету – в 1880-1881 та 1895 – 1896 роках.
 
 

 
 
В 1880 році отримує почесне церковне звання архіпресвітера.
 
 

 
 
Автор багатьох наукових праць: «Канони східної церкви» (1867), «Про ведення державної кореспонденції і державні підручники народної школи» (Чернівці,1874), «Архів по церковно-католицькому праву» (Чернівці, 1880), «Навчання першочергове Першого конгресу церковного в митрополії Буковини» (Чернівці, 1880), «Становлення руського патріаршества» (1889), «Загальна церковна історія з церковно-статистичним додатком» (1898), «Лекції по Буковинській православній митрополії» (1898), «Лекції по сімейному праву Буковинської православної митрополії» (1898).
 
 

 
 
Його справу продовжив син – Костянтин Попович (1846, м. Чернівці — 1943, Чернівці), який також став професором церковного права і був обраний ректором Чернівецького університету в 1888-1889 навчальному році.
 
 

 
 
В них була велика і дуже дружна родина, всі отримали добру освіту і допомагали один одному. Так, саме він опікувався і визначив долю свого талановитого похресника Євсебія Мандичевського, якого навіть назвали на його честь. Він змалечку помітив схильність хлопчика до музики і порадив батькам віддати його в науку до цісарсько-королівської гімназії (нині це ЗОШ №1 на вулиці Емінеску) до Сидора Воробкевича.
 
 

 
 
Відійшов у вічність Євсебій Попович в 1925 році і похований на православному кладовищі в Чернівцях. 
 
 

 
 
В Чернівцях на його честь була назвала вулиця, яка знаходиться одразу справа від резиденції митрополитів, нині вулиця Йозефа Главки. На цій вулиці в міжвоєнний період мешкала Ольга Кобилянська та Петер Демант, які залишили спогади про неї.
 
 
 
25 лютого – 180 років від дня народження доктора права, 
політеконома
 
 
Фрідріха Кляйнвехтера (Kleinwächter Friedrich; 1838 –1927)
 
 

 
 
Він народився в Празі. Навчався у гімназії, а згодом у знаменитому Карловому університеті в Празі. По його закінченні, в 1862 році, отримав ступінь доктора юридичних наук і працював приват-доцентом у Празі. В цей час він ще вивчав національну економію, тому згодом його запросили викладачем національної економії і аграрного права в сільськогосподарському закладі Лібверда (Чехія). Впродовж 1872 – 1875 років викладав національну економію та статистику в політехнічному училищі в Ризі. З відкриттям в Чернівцях цісарсько-королівського університету, в жовтні 1875 року він отримав запрошення і працював штатним професором. В 1882 – 1883 навчальних роках був обраний восьмим ректором Чернівецького університету. З 1881 року отримав ступінь урядового радника, в 1898 – придворного радника. З 1899 року Фрідріх Кляйнвехтер– член-кореспондент Буковинської палати торгівлі та ремесла. 
 
 

 
 
Досліджував проблеми національної економіки, статистики, аграрного права. Автор кількох наукових праць: «Основи народної науки», «Правові та суспільно-політичні факультети в Австрії» (1876), «Основи та цілі так званого «наукового соціалізму», «Карпати. Доповнення до питання по організації народного господарства» (1883), «Основи навчання сільського господарства» (1871).
 
 

 
 
За внесок в розбудові міста він мав Почесне звання громадянина Чернівців, яке отримав в 1908 році, коли місто святкувало свій поважний ювілей.
 
 

 
 
Відійшов у вічність 12 грудня 1927 року в Чернівцях і спочиває на Руському цвинтарі.
 
 
 
 
 
 
 
14 [26] лютого – 180 років від дня народження румунського та молдавського письменника, поета, публіциста, історика Богдана Петричейку Хашдеу (справжнє ім’я Фаддей Олександрович Хиждеу; рум. Bogdan Petriceicu Hasdeu; 1838, — 1907).
 
 

Народився в селі Крістінешти, Хотинського повіту Бессарабської губернії (нині село Керстенці, Хотинського району) в родині письменника, фольклориста і філолога Олександра Фадеєвича Хиждеу. При народженні його назвали Фадеєм на честь дідуся – польського літератора Фадея Івановича Хиждеу. Мати, Єлезавета Теофілівна (до заміжжя Даушка) походила із давнього литовського дворянського роду. Тому зрозуміло, що вже з дитинства йому давали дуже добру освіту. Він вчився в гімназіях у Вінниці, Рівно, а з 1851 року – в Кишиневі. В університеті Харкова був вільним слухачем. Під час Кримської війни 1854 – 1856 років служив юнкером в гусарському полку. Після закінчення військової служби виїхав в Запрутську Молдавію, де жив і працював до 1863 року. Спочатку поселився в Яссах, а в 1858 році був призначений суддею в Кагульському суді (трибуналі). Згодом повернувся до Ясс, де опублікував свої перші літературні роботи з історичної тематики. В 1863 році переїхав до Бухаресту, де було набагато більше можливостей для творчої праці. До 1871 р. Хашдеу писав і опубліковував свої основні художні твори: історична драма "Резван і Відра (Răzvan şi Vidra; 1867), роман «Доля» (Ursita; 1864), сатирична повість «Крихітка» (Micuţa; 1863), Збірник громадянської лірики («Вірші», Poezie, 1873). Художня монографія "Іон - воєвода Лютий" (1865) – про допомогу українських козаків молдавському народові в боротьбі проти турецьких загарбників, яка в перекладі на російську вийшла аж через сто років. Гашдеу часто використовував український матеріал в історичних, фольклористичних працях, у художніх творах. Богдан Петричейку Хашдеу вважається зачинателем реалізму в прозі, громадянській ліриці і поезії, історичній драмі і романі, майстер памфлету в історії румунських і молдавських літератур. Він використовував український матеріал в історичних, мовознавчих, фольклористичних працях, у художніх творах.

Починаючи з 1872 року він повністю присвятив себе науковій праці і видав ґрунтовні монографії в галузі історіографії, порівняльного літературознавства, мовознавства, лексикографії і фольклористики.

Гашдеу можна вважати засновником румунської фольклористики і заклав фундамент під вивчення її як науки. Він був не лише справжнім теоретиком, але й авторитетним наставником у збиранні фольклору. Уже тоді він застосовував новітні методи дослідження фольклору: монографічний та порівняльний, вважаючи, що фольклористика — це наука, яка має тісний зв'язок зі спорідненими гуманітарними дисциплінами: літературою, соціологією, історією релігій, правом, історією та лінгвістикою. Він розумів під фольклором цілісну народну культуру, зі всіма її формами прояву. Він уперше в Румунії розробив класифікацію родів і видів народної літератури. Гашдеу є автором численних студій про історичне коріння видів фольклору (найбільш розробленими були праці, присвячені казкам). Серед здобутків Гашдеу — складання національного фольклорного архіву на основі запитальників, які він особисто розробив і розповсюдив серед сільської інтелігенції. Тому всі його праці в цій царині і досі не втратили своєї цінності.

Основні твори : "Слов'янська мова у румунів до 1400 року" (1869), "Поезія" (1873), "Русинська народна поезія і історія румунів" (1876), "Слова предків" "Основи мовознавства" (1881), "Великий етимологічний словник румунської мови" (т. 1 -4, 1887-1898 рр.).

Богдана Петричейку Хашдеу ввійшов в національну культуру завдяки трьом своїм книгам: «Історичний архів Румунії», монографії «Іон-Воде Лютий» (1865), «Критична історія румунів» (1873-1875).

З 1874 року був професором Бухарестського університету, де читав курс порівняльної філології. А в 1876 році став директором Державних архівів. В 1877 році був обраний членом Румунської Академії. Також був членом академічних установ Франції, США, Сербії, Турції, Росії і Болгарії.

Хашдеу видавав і був головним редактором більше 10 науково-літературних, громадсько-політичних та сатиричних газет і журналів, в тому числі був засновником наукового журналу «Троянова колона» (Columna lui Traian; 1870—77, 1882—83).

Писати Гашдеу розпочав російською, так як початкову освіту отримав саме цією мовою. Пізніше свої твори і монографії писав румунською мовою. Також добре володів польською, французькою, італійською, грецькою мовами.

В нього була єдина донечка – Гашдеу Юлія Богданівна (1869—1888), яка продовжила захоплення батька літературою і стала поетесою. Вона була дуже обдарованою дитиною. Ще до восьми років склала всі екзамени за перші чотири роки початкової школи. В 11 років закінчила Національний Коледж Святого Сави, одночасно відвідуючи курси Бухарестської консерваторії. Після закінчення вирішила продовжити навчання в Парижі, куди і поїхала. Померла у 19-річному віці від туберкульозу.

Богдана Петричейку Хашдеу відійшов у вічність 12 [25] серпня 1907 р. в замку "Юлія Хашдеу" в містечку Кимпіна, в підгір'ї Карпат, і спочиває в Бухаресті на цвинтарі Беллу.

Щоб вшанувати пам'ять письменника і науковця, в столиці республіки Молдови Кишиневі відкрито престижний теоретичний ліцей ім. вченого Богдана Петричейку Хашдеу. Це навчальний заклад, в якому кожному ліцеїсту створені умові для повної самореалізації, визначення власної навчальної траєкторії, успішної соціалізації та адаптації в сучасному інформаційному суспільстві.

В рідному селі Керстенці діє музей їхньої родини «Історія родини Гашдеу», де оформлені експозиції про відомих людей цього роду: ГАШДЕУ (Hasdeu) Богдан (Тадей) Петричейку; Гашдеу Юлія ; ГИЖДЕУ (Hajdeu) Александру; ГИЖДЕУ (Hajdeu) Болеслав Тадейович; ГИЖДЕУ (Hajdeu) Тадей Іванович.
 
 
 
 
 
 
 
 
Лютий – 385 років від дня народження історика, поета, літописця і політичного та державного діяча Мирона Костіна (рум. Miron Costin, 1633-1691).
 
 
Він походив з боярського роду і був другим сином в багатодітній родині знатного польсько-молдавського магната, гетьмана Іоана Костіна. А мама – не менш знатна пані Сафта Скоарцеш, онука польського магната внучка Мирона Барновського. Його походження і роль мами мали найбільший вплив на його пізніший вибір політичного курсу. Саме походження забезпечило йому блискучу освіту та виховання, як і прийнято було на той час. Знав декілька європейських мов. Все це в майбутньому послужило йому для доброї кар’єри. 
 
 
 
Дитинство і юність провів в Україні, де його батько орендував під містом Бар маєток Новосілка ( нині Вінницька область). Тому саме в Барі він закінчив єзуїтську колегію. 
 
 
 
Був нобілітований – тобто йому було надано шляхетський чи дворянський титул, який з середини 17 століття надавався польським королем на підставі рішень вального сейму Речі Посполитої. Служив у польському війську, брав участь у Берестецькій битві 1651 року. В 1652 році за згодою господаря Молдавії Василя Лупула повертається до Ясс, 1653 у складі військ господаря Г.Стефана брав участь в облозі Сучави (нині місто в Румунії), де тримали оборону козаки Т.Хмельницького.
 
 
 
В 1657 році виконує дипломатичну місію до Валахії. Проте згодом пристав до великого логофета (управителя) Георгія Стефана, підтримуючи його в боротьбі за молдавський престол. 
 
 
 
Незабаром разом зі своїм молодшим братом Величком став провідним діячем молдовського уряду.
В 1683 спільно з молдавським господарем Георгієм Дукою брав участь в облозі Відня турецьким військом. 
 
 
 
Одружився з родичкою Сімеона Могили, батька Петра Могили, чим істотно зміцнив зв’язки з верхівкою молдавських князів. Займав високі державні посади – канцлера, голови господарської канцелярії, охоронця великої печатки, керівника межової справи у Молдовському князівстві та Валахії.
 
 
 
Впродовж 1660-1664 років він був на посаді пиркелаба (міського голови) Хотина, з 11667 року – великий ворник (війт), а з 1675 – великий логофет Північної Молдавії. 
 
 
 
Після повернення додому був заарештований новим молдовським господарем Ш.Петричейку й висланий до Польщі. Там у замку Дашів у Карпатах написав "Польську поему", в якій виступив як апологет сильної монаршої влади, уособленням якої вважав польського короля Яна ІІІ Собеського. 1685 повернувся до Молдови, був старостою південного повіту Путна, неофіційним радником господаря Костянтина Кантеміра (1688–91).
Він завжди був прихильником Польщі, тому в 1683 році виїхав до Польщі. Мирон Костін бажав на чолі держави, звільненої від османів, бачити освіченого та мудрого монарха, а людей свого оточення і свого стану – на правах польської шляхти.
 
 
 
В ім'я боротьби проти Османської імперії встановив таємні контакти з потенційними союзниками Молдови – Австрією та Францією, за це був звинувачений у державній зраді проти князя Костянтина Кантеміра й страчений разом із братом наприкінці 1691.
 
 
 
По собі він залишив пам'ять як письменник і для істориків, насамперед, як літописець. Основна праця, яку він писав багато років – «Літопис Молдавської держави від Аарона – воєводи в цей бік», яку завершив в 1675 році. Тут дуже ретельно виписана історія Молдавії впродовж 1595-1661 роки. За періодами ділиться: епоха Василя Лупула (39 років), князювання Василя Лупула (19 років) і 8 років історії Молдавії по його смерті. Кілька сторінок твору присвячено молдавсько-українським стосункам, роки правління Богдана і Тиміша Хмельницьких. Серед інших історичних праць Костіна: «Про молдавський народ: З якої країни походять їх пращури», «Хроніка держав Молдавії і Валахії»(польською мовою, 1677), «Історія віршем польським землі Волоської і Мунтенської»(1684). Він написав медитативно-філософську поему «Життя світу» (1673).
 
 
 
Сімнадцяте століття в історії Молдови були дуже насичене подіями, війнами, частими змінами влади, які визначили наступні роки князівства. Тому детальний опис тих подій, учасником яких він був безпосередньо, залишив нащадкам і науковцям один із самих освічених науковців того часу, дипломат, просвітитель, впливовий і авторитетний державний діяч Мирон Костін.
 
 
 
Для нас він цікавий як історик-літописець, оскільки в його дослідженнях про мало вивчені сторінки історії Молдавського князівства ХVI-XVII століть є відомості про Буковину, яка на той час входила до складу Молдавського князівства. Деякі з цих праць в останні роки були перекладені і видані у фахових історичних журналах, а також видавалися окремими виданнями. 
 
 
 
Він поклав початок новому етапу в розвитку молдавської історіографії та літератури, і вписав їх в загальноєвропейський контекст бароко, який на той час був присутній у всіх гуманітарних науках. Він був літописцем європейського гуманістичного напрямку, які користувались правилом: «просвітництво читача – розважаючи».
 
 
 
Він тримав в пам’яті багато історичних фактів і доніс до читача в доступній і зрозумілій формі все, що передувало цій епосі, включаючи універсальну історію, давньогрецьку, давньоримську візантійську і європейську середньовічну літературу та історію.
Він знав три мови, які були просто необхідні на той час: латинську, польську та українську. Знання ще двох – грецької та давньоруської, дозволило цілковито читати давню античну літературу, вплив якої беззастережний на епоху бароко. 
Костін активно користується авторитетними для своєї епохи авторами античної філософії, досконально знає Овідія та Горація, використовує праці Гомера та Вергілія, захоплений Плутархом.
 
 
 
Він мав двох синів – Петрашку і Некулає.
 
 
 
Історик, літописець, державний діяч Молдови Некулає Костін (Ніколає, Микола; Costin, 1660–1712) став достойним продовжувачем всіх справ свого батька. 
 
 
 
Освіту здобув в Польщі. Повернувшись в Молдавію, займав посади логофета, гетьмана, великого логофета (глава канцелярії молдовського господаря та хранитель державної печатки впродовж 1709–11 років. Був серед наближених осіб в господаря Молдови Н.Маврокордата (1709–10; 1711–16), які не раз бували на Буковині, зокрема в Чернівцях. На площі пресвятої Марії стола дерев’яна православна церква, яка була збудована на їхні кошти.
У своїх творах захищав місцевих боярство проти греків-фанаріотів.
 
Найвідомішою його працею став "Літопис землі Молдови від заснування світу до 1601 р." У ньому описано історичні події від часів біблійного потопу до початку 17 століття. Тут коротко викладається історія даків і римлян, Польського королівства, утворення Молдови за Драгоша. Подається інформація про похід князя Дмитра Вишневецького в Молдову (1563), про Хотинську фортецю. Він є автором ще одного відомого твору – "Літопису землі Молдови від Штефана, сина Василя-вода" , де розповідається про події 1662–1709, правління сина Василя Лупула, війни та природні катаклізми – комети і землетруси – у часи Штефана Петричейку, Георгія Дуки , численні повстання в Молдові в 2-й половині 17 століття. У 2-й частині йдеться про події 1709–11, вона має характер офіційної хроніки, багатої на деталі. Особливо ефектно в ній описано правління "Думитрашки" (Димитрія Кантеміра), друге правління господаря Николая Маврокордата (1709–11). 
 
 
 
 
Уже традиційно Муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського надає інформацію про знаменні та пам’ятні дати почесних діячів Чернівців, які посутньо вплинули і впливають на духовно-інтелектуальну атмосферу міста.

 

 

 

 

                                                  9 березня виповнилося 155 років від дня народження драматурга, публіциста, редактора, літературного критика, театрального та громадського діяча, політика (посла до австрійського парламенту), педагога (організатора та першого директора Перемиської української чоловічої гімназії) Григорія Івановича Цеглинського (1853-1912).

 

 

 

 

 

 

 

 

Цей чоловік прожив порівняно недовге життя, проте, отримавши добру освіту та належне виховання в любові до свого народу, ще з молодих років взяв собі за кредо слова "Сила народу основується на освіті, характері й доброму вихованні" ¹. І не втомлюючись та не нарікаючи на обставини, гідно сповняв його до останнього дня життя.

 

 

Григорій Цеглинський народився в Калуші, у сім’ї простого міського службовця. Був, як тоді казали, «міщанський син». Пізніше в родині народився молодший брат Роман. Батьки прагнули дати синам добру освіту та належне виховання. Хлопчики з малолітства були привчені до ретельної праці.

Коли Григорію сповнилося лише десять років, сім’ю спіткало горе – помер батько. Проте його мама пам’ятала настанову чоловіка – вивести дітей «у люди» – і решту життя присвятила синам. З допомогою родини вона достойно це сповнила. Її сини ще в досить молодому віці вже досягли певних місць у суспільстві. Під час вакацій брати Цеглинські приїздили в Калуш до мами на відпочинок.

Коли Анна Цеглинська (1820-1887) відійшла у вічність, про це сповістила львівська газета «Діло»: «Удова калуського міщанина, мати професорів руської гімназії Григорія та Романа Цеглинських; померла у с. Чернів 3 грудня, на 67-му році життя» ².

Академічна гімназія

Завдяки допомозі дядька Григорій отримав початкову освіту у Коломиї, відтак закінчив Академічну гімназію у Львові, після чого студіював українську та класичну філологію на філософському факультеті Віденського університету. По його закінченні (1879) подався до праці в єдину на той час в Галичині Академічну гімназію у Львові. Мав чудові знання з класичної філології, української, польської, німецької літератури, філософії, викладав грецьку та латинську мови. Спочатку працював учителем, проте в дуже короткім часі завдяки своїм педагогічним здібностям і, володіючи глибоким викладом предметів, став професором і навіть укладав підручники для гімназії. Його любила гімназійна молодь, поважали колеги, і він швидко отримав визнання й довіру шкільної влади.

Оскільки професор Цеглинський був чоловік дуже діяльний, то водночас з педагогікою в короткий час став одним із найбільш авторитетних громадських діячів у львівському середовищі української інтелігенції, працював у всіх культурно-освітнix товариствах. Він вмів дохідливо і чітко донести свої думки, тому з ним рахувалися як на зборах усіх політичних зібрань, так і освітньо-культурних установ.

Цеглинський брав дуже активну участь в громадському та політичному житті Львова, так що Франко, хоч і критикував то його погляди, то його партійні «народовські» справи, які він не дуже поділяв, а то й дуже часто критикував так, як то вмів робити Іван Якович, то давав абсолютно різні оцінки його літературній праці, але можна одне сказати: Франко не міг оминути увагою його діяльність і його творчість. А позаяк Цеглинський належав до народовців, то Франко не оминав нагоди, аби не піддати критиці програму народово–консервативної «народовської» партії і звичайно, що й саму особу п. Цеглинського. Ось як він пише про святкування Шевченківських днів у березні 1887 року, організатором яких був пан професор: «Пан Цеглинський немало нас здивував, бо, згадавши в загальних рисах про ідеали Шевченка і зазначивши, що галицькі «народовці» працюють над їхнім здійсненням, він накреслив перед численними зборами картину 26-літньої громадської діяльності, її досягнень і майбутніх цілей. Отже, це була в повному розумінні програмна промова. Як же схарактеризував пан Цеглинський цю програму? «Ми є народово-консервативна «народовська» партія. Ми вважаємо віру основою нашої національності й основою дальшого національного розвитку. Ми проголошуємо це відверто як перед духівництвом і його владою, яка безпідставно запідозрює нас у релігійній байдужості, так і перед тими радикальними елементами, які, працюючи в галузі народної освіти, хотіли б віру залишити осторонь. Крім того, ми є партією народною, яка, йдучи за проводом Шевченка, за останніх 26 років здійснила в Галичині справжню суспільну революцію, бо усунула перегородку між народом і інтелігенцією» ³.

Практично з перших років перебування у Львові він почав активно займатися журналістикою і літературою. На сторінках газети «Діло» та в журналах «Правда» й «Зоря» виступав зі статтями на теми актуальних питань українського шкільництва та суспільно-політичного й культурного життя Галичини. Там друкував і свої оповідання, нариси, переклади, публіцистичні й літературно-критичні статті.

Тому зрозуміло, що не оминув його публікації своєю увагою найретельніший оглядач літературного життя того часу Іван Франко. В 1885 році в часописі «Зоря» він подає свою ґрунтовну оглядову статтю «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. », в якій відмітив, що саме в цьому виданні «як белетрист виступає тут уперве Григорій Цеглинський з двома оповіданнями і одним гумористичним монодрамом…» ⁴.

На той час театр мав надзвичайно велике виховне значення для свідомості народу, тому значний шмат свого життя і таланту Цеглинський, попри всі інші важливі справи і не полишаючи працю в гімназії, присвятив українському театру і впродовж 1882-1888 років був референтом театру "Української Бесіди" народовського товариства «Руська бесіда» у місті Львові. Тому зрозуміло, що на шпальтах часописів він публікував ґрунтовні статті-огляди розвитку театрального мистецтва у Львові та Галичині. Як талановитий літературознавець і дописувач, він писав вартісні статті про театральне життя того часу. І донині не втратив актуальності цікавий аналіз стану галицького театру у статті-огляді "Наш театр", опублікованій 1892 року.

А оскільки до всього, чим займався Цеглинський, він підходив серйозно і професійно, то він бачив, що українському театру насамперед не вистачає репертуару, який би був цікавим і вартісним для народу. Тож зрозуміло, що і тут він підійшов прагматично і віддано зайнявся питаннями сценічного репертуару, почав писати п’єси, переважно комедії – на побутові теми та з життя місцевої інтеліґенції. Першим кроком був переклад п’єси Розена «Виграв терно». У 1883 році видав (під псевдонімом Г. Григорієвич) перший оригінальний літературний твір – комедію «На добродійні цілі». На сценах Львова, інших міст Галичини і навіть у Канаді були поставлені такі комедії, як «Тато на заручинах» (1884), «Соколики» (1884, її навіть сам Іван Франко назвав найкращим твором галицької драматургії), «Шляхта ходачкова» (1886), «Лихий день» (1886). А загалом спадщина Цеглинського налічує 9 оригінальних п’єс.

Як завжди, всі вистави Григорія Цеглинського, надруковані в місцевих часописах і поставлені на сценах Галичини, не пройшли поза увагою Івана Франка. І хоч класик не завжди був справедливий у своїх оцінках, проте навіть він визнавав цінність п’єс Цеглинського. «Життя конституційне, вибори і виборчі агітації серед народу відгукнулись у нас досі також тільки в одній штуці – радше штучечці Цеглинського «Лихий день». Поважних вимогів до сеї штучечки ставити годі, хоч авторові треба признати заслугу, що зробив перший крок на сім полі» ⁵. І в цій же статті далі: «Для літератури, а особливо для театру було б безмірно важним докладно вияснити становище і впливи так ненормально розвитого духовенства на суспільність. Не менше важним було б також заглянути в нутро, в душу тої одинокої і найважнішої верстви нашої інтелігенції, розібрати її психологію, її ідеали й бажання, показати в її нутрі різні відтінки і течії, різні типи і характери. А тим часом – гов-тпррру! Все се для драматичної літератури поки що заборонене поле!». І далі подає ремарку до цієї теми: «Майже одинокою пробою на сім полі були «Аргонавти» Цеглинського. Я не знаю тої штуки, котру наші «народовці» задля попівського крику таки в колисці законали, але все-таки сказати мушу, що вже сама відвага автора написати штуку з життя попівського варта всякої пошани. Але доля «Аргонавтів», певно, довго ще буде пострахом для других списателів драматичних» ⁶. І тут же, на завершення – оцінка творчості Г.Цеглинського: «Як багато гарного, характерного і навчаючого можна там найти, показує інтересна комедія Цеглинського «Шляхта ходачкова», безперечно, найліпший з його творів, де він змалював нам живо і вірно один осібний світок – людей, що являються в певній мірі мініатюрою, а то й карикатурою дійсної, багатої шляхти і заховали ще донині чимало традицій з часів польської Речі посполитої і чимало симпатій до неї» ⁷.

Отже, навіть Франко не міг оминути того факту, що в тодішньому галицькому театрі найбільший успіх у глядачів мали п’єси саме Григорія Цеглинського. Тематика його п’єс відзначалася актуальністю, сценічністю, гостротою сюжету, відчутним сатиричним звучанням. Це стосується, зокрема, зображення життя дрібної шляхти («Тато на заручинах», «Шляхта ходачкова»), духовенства («Аргонавти»), міської інтелігенції («На добродійні цілі», «Торгівля жемчугами»). Його драми та комедії на той час входили до репертуару галицького українського театру.

В детальному огляді «Українська література в Галичині за 1886 рік» від 1 січня 1887 року Франко в розділі про драматургію майже цілковито присвятив творчості Цеглинського і детальній характеристиці його творам: «Є у Львові гімназійний учитель, що має безсумнівний драматичний талант, та який під впливом понять, вироблених, як здається на грецькій і латинській граматиці, лякається всякого реалізму, позитивізму та інших (незрозумілих йому) ізмів, як діти залізного вовка. За останні три роки написав він п’ять комедій, і тому, що застосував у них вищезгадані принципи, то й не дивно, що був визнаний за першорядну силу, відразу посів майже винятково керівне становище в справах театру, а від нового 1887 року в його руках опинилася також і редакція єдиного українського літературно-наукового журналу "Зоря». І тут же: «Пан Григорій Цеглинський є дійсно в теперішній момент головою літературного руху старшого табору галицьких українців народовців; крім комедій, він написав кілька оповідань, уміщених у «Зорі», а з нового року розпочав там же друкувати, крім коротких нарисів, велику, як здається, повість з життя герцеговинського народу. Тим-то й годиться розглянути ближче його твори, передовсім драматичні, які тепер з успіхом виставляються українською театральною трупою панів Біберовича і Греневецького і які становлять, кінець кінцем, перший зародок оригінального галицько-українського репертуару» ⁸.

Варто зазначити, що твори Цеглинського були добре знані і поза межами Львова. Так, відомий мовознавець, професор Василь Сімович, коли складав список книг, які мав би прочитати кожен освічений українець, не оминув увагою і твори Григорія Цеглинського

В статті «Рідне письменство (що кожний українець повинен прочитати з рідного письменства)» Сімович пише: 

«Велике значіння має письменство в житті народу. По нім не тільки міряють у світі висоту культури народу, бо ж література – се образ духовного життя народу, але ж бо й крім того вона дуже часто вказує народові шляхи, куди йому йти, навчає устами письменників, що робити, щоб добитися кращої долі, визволення.

Наше письменство відіграло велику ролю в розвитку національно-політичної думки на Україні… Може, не все і не в усіх творах видко се однаково ясно, може, нераз треба дошукуватися його, але ж ми знаємо, що виховане на ріднім письменстві нове українське покоління створює собі на основі його свій окремий, чисто український національно-політичний світогляд, а далі й виставляє свої національно-політичні домагання.

Ніхто так докладно не зрозумів ваги нашого письменства для нашого національного розвитку, як російське правительство. Цілим рядом указів, починаючи від ХVIII в., старалося воно придушити наше рідне слово, переслідувало народних кобзарів, обсмішувало прояви нашої національної літератури, а далі зважилося на найганебніший вчинок: заборонило в 1876 р. зовсім українське письменство! Але ж ми мали щастя, що в тих страшних часах наше слово найшло собі захист у Галичині, наша література не завмерла, не замовкли письменники…

Між тим українська література, головно в останніх часах, розросталася і зацікавила й чужинців. Багато письменників почато перекладати на инші європейські мови, наше життя зацікавило Європу» ⁹.

У цьому солідному і досить ретельному списку творів українських письменників значне місце займають і твори Григорія Цеглинського:

«З комедій Григорія Цеглинського (1853-1912) варто прочитати: «Шляхта ходачкова», Львів, 1911, ц. 70 сот., «Соколики» Львів, 1911, ц. 70 сот., «Тато на заручинах», Львів, 1890, ц. 26 сот. Хоч сі комедії цікаві більш для галичан, не завадить прочитати їх і навіть виставити й на державній Україні. Се ще більш можна сказати про його комедію з життя галицьких богословів-семінаристів: Аргонавти», Львів, 1898, ц. 2 К. і маленьку комедію, образок з галицьких виборів: «Лихий день», Львів, 1899, ц. 26 сот.» ¹⁰.


Твори Цеглинського вийшли в серії «Русько-українська бібліотека», що мала на той час велику вагу для українського письменства, і її своїм коштом видавав впродовж 1884-1886 років Є.Олесницький. В цій серії вийшло 14 томиків, серед них Франко, Руданський, Свидницький, Нечуй-Левицький. Для Галичини, що все страждала від браку доброї лектури, ця спроба української «універсальної бібліотеки», редагованої сумлінно і дбайливо, мала свого часу дуже велике значіння.

Після майже столітньої мовчанки творча спадщина Григорія Цеглинського повернулася аж у ювілейному для нього 2003 році, коли у Львові Наукове товариство ім. Т.Шевченка стараннями регіонального культурного товариства «Надсяння» видало дві доволі вагомі книги, до яких ввійшли комедії, драми, дещо з прози стараннями (упорядкування та ґрунтовне вступне слово – професора Романа Кирчіва).

Як активний громадський діяч і організатор українського життя у Львові Цеглинський активно співробітничав із львівськими часописами, куди подавав свої твори й дописи. У журналах "Правда", "Діло", "Зеркало", "Нове Зеркало", "Літературно-науковий вісник" друкувалися його новели й оповідання ("Дві пари", "Сини", "На білки", "Різдвяні образки"), розвідки й есеї. Не дивно, що коли 1887 року постало питання про те, хто очолить такий поважний літературний двотижневик, як «Зоря» (на той час уже орган Наукового товариства ім. Т.Шевченка), цю відповідальну місію доручили саме Цеглинському. Він з ентузіазмом і звичною працьовитістю взявся до редагування часопису, який дотримувався програмових засад народовців.
Проте Г.Цеглинський недовго віддавався улюбленій журналістській праці, бо життя внесло свої корективи – уже через рік йому довелося покинути Львів. Як сповістив Франко в листі до Драгоманова від 30 червня 1888 року, «велика новина львівська те, що Цеглинського перенесли до Перемишля і що «Зоря» від августа перейде під іншого редактора» ¹¹.

Так у житті Григорія Цеглинського закінчився щасливий і дуже активний львівський період та почався не менш плідний – перемиський.

Це сталося в липні 1888 року, коли у Перемишлі відкрили перший клас з українською мовою навчання при польській гімназії і його призначили «провізоричним управителем» 

Шлях до відкриття української гімназії в Перемишлі був довгим і непростим. На той час політика Відня була не на користь українців. Рішенням краєвого сойму 1867 року в Галичині запроваджено польську урядову мову. Українці почали втрачати свої права. На той час у Галичині була лише одна українська гімназія – Академічна у Львові (при тому, що польських було 21). Українська громадськість вирішила, що цього замало, і варто відкрити ще одну українську гімназію. Українські посли піднімали відповідне питання в соймі. Галицький сойм після довгих і гострих дебатів таки ухвалив своїм рішенням від 14 січня 1887 року відкрити українські паралельні класи (або, як тоді казали, «паралєльки») при вже чинній державній цісарсько-королівській ґімназії з польською мовою навчання. Вибір припав на місто Перемишль, бо відсоток учнів української національності там був досить високий.

Після першого поділу Польщі (1772) Перемишль увійшов до складу монархії Габсбургів і відродженого нею Королівства Галичини та Володимирії. На той момент у місті було лише кілька тисяч мешканців. Проте незабаром, у 1809 році, у Відні розробили програму безпеки Австрійської імперії. Крім зміцнення кордонів держави, програма передбачала спорудити головну фортецю Галичини саме в Перемишлі. Будівництво фортів розпочали 1850 року і закінчили 1875-го, хоча деякі добудови тривали аж до початку Першої світової війни. Почали зводити фортецю ІІ класу, проте через погіршення відносин із Росії (після австрійської окупації Боснії та Герцеговини 1878 року) роботи значно пришвидшились, і Перемиська фортеця отримала ранг І класу. А тому сюди прибули тисячі майстрів, робітників, кваліфікованих військових і урядників цивільної адміністрації, збільшено кількість військ. Розбудовувано казарми, збільшено будівництво різних об'єктів, що виробляли все необхідне для повноцінного життя. До місць такої розбудови завжди прибуває багато люду в пошуках заробітку й ліпшого життя. Населення Перемишля зросло з 10 140 осіб (1860) до 54 692 (1910), серед них було 12 300 греко-католиків (українців). Перемишль стає одним із найважливіших міст Галичини.

Отже, високу ухвалу Сойму про відкриття українських класів затвердив сам найяснійший цісар постановою від 29 липня 1887 року. До керівництва цим «рівнорядним руским відділом» віденське Міністерство освіти декретом від 10 липня 1888 року іменувало – як тимчасового управителя – професора Григорія Цеглинського, визначного філолога Академічної гімназії, і відомого в Галичині педагога, письменника та просвітника. А позаяк пан професор до всіх обов’язків ставився дуже ретельно, то й цю свою місію він виконав блискуче.


Проте починав він свою діяльність на новій посаді з дуже скромних можливостей. Адже Галицький сойм замість повної української гімназії погодився відкрити лише паралельні українські класи при польській гімназії, для цього кожного року потрібно було набрати ще один – український клас. Праці для управителя паралельних класів, як і пізніше для директора повної гімназії, було немало. Перш за все він мусив подбати про приміщення для навчання та для проживання гімназистів. Але не нарікав, а взявся до праці.

Костел святого Йосифа і Салезянська гімназія в Перемишлі

Спочатку навчання відбувалося в будинку колишньої колегії, пізніше гімназії, на вулиці Чацького. Потім це була прибудова до архикафедрального собору Св. Івана Хрестителя. З бігом часу гімназійний будинок не міг уже вмістити всіх учнів. Тому частину класів перенесено до винайманого будинку навпроти гімназії (на Добромильській вулиці).

У перші роки перебування в Перемишлі Цеглинський не полишав своєї літературної та театральної діяльності. Тут написав такі поважні та глибокі з психологічного погляду драми, як "Ворожбит", "Торговля жемчугами", "Кара совісті", що досить довго тримались на сцені українського театру. За ці драми йому присудили премію на драматичному конкурсі 1911 року у Львові.
Під час першої вистави «Аргонавтів», написаної та вперше поставленої в Перемишлі, стався інцидент – присутні на виставі священики, почуваючи себе ображеними, демонстративно залишили зал. Насправді у п’єсі автор висміяв випускників семінарії, кандидатів на священиків, які шукали для себе багатих жінок. Все ж після того п’єсу знято з афіші.

Для того, щоби відкрити 1895 року в Перемишлі повноцінну українську гімназію, її майбутній директор Григорій Цеглинський мусив весь свій час, енергію і працю цілковито присвятити цій справі. Для цього він цілком облишив літературну й театральну діяльність.

Тим часом пану професору вдавалося щороку набирати новий український клас. Проте більшість учнів походила зі сіл або з дальших околиць. Отже, необхідно було організувати бурсу (по-теперішньому гуртожиток) для приїжджих учнів, матеріальну допомогу для них. Саме завдяки старанням Григорія Цеглинського вже першого року його діяльності створено Бурсу імені Св. о. Николая, відкриту 3 липня 1888 року у приватному будинку о. крилошанина архипресвітера Григорія Шашкевича на так званій Новаківці, при вулиці Татарській. Вже в перший рік існування до бурси прийнято 11 учнів. Вона проіснувала в цьому місці до 1893 року, коли в ній уже було 27 учнів. За цей час на бурсу було зібрано понад 2 000 ринських, а о. протопресвітер Григорій Шашкевич записав 1892 року дарчий заповіт на 100 ринських річно. Під бурсу придбали власний будинок на вулиці Баштовій, який пізніше ще добудували. Таким чином, там могли одночасно перебувати на повному убезпеченні 97 учнів. Від 1894 року головою «Бурси ім. св. о. Николая» став директор Григорій Цеглинський.

Вже в першому році до науки в українському паралельному класі вписалися 52 учні греко-католики (до кінця року дійшли 48). А пан Цеглинський докладає максимум зусиль до організації самостійної української гімназії. Щороку прибував один клас. І на 1895/96 навчальний рік було набрано повних 8 українських класів. Аж тоді, на клопотання посла О.Барвінського, у Відні ухвалили відділити українські класи від польської гімназії і відкрити окремо українську гімназію. Розмістилася вона на Добромильській вулиці (вул. Ю.Словацького) в новому будинку, і вже в першому році до неї вписалося 329 учнів.

Навчальний заклад отримав офіційну назву «Цісарсько-Королівська 2-га Гімназія в Перемишлі», від 1915 року ще додали «з українською викладовою мовою». Першим самостійним директором гімназії, згідно з окремим цісарським розпорядком від 14 серпня 1895 року, став дотеперішній «провізоричний управитель» професор Григорій Цеглинський.

А невтомний професор і далі вдосконалює та розширює педагогічні установи. Згодом створив ще «Український гімназійний інститут» (1905) та «Селянську Бурсу ім. М.Шашкевича» (1907). Це створило вигідні умови для продовження навчання та життя дітвори.

Звичайно, сам він не зміг би так високо підняти українське шкільництво в Перемишлі. Ще з молодих років мав талант знаходити, переконувати небайдужих до українського розвою молодих людей, надихнути до праці і захоплюватися тим, чим він сам займався в даний момент.

Гімназія мала дуже добрих високоосвічених професорів для вивчення різних предметів. Усі призначені на вчительські посади кандидати закінчували університети у Львові, Кракові, Відні або в інших містах, а деякі з них мали вже добру практику в громадській або письменницькій діяльності. Сам Григорій Цеглинський викладав латинську та німецьку мови, Іван Рудницький – українську, Іван Ленчинський – польську, Микола Антоневич – історію та географію, Семен Труш – математику та природу, парох із Пралковець під Перемишлем о. Андрій Децко – релігію.

Цеглинський розумів, яке велике виховне значення має для молоді театр, музика, спів, тому радо приймав до гімназії учнів з добрими голосами і сам любив співати. А «надсянським гімном» стала його пісня «Де срібнолентий Сян пливе», музику до якого скомпонував о. Максим Копко, катехит Учительської дівочої семінарії в Перемишлі.

Саме директор Григорій Цеглинський зумів створити в гімназії такий колектив, де всі добре розуміли свою роль у школі та поза нею. Завдяки цьому молодь перемиської гімназії не тільки одержувала глибокі знання з різних предметів, але й виховувалася на чесних громадян і патріотів свого народу. Професорів гімназії ніколи не бракувало там, де треба було підтримати якесь громдське товариство або важливий захід. Наприклад, серед 27 засновників такого важливого на той час товариства, як «Народний дім» у Перемишлі, було 10 професорів гімназії на чолі з директором і нерозлучним «касиром» майже всіх українських товариств у Перемишлі – професором Олексою Яремою.

Проте душею гімназії з перших кроків її існування завжди був директор Григорій Цеглинський, і вона завдячує йому свій високий розвиток. Прекрасний педагог, він мав свої погляди на навчання і виховання дітей.
Тут варто процитувати уривок зі спогаду педагога й мовознавця, згодом професора української гімназії у Перемишлі, Євгена Грицака «Памяті великого педагога», який він зладив до «30-ліття смерти дир. Г.Цеглинського» і в якому дав найвищу оцінку дорогому вчителеві: «Дир. Г.Цеглинський був справжнім педагогом, що мав не тільки велике знання, але й вмів і любив учити й виховувати. Він був правдивим виховником і духовим керманичем нашої молоді. Назовні поважний і суворий, вимагав від учнів праці й виконування обовязків, але одночасно мав він золоте серце і небуденний хист промовляти до молоді і впливати і на молодь і старших громадян. За молодечі прогріхи і провини він сам карав по батьківськи, але негайно після кари повчав учнів як мають поправитись і що зробити, щоб направити провину, або недостачу. Часто був наскрізь вибачливий, бо — як казав — любив вдачу молоді і тому завсіди боронив учнів, не дав нікому їх кривдити і захищав їх і перед людьми і перед владою. Тому всі перемиські учні називали його своїм рідним батьком, любили й шанували його і зберігали про нього память на ціле життя, а багато завдячувало йому те, що він урятував їм студії і вивів у світ між людей. Усе любив він повторяти: "Легко викинути учня з гімназії, але важче поправити його й виховати". І як говорив, так і робив, а рівночасно учив теж професорів, як виховувати та різьбити душі молоді. Через те спішили до перемиської гімназії різні втікачі, т. зв. еміґранти з цілої Галичини, усякі молоді "провинники" та грішники, а він усіх радо приймав, дбав про них, щотижня кликав до себе й повчав, а крім цього займався влаштуванням їх приватного життя. Давав їм лекції, уміщував у бурсах, купував убрання й черевики, бо це все були здебільше вбогі селянські сини. Тому теж, разом із іншими світлими громадянами старався розбудувати для вбогої молоді бурси, і довів до того, що в Перемишлі збудовано 2 великі бурси, а саме бурсу св. Миколая і Український Гімназійний Інститут, де виховувалися цілі покоління. Хоч над ним тяжіла теж рука польської Шкільної Ради, вів зумів виробити собі такий авторитет, що всякі інспектори шанували його, він усе робив згідно зі своїми педагогічними напрямними, а в потребі остерігав учнів перед небезпекою. Ненавидів донощиків і позбувався їх зі школи, не любив теж надмірної покірливости й підлизництва, стараючись виплекати у молоді характерність і обовязковість та щирий і активний патріотизм».

І ще один викладач цієї гімназії, вже згаданий тут як активний діяч поруч з Цеглинським – професор Олекса Ярема у Звіті Української Державної Гімназії в альманасі "З юних днів", виданому в Перемишлі 1936 року, так висловив свій погляд на педагогічну діяльність достойного директора: "Досконалити розум, сталити характер, а в серцях своїх учнів розпалювати невгасний вогонь великої ідеї — ось програма виховної діяльности Г.Цеглинського". 
Професор Цеглинський заклав такий надійний і міцний фундамент в організацію гімназії, що навіть коли він згодом пішов у політику та перебрався до Відня, то добре налагоджена навчальна й організаційна робота далі сповняла свою місію – давати українським дітям добру освіту та виховання.
Підтвердженням є оцінка діяльності Перемиської ц.-к. гімназії з газети «Діло» за 8 грудня 1938 року:

«Мабуть ні одна українська ґімназія не мала такого скорого й гарного розвитку як перемиська. Дух, що панував в її мурах такі довгі роки, промінював на цілий край, число учнів зростало з року на рік, наче магнет ґімназія притягала до себе українську молодь з найдальших закутин краю. Це був справжній бастіон української культури і національного виховання у цьому найдалі на захід висуненому місті. 

Яке велике завдання виконала перемиська ґімназія, нехай буде доказом одне число: 2.452 абітурієнтів, що їх вона випустила у світ за час від 1895. до 1936. року. Кілько між ними людей, що відогравали й відограють важну ролю в житті українського громадянства. 

Ювилеєм такої заслуженої української виховної установи радіють не лише ті, що сьогодні збираються в її мурах. Радіє ціле українське громадянство і хилиться у поклоні перед великим культурним ділом, що своїм змістом виповнило ціле півстоліття у відродженні української нації».
А ще Г.Цеглинський умів добре налагодити співпрацю з батьківським комітетом та завжди знаходив підтримку місцевих мешканців і громадських організацій, до створення яких він мав абсолютно прямий стосунок. Серед них були такі просвітницькі, як «Просвіта», «Церковне братство ім. Cв. о. Николая», Товариство ім. Cв. Кирила, засноване в 1896 році, Товариство руських (пізніше українських) жінок, засновали в 1901 році.

Пан професор брав участь у заснуванні таких кооперативно-економічних установ, як "Віра" (1894), "Українські щадниці" (1906) та "Народний Дім". Також спричинився до заснування товариства «Український дівочий інститут» (1903) і «Просвіта», був головою «Української Бесіди».

За період праці в Перемишлі Г.Цеглинський зарекомендував себе особливо активним громадським діячем і на початку ХХ століття без перебільшення був символом «українізації» Перемиської землі. Він ще замолоду брав найактивнішу участь в політичному житті і належав до «твердих народовців». Був засновником Української національно-демократичної партії.

Визнаючи політичний хист Григорія Цеглинського представляти й обстоювати справи суспільства, населення Перемищини висунуло його як кандидата на виборах до Державної ради (рейхсрату) у Відні.
Під час виборів до віденського парламенту його в 1907 році обрано від Перемиської виборчої округи послом замість «твердого руского» кандидата – адвоката Кирила Черлюнчакевича. Григорій Цеглинський був першим «українським» послом від Перемишля, бо перед ним репрезентували її самі «твердороси», як-от протопресвітер Перемиської капітули крилошанин Григорій Шашкевич і професор Николай Антоневич. Змінили цей політичний напрям Перемиського повіту виховані вже в перемиській гімназії учні, їхні учителі й по селах – Товариство «Просвіта».


Ставши послом до віденського парламенту (і навіть членом президії Українського парламентарного клубу), Григорій Цеглинський залишався ще на посаді директора гімназії до 1910 року.

Із найвищої трибуни він не втомлювався розповідати про важке життя українців: "Ся нужда, мої панове, така велика, така незмірима, що вона словами не дасться представити. Вона мусить бути представлена живими образами, типовими примірами ... з сего новітнього Дантового пекла". Цеглинський часто брав слово на форумі австрійського парламенту, виносячи найбільш пекучі питання з життя галицьких українців, яке знав дуже добре. Уже в першій промові на бюджетній сесії представив систему управління галицької адміністрації, яка довела народ до економічного та культурного занепаду. Услід за цим вимагав вирішення вже не перший раз порушуваного питання – поділу Галичини на Східну (з українською більшістю) і Західну (з польською більшістю). Наступного року український клуб прийняв пропозицію Г.Цеглинського як т. зв. «наглий внесок». Також у черговій бюджетній дискусії вимагав національної автономії для українців у Східній Галичині.
В 1910 році виступив проти пропаґованого чеським послом К.Крамаржем неославізму, метою якого було довести до нівеляції відмінності української мови, а вслід за цим – й української нації. Вимагав при цьому від австрійського уряду активних дій проти деструкційної русифікаційної пропаганди в Галичині. 

В цьому питанні вони були разом з буковинським послом бароном Миколою Васильком: «В австрійському парламенті проти москвофілів і російської мови активно виступили русини Цегельський і Василько. Усі депутати з Галичини заявили що там живуть лише русини і що вони зовсім не хочуть утопитися в російському морі» ¹².
Сучасний дослідник австро-угорської Галичини звернув увагу на один промовистий виступ Цеглинського у віденському парламенті:

«Український речник у віденському парляменті, Григорій Цеглинський, 19.Х1І.1907, дав їй [галицькій системі управління. – Z] таку ха­рактеристику:

Галицька февдальна система

«Ніщо в галицькій системі не врізується так глибоко, боляче й криваво в організм населення, як сваволя та беззаконність ад­міністрації. На чолі (тієї системи) стоїть невидна, зовсім небожеська, навпаки, людська, а навіть нелюдська всеохоплююча і все проникаюча сила. Ця сила не знає ніяких законів, усі писані за­кони бере під ноги, якщо вони суперечать її егоїстичним інтересам. Вона опановує цілу адміністрацію краю. їй передовсім мусить ко­ритись кожний шеф країни. Якщо він піддається їй добровільно, буде прославлений як незвичайний адміністратор. У протилежному випадку мусить відійти. Щоб відповісти бажанням тієї сили, він мусить мати до диспозиції відповідний апарат; його дають старо­стинські уряди, відповідно для такої служби підготовлені; а вони знов мають відповідних для такої системи начальників громад. Деморалізовані системою начальники громад стали пляґою для сільського населення. На сто війтів є хіба кілька порядних людей. Коли війт був чесною людиною, то поставлений між молотом і ко­валом, між усемогучим старостою та інтересами своєї громади, стає безпомічний і безрадний, стає посміховиськом села, вкінці шукає розради й поради в коршмі.»

«Була й друга мета галицької системи — політична: обсадити своїми людьми всі посади в самоуправі, в адміністрації, в соймі, щоб успішно вести польонізацію краю. Український селянин, мі­щанин, купець, урядовець — як тільки піддається польонізації, зазнає зараз цілком іншого трактування: його хвалять, протегу­ють і підносять угору. Тоді для нього відкриті всі уряди. Для тієї мети ламають основні закони конституції, — говорив Григорій Цеглинський у віденському парламенті» ¹³
У 1910 році шанований професор, директор і посол Григорій Цеглинський перейшов на емеритуру, тобто на спеціальну пенсію, що видавалася звільненим у відставку державним службовцям, проте він продовжував частково виконувати свою роботу.

Галицькі українці в 1911 році вдруге обрали Григорія Цеглинського депутатом до Державної ради. На жаль, недовго прийшлося йому обстоювати національні справи на найвищому форумі Австро-Угорської держави. Від напруженої безперервної праці його серце не витримало, і 23 жовтня 1912 року Григорій Цеглинський відійшов у вічність. Подаючи цю вістку, голова української парламентарної репрезентації д-р Кость Левицький писав: «Помер у Відні наш посол і щирий товариш Григорій Цеглинський, один з найвизначніших діячів українських в Галичині, – знаменитий педагог, публіцист, автор драматичних творів та розважний парламентарист і діяльний громадянин».

Можна також повторити за Євгеном Грицаком: «Мало в нас таких визначних і педагогів і громадян та наскрізь благородних і характерних людей, як він».
Вдячні прихильники таланту та праці перевезли його тіло з Відня до Перемишля, як він і заповідав. Тут Григорія Цеглинського поховали з почестями 27 жовтня того ж року при великій кількості мешканців міста на місцевому українському цвинтарі на вулиці Словацького, де й донині стоїть його пам’ятник. Він покоїться поруч з могилою перемиського єпископа Івана Сатурна Ступницького.

На вшанування пам’яті багаторічного директора української гімназії у вестибулі її будинку стараннями і коштом вдячних учнів і вчителів 13 листопада 1913 року було встановлено пам'ятну таблицю з портретом професора Цеглинського. Її виконали тодішній учитель рисунків гімназії Станіслав Якубовський і перемиський різьбар Маєрський.

Для свого народу також прислужився і молодший брат Григорія, Роман Цеглинський (1859–1914) – галицький педагог і освітній діяч, класичний філолог, учитель Академічної гімназії у Львові з 1887 і директор української гімназії в Тернополі з 1912 року, автора шкільних підручників з латинської та грецької мов.

Справжньою гордістю професора Г.Цеглинського був його син Микола Цеглинський (1883-1956), який народився у Львові ще на початку педагогічної праці батька. Він цілком успадкував від нього всі таланти журналіста і літературного критика, друкувався в багатьох галицьких часописах, зокрема, в такому поважному виданні як «Літературно-науковий вісник». Не оминув захоплення й політикою. У 1911 році разом із Дмитром Вітовським допоміг втекти з в’язниці Мирославу Січинському, який застрелив у Львові галицького намісника Анджея Потоцького, і виїхати за кордон, за що поплатився і навіть потрапив на короткий час до тюрми.

За Першої світової війни жив у Швейцарії (співробітник Союзу Визволення України), згодом у США, де був редактором українських газет «Оборона України», «Народна Воля», співробітником «Української Громади» й інших. Дотримувався модних тоді соціалістичних поглядів. Помер у Нью-Йорку. 
_____________________________

¹ Д-р Євген Грицак. Памяті великого педагога (У 30-ліття смерти дир. Г.Цеглинського). 


² Курилишин К. Часопис «Діло» (Львів, 1880-1939 рр.): матеріали до біобібліографістики / Костянтин Курилишин; НАН України, Львівська національна наукова бібліотека України ім. В.Стефаника. – Дрогобич: Коло, 2015. – Т. 1: 1880-1889. – С. 257.

³ Франко І. Твори в 50 т. – Т. 27. – С. 105-107.

⁴ Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – Т. 28. – С. 435.

⁵ Франко І. Наш театр // Франко. Твори в 50 томах. – Т. 28 – С. 281.


⁶ Там само. – С. 284.

⁷ Там само.– С. 285.

⁸ Франко І. «Українська література в Галичині за 1886 рік» // Франко. Твори в 50 томах. – Т. 27. – С. 53.

⁹ Сімович В. Праці у двох томах. Том 2: Літературознавство. Культура / Упорядкування Ткач Людмила, Івасюк Оксана, за участю Ростислава Пилипчука, Ярослави Погребенник; передмова Федора Погребенника. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2005. – Т. 2. – С. 260.

¹⁰ Там само. – С. 276.

¹¹ Франко І. Твори в 50 т. – Т. 49. – С. 171.

¹² Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини 19 – початку 20 ст. – 1999. – С. 401.

¹³ Михайло Демкович-Добрянський. Потоцький і Бобжинський. Цісарські намісники Галичини 1903-1913. – Видання Українського Католицького університету Св. Климента Папи, Том. LIX. – Рим 1987 

Частина ілюстрацій – із видання: Степан Шах. Де срібнолентий Сян пливе. Історичний нарис державної української гімназії в Перемишлі. – [Мюнхен], 1977.

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
20 березня – 120 років від дня народження письменника, поета, драматурга Миколи Івановича Марфієвича (1898–1967)
 
 
 
 
 
 
 
 
Він народився в селі Іспас, тепер Вижницького району в багатодітній і досить бідній родині. Проте батьки старалися, аби діти вийшли в люди, тому відправили хлопчика в Чернівці на навчання. Вивчившись на вчителя, повернувся в рідне село. Коли почалась Перша світова війна, його забрали до війська. Марфієвич воював на італійському фронті в складі австро-угорської армії, а всі ті воєнні лихоліття він пізніше передав у свої творах. 
 
 

 
 
Популярною стала його «Похідна пісня», написана на мотив «Марсельєзи», з якою 3 листопада 1918 року пройшли вулицями Чернівців учасники Буковинського віча.
 
 

 
 
Повернувшись в 1918 році на Буковину, далі працював вчителем на далекому гірському хуторі Рижа в Путильському районі. Активно долучився до громадського життя краю. Згодом у рідному селі письменник організував відзначення ювілею Тараса Шевченка, але за свою промову зазнав переслідувань з боку румунської влади. Також у цей час Марфієвич відмовляється викладати у школі румунською мовою, відкрито говорить про національне гноблення у новій Румунії.
 
 

 
 
Він з молодих років активно долучився до літературної праці. В 1922 році почав виходити журнал «Промінь», в якому він розмістив 
Уривок з власної поеми «Галата» про повстання у листопаді 1919 року вояків стрілецького полку румунської армії. У цей час у Чернівцях виходять збірки поезій «Між верхами», «Квіти». Твори друкувались у газетах «Воля народу», «Громада» та «Каменярі» під псевдонімом Остап Разсолода.
 
 

 
 
В 1923 році поета заарештувала румунська таємна поліція за активну українську позицію та політичну діяльність. На початку наступного року він утік в більшовицьку Україну і поселився в Києві. Там емігрант з Румунії учителював, будучи германістом, викладав французьку літературу, навчався в аспірантурі Інституту мовознавства АН УРСР. Разом зі своїм земляком Дмитром Загулом входив до літературної організації "Західна Україна".
 
 

 
 
Видав поеми «Микола Шугай» (1927), «Галата», «Повстанці», п'єсу «Збудуємо Дніпрельстан» (1928), повісті «Проти бояр» (1929), «Крутіж», збірку поезій «Буковині» (1930). Однак на цьому його літературна діяльність фактично припинилася. Він чудом уникає арешту, працює скромним вчителем української мови у Києві.
 
 

 
 
Під час Німецько-радянської війни був старшим перекладачем штабу Першої повітряної армії. Після війни колишній аспірант-германіст захистив кандидатську дисертацію, працював доцентом у вищих навчальних закладах Києва, а в останні роки життя — на кафедрі німецької мови Чернівецького університету.
 
 

 
 
Відійшов у вічність 2 вересня 1967 року в Києві.
 
 

 
 
Після смерті Марфієвича побачили світ його збірки: «Черемоше, братку мій» в 1968 році, яка була перевидана в 2006 році під такою ж назвою у вижницькому видавництві «Німчич». В 1974 році в Києві побачила світ збірка «Добридень, оновлений краю».
 
 

 
 
 
 
 
 
 

 

 

 

 

 

25 березня – 150 років від дня народження громадсько-політичного діяча, лідера національного руху, дипломата, представника шляхетського роду Миколи Миколайовича Василька, Миколи рицаря фон Василька (нім. Nikolaus Wassilko von Serecki, рум. Vasilco, 1868 –1924). 

 
 
 
 
 
Коли цей чоловік в досить молодому віці відійшов у вічність, то незалежна газета «Зоря» в Чернівцях так відгукнулась на цю втрату: «Аж надто бідний на провідницькі таланти нарід український утратив одного з найбільших своїх людей».
 
 

А так як і на сьогодні цей народ чомусь бідний на ці таланти, то таки вартує ближче познайомитись з діяльністю Миколи Василька, який також працював в непростий час, проте йому вдавались дуже важливі речі як для української державності навіть і з огляду на наш час. А то треба було дуже добре розуміти політичну ситуацію і роль української держави на той момент.
 
 

Він походив з давнього українського боярського роду Васильків, який походить з часів Київської Русі і вперше згадуєтьсяв 1097 році. В період Молдавського князівства зрумунізувався або, як тоді казали, зволощився. Вже з часів середньовіччя в документах Молдавського князівства є чимало згадок про цей рід і про ті землі та села, які їм належали. В ХVстолітті князь Молдавії надав їм право на володіння маєтками в селі Лукавець. В грамоті від 4 лютого 1676 року польський король за видатні заслуги в польській армії в битві при Хотині 1673 року надає родині Васильків титул баронів. Диваном Молдови в акті від 24 січня 1681 року згадується, що рід є великими боярами. Пізніше у їхній власності був Берегомет, а вже на початок ХІХ століття в їхній власності були села: Банилів Молдавський, Іспас, Баінце, Лукавець, Берегомет, Панка, Жадова, Мигове, Калинківці, Слободзія-Комарівці - це були одні з найбільших землевласників Буковини. В документі 1773 року згадується, що бояри Василько обрали родовим гніздом містечко Берегомет, відбудували храм Св. Миколая на місці старої дерев'яної церкви, який освятили в 1786 році. Грамотою від 14 липня 1855 року лицар Йордакі Василько отримав від імператора Франца Йосипа I титул австрійського барона з приставкою Серетський (Serecki) для себе і своїх нащадків. Він почав будівництво замку Берегомет, в який переїхав 18 квітня 1861. Звичайно, що всі вони прийняли присягу на вірність Австрійському імператору, займали найвищі державні посади на той час і належали до австрійської аристократії. Грамотою від 19 жовтня 1918 року імператором Карлом I Василькам присвоєно титул графа.
 
 

От в одного із цієї родини Васильків – буковинського магната-землевласника Миколи, який був членом Буковинського сейму і філософом за складом мислення , в родинному селі Слободзія-Комарівці Сторожинецького (нині село Лукавці Вижницького району) народився син, якого також назвали Миколою (Николаусом, або як його люблячи звали Коко). Як пізніше покаже час, син дуже добре перейняв від батька всі його таланти. Як було прийнято на той час, до 10 років він виховувався під керівництвом матері Євгенії Науман та домашніх вчителів. А так як мав схильність до наук, то батьки не пошкодували коштів і відправили його до Відня на науку. Це був самий найпрестижніший столичний закритий заклад Терезіанум для юнаків із шляхетних родин, основним завданням якого було визначено виховання освічених чиновників та дипломатів. В ньому вчились діти дворян, військових, високопоставлених чиновників, або якби ми тепер сказали «золота молодь». Правда, знання там дійсно отримували дуже добрі. Він вільно володів румунською, німецькою, українською, французькою, англійською мовами, добре знав латину та грецьку.
 
 

Адже вихованці цього закладу пізніше стали впливовими людьми внутрішньої та зовнішньої політики Австро-Угорської імперії, і не тільки. І Микола Василько пізніше не раз в своїй політичній діяльності користувався тими зв’язками для вирішення серйозних справ.
 
 

Науку в Терезіанумі він завершив в 1887 році, після чого пройшов військову однорічну службу при 16 гусарському полку в Чернівцях. Вищу науку студіював на правничому факультеті Чернівецького університету, який на той час був одним з найкращих закладів, де готували добрих державних чиновників. А так як на той час він мав дуже великі гроші на розваги, тому зрозуміло, що в такому юнацькому віці він тим добре користався. І за дуже короткий час велику частину спадщини прогуляв. І то так, що чернівчани і через десятиліття переказували про ті його юнацькі пригоди і розваги, навіть уже з часом і надумані. Адже він таки блискуче закінчив університет. За рік до закінчення навчання в нього померли батько і мати, тому він перебрав на себе маєтки в селі Слободзія-Комарівці, а це було дві громади. І треба сказати, що він дуже добре справився з цим завданням. І як не дивно, що саме володіння цими маєтками і зробили його справжнім українським політиком у доволі молодому віці. Адже йому на той час було всього 23 роки.
 
 

Річ у тім, що це село завжди було українським. На той час, коли він став господарем, в ньому мешкало 684 українці, 37 румунів та 34 євреїв та німців. Отож йому прийшлось уважніше вникнути в середовище взаємин, які панували в громаді. Оскільки він був молодий чоловік, не заангажований,з європейським баченням, то зрозуміло, що в нього була власна думка. Правда, заради справедливості треба сказати, що дуже значну роль у визначенні свого українського коріння на той момент мав для нього видатний громадський та політичний діяч Буковини, родом з Перемишля, лікар Василь Волян, одружений з його рідною тіткою. Він переконав Миколу Василька пристати до «українського табору».
Адже він був вихований з дитинства у волосько-німецькому дусі і з молодих років, як він сам казав – за компанію, брав участь в румунських національних товариствах, так як вдома батьки себе на той час позиціонували з румунами. А на початку політичної кар'єри Микола Василько належав до табору «старорусинів-москвофілів».
 
 

На той момент, коли молодий Василько став управителем в родовому селі, священиком був румун, який не хотів визнавати національних прав українців і вів службу Божу румунською мовою. Для селян того часу то було дуже важливо і вони не раз звертались до свого власника, аби він прислухався до їхніх духовних потреб. Треба віддати належне Василькові, адже не дивлячись на молодий вік, йому вдалося досить швидко вирішити надзвичайно делікатну і важливу проблему - священику таки прийшлося перейти правити Службу Божу на українську мову. Щоб цілком залагодити таку важливу справу, він власним коштом збудував будинок для священика і запросив іншого панотця із сусіднього села. Цим священиком був Віктор Захаровський, який не тільки був українським священиком, а ще й потім довший час довіреною особою Миколи Василька. За таке мудре вирішення церковної проблеми він отримав від митрополита Сильвестра архієрейське благословення і декрет визнання. А це вже було політичне провидіння на майбутнє.
 
 

На це й же час він здійснив ще один серйозний крок, як для молодого чоловіка, – він оженився на Ользі Гергелі. Вона належала до знатного роду Гергелі-Форгашів і отримала в посаг 140 тисяч корон приданого. А молодий господар продав свої володіння в селі Слободзія-Комарівці і купив маєток села Верхній Лукавець, який був цілковито українським селом і вже до того понад 400 років служив родовим гніздом Васильків. За ним перебрався священик В.Зазаровський, а самого Василька обрали старостою громади. Він дуже швидко завоював авторитет у селян, так як захищав їхні інтереси, насамперед соціально-економічні проблеми. Аби цілковито розуміти і спілкуватися із селянами однією мовою, він бере уроки української мови в місцевого вчителя. І переводить діловодство села та церкви на українську мову. Це викликало неабияке захоплення всіх суспільних і релігійних верств місцевого населення. Щоб зробити такі кроки, то для цього треба було і розуміти, і мати бажання вникнути в потреби простого люду. Мабуть таки вартує процитувати, чим були зумовлені такі несподівані кроки в світобаченні магната Миколи Василька, які структуровано обґрунтував професор Олександр Добржанський: «Можна назвати декілька причин, які обумовили щире, доброзичливе ставлення М.Василька до українських селян та їх національних потреб. По-перше, це, як вже зазначалося, його природжене відчуття політичної ситуації і розуміння того, що потрібно рахуватися з вимогами селян. Певну роль тут, мабуть, відіграло і навчання в Терезіанумі, в якому на той час було чимало викладачів з прогресивними ідеями. По - друге, великий вплив на М.Василька в цей час мав відомий буковинський лікар і політичний діяч В.Волян. Його дружина була рідною тіткою М.Василька. В.Волян, будучи професором медицини, директором крайової лікарні, депутатом австрійського парламенту та буковинського сейму, справляв значний вплив на політичні відносини в краї. Саме він разом з І.Тимінським виступив у 1892 р. з ідеєю створення якоїсь третьої політичної течії в українському русі, яка б зайняла проміжне становище між українцями і румунами.[...] По-третє, як зазначав пізніше сам М.Василько, у нього склалися досить напружені відносини з деякими лідерами румунського руху, що, мабуть, не спряло його політичній кар’єрі в румунському таборі і обумовлювало пошук можливостей проявити себе серед представників інших націй».
 
 

Треба також додати, що спроби Василя Воляна створити партію консервативних русинів зазнала поразки і він прилучився до москвофілів. Зрозуміло, що Микола Василько слідом за своїм ідейним кумиром подався туди ж. Хоча він не вступав до їхніх товариств і на раз мав суперечки з ортодоксальними москвофілами.
 
 

А Микола Василько почав робити перші невеликі, проте дуже вагомі кроки до своєї політичної кар’єри. В 1895 році у своєму селі заснував читальню, яку й сам очолив. І недалеко, як через два роки, представники консервативного русинства, до якого належав він з Воляном, спробували висунути його депутатом до австрійського парламенту. Проте йому на той момент ще не виповнилося 30 років і він не мав права бути обраним. Чим одразу скористалися румунські політичні кола і підняли галас. А Василько одразу зняв свою кандидатуру «Прийшовши однакожь до переконанья, що в теперешнем часе предводительство румунской партии почиваеть в руках людей, котри личных интересовь общихь отделити не умеют, черезь що моя личность может статись причиною злыхь отношений межи обома партиями…». Таким було його політичне бачення в неповних 30 років. На той час він ще тримався ідеї про спільність дій українців і румунів у вирішенні крайових справ. А свої політичні «університети» він пройшов у виборчому штабі Василя Воляна, якого було обрано до австрійського парламенту. 
А собі для політичної кар’єри в цьому ж році заснував Вижницько-Путилівську Раду, аби «образовати жителей повета выжницко-путиловского, яко найзабытшого угла целой Буковины, подь национальнымь на щирых самоотверженныхь русиновь». Свою програму підкріпив конкретними справами, як от збудував школу в рідному селі – Лукавці, заснував читальню «Руської бесіди», дав кошти на побудову церкви.
 
 

А вже наступного, 1898 року, він таки отримав місце в буковинському сеймі. Правда, і тоді не обійшлося без скандалів, так як опоненти закидали йому, що він не повернув борг. Проте він впевнено і твердо відкинув ці звинувачення.
 
 
 
Чернівці, вул. Шевченка,40 - будинок, в якому мешкав Микола Василько та брама з вензелем
 
 


Тому зрозуміло, що перемогу на виборах 1898 року отримав цілковиту. А так як він сам собі вибудував шлях до політичних посад, то , отримавши їх, вважав за потрібне казати і робити все, що вважав за потрібне. Інша справа, що він все життя був прозірливий як політик, розумів політичну ситуацію і вмів собі заробляти потрібний авторитет. Отже, як тільки він переступив поріг Буковинського сейму, то заявив про себе як про самостійного політика. «16 грудня 1898 р. він українською мовою склав присягу депутата, а вже 18 грудня виступив із двохгодинною промовою, яку розпочав так: « Вступивши тут яко заступник руского народу заявляю, що рускому народу служити буду вірно, а конституційні права і свободи всіх жителів Буковини захищати буду чесно. Із принципових причин починаю по-руски, а щоби мене всі розуміли говорю далі по-німецьки».
 
 

А першу надзвичайно серйозну проблему, яку взявся вирішувати посол М.Василько, була проблема з врегулювання церковної проблеми, що завжди і до сьогодні залишається дражливою і рідко коли вирішується. Він разом з народовським депутатом Єротеєм Пігуляком надіслав «Меморіал» в Святий буковинсько-далматинський Синод . Він захищав місце українців у буковинській православній митрополії і запропонував розділити буковинську архієпископську консисторію на дві однакові секції – українську та румунську, аби справедливо вирішувати церковні справи обох автохтонних народів. І навіть додав, аби архієпископа чернівецького і радівецького по черзі призначалися з українського і румунського середовища. Звичайно, що це викликало неабияких супротив з боку москвофілів та румунів. Правда, це ніколи не було перешкодою для тих справ, якими займався Микола Василько. Щоправда, це делікатне питання так і не було до кінця завершене, так як цьому перешкодив початок Першої світової війни. Проте для православних українців то таки був серйозний крок для підняття їхньої ролі і місця на Буковині та почуття впевненості.
 
 

Ще одним несподіваним і дуже сміливим кроком в його діяльності була «надзвичайно гостра і смілива критика державних службовців різного рангу за недобросовісне виконання ними службових обов’язків». Це і сьогодні актуально і не у всіх вистачить мужності піднімати такі питання.
 
 

Свої перемоги він завжди здобував власними силами і дуже конкретними справами. Це був молодий чоловік з доволі амбітними цілями і в нього було чітке бачення перемоги, причому, як покажуть пізніші події, абсолютно правильні. 
А Василько, попри державні та як би тепер сказали, серйозні «бізнесові» справи, ніколи не забував проблеми громади, яка його підтримала і підняла на високі щаблі влади. Тому, коли в рідному селі викінчили церкву, до якої він також приклався конкретними справами та коштами, то Василько використав це в найкращих традиціях для своєї реклами. Її висвятили в 1899 році в присутності понад 15 тисяч мешканців з навколишніх сіл. Василько знав, як робити все з розмахом. Тому на це дійство, яке направду було дуже важливим для глибоко віруючого православного люду, спеціальним поїздом прибув президент краю барон Бургіньон, митрополит Аркадій та багато інших духовних та світських осіб. Звичайно, що про таку подію розголос пішов по всій Буковині і поза нею.
 
 

Тому, коли в цьому році відійшов у вічність його ідейний натхненник, лікар і депутат австрійського парламенту Василь Волян, то зрозуміло, що на його місце свою кандидатуру запропонував саме Микола Василько. З народовцями він дипломатично вмів домовитися, а серед народу вже давно користувався беззастережним авторитетом. Та й опоненти серед москвофілів розуміли його роль і їм прийшлось примиритись з його кандидатурою.Тому вибори тільки підтвердили його дії і за нього одностайно проголосували всі виборці.
 
 

А Василько і дальше дотримувався ідеї про об’єднання українських партій. На це народовці відмовчувались, москвофіли як завжди були категорично проти, та й мабуть що й сам Василько вже розумів примарність цієї політичної лінії. Проте авторитет із-за цього в нього був незаперечний.
 
 

А так як він знав вже з досвіду, як то важливо заявити про себе одразу ж, з перших днів, з високої трибуни. То він і в столиці не проминув нагоди скористатись цим. «Щоб добитися слова, він домовився з депутатами партії молодочехів, які поступилися йому чергою. Його виступ був позначений ґрунтовністю і багатоплановістю. Він торкнувся таких важливих тем як недостатнє фінансування громадських робіт в краї, бездіяльність товариства крайової культури, автохтонність українського та румунського населення краю, міжнаціональні взаємини, суперництво двох українських партій (народовців і москвофілів) тощо. М.Василько зумів привернути увагу поважного зібрання до проблем Буковини.
 
 

Виступаючи у сеймі та парламенті, М.Василько не боявся піддавати найгострішій критиці своїх опонентів, незалежно від того, які посади вони займали. Він викривав зловживання румунських бояр в управлінні релігійним фондом, торгівлі лісом, аферах з позичками під різні державні роботи тощо».
 
 

Зрозуміло, що далеко не всі були в захваті від його таких рішучих дій. Німецькі та румунські політики спробували провчити дещо самовпевненого політика і перестали включати його до депутатських комісій при буковинському сеймі. Це було порушенням законів і проти цього виступили всі українські депутати, які покинули засідання сейму. Натомість скликали багатотисячне народне віче, на якому пояснили незаконні дії депутатів. А для політичної посади та авторитету Миколи Василька то мало дуже велике значення, так як він остаточно перейшов до народовців, порвавши з москвофілами та консерваторами.
 
 

То був дуже серйозний і рішучий політичний крок як для доволі молодого політика за такий короткий час: «Таким чином, в липні 1902 р. закінчився перший етап політичної діяльності М.Василька, який був дуже непростим і суперечливим. Впродовж 1890-1902 рр. він перетворився зі старости громади Лукавець у депутата буковинського сейму та австрійського парламенту. … Російський консул у Чернівцях Доліво-Добровольський повідомляв 1902 р. до Петербурга: «Українці недавно зробили цінне надбання в особі колишнього прихильника староруської партії, авантюриста, депутата ландагу і рейхсрату, Николая рітттер фон Василька».
 
 

Буковинська та галицька преса звичайно не могли оминути увагою постать такого знакового політика. Проте всі вони сходились в тому, що як політик, він блискучий оратор і талановитий організатор, безкомпромісний і дещо холодновато відсторонений, розсудливий «…який умів прораховувати свої дії на декілька ходів вперед. Це був безперечний успіх та заслужене визнання, але попереду М.Василька чекали нові, значно складніші і відповідальніші завдання»
Звичайно, такі різкі переміни, коли приходиться змінювати партійну приналежність, робити різкі кроки, то завжди важко переносити. Проте це не було проблемою для нього, адже він мав підтримку від народу та розуміння частини політиків, а все інші моменти Василько як завжди переносив стійко і мовчки.
 
 

Саме на той момент припадає ще один цікавий момент в політичному житті, який міг бути тільки в Чернівцях – три самі яскраві представники тодішнього політикуму – Микола Василько, як представник українців, Аурел Ончул від румун і Бено Штраухер від єврейської громади вирішили об’єднатися задля спільної праці на користь Буковини. Правда, як то часто буває в політиці – не надовго, а пізніше розсварилися. Всі три були правники, як і належиться для державників. На той момент крайовим президентом був Бургіньон, на роботу якого нарікали представники всіх національностей. Ось вони і обєдналися навколо цієї проблеми. Як все, до чого мав відношення М.Василько, і тут все вирішилось конструктивно. В столиці прислухались до вимог і Бургіньона звільнили із займаної посади. На його місце з Відня призначили прогресивного Конрада Гогенлоге, майбутнього прем’єр –міністра Австрії. З яким Василько же був давно добре знайомий і з яким у нього безперечно склалися якнайліпші стосунки. Як писали тодішні газети, що то він і запропонував його кандидатуру.
 
 

Проте на той момент лідери об’єдналися і створили міжнаціональне депутатське обєднання «Вільнодумний союз», в якому Василько був одним з найголовніших організаторів. Їхнім завданням було усунути від влади в буковинському сеймі олігархів-землевласників, реформувати виборчий закон. Так і хочеться сказати, часи міняються, а проблеми залишаються все ті самі, і ніяк не вирішуються.
 
 

Але все одно він ніколи не забував вирішувати проблеми Буковини і свого округу. Так, саме його стараннями та клопотаннями в 1908 році у Вижниці була відкрита українська гімназія, відкриття якої було дуже величним. На його честь було споруджено тріумфальну арку з хоругвами. Ось як цю подію прокоментував такий визначний політичний діяч Галичини, як Кость Левицький: « У сім святі взяли участь: духовенство, начальники громад (вірники, війти) з цілого повіту, учителі шкіл з повіту, читальні і «Січи» з прапорами та все населення містечка Вижниці…А те все під кермою нашого старости д-ра Льва Єха. Що веде святочний похід і під його батутом гремить похід: Ще не вмерла! Я переніс ся думками на другий бік межі нашої Галичини та порівняв: яка велика ріжниця! Там жандарми і поліцаї б’ють стріляють нарід, а тут вони службу роблять і народови честь віддають; там староста за владою напасти шукає і зубами скрегоче, а тут він добродієм і провідником народу…».
 
 

А так як на той час поляки не дозволяли відкривати українські гімназії в Галичині, то частина дітей навчалася у Вижниці.
Впродовж всіх років, що він був депутатом крайової та австрійської влади, завжди вирішував всі господарські та економічні потреби своїх виборців. Тому вони вважали, що Василько може «все». За це він мав звання Почесного громадянина Чернівців, Сторожинця, Вижниці, Кіцманя, а пізніше цей титул отримав від 76 громад краю.
 
 

За короткий час українські політики внесли дуже вагомі законопроекти для здійснення реформ, аби підняти рівень життя української громади на значно вищий щабель. Внесли пропозиції щодо реформування Буковинського сейму, виборчого закону, заснування Крайового банку, ремонт крайових доріг та багато інших, як завжди актуальних проблем. І хоч то не всі були прийняті у Відні законодавчо, але вони розглядалися там впродовж наступних років. Було підвищено платню державним службовцям, священикам, лікарям. А на той час такі сміливі програми мали підтримку серед виборців, тому представники цієї партії без проблем отримали перемогу на найближчих виборах до сейму.
 
 

Пріоритетом були школи та вчителі. Аби підняти зарплатню вчителям, прийшлось брати позику. Але цей законопроект мав дуже широкий резонанс. «Одна з галицьких газет не без заздрощів писала: «Ні один край австрійської держави не видає на цілі освіти такої великої частини свого гроша, як саме Буковина. Буковинський учитель – се тепер настоящий панок в порівнянні зі своїм галицьким товаришем, але й із учителем західно-австрійських країв».
 
 

Микола Василько як справжній політик, дуже добре розумів силу політичної реклами і роль преси. Він не пропускав нагоди, аби подати себе з найкращого боку. В 1903 році в центральній пресі помістив світлину із своїм сином Гамількаром-Николаєм, який вже в 9 років студіював науку в тому ж Терезіанумі, що й він колись навчався. Так що він і сина з малолітства вже готував до політичної кар’єри.
 
 

На той час, 1903 рік, в нього було 4 дітей. Окрім найстаршого сина, ще три донечки Віра 7 років, Тетяна 6 років і Надія 4 років.
 
 

Коли впродовж 1905-1907 років в парламенті готувався новий виборчий закон, то всі українські представники одностайно рекомендували Миколу Василька як доброго дипломата і знавця законів. Він взявся як завжди активно відстоювати права українців Буковини та Галичини. І хоч Василькові прийшлось піти на уступки, проте він отримав конкретний результат і не загубили саму ідею реформування виборчого закону до парламенту. І вже згідно нового закону в 1907 році українці перемогли у всіх українських виборчих округах Буковини. На той час він був лідером впливової української партії, яка нараховувала 15 254 особи. Такий же важливий результат отримали в Галичині. В результаті його діяльності з Буковини українці отримали п’ять депутатів парламенту, а з Галичини – 28. І в столиці Австро-Угорщини депутати-українці Буковини та Галичини, об’єднавшись, створили «Український клуб». Очолив його відомий галицький громадський та політичний діяч Юліан Романчук, а заступником став звичайно ж головний організатор і натхненник Микола Василько. А українці у 1911 році, вперше за часів австрійського панування, утворили в Буковинському Сеймі достатньо велику фракцію, 17 місць з 63, що йменувалася «Український клюб». Він в цьому ж році перетворився на потужну фракцію з 29 депутатів у віденському парламенті, яка захищала права українців у Відні аж до початку Першої світової війни.
 
 

І з цього часу він вже представляє українців не тільки Буковини, а й інтереси Галичини. В 1902 році він виступив з резонансною промовою в австрійському парламенті щодо зловживань під час виборів у Галичині, підтримав запити українських депутатів про необхідність заснування українського університету у Львові, став на захист учасників сільськогосподарських страйків у Східній Галичині. Правда, тут йому прийшлось не так просто, поскільки він завжди був прихильником дипломатично вирішувати справи, при потребі йти на поступки, аби тільки отримати результат. І якщо буковинці ще погоджувались, то галичани завжди більш радикальніші. Серед знакових проблем того часу самою резонансною була пропозиція Василька про автономію народів. Він запропонував давню ідею українців про створення окремого українського коронного краю зі Східної Галичини і Північної Буковини. «В австрійському парламенті М.Василько неодноразово виступав з промовами про український університет у Львові, щодо зміни виборчого закону до галицького сейму, про необхідність розширення прав української мови в адміністративних та судових установах Галичини та Буковини, стосовно реалізації крайових реформ на Буковині тощо».
 
 

А ще йому вдалося вирішити таку дуже непросту справу, як проблеми москвофільства в загально австрійському масштабі. Коли москвофіли активізувалися на Буковині, то австрійська влада вирішила з ними боротися. А так як тут їх було небагато і вони не мали вагомої ролі. Ця делікатна і відповідальна справа була доручена саме йому. А так як все, за що брався Василько, то він доводив до кінця. Австрійські власті вирішили почати наводити лад саме звідси і одночасно закрили 6 москвофільських товариств і москвофільські бурси в Чернівцях і Сереті. То викликало в Росії бурхливу реакцію «на захист пригноблених братів у Австрії». Але то нічим скінчилось. І Микола Василько в 1909 році він заявив, що в Галичині та на Буковині їх вже не має. Правда, в Галичині вони повернулися, так як їх коштами підтримали поляки. Москвофіли не простили йому цього ніколи. І на сьогодні можна знайти сторінки російської православної церкви в Інтернеті, де особа та діяльність Миколи Василька змальована виключно чорними фарбами.
 
 

Така популярність звичайно не могла не завдати йому і клопотів. Чого вартував на ті часи конфлікт, який вийшов далеко за межі Буковини, між Васильком та Ст.Смаль-Стоцьким, який виник навколо «Селянської каси», в якому був замішаний останній. Це не завадило пізніше Василькові співпрацювати в закордонних посольствах з його сином Романом і доручати йому самі важливі та відповідальні ділянки.
«Його знали парламентарі, дипломати і міністри європейських держав, з ним рахувалися, його поважали, вірили його слову. М.Василько своєю особистістю, своїми зв’язками і своїм хистом здобував те, що не вдавалося іншим, навіть найбільшим високопосадовцям».
 
 

Він вмів налагодити якнайліпші стосунки стосунки у всіх столичних колах, із журналістами, поліцянтами і всі були йому приятелями і були йому зобов’язані. Аби мати такі результати в своїй діяльності, він використовував всі методи. Проте найбільше він користувався дипломатичними, таємними, закулісними методами, так як він вмів добре бачити і прораховувати всі ситуації. І дуже немаловажливий факт, що у всіх інституціях Відня та поза ним в нього було дуже багато впливових знайомих, через які він залагоджував всі справи. А ще він ніколи не вступав у відкриту боротьбу та конфронтації з опонентами, йому був найважливіший результат – а вже як він його досягне, то це була його справа. «М.Василько був новим типом політичного лідера українців. Аристократ, по-європейськи освічений, багатий, вхожий до найзначніших домів Австрії, тонкий дипломат в манерах і діях, він кардинально відрізнявся від інших політичних лідерів українства. Тому й ставилися до нього з прохолодою, підозрюючи в нещирості та особистих амбіціях. Але факт залишався фактом. Напередодні Першої світової війни М.Василько вийшов на чільні позиції в українському політикумі Австрії, став головою і одноосібним лідером українців Буковини.
 
 

В роки Першої світової війни популярність М.Василька як політика європейського масштабу зросла ще більше. Він вів переговори з представниками австрійського керівництва, піклувався про українські інтереси на різних рівнях, сформував загін гуцульських стрільців тощо».
 
 

З початком війни він перебрався до Відня, де перебувало на той час більшість депутатів і вони створили «Буковинський клуб». Василько в столиці використав весь свій авторитет та організаторські таланти, були створені відповідні структури, які допомагали біженцям-українцям Буковини та Галичини вижити в тих воєнних умовах.
 
 

А він вирішив скористатися складною воєнною ситуацією і восени 1914 року сформував добровільне українське військове з‘єднання на Буковині, яке проте підпорядковувалось австрійській адміністрації під керівництвом полковника Едуарда Фішера. Микола Василько особисто об‘їхав села Вижницького повіту і зібрав понад півтора тисячі українських селян. До них приєдналися гуцули з буковинських Карпат. І хоч то не був так добре навчений військовий підрозділ, проте вони таки утримували від російських військ всі переходи на річці Сірет і допомагали австрійцям звільняти від російських військ околичні села біля Чернівців.
 
 
В цей воєнний час Василько як завжди добре зорієнтувався в ситуації і його роль була дуже важлива. Він сформував Головну Українську Раду, до якої ввійшли Кость Левицький як голова, та Євген Олесницький з Миколою Васильком. Поскільки всі міністерські кабінети були відкриті саме для нього, тому зрозуміло, що він був основним. Тому, коли в грудні 1914 року у Відні на спільну нараду зібралися українські парламентарі Буковини та Галичини, то було цілковито підтримано лінію на повну підтримку Австро-Угорської політики у цій війні. Була вироблена програма дій в роки війни, де все дуже ретельно враховано. Проте найважливішим завданням було добиватися утворення окремого українського коронного краю в рамках Австро-Угорщини та незалежної української держави з територій, що входили до складу Росії.
 
 

Ще однією вдалою справою, до якої саме Микола Василько мав безпосереднє відношення, стало визнання австрійцями на державному рівні назви українець, український, замість русин, руський. Він разом з іншими українськими політиками наполегливо добивався цього впродовж кількох років. Нарешті в серпні 1917 року імператор Карл І офіційно визнав національне ім’я українець. А 13 квітня 1918 р. Міністерство крайової оборони опублікувало указ щодо цього.
 
 

Пізніше був створений координаційний орган українських партій – Загальну Українську Раду, до якої ввійшли 24 галичани, 7 буковинців і 3 делегати від союзу визволення України. В тих умовах потрібно було враховувати і стосунки з іншими країнами. Тому паралельно велися перемовини і з німецькими представниками, які провадили Василько та Левицький. Проте події повернулися таким чином, що восени 1916 року офіційний Відень змушений був погодитись на тиск з боку Німеччини щодо вирішення польської проблеми і інтереси українців було проігноровано. Внаслідок таких подій Кость Левицький подав у відставку з посади голови парламентського клубу та голови Загальної Української Ради. Микола Василько перебував на лікуванні в Берліні і також листом повідомив про свою відставку.
 
 

А дальше воєнна ситуація та непередбачувані історичні повороти вносили свої корективи в подальші намагання знайти своє місце і побудову своєї держави, що виявилось нездійсненним на той момент.
 
 

А Микола Василько з Відня уважно спостерігав за перебігом політичних подій, і коли в Києві Центральна Рада утворила український уряд – Генеральний Секретаріат, він одразу представив його в австрійському парламенті.
 
 

У Львові в той час була скликана Українська Національна Рада (УНРада) – тимчасовий парламент майбутньої Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). До складу УНРади увійшли зокрема відомі буковинські політики, депутати парламенту та Буковийнского сейму і Микола Василько. УНРада проголосила Українську державу на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття, до якої мала б увійти «Ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, – зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини».
 
 

Микола Василько був прихильником так званої австро-угорської концепції вирішення української проблеми в імперії Ґабсбургів, яка передбачала в разі перемоги країн Четверного союзу відновлення Галицько-Волинської держави, як національно-автономного краю.
 
 

А для Миколи Василька починається останній, як виявилось, самий важкий і виснажливий період в його політичній кар’єрі. Він повертається в Київ і стає активним робітником в Українській Народній Республіці, в основному в зовнішньо-політичній діяльності. Тобто на тій ділянці праці, яку він знав якнайкраще. На той час в українському уряді кадрів такого рівня було надто мало. І так він ще останні шість років прислужився на розвиток української державності. І першим кроком в дипломатії була така серйозна місія, як переговори у Брест-Литовську наприкінці 1917 – на початку 1918 років і підписання мирної угоди між Українською Народною Республікою та країнами Почвірного союзу. Це була заслуга винятково Василька, який володів ситуацією і мав свої тверді переконання. Він і дальше давав настанови українській делегації, що вона повинна вимагати гарантій, аби з територій Буковини та Галичини, на яких проживають українці, був створений окремий коронний край в складі Австро-Угорщини. І на цих переговорах була підписана таємна угода за сприяння Василька, згідно якої австро-угорський уряд мав обов’язок до 1 липня 1918 року з української частини Галичини й української частини Буковини утворити один коронний край в складі Австро-Угорщини з широкою автономією. Проте дійсність внесла свої корективи і австрійська влада під тиском поляків відмовилася від цього проекту. Тим більше, що восени цього року стало зрозуміло, що Австро-Угорщина та її союзники зазнали поразки в цій війні.
 
 

В листопаді 1918 року було сформовано всі структури Західноукраїнської Народної Республіки, в тому числі і закордонні представництва. А в Миколи Василька почалася дипломатична кар’єра, хоча він завжди був дипломатом в своїй політичній діяльності, і його було призначено послом в Австрію. В нього були дуже добре налагоджені зв’язки в політичних, фінансових і журналістських колах, тому австрійський уряд одразу признав його легітимним представником ЗУНР. А Василько захищав інтереси всієї України, майбутнє якої він бачив в об’єднанні в єдиній державі. В листі до Костя Левицького він писав: «Не хочу, щоб ця війна, котра потягнула за собою великі жертви і між українцями, скінчилася без признання суверенної України».
 
 

А так як він завжди був впевнений у своїх переконаннях, то цю думку він коротко і чітко підтвердив «на конференції голів дипломатичних місій УНР в Карлсбаді 14 серпня 1919 р., заявивши: «Я твердо стою на самостійності держави нашої». 
І все робив для цього, хоча як покаже час, і він був готовий йти на всілякі уступки, аби тільки зберегти українську державність, навіть ціною втрати окремих частин України, за що йому і тоді, і дотепер закидають докори.
В нього залишилось вже зовсім мало часу та сил. А ще на той час в нього на руках були дві донечки та син, які залишила на нього дружина.
 
 

І тому він не відпочивав на посольських лаврах, а одразу взявся до вирішення надзвичайно важливих, в тому числі фінансових справ. На той момент молода українська держава вела оборонну війну з польським військом і то потребувало багато коштів. До нього зверталися з проханням і вимогою різних військових матеріалів, обладнання для госпіталів, військових лікарів і ще багато чого. І він то все знаходив, так як звик вирішувати всі завдання, які ставило перед ним життя і обставини. А так як кошти із Станілава, де знаходилась столиця ЗУНРу, не надходили, то австрійська влада видала величезні контрибуції для України під чесне слово Василька! То ж який авторитет потрібно було мати, аби їх отримати.
 
 

Влітку 1919 року Микола Василько очолив посольство УНР у Швейцарії і він мав завдання налагодити зв’язки з іншими посольствами, які на той час знаходилися в Берні. Він одразу ж взявся налагоджувати стосунки з представниками Польщі, Румунії та Чехословаччини. І проводив свою дипломатичну місію так філігранно і професійно, що з перших кроків діяльності користувався заслуженим авторитетом в дипломатичних колах країн Центральної Європи. Мабуть таки вартує сказати ще такий факт, що на утримання посольства в Швейцарії в 1919 році він витратив 100000 франків власних коштів.
 
 

А вже декретом прем’єр – міністра від 19 листопада 1919 року він призначається послом в Берліні. Йому вдалося одразу налагодити зустрічі з послами Франції та Польщі, які не були дружньо налаштовані щодо України та її уряду. То був дуже важкий період, про який міністр праці уряду УНР і буковинець Осип Безпалко згадував, що «це був найстрашніший час існування нашого уряду перед довершенням польсько-української угоди». Українські війська затиснуті з трьох боків білогвардійцями, червоноармійцями та поляками, змушені були відступити на територію Галичини, де були інтерновані. Договір з поляками не підписаний, місце перебування уряду невідоме і в такій ситуації виник повний хаос та паніка. Українські вклади в банках Німеччини, Австрії та Угорщини заблоковані і то цілковито ускладнило становище. І от в такий складний час Миколу Василька відправили в Берлін рятувати ситуацію. В ці дні роботи йому дав оцінку Осип Безпалко: «День і ніч працює той чоловік, немає тут ви значнішого чоловіка, з яким би він не зумів нав’язати зносини.
 
 

Щоб зміряти працьовитість Василька, я скажу, що дістаю від нього денно два листи ділового змісту і знаю напевно, що він їх десятками розсилає на всі сторони світу, тим часом, коли наше берлінське кореспонденційне бюро висилає в світ одну й ту паршивеньку нотатку про українську справу й ту не щодня.
 
 

Я зачарований Васильком і мушу сказати, що коли роблять закиди йому щодо нечесності, що коли б ті закиди були би навіть правдиві, то волів би сто раз Василька і вірю йому скоріше до залагодження державної справи, як нашим чесним неробам. Не говорю вже тут про наших злодіїв, що наживаються тільки державного добра і рівночасно нищать нашу державність на кожному кроці».
 
 
 
В кінці свого листа О.Безпалко рекомендував Головному Отаману С.Петлюрі «направити М.Василька до Риму, де він через зв’язки з німцями був би бажаний і зумів би скоро зробити прихильними італійців».
 
 
 
Голова Директорії дослухався поради Безпалка і поклав відповідальність за роботу місії в Італії на Василька. Йому ще прийшлось здійснювати політичний контроль і нести відповідальність за посольства в Італії, Німеччині та Угорщині. Здійснював фінансування та різні дипломатичні справи в інших посольствах. Йому були надані повноваження здійснювати деякі політичні кроки від імені держави, в ранзі міністра «п.Микола Василько є спеціально уповноважений умовлятись про конференції політичного, військового та фінансового характеру і брати на себе відповідальні зобов’язання».
 
 

Проте ситуація на той час була настільки складна, особливо стосунки з Польщею, що він не поїхав одразу до Риму, а взяв на себе відповідальність, аби розібратися в ситуації і використав для цього всі можливі і неможливі дипломатичні кроки. Він виклав свою аналітичну оцінку взаємовідносин між Україною і Польщею, що їх варто подати повністю, бо історія потім цілковито їх підтвердила:
 
 
 
 
 
«1. На підставі угоди 22 квітня 1920 р. Польща і Україна, що торкається радянської Росії, так зв’язані між собою, що вони тільки по взаємному розумінню мають право закінчити війну. З цього виходить, що Польща теперішнім втручанням Англії до миру з радянською Росією, юридично має право прийняти лише тоді, коли Україна на це погодиться. Тому Польща зобов’язана вжити всіх заходів, щоб всупереч намірам Ллойд-Джоржа, на мирову конференцію, яка передбачає в березні в Лондоні, представники України були допущені, як повноправний партнер для заключення миру.
 
 

2. Завдяки державному розумові Пілсудського і Петлюри ворожнеча, яка була впродовж століть між поляками і українцями припинилась, що вже багато означає для майбутнього. Згода 22 квітня може бути для обох народів актом безподібного історичного значення, коли вона втримає так швидко вже наступав ший військовий іспит. Але, як поляки, ледве після 3-х місяців, перетворять Варшавський договір в шматок паперу, то це означатиме знов на невідомо який час брато-вбивчої війни цих двох народів, які у всіх відношеннях мусіли б допомогти один другому»
 
 

І робить висновок професор Олександр Добржанський, що «Як показали події у стосунках між поляками і українцями на Волині в період Другої світової війни, спрогнозовані М.Васильком наслідки необачних дій польських політиків щодо українського народу підтвердилися».
 
 

Наприкінці 1921 року події загострилися, становище еміграційного уряду УНР та всіх його представництв дуже ускладнилося, всі розуміли, що українська революція зазнає поразки і як це звично буває, почалися пошуки винних. Окрім того наклалося ще й те, що всі кошти, які були покладені на рахунки в закордонних банках, були заблоковані. І як писав М.Василько «…мій уряд для своїх видатків за кордоном має лише мою особисту касу – чи вона довго витримає цей колосальний іспит…». Це підтверджували потім його колеги, що він місяцями утримував за кордоном дипломатичні служби власним коштом, а то були дуже не малі гроші. А так як українські амбасадори хто розгубився, хто не зміг зорієнтуватися в складній ситуації, то єдиний, хто користувався незаперечним авторитетом по всіх європейських столицях, був саме Василько. Тому «Уряд УНР прохає М.Василька по сумісництву ще обійняти посаду Надзвичайного посла і уповноваженого міністра у Відні з передачею «всіх тих прав й повноважень», які належать йому дотепер «щодо посольств у Берліні і Будапешті і щодо місій у Швейцарії й Італії на основі дотичних міністерських розпорядків».
 
 

Коли весною 1919 року в австрійському банку у Відні були заблоковані рахунки УНР в сумі 300 млн, то М.Василько через своїх австрійських знайомих у вищих фінансових колах розблокував їх. Аби вирішити якесь надзвичайно важливе питання, йому достатньо було надіслати свою візитівку. Але ж такий авторитет треба було заслужити дуже конкретними багаторічними справами.
 
 

Для того, аби якось вирішувати складні фінансові проблеми, то М.Василько налагоджував продаж чаю, білизни, та власне всього, що в даний момент користувалось попитом. Все-таки він був ще й бізнесовим чоловіком, тому ніколи не розгублювався, а думав, як вирішити проблему. Звичайно, що більшість його політичних колег не могли цього зрозуміти, тому він мав багато нарікань. І навіть С.Петлюра був піддався на плітки і всякі доноси, за що потім мабуть не раз шкодував.
 
 

Проте Василько в присутній йому манері на це відповідав «…я сам не числю на фінансове задоволення моїх претензій, ані на вдячність поодиноких осіб і лише для того виповнював дотепер мій обов’язок і хочу це і на будуче робити так довго, як це буде можливим, щоб служити нашій загальній великій справі, свідомість олботи приносить мені найбільше задоволення і тому я– позаяк нічого не очікую – захищений від розчарування»
Аби закрити ці бесіди, Микола Василько підготував і представив ретельний звіт про всі витрати коштів за роки його праці на дипломатичній службі. Це ж яким потрібно бути організованим і професіоналом, аби ще встигати вести ретельний облік витрат.
 
 

Коштами М.Василька користувалися й такі українські діячі, як Володимир Винниченко, Євген Чикаленко, міністр закордонних справ УНР Андрій Ніковський, голова уряду Андрій Левицький, міністр УНР Павло Чижевський, багато посольських працівників та члени їхніх родин, багато осіб української еміграції.
 
 

Та що казати, коли сам Голова Директорії УНР, Головний Отаман Симон Петлюра отримував від Миколи Василька дуже конкретні великі суми. «Вже через 5 днів після смерті останнього…С.Петлюра писав: «Несподівана смерть М.Василька від астми…мене приголомшила і вибила з рівноваги, позбавивши мене і того матеріального грунту, на якому я за останні два роки стояв. Про М.Василька дехто з наших громадян думав по-своєму. Але я мав нагоду трохи ближче пізнати і його самого, і його патріотичну працю. Ось через що оцінюю його смерть як дуже дошкульну втрату для цілої нашої справи…
Щоб провадити певну працю, треба мати мені і матеріальний грунт, і незалежність. Все це урвалось у зв’язку з смертю М.Василька, який з патріотичних мотивів з особистих засобів підтримував мене фінансово останніми часами».
 
 

Саме стараннями М.Василька, який дуже добре розумівся у внутрішній політиці європейських країн, коли виникла загроза для керівництва уряду УНР, і для Симона Петлюри особисто, визначив подальше безпечне місце перебування в Парижі.
 
 

І ще вартує додати такий чисто людних штрих до його особи. Як пізніше згадував Дмитро Дорошенко, «Приїхав до Києва Микола Василько, відомий український діяч на Буковині й член австрійського парламенту. Він зайшов подякувати мені за охорону добр його брата на Буковині, коли я сидів там у Чернівцях. Я думав, що то його власні маєтки (головно ¬– ліс), і з поваги до українського діяча, про котрого я так багато чув, ужив усіх заходів, що оберегти його маєток від знищення й розграбування».
 
 

Проте в самого Миколи Василька, на відміну від його рідних та двоюрідних братів, які мали величезні будинки на Панській вулиці і на Буковині, він сам не мав таких статків. Спочатку він проживав в скромному одноповерховому будинку на вулиці Панській (Herrengasse, 33), який до сьогодні не зберігся. А вже пізніше перебрався з родиною на вулицю Новий світ (Neueweltgasse, 26, нині це Шевченка, 40). І донині стоїть скромна, як для чоловіка таких високих посад, вілла із збереженими фамільними монограмами.
 
 

Він відчував перевтому і виснаження від такої праці і мав намір піти у відставку, проте С.Петлюрі та голові уряду А.Левицькому вдалося його вмовити не залишати працю, адже замінити «невтомного ветерана української державності» було ніким.
 
 

А ще в останні роки він вдруге одружився відомою актрисою з Відня Гердою Вельден. Василько до останнього вмівподати себе цьому світу артистично і презентабельно. Саме вона супроводжувала свого чоловіка на дипломатичних прийомах і викликала захват своєю появою.
 
 

Проте Миколу Василька вже покидали сили від такого непосильного фізичного і психологічного навантаження, що не витримав навіть такий сильний чоловік, яким він був і раптово відійшов у вічність 2 серпня 1924 року від нападку важкої форми астми в курортному містечку Бад-Райхенгалль (Баварія). Похований на православному цвинтарі в районі Тегель міста Берлін. Тільки недавно було віднайдено його могилу, яка збереглася, проте перебувала в занедбаному стані. Народний депутат від Буковини  Генадій Москаль уклав угоду з берлінською фірмою, яка спеціалізується на догляді за похованнями, аби гробівець барона Миколи фон Василька був доглянутий.
 
 
 
 

Хоч і писали тогочасні газети в своїх некрологах «Величність його особистости не могла розвинутися через родинні й матеріальні його клопоти, про котрі він тільки й знав, заслонюючи їх перед світом блискучими виступами. Та залежність його діяльності від цих двох важких чинників не покинула його до смерти, сильно притінюючи величний образ артисти-політика, викривляючи його немилосердно. І не вина в цім його особи, але винна судьба, що поставила його до праці серед таких мізерних обставин і малесеньких людей. Половина або й більше праці Василька пішла на поборення цих труднощів, він не піддався їм, але впав у безнастанній боротьбі, не стративши надії до останку. І тому побуджений він і вмер побідником, як це була його звичка, в загальнім безголов’ї не тратити голови».
 
 

Проте можемо сказати, що він таки дуже багато зробив для української державності. Аби нинішнім політикам хоч якусь частку тої праці здійснити, то було би дуже вартісно.
 
 

Звичайно, з огляду на день сьогоднішній, якщо дуже ретельно перетрусити всі документи і всі політичні справи, то можна мабуть знайти багато компромату, якщо задатись такою метою Та й не може ніякий політик бути цілковито дзеркально чистий і непорочний. Але з відстані часу вартує мабуть сказати що було зроблено цим одним чоловіком.
 
 

Адже Микола Василько, будучи чоловіком мудрим, далекоглядним, далеко не бідним і маючи незаперечний авторитет серед європейський політиків та бізнесменів, міг же спокійно після війни осісти з родиною десь в затишному кутку Європи і безбідно прожити довге і забезпечене життя. А він майже 30 самих активних років свого життя і витративши чималі власні кошти і свідомо віддав на утвердження української державності до останнього подиху, навіть вже коли бачив поразку, адже він був прозірливим політиком.
 
 

Він завжди, ще замолоду, сам собі на кожен день ставив завдання і її виконував. Завжди прислухався до громадської думки, проте на все мав власне бачення. Він не побоявся бути самим собою. Як би тепер сказали, то був чоловік модерновий – надзвичайно працьовитий, організований, відповідальний у всьому, завжди йшов до своєї цілі вперто і наполегливо, не оглядаючись навкруги.
 
 

І що важливо, Микола Василько в силу різних обставин, які склалися, враховуючи і своє румунське походження з магнатів, і завжди австрійський напрямок діяльності, якому він не зраджував, проте розумів, що йому не зайняти перші щаблі влади і спокійно працював на всіх посадах. Тому, не зважаючи на те, що він мав дуже велику владу та незаперечний авторитет, спокійно працював на всіх посадах, які йому доручали. Та ще і як працював! А то таки направду потрібно мати європейське мислення.
 
 

Він був захоплений ідеєю утворення української держави і як замолоду взяв собі за ідею створити українську державу, так і поклав на це весь свій талант, знання, енергію, здоров’я і багатство. І притому незважаючи на поразки, невлаштованість, зради, закулісні інтриги, що також не додавало настрою.
 
 

Звичайно, що така неординарна особистість заслуговує на увагу істориків, політологів, державників, журналістів, краєзнавців та інших небайдужих до української історії людей.
 
 
 
Микола Василько навіть попри свою неймовірну зайнятість, ще встигнаписати мемуари про своє життя в 3 томах. Його архіви зберігаються у Віденському Об’єднаному адміністративному архіві.
 
 

Про нього згадують всі політики того часу. Свої спогади залишили і буковинські діячі, як от Олександр Попович, Теодот Галіп, Іларій Карбулицький, Євгеній Онацький, Денис Квітковський, Аркадій Жуковський, історики Орест Субтельний, Наталя Полонська –Василенко. Та власне, всі, хто так чи інакше повертаються до подій кінця ХІХ – початок ХХ століття, не можуть обійти увагою цього чоловіка. 
 
 
 
 
 
 Матеріал підготовлений за виданням 
П.Брицький, О.Добржанський Микола Василько на захисті українського народу і української державності //Брицький П.П., Добржанський О.В., Юрійчук Є.П. Буковинці у боротьбі за українську державність (1917-1922 pp.). – Чернівці: Золоті литаври, 2007. — С. 55-153
 
 

 
 
 
 7 квітня – 125 років від дня народження режисера, актора, педагога, театрознавця Василя Степановича Василька [справж. – Миляєв (1893–1972)
 
 

 
 
Знаменитий актор і режисер, вдячний і талановитий учень Леся Курбаса Василь Степанович Василько в Чернівецькому театрі працював зовсім короткий час. У складні воєнні та повоєнні роки, впродовж 1943 - 1948 років він був художнім керівником Чернівецького українського музично-драматичного театру і ще три роки паралельно на посаді директора цього театру.
 
А детальніше про його перебування в нашому місті, про високі творчі здобутки та інші життєві сторінки можна прочитати на сайті бібліотеки за посиланням 
«Чернівецькі сторінки митця»  
www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news
 
 

 

 
 
 
 
 
7 (20 квітня) – 110 років від дня народження художниці, заслуженого діяча мистецтв України Ірини Михайлівни Беклемішевої (1908-1988)
 
 
 
Ця аристократична жінка, яка походила із знатної дворянської родини, приїхала в Чернівці після війни, в 1947 році, де майже 40 років свого життя провела на Буковині. Вона захоплювалася незвичною історією та культурою цього краю, його дивовижними гірськими пейзажами, які залишила на полотні.

А детальніше про таємниці її життя і творчості можна познайомитись в ґрунтовному дослідженні журналістки Олени Росинської та члена Національної спілки художників України, кандидата педагогічних наук, доцента кафедри будівництва та архітектури Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича Ігора Хілька  на сайті бібліотеки за посиланням: 
"СПОВІДЬ. Ірина Михайлівна Беклемішева"
www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news
 
 та  в дослідженні мистецтвознавця Тетяни Дугаєвої за посиланням:
"115 років від дня народження та 30 років від дня смерті заслуженого діяча мистецтв України Ірини Беклемішевої"
 



 
 
9 квітня – 125 років від дня народження поета, епіграфіста, педагога, культурно-громадського діяча Джордже Воєвідка (Voevidca) (1893-1962)
 
 
 
Народився в селі Синівці, нині Глибоцького району, в родині знаменитого буковинського фольклориста, композитора і педагога Александру Воєвідка. Зрозуміло, що все дитинство його проходило в оточенні народної та класичної музики. Початкову освіту студіював в школах міст Південної Буковини Серета та Сучави, яку закінчив в 1912 році, а вищу – на літературно-філософському факультеті Чернівецького університету.
 
 

В цей час він був активним членом товариства культури і літератури Румунії Буковини, в якому відповідав за поширення історії серед молоді, був членом товариства письменників Буковини, активним учасником студентського центру «Арбор», один з ініціаторів створення Національного театру в Чернівцях. І навіть впродовж 1920-1922 років редагував в Чернівцях журнал «Пунтя» («Кладка).
 
 

Після закінчення університету все життя присвятив педагогіці і працював вчителем
 румунської, латинської та німецької мов та літератури в ліцеях Південної Буковини. Спочатку впродовж 1923-1930 років в місті Сучаві, потім три роки в невеличкому містечку Роман. В 1933 році на короткий час повернувся в Чернівці, проте на другий рік отримав запрошення викладати в гімназії невеликого румунського містечка Кимпулунг-Молдовенеск (рум. Câmpulung Moldovenesc) Сучавського, де працював аж до виходу на пенсію в 1954 році. Він дуже любив дітей і був одним з найкращих вчителів свого часу.
 
 

Свій перший несміливий поетичний дебют він здійснив юнаком, коли в 1913 році опублікував епіграму за підписом Люцифер. Його друзі знали, що він вправляється в епіграмі та пише вірші. Тому більш серйозніший крок в літературі за наполяганням (під впливом) свого друга Ion Grămadă він зробив, коли помістив сонет "Спогад" в літературному журналі "Літературному Юнімеї" в № 4-5 за 1914 рік. В наступні роки свої ліричні вірші друкував в багатьох і різних часописах. які виходили в Чернівцях та в більших містах Румунії.
 
 

На той час, в 1916 - 1918 роках в Сучаві виходив Народний календар румунською мовою, який завжди був дуже популярним в народі. В усіх випусках були поезії та статті Джордже Воєвідка.
 
 

Не зважаючи на активну літературну та культурологічну діяльність в румунській літературі, яка творилась між двома війнами, поет Джордж Воєвідка зайняв дуже вагоме місце як оригінальний лірик того часу. Перші цикли поезій побачили світ в збірниках «Антологія осені» (1921), «Антологія румунської епіграми» (1933), «Антологія молодих поетів» ( упоряд.З.Станку, 1934), «Антологія буковинських літераторів» (1938, т.1), «Радівецька антологія» (1943), «Замріяна квітка» (1947). Він є автором збірок: «Сонети» (1920), «Епіграми» ( 1925), «Вежі» (1928), «101 епіграма» (1932), «Пісні для Лю» (1936), «Про вітчизну» (1943).
 
 

Перша книга віршів «Сонети» вийшла друком в 1920 (ред. Буковини, Бухарест), а потім «Вежі» (Сучава, 1928), «Пісня Лу» (Бухарест, 1936) і «Pro Patria» ( Чернівці, 1943).
 
 

Джордж Voevidca написав і опублікував сотні епіграм, які принесли йому чи не найбільшу славу, і багато красивих текстів, які пізніше стали піснями. Він видав томики інтимної лірики: "Червоний карнет", "Ескізи", "Ерос" (поема). Писав також прозу, ескізи, вів рубрику «Провінційний калейдоскоп». 
В період між двома світовими війнами співпрацював з багатьма журналами та газетами, у тому числі такі популярні, як: «Літературний ялівець», «Prince Charming», «Голос Буковини». «Літературно-художня правда», «Літературні розмови», «Рампа», «Огляд Bucovinei», « Епіграма» та багатьох інших друкованих виданнях, на літературних сторінках яких опублікував багато різних літературознавчих розвідок, есеїв і звичайно – поезій.
 
 

Свого часу популярністю у глядачів користувалися його п’єси «Темні сили» (1926), «Серед журналістів» (1926), «Вищий аргумент» (1929).
 
 

Він був шанований і знаний чоловік в літературно-мистецьких колах. В 1937 році обраний членом Товариства румунських письменників та членом-кореспондентом Румунської академії.
 
 

У 1938 році була створена Культурна ліга, на Установчих зборах був обраний комітет, президентом якої обрано поета Георгія Воєвідка. Вони брали активну участь в культурному, адміністративному та економічному житті округу.
 
 

Джордже Воєвідка пробував свої сили і в перекладі – залишив переклади з німецької та японської літератур.
 
 

Відійшов у вічність Джордже Воєвідка 1 лютого 1962 року після важкої хвороби в місті місті Кипмполунг –Молдовенеск (Румунія).
 
 

Спочатку був похований в Сучаві в гробівці Свараковських. А потім його рідний брат, який був священиком, перепоховав його в родинному гробівці Воєвідків.
 
 
 
 
17 квітня – 190 років від дня народження австрійського письменника і поета, літературознавця, фольклориста, педагога, журналіста, редактора та видавця, громадського діяча 
Ернста-Рудольфа Нойбауера (Neubauer Ernst Rudolf ,1828 - 1890)

 
 
 
Він народився в Моравії в невеликому містечку Іґлау, де й отримав початкову освіту в гімназії. Після закінчення студіював право у Празі й філософію у Відні. В цей час відбулися революційні події 1848 року, які не міг оминути своєю участю такий активний студент як Ернст- Рудольф. В рік революції він заснував радикальну газету „Der Freie Wiener“. В березневі дні 1848 року як член академічного легіону був поранений у вуличних боях. Під час облоги Відня служив ад’ютантом у військового коменданта Мессенгауера. І тільки щаслива доля, він на той час поїхав додому, вберегла його від сумної участі всіх тих учасників революційних подій. А свої юнацькі і незабутні враження буремної юності він відтворив у циклі віршів “Легіонер”.
 
 

Після революції Нойбауер повернувся до мирної праці вчителя, проте як не дуже благонадійного, його відправили у найвіддаленішу периферію старої монархії – педагогічну “штрафну колонію” Буковину. Призначений в 1850 році гімназіальним професором у Чернівці, він і тут розгорнув дуже активну педагогічну діяльність, викладаючи майже чверть століття, до 1872 року, німецьку літературу, географію, природничу історію та естетику. Серед його талановитих учнів були К.Е.Францоза й М.Емінеску. Він мав талант до педагогіки, любив дітей і вони йому відповідали взаємністю. Як вчитель він завжди славився широким кругозором, мав талант цікаво і легко подавати навчальні предмети, «…його педагогічний провід був гідний всякої похвали». Пізніше це дало підстави директору Цісарсько-королівської вищої православної гімназії Каролю Вольфу дати йому таку характеристику: « Поміж многими високоталановитими мужами, що за австрійського володіння прийшли з німецького заходу на Буковину, щоби тут ширити німецького духа і німецьку освіту, був шкільний радник Ернст Рудольф Найбавер одним з найвизначніших.
 
 

Природа наділила сього мужа незвичайним поетичним талантом. Сей талант виявив він не лише у численних поезіях, дуже старанно оброблених, гарних формою і повних змісту; він мав ще й дар, дуже рідкий у німців, що міг говорити віршами так само плавно …При тім сі його вірші, сказані відразу, мали і розумний зміст, гладку, красну форму – і через те поетичну силу та вплив. При своїх імпровізаціях уживав незвичайно зручно навіть античних строф і тяжких італіянських форм сонета, станси і терцини. А то й акростихи складав у хвилині дуже легко.
 
 

…Бо німецька мова хоч як гарно надається до висказу і найглибших думок і найвищих почувань, таки зовсім трудна до імпровізування. Знати її зовсім докладно і уживати з легкістю – се вже знак високої духової освіти…. Імпровізатор мусить ще, крім того, скоро похопити думку і передумати її, мусить мати смак, дотеп, притомність духа і поетичний політ – а се такі прикмети, що їх лиш мало у кого можна найти разом. А у Найбавера вони були, і тому-то кожний, хто лиш мав щастя чути його імпровізації, не міг надивуватися великому талантові сього чоловіка…»
. І хоч і закидає п.Маковей, що Найбавер «… не мав практичного смислу до життя і не розумівся на інтересах», тому був не дуже щасливим в цих умовах. Проте сам Нойбауер ніколи не нарікав на життя на Буковині, чувся тут щасливим чоловіком і вважав її своєю другою батьківщиною. А те, що мав повагу від шанувальників, то таки цього не забрати.
 
 

Як пізніше писав Осип Маковей про доволі скромне культурне життя Чернівців того часу: «У гімназії, правда, було кілька інтелігентних професорів, між ними Ернст Рудольф Найбавер, котрий якраз 1855 року видав свої досить гарні «Lieder aus der Bukowina» («Пісні з Буковини»).
Але не менше часу та сил він приклав, аби налагодити культурне життя міста і для цього позбирав навколо себе дуже неординарних, талановитих, і якби тепер сказали – харизматичних особистостей.
 
 

А компанію добірному товариству літераторів, до кола яких входив Антін Кобилянський, Кость Горбаль і, звичайно ж, майбутній першорядний український поет Буковини Юрій Федькович. Про що не проминає згадати і сам поет в свої спогадах: « …пізнав-ємся з любим німецьким черновецьким поетом, професором Найбавером, котрого так високо ціню, як самого півця Всеволода Тура [Б.Дідицького] тому-м прочитав мої німецькі думи, котрі-м ще в молдаві писва, а той ревний німецький поет так мене полюбив, що я не лиш вступ в його високочесний дім отримав… скоро німецький часопис на Буковині ожиє, то редактор Найбавер мене вже наперед до удільствовання запросив…».
 
 

А те, що саме Нойбауер мав найбільший вплив на світобачення Юрія Федьковича, то підтверджує такий ретельний дослідник літератури, як сам Осип Маковей: "Між ними на першім місці мусимо покласти професора чернівецької гімназії Ернста Рудольфа Найбавера, німецького поета й голосного імпровізатора, чоловіка бувалого із широкою освітою. У творах Федьковича ми находимо сліди Найбаверового впливу, однак більший вплив Найбавера був особистий - він заохочував його писати. Цінив його талант, друкував потім його німецькі вірші (1862 р. у своїй газеті) і відносився завсіди дуже прихильно до нього".

Познайомились з Федьковичем влітку 1859 року і від тих пір був з ним в дуже добрих стосунках. Він був одним з тих небагатьох, хто добре і по-справжньому розумів таку складну особистість, як Федькович. Він вперше на шпальтах газети, яку заснував і видавав в Чернівцях, помістив твори поета, листувався з ним. Творчість Е.Р. Нойбауера мала дуже помітний вплив на творчість Юрія Федьковича, який присвятив своєму другові збірку поезій «Am Tscheremusch» («Над Черемошем»). За мотивами одного з переказів Нойбауера Юрій Федькович написав поеми «Юрій Гінда» і «Шипітські берези», і, звичайно, прилучився до культурно-просвітницької діяльності. Залишив своє дуже помітне місце і в журналістиці, тим більше, що то були найперші кроки в цій важливій для просвітництва справі. В 1862 році він заснував власну друкарню і почав видавати першу німецькомовну газету „Bukowina“, яку редагував до 1869 р. Ця газета мала також літературний додаток „Sonntagsblatt der Bukowina“, що став вагомою літературною площадкою для молодих буковинських авторів. До її співробітників належали Людвіґ Адольф Сіміґінович-Штауфе, Моріц Амстер, Юрій Федькович, Янко Лупул та інша менш знана автура. Проте речі практичного життя не були сильною стороною поета – друкарня й газета приносили йому лише збитки. Отож, через сім років він був змушений продати як друкарню, так і газету, і ще й дім свій, щоб заплатити борги.
 
 

В 1872 році Нойбауера було призначено директором щойно відкритої німецькомовної гімназії у Радівцях. Оскільки в цьому невеличкому містечку не було можливості займатися журналістикою та літературними вправами, то він зайнявся наукою. У Радівцях з’явилося багато наукових досліджень: “Основи історії Серетської землі” (1874), “Про Кудруну” (1876), “Про Трістана та Ізольду” (1876), “Анакреон із Теоса” (1876), “Князь Костянтин Бранковян” (1877) та багато інших досліджень з історії літератури, історії середньовіччя та Нового часу.

В 1884 році він вийшов на пенсію в чині шкільного радника й повністю присвятив себе літературній праці. Спадщина в нього дуже багата, цікава й різноманітна за формами.
 
 

Свій поетичний шлях Нойбауер розпочав у 1847 році збіркою віршів „Schilf und Weide“ (“Очерет і верба”). В революційний 1849 рік він опублікував „Österreichische patriotische Lieder“ (“Австрійські патріотичні пісні”), які передають його тодішні бунтарські настрої, однак незабаром поет примирився з монархією (“Святкове привітання Його Цісарської Величності Франца Йосифа І” з нагоди прибуття на Буковину 22 жовтня 1851 року, яке з’явилося в Чернівцях у вигляді листівки).
 
 

Згодом виходить збірка еротичних віршів „Die vier Himmelsgegenden der Ehe“ (“Чотири небесні царства кохання”), яку поет присвятив своїй дружині і збірка „Lieder aus der Bukowina“ (“Пісні з Буковини), яка містила вже й вірші, що тематизують нову вітчизну (обидві 1855 р.). До них долучаються також „Erzählungen aus der Bukowina“ (“Оповідання з Буковини”, 1868), які переказують історичні легенди краю. Варто назвати також повість “Роксолан і Карпа”, дія якої відбувається в часи нашестя гуннів у замку Цецин, неподалік від нинішніх Чернівців.
 
 

Східна тематика утворює також історичне тло віршованого епосу Нойбауера “Ногая, або Битва у степу” (1876), що має підзаголовок “Пам’ятна пісня із Серетської землі” й зображує кінець монгольського панування на Буковині в далекому 1292 році. Твором життя Нойбауера, над яким він працював близько 20 років, стала велика філософська поема у 50 піснях під назвою “Одеони”, яка з’явилася 1882 року в Гамбурзі й являє собою огляд еволюційної історії людства. На жаль, цей грандіозний поетичний твір досі належно не досліджений у літературознавстві.
 
 

Так само й драматичні твори Нойбауера, які свого часу були інсценізовані в Чернівцях, сьогодні забуті (“Дівчина з Калічанки”, 1865, “Торгівля за душу”, 1886 та інші).
 
 

Великим надбанням і цінністю до сьогоднішнього дня є альбом австрійського художника Франца Ксавера Кнаппа “Ілюстрована Буковина, текст до якого написав саме Нойбауер. Ппро його непроминущу цінність свідчить той факт, що недавно було видане і презентоване розкішне видання про Чернівці в художніх творах, до якого включено праці Кнаппа.

А ще він залишився в пам’яті тих, хто його знав і слухав, як видатного поета-імпровізатора, який обирав під час своїх публічних виступів найважчі форми (античні строфи, сонети, терцини, станси) і з великим успіхом виступав у багатьох містах німецькомовного простору (Відень, Дрезден, Лейпціґ). У цьому відношенні він не поступався іншим видатним імпровізаторам свого часу.

Відійшов у вічність цей неординарний чоловік 4 травня 1890 року і спочиває на місцевому цвинтарі. Вдячна радівецька міська громада спорудила йому почесний надгробок.
 
 
 
 

 
 
24 квітня – 135 років від дня народження літературознавця, бібліотекознавця, доктора філософії Єуджена Пеунела (Paunel, 1883-1966).
 
 
 
Він народився у Відні в сім’ї офіцера австрійської армії, який на той час проходив службу в столиці. Потім родина переїхала в Чернівці, де Єуджен навчався в престижну на той час Чернівецьку цісарсько-королівську вищу гімназію (нині СШ №1).
 
 

По її закінченні в 1906 році поступив на відділ германістики філологічного факультету Віденського університету. Після успішного завершення науки в 1911 році повертається в Чернівці і якийсь час працює в науковій бібліотеці університету. В міжвоєнний час, впродовж 1921-1930 років Єуджен Пеунел, як освічений чоловік, який добре знав столицю, мову і порядки Австро-Угорщини, виконував почесну місію віце-консула королівської Румунії у Відні.
 
 

В 1930 році він повернувся в Чернівці, і 1 жовтня був призначений директором наукової бібліотеки Чернівецького університету. За період його діяльності до алфавітного, систематичного та топографічного каталогів ввели дані про бібліотеки семінарів, які діяли на факультетах університету. Єуджен Пеунел доклав багато зусиль, весь свій інтелект та організаційний талант, аби забезпечити належну роботу книгозбірні університету, поповнити її необхідною науковою літературою та періодикою країн Європи. За своїм багатством фонди університетської бібліотеки займали друге місце в Румунії, поступаючись лише фондам бібліотеки Академії Румунії.
 
 

Він ретельно дбав про поповнення фондів і впродовж 1936-1937 навчального року до бібліотеки надійшло 14 844 томи. Станом на 30 вересня 1937 р. університетська бібліотека нараховувала 450632 томи. Найціннішим надходженням вважалося фототипне видання “Codex Argenteus Upsaliensis, issu Senatus Universitatis Upsaliensis”, подароване принцом-спадкоємцем шведського престолу Густавом-Адольфом з нагоди проголошення його почесним доктором Чернівецького університету імені Кароля ІІ.
 
 

Працівники бібліотеки брали активну участь у науковому житті університету. Ректорат Чернівецького університету приділяв дуже значну увагу розвитку та збереженню бібліотеки. Що безперечно було заслугою шановного пана директора.
 
 

Читальні зали бібліотеки обслуговували відвідувачів з 9 до 13 та з 15 до 19 години, за винятком канікул. Наприкінці 1930-х років із зростанням фондів приміщення книгозбірні стало тісним та незручним для користування. І тут Єуджен Пеунел використав весь свій авторитет, аби домогтися дозволу на будівництво нового приміщення під книгозбірню. Йшлося також про спорудження нового приміщення бібліотеки та архіву університету. Проектування було доручено архітектору з Міністерства праці Леону Сіліону. Під будівництво відводилася площа 3431 м 2. В жовтні 1938 року в присутності полковників Г. Косма та Ш. Давідеску, примара міста Думітре Мармелюка, префекта Чернівецького повіту Г. Винту, викладачів університету, архітекторів Л. Сіліона та А. Долінера було освячено і закладено перший камінь у фундамент будівлі та складено пам’ятний лист до майбутніх відвідувачів бібліотеки. Це послання було вкладено в урну та замуровано у фундамент. Спорудження нового приміщення бібліотеки доручалося будівельній фірмі А. Долінера. І все це проводилось під пильним керівництвом невтомного директора Єуджена Пеунела.
 
 

За проектом будівля зводилася в неокласичному стилі й мала три поверхи та семиповерхове книгосховище, утворюючи в плані літеру “Т”. Сховище було розраховане на зберігання близько 1 млн. примірників книг. Загальна площа бібліотеки складала 1715 м2 і в ній мали розміститися читальний зал на 150 місць, великий конференц-зал, друкарні, палітурна майстерня та інші службові приміщення. Станом на початок вересня 1939 року було зведено стіни приміщення та вкрито дах і здійснено тимчасовий прийом робіт. Внутрішні роботи відкладалися лише через брак коштів, і до 1940 року так і не були завершені. Приміщення остаточно були завершені вже в радянський час. А сьогоднішні студенти мали би пам’ятати ім’я того директора та науковця, завдяки старанням якого мають сьогодні можливість вивчати скарби духовні в розкішних читальних залах.
 
 

Він розробив і впровадив нові принципи і правила ведення бібліотечної справи. Як науковець і бібліограф, написав фахові книги з бібліотечної справи: «Сучасна бібліотека: Система бібліографічного каталогу», «Бібліотека Чернівецького університету» (обидві – 1932, Бухарест). Написав історію «Бібліотека університету за період 1933-1936 роки», яка вийшла в Чернівцях в 1937 році. В 1933 році в журналі «Кодрул Козмінулуй» вийшла його стаття про його попередника на посаді університетської бібліотеки «Констянтин Мандичевський». Питанням літератури і мистецтва присвячені такі студії науковця: «Штефан Мікулі: Сімейна хроніка», «Васіле Александрі і Кароль Мікулі» (обидві – 1935), «Філорумун Карл Умлауф» (1932), «Віктор Умлауф фон Франквель» (1939). Вартісною до сьогодні є його стаття «Місця перебування М. Емінеску в Чернівцях», яка була надрукована в журналі « Конворбірь літераре» в №6-9 за 1939 рік. З приходом радянської влади, в 1940 він році емігрував до Німеччини, де до кінця життя працював у Берлінській державній бібліотеці. В цей період він друкує такі ґрунтовні розвідки, як «Гете - бібліотекар», «Грільпарцер – бібліотекар» (обидві – 1954), перший том фундаментальної монографії «Берлінська державна бібліотека: 1661-1871» (Берлін, 1965). Він підготував і другий том, що охоплював історію бібліотеки за 1872-1925, проте з різних причин він не вийшов друком. Внесок Єуджена Пеунела є дуже вартісним, оскільки цінність його праць в європейське літературознавство та бібліотечну наукову справу не втратили своєї цінності і до сьогодні.

Відійшов у вічність 22 грудня 1966 року і похований на цвинтарі в Берліні.
Травень
 
 
 
3 травня – 110 років від дня народження оперної співачки (колоратурне сопрано), педагога
 
 
і перекладачки Кароліни Шесан ( Sesan, псевдонім – Віра Мора,1908-1980) 
 
 
 
Вона народилась в Санкт-Петербурзі, де на той час її батько, відомий церковний діяч, публіцист і педагог Валер’ян Шесан вдосконалював свої фахові знання з теології. В п’ятирічному віці вона з батьками повертається в Чернівці, де батько був професором теології та ректором університету. Тому зрозуміло, що дівчинці дали прекрасну на той час освіту. Після закінчення початкової освіти в приватній школі вона навчалася на літературно-філософському факультеті Чернівецького університету і одночасно студіювала музику у місцевій консерваторії. Але перемогла все ж таки любов до музики, тому вона продовжила навчання у Празькій консерваторії. Після закінчення вона там викладала сольний спів. Довший час була солісткою Празької опери, на сцені якої виконувала головні партії в операх провідних чеських композиторів Б.Сметани, А.Дворжака, Л.Яначека. А також в таких операх світової класики як «Фауст» Гуно, «Викрадення із Сералю» та «Весілля Фігаро» Моцарта; «Кармен» Бізе; «Аїда», «Ернані», «Отелло» та «Набукко» Верді; «Євгеній Онєгін» і «Пікова дама» Чайковського; «Лоенгрін», «Тангейзер» і «Валькірія» Вагнера; «Богема» Пуччіні; «Вільний стрілець» Вебера.
 
 
 
Незважаючи на те, що для неї були відкриті всі європейські сцени, Кароліна Шесан при коженій нагоді відвідувала місто свого дитинства та юності і давала тут концерти. Проте не полишала захоплення й літературою і, як справжня чернівчанка, насамперед займалася перекладами. Зокрема робила переклади з чеської літератури на румунську, писала літературні огляди нової літератури, які друкувала в місцевих часописах. Також написала п’єсу для театру ляльок «Казка одного вечора», яка була надрукована в 1934 році в Чернівцях. А в Празі вийшов збірник румунських народних пісень.



 
 
12 травня – 175 років від дня народження апостольського про нотаря, митрата, почесного крилошанина, декана і пароха чернівецької греко-католицької церкви, громадського діяча, автора унікальної «Хроніки парохії греко-католицької в Чернівцях від її осовання до часу біжучого» Келестина (Целестина) Костецького (1843 – 1919)
 
 
 
Він народився у Галичині. В 1867 році висвятився на священика і служив на парафії села Великі Дідушиці, а з 1872 року – парохом у містечку Скалі-Подільській на Тернопільщині. 
14 лютого 1885 року призначений парохом греко-католицької церкви у Чернівцях, деканом Буковинського деканату і сповняв цю місію 24 роки – до кінця життя.
 
 
 
За час свого перебування на Буковині впродовж 35 років Келестин Костецький брав активну участь у громадському житті. Він був радником шкільної ради крайової, представником греко-католицької церкви в міській, шкільній раді, одним із засновників жіночого товариства "Мироносиці" (1886), почесним крилошанином Станіславської єпископської капітули тощо.
 
 
 
Він завжди жив життям своїх прихожан і міста назагал. Так 6 серпня 1917 року Костецький разом з чернівчанами зустрічав останнього, як виявилося згодом, цісаря Австро-Угорської Імперії Карла І. А вже у жовтні 1918 року він стояв на чолі велелюдної процесії на залізничному двірці, зустрічаючи Українських Січових Стрільців з Вільгельмом Габсбургом, або Василем Вишиваним.
 
 
 
За ідейними переконаннями спочатку був близький до москвофілів, але потім перейшов на народовські позиції. Він є автором унікального рукопису "Хроніка парохії греко-католицької в Чернівцях від її основання до часу біжучого", яку почав писати в 1912 році. У наступні роки він продовжував її доповнювати і хронологічно довів події до кінця листопада 1918 р.
 
 
 
Власне праця починається від 1774 року і для опису подій давніх часів він скористався матеріалами чернівецького католицького священика Кунца. А вже про події від 80-х років ХІХ століття писав за власними спогадами і враженнями.
 
 
 
Коли прийшла Перша світова війна на Буковину, священик детально описував у своєму щоденнику настрої мешканців, події, які бачив на свої очі і які його найбільше вразили..А бачив він багато, тому його воєнні хроніки нині мають велику історичну цінність. Він ретельно описує перші дні світової війни в Чернівцях, першу, другу та третю російські окупації Буковини, період Тимчасового уряду та центральної Ради, події 1918 року Саме цю частину спогадів «Перша світова війна та період українських визвольних змагань на Буковині» можна прочитати у фондах Муніципальної бібліотеки у поважному науковому виданні Олександра Добржанського та Володимира Старика «Бажаємо до України!» 
 
 
 
Ці "Хроніки…" пароха К.Костецького науковці вважають найціннішими та найоб’єктивнішими у висвітленні життя Чернівців та Буковини, так як вони містять багатий фактичним матеріалом рукописний документ, що містить факти, які неможливо почерпнути ні з архівних документів, ні з матеріалів преси того часу. Без вигадок і домислів священик записував до свого щоденника те життя, яке проживав сам і проживали чернівчани.
 
 
 
Власне весь рукопис знаходиться у фондах Чернівецького краєзнавчого музею, куди його передав на зберігання буковинський священик Богатирець. Безперечно, що він ще чекає як своїх дослідників. Які чимало вартісної і малодослідженої інформації там почерпнуть. І мабуть таки на повне його видання з науковими коментарями. 
 
 
 
Він був дуже працьовитий і мав талант блискучого оратора, тому користувався авторитетом як в греко-католицької громади міста, так і всіх його мешканців.За жертовну працю для духовного життя громади міста він отримав титул Почесного громадянина Чернівців.
 
 
 
1 березня 1919 р. відійшов у вічність. Похований в Чернівцях на центральній алеї, в 53 кварталі, на Руському кладовищі.


 
 
 
 
18 травня – 970 років від дня народження перського поета, математика, філософа, астронома, представника жанру рубаї Омара Хайяма (повне ім’я Гіяс ад-Дін Абу-ль-Фатг Омар ібн Ібрагім аль-Хайям ан-Нішапурі, 
перською غیاث الدین ابو الفتح عمر بن ابراهیم خیام نیشابوری‎.‎, Omar Khayyám; 18 травня 1048 — 4 грудня 1131) 

 
 

Цю дату вдалось встановити за гороскопом самого Омара Хайяма, адже він дуже захоплювався астрономією та астрологією і залишив ретельний опис: «Його [Омара Хайяма] гороскопом були Близнюки: Сонце та Меркурій були у 3-му градусі Близнюків, Меркурій був у сполученні [з Сонцем], а Юпітер був по відношенню до них обох у тригональному аспекті». Індійський дослідник Свамі Говінда Тіртха за аналізом гороскопу згідно з середньовічними таблицями ефемерид встановив дату 18 травня 1048 року, а співробітники Інституту теоретичної астрономії АН СРСР, провівши власні розрахунки, підтвердили цю дату.
 
 

Він народився в місті Нішапур в Персії, нині іранська провінція Хорасан-Резаві, в родині майстра виготовлення палаток. Місто розташоване в центрі Сельджуцької імперії і було, за визначенням істориків, найвеличнішим містом давньої культурної провінції Хорасан в XI сторіччі. В місті було не менше 50-ти великих вулиць, в ньому мешкало декілька сотень тисяч людей, які знали понад 50 різновидів ремесел, там було багато базарів та ярмарок. Нішапур уславився своїми бібліотеками, з XI сторіччя у місті діяли школи середнього та вищого типу — медресе. Ось у такому місті пройшли дитячі та юнацькі роки Омара Хайяма.
 
 

З 8 років, маючи схильність до наук, він почав серйозно займатися математикою, астрономією, філософією. В 12 років став учнем Нішапурського медресе. Він вивчав твори відомого математика і астронома Сабіт ібн Куррі, праці грецьких математиків. А вже «…у 17 років він досяг глибоких знань у всіх областях філософії, був «знавцем мовознавства, мусульманського права та історії», а також «послідовником Абу Алі Сіна у різних областях філософських наук», як писав про нього історик XII століття Ал-Бейгакі. У той час під філософськими науками розуміли дуже різноманітні напрямки знань: теоретичні — «вищу науку» (або «метафізику», тобто філософію в нинішньому розумінні), «середню» — математику та «нижчу» науку — фізику, а також практичні науки, до яких належали політичні, юридичні дисципліни та вчення, пов'язані з моральністю. Блискуче закінчив курс мусульманського права і медицини, і отримав кваліфікацію хакіма, тобто лікаря. Але медична практика його мало цікавила і він мріяв дальше студіювати свої улюблені науки.
 
 

Проте доволі безтурботне дитинство та юність поета було порушено важкими втратами – коли йому було шістнадцять, під час епідемії помер його батько, а потім і мати. Тому Омар продав батьківський будинок і майстерню та відправився в Самарканд. У той час це був визнаний на Сході науковий і культурний центр.
 
 

Його доля цілковито залежала від покровителів, від милості котрих або немилості залежала і можливість займатися науками, «до яких прагне розум», та власне й саме життя вченого та поета.
 
 

Першим покровителем Хайяма став головний кади (суддя) Самарканду Абу Тахир Абдар-Рахман ибн-Алак. То був чоловік дуже освічений і прогресивний. Про якого Омар згадував із вдячністю і захопленням.

У Самарканді Хайям стає спочатку учнем одного з медресе, а після кількох виступів на диспутах він настільки вразив всіх своєю вченістю, що його відразу ж зробили наставником. Як і інші великі вчені того часу, Омар не затримувався довго в якомусь місті. Вже через чотири роки він покинув Самарканд і переїхав до Бухари, в дворі принца Шамсааль-Мулука, котрий мав за честь прийняти в себе такого видатного вченого, навіть «садив його поруч із собою на троні». Тут йому було добре, він працював в сховищі книг. За вісім років, що вчений там прожив, він написав чотири фундаментальні трактати з математики. Його досягнення в математиці вражають до сьогодні. Він ґрунтовно працював у трьох напрямках: в розділі алгебри, теорії паралельних та теорії відношень і вченні про число. До наших днів збереглося дві праці (третя, без назви, поки-що не знайдена) — містили теоретичні висновки надзвичайної важливості. У своєму знаменитому «Трактаті про доведення задач алгебри та алмукабали» вперше в історії математичних дисциплін Хайям дав повну класифікацію усіх видів рівнянь: лінійних, квадратних і кубічних (всього 25 видів), і розробив систематичну теорію вирішення кубічних рівнянь за допомогою властивостей конічних перерізів. Саме йому належить заслуга першої постановки питання про зв'язок геометрії з алгеброю. Він обґрунтував теорію геометричного вирішення алгебраїчних рівнянь, що підводило математичну науку до ідеї змінних величин. Проте час вніс свої корективи, і глибокі математичні трактати Омара Хайяма впродовж віків залишалися невідомими науковцям світу, творцям нової вищої алгебри. Вони були змушені пройти довгий і нелегкий шлях і прийти до того, що за 5-6 століть уже проклав Омар Хайям.
 
 

Ще одна математична праця Хайяма – «Труднощі в арифметиці» – була присвячена методу знаходження коренів будь-якого ступеня з цілих чисел.
 
 

Цей трактат не знайдений, але його згадував сам Хайям у «Трактаті про доведення задач алгебри та ал-мукабали». Він стверджував неможливість розв’язати рівняння третьої степені за допомогою циркуля і лінійки і розглядав рішення методом конічного зрізу. Те, до чого прийшов Хайям в ХІ столітті, європейські науковці прийшли через шість століть, аби тільки сформулювати його постулати, а щоб довести їх правильність знадобилось ще двісті століть.
 
 

До арифметично-алгебраїчних питань належить також невеликий твір «Терези мудростей», в якому вирішувалась класична задача Архімеда про визначення якості золота та срібла в сплаві. Хайям визначив у повітрі та у воді вагу довільних зливків чистого золота та срібла, а також цього сплаву, та навів два рішення: у одному використовувались прийоми античної теорії відношень, у іншому, «більш легкому для обрахування», рішенні — алгебраїчні прийоми.
 
 

Ще однією дуже важливою науковою працею для розвитку геометрії був «Трактат про тлумачення темних положень у Евкліда», закінчений наприкінці 1077 року. Він складався з 3-х книг та вступу до них. У першій книзі викладена теорія паралельних. Йому вдалось ґрунтовно та серйозно, на основі філософсько-логічних праць Арістотеля, викласти теорію паралельних.
 
 

В основу доведення було покладено принцип, який складається з двох тв
ерджень: дві прямі, які збігаються, перетинаються і неможливо, щоб дві прямі лінії, які сходяться, розходилися в напрямі сходження. Таким чином він зробив надзвичайно важливий крок до неевклідової геометрії.
 
 

Тут же написав «Коментарі до труднощів під введеннях книги Евкліда» (1077) з трьох книг; у другій і третій книгах досліджував теорію відносин і вчення про число.
 
 

Друга та третя книги «Трактату про тлумачення темних положень у Евкліда» присвячені такій, здавалося б, недосяжній для сприйняття в ХІ столітті науки – теорії відношень. Знову, базуючись на згоді з Арістотелевою точкою зору, він так сформулював принцип неперервності: «Величини можна ділити нескінченно, тобто вони не складаються з неподільних величин». Разом з тим, він пішов далі та ввів нове визначення пропорції, в якому рівність відношень зводилась до збігу їхнього розкладання на неперервні дроби. Він довів еквівалентність своєї теорії відношень з теорією Евкліда, пов'язав вже дві дійсні теорії (відношень чисел та загальної теорії відношень), та, базуючись на принципі неперервності, встановив при цьому існування загальної теореми про існування четвертої пропорційної до трьох даних величин. Своїми працями про паралельні прямі він впритул підвів математику до парадигми неевклідової геометрії. У третій книзі Хайям звернувся до множення відношень і саме тут по-новому трактував зв'язок понять відношення і числа. Він висловився за введення в математику подільної одиниці та нового роду чисел, за допомогою яких можна було б виразити будь-які відношення величин.

У 1074 році його запросили в Ісфахан, центр держави Санджар, до двору сельджукского султана Мелік-шаха I, і саме там з ініціативи та при заступництві головного шахського візира Нізам аль-Мулька Омар стає духовним наставником сина султана Алп-Арслана. Через два роки Мелік-шах призначив його керівником обсерваторії палацу, однієї з найбільших у світі. Працюючи на цій посаді, Омар Хайям не тільки продовжував заняття математикою, але і став відомим астрономом. З групою вчених він розробив сонячний календар, точніший ніж григоріанський. Склав «Астрономічні таблиці Малик-шаха», що включали невеликий зоряний каталог. Через п’ять років на їх основі створив персидський сонячний календар – найбільш досконалий із всіх, що дійшли до нашого часу і якими послуговуються науковці. Він був набагато досконаліший від того, що винайшли в ХVІ столітті і навіть від григоріанського, котрим ми послуговуємося на даний час.
 
 

Звичайно, що він своїм аналітичним розумом не міг обійти увагою такі важливі, і як ми сказали, дуже модні на той час, захоплення філософією та релігійними вченнями. Саме в Ісфаганський період Омар Хайям дуже ретельно простудіював величезну наукову спадщину Авіценни. Один з філософських творів Авіценни — «Звертання», присвячений деяким питанням навчання перипатетиків, Омар Хайям перевів з арабської на мову фарсі, виявивши тим самим свого роду новаторство (роль мови науки відігравала у цей час винятково арабська). У своїх філософських пошуках він звертався до різних питань проблем філософії та релігії, написав чимало спеціальних трактатів та виклав у свої знаменитих рубаях. Проте в нього були свої погляди на ті чи інші проблеми філософії, які далеко не завжди збігалися із прийнятою на той час думкою. Тому й до цих пір далеко не всі його праці перекладені та вивчені.
 
 

До 1080 року належить перша праця Омара Хайяма – «Трактат про буття і повинність», в якому ведеться мова «про мудрість Творця у створенні світу й особливо людини, і про необхідність людям молитися». До цього трактату належить також «Відповідь на три питання: необхідність протиріч у світі, детермінізму та довговічності».
 
 

Омар Хайям, заявивши себе учнем і послідовником Авіценни, висловив свої судження з філософських позицій. Оскільки був глибоко духовною та мудрою людиною, він вірив у Бога. Визнаючи існування Бога як першопричини всього сущого, Хайям стверджував, що конкретний порядок будь-яких явищ не є результатом Божественної мудрості, а визначається в кожному окремому випадку законами самої природи. Назагал, у своїх філософських трактатах Хайям виступав як прибічник східного аристотелізму зі значними елементами неоплатонізму, суттєво пристосованого до мусульманського віровчення. Точка зору Хайяма згодом отримала в Європі назву «концептуалізм».
 
 

Як придворний вчений, він складав гороскопи і передбачення погоди… Та й взагалі, багато чого доводилось сповняти придворному астрологу та лікарю, щоб забезпечити собі небідне життя і вціліти в круговерті закулісних дворових інтриг.
 
 

Омар Хайям при житті був признаний великим вченим і мудрецем та цілком заслужено удостоївся почесного звання «Цар вчених». Проте століття стерли спогади про нього як про вченого і як про особу назагал. А його дивовижної краси і мудрості рубаї пережили сім століть і повернулися із забуття аж у ХІХ столітті.
 
 

В 1859 році англійський поет Едвард Фіцджеральд опублікував книгу віршів "Рубайят Омара Хайяма". Вона містила близько ста чотири вірші, перекладених з персидської. Перед читачем постав образ східного мудреця: любителя насолод у юності, розчарованого скептика в зрілому віці, релігійно налаштованого містика в старості. Цей переклад відкрив і повернув європейському читачеві персидського поета. Вже пізніше почали перекладати інші твори Хайяма. Вірші Хайяма багато разів видавалися персидською мовою, були переклади європейськими мовами, не зважаючи що їх і не так легко перекласти, бо немає справжніх знавців давньої перської мови. А якщо врахувати, що він використовував різні філософські терміни, літературознавчі стилі того часу, то не так просто повертати його спадщину.
 
 

А для наукового світу почали повертатися його фізичні, філософські, історичні, алгебричні трактати, астрономічні таблиці. 

В Ісфахані він прожив цілих вісімнадцять щасливих років, оскільки мав можливість займатися своїми улюбленими науками.
 
 

Однак в 1092 році, зі смертю прихильного до нього султана Мелік-шаха і візира Нізам ал-мулька, все в один момент змінилося. Імперія почала ділитися на окремі держави. Кошти на обсерваторію перестали надходити, бібліотеку спалили. Хайям повертається до міста свого дитинства – Нішапура, здійснює паломництво до Мекки. Останні роки життя він провів на батьківщині, і тільки інколи здійснює поїздки до Бухари або Балха.
 
 

І навіть про його відхід в інші світи залишились прекрасні легенди. Коли Омар студіював трактат «Книга зцілення» Ібн Сінни, якого він дуже цінував, то коли дійшов до розділу «Про єдине і вічне», несподівано відчув, що не зможе її дочитати. Між листками поклав золоту зубочистку і сказав: «О Боже, Ти знаєш, що я пізнав Тебе в міру своїх сил. Прости мої гріхи. Моє знання Тебе – мій шлях до Тебе». Потім помолився і вже не їв і не пив, а після вечірньої молитви уклонився Господові, а потім помер.
 
 

Відійшов у вічність великий вчений і поет Сходу Омар Хайям 4 грудня 1131 року, оточений повагою кращих людей свого часу.
 
 

Могила Хайяма знаходиться у Нішапурі коло мечеті на пам'ять і мама Мах рука. На цій могилі у 1934 році на кошти, зібрані шанувальниками з різних країн творчості Хайяма, було споруджено обеліск.
 
 

У фондах бібліотеки ім. А. Добрянського зберігаються 6 видань поезії Омара Хаяма, включаючи збірочку Е.Фіцджеральда «Эхо веков» в перекладі на російську мову. Анатолій Миколайович захоплювався його поезією, тому і зібрав все про цього філософа і поета. Це роман ретельного дослідника, грузинського письменника і культуролога Георгія Гуліа «Сказання про Омара Хайяма». Тут же вміщені рубаї в перекладі І.Тхоржевського. Повість вірменського письменника Варвана Варжапетяна «Запах шипшини» також знайомить із сторінками життя Омара Хайяма.
 
 

А всі небайдужим читачам пропонуємо 15 цитат Омара Хаяма про життя, людину і любов
- Один не розбере, чим пахнуть троянди. Інший із гірких трав добуде мед. Комусь дрібницю даси, навік запам’ятає. Комусь життя віддаси, а він і не зрозуміє.
 
 

- Чим нижча людина душею, тим вище задирає ніс. Вона носом тягнеться туди, куди душею не доросла.
 
 
 
- Хто життям битий, той більшого доб’ється. Хто пуд солі з’їв, вище цінує мед. Хто сльози лив, той щиро посміхається. Хто помирав, той знає, що живе.
 
 
 
- В одне вікно дивилися двоє. Один побачив дощ і бруд. Інший – листя зеленого дерева, весну і небо блакитне.
 
 
 
- Ми джерело веселощів й скорботи. Ми вмістилище скверни й чистоти. Людина, немов багатоликий світ у дзеркалі. Вона нікчемна й вона безмірно велика.
 
 
 
- Як часто, в житті помиляючись, втрачаємо тих, ким дорожимо. Намагаючись сподобатися чужим, біжимо від ближнього. Підносимо тих, хто нас не вартий, а найвірніших зраджуємо. Тих, хто нас так любить, ображаємо, а самі вибачень чекаємо.
 
 
 
- Ми більше в цей світ ніколи не потрапимо, ніколи не зустрінемося з друзями за столом. Лови кожну мить — потім її вже ніколи не підстережеш.
 
 
 
- Не заздри тому, хто сильний і багатий, за світанком завжди настає захід.
 
 
 
- З цим коротким життям, що дорівнює вдиху, звертайся, як з даним тобі напрокат.
 
 
 
- Дарувати себе – не означає продавати. І поруч спати – не означає переспати. Не помститися – не означає все пробачити. І порізно бути – не означає не любити!
 
 
 
- Можна спокусити чоловіка, у якого є дружина, можна спокусити чоловіка, у якого є коханка, але не можна спокусити чоловіка, у якого є кохана жінка.
 
 
 
- Щоб мудро життя прожити, треба чимало знати. Для початку запам’ятай два важливих правила: краще будь голодним, ніж їсти що попало і краще будь один, ніж разом з ким завгодно.
 
 
 
- У коханій людині подобаються навіть недоліки, а в нелюба дратує навіть гідність.
 
 
 
- Горе серцю, де немає пекучої пристрасті. Де немає любові мук, де немає мрій про щастя. День без любові – втрачений. Немає тьмянішого і сірішого, за цей безплідний день.
 
 
 
- Зірвана квітка повинна бути подарована, розпочатий вірш – дописаний, а кохана жінка – щаслива, інакше й не варто було братися за те, що тобі не під силу.
 
 
 
 
 
24 травня – 130 років від дня народження письменника, журналіста, публіциста, політичного і культурно-громадського діяча Кирила Васильовича Горальчука (псевдонім Коханий-Гурільов, 1888 – 1974 )
 
 
 
Він народився в Хотині, в родині селянина, який був родом із села Данківці. Навчався в Хотинському повітовому та міському училищах. Вищу освіту подався студіювати в 1906 році в Крим до вчительського інституту в місті Феодосії. Проте його не оминула мода на революційні події 1907 року, за що був заарештований, виключений з інституту і висланий до Сибіру на довічне поселення.
 
 
 
Проте вже в наступному році втікає звідти і опиняється в країнах Європи. Спочатку проживав в Австрії та Італії, а в 1913 році зупинився в Празі, де почав студіювати журналістику і одночасно друкуватися в різних виданнях. В цей час він познайомився з багатьма відомими письменниками та журналістами того часу, як от з Ярославом Гашеком та Максимом Горьким. Після Першої світової війни був консулом Чехо-Словаччини у Закарпатській Україні. З 1923 року в Ужгороді редагує заснований русинський журнал «Зоря». В 1931 році очолює відділ шкіл і культури в міністерстві освіти Чехо-Словаччини. Залишив він і літературну та публіцистичну спадщину. Автор книг «Сибірське заслання» (Пра¬га, 1913), «Меньшість в Мадярії» (Ужгород, 1927), «Про Підкарпатську Русь» (Прага,1923), «Зовнішня Монго¬лія» (Прага,1935), «Обличчям до Сходу: Сибір, Середня Азія, Монголія» (Прага, 1935). В них відчувається перо журналіста. 
 
 
 
І навіть в ті складні історичні часи він не забував край свого дитинства та юності і при нагоді завжди при їздив до Хотина. Його статті та нариси друкувались у виданнях Буковини та за кордоном.

Відійшов у вічність Кирило Горальчук в 1974 році в Празі. 
 
 

 
 

 
 

 
 
26 травня – 175 років від дня народження австрійського поета «української школи», літературознавця, педагога, першого дослідника і перекладача творів Т. Шевченка на німецьку мову в 1870 році, Йоганна Ґеорґа Обріста (нім. Johann Georg Obrist, 1843—1901). 
 
 

Він народився в альпійському містечку Єнбаху (Тироль, Австрія) у сім’ї мірошника. Рідний брат батька був відомим австрійським письменником Гансом Обрістом (1798 — 1882), від якого, мабуть, і передався хлопчикові талант до літератури.
 
 
 
Після закінчення початкової школи в рідному селі навчався в гімназії Іннсбрука, де одним із його вчителів був тірольський поет і вчений Адольф Піхлер, котрий помітив його поетичне обдарування і підтримав юнацьке захоплення лірикою. Тому зрозуміло, що він подався студіювати германістику та класичну філологію до університету Іннсбрука. Був членом, як згодом і його син Вальтер, студентського демократичного корпусу «Ретія». Проте завершив тільки початкові курси, т. зв. „Trennium“, оскільки на той час йшла австро-італійська війна і його не проминуло юнацьке захоплення активної участі у воєнних подіях. В червні 1866 року добровільно пішов служити стрільцем в Академічному легіоні, який брав участь у битві за Венецію на австро-італійській війні. Університетського повного курсу Обріст так і не закінчив.
 
 
 
Проте він не залишав захоплення літературою і, повернувшись із війни, заснував тижневик „Die Dorflinde“ (“Сільська липа”), який проіснував недовго і в якому він публікував свої вірші й новели як під власним іменем, так і під численними псевдонімами. 
 
 
 
І ось такий молодий, у 25-річному віці, але цілком налаштований на працю та особливо на літературу, Йоганн Ґеорґ Обріст в 1869 році приїхав до Чернівців. Тут він працював впродовж п’яти років суплентом (молодшим гімназіальним учителем) у православній реальній гімназії, нині ЗОШ № 2. Проте навіть за такий доволі короткий час йому вдалося залишити дуже помітне місце в культурному та літературному житті міста. Звичайно, тут він шукав товариства, з яким можна було спілкуватися – особливо про літературу. Тут познайомився з українськими письменниками і священиками С. Воробкевичем,. С. Мартиновичем, С. Кириловичем.
 
 
 
Близьким по духу для нього виявилося також знайомство з трохи молодшим від нього Карлом Емілем Францозом, який на той час студіював право у Відні, проте час від часу приїздив до Чернівців, де він закінчив гімназію і мав коло добрих приятелів. Разом вони виношують перспективні літературні плани, зокрема щодо видання літературного щорічника „Buchenblätter“ (“Букові листки”), який був започаткований ще в 1864 році актором і поетом Вільгельмом Капіллері. У цьому альманасі, що вийшов у 1870 році під орудою Францоза, Обріст надрукував й вірші з буковинськими мотивами (“Над Прутом”). У тому ж році в Чернівцях вийшла у світ його перша лірична збірка “Георгіни”, яку він присвятив своєму вчителеві А.Піхлеру. У збірці відчутні інтонації Шевченкової лірики. Багато віршів описують красу Буковини ("В лісі біля гори Гореча", "На Пруті"'). Крім оригінальних віршів, ця збірка містила також переклади зі східнослов’янських мов, як от німецькі переклади чотирьох віршів буковинського поета і вчителя музики Сидора Воробкевича, з яким вони тут поруч працювали в гімназії. А також переклав на німецьку мову поезії Пушкіна. Наступна збірка "Нові вірші Й.Г.Обріста", яка вийшла в 1883 році, вміщує переважно пейзажну та любовну лірику, філософські роздуми.
 
 
 
Разом із Гансом фон Фінтлером вони плекали літературні плани, зокрема дальше видання альманаху Buchenblätter. Jahrbuch für deutsche Literaturbestrebungen in der Bukowina («Книжкові сторінки. Щорічник cтарань у галузі німецькомовної літератури на Буковині»).

Проте саме значне місце він залишив в науковому колі, як німецьких, так і українських літературознавців як популяризатор, перекладач і видавець творів Тараса Шевченка. В 1870 році він опублікував у Чернівцях невеличку книжечку „Taras Grigoriewicz Szewczenko. Ein kleinrussischer Dichter. Dessen Lebensskizze samt Anhang, bestehend aus Proben seiner Poesien, in freier Nachdichtung“ (“Тарас Григорович Шевченко, малоруський поет. Нарис його життя з додатком, що містить проби його поезії у вільному перекладі”). Видання включало в себе 14 переспівів віршів і поем Шевченка. Серед Шевченкових творів, перекладених Обрістом, у книзі вміщено: "Гамалія", "Іван Підкова", "Лілея", "Русалка", "Тарасова ніч", "Утоплена", "Заповіт", "Тече вода в синє море", «Коло гаю в чистім полі», «Ой три шляхи широкії», «Не додому вночі йдучи», уривки з поеми "Гайдамаки" та інші твори. А так як сам Обріст не дуже досконало володів українською мовою, то підрядковий переклад йому допомагав робити Сидір Воробкевич.
 
 
 
У критико-біографічному нарисі він відмітив органічний зв'язок поезій Т. Шевченка з народною творчістю, дав високу оцінку його соціальним поезіям. Це видання поклало початок широкому ознайомленню з творчістю Т.Шевченка в Австрії та Німеччині і не втратила своєї цінності до сьогодні. Це було перше чужомовне видання Шевченка, здійснене у книжковій формі, яке з’явилося в час, коли український поет був ще майже незнаний на Заході. Таким чином, можемо з гордістю сказати, що праця над перекладами Т. Шевченка німецькою мовою започаткована не в Німеччині, а на Буковині. На той час майже вся Європа була німецькомовна. 

Твори Т.Шевченка в перекладі Обріста було опубліковано вже значно пізніше, в 1914 році до столітнього ювілею поета, в спеціальному номері журналу «Ukrainische Rundschau» ("Український огляд", № 3—4) та окремою збіркою "Тарас Шевченко – найбільший поет України", яка в тому ж році вийшла у Відні. 
 
 
 
Захоплений поезією Шевченка, він сповнив свою скромну, але дуже важливу і достойну місію, оскільки був першим і в передмові до збірки писав: « Якби цією працею мені вдалося зацікавити хоча б одного чи кількох істориків літератури чи фахових перекладачів, які б зайнялися долею та поезією Шевченка докладніше, ніж це міг зробити я…, то це стало б для мене винагородою за труд, вкладений у цю книгу».
 
 
 
Йоганн Ґеорґ Обріст належав до своєрідної "української школи" в австрійській літературі, що в 60 – 70 роках розвивалася на Буковині. Тому його персоналія зайняла дуже достойне місце в найновішому та найповнішому академічному виданні про творчість Тараса Шевченка – Шевченківській енциклопедії в 6 томах, яке підготовила Національна академія наук України спільно з Інститутом літератури ім. Т.Шевченка до 200 – річного ювілею найвизначнішого українського поета.
 
 
 
А перебуваючи в Чернівцях, в 1871 році він встиг видати третій випуск альманаху „Buchenblätter («Книжкових сторінок»).
 
 
 
В 1873 році його було переведено у богемське містечко Траутенау (Чехія), де він кілька років викладав у місцевій гімназії і працював у редакції празької газети "Богемія". В 1875 році Обріст повернувся назад до Іннсбрука й обійняв там посаду секретаря університетської бібліотеки і працював там аж до виходу на пенсію в 1897-му році. 
 
 
 
Він також редагував часописи Bohemia («Богемія»), Bote für Tirol und Vorarlberg(«Вісник для Тиролю і Форарльберґу»), Innsbrucker Nachrichten («Інсбруцькі новини»), співпрацював з виданнями Fliegende Blätter («Летючі листки»), Album des literarischen Vereins Nürnberg («Альбом літературної спілки в Нюрнберзі»), Frankfurter Dichtergarten («Сад франкфуртських поетів») та іншими. 
 
 
 
Проте Чернівці та місцеві літератори були прихильні до нього, тому він і далі підтримує тісні стосунки з Буковиною. Під іменем Ганса Єнбаха поет публікує свої нариси “Чернівецькі прогулянки” та оповідання “Ютта фон Штрасберґ” в альманаху Генріха Надлера „Bukowiner Hauskalender“. Він належав також до співробітників ювілейної антології Л.А.Штауфе й М.Амстера „Poetisches Gedenkbuch“ (1875 ). В 1883 році у Чернівцях виходить ще одна невеличка збірочка його віршів під назвою „Für Igls! Neue Gedichte“ (“Для Іґлс! Нові поезії”), яка також містить буковинські мотиви (“В буковому лісі”).
 
 
 
Його перу належать також наукові праці, присвячені тирольським поетам: “Іпполіт Ґваріноні: До історії тирольської культури” (1867), “Поет Герман фон Ґільм: Біографія” (1874), “Роберт Ляйхляйтнер. Тирольський автодидакт” (1878) та ін. 
 
 
 
Обріст володів вісьмома мовами. Окрім згаданих перекладів, він ще перекладав з російської Тургенєва, польської Залеського, шведської Теґнер, італійської Леопарді, Кардуччі, Россіні.
 
 
 
Останні письменникові роки були затьмарені незгодою з місцевим духовенством, яке вбачало в ньому небезпечного дисидента, що своєю діяльністю підриває основи католицької віри. Ці конфлікти коштували йому здоров'я й призвели до ранньої смерті.
 
 
 
Відійшов у вічність в дуже молодому віці, 57 років, 18 квітня 1901 року. Місце спочинку – Шпитальний цвинтар в Інсбруку.
 
Його літературна спадщина знаходиться сьогодні у міському архіві тирольської столиці, в Інсбруку, й ще чекає на своїх дослідників.
 
 
 
                                                                                                      ЧЕРВЕНЬ - 2018
 
 
 
15 червня – 90 років від дня народження мовознавця, діалектолога, публіциста, доктора філологічних наук, професора кафедри історії та культури української мови та кафедри сучасної української мови Костянтина Федоровича Германа (1928 - 2011)
 
 
 
Він народився на Гуцульщині, в карпатському селі Розтоки Путильського району Чернівецької області в селянській родині.
 
 

Початкову освіту здобув румунською мовою, яку знав досконало все життя. А потім продовжив навчання українською літературною мовою, яку також добре знав. Проте з дитинства він виростав серед гуцульської говірки, яку він дуже любив і тонко відчував. І цю любов, яка пізніше перейшла в наукову працю, він зберіг впродовж всього життя, заслужено отримавши почесне звання патріарха української діалектології.
 
 

Після закінчення школи у важкі повоєнні роки подався спочатку у Вижницьке училище прикладного мистецтва, де впродовж 1947-1951років здобув фах народного художника-різьбяря. Проте захоплення рідною мовою не полишало його, і він пішов здобувати вищу освіту в Чернівецький університет на факультет української філології, який успішно закінчив в 1957 році. Тут його викладачами були такі видатні мовознавці: фахівець надзвичайно широкого наукового кругозору Олексій Нілович Савченко та неперевершений знавець мови Іван Григорович Чередниченко. Вони закріпили студенту Костянтинові Герману любов до народної мови, до записування говірок та фольклорних текстів.
 
 

На той час потрібно було після закінчення університету відпрацювати якийсь час в школі, тому він був направлений директором в одну із шкіл Буковини. Але й тоді не полишав записувати діалекти буковинського краю. В 1962 році повернувся на роботу до університету, де мав можливість зайнятися улюбленою і близькою для нього темою – діалектологічними студіями. Ця праця і наполегливість досить швидко принесли йому серйозний результат – в 1968 році під керівництвом І. Г. Чередниченка захистив кандидатську дисертацію „Складне речення в буковинських говірках”. Ця тема була малодосліджена, тому одразу принесла йому заслужену увагу та авторитет серед мовознавців-діалектологів. У дисертації К. Ф. Герман відтворив свої спостереження над діалектним мовленням 84 сіл Буковини, зіставивши діалектні свідчення з писемними локальними пам’ятками та творами буковинських письменників. Такі риси, як ретельність і сумлінність у доборі матеріалу, стали йому в нагоді і в подальшій науковій праці, оскільки він розумів їх вартість для збереження духовного багатства рідного народу. В наступні десятиліття Костянтин Федорович продовжив польову діалектологічну роботу, поширивши свої спостереження на всі структурні рівні говірок. Цю клопітку роботу він потім продовжив зі своїми студентами, які мали талант до вивчення мови. Ця систематична робота дала можливість зібрати інформаційну базу українських говірок Північної Буковини. Вони були представлені у численних публікаціях — статтях, тезах і, що особливо важливо, у монографії „Українські говірки Північної Буковини в історичному та лінгвогеографічному аспекті: фонетика, фонологія”, які вдалося видати в Чернівцях вже аж в 1995 році та в „Атласі українських говірок Північної Буковини” у 2 частинах, які вийшли тут же впродовж 1995-1998 років. Картографічне відтворення різноманіття говірок Північної Буковини з такою докладністю здійснено уперше. Пізніше ці дослідження були подані в ІІ томі „Атласу української мови” 1988 року.

На основі цих фундаментальних наукових праць в 1997 році К. Ф. Герман успішно захистив дисертацію в Інституті української мови Національної Академії наук України „Українські говірки Північної Буковини в історичному та лінгвогеографічному аспекті: фонетика, фонологія”, здобувши науковий ступінь доктора філологічних наук, а згодом — вчене звання професора.
Проте він не оминав увагою і розвиток літературної мови, результатом якої в 1998 році стало дослідження «Боротьба за розвиток української літературної мови на Буковині (1775—1918 рр.)».
 
 

Основні напрями наукових зацікавлень і досліджень Костянтина Федоровича були такі розділи, як: синтаксис української мови, українська діалектологія, історія української мови, слов’янське мовознавство. Основні праці вченого вражають своєю глибиною та скрупульозністю з різних розділів української мови: з української діалектної мови, ареалогії, фонетики, граматики, синтаксису, стилістики українських діалектів («Українські говірки Північної Буковини в історичному та лінгво-географічному аспектах. Фонетика, фонологія», 1995), діалектогенезу, взаємодії українських діалектів і літературної мови («Взаємодія української літературної мови з територіальними діалектами», 1983), міжмовних контактів («Українські говірки на території Румунії в світлі наукових досліджень», 2001), ономастики («Походження етноніма гуцул та топоніма Гуцульщина», 1997; «Українське діалектне мовлення в топонімії, гідронімії та оронімії Східних Карпат, Прикарпаття, Придністров'я та Нижнього Придунав'я», 2003).
 
 

З вищеперерахованих праць важливою у науковому доробку вченого є праця „Взаємодія української літературної мови з територіальними діалектами” (Чернівці, 1983), у якій подано прочитання говірок у контексті літературної мови. Костянтин Федорович досліджував українську мову в її зв’язках з іншими слов’янськими мовами. Впродовж 1969–2001 років він був членом Міжнародної робочої групи „Загальнослов’янського лінгвістичного атласу”; уклав 26 полімовних лінгвістичних карт. Серед них „Межі давніх українських діалектів-ареалів у Східних Карпатах та Придунав’ї” (1997), „Континуація праслов’янських голосних у діалектах української мови” (2000), „Стилі українського народного усного діалектного мовлення” (2001), „Українське діалектне мовлення в топонімії, гідронімії та омонімії Східних Карпат, Прикарпаття, Придністров’я та Нижнього Придунав’я” (2003), „Теоретичні та методологічні засади діахронного опису діалектів” (2004) та ін. Численні статті і до сьогодні не втратили своєї наукової цінності і до них звертаються всі науковці, які вивчають проблеми діалектології.
 
 

«Структурно-семантичний аналіз складносурядних речень сучасної української мови»( 1973); «Українські говірки Північної Буковини в лінгвогеографічному та історичному аспектах: Фонетика, фонологія» (1995); «Атлас українських говірок Північної Буковини: Фонетика, фонологія» (1995, Т. 1), «Атлас українських говірок Північної Буковини: Словозміна, службові слова» (1998, Т. 2); «Історія української мови: Вступ до вивчення курсу, 2001 – усі свої наукові праці та монографії Костянтин Федорович видавав в Чернівцях.
 
 

Як підсумок багаторічної наукової копіткої праці стали такі фундаментальні видання: „Словник буковинських говірок” (2005, у співавторстві) та „Буковинські говірки: хрестоматія діалектних текстів” (2006).
 
 

Майже півстоліття трудився Костянтин Федорович на філологічному факультеті Чернівецького університету: читав різноманітні академічні курси, займався організацією діалектологічних експедицій (їх було 156), видав посібники, серед яких незамінні для студентів і викладачів: „Історія української мови: Вступ до вивчення курсу. Підручник для студентів університетів” (2001) та підготовлені у співавторстві „Культура ділового мовлення” (1997), „Культура фахового мовлення”, який перевидавався в 2005, 2006, 2011 роках.
 
 

Як авторитетний мовознавець, Костянтин Герман в 1981–1982 навчальному році викладав українську мову в Сорбонні у Парижі. За багаторічну наукову працю в 1995 році був відзначений освітянською премією імені Юрія Федьковича. Професор Костянтин Герман був активним учасником міжнародних конференцій, виступав з доповідями у Москві, Варшаві, Петербурзі, Мінську, Києві, Кишиневі, Львові, Одесі, Ужгороді, Житомирі і Чернівцях.

Костянтин Федорович прожив довге життя і відійшов у вічність 8 квітня 2011 року, на 82 році життя, і спочиває в Чернівцях на Руському цвинтарі.
 
 

Отже, Костянтин Федорович Герман залишив по собі багато наукових видань з української мови та буковинського діалекту. Але найважливіше – це сотні вдячних студентів та науковців, які продовжують справу свого викладача – берегти українську мову.
 
 
 
 
 
 
19 червня – 145 років від дня народження поета, прозаїка, мемуариста, публіциста, юриста, дипломата,  політичного діяча
 
 
Теодота Галіпа (1873-1943)

Він народився і провів дитячі роки в селі Волока Вижницького району в родині відомого священика, просвітителя та інтелектуала Мелетія Галіпа. Отець Мелетій був дуже діяльним чоловіком і багато часу і праці поклав на розвиток української громади. Він обирався радником Буковинської архієпископської консисторії, був заступником голови народно-демократичної партії Буковини, головою товариства «Український Народний Дім». Мама Єфрозина була однією із засновниць «Жіночої громади»,  належала до «Товариства православних русинок» і брала найактивнішу роль в житті української громади. Ось в такій родині, де в пошанівку були європейські культурні цінності та повага до рідного народу, провів свої дитячі роки Теодот. Йому батьки дали дуже добру початкову освіту та належне виховання, і він виріс надзвичайно обдарованою дитиною. Мав талант до навчання, тому отримавши дуже добру початкову домашню освіту, одразу був прийнятий до четвертого класу чернівецької школи. А вже через рік навчався в Чернівецькій першій цісарсько-королівській державній гімназії (нині це загальноосвітня школа № 1). Пізніше проживав у будинку напроти, що засвідчує меморіальна дошка. В університеті Т. Галіп вивчав юриспруденцію, проте найбільше часу приділяв громадському та політичному життю міста та краю. Був одним з організаторів молодіжного товариства «Січ», душею січового руху, певний час – отаманом загальнокрайового керівного органу «Союзу Січей», членом багатьох національно-патріотичних та культурно-освітніх організацій.

 Здобувши 1898 року ступінь доктора прав, відкрив власну адвокатську контору. Від 1907 року очолював «Українську радикальну партію Буковини», видавав власним коштом і за своєю редакцією її друковані органи – двотижневик «Народна справа» (1907–1908) і газету «Громадянин» (1909–1910). Як громадський і культурний діяч виявляв принциповість у постановці й вирішенні злободенних питань. 1911 року обирався до Буковинського сейму, викладав на курсах вищої народної освіти.

Під час Першої світової війни Теодот Галіп служив у австрійській армії. Він був активним учасником Буковинського віча 1918 року. В цьому ж році став членом Української Національної Ради від Буковини. Після окупації Буковини румунськими військами їде до Києва як офіційний делегат Українського крайового комітету. Там він отримав посаду у відділі преси й пропаганди Міністерства закордонних справ УНР. А оскільки Теодот мав добру освіту та знав іноземні мови, згодом як юрисконсульт співпрацює у фінансових місіях ЗУНР у Празі та Відні. В 1919–1921 роках у складі дипломатичних місій заступає інтереси української державності в Римі, виявивши неабиякі вміння талановитого політика й дипломата.

 

 

Віршувати розпочав ще в юному віці. Перша поетична збірка Теодота Галіпа «Думки та пісні» за редакцією В. Сімовича вийшла в Чернівцях 1901 р. Пізніше видана збірочка «Дика рожа», повісті «Перші зорі», «Нерівна гра», «Панки і підпанки» (про Чернівці в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.). Своєю першою повістю із життя студентської молоді на Буковині «Перші зорі» він привернув увагу таких знакових літературознавців, як Іван Франко та Агатангел Кримський. 
Світовій громадськості Теодот Галіп відомий як блискучий науковець. Він викладав в Українському вільному університеті в Празі. Як доктор права, доцент карного права, брав участь у виданні «Української загальної енциклопедії», а також написав праці «Звичаєве право спадкове на Верховині яко джерело діючого права» та «Про основні права і обов’язки українських громадян». За нестійкої ситуації, постійної зміни влади Т. Галіп емігрував на Захід, кілька десятиліть жив і працював у закарпатському містечку Хуст. Саме в цьому місті залишився багатий архів письменника та політичного діяча, подальша доля якого наразі невідома. 1939 року, рятуючись від наступу угорських військ, виїхав у місто Брно в Чехословаччині, де знайшов свій спочинок 6 квітня 1943 року.

Надзвичайно цінним джерелом для істориків-дослідників українського національного руху на зламі двох століть на Буковині є його мемуари «З моїх споминів» (1943). Проте не тільки політичні сторінки життя Чернівців та краю представлені в його спогадах. Не менш зворушливими є його дитячі враження, деталі життя людей того часу, які також дуже важливо через століття зрозуміти і відчути те минуле життя.

 

 

  Детальніше про таку знакову, а попри те мало знану постать, як  Теотод  Галіп,  можна почерпнути з таких вартісних видань, які є у фондах бібліотеки: «Буковинці у боротьбі за українську державність» (автори П. Брицький, О. Добржанський, Є. Юрійчук), «Бажаємо до України!» (автори О. Добржанський, В. Старик), «Література та мистецтво Буковини в іменах» (авт. М. Богайчук), «Буковина. Історичні постаті» (авт. О. Павлюк), зі статей у багатотомних виданнях праць В. Сімовича, І. Франка, А. Кримського. Мемуари Т. Галіпа надруковані у Буковинському журналі (1994 р., ч. 1 – 2, ч. 3 – 4). Окрасою виставки є монографія Оксани Колодій про Теодота Галіпа «І серця мого кров прийми!..», в якій здійснено ґрунтовний аналіз його письменницького доробку, а також вміщено вибрані Галіпові твори. Найповнішим виданням, куди включені поезії, проза, спогади, а також ґрунтовні передмова і післямова двох ретельних науковців,  Оксани Івасюк та Валентини Бузинської, – є розкішне видання під такою прозаїчною назвою «Твори», яке вийшло в 2014 році в чернівецькому видавництві «Букрек».

 

 

 

27 червня – 110 років від дня народження композитора, музикознавця, педагога Лівіу Русу (рум. Liviu Rusu,1908 – 13.10.1991, Бухарест).

 

 

 

Він народився в селі Великий Кучурів. Оскільки з дитинства мав талант до музики, то після закінчення початкової школи подався на науку до Чернівецької консерваторії, яка на той час якраз відкрилася. Продовжив вищу музичну освіту в консерваторії Бухаресту впродовж 1928 – 1932 років, а потім ще рік студіював на літературно-філософському факультеті Бухарестського університету. Пізніше, вже після закінчення вищих наук, повернувся в Чернівці, де впродовж 1933-1940 років викладав гармонію і контрапункт у Чернівецькій консерваторії.

 

 

 

Після війни Лівіу Русу був запрошений на посаду професора в консерваторії міста Тімішоара, де викладав до 1957 року. Він виховав цілу плеяду хороших музикантів та виконавців, серед них є і композитор та музикознавець Йонел Дору Попович, який брав в нього приватні уроки впродовж 1944-1950 років.

 

 

 

 Оскільки він мав ще й добру філологічну освіту, то в 1958 році був  запрошений на посаду головного редактора видавництва музичної літератури в Бухаресті. Тим більше, що його дитинство та роки праці пов’язані з Чернівцями та Буковиною. Він писав пісні та хори на слова знакових буковинських авторів:  Михая Емінеску, Шт. Іосіфа, А. Маргул-Шпербера, М. Стреїнула. Серед інструментальної музики – «Маленька соната для скрипки і фортепіано» (1955) ), «Соната для кларнета і фортепіано» (1956).

 

Музична і педагогічна спадщина Русу дуже багата. Не втратили своєї цінності такі ґрунтовні дослідження з музики, як «Книги про  румунську музику» (1934), «Музика на Буковині» (("Muzica în Bucovina", 1939), які вийшли в Чернівцях. Вже пізніше він видав «Іоан Д. Кіреску на службі хорової музики» (1959), «Критичні студії з музикології» (1964),  «Переоцінка нашої музичної спадщини» (1970), «Сторінки бетховенівської гармонії» (1972); підготував і видав цілий ряд музичних творів та збірників: «Збірник хорів буковинських композиторів» (1938, Чернівці), «П’ять творів на вірші Іона Піллата» (1955), «Корбя» П.Константінеску, «Чотири змішані хори Михаїла Жори», «Урочиста літургія» С.Дрегоя, «Вибрані твори Є.Мандичевського». Він переклад ряд дуже вартісних і фахових видань з музикології: «Основи оркестровки» в двох томах М.Римського-Корсакова (1959), «Підручник з поліфонії» С.Григор”єва та Т.Мюллєра (1963), «Аплікатура на скрипці» (1964). Всі вони були видані в Бухаресті.

 

 

Відійшов у вічність Лівіу Русу 13 жовтня 1991року в Бухаресті, де й спочиває.

 

 

 


 

 

 

                                                                       28 червня – 140 років від дня народження теолога, публіциста, педагога, церковного діяча Валер’яна Шесана (Şesan, 1878-1908)   

 

 


Він народився в селі Слобода-Раранча, нині село Рідківці Новоселицького району, в родині священика. У дитячому віці залишився без батьків, тому на виховання його взяв дядько, який мешкав в Чернівцях. Тут він навчався в тодішній центральній початковій школі (нині школа № 14 на вулиці Шкільній), а потім впродовж 1888-1896 років, як і прийнято було на той час, в престижній вищій державній німецькій гімназії (нині школа № 1).

 

 


Він мав схильність і бажання вчитися, а на той час хлопчикам виділялися кошти на навчання з Буковинського православного фонду, тим більше якщо вони продовжували студіювати теологію. Тому Валер’ян продовжив науку в престижних університетах Відня, Праги та Афін. Пізніше вдосконалював свої знання впродовж 1906-1907 років у вищих наукових закладах Києва, Москви, Санкт-Петербурга.
Саме в цій Північній столиці в нього народилася донечка Кароліна, яка пізніше стала провідною оперною співачкою Празької опери та викладачем Празької консерваторії.

 

 


Після закінчення вищих наук він повернувся в Чернівці працювати на факультеті теології Чернівецького університету. В 1913 році здобув наукове звання доцента, а в 1919 – титулярного професора церковного права. Одночасно викладав латинську та грецьку мови у державному ліцеї ім. Пумнула (яким стала в міжвоєнний час І державна німецька гімназія). В 1921 році його було обрано деканом теологічного факультету, а потім двічі - в 1923-25 і 1927-30 роках - обирався ректором Чернівецького університету. Впродовж 1922-1925 років він працював генеральним директором Департаменту культів Буковини, а потім короткий час – інспектором Буковинської Митрополії.

 

 


І хоч він мав дуже багато обов’язків, проте паралельно встигав займатися наукою і видав ряд фундаментальних праць німецькою та румунською мовами по теології, які до цих пір зберігаються у фондах наукової бібліотеки університету. Серед них: «Церква і держава» (1911), «Релігійна політика православної церкви» (1911, Т.1), «Курс загального церковного права» (1936), «Кафедра церковного права на юридичних факультетах»(1938). В нього було багато публікацій у фахових збірниках та періодичних виданнях.

 

 


Гордістю батька був син Мілан-Павел, який продовжив батьків шлях і став теологом, професором богослов’я, який спочатку викладав в Чернівецькому університеті, а потім у закладах Бухаресту та Праги.

 

 


Відійшов у вічність професор Валер’ян Шесан 10 травня 1940 року і спочиває на православному цвинтарі на Руському кладовищі. 

Липень2018

 
 
 
 
 
6 липня – 150 років від дня народження першої жінки-малярки з Буковини
Августи Йосипівни Кохановської (Auguste Kochanowska, 1868-1927).
 
Вона народилася в Садгорі, що нині входить до Чернівців, в поважній польській родині Йозефа та Вікторії Кохановських, де батько мав посаду. Через два роки батько отримав посаду повітового старости в місті Кімполунгу на Південній Буковині (нині територія Румунії). Там вони затримались. В цьому місті пройшло дитинство Кохановської. Сусідами була родина Кобилянських. Саме тоді вони близько познайомились. Письменниця пізніше залишила дуже світлі спогади про їхнє дитинство з Августою і родиною Кохановських: “...дім старости Кохановського, батька малярки і моєї приятельки, панни Августи Кохановської, що, хоч не українка, а знімчена полька, перша з буковинських малярів задержалася коло буковинської і переважно гуцульської орнаментики, і була моєю найкращою товаришкою в різних найнебезпечніших прогулках по горах” . Пізніше, коли Августа добре опанувала фах художниці, вона надзвичайно вишукано проілюструвала новели своєї щирої приятельки - “Природа”, “Битва”, “Некультурна”, “Valse melancoligue” (1901).

В 1885 році Августа з родиною повертається в Чернівці, де Йосип Кохановський отримав посаду державного радника окружної управи. Вони поселились на вулиці Новий світ (нині Шевченка, 41). Августа мала можливість прилучитись до мистецького життя міста і вже в 1888 році почала приватно брати уроки малювання в студії відомого мистця Тадеуша Суліми фон Попєла у Чернівцях. Маючи схильність до мистецтва, вона впродовж 1895 1899 років студіювала малярство у класі австрійського художника Франца фон Мача (Franz von Matsch) у Віденській академії мистецтв. 

Як талановита ілюстраторка Кохановська оформляла оповідання Івана Франка “Петрії і Довбущуки” (1913), створювала обкладинки і замальовки до творів Івана Нечуя-Левицького і Сидора Воробкевича.
Пізніше вона стала активною учасницею мистецького життя Буковини: брала участь у художніх виставках, вивчала традиції і побут гуцулів, писала літературні твори, здобувала знання з реставрації церков.

В 1922 році малярка переїхала до міста Торунь в Польщі. Саме тут в 1927 році завершився її земний шлях. І вона спочиває на парафіяльному кладовищі Св. Єржега. Детальніше про мистецьку спадщину малярки, а також невідомі таємниці її життя можна познайомитись на сторінках сайту відомої дослідниці мистецтва, ретельної дослідниці творчості Августи Кохановської – Тетяни Дугаєвої, яка не втомлюється відкривати все нові і нові сторіночки з мистецького та життєвого шляху малярки. 

Мистецький детектив. Інтриги життя Августи Кохановської
http://versii.cv.ua/kultura/mystetskyj-detektyv-intryhy-zhyttya-avhusty-kohanovskoji/7497.html
 
 

Augusta Kochanowska. Інтриги життя Августи Кохановської. Твори буковинки-художниці в каталозі "Сотбіс" і деякі моменти біографії мисткині // Газета "Версії," 26 лютого 2010. №9
 
 

Августа Кохановська. Про меморіальну дошку. Помилки треба виправляти. А. Кохановська з вулиці Новий світ..." // Газета "Версії", №38, 2017
 
 

А. Кохановська. Августа Кохановська. Творчість і фемінізм, академізм і модернізм. // Газета "Версії", №26, 2017 р. С.4-5
 
 

А. Кохановська. Останні сторінки життя художниці - таємниця. Торунь (Польща), 1922-1927 р.р. З досліджень польського науковця. // Газета "Версії" №48, 3 грудня 2015 р. С. 12
 
 

А. Кохановська. Грані творчого хисту Августи Кохановської: живопис, етнографія, реставрація. Невідомі факти з життя мисткині. // Газета "Версії" №39, 1 жовтня 2015 р. С.12
 
 

(Augusta Kochanowska). Міський пейзаж Августи Кохановської або Як місто Лодзь стало...Чернівцями. // Газета "Версії", №40, 3-9 жовтня 2013 р.

Джерело фото:www.facebook.com/CZARTMUZ/photos/pcb.


 
 
25 липня – 130 років від дня народження мовознавця, літературознавця, фольклориста, педагога, професора
 
 
Леки Мораріу (Morariu, 1888-1963)
 
Народився в селі Петрівці Сучавського повіту в родині поета, перекладача і культурно церковного діяча Константина Мораріу. Тому зрозуміло, що хлопчик отримав дуже добру початкову школу і продовжив її по закінченні Сучавського ліцею, де працював батько. Він подався в єдиний на той час вищий навчальний заклад на Буковині – Чернівецький університет, філософський факультет, який закінчив в 1912 році. Він був учнем професора Секстіла Пушкаріу. По його закінченні викладав румунську мову і літературу в ліцеях Гура -Гуморулуй і Чернівців.

В 1921 році він заснував кафедру сучасної румунської літератури і фольклору, якою він завідував до 1940, обирався деканом філософсько-літературного факультету. Він досліджував історію румунської літератури від найдавніших часів та румунську класичну літературу. До 1940 року був очільником інституту літератури філології, історії та фольклору при університеті. Паралельно певний час виконував обов’язки директора національного театру в Чернівцях і був головою музично-драматичного Товариства «Гармонія». Багато часу і праці витрачав на видання і редагування періодичних літературних часописів. Після 1944 року перебрався в містечко Римніку-Вилча.

Він залишив по собі багату літературну та мистецьку спадщину. В 1915 році видав збірку казок «З нашого краю», яка була перевидана сім разів. Як науковець, написав фундаментальні розвідки про Іона Крянге, Т.Робяну, Михая Емінеску, стилістику І. Горуна, історика Мирона Костіна, історію Буковини. Чимало праць присвятив проблемам музики, культури, краєзнавства. Не втратили своєї цінності розвідки про музику Чипріяна Порумбеску, академічного художника Епамінонда Бучевського та багато інших вартісних досліджень.

Також він залишив багато різнопланових статей, хронік, рецензій на шпальтах буковинської преси.
За значний вклад в літературу і мистецтво Буковини удостоєний премією Румунської Академії наук.

Відійшов у вічність Лека Мораріу 15 грудня 1963 року і спочиває на православному цвинтарі в місті Римніку-Вилча в Румунії.

Джерело фото: http://www.istrianet.org/istria/illustri/non-istrian/morariu/index.htm
 
 
1 серпня – 90 років від дня народження художника Григорія Васильовича Васягіна (1928 – 2005)

Він народився в селі Малаївка, яке нині знаходиться в Татарстані. З дитинства мав хист до малювання, тому по закінченні початкової школи  у воєнні роки навчався в Казанському художньому училищі. Був здібним студентом, тому  по закінченні, в 1948 році, поступив в Харківський державний художній інститут вдосконалювати свої знання з художнього мистецтва. Тут він навчався малярству в таких знаменитих художників-викладачів, як Сергій Бесєдін, Йосип Карась, Сергій Солодовнік, Єфрем Світличний, Григорій Томенко.
 
По закінченні вищої художньої школи, в 1954 році, Григорій Васягін приїхав в Чернівці ще досить молодим юнаком працювати в Чернівецьку організацію художників. Якраз на той момент на Буковину, в Товариство художників, було направлено ціле гроно молодих і талановитих художників. І звичайно, що всі вони були зачаровані горами, магією цього дивовижного краю та його людьми. Їздили на етюди, писали карпатські пейзажі і портрети…

Працював в галузі станкового малярства, портрету і пейзажу. Саме тут в 1961 році був прийнятий до Національної спілки художників України. Брав участь в республіканських виставках.

Творча манера Васягіна-пейзажиста базується на пленерних засадах і активному використанні жовтого та зеленого кольорів; портретний живопис вирізняється точністю передачі зовнішньої подібності зі збереженням тонких психологічних характеристик. Основні роботи художника: «Весна в горах» (1957), «Дорога в Карпатах» (1960), «Думи мої, думи» (1964), Перевал Німчич» (1967), «В променях сонця» (1997).

Його роботи зберігаються у Чернівецькому художньому музеї, а також в музеях Харкова та Києва. Все життя прожив і творив в Чернівцях і саме тут мав персональну ювілейну виставку в 2003 році.

Останні роки життя були затьмарені важкою хворобою, проте його не залишали наодинці друзі-художники та опікувалися чернівецькі лікарі.
Тут же відійшов у вічність в 2005 році. Вже по його відході, в 2008 році, друзі - художники організували Персональну виставку в Чернівецькому художньому музеї з нагоди 80-річчя, де було представлено 55 робіт.

 
 
5 серпня – 160 років від дня народження перекладача, педагога, культурного діяча
 
 
Сергія Ігнатійовича (Іларійовича) Шпойнаровського (1858-1909).

Він народився в родині пароха (священника) із Драчинець Ігнатія Шпойнаровського. Батьки з дитинства навчали його грамоти, а він мав хист і працелюбство до науки. Тому, коли хлопчик рано залишився сиротою, то далі не тільки самотужки долав навчання, але й заробляв на шматок хліба уроками для дітей із заможних родин. А потім поступив до  престижної на той час цісарсько-королівської державної гімназії (нині школа № 1 на вулиці Емінеску). А найвищу науку подався здобувати в Чернівецькому університеті, де вивчився на «професора української мови для середніх шкіл». На той час тут навчались знамениті студенти: Іван Франко, Лесь Мартович, Василь Сімович, Юліан Кобилянський, Мирон Кордуба. А викладали такі знакові для української науки та педагогіки  професори як  Ст.Смаль-Стоцький, О.Калужняцький та інші. Роки навчання залишили в нього назавжди глибокий пошанівок як до колег-студентів, так і до викладачів. Своє коротке життя він цілковито присвятив педагогіці і достойно продовжив подвижницьку справу своїх викладачів.

Сергій Іларійович був і залишається одним із перших достойних вчителів української мови на Буковині, який в досить складних і непростих умовах того часу надто багато праці та зусиль поклав   на виховання українців.

В гімназії, нині №5, за адресою вулиця Д.Загула, 8, в якій він працював  впродовж 1891–1893 років, вперше почав «справжнє викладання справжньої української мови» в 1893 році. Тут він викладав рутенку, латину, каліграфію, всього 20 годин.

Як писав пізніше про вклад професора Шпойнаровського його колега Іларій Карбулицький в своїй ґрунтовній праці «Розвій народного шкільництва на Буковині»: «Іменованим професором для руської мови Сергій Шпойнаровський, гімназіальний суплент ( заступник,наступник, помічник ) у Чернівцях» у 1893-94 н.р. в німецькомовній учительській семінарії працював в умовах, коли вперше були запроваджені пробні лекції в обох краєвих мовах – українській і румунській, а в усіх школах Буковини …з 1894-95 року так само по всіх школах – фонетичний правопис». Роботи свідомим педагогам було чимало. А ще й додаткові навантаження...Мав таке солідне навантаження як Член екзаменаційної комісії  загальних народних і міських шкіл і був класний керівник.

Дуже важливим на той момент було те, що  С.Шпойнаровський в 1891 році запровадив замість граматики Осадци граматику Огоновського, яка була доступна і зрозуміла учням. Цим значно посприяв піднесенню у процесі вивчення української мови. Ще й прилучився до створення шкільної бібліотеки « ...тепер за старанєм Шпойнаровського мають вони для свого вжитку багату руску бібліотеку гімназіальну, в котрій находять підмогу свого знання, підпору і пізнанню рідної мови».

Та й сам професор Шпойнаровський, як тоді було прийнято казати, писав підручники для свої вихованців, які б були доступні і зрозумілі для науки. В 1896 році, у Львові, вийшла «Читанка руска для 2 кляси шкіл середніх» на 325 сторінок. А вже трохи пізніше, в 1900 році, підготував і видав у Чернівцях   підручник «Руска читанка для 1 кляси шкіл середніх». Її перевидали з доповненнями в 1910 році. Туди були включені твори  видатних українських письменників того часу, як от Т.Шевченка, І.Франка, Ю.Федьковича, М.Шашкевича, Б.Грінченка, С.Яричевського, Марка Вовчка та інших класиків, що й на сьогодні здається недосяжним. Також там були статті про окремих українських письменників, матеріали з історії, переклади окремих творів з інших літератур. Про їхню високу вартість вже тоді писала газета «Буковина», що «…читанки Шпойнаровського були не лише доказом великого поступу в тім напрямі у нас: вони представляються значно краще, ніж аналогічні підручники українських галицьких гімназій, що признавали і признають фахівці по нинішній день». Та власне за його читанками вчилися гімназисти Західної України. А ще він з професором Юліаном Кобилянським готували для українських вчителів такі фахові підручники як «Педагогіка» і «Дидактика».

Впродовж усієї своєї педагогічної діяльності він був  активним і діяльним членом освітніх товариств. Насамперед, входив до керівного складу, а також обирався головою товариства «Руська школа», а ще виконував функції секретаря і касира, і все однаково ретельно та без нарікань. Скільки то праці прийшлось тоді прикласти, аби можна було пізніше так оцінити: « Виділ товариства пильнував все з напруженням всіх свої сил, які лиш мав до розпорядимости, щоб здобувати чимраз ширше поле для української мови, цього найважнішого чинника в публічнім житті нашого народу, а передусім всіх старань, щоб нашій мові признано по можливості всі їй приналежні права горожанства в школі і в церкі…»

1 вересня 1904 року багаторічними стараннями посла Миколи Василька до Австрійського парламенту було відкрито українську гімназію в Кіцмані, яка стала першою україномовною гімназією Буковини. Першим її директором аж до відходу у вічність був невтомний професор Сергій Шпойнаровський. Його ж стараннями, за підтримки місцевої влади, для неї було збудоване окреме і досить розкішне, як на той час, приміщення (нині там знаходиться головний корпус аграрного технікуму). В цій гімназії «…вчили по-українському релігії, української мови, латини й математики». Це на той час, коли інші гімназії були німецькомовними. На його честь з 1993 року в Кіцманському районі засновано премію імені Сергія Шпойнаровського.

І навіть при такому навантаженні він знаходив час, аби познайомити німецькомовного читача саме з українською літературою. Насамперед йдеться про твори Тараса Шевченка. Він був одним з перших, хто презентував європейському читачеві саме українську літературу. Він переклав і видав в Чернівцях поезії та поеми Кобзаря, серед яких «Кавказ», «Наймичка», «Гамалія», балада «Тополя». Переклади вийшли у Чернівцях під назвою «Schewtschenkos ausgewählte Gedichte» в 1904 і 1906 роках, також у збірці «Taras Schewtschenko — der grösste Dichter der Ukraine», яка була видана у Відні в 1914 році до ювілею поета. Ці видання і до сьогодні не оминають увагою перекладачі та автори монографій по перекладу. Особливо якщо йдеться про переклади творів Шевченка.

Відійшов у вічність 29 вересня 1909 року і прожив дуже коротке життя – всього 51 рік. Спочиває на Руському кладовищі.
Як пише найретельніша дослідниця життя і педагогічної праці Сергія Шпойнаровського професор Надія Бабич: «Народ, який знає своїх віджилих Доброчинців, може розраховувати на світле майбутнє. Згадуймо, вивчаймо, примножуймо їхні справи, щоби не втратити себе».

Вдова пана директора – Ольга Шпойнаровська, мешкала на вулиці Українській, 48, тоді це була адреса Josefsgasse, 20. Це житловий будинок кінця ХІХ століття, внесений до реєстру пам’яток архітектури місцевого значення і сьогодні він називається «Дім з ластівками», так як в ньому збереглися фрески на стелях проїзду та  стінах сходової клітки, які зображують небо з ластівками та янголами.
 
 
 
 
 
12 серпня – 195 років від дня народження громадського та культурного діяча, директора цісарсько-королівської І державної гімназії у Чернівцях Штефана Вольфа (Stefan Wolf ,1823 – 1898).


 
Портрет Штефана Вольфа.

Художник Кнап Франц Ксаверій
Він народився в Шьонштейні (Моравія, нині на території Чехії), де отримав початкову освіту. Вищу науку студіював Оломоуцькому університеті, де вивчав філософію, педагогіку, класичну філологію та юридичні та політичні науки. Працював в гімназіях Австро-Угорської імперії та у відомій віденській гімназії для дітей аристократів – Терезіанум.
 
Проте на прохання самого цісаря Франца Йосифа  приїхав у Чернівці, аби підняти на високий рівень освіченість цього далекого закутка імперії. Він очолював найпрестижніший навчальний заклад міста того часу – цісарсько-королівську і державну гімназію у Чернівцях впродовж 1859-1887 років. Окрім того він викладав латину і навіть написав підручник з латинської мови, який декілька раз перевидавався. Як ретельний чоловік, написав монографію «Ретроспективна історія Чернівецької вищої гімназії за 1850-1872 роки». Під його редакцією друкувалися «Щорічники» гімназії і навчальні програми. Ці видання і дотепер не втратили своєї актуальності і за ними історики пишуть сторінки історії Чернівців. За час його праці гімназія стала зразковою на всій території Австро-Угорщини.

Як було прийнято на той час, всі освічені і небайдужі чернівчани завжди брали активну участь в житті міста. Штефан Вольф також, не зважаючи на серйозну працю вчителя та директора, знаходив час  на громадську працю. Він був активним членом міської ради та державної шкільної ради, популярного на той час «Загального Чернівецькького гімнастичного товариства», яке  очолював впродовж 1868 – 1870 років.Також був членом крайової шкільної ради, де брав активну участь в обговоренні питань педагогіки та навчального процесу. За невтомну працю на ниві просвіти був нагороджений рицарським хрестом ордена Франца Йосифа.

А ще він знаходив час для виховання своїх 5 дітей, яких дуже любив і до яких ставився з великою ніжністю. Штефан Вольф і деякі з його дітей проживали в затишному районі міста  – так званому «Кварталі вілл». У віллі за адресою вулиця Федьковича, 38 мешкав з родиною Карл Вольф, директор цісарсько-королівської гімназії у Чернівцях, який замінив на цій посаді свого батька Стефана Вольфа.

Відійшов у вічність шановний директор Штефан Вольф 27 лютого 1898 року в Чернівцях і спочиває на православному цвинтарі.

 
 
28 серпня – 155 років від дня народження
лексикографа, перекладача, педагога Володимира Фердинандовича Кміцикевича ( 1863 – 1942)
 
Народився цей науковець у Польщі, тому немає докладніших даних про його дитячі та юнацькі роки. Викладав класичну філологію у гімназіях Галичини й Буковини. Один із засновників педагогічного товариства ім. Г. Сковороди в Чернівцях. В 1912 році у співавторстві уклав «Німецько-український словар», який присвятив Іванові Франкові та Ользі Кобилянській. Він є автором і упорядником «Грецько-українського словника», який вийшов в 1922-23 роках. Як було прийнято на той час у літературно-наукових колах, він займався  перекладами. З німецької мови переклав драму «Вільгельм Телль» Фрідріха Шиллера, яка була видана у Львові в 1887 році з передмовою Івана Франка. В 1903 році з латини переклав «Платонову оборону Сократа». Він також є автором ряду історико-літературних статей, особливо про Григорія Сковороду, яким він дуже захоплювався.

Відійшов у вічність 29 липня 1942 року в Чернівцях, де й спочиває на православному цвинтарі.

 
 
30 серпня – 90 років від дня народження відомої славістки, румунської літературознавиці-україністки, перекладачки, професора
 
 
Магдалини Андріївни Ласло-Куцюк (Laszlo-Kuţiuk Mag¬¬dalena;. 1928 – 02. 09. 2010, Бухарест).

Вона народилась у місті Тімішоара (Румунія) в угорській родині. Навчалася в Клузькому, Бухарестському, Харківському університетах. Саме в Харкові вона досконало вивчила українську мову і назавжди захопилася творчістю Сковороди, Котляревського, Шевченка, Франка, Лесі Українки. Впродовж 1955—1983 років викладала українську літературу в Бухарестському університеті. Стала україністом, славістом, знавцем і популяризатором української літератури ХІХ—ХХ століть у Румунії і в Західній Європі. Вона підготувала антології з українських поезій, оповідання, університетський курс лекції з української літератури. Вона відома дослідниця української і румунської літератур, їхніх зв’язків і взаємовпливів.

У творчій особі і в прізвищі Магдалини Ласло-Куцюк поєднався румунський та український дух. А в прізвищі до свого румунського — Ласло — додано чоловікове Куцюк, бо судженим її став український поет, перекладач, громадський діяч, член-засновник Союзу українців у Румунії Кирило Куцюк-Кочинський. Історія ХХ століття дивним чином вплинула на їхнє життя і заслуговує на увагу.

Кирило Куцюк спочатку навчався у Дерманській духовній семінарії, а потім закінчив Львівську політехніку. У роки Другої світової війни перебирається з дружиною на Вінниччину, там служить у церкві. В 1944 році на території Румунії йому вдалося втекти з ешелону українських бранців, котрих везли на примусову працю до Німеччини. Оселився в Румунії і працював будівельником у Сучавському повіті. Від важкої праці та  пережитого він важко захворів. Там зустрів жінку, котра була набагато молодшою від нього. Проте це не завадило їй відчути його неординарну особистість. Вона його виходила та стала його другою дружиною та натхненницею. І цією жінкою була молода і освічена Магдалена Ласло.

В 1959 році був арештований за політичні переконання і відбув п'ять років ув'язнення. І тут знову його підтримкою стала Магдалина, яка допомагала і підтримувала в усьому. Під час ув'язнення почав писати вірші. На той час дружина вже була професоркою україністики Бухарестського університету, письменницею та літературним критиком.

Магдалина Андріївна володіла румунською, угорською, українською, російською, англійською, німецькою і французькою мовами; популяризувала українську літературу в Румунії та Західній Європі. За довгі роки наукової праці вона видала дуже значну кількість праць. Авторка розвідок з питань розвитку української класичної та сучасної літератури : «Шевченко в Румунії» (1961), «Дослідження українського фольклору в Румунії» (1965), «Румунсько-українські літературні взаємини ХІХ — початку ХХ ст.» (1972), «Питання української поетики» (1974), «Велика традиція. Українська класична література в порівняльному висвітленні» (1979), «Шукання форми: Нариси з української літератури XX століття» (1980), «Засади поетики» (1983). Праці «Вогонь і слово: Космогонічний міф на Україні» (1992) та « Боги світла і боги темряви» ( 1994), ) спрямовані на осмислення духовності української нації, її міфологічної свідомості та на своєрідність її переломлення у творах українських письменників різних часів.«Ключ до белетристики» (2000), «Творчість Шевченка на тлі його доби» (2002) та інших. У монографії «Exotica limitrofă: Studii comparate româno-ucrainene» («Сусідня екзотика: Порівняльні румунсько-українські студії», Бухарест, 1997) у широкому культурологічному розрізі розглянула у зіставленому аспекті малодосліджені або дискусійні питання української історії, фольклору і літератури.
У працях «Ключ до белетристики», «Ghid de autocunoaştere: Elemente de socionică» («Шлях до самопізнання: Елементи соціоніки»; обидві – Бухарест, 2000) Л.-К. продемонструвала ефективність різних раніше мало використовуваних щодо української літератури методів аналізу – герменевтики, психоаналітики, інтертекстуальні, соціонічні.

Упорядкувала, написала передмови, примітки до виданих українською мовою «Антології української класичної поезії» (1970), видання «З книги життя: Антологія українського класичного оповідання» (1973). Вперше видала повне зібрання творів буковинських письменників Сильвестра Яричевського (1977–78), ) та «Сонети і ронделі Ореста Масикевича».

За значний вклад в розвиток української літератури має високу Міжнародну відзнаку – Премію ім. І.Франка.
Відійшла у вічність Магдалина Ласло-Куцюк 2 вересня 2010 року в Бухаресті де й спочиває.
 
7 вересня – 70 років від дня народження письменниці,
перекладача, музиканта драматурга, музиканта, режисера Софії Майданської (1948)
 
«Вічний поклик Садгори»
 
 Народилася письменниця і талановита скрипалька далеко від дому, в сибірських таборах, в родині репресованої інтелігенції з Рогізни. Потім родина повернулася на батьківщину і вона провела свої дитячі роки в Чернівцях, на вулиці Учительській в будинку 77.
Дід та бабуся письменниці ще до Першої світової війни навчалися в українській вчительській семінарії в Чернівцях, де на той час викладали такі відомі діячі української науки і культури, як В. Сімович, М. Кордуба, З. Кузеля, Р. Цегельський. Вони присвятили все своє життя вчительській роботі та активній громадській діяльності. Дідусь був учителем, директором та інспектором українських шкіл Румунії, Польщі та Буковини, а бабуся – вчителькою.
Мама Софії, Марія Одарка Ілюк-Майданська, по закінчені православного ліцею в Чернівцях, навчалася на архітектурному факультеті Львівської політехніки. У 1946 році звинувачена в українському націоналізмі і засуджена на 10 років. Проте навіть на засланні в Красноярську вона заочно закінчила Московський політехнічний інститут. Після повернення на Буковину працювала в проектному інституті в Чернівцях. Написала цікаві спогади про рідне місто у міжвоєнний період саме з погляду освіченої українки «Чернівці мої, Чернівці».
Звичайно, що і свою доньку Марія Одарка Ілюк-Майданська виховувала інтелігентною, вишуканою особистістю. Софія Майданська у Садгорі отримала середню освіту. По закінченні Чернівецького музичного училища навчалася у Львівській консерваторії ім. М. Лисенка по класу скрипки та на Вищих літературних курсах у Москві (цей досвід згодом відобразила у романі «Землетрус»). 
Софія Майданська – автор майже 30 книг, серед яких – поетичні збірки, повісті, романи, драматичні твори, мюзикли, лібрето для ораторії та музично-сценічних дійств. Її твори перекладені на багато мов світу. Вона є автором сценаріїв багатьох знакових подій в культурному середовищі України, зокрема: Першого республіканського фестивалю української сучасної та популярної пісні «Червона рута», який відбувся у вересні 1989 року в Чернівцях; автор і постановник «Великої тризни» до 750-річчя загибелі киян під руїнами Десятинної церкви; до ювілейних святкувань Лесі Українки. Г. Сковороди, І. Франка, В. Вишинського, С. Крушельницької, І. Вільде та ін. Музику до її віршів написали відомі українські композитори.
Ще вона відтворила Садгору та Чернівці в поезії та прозі. Для неї Буковина і зокрема її рідна Садгора – не просто «мала батьківщина», а це край, де великою мірою збереглася архаїка народного сприйняття світу, це провінція в доброму розумінні слова. Для маленьких містечок, зокрема галицьких, буковинських, вважає письменниця, завжди характерним було їхнє повноцінне духовне життя. Тому вона пам’ятає і відтворює у своїй творчості життя батьківської землі і радо сюди навідується за кожної нагоді.
У фондах Муніципальної бібліотеки творчість письменниці займає своє – дуже достойне місце. Свого часу Анатолій Миколайович Добрянський цінував її творчість і представляв нові твори письменниці в різних літературних аудиторіях Чернівців. І сьогодні Софія Василівна, котра вже давно мешкає в столиці, але при кожній нагоді, як тільки переступає поріг Буковини, то відвідує рідну Садгору і Муніципальну бібліотеку. 
В Муніципальній бібліотеці імені А. Добрянського до ювілейних дат були розгорнуті книжкові виставки, як от «Білим по білому». Тут вона презентує свої нові книжки. 
Детальніше про це можна переглянути на сайті бібліотеки за посиланнями:
«Там, над Прутом, де в лозах мій прихист лишився дитячий…»: виставка до ювілею Софії Майданської
http://www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news?id=386797

«Люблю любити любов» - творча зустріч з письменницею Софією Майданською.

 
 
 
 
«Талановитий учень і дослідник Франка…випускник чернівецького університету»
 
 

13 вересня – 145 років від дня народження письменника, літературознавця, кандидата філологічних наук, педагога Дениса Яковича Лукіяновича (псевд.: Л. Городничий, Л. Журбенко, Іван Ле¬вицький, Ів. Макуха; крипт.: А. Б., Б. П., Л. Ж. та ін., 1873–1965).

Він народився в селі Городниця, нині Гусятинського району Тернопільської області. Вже в недавні часи тут було створено кімнату-музей на пошанування свого іменитого земляка та встановлено погруддя.

Батько, Яків Лукіянович, мав богословську освіту, але не висвятився, тому працював вчителем, а пізніше – на пошті.
Початкову освіту Денис Лукіянович отримав в україномовній Станіславській цісарсько-королівській гімназії. З дитинства мав схильність до літератури і до активного громадського життя. Був активним юнаком із радикальною позицією, тому одразу включився в активну діяльність і організував таємний гурток "Поступ", у якому гімназисти читали твори соціалістів і позитивістів, налагодили особисті контакти з Іваном Франком та Михайлом Павликом. У 1890 року адміністрація припинила діяльність гуртка, а Дениса Лукіяновича разом із Михайлом Яцковим виключили з гімназії. З цього приводу Іван Франко опублікував на сторінках часопису "Кур'єр Львовскі" ("Kurjer Lwowski") низку статей.

Проте Лукіяновичу вдалося скласти іспити на атестат зрілості, або як тоді казали матуру, екстерном. Потім він працював приватним учителем, деякий час жив у Болехові. Від 1894 працював у редакціях часописів «Народ», «Громадський голос», «Літературно-науковий вісник». В цьому ж році перебрався до Коломиї, де на той час виходив громадсько-політичний часопис "Народ" за редакцією Павлика і впродовж 1890-1895 років був у ній секретарем. В цей час проходила виборча кампанія до Галицького Крайового Сейму і Лукіяновича за його активну діяльність в 1895 році було заарештовано.

Після років громадської праці він подався отримати вищу науку. Спочатку студіював юриспруденцію у Львівському університеті, а потім продовжив ще на філологічному факультеті, який закінчував вже в Чернівецькому університеті. 
Не оминули його й воєнні лихоліття. Маючи юридичну освіту, він служив впродовж 1914–17 років у дивізійному суді австрійського війська в Станіславі (нині Івано-Франківськ). 

В 1907 році Денис Лукіянович став викладати у поважній львівській Академічній гімназії, де працював до 1934 року, а в останні 3 роки навіть був її директором. В 1934–39 роках був головою Товариства наукових викладів ім. П. Мо¬гили. Після війни короткий час працював науковим співробітником Музею І. Фран¬ка у Львові. Потім – доцентом кафедри української літератури Львівського університету, де читав лекції з української мови, спецкурси про Франка-перекладача та про творчість Василя Стефаника. І все своє довге наукове життя він наполегливо розробляв франківську тему. 
В радянський час він був запрошений до правління Оргкомітету Спілки радянських письменників України. У радянському дискурсі сприймався суперечливо: уже від 1939 року влада всіляко виявляла пошану до його особи, водночас вилучаючи з бібліотек його твори.

В українську літературу Денис Лукіянович прийшов під кінець XIX століття. На той час в письменстві під впливом європейської літератури та нової генерації літераторів появилися модерністські віяння. Проте найбільший вплив на Лукіяновича назагал, і на літературу зокрема, мав такий незаперечний авторитет того часу як Іван Франко, якого він знав від 1887, коли працював із ним та Михайлом Павликом у часописі «Народ». Іван Якович створив свою окрему письменницьку школу в Галичині, до якої входили Василь Стефаник, Марко Черемшина, Василь Щурат, Наталя Кобринська, Андрій Чайковський. До цього гурту належав і один із самих послідовних і вдячних його учнів – Денис Лукіянович. Безперечно, що на першому місці в його наукових розвідках є життя, творчість і все що пов’язане з Іваном Франком. Статті «Хто мав вирішальний вплив на національний характер Івана Франка», «Мандрівка Івана Франка по львівських квартирах», «Мої зустрічі з Іваном Франком», «Політично ненадійний», «Арешти Івана Франка і судові процеси над ним», «Два останні роки Івана Франка в його власних листах», опублікував листи Івана Франка до Уляни Кравченко та інші. Лукіянович написав повість «50 гульденів» біографічний роман про Івана Франка на тлі громадсько-політичних обставин 70-х років ХІХ століття, за яку отримав другу премію в літературному конкурсі, яку проводило Українське видавництво в 1943 році. В 1956 році написав ще одну повість «Франко і Беркут» про зародження кохання між Іваном Франком та Ольгою Рошкевич і про участь юного поета у відстоюванні прав громади її села. І мабуть найвартісніший його доробок в цій царині – він зібрав і опублікував в 1958 році "Листи Ольги Рошкевич до Івана Франка".

Не міг оминути він і творчість Тараса Шевченка. Автор праць «Про житє Тараса Шевченка» і «Про Шевченкові твори» (1914), «Ідео¬логічне насвітлення Шевченка в новіших дослідженнях» (1935), В останні роки працював над нарисом «Боротьба за Шев¬ченка в Галичині», з якого опублікував кілька статей.

А літературний художній доробок він мав поважний і дуже неоднозначний: від перших гучних книг і до останніх, писаних на вимогу тодішньої влади. А починає Денис Лукіянович власне свій шлях у літературу із творення малої прози, коли в 1889 році вийшло друком оповідання «Сабашева вечеря», а перша книжка «Новели» побачила світ в 1895 році у Львові в друкарні Інституту Ставропігійського. Пізніше вийшли в світ "Ескізи та оповідання" (1897), "Багнітки" (1899), дилогія "За Кадильну" (1902) та "Від кривди" (1904), "Філістер" (1909), "Під свій прапор" (1917), "Але не просто народжений" та «Гість із Запорожа». (1925), "Я — з більшістю" (1934 та 1935), «Спогади з минулого» ( 1946); "Франко і Беркут" (1956). І вже по його відході були видані «Вибрані твори» (1973), « Повісті» (1990), «Маківка – гора стрілецької невмирущої слави» ( 2005). Багато писав про несправедливість виборів у Галичині за Австро-Угорщини. Досліджував історію подвигу УСС на Маківці в 1915 році. Уклав хрестоматію з української літератури для шкіл, на якій вчилися всі галицькі діти.

Денис Лукіянович, як один із найповажніших письменників свого часу, який за зразок все життя мав Івана Франка, мав критичний погляд на українську дійсність, як і на тогочасне мистецьке і літературне життя назагал, висміював галицьких богемістів – членів заснованого у 1906 році літературного угруповання письменників і мистців, що дотримувалися творчої настанови "мистецтво для мистецтва". За що мав з їхнього боку нарікання.

Варто процитувати хоча би один спогад про нього Анатолія Дімарова, який після війни приїхав до Львова і харизматичний письменник справив на нього сильне враження: « Денис Якович... ходив поважно, носив випещену бороду так, наче позичив її в апостола і боявся загубити... На всіх письменницьких зборах ревно стежив за тим, щоб його обрали до президії... У президії сідав не деінде, а поруч із головуючим. І коли наставав час обідати чи вечеряти, діставав із валізи величезну серветку, ставив термос, склянку, виймав акуратно загорнуті карафки, варені яйця і сіль. І їв зосереджено...»
Має Лукіянович і незаперечні заслуги перед українським громадянством як прозаїк, мемуарист, літературознавець, громадський діяч, не говорячи вже про його довголітню педагогічну діяльність у буковинських і галицьких гімназіях. Щодо наукової вартості найбільше пощастило Лукіяновичу як історику літератури. Він автор цікавих розвідок про багатьох українських письменників ХІХ – початку ХХ століття. Йому належать спогади про Івана Франка, Ольгу Кобилянську, Михайла Коцюбинського, Осипа Маковея, Лесю Українку, Василя Стефаника, Наталю Кобринську, Євгенію Ярошинську, Осипа Маковея, Михайла Яцківа, з якими був особисто знайомий і тому його розвідки та спогади передані з великою достовірністю.

Як історик літератури і при тому юрист, працював дуже сумлінно і професійно, залишив багато досліджень, які не втратили своєї цінності і до сьогодні. Літературознавці вже понад століття послуговуються його доробком.

Закінчилось земне життя Дениса Лукіяновича 28 січня 1965 року і він похований на Личаківському кладовищі, поле № 58

Проте для нас найцікавішим є період життя і творчої праці Дениса Лукіяновича, пов’язані з його перебуванням в Чернівцях і на Буковині.

Маючи вже на той час досвід праці в часописах, він працював в редакціях газет «Нова Буковина» і «Буковина». А в 1899 році був редактором цієї самої поважної української газети, в якій регулярно вів рубрику «Замітки читача».
Одночасно заснував разом з В. Будзиновським і редагував впродовж 1895–99 років серію художніх книг «Бібліотека універсальна». Паралельно ще й редагував журнал «Дзвінок» в 1905 році.

Він мав схильність до літературної праці, то вирішив отримати ще й фахову вищу освіту. А так як на той час філологічний факультет чернівецького університету мав дуже високий рейтинг серед аналогічних закладів, поскільки багаторічний декан професор Ст. Смаль-Стоцький запросив викладати фахові дисципліни викладачів з доброю європейською філологічною освітою і їхній рівень викладання високо цінував сам Іван Франко. Та й мабуть що й тут не обійшлося без його авторитетного впливу, так як Іван Якович також останній семестр університетської освіти на філології закінчив саме в Чернівцях.

І Денис Лукіянович в 1907 році успішно закінчив філологічний факультет Чернівецького університету. Атмосферу тогочасного студентського життя він описав у повісті "Філістер", яка вийшла в світ в 1909 році і присвятив її пані Марії Грушевській, дружині Михайла Грушевського. 
Та й саме з Чернівцями в нього пов’язані приємні особисті сторінки життя. В нашому місті в 1907 році в нього народився син Нарциз, який став пізніше знаним у Європі лікарем-психіатром, невропатологом. І ще й при тому успадкував літературний талант від батька і став поетом-аматором. Після війни він переїхав в місто Кембридж (Велика Британія).
По закінченні університету Денис Якович працював вчителем на Буковині. Спочатку в селі Мілієве, нині Вижницького району. А потім в українській гімназії у Вижниці і навіть був її директором впродовж 1907–1912 років. Будучи завжди дуже активним, він і тут заснував спортивно-патріотичне товариство «Січ».

Окремо вартує сказати про літературне товариство та наукові розвідки з письменства Чернівців, активним учасником якого він був. Звичайно, що насамперед це творчість Ольги Кобилянської, в орбіту якої мали за честь потрапити всі письменники, і не тільки українські, які переступали поріг Чернівців.

Ось як він сам про це згадує в спомині «Моє знайомство з Ольгою Кобилянською»: «…За першим моїм побутом у Чернівцях (1898 – 1899) пізнав я Ольгу Кобилянську. Ішов я зложити їй поклін і ведений цікавістю, і з обов’язку. Було ж голосне ім’я її, авторки прекрасних новел і ще кращих нарисів та «Людини» і «Царівни». Кликала мене й повиннність, бо Кобилянська була співробітницею «Буковини», котрої редакцію я обняв; надто ще «Некультурну» й «природу» видрукував я з Будзиновським як чергові випуски редагованої нами обидвома «Універсальної бібліотеки».

Про їхні творчі взаємини потверджує сама панна Ольга в листі до Маковея від 18.01.1899 року : «В мене був і Лук‘янович та власне він нарадив мені видати «Битву» на «Народний дім». Казав, що ілюстровану люди дуже скоро би розкупили» . І трохи пізніше також в листі до Маковея 15 червня 1899 року повідомляє, що редактор «Буковини» Лев Турбацький виїхав з Черніців, а «…на його місце Лук’янович прибув».
А Денис Лукіянович залишив дуже теплі і милі спогади про Ольгу Кобилянську та її родину: «Струнка, висока, смаглявого лиця брунетка, з надзвичайно живими, огнистими очима. Крім такого симпатичного вигляду брав у полон ніжний, тихий тон у її бесіді та якийсь глибоко затаєний смуток, що в хвилю радости і на знак вищости грав легко, ніби мимовільною усмішкою».

І тут же дальше про роль і місце п. Ольги в своїй родині: «А все ж таки ані до грізного батька, ані до м’якої матері не зверталися очі й уми всіх Кобилянських, тільки до панни Ольги: вона була божищем родини, перед нею навіть не вгнутий батько схиляв голову в спірних родинних плутаницях і завсіди в кожному випадку цінив її найвище. Про старших і менших братів уже й не казати: Володко боготворив її, Олександр робив те саме…»

Так же й поштиво схилявся перед її особистістю сам Денис Лукіянович. Він часто бував в родині Кобилянських, його всі любили «…мама все дуже і дуже добрим словом згадує Вас…Дуже вони Вас цінять, а головно, як вона каже, за Вашу делікатність».

В листі до Маковея 15 липня 1899 року: «Коли Ржегорж приїжджав в Чернівці, то був дуже слабенький. А так як він збирав старожитності, то п. Ольга то йому пакувала, а Лук’янович «…забив скриню та й відвіз його враз з його здобутками буковинськими на двірець».

Навіть коштами допомагала Лукіяновичу, що свідчить про дуже конструктивну і справжню підтримку одне одного. Вони якийсь час, особливо коли Денис Лукіянович був у Чернівцях і на Буковині, вели дуже інтенсивну переписку, займались літературною працею, перекладами, видавали книги .
Опубліковано 6 листів Кобилянської до Лукіяновича. А всього збереглося 10.

Денис Лукіянович дуже цінував панну Ольгу, особливо коли був поруч. Між ними були дуже довірливі стосунки. Знаючи, що вона не дуже відкривала свою душу стороннім, то її слова до нього в листі від 12 грудня 1899 року багато важать: «Ах, мала би я Вам ще одне сказати – ви є такі добрі і ніжні, можу до Вас мов до брата говорити. Та на сей раз здоровлю Вас сердечно і пишусь з поважанням».

Кобилянська в листі до нього від 15 жовтня 1899 року: «Ласкавий пане Лук’яновичу! Ви такі добрі, що все находите часу для мене хоть пару слів написати, а я з великого розмаху на лист навіть і не відписувала Вам. …вірте мені, що щодня думаю собі: «Нині вже конче напишу до Лук’яновича».

І навіть після того, як Лукіянович виїхав до Львова, вони і надалі підтримували дуже справжні дружні стосунки, радились про літературні справи в обох коронних столицях – Чернівцях і Львові.

Саме під впливом і керівництвом Кобилянської Лукіянович займався перекладами. Листи Кобилянської до Лукіяновича зберігаються в Інституті літератури. Він до неї написав набагато більше, але то не применшує їхньої приязні.

В 1945 році він опублікував ще одну маловідому статтю по творчості Ольги Кобилянської «Від «Царівни» до «Землі».
Не оминув в своїх літературних пошуках і творчості Юрія Федьковича. Слідкує за всіма вартісними дослідженнями його творчості, тому не оминув найґрунтовніше видання біографії Федьковича «Життєпис…», яку видав Осип Маковей: «Сю поважну монографію треба занотувати як вельми цінну появу на полі історії літератури за останні роки. Бо ні один наш письменник, навіть Шевченко, не діждався такої повної і основної життєписі, як власне Федькович. …адже він подав найважливіші події поетового життя, потрібні для зрозуміння поетичної творчості, та змалював характер поета».

Він також публікував серйозні та мало вивчені сторінки життя Федьковича, які використав в своїй праці і високо  поцінував О.Маковей. Як от в двох номерах газети «Діло» за 1904 рік переповів статтю Омеляна Поповича про Федьковича-інспектора. Дещо пізніше, в 1907 році, у Львові вийшли «Поезії О.Ю.Федьковича», вступне слово до цього видання «Дещо про життя й поезії Осипа Юрія Федьковича і два слова про інші його писання» підготував саме Лукіянович. На той час то був перший самий поважний життєпис поета.

Ще одна маловивчена сторінка в біографії Федьковича – роки його праці впродовж 1864-1870 у сервітутовім процесі Довгопільського околу, яку Лукіянович подав в Записках Товариства ім. Шевченка у Львові. Ними послуговуються і до сьогодні, коли пишуть про ті роки його життя. Він довго і наполегливо вивчав цю проблему, аби «…пам'ять буковинського соловія залишилась в історії неоскверненна». В 1911 році в 104 томі «Записках Наукового товариства ім. Шевченка» подав ґрунтовну і дуже вартісну статтю «Спірні і сумнівні питання в життю Федьковича», 1913 році працю «Про Осипа Юрія Федьковича» та в 1941 році «Виступ Ю. Федьковича в Галичині». Він ретельно дослідив його походження, побут у війську і роль Федьковича в сервітутовім процесі. Такого серйозного питання до нього ніхто не торкався, адже для цього треба було мати юридичну освіту, аби розумітися на правових питаннях.

Саме Денис Лукіянович видав у Львові в 1925 році блискучу і дуже актуальну на день нинішній статтю ще одного науковця з Чернівців – Василя Сімовича «Учора й завтра Буковини», до якої написав ґрунтовне вступне слово «Я – з більшістю», так як він дуже добре знав специфіку цього буковинського краю.

Сімович у своїй ґрунтовній статті «Рідне письменство» або «Що кожний українець повинен прочитати з рідного письменства» включив туди і такі твори Лукіяновича як повісті «За Кадильну»! (1902) та «Від кривди» (1904).
Лукіянович підготував повний бібліографічний список праць в 1924 році Осипа Маковея.

Не оминув увагою і місце Т.Шевченка в цьому краї, помістивши статтю «Культ Т. Шевченка на Буковині» («Записки НТШ», 1917, т. 119–120).

В 1934 році опублікував публіцистичну і мало знану на сьогодні статтю «Я – з більшістю» про еволюцію української національної свідомості на Буковині ХІХ – поч. ХХ століття. На пошанування цього письменника, для якого Чернівці були важливим і прихильним містом в його житті, названа досить велика вулиця в районі Садгори на виїзді з міста у напрямку села Магала і аж цілих чотири провулки Дениса Лукіяновича та один завулок. 

 
 
23 вересня – 120 років від дня народження поета,
 
 
перекладача, публіциста
 
 
Альфреда Маргул-Шпербера (1898 – 1967)
 
 
Народився письменник в Сторожинці. Походив з асимільованої єврейської сім'ї. Його батько був керуючим і бухгалтером в знаменитому маєтку дідича Янку Флондора, а мати Альфреда — вчителька музики. Саме її єврейське ім'я Маргула поет пізніше зробив своїм літературним псевдонімом.
Початкову освіту отримав в Першій державній цісарсько-королівській німецькій гімназії в Чернівцях. З початком Першої світової війни з батьками виїхав до Відня. Вже в столиці здав іспити на атестат зрілості і відправився на рік добровольцем на Східний фронт, де був написаний цикл пацифістських віршів "Die schmerzliche Zeit" ( "Хворобливе час").
Після закінчення війни Альфред повернувся до Чернівців і подався до університету вивчати право. Але через кілька місяців перервав заняття, оскільки його не задовольняв низький рівень викладання.
Перші його публікації з'явилися в журналах "Der Nerv" (Чернівці), "Das Ziel" (Кронштадт / Брашов), "Zenit" (Аграм / Загреб), "Selbstwehr" (Прага).
Впродовж 1919 – 1920 років живе за кордоном – в Парижі та Нью-Йорку, де навчався в університетах. Як справжній буковинець, він володів багатьма мовами і займався перекладами. Переводить "Каліграм" Г.Апполінера, "Безплідну землю" Т. С. Еліота, поезію Роберта Фроста, Уоллеса Стівенса, Е.Е.Каммінгса, фольклор американських індіанців. Він співпрацює з "New York Journal of The People". Аби вижити – займається випадковими підробітками: керівник емігрантського пункту в Парижі, робітник-металіст, вуличний торговець, мийник посуду, клерк, службовець банку в Нью-Йорку. І одночасно творить експресіоністський цикл "Elf grosse Psalmen" ("Одинадцять великих псалмів").
В 1924 році, в зв'язку з хворобою легенів, Шпербер повертається до Чернівців. Тут редагує газету "Czernowitzer Morgenblatt", де підтримує багатьох молодих талановитих літераторів. В 1933 році переселяється в містечко Бурдужень в Південній Буковині, де відповідає за іноземну кореспонденцію на великий бойні, яка експортує м'ясо в країни Західної Європи. У цей час він активно листується з відомими європейськими літераторами.
У 30-ті роки з'являються і перші збірки віршів "Gleichnisse der Landschaft" ("Параболи ландшафту", Сторожинець, 1934) і "Geheimnis und Verzicht" ("Таємниця і зречення", Чернівці, 1939). В 1940 році він переселяється в Бухарест і підробляє приватним учителем іноземних мов.
Після 1944 року Маргул-Шпербер стає центральною фігурою німецькомовної літератури Румунії. Він розгортає активну діяльність вільного письменника і перекладача, стає безкорисливим покровителем багатьох буковинських поетів, в тому числі і молодого Пауля Целана. Також перекладає німецькою мовою поезії Міхая Емінеску, Тудора Аргезі, Алексанра Філіппіде, Міхая Бенюка, Марії Бануш.
Письменник дружив з буковинським поетом і скульптором Опанасом Шевчукевичем, переклав німецькою мовою кілька його поезій (надруковані в журналі “Клінгзор”, Сібіу, 1933).
Вже після війни видав велику кількість поетичних збірок: "Zeuge der Zeit" ("Свідок часу", 1951), "Ausblick und Ruckschau" ("Перспектива і ретроспектива", 1955), "Mit offenen Augen" ("Розкритими очима", 1956), "Taten und Traume " ("Справи і мрії ", 1959), " Unsterblicher August " (" Невмирущий серпень ", 1959), " Sternstunden der Liebe " (" Зоряний годинник любові ", 1963), " Aus der Vorgeschichte " ("З передісторії ", 1964), "Das verzauberte Wort" ("Зачаровані слово", 1969) та інші. Продовжував займатися перекладами з багатьох мов "Rumanische Volksdichtungen" ("Румунська народна поезія", 1954), "Weltstimmen" ("Світові голоси", 1968). Він займав достойне місце в румунському літературному процесі. За переклади румунською народної поезії він був відзначений Державною премією Румунії (1954 р.). 
Відійшов у вічність 3 січня 1967 року в Бухаресті.

 
 
4 жовтня – 150 років від дня народження філолога-славіста, літературознавця, мовознавця,
 
 
фольклориста, письменника, громадського і політичного діяча,
 
 
голови Наукового Товариства імені Т.Шевченка,
 
 
професора Кирила Йосиповича Студинського (1868 – 1941)


Він народився в селі Кип’ячка біля Тернополя і походив із родини греко–католицького священика. Його батько був парохом церкви в рідному селі. Мати Вікторія була донькою о. Степана Качали – публіциста, історика, політика та громадського діяча, посла до Галицького сейму та віденського Райхсрату, одного з засновників товариств “Галицько-руська матиця”, “Просвіта” та НТШ імені Т.Шевченка, активного галицького народовця, який був активним учасником «Весни народів» – революції у Відні 1848 року. Студинські відігравали важливу роль у національно–культурному й політичному житті Галичини протягом XVIII–XX ст. Вони дали Україні цілу когорту видатних культурно–громадських, політичних і військових діячів, священиків, учителів, науковців, співаків, музикантів. Тому зрозуміло, що хлопчик виховувався в українському дусі і вже змалечку прилучився до активного громадського та наукового життя. 
Перші чотири класи він навчався в Тернопільській гімназії з польською мовою викладання. А вже пізніше родина відправила його до єдиної на той час української Академічної гімназії у Львові. Ще в гімназійні роки за сприянням Івана Франка, в 1886 році, він опублікував свою першу наукову розвідку під назвою "Дідівська мова", із словничком лірників-жебраків, який охоплював 300 слів. Вищу освіту розпочав студіював на в1887 році навчанням в Львівській духовній семінарії, де закінчив лише перші два роки навчання, а продовжив на філософському факультеті Львівського університету. Продовжив навчання на філософському факультеті Віденського університету як студент знаменитого славіста Ватрослава Яґіча, студентом якого став у жовтні 1891 році. Пізніше у Відні студіював філологічні дисципліни у професора В. Ягіча, академіка Петербурзької Академії наук (1891–1893). Під керівництвом визначного вченого–славіста у 1893 р. написав першу важливу наукову працю – “Огляд української літератури ХVI–XVII ст.” зі спеціальним оглядом "календарної справи", яка визначила головний напрямок діяльності Студинського – літературознавство.
В столиці відбулося подальше формування світогляду та політичної орієнтації Кирила Студинського. Впродовж року він перебував у складі місцевої віденської «Січі».В 1894 році здобув титул доктора філософії.Після того стипендіат міністерства освіти ще вдосконалював свої знання з філології у Берліні, Києві та Петербурзі. Там працював цілий рік у бібліотеках та архівах. 

 
 
У цей же час сталися приємні події в його особистому житті. Він одружився з Леонтією Вахнянин, дочкою відомого культурно-громадського діяча Анатолія Вахнянина. 
 
В 1895 році повернувся до Львова, де викладав руську (українську) мову в гімназіях, співпрацював з науковимитовариствами. Два роки був на посаді доцента української літератури Ягеллонського університету в Кракові, а у 1900–1918 роках – професором Львівського університету ім. Цісаря Франца І. В 1918 році був ректором цього поважного університету. Також був членом найвищого керівного органу освіти Галичини – Крайової Шкільної Ради (1905–1914). 
І попри те не покидав своєї улюбленої наукової праці. Його дослідницький діапазон охоплював загальне мовознавство, слов’янську філологію, українську літературу, історію національного руху, взаємини із поляками та чехами, історію і філософію християнства, патрологію Церкви. 
Кирило Студинський автор понад 500 наукових праць з літературознавства, історії та фольклористики, в яких застосовував здебільшого соціологічний і порівняльний методи. Зокрема у працях з полемічної літератури: «Пересторога» (1895) «Пам'ятки полемічного письменства кін. XVI і поч. XVII в.» (1900) «Pierwszy występ literacki Pocieja» (1902) «Антіґрафе, полемічний твір М. Смотрицького » (1925) та ін.

З культурно-літературного руху в Галичині: («Geneza poetycznych utworów Markiana Szaszkiewicza» (1896, український переклад 1910), «Кореспонденція Якова Головацького» (2 т., 1905 — 1909), «Копітар і Зубрицький» (1918), «Матеріали до історії культурного життя в Галичині в 1795 — 1857 pp.» (1920) та ін.З фольклору: «Лірники» (1894)Про зв'язки Галичини з Наддніпрянщиною: «До історії взаємин Галичини з Україною» (1906), «З листів П. Куліша до Ом. Партицького» (1908) й ін.

З української літератури 19 ст.: «Котляревський і Артемовський» (1901), «Літературні замітки» (1901), «В пятьдесятилітє смерти Т. Шевченка» (1911) та ін.
Про українсько-польські взаємини: «Польські конспірації серед руських питомців і духовенства в Галичині в роках 1831—1848» (1908), «Листи мін. Флоріяна Земялковського до єп. Івана Ступницького» (1908) й ін.
Серед цих праць такі важливі видання, які не втратили своєї цінності і до сьогодні: «Листи Куліша до Ом. Партицького з літ 1866–8» (Львів, 1908), «Анатоль Вахнянин. Листи до П. Куліша (1869)» (Львів, 1908), «До історії зв’язків Куліша з галичанами в pp. 1869–70» (Київ, 1927), «Слідами Куліша» (Львів, 1928), «Переписка П. Куліша з І. Пулюєм», «Перша зустріч Драгоманова з галицькими студентами (кінець червня 1871 p.)» (Київ, 1926), «Переписка Драгоманова з Вол. Навроцьким. З початків соціялістичного руху в Галичині (1871–1877)» (Київ, 1927), «Причинки до історії зв’язків Галичини з Україною в рр. 1860–1873» (Київ, 1928)


 
 
Кирило Студинський володів шістьма стародавніми та десятьма живими мовами

Писав він також художні твори та поезії, проте друкував їх здебільшого під псевдонімом. Його перу належать повість “Поема молодості” (1919) та мемуари, якими до цих пір послуговуються науковці.
Як чоловік діяльний, немало часу вділяв і для громадської та політичної діяльності. Так, Кирило Студинський був одним з керівних членів Християнсько-суспільної партії та співредактором її органу «Руслан», редактором видань товариства «Просвіта», головою "Учительської громади", очолював Філологічну секцію НТШ.
Коли Львів зайняла польська влада, то вимагала від пана професора скласти присягу на вірність Польщі. Однак він відмовився, за що був позбавлений посади професора університету та інтернований в табори. 
У 1921–1922 роках професор Студинський був головою тимчасового парламенту ЗУНР – Української Національної Ради, а в 1923–1932 роках –очолював Наукове Товариство ім. Т.Шевченка. 
Працював у комісії з укладання українського правопису, яка працювала в Харкові в 1928 році. У 1932 році академік Студинський одним із перших виступив з протестом проти голодомору в Україні.
Кругозір К.Студинського був надзвичайно широким, оскільки його хвилювали не лише місцеві галицькі проблеми, а й проблеми цілої України, яка в цей час переживала «голодні роки». Створений та очолений за кордоном Михайлом Грушевським «Комітет допомоги голодній Україні» мав свій Крайовий комітет у Галичині, котрий очолював саме Кирило Студинський.
Він намагався зрозуміти новий час і нову владу, хоча як показує досвід, інколи це буває надзвичайно складно. Ще в 1924 році він за посередництвом Михайла Грушевського, з яким перебував у добрих стосунках завжди, налагодив взаємини з урядом УРСР. Не могла не імпонувати голові НТШ і політика українізації. До того ж, його обрали академіком ВУАН і почали платити зарплату в... доларах США.
Тому і прихід радянської влади та розвиток української науки він зустрів прихильно. За ці симпатії Студинський зазнавав критики не лише від націоналістичних, а й від поміркованих українських політиків. Безліч пасквілів звалились на вченого зі світовим ім'ям. Проте ця співпраця для нього закінчилась також не дуже вдало. В 1933 року президія ВУАН вивела з числа своїх членів "ворогів трудящих мас" – галицьких науковців, в тому й числі Кирила Студинського, якого взагалі назвали "шпигуном польської дефензиви" (контррозвідки). Проте восени 1939 року більшовики про це вже "забули". 

Після своєрідної суспільної ізоляції Кирила Йосиповича було поновлено у членстві АН (1939). Незважаючи на роки, він знайшов сили і для організації навчального процесу, і для виконання депутатських обов'язків, і для офіційних поїздок до Москви, виступів у пресі, по радіо тощо.
Шукали в нього допомоги і старі друзі, які вже давно зазнали важких ударів долі, як от родина Грушевських, і нові жертви "визволеного краю". Кирило Студинський не складав рук. Чим він тільки не займався, аби полегшити людські долі. Пам'ятав про дружину Михайла Грушевського Марію та сестру Ганну й домігся для них пенсії. Клопотався у справі їх арештованої доньки Катерини. Підтримував вдову Осипа Маковея, Ольгу, в її потребах. Він максимально використовував свій вплив депутата і присвячував захисту нещасних багато часу, хоч не завжди це закінчувалось успіхом.
Суспільно–політична та наукова діяльність К. Студинського у період становлення радянської влади на західноукраїнських землях вражає: він входить в редколегію видання творів І. Я. Франка, заступник голови комітету для проведення 85–річного ювілею від дня народження Каменяра, входить до складу вченої ради Львівської філії бібліотеки АН УРСР, Інституту української літератури ім. Т. Г. Шевченка та Інституту мовознавства. І все це в один – 1940 рік. Кирило Йосипович продовжує займатися охороною пам’яток культури, зокрема він входить до комітету охорони та збереження історико–культурних, архітектурних і археологічних пам’ятників УРСР.
Студинський знову став професором Львівського університету, його проректором, деканом філологічного факультету, депутатом Народних Зборів Західної України, які він відкривав як найстарший віком обранець. Пізніше Кирила Студинського обрали депутатом Верховної Ради УРСР, академіком АН УРСР. Використовуючи своє становище, вчений не раз намагався допомагати людям в тих складних умовах. На цих постах врятував своїми клопотаннями багатьох українців від тюремного ув'язнення.
Допомагав усім, як і чим міг. Та коли невдовзі потому Кирила Студинського разом із сином Івана Франка Петром примусово вивезли радянські спецслужби, заступитися за них не було кому...
Життя цього поважного чоловіка завершилось дуже трагічно. Наприкінці червня 1941 року, під час втечі сталіністів зі Львова, більшовики вивезли депутата й академіка. За однією з версій, Студинського застрелили конвоїри під час бомбардування санітарного потягу біля Тернополя. Найімовірніше, його разом з Петром Франком, сином Івана Франка, НКВС заарештували та евакуювали за особистою вказівкою М. Хрущова та розстріляли у липні 1941 року, про що свідчить недавно знайдена шифрограма до наркома держбезпеки Меркулова. Сліди обох учених розшукують і досі. 
У нього в шлюбі народилося двоє дітей.
Дочка Ірина, яка в 1923 році вийшла заміж за одного із засновників «Пласту» – українського педагога, основоположника й організатора Пласту, доктора біологічних наук, дійсного члена НТШ, вчителя природознавства Академічної гімназії, професора Українського Таємного Університету, Львівського Державного Університету ім. І. Франка та вищих аґрономічних курсів у Львові Олександра Тисовського . Проте в 1944 році, коли радянські війська підійшли до Львова, він з родиною емігрує до Відня, де оселяється на постійно. Нещодавно тлінні останки Олександра Тисовського, його дружини та сина були перевезені з Відня до Львова, де урочисто перепоховані в криптах «Стіни пам'яті» меморіалу вояків УГА-УПА на Личаківському цвинтарі.
Син Юрій став відомим економістом, публіцистом, перекладачем. В довоєнні часи співпрацював зі щоденною газетою "Діло", був її кореспондентом у Парижі д-р права в Сорбоні. З 1945 року жив у Мюнхені, де був професором Українського вільного університету. Дійсний член НТШ з 1953 року, автор праць про економіку України, кооперацію, християнські тенденції в економіці. Найвідоміші його праці: Le problème agraire en Ukraine (1930), «Історія світового господарства» (1939), Christliche Tendenzen in der Wirtschaftsordnung (1947).

Для нас цікаві насамперед зв’язки Кирила Студинського з літературним процесом в Чернівцях. Зрозуміло, що одразу ми говоримо про Ольгу Кобилянську, адже все українське літературне життя на той час в нашому місті піввіку відбувалось саме в її оточенні. Їх мабуть познайомив Осип Маковей, адже вони разом навчалися у Львівській гімназії і належали обидва до таємного учнівського гуртка.

Варто зауважити, що українську мову він вивчав лише поза гімназією. Спілкувався з національно свідомою молоддю, відвідував таємні студентські зібрання, на яких дізнавався про творчість Т. Шевченка, І. Котляревського, М. Шашкевича Ю. Федьковича, з яким він познайомився особисто в нашому місті під час літньої учнівської подорожі. В таємному гуртку була добре налагоджена освітня робота, його учасники щотижня читали на зборах одну, а то й дві доповіді, влаштовували для себе вечірки («комерси») тощо. Загалом таємні учнівські гуртки в той час були важливим чинником у справі виховання тодішньої молоді. Коли збиратися в гімназії стало небезпечно, гурток проводив свої збори в т. зв. «кавалерській» кімнаті Осипа Маковея. В нього ж зберігалась і бібліотека «громади». Та і з літературним авторитетом Студинського також познайомив Маковей: «Не хто інший, а Маковей похвалив мій літературний хист перед Іваном Франком, котрий забажав мене побачити і через Маковея визначив мені годину і день нашої зустрічі у своїм мешканні».
На той час Осип Маковей вже активно прилучився до видавництва літературних часописів і був добре знайомий з творчістю Ольги Кобилянської. Тому зрозуміло, що й всі його друзі, і зокрема найближчий друг – Кирило Студинський, був добре знайомий з її творами. А Ольга Юліанівна також уважно стежила за його розвідками, мабуть також не без участі Осипа Маковея, і дуже високо цінувала його наукову працю. Їхня літературна і людська співпраця тривала довго. Вона надсилала йому свої твори для друку. Так в 1931 році в червні надіслала Студинському новели із нової збірки «Чорні і білі листки», аби він опублікував в новому літературному журналі «Нові шляхи», який почав виходити у Львові в 1929 році. Кирило Йосипович, використовуючи свій високий авторитет та маючи глибоке християнське виховання, взагалі допомагав дуже багатьом письменникам і науковцям. І саме він не раз брав на себе труд вирішувати ще й матеріальну сторону життя письменниці, пересилаючи їй з Наддніпрянської України персональну пенсію і гонорари за видані твори. Адже Буковина на той час знаходилась в складі королівської Румунії і то було дуже складно вирішити такі важливі моменти.

Значне число листів Кирила Студинського до Ольги Кобилянської, до Осипа Маковея, Василя Лукича та кола їхнього спілкування зберігаються у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України, у державному архіві Львова, у літературних фондах Києва. Вони ще чекають своїх небайдужих дослідників і відкриють нові сторінки їхніх взаємин.

Джерело фото 
http://askoldova-mohyla.org/uk/item,1574

http://www.wikiwand.com/uk

Захисник української державності
ПОЛКОВНИК ПЕТРО БОЛБОЧАН НА ТЛІ СВОЄЇ ДОБИ

 
 


5 жовтня – 115 років від дня народження видатного полководця Української народної республіки,
 
 
полковника Петра Болбочана (1883- 1919)

Він народився в селі Гиждево Хотинського повіту Бесарабської губернії, нині село Ярівка Хотинського району, в сім’ї священика. Крім Петра та трьох його братів, у сім’ї виховувалася ще зведена сестра Міхеліна.
За тодішньою традицією його також чекала місія духовного служіння. Тому він закінчив спочатку церковноприходську школу і гімназію, а потім поступив до Кишинівської духовної семінарії. Проте його не дуже приваблювала духовна посада, так як він з дитинства мріяв про чисто чоловічу професію військогового. І не закінчивши семінарію, подався до Чугуївського піхотного училища на Харківщині. На той час більшість курсантів були українцями, так як це не був самий престижний навчальний зклад, а при тому давав пристойну військову освіту. Цікаво, що Петро Болбочан навіть організував в училищі «гурток для поширення рідного слова». Правда, він проіснував недовго, так як начальник училища довідався про його існування і заявив що «жодних мазепинських організацій в училищі не потерпить». А юнкер Болбочан отримав стягнення і тільки завдяки його блискучим здібностям його не виключили з військового закладу. По закінченні науки підпоручика Петра Болбочана направляють у відомий славними традиціями 38-й піхотний полк, заснований ще 1703 року. Одразу після училища він завідував мобілізаційною частиною полку. Посада вимагала військової освіченості, пунктуальності та старанності. Згодом молодого офіцера призначили начальником школи прапорщиків і він отримав чин поручика. Впродовж 1911-1912-му керує командою розвідників і ще півроку – командував кулеметним підрозділом. Напередодні І Світової його призначають полковим ад’ютантом 38-го Тобольського піхотного полку. Отак стрімко розвивалась для нього кар’єра військового.

За короткий період – з другої половини 1914 до вересня 1915 року Болбочан брав участь в 37 воєнних операціях. Йому приходилось часом поєднувати декілька посад одночасно. В жовтні 1916 року він був у чині капітна російської армії.

За такі серйозні воєнні перемоги на фронтах Першої світової війни Болбочана було нагороджено військовими нагородами: Орденом Святої Анни 3-го степеня з мечами та бантом за бойові дії в період з 20 жовтня по 1 грудня 1914 року; Орденом Святого Станіслава 2-й степеня з мечами за бойові дії в період з 1 січня по 4 лютого 1915 року; Орденом Святої Анни 2-й ст. з мечами за бойові дії 15 Лютого 1915 року; Орденом Святого Станіслава 3-го ст. з мечами та бантом за бойові дії 17-18 Августа 1914 року; Світло-бронзовою медаллю «В пам'ять 100-річчя Вітчизняної війни 1812» на Володимирській стрічці; Медаллю «В пам'ять 300-річчя царювання дому Романових» на стрічці білого, жовтого і чорного кольорів (9 березня 1913 р.).

Тому цілком логічно було, що він отримає вищу військову освіту, і Петро Болбочан мріяв про вступ до військово-юридичної академії. Але історія внесла свої корективи в його чоловічі плани – почалася І Світова війна.Під час війни він брав саму активну участь в бойових діях 1914-1917 років, про що свідчать військові нагороди. Після Жовтневої революції 1917 року Петро Болбочан вирішив присвятити себе утвердженню української державності. Бере активну участь в українізації частин Південно-Західного фронту на підтримку українського національно-визвольного руху. А після розвалу царської армії вступає на службу до війська молодої Української народної республіки.

Болбочан одержимий ідеєю творення українського війська. Його перший військовий досвід в українській частині – це Республіканський курінь, близько 500 осіб, переважно інтелігенція та свідомі офіцери, на чолі якого він брав участь у придушенні січневого повстання більшовиків у столиці 1918 року. Згодом, у лютому 1918 року, Республіканський курінь приєднано до Окремого Запорізького корпусу, що став найбоєздатнішою військовою одиницею. І в короткі терміни організував Запорізьку бригаду, потім розгорнув її в дивізію, а згодом – в корпус. Це 4 тисячі бійців, більшість з яких – професійні офіцери та представники інтелігенції. Це 16 піших сотень, кінна сотня, команда піших розвідників, команда наколесників, саперна сотня, сотня зв'язкова з чотою кінних ординарців, дві кулеметні сотні, одна бомбометна і запасна сотня. На той час це було одне з найбільш боєздатних з’єднань армії Української народної республіки.

Очолювані Болбочаном війська відіграли ключову роль у здобутті Києва в лютому 1918 року, а також у визволенні від більшовиків Лівобережної та Південно-Східної України навесні 1918 року. Тріумфом українського війська стала Кримська операція, в ході якої сили Запорізької дивізії під командуванням Петра Болбочана форсували Сиваш і здобули Крим. До речі, серед особового складу корпусу було чимало буковинців.

Головна мрія та мета Петра Болбочана на той момент – створювати боєздатну Українську армію. Він був не тільки кваліфікованим військовим фахівцем, пройнятим ідеєю самостійності України, а й політиком прогресивних поглядів. Проте, при всій відданості Україні, тодішні її очільники не бачили небезпек для самого існування Української держави, а керувалися незрозумілими догмами про те, що Україна буде миролюбною країною і їй не потрібне військо, – забувши відому мудрість: «Хто не хоче годувати власну армію, годуватиме чужу».

Петро Федорович був надзвичайно популярним серед його підлеглих і безперечно становив реальну загрозу для більшовиків. Тому вони оголосили за його голову величезну, за мірками того часу, нагороду – 50 тис. золотих рублів. Відчуваючи його силу та незаперечний авторитет, він став небезпечним і для керівництва УНР.

Зрозуміло, що на цьому ґрунті виникає й особистий конфлікт між Болбочаном і Головою Директорії УНР Володимиром Винниченком. І його було усунуто з командування Запорізьким корпусом.Командири полків Запорізького корпусу звернулися до Головного отамана Симона Петлюри з проханням повернути Петра Болбочана на посаду командувача корпусу. 7 червня 1919 року Петро Федорович мав би стати до командування військовим з’єднанням.Але патріотичні й професійні наміри Болбочана були неправильно витлумачені у Ставці Головного отамана: Петлюра сприйняв це як спробу захопити владу і віддав наказ про негайний арешт воєначальника. Наступного дня поспіхом засідав військово-польовий суд, який виніс полковнику Болбочану смертний вирок. І хоча були численні прохання військових командирів та політичних діячів про помилування, вирок було виконано. 28 червня 1919 року о 22-й годині Петра Болбочана розстріляли на залізничній станції біля села Балин, нині Дунаєвецький район Хмельницької області. Екзекуцією керував начальник охорони полковник Чоботарьов. За командою «Вогонь!» жоден з стрільців не вистрілив. Команду повторили, але знову – жодного пострілу. Схоже, в жодного з вояків не піднімалася рука на людину, яку вони знали як видатного українського патріота. Розлючений Чоботарьов сам двічі вистрілив з пістолета непритомному Болбочану в голову і потягнув конаючого до ями, яку швиденько закидали землею. Там же, за півкілометра від станції, було поховано його тіло.

Так скінчився земний шлях 35річного талановитого військовика, який мав великий потенціал і міг принести багато користі своїй державі. Йому було 35 років. Зосталась дружина і донечка, яких він дуже ніжно любив. В ті неймовірно трагічні дні для їхньої родини їх не залишив вірний ад’ютант Петра Болбочана.

Дуже неоднозначною була реакція військових і політичних діячів Української народної республіки, які були з ним знайомі або знали про його воєнну діяльність. Так, Посол України у Відні В’ячеслав Липинський на знак протесту подав у відставку, при цьому звинувативши уряд у некомпетентності.В долі полковника Петра Болбочана відбилась неоднозначність і трагічність розвитку тогочасного українського руху, суперечності в розумінні майбутнього України. Уроки тодішньої історії довгі роки просто замовчувались. Останніми роками уже відкрито і досліджено багато архівів, в тому числі і воєнних, видані серйозні монографії. Тому для ретельних і небайдужих читачів пропонуємо виданя, які заслуговують на ретельне вивчення тих гірких і трагічних сторінок з життя української історії. Тим більше, через 100 років вони знову повторяються.

 
Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника. 2-ге вид., доповнене. — К. : Темпора, 2009. — 426 с.: іл..
Брицький П. П., Юрійчук Є. П. Жертва української революції: трагічна доля полковника П. Болбочана – Чернівці: Знання, 2006 – 112 с.
 
 
14 жовтня – 165 років від дня народження
 
 
композитора, диригента, музикознавця, піаніста, талановитого скрипаля,
 
 
основоположника румунської класичної музики Чіпріана Порумбеску
 
 
( Ciprian Porumbescu, 1853-1883).
 
Він народився в селі Шепіт, нині Путильського району в родині православного священика і письменника польського походження Іраклія Голубовського, який у 1881 році змінив своє прізвище на Porumbescu (з румунської голуб перекладається як porumbei). Тут його батько з 1850 року працював вчителем. З дитинства хлопчик мав велику схильність до музики та народних пісень, тому спочатку батько сам навчав його музичної грамоти. Справжній талант до музики у шестирічного Чіпріана першим відкрив відомий композитор та скрипач Кароль Мікулі, який приятелював з його батьком, часто відпочивав, знайомився з місцевими традиціями, фольклором, записував його, пробуджував інтерес до музики у допитливого хлопчини. Він нього отримав Чіпріан перші уроки гри на скрипці. Отже, саме дякуючи батькові та його приятелю, Чіпріан захопився музикою. Кароль Мікулі, пророчив хлопцеві велике майбутнє.

Великий вплив на музичні здібності Чіпріана мав також вчитель музики Стефан Мосієвич в селі Бояни, де він провів частину дитинства, так як його батько був певний час тут парохом місцевої церкви.

Початкову освіту Чіпріан Порумбеску отримав в селі Ілішешти поблизу Сучави. А потім уже закінчив цісарсько-королівську державну гімназію у місті Сучава, де найулюбленішим предметом для нього була музика.

В 1865 році його батько Іраклій Порумбеску переїжджає з сім’єю в село Ступка, нині Сучавський повіт. Для Чіпріана це стало місцем творчої праці.

Тут під час канікул Чіпріан Порумбеску записував народні пісні циганів. І ті циганські мотиви простежуються у його композиціях як світського, так і церковного характеру. Їх часто виконував хор семінаристів, яким диригував сам Чіпріан. 
В 1873 році він приїжджає до Чернівців і вступає до богословської семінарії, де вивчає церковну музику. В 1875 році семінарія була перетворена в теологічний факультет щойно відкритого Університету. І тут на його життєвому та творчому шляху дуже важливу роль відіграв Сидір Воробкевич, від якого отримав перші уроки гармонії та музичної теорії. Він допоміг молодому Порумбеску розкрити свій хист, удосконалити майстерність. У Чернівцях композитор-початківець склав свої перші музичні твори.

Наслідуючи європейські університетські традиції та з ініціативи Теодора Штефанелі 22 грудня 1875 року румунські студенти створюють академічне товариство «Аброраса» («Буковина»), головою і диригентом якого впродовж 1875-1877 років стає Чіпріан Порумбеску. Він був дуже здібним і талановитим учнем і вже впродовж 1875—1877 років, ще в зовсім молодому віці як для такої серйозної посади, працював диригентом хорового товариства та керівником робітничих хорів у Чернівцях. В цей період Чіпріан стає відомим диригентом, композитором і поетом. Він складає музику на патріотичні вірші Васіле Александрі, організовує прекрасний хор. Поруч з ним в керівництві товариства «Аброраса» постійно знаходяться його друзі, відомі письменники, літературні критики, композитори, фольклористи – Костянтин Мораріу, Захарій Воронка, Орест Попеску та Євген Сіретян.

Його пісні, а також оперета "Кандидат лінте», яка найчастіше виконувалась і мала успіх в публіки, гостро викривали чиновників і панів Австро-Угорської монархії, за що його й арештували. За патріотичні погляди австрійська влада забороняє 11 листопада 1877 року діяльність товариства «Аброраса», а його керівники були заарештовані. Між 1-3 лютого 1878 року відбувся політичний процес проти арештованих керівників товариства «Аброраса». Суд визнав безпідставним їх арешт. Всі вони були звільнені. Однак здоров’я Чіпріана за місяці неволі було підірвано та не дивлячись на це, Чіпріан закінчує навчання у Чернівецькому університеті. Переїжджає до села Ступки, працює вчителем музики. Проте в нього і дальше погіршується здоров’я.

В 1879 році він все таки виїжджає до Відня, де записується на третій курс філологічного факультету. Одночасно відвідує класи Віденської консерваторії знаменитих музикантів Ф. Кренна та Л. Шлоссера. Основну увагу приділяє таким дисциплінам як гармонія і хористика. Там побачили світ його "Студентські пісні», деякі з яких супроводжувалися ілюстраціями видатного буковинського художника Епамінонди Бучевського. Перебуваючи у Відні, столиці світової музики, Чіпріан створює першу румунську оперу «Край ноу» на слова Васіле Александрі.

Після консерваторії Порумбеску виїхав до Брашова (нині територія Румунії) і розпочав педагогічну діяльність у гімназії. 
За своє коротке життя (29 років) маестро написав понад 250 музичних творів, які виділялися мелодикою, яскраво вираженим національним колоритом. У музичній спадщині композитора, крім пісень, є оперети, інструментальні твори, романси, балади, хори та музика для драматичного театру, церковна, камерна, інструментальна музика, які принесли йому світове визнання. З них лише частина вийшла друком. У музичній спадщині митця, крім пісень на вірші Васіле Александрі, В. Бушбана, Дімітріє Болінтіняну, Матильди Куглер-Поні, є численні обробки румунських народних пісень. Серед його творів «Марш першого травня», «Румунський табір», «Олтар Путнянського монастиря», «Весняна пісня», «Серенада». Оперети «Кандидат Лінта» (1877) та «Місяць молодик» (1882), що написані у Чернівцях (лібрето В. Александрі), отримали позитивні відгуки у німецькій та румунській пресі.

У 1879 р. композитор видав збірник «Колекція соціальних пісень для румунських студентів», куди ввійшли його власні твори, а також народні пісні: «Гімн об’єднання», «Хора», «Серце румуна», «Пісня триколора», «Драгою Воєвода» та інші.
Інструментальні твори «Бажання» (1879), «Замріяність» (1880), «Балада» для скрипки і фортепіано (1888), «Румунська рапсодія» для фортепіано (1882) принесли композитору світове визнання. Відомі твори - «Балада» для скрипки і фортепіано, "Плевна", "Сержант", "Пенеш Курканул". Його патріотична пісня "Тгеі сиіогі" ("Три кольори"), до якої він написав слова і музику, лягла в основу гімну Румунії, що проіснував з 1977 по 1989 роки.

Серед творів Порумбеску, які виконувались у Чернівцях, тодішня німецька і румунська преса згадує оперету «Новий місяць». Також він написав відому патріотичну пісню “На нашому прапорі написано – Об’єднання” (рум. “Pe-al nostru steag e scris Unire”), що зараз є національним гімном Албанії “Hymni i Flamurit”.

 
 
Відійшов у вічність Чіпріан Порумбеску 6 липня 1883 року на 29-му році життя
(від туберкульозу)у батьківській хаті в cелі Ступка, тепер Чіпріан-Порумбеску.
 
Його ім’я носять Бухарестська та Віденська державні консерваторії, Румунський музичний ліцей в Кишиневі (Молдова), школа мистецтв в м. Бельци (Молдова), музей етнографії Буковини (м. Сучава, Румунія).
У міському парку м. Сучави в 1933 році відкрито пам’ятник Чіпріана Порумбеску (скульптор І. Чирда).
У Чернівцях, на Центральній площі, 9, встановлено меморіальну дошку, про що свідчить напис: «В цьому будинку виступав всесвітньовідомий румунський композитор Чіпріан Порумбеску (1853-1883)» (автор меморіальної дошки Марчел Монастиряну). 

 
 
Недавно в новому районі м. Чернівці з’явилася вулиця, яка носить ім’я Чіпріана Порумбеску.
 
В цьому році ювілейна дата  і в його батька.  9 березня – 195 років від дня народження румунського письменника, громадського і духовного діяча Іраклія Порумбеску (1823-1896)

Народився  він 9 березня 1823 року в селі Сучевіца Сучавського повіту (Румунія). В 1815 році за імперським наказом заклади Буковини були передані під контроль римо-католицької консисторії Львова. На місця православних вчителів прийшло багато викладачів римо-католиків і греко-католиків. Але певна частина православного населення вважала за краще навчати своїх дітей у даскалів. Тому Іраклій Порумбеску протягом 1828-1833 років навчався у даскала Генадія Платеньки, з монастиря Путна по Букварю, Часослову і Псалтирю.

Пізніше навчався у гімназіях Чернівців і Львова. Вищу освіту здобув у Чернівцях. Закінчив теологічний інститут (1847-1850). Водночас Порумбеску був секретарем редакції румунської газети «Буковина», яку видавали брати Гурмузакі.
В 1857 році він був направлений в Бояни для залагодження конфлікту, який виник в духівництві цього села. А вже в 1865 році він переїжджає з сім’єю в село Ступка (нині Сучавського повіту), де мав службу.

У 1895 році по смерті улюбленої дружини Емілії він став ігуменом Путнянського монастиря.

Крім Чіпріана, в сім’ї ще було восьмеро дітей: п’ятеро хлопців та троє дівчат.

Помер він  13 лютого 1896 році в родовому маєтку села Ступка (Румунія).

Крім місії духовного пастора, Іраклій Порумбеску був людиною широких просвітницьких інтересів. Писав ліричні та патріотичні поезії, байки, оповідання («До Аврама Янку», «Я – румунка», «До молдавського зубра», «Гімн школі»). Окремі з них покладені на музику. Письменник активно збирав буковинський фольклор («Десять днів гайдуківства», «Гайдук Дарій», «Цікавий епізод з Путнянського монастиря», «Емілія», «Епізод з 1848 року»).

Він закінчив Чернівецький теологічний інститут, автор віршів та робіт у прозі, фольклорист та публіцист.
Іраклій Порумбеску залишив цікаві спогади про перебування румунського поета Васіле Александрі в 1848 р. у Чернівцях і Чорнівці. І лише після смерті письменника румунський публіцист Леонід Боднареску видав окремою книжкою твори Іраклія Порумбеску в Чернівцях у 1898 р.
 
 
 
15 жовтня – 145 років від дня народження оперної співачки (сопрано)

 

 

й актриси Філомени Лопатинської (Кравчуківни, 1873-1940)

 

Вона народилася в Чернівцях, тут пройшло її дитинство. І саме в нашому місті вона прилучилася до високого мистецтва і класичної музики. Оскільки на той час всі були захоплені театром, то і вона була захоплена чарівним дійством. Свій шлях на сцені в неї розпочався в дуже юному віці. Вже впродовж 1888–90 років вона співала в чернівецькому студентському хорі під керівництвом професора Степана Смаль-Стоцького, у якого брала перші уроки співу. А вже з 1890 році Лопатинська стала провідною солісткою Театру товариства «Руська бесіда», де переважно виступала до 1898 року у співочих ролях драматичного репертуару, в оперетах та операх. У Львові в українському театрі товариства “Руська бесіда” Філомена Лопатинська працювала під керівництвом свого чоловіка Лева Лопатинського, котрий був театральним актором, режисером і письменником. Саме на сцені театру “Руська бесіда” вона вперше грала Ганну в “Утопленій” М. Лисенка та Оксану в опері С. Гулака¬ Артемовського “Запорожець за Дунаєм”.

Над постановкою її голосу чимало працював диригент театру Франц Доліста, а першими вчителями сцени були Кость Підвисоцький і Степан Янович, батько Леся Курбаса. Три роки Лопатинська брала уроки співу у актора, директора Львівського театру Володислава Баронча, який створив тип акторського конферансьє. Пізніше закінчила Львівську консерваторію в класі Валерія Висоцького.

Лопатинська виступала у Львівському міському (польському) театрі, потім солісткою оперети та опери. Впродовж 1900 – 1913 виступала в операх та опереткових виставах Руського народного театру під керівництвом знаменитого режисера Йосипа Стадника.Виступала на сценах з такими кумирами сцени того часу як Олександр Носалевич, який тоді був артистом королівської опери в Альтенбурзі (Німеччина), з героїчним тенором М. Шляфенбергом, баритоном Львівської опери Адамом Людвігом та відомим польським композитором і аранжувальником українських пісень Яном Галлем. Вона виконала таку кількість ролей, що й сьогодні це викликає здивування навіть у людей, далеких від музики, а вже в рідному місті мали би знати і бути горді за таку виконавицю.

У період 1900 – 1906 років Філомена Лопатинська заспівала головні партії у 16 оперних партіях світового рівня та в 22 оперетах з такими видатними українськими митцями як С. Крушельницька , К. Клішевська, Є.Гушалевич, О.Мишуга та М.Менцинський . Це були партії Батерфляй (“Чіо¬Чіо¬Сан” Дж. Пуччіні), Віолетти (“Травіата” Дж. Верді), Анни і Гальки (“Страшний двір” і “Галька” С. Монюшка), Акульки (“Поцілунок” Б.Сметани), Княгині («Жидівка» С.Галеві) , Мікаели (“Кармен” Бізе), Капрано (“Ріголетто” Дж. Верді), Агати (“Вільний стрілець” Вебера), Олімпії («Оповідання Гофмана» Оффенбаха), Лючії (“Сільська честь” Масканьї), Тетяни (“Євгеній Онєгін” П. Чайковського), Гати (“Продана наречена” Б. Сметана), Катерини «Катерина” М. Аркаса), Роксолани (“Роксолана” Д. Січинського, Рахилі (“Жидівка” С. Галеві), Маргарити (“Фауст” Ш. Гуно), Оксани («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Наталки, Оксани, Ганни («Наталка Полтавка», «Різдвяна ніч», «Утоплена»М. Лисенка), Ольги («Підгіряни» І. Гушалевича, музика М. Вербицького), Марусі («Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» М. Старицького), Дідони («Еней на мандрівці» Я. Лопатинського), Марти («Бабинська республіка» М. Солтиса), Тетяни («Євгеній Онєгін» П. Чайковського, укр. мовою), Рахиль («Жидівка» Ф. Галеві, нім. і укр. мовами), Аїди, Віолетти, Амелії («Аїда», «Травіата», «Бал-маскарад» Дж. Верді), Марійки, Анульки («Продана наречена», «Поцілунок» Б. Сметани), Марґарити («Фауст» Ш. Ґуно, нім. і укр. мовами), Мікаели («Кармен» Ж. Бізе), Тоски, Мімі, Баттерфляй («Тоска», «Богема», «Мадам Баттерфляй» Дж. Пуччіні), Стелли («Паяци» Р. Леонкавалло), Сантуцци («Сільська честь» П. Масканьї), Суламіф («Цариця Савська» К. Ґольд¬марка). 
За виконання такий знакових партій її називали зіркою опери. Співачка мала голос невеликої сили, але чистий, рівний, гнучкий та дзвінкий.

Лопатинська співала в оперетах “Панна прачка”, “Тиролька”, “Віцеадмірал”, “Красуня з Нью¬Йорку”, “Солодка дівчина”, “Пташник з Тиролька” та ін.”У її репертуарі були твори Миколи Лисенка на слова Дніпрової Чайки, Богдана Лепкого, Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка, українські народні пісні. Лопатинська відома як камерна співачка, зокрема виконувала романси М. В. Лисенка на слова Т. Г. Шевченка.

Події Першої світової війни внесли свої корективи в життя Філомени Лопатинської та її родини і навіть на деякий час перекрили дорогу на рідну Буковину.

Впродовж 1913–14 років вона концертувала по сценах Західної України, а в 1915–16 роках виступала у щойно створеній трупі «Тернопільські театральні вечори» під керівництвом Леся Курбаса. Театр, який мав свій симфонічний оркестр і хор відкрився 18 жовтня 1915 року. Цього ж дня відбулася прем’єра вистави “Наталка¬ Полтавка” Івана Котляревського, де роль Наталки виконувала Ф. Лопатинська, а виборного зіграв Лесь Курбас. Впродовж всієї своєї творчої діяльності, з 1890 по 1923 рік, брала участь у щорічних шевченківських концертах у Східній Галичині й на Буковині, а також у лисенківських ювілейних концертах.Отака складна була доля мандрівних театрів та артистів в них. В 1924 Філомена Лопатинська залишила сцену і виїхала до Харкова, де проживав її син, режисер театру Фауст Лопатинський. Проте вік і хвороби більше не давали їй можливості регулярно виступати на сцені.

 
 
Лопатинська і Чернівці
 
Проте, коли випадала можливість повернутися на сцену театру в рідних Чернівцях, або виступати з концертами, то вона завжди використовувала ці моменти. Філомена цілих п’ять років, з 1908 по 1912 роки виступала у Міському німецькому театрі в Чернівцях. Адже стажувалася у Віденській консерваторії задля вдо¬сконалення співу німецькою мовою. Пізніше, у важкі воєнні часи, впродовж 1918–19 років вона виступала в складі Українського чернівецького театру під керівництвом Катерини Рубчакової. Брала активну участь у лисенківських ювілейних святкуваннях в Чернівцях в 1903 і в 1904 році. Артистка не оминала жодної нагоди, щоб побувати в рідному місті і заспівати краянам. З 1908 р. і до початку Першої світової війни вона майже щорічно гастролювала в Чернівцях у складі театру "Руської бесіди" й кожного разу виконувала головні партії у музичних виставах. Саме в цей період трупу очолював талановитий і досвідчений режисер Й. Стадник, який в основному ставив оперні спектаклі. Ми ще раз закцентуємо увагу на творах світової класики, аби підкреслити, які партії виконувала Філомена Лопатинська саме на чернівецьких сценах. Це зокрема “Галька” С. Монюшка, “Продана наречена” Б. Сметани, “Запорожець за Дунаєм” ГулакаАртемовського, “Циганський барон”, “Чіо¬ЧіоСан” Дж. Пуччіні, де Лопатинська виконувала головні партії .

Чернівецька преса захоплено відгукувалася на виступи співачки: “До свого чистого і сильного сопрано, що напрочуд мило звучить у високих позиціях, артистка має добру техніку і виразну дикцію. Але що особливо подобається , так це її гра. Вистудійована в кожній подробиці, вся повна руху життя”, писала 23 квітня 1908 року газета “Буковина” про головну роль Лопатинської в опері “Галька” С. Монюшки. З великим успіхом вона співала у «Проданій нареченій» В.Сметани та в українській опері Миколи Аркаса “Катерина”.

Знаковою подією в музичному житті Буковини став приїзд відомої співачки Ф. Лопатинської 3 грудня 1905 року, відбувся концерт “Буковинського Бояна” за участю співачки. У концертній програмі “Бояна” прозвучали українські народні пісні в обробці Миколи Лисенка, твори Миколи Леонтовича “Ой, від саду та до моря” і “Тиха вода”.
У виконанні Ф. Лопатинської публіка почула композиції: “Хіба тільки рожам цвісти”, “Дівчино, рибонько люба” М. Лисенка, “Думо моя” Я. Лопатинського, “Черемоше, брате мій” С. Людкевича, “Соловій-чародій” С. Воробкевича, арію Одарки з опери “Купало” А. Вахнянина. У рецензії, вміщеній у часописі “Буковина” сповіщалось, що за останні два роки не було “такої гарної програми, такого теплого настрою в залі, як на цьому концерті”. Філомена Лопатинська неодноразово виступала у спільних концертах з буковинським і львівським театрами, яскраво представляючи свій талант.

Після від’їзду з Чернівців трупи Йосипа Стадника Лопатинська співала в чернівецькому німецькому театрі (“Циганський барон”, “Паяци” Р. Леонкавалло). У 1910 році трупа Й. Стадника знову виступає на Буковині і Ф. Лопатинська повертається до них. Визначною подією того часу була перша постановка “Євгенія Онегіна” П. Чайковського українською мовою. Переклад лібрето опери зробив Франц Коковський. Газета “Bukoviner Post” від 12 травня 1910 писала про чудову гру Ф. Лопатинської, яка не раз нагороджувалася бурхливими оплесками. Варто зазначити, що у цій виставі брали участь ще молоді Амвросій Бучма та Іван Рубчак. 1911 року Ф. Лопатинська співала у “Гальці” С. Монюшки, “Фаусті” Ш. Гуно, “Травіаті” Дж. Верді та в українській опері Д. Січинського “Роксолана”. Відомий чернівецький діяч Левицький писав, що Роксолана Філомени Лопатинської була вище всякої похвали. У 1912 році співачка назавжди залишає польську оперу у Львові і переходить до української трупи Стадника. Під час традиційних чернівецьких гастролей вона виступає у багатьох музичних виставах.Також виступала в нашому місті на ювілейних торжествах Миколи Лисенка, Маркіяна Шашкевича, Івана Котляревського, Юрія Федьковича. Часто співала перед своїми земляками у Чернівцях. Преса високо оцінила її участь у вечорі, влаштованому німецьким музичним товариством з нагоди сотих роковин від дня народження Фредеріка Шопена. На вимогу глядачів співачка по кілька разів виконувала пісні Шопена. У її репертуарі були арії з опер, солоспіви, чарувала слухачів красою народних пісень. Це зокрема “Цвіти ще” Лопатинського, “Веснівка” Воробкевича, “Черемоше, брате мій” Людкевича, “Коли розлучаються двоє” Лисенка, “Дика рожа” Ярославенка, “Соловейко” Кропивницького, “Фінале” і “Пісня моя” Січинського, “Соловію, чародію” Вербицького, “Весняна пісня” Нев’ядомського та багато інших. Була винятковою інтерпретаторкою романсів Лисенка на слова Тараса Шевченка. До пісенного доробку Миколи Лисенка Філомена Лопатинська зверталася на протязі усього свого творчого шляху і від щирого серця несла між люди його чудові мелодії. Про неперевершену інтерпретацію пісень та романсів неодноразово писала газета “Буковина”, як наприклад, у повідомленні від 20 травня 1909 року, зазначаючи, що “найкращою заохотою до концертів щораз були знамениті виступи Філомени Лопатинської” . Філомена Лопатинська брала також активну участь у перших вечорницях Руського “Сокола” разом із сокільсь ким хором під орудою Я. Ярославенка. Станіслав Людкевич у своїй рецензії писав: “Кульмінаційною точкою вечорниць були соля пані Лопатинської, котрої напрочуд гарний голос і значна ерудиція виступили в повній силі іменно у відспіванні звісної пісні з “Купала”п. Вахнянина “Нема мені порадоньки”, що повна чарівної, запашної мелодійности. Пані Лопатинську упросили довготриваючі оплески ще раз датися почути публіці, а й п. Вахнянина викликано на естраду”

Перша світова війна надовго перетнула їй шлях на Буковину. Востаннє Філомена Лопатинська виступила наприкінці квітня 1921 року в концерті, влаштованому товариством "Буковинський кобзар" на пошанування шевченківських днів. 
В 1919 – 1923 роках працює у галицьких та чернівецьких українських трупах . Восени 1919 року у Чернівцях (окупованих королівською Румунією) дала великий концерт, в програмі якого поряд з аріями “Чіо¬Чіо-Сан”, “Галька” С. Монюшка і “Травіата”Дж. Верді звучали “Садок вишневий коло хати” М. Лисенка, “Соловейко” М. КропивницькогоВ. Заремби та інші 
вокальні твори українських композиторів. лютому 1921 року на запрошення товариства “Міщанський хор” Філомена Лопатинська співала у Чернівцях партію Одарки із опери “Запорожець за Дунаєм”. Газета “Каменярі” від 30 березня 1921 року писала: “Артистка чарувала українську громаду своїм співом і своєю появою…”. На початку квітня Ф. Лопатинська виконувала головну партію в опері М. Аркаса “Катерина” у постановці того ж товариства. Наприкінці квітня 1921 року чернівчани востаннє чули солов’їний голос Філомени Лопатинської. Вона брала участь у шевченківському концерті, організованому товариством “Буковинський Кобзар”. Велично й пристрасно лунали Лисенкові “Ой одна я, одна”, “Вечір”, “Фінале” Д. Січинського.

Відійшла у вічність Філомена Лопатинська 26 березня 1940 року в Одесі.
 
Джерело фото: Вікіпедія
З музикою в серці 
 
17 жовтня – 85 років від дня народження українського композитора, музикознавця, збирача музичного фольклору, видатного хорового диригента і багаторічного художнього керівника заслуженого Буковинського ансамблю пісні і танцю, професора кафедри музики Чернівецького національного університету 
ім. Юрія Федьковича Андрія Кушніренка (1933-2013)

 
Андрій Миколайович Кушніренко народився в селі Великі Загайці, Шумського району, що на Тернопіллі в селянській родині. Спочатку навчався в місцевій семирічній школі, а згодом закінчив десятирічку в Кременці під № 3. Маючи з дитинства велику схильність до музики та народної пісні, він створює шкільний учнівський хор, сам бере участь в церковному хорі, співає в сільському, а після закінчення десятирічки у 1952 році навчається музичній грамоті у Львівському культурно-освітньому училищі на 6-місячних курсах диригентів, які закінчує в 1954 р. і розпочинає трудову діяльність у Загайцівській школі вчителем музики та співу, паралельно в рідному селі працюючи завклубом і керівником художньої самодіяльності. Шестимісячні курси дали хороший старт Кушніренку. 18 лютого 1954 року він вперше відчув себе справжнім диригентом, оскільки в цей день відбувся його перший концерт. Крім того його наставник Степан Іванович Прокоп’як, будучи вихованцем Миколи Колесси, познайомив Андрія Кушніренка зі своїм вчителем - видатним оперним і хоровим диригентом та композитором -Миколою Філаретовичем Колессою. Таким чином в життя Андрія Кушніренка поступово входить М.Лисенко, М. Леонтович, М. Глінка, з’являється бажання не лише керувати хором, а й оволодіти різними інструментами. Допитливість і брак освіти змушують майбутнього маестро у 1955 році вступити до Львівського музично-педагогічного училища, щоб здобути потрібний багаж знань. Цей навчальний заклад дарує наполегливому учневі музичну освіченість, знайомить з професійними хорами і оркестрами. Кушніренко закінчує училище блискуче - з відзнакою. Талант юного хлопця, високий рівень професіоналізму і працездатність Андрія вражають викладачів музичного закладу. Уже в 1957 році його рекомендують, як одного із кращих студентів, до Львівської державної консерваторії ім.М.Лисенка. Роки проведені в консерваторії сформували міцний фундамент для подальшої роботи випускнику. Андрій Кушніренко закінчив Львівську консерваторію в 1962 р. і у тому ж році був направлений Міністерством культури України до Чернівецької обласної філармонії на посаду художнього керівника та головного диригента Буковинського ансамблю пісні й танцю. Його діяльність з перших днів перебування в Чернівцях не була обмежена стінами філармонії. Він активно включився в роботу зі збору місцевого фольклору, щоб сформувати репертуар довіреного йому колективу з використанням місцевого національного колориту.

...З матеріалів Степана Карачко, шеф-редактора «Буковинські старожитності» дізнаємося, що говорив сам професор музики про край, куди приїхав після консерваторії: "...Буковина та Чернівці для мене - це в першу чергу видатні діячі культури, хто тут жив і творив: Юрій Федькович, Ольга Кобилянська, Сидір Воробкевич, Евсебій Мандичевський, Микола Івасюк, Опанас Шевчукевич та інші. Перші, хто мене тут прийняв у своє мистецьке коло, були: Анатолій Добрянський, Григорій Шевчук, Степан Сабадаш та Богдан Мельничук». 

Зі спогадів Андрія Кушніренка ( у кн. «Буковинський Златоуст») : «Почав знайомитись з елітою Буковини – композиторами Степаном Сабадашем, Григорієм Шевчуком, Йосипом Ельгісером та іншими. Треба було створювати репертуар для колективу, який щойно очолив. Шукав вірші, щоб написати на них музику. Мені порадили звернутись до Анатолія Добрянського. Зателефонував йому, щоб зустрітися, а він, довго не чекаючи, приніс у філармонію папку своїх віршів із написом «Я не мастак, але може, щось з того виберете…і залишив на прохідній у чергового. (…)першим мені впав у вічі вірш «Орденоносна Буковина», до якого я зразу написав музику. Це була наша перша пісня, яка лунала по всій Буковині, а потім і на звітному концерті області в Жовтневому палаці в столиці України Києві.(…) час від часу ми з дружиною Мирославою зустрічалися з обома поетами та науковцями ( А. Добрянським та Б. Мельничуком) і матір’ю Анатолія Фаїною Василівною, яка не раз пригощала нас ароматним чаєм. Тут ( в помешканні А. Добрянського по вулиці Шевченка) і народжувалися в нас ідеї нових творів, зокрема думка про створення опери» Буковинська весна». Скільки то було дискусій!. Адже в жанрі опери ніхто на Буковині не працював, та ще й для такого синтетичного творчого колективу – ансамблю пісні і танцю. Створили лібрето, поїхали у Львів до композиторів Романа Сімовича, Євгена Козака, Миколи Колесси, але ніхто з них за написання музики не взявся. Довелося продовжувати справу нам: мені писати музику, Анатолієві – доопрацьовувати лібрето. Залучили до створення лібрето також режисера Чернівецького музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської Анатолія Литвинчука. З’явилися в цій опері нові персонажі: старий гуцул і молодий гуцул, нові епізоди, народні сцени – все це вимагало від лібретиста нових текстів. І нарешті в 1968 році опера була закінчена й успішно поставлена в театрі ім. О. Кобилянської силами Буковинського ансамблю пісні і танцю – вперше в Україні».

В процесі щоденної кропіткої роботи Андрій Кушніренко стає автором і багатьох оригінальних хорових творів, на його рахунку з’являється значна кількість добре відомих в нашій країні обробок українських народних пісень. Не обмежуючись цією діяльністю маестро Кушніренко в 1992 році засновує, працює та ще й стає завідувачем кафедри музики Чернівецького університету, популяризуючи творчість С. Воробкевича, С. Людкевича, М. Леонтовича, М. Колесси, М. Лисенка, К. Стеценка, Є. Станковича, Л. Дичко, Д. Бортнянського, М. Березовського, О. Кошиця, А. Веделя, М. Скорика. Особливо тісною стає співпраця з буковинськими авторами – С. Сабадашем, В. Михайлюком, Л. Затуловським та іншими композиторами. Неодноразово Кушніренко та його колектив бере участь у звітних концертах майстрів мистецтв та художніх колективів Чернівецької області на сцені Національного палацу мистецтв «Україна», крім цього Андрій Миколайович стає головним хормей¬стером і диригентом зведених хорів Всеукраїнських свят народної творчості у різних містах України - Львові, Тернополі, Полтаві і звичайно у столиці – Києві.

За диригентським пультом, з кожним виходом на сцену, все сильніше і сильніше проявлялась внутрішня суть Маестро, За розповідями І.Ярошенко: "... вся сутність Кушніренка-митця визначається саме тут, коли він під час репетиції чи концертного виступу намагається якнайглибше вникнути у суть твору, якнайкраще передати авторський задум, до блиску відшліфувати кожну деталь, де всі грані його таланту підпорядковуються єдиному - створити чудо, тобто розкрити перед слухачем увесь багатий образний зміст хорового полотна".

Як ретельний збирач українського і буковинського фольклору Андрій Кушніренко записав понад тисячу народних пісень в різних регіонах країни , сотню з яких опрацював для хору й оркестру і вони були виконані не лише артистами Буковинського ансамблю пісні і танцю, а й іншими хоровими колективами країни. Також в арсеналі Маестро десяток грамплатівок. Про його творчість знято в шість кінокартин і телефільмів, записано на Українському радіо і телебаченні чимало культурно – мистецьких і концертних програм, з використанням вокально-хореографічних композицій та обрядових сцен.
 

 
 
Зусиллями власної волі, здобуваючи авторитет колективу, він змушував артистів творити на сцені дива, а слухачів та глядачів переконував у безмежній силі музичної культури, українського слова і народної мудрості.

Активно працюючи ще й в напрямку видавничої справи Андрій Кушніренко став автором збірника «Тобі співаю, Україно» (2009), «Співаночки мої любі» (2011); співавтором навчального посібника «Історія музичної куль-тури й освіти Буковини» (2011) та упорядником кількох музичних збірок: «Буковинський розмай» (1971), «Співає Буковина» (1972), «Укра¬їнські буковинські народні пісні в обробці А. Кушніренка» (1974), «Українські візерунки» (1988), «Хорові твори С. Воробкевича» (1996; 2003;) 


 
 
Уже в 1997 році за національним рейтингом Андрій Кушніренко увійшов в номінацію кращих шести диригентів України.
Починаючи з 60 -х доля була прихильною до Маестро:

Заслужений артист УРСР (1965р.), заслужений діяч мистецтв УРСР (1969р.), народний артист УРСР (1973р.), Відзначений орденом Трудового Червоного Прапора, Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР (1979), удостоєний Державної премії УРСР ім. Тараса Шевченка (1984р.), удостоєний обласної літературно-мистецької премії ім. Сидора Воробкевича (1993р.), професор (1994р.),член Спілки композиторів України (1997р.), член-кореспондент Академії мистецтв України (1997р.), нагороджений орденом Президента України "За заслуги" III ступеня (1999р.), відзначений знаком Міністерства освіти і науки "Відмінник освіти України" (2000р.), 
 
 
 
В цьому ж 2000 році ім’я Андрія Кушніренка з’явилось на "Алеї зірок" в Чернівцях ( на Театральній площі).
 
Відзначений званням «Почесний громадянин міста Чернівці» (2003р). Нагороджений золотою медаллю Академії мистецтв України (2005р.), орденом "За заслуги" II ступеня (2009р.). 

Відійшов у вічність Андрій Миколайович Кушніренко 11 січня 2013 року. Похований в м. Чернівцях на Центральному кладовищі міста.
Світлини: Вікіпелдія 


 
 
18 жовтня – 150 років від дня народження письменниці, публіциста, фольклористки, педагога, видавця, громадської діячки Євгенії Іванівни Ярошинської (1868–1904).
 
Євгенія Іванівна увійшла в українську культуру як талановита пись¬менниця, активний громадський діяч, педагог, перекладач, етнограф, фольклорист. Жила і творила Ярошинська на Буковині, штучно тоді відмежованій політичними кордонами від інших українських земель. 
Народилася в селі Чуньків Кіцманського повіту (тепер Заставнівського району) в сім'ї народного вчителя. Тому початкову освіту отримала вдома, а вже гімназію з відзнакою закінчила в Чернівцях, де викладання велося німецькою мовою, якою вона й почала писати свої перші твори. Не маючи достатніх коштів на подальше навчання, вона почала працювати вчителькою – спочатку у Брідку над Дністром, а останні вісім років – у Раранчі.
Проте, маючи схильність до навчання, вона все своє недовге життя ні хвильки не марнувала, аби не дізнатися щось нове. Звичайно, що насамперед дуже багато читала: Й. Ґете, Ф. Шіллера, Й. Гердера, К. Віланда, Г. Лессінґа, Г. Гейне, Й. ф. Ейхен— дорфа, А. Шаміссо, Ф. Рюккерта, Е. Гейбеля, Ф. Еберта, Н. Ленау, А. Грюна, звичайно, в оригіналі — німецькою мовою; Дж.-Г. Байрона, Дж. Мільтона, В. Шекспіра, В. Гюґо, Ж. Расіна, Ж. Мольєра, Н. Шатобріана — у перекладі. Як згадував батько, вона вдома "читала і писала неустанно, що не можна було її від книжок відірвати" — згадував батько.

Проте в родині народного вчителя вдома звучала українська мова і звичайно що всі книги, які на той час можна було придбати з української літератури, вона прочитала в батьківській домашній бібліотеці.Для письменниці Юрій Федькович і редакція "Буковини" стали добрими порадниками, що власним прикладом показували, хто вони, "чиїх батьків діти"... Саме до Федьковича Євгенія звернулася з проханням дати список творів, корисних для читання: "Прошу Вас, високоповажний пане, будьте і надалі моїм ангелом-хранителем, котрий би мене остерігав і на праву дорогу, котра провадить до честі і слави, направив".

Редакція газети "Буковина" порадила Ярошинській писати так, як народ говорить, уникаючи церковно-московської мішанини і предмету для своїх творів з чужого життя, аристократії і чужих народів. "Щодо оповідань, най служать Вам у кожнім взгляді повісті Федьковича, Вовчика і др., щодо поезій — держіться Шевченкових творів. Читання творів наших питомих писателів українських, галицьких і буковинських принесе Вам найбільшу користь".І вона перечитала всі доступні для неї твори І. Котляревського, Є. Гребінки, Г. Квігки-Основ'яненка, Марка Вовчка, К. Устияновича, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Т. Шевченка, І. Франка.

Особливо великий вплив на неї справив Юрій Федькович, який постійно підтримував письменницю, що для неї було дуже важливо. Саме при його підтримці вона друкує в газеті "Буковина» рідною мовою свої перші оповідання. Він помітив її захоплення фольклором і також поділяв і підказував, аби вона збирала і користувалась цим скарбом в своїй творчості.З чотирнадцяти років вона вже записувала народні пісні. Збирання фольклору було своєрідним подви¬гом дівчини, адже в ті часи на й Буковині інтеліген¬ція вважала за більш престижне спілкуватися німецькою мовою.Записування фольклору дало письменниці можливість всебічно вивчити життя народу, пізнати його багатий духовний світ. "При сій нагоді, — писала Ярошинська, — відкрився мені весь скарб народної словесності, вся краса народної мови і поезії. Я пізнала, що сей наш народ... мав великі інтелектуальні здібності...".

Зібравши сто п'ятдесят пісень, Є. Ярошинська надіслала їх у Чернівці до літературного товариства "Руська бесіда", яке ще 1886 р. оголосило конкурс на кращу збірку народних пісень. Збірку молодої письменниці визнали найкращою, але премії не дали і пісні не опублікували: не було коштів. Однак Євгенію це не зупинило, вона продовжила свою нелегку, але надзвичайно цікаву роботу, і невдовзі кількість зібраних нею пісень досягла чотирьохсот п'ятдесяти.Впродовж 1880—1890 років вона починає збирати й етнографічні матеріали. Про це є згадки в її листах до М. Павлика та видатного чесь¬кого фольклориста й етнографа Ф. Ржегоржа, якому невтомна фольклористка передала чимало малюнків народних вишивок, писанок (і самі писанки), зразків народного одягу, а також описи народних вірувань про сонце і місяць, народні легенди, народний календар свят, гербарій лі¬карських рослин з відповідними поясненнями. Малюнки народних вишивок, зроблені Євгенією Ярошинською, публікувалися в чеських і німецьких журналах.

Багато цікавих фольклорних та етнографічних матеріалів вона передала етнографу О. Монастирському. Зібрані нею пісні, прислів'я, приказки, описи народних обрядів, народні ігри, народну ме¬дицину тощо вчений використав у праці про українців Буковини. В 1891 році Ярошинська надіслала до Львівського об'єднання товариства "Про¬світа" фольклорно-етнографічну розвідку під назвою "Весільні обичаї буковинсько-руського народу в наддністрянських околицях", яка скла¬далась з п'ятидесяти шести весільних пісень й була надрукована в "Ка¬лендарі товариства "Просвіта" на рік переступний 1892".

Є в записах Євгенії Ярошинської й балади. Деякі з них дуже давньо¬го походження, наприклад, балада "Іди, синку, куда знаєш". Збирала письменниця-фольклористка і календарно-обрядову поезію — колядки, щед¬рівки, обжинкові пісні, коломийки — своєрідний поетичний літопис жит¬тя українського народу гірського краю. Ім’я Євгенії Ярошинської добре відоме і в наші дні. Окремими книгами вийшли твори письменниці.

Євгенія Ярошинська була справжнім народознавцем, фольклористом і етнографом. Записала в рідному краї сотні пісень. Її збірник “Народні пісні з-над Дністра” був відзначений Російським географічним товариством у Петербурзі срібною медаллю і грошовою премією.
Як тільки вона зробила перші кроки в публікаціях саме народної творчості, її помітив український письменник, фольклорист, активний гро¬мадський діяч Михайло Павлик. Він своїм благословенням також заохотив її до ретельнішої праці: "...Я радив би Вам таки найбільше записувати народні пісні та оповідання та пробувати про всякі справи просто говорити з народом, то тоді скоро виробиться у Вас стиль — усе стане Вам іти гладко, про все станете говорити просто... Особливо, коли хочете писати і поезії, то мусите перше добре пройти школу народних пісень та Шевченка, мусите їх читати вголос, розбира¬ти до найменшої дрібниці".

Уже в юні роки робила вона перші кроки на літературній ниві: в одному з німецьких часописів було надруковано твір шістнадцятирічної Євгенії "Жіноче серце". Вона є автор оповідань “Вірна люба”, “Проклятий млин”, “Липа на межі”, “Золоте серце” , “Женячка на виплат”, У її доробку новела “Гість”, повісті “Понад Дністром”, “Рожі, а тернє”, “Перекинчики”. Глибоким драматизмом та психологізмом відзначаються її твори “Адресатка померла”, “Останнє пристановище”, “В лісі”, “Вечірні думки”, “На цвинтарі”.Друкувалася в журналах «Зоря», «Літературно-науковий вістник», «Дзвінок», у газетах «Народ», «Батьківщина» і звичайно найбільше – в газеті «Буковина».

Свій земний шлях закінчила Євгенія Ярошинська на 36 році. Перитоніт та невдала операція не дозволили їй написати більше й домогтися більшого. Відійшла у вічність 21 жовтня 1904 року і спочиває на Руському кладовищі у Чернівцях. На могилі письменниці височіє кам’яний хрест, біля порожнього портрету красується невеликий тризуб. Під іменем Євгенії чорним по білому вигравірувані слова з її твору «Перекинчики».



На фото: учасники з'їзду українських письменників у Львові з нагоди 100-річчя виходу у світ «Енеїди» Котляревського, 1898 р: Сидять у першому ряду: Михайло Павлик, Євгенія Ярошинська, Наталія Кобринська, Ольга Кобилянська,Сильвестр Лепкий, Андрій Чайковський, Кость Паньківський (старший). Стоять у другому ряду: Іван Копач, Володимир Гнатюк, Осип Маковей, Михайло Грушевський, Іван Франко, Олександр Колесса, Богдан Лепкий. Стоять у третьому ряду: Іван Петрушевич, Філарет Колесса, Йосип Кишакевич, Іван Труш, Денис Лукіянович, Микола Івасюк.Злість

Сьогодні у Чернівцях на честь Євгенії Ярошинської назвали вулицю.

   Світлини: http://www.megaznaika.com.ua та Вікіпедія

  
 
 
 «Чернівці – квітучий шматочок Європи»,
 
 
таким побачив і вишукано написав про наше місто Карл-Еміль Францоз,
який провів тут майже 20 років свого життя.
 
 
 
 
 
25 жовтня виповнюється 170 років від дня народження цього відомого новеліста і романіста, журналіста і редактора, перекладача і літературознавця Карла-Еміля Францоза (Karl Emil Franzos, 1848 – 1904).

 
 
Він залишив стільки добрих слів і міфологем про життя Чернівців,
 
 
що направду заслуговує на нашу повагу
 
 
до нього та його творчості.

Народився Карл-Еміль в дуже знаковий для історії Європи рік «Весни народів», коли австрійський цісар Фердинанд І дарував галицьким селянам волю. Вони ж на честь цієї події почали повсюди споруджувати хрести, які ще й дотепер можна зустріти при дорозі до галицьких сіл і безпосередньо в самих селах. Мабуть ця подія так вразила Карла-Еміля, що залишилась жити в його підсвідомості до кінця життя. Карл-Еміль Францоз народився і виховувався в досить забезпеченій єврейській родині. Його журналістське і творче життя проходило в європейських столицях. В своїй творчості він не втомлювався досліджувати життя гуцулів, тему соціальної справедливості, освіти та культурного розвитку русинів-українців у тодішній імперії Габсбургів.
 

Як свідчить енциклопедія, його прадід по батьковій лінії М. Левент походив з міста Нансі у Франції і був поважним спеціалістом з ливарної справи. Проте в нього виник конфлікт з єврейською громадою, через що йому довелось перебратися до Польщі разом зі своїм бізнесом. Там він кожному із своїх синів збудував по чавунно-ливарній фабриці в Кракові та в Тернополі. Пізніше дід Карла Францоза продав свою фабрику в Тернополі і переїхав до Львова, де зайнявся ретельним вивченням німецької культури і традицій. В такому ж пієтеті до європейської культури виховав і своїх дітей. Попри те, що завжди вважав себе євреєм.

На той час австрійські чиновники, записуючи прізвища згідно «Закону про терпимість», проігнорували справжнє прізвище Левента в записали діда під прізвищем Францоз, що означало німецькою «француз». Ось так родина Левентів стала Францозами.

Батько, Гайнріх Францоз (1808—1858), перший галицький єврей, котрий отримав вищу освіту, закінчивши Віденський університет, і став першим у Чорткові повітовим лікарем. Він був настільки шанований мешканцями міста, що у вирі подій революції 1848 року вони хотіли обрати його депутатом до Віденського парламенту.

Родина матері письменника, Кароліни Францоз, походила з Одеси.

Всі офіційні джерела розповідають, що майбутній письменник народився та провів свої дитячі роки в невеличкому галицькому містечку Чорткові (нині місто Тернопільської області).

Хоча ретельні краєзнавці в останні роки доводять, що Карл-Еміль народився і провів дитячі роки у Білому, куди Гайнріх Еміль Францоз перевіз свою вагітну дружину перед пологами, побоюючись провокацій і переслідувань. Адже не секрет, що він підтримував революційні події 1848-1849 років. А оскільки батько служив лікарем у Чорткові і синагога була тільки в цьому містечку, то й релігійне іудейське обрядове хрещення майбутній письменник отримав саме в цьому місті. Де і зроблено відповідний запис у метрикумі. Мабуть досить важливним був і той факт, що батько Францоза був одним із засновників Чортківської Хаскали (єврейського просвітницького товариства), діяльність якого була спрямована проти хасидів. Хасидизм як релігійний напрям, супротивний ортодоксальному іудаїзму, утримував на той час панівне становище в чортківському єврействі. Отож, Гайнріх Францоз для власної безпеки і благополуччя своєї родини змушений був триматися на відстані від Чорткова настільки, наскільки йому дозволяли обставини. Це слугувало причиною його переселення до Білого. Так виглядає розгадана таємниця народження Карла-Еміля Францоза.

Проте, свої дитячі роки Карл-Еміль провів в Чорткові, в оточенні українських селян, поляків та містечкових євреїв. А нянькою в нього була українка, яка співала йому українських пісень. Тому він і зберіг на все життя прихильність до української культури, фольклору та етнографії. Це відчутно навіть в його художніх творах та наукових розвідках.

Батько вдома виховував Карла-Еміля в німецько-єврейському дусі. Цей вишкіл залишився у письменника на все життя. Початкову освіту він отримав вдома, а потім відвідував монастирську школу домініканців у Чорткові. Проте несподівана і рання смерть батька ( хлопчикові виповнилося заледве 10 років) внесла свої корективи в забезпечене і безтурботне життя родини. Мати з Карлом-Емілем перебираються до Чернівців. Тут юний Францоз блискуче закінчив в 1867 році знамениту І державну цісарсько-королівську гімназію. Немаючи достатньої матеріальної підтримки, аби вивчати філологію, подався студіювати право в університети Відня та Грацу і завершив науку блискучим захистом докторської дисертації. Однак під час навчання він долучився до німецьких студентських товариств. За активну участь в політичному житті в нього розпочались проблеми з владою. Через це по закінченні навчання він не мав шансів отримати державну службу і подався в журналістику та літературу, схильність до яких мав з дитинства. Карл-Еміль вважається одним із найталановитіших і професійніших журналістів свого часу. Перша його так звана гетто-новела «Молодий Давид» («David der Bocher») була надрукована в 1870 році саме в Чернівцях у редагованому ним альманасі «Літературні листки»(«Buchenblatter»). Він продовжував видавати його вже і після того, як поїхав до Відня, але кожного разу повертався на Буковину. Саме в цьому виданні опублікував він і свій переклад вірша Тараса Шевченка «Минули літа молодії», який став одним з перших перекладів поета. Карл-Еміль мав намір створити антологію поліфонічної Буковини, серйозно працював над «Історією літератури Буковини», щодо цього навіть консультувався з Юрієм Федьковичем, який на той час був незаперечним авторитетом в літературному середовищі Чернівців і з яким він листувався.

Після Чернівців Францоз поселився у Відні, де працював видавцем та головним редактором «Neue Illustrierte Zeitung», а пізніше штутгартського журналу «Deutsche Dichtung».

Карл-Еміль в якості кореспондента таких поважних видань, як віденська газета «Він Neue Freie Presse» та будапештського часопису «Ungarischer Llozd» впродовж 1872 -1877 років відвідав більшість країн Західної Європи: Англію, Францію, Італію, Швейцарію, Німеччину, Угорщину, Румунію, Туреччину, а також Росію, Малу Азію та Єгипет. На основі публікацій в 1876 році в Лейцпігу вийшли його дорожні есеї "З напів-Азії.
 
 
Культурні образки з Галичини, Буковини, Південної Росії та Рмунії»"(«Aus Halb Asien”) у двох томах, які перевидавались пізніше п’ять разів. Францоз відразу став знаменитим на території Австрії та Німеччини. У 1878 році це видання було продовжене вже під назвою "Від Дону до Дунаю". Публіцистика Карла-Еміля відрізнялась чіткістю викладу думки і гострою спостережливістю навколишнього життя. Європейській спільноті він представив життя українців, румун і євреїв, про яких вони мало знали. Треба зауважити, що одночасно Францоз був юридичним консультантом єврейської громади Відня.

В 1887 році він переїжджає до Берліна, де продовжує свою журналістську та активну видавничу діяльність. Впродовж 1886 – 1904 років як засновник-редактор в Берліні літературного двотижневика «Deutsche Dichtung”.

Саме в цей час Францоз почав активно займатися літературною творчістю. Тут він розпочав знамениту видавничу серію «З ХІХ століття: Листи і замітки», в якій вперше були опубліковані матеріали з літературної спадщини видатних письменників»; Збірники «Німецька поезія в Австрії» (1883) та «Історія першого твору» (1895), до якої він включив автобіографії німецьких письменників. Також Францоз впорядкував, редагував і видав повне зібрання творів Г. Бюхнера в 1879 році. 
До найвидатніших художніх творів та публіцистики письменника належать «Повстання у Воловцях» (1874), «Війт з Білої» (1875), «З напів-Азії» (1876), «Євреї з Барнова» (1877), «За правду» (1882), «Німий» (1886), "Юдіт Трахтенберг" (1891), «Блазень» (1905). 
Поза сумнівом, дуже важливе місце в його творчості має збірка «Євреї Барнова» (“Die Juden von Barnow”), опублікована в 1868–71 роках, яка стала даниною вдячності автора рідному місту Чорткову, що перекладена на десяток різних європейських мов. Окрім української…

Ця збірка є цінним літературним та історичним пам’ятником Галичини ХІХ століття – світу, який зник у вогні світових воєн, майже не залишивши по собі матеріальної спадщини. Чортків середини ХІХ століття сьогодні можна пізнавати значною мірою лише як Барнов Францоза. Оповідання Карла-Еміля цікаві ще й тим, що у них знаходиться місце для усіх представників строкатої людської спільноти Барнова: жидівських торговців та орендарів, русинських селян, австрійських урядників, польських шляхтичів та ксьондзів, швабських колоністів, угорських гусарів, вірменських та німецьких купців, греко-католицьких панотців, мандрівних кобзарів зі Сходу, а ще - караїмів, циган, липован, татар… Кожна з цих етнічних та конфесійних груп живе у вузькому та замкненому власному просторі, але кожного ярмаркового вівторка зіштовхуються усі вони на ринковій площі Барнова, на великому і галасливому “Ringplatz”. І жодного з них не обходить тут увагою око письменника. Жодного з них – як і свого Барнова в цілому – він не ідеалізує, бачить з усіма тіньовими рисами, гріхами та слабостями. Але кожному з них він не відмовляє в людському співчутті і в повазі до їхньої людської гідності.

Вони вбрані у різні строї, розмовляють різними мовами і вклоняються різним богам, але на думку Францоза: «Їм може допомогти лише один Бог, той що дрімає в грудях кожної людини – усвідомлення людської гідності». Ця фраза може слугувати епіграфом до усієї його творчості, оскільки письменник сповідував чесноти, які в ньому з дитинства виховував батько.

Францоз має незаперечні заслуги перед українською культурою – насамперед як перший у світі дослідник та популяризатор творчості Тараса Шевченка. Тому навіть таке поважне видання, як ювілейна «Шевченківська енциклопедія» (2015), не оминули його внесок в шевченкіану. Адже він впродовж 1871-1877 років опублікував працю «Українці та їхній співець», присвячену життю і творчості Тараса Шевченка і його самобутній стилістиці. Він вперше на високому професійному рівні представив німецькомовному читачу творчість українського поета і показав його місце в світовій культурі. Він також переклав поезії Шевченка на німецьку мову і публікував їх.

Серед його найважливіших робіт про українську літературу заслуговує на увагу «Die Literatur der Kleinrussen», яка до цих пір не втратила своєї наукової цінності. Письменник подає детальний та систематизований аналіз української літератури від ХІ до ХІХ століття.

Як етнограф, він першим відкрив феномен української народної пісні у нарисі «Народна пісня малоросів» ( Das Volkslied der Kleinrussen“), в якій Францоз ґрунтовно і захоплено знайомить німецькомовний світ з українським пісенним багатством: козацькими думами, гуцульськими опришківськими піснями й коломийками. Він вважає, що український фольклор не має аналогів у цілому світі.

Повне видання творів Карла Францоза було видане лише один раз – у 1876 році в Лейпцигу, та ще й готичним німецьким шрифтом.Як письменник і публіцист Карл Францоз був добре відомий при житті в літературних колах, його твори перекладені 15 мовами світу.Звичайно, окремі його твори було перекладено і на українську мову. Можливо найбільшим за останні роки культурним здобутком у справі популяризації в Україні його творчості та життєвого шляху стала збірка новел та культурологічних нарисів “Ucrainica”. У її складі – спогади про Чортків, нариси про Тараса Шевченка та українську народну пісенну творчість. Збірку видано у 2010 році видавництвом «Книги – ХХІ», переклад з німецької та коментарі належать професорові Чернівецького національного університету Петрові Рихлу.
 
 

Францоз К. Е. Ucrainica: культурологічні нариси / упоряд., пер. з нім., передмова і коментар Петра Рихла. — Чернівці: Книги-ХХІ, 2010. — 292 с.

У радянський період, в 1970 році, в українському перекладі вийшов найбільщий роман Францоза «За правду» (Ein Kampf um Recht,1882), який він присвятив життю українського селянства в часи Австро-Угорщини. З його творів було перекладено також оповідання «Німий» та «Повстання у Воловцях».

Але повного видання творів письменника та його наукових праць українською досі немає.

Його дружиною була австрійська письменниця Оттілія Францоз (народжена Бенедикт; літературний псевдонім Ф. Оттен, 1856–1932). Вона є автором збірника оповідань «Das Adoptivkind» ( «Прийомна дитина та інші новели» (1896) , який мав значний успіх у читачів. З інших її творів варто відзначити «Мовчання» («Das Schweigen», 1901)).

Відійшов у вічність Карл-Еміль Францоз ще в досить молодому віці 26 січня 1904 року і похований у Берліні на єврейському цвинтарі Вайсензее.

Оскільки вагоме місце в його житті мали Чернівці, то в місті його навчання та творчої праці завжди було багато друзів, які не забували про нього. Тому Францоз при кожній нагоді навідувався сюди. До 1918 року в Чернівцях існувала вулиця Францоза, нині це вулиця Богуна. А нещодавно знову на мапі міста з’явилася вулиця і провулок Карла-Еміля Францоза. Вони знаходяться в районі Рощі-Стинки.
 

Варто сказати і про роль Францоза при відкритті в Чернівцях університету 4 жовтня 1875 року згідно указу імператора Австро-Угорщини Франца Йосифа. Хоча в час відкриття університету письменник працював в редакціях європейських видань, він не міг оминути такої визначної події в житті рідного міста. До цієї події був виданий розкішний том поетичної антології із золотим тисненням «Поетична пам’ятка. Святковий дарунок на торжество столітнього ювілею об’єднання герцогства Буковини з австрійською цісарською державою та інавгурації університету в Чернівцях». В ньому було представлено п’ять поезій Францоза. Звичайно, Карл-Еміль був присутнім на цій події і написав спеціально для цих урочистостей студентську пісню «Давайте співати й казати» („ Nun lasst uns singen und sagen“), яка звучала в ті дні.
 

 
Звичайно, що найважливішим його завданням в ті дні було донести європейському читачу про таку грандіозну подію, адже святкування відкриття університету в його рідних Чернівцях тривало цілих три дні. В різних часописах появилося більше десяти детальних репортажів з гравюрами про цю новину. А разом з подією Францоз розповідав Європі про історію міста та його особливий культурно-релігійний розвиток. Детальніше про це можна прочитати в ґрунтовному дослідженні професора Петра Рихла.

 
 
В Чернівцях на вулиці Емінеску, 1, на фасаді приміщення гімназії (нині ЗОШ № 1), в якій навчався Францоз, встановлена меморіальна дошка.
 
 
 

В останні роки, завдячуючи належному поцінуванню його творчості тернопільчанами, письменник повернувся на свою малу батьківщину – в місто Чортків. В 2017 році на Ринковій площі Чорткова, в історичній частині міста, було відкрито перший в Україні пам'ятник Карлу-Емілю Францозу авторства тернопільського скульптора Романа Вільгушинського. А вже цього року, до ювілею славного земляка, неподалік пам’ятника, було урочисто відкрито і меморіальну дошку, присвячену пам’яті Карла Еміля Францоза. Коштами допомагав Уряд Федеративної Республіки Німеччини.

Місто дитинства Карла – Еміля - Чортків середини ХІХ століття, залишився нині значною мірою лише у його оповіданнях, які можна сьогодні вважати його першим літературним пам’ятником. Самодіяльним студентським театром «Агапе» Чортківського гуманітарно-педагогічного коледжу імені Олександра Барвінського було вперше представлено виставу за мотивами новели Карла Еміля Францоза «Ярмарковий день у Барнові».

Європейська слава нині додає шарму і ваги Чорткову - рідному місту письменника. Та власне, саме завдяки Францозу Чортків нині вписано в літературну мапу Європи.

Детальніше з життям та творчою спадщиною Карла-Еміля Францоза можна познайомитись на виставці, яка представлена в бібліотеці.
 
 
 
4 листопада – 175 років від дня народження філолога-романіста Теодора ( Федора)Ґартнера
(Theodor Gartner ), (4.ХІ.1843, Відень – 29.IV.1925, Інсбрук). 

 
Ім’я цього науковця повернула професор-мовознавець Надія Бабич. Професор Ґартнер був надзвичайно різносторонньо обдарованою людиною: свого часу він пройшов атестацію як викладач математики, хімії, фізіології, латини, німецької мови, які викладав в середніх школах Австро-Угорщини по закінченні Віденського університету. І так старанно працював, що «…покликано його як звичайного професора романської філології на університет». Знав чеську мову, дуже любив і добре орієнтувався у музиці. І вже на той час у фахових колах вважався знаменитим фонетиком. Детально вивчав романські говори в Альпах. «Так повстала його ретороманська граматика і всі інші праці, зв’язані ним прямо відкритою індивідуальністю романських мов».

У 1885 році прибув до Чернівецького університету, який щойно відкрився, як викладач порівняльної романської філології. Його глибокі знання дозволили йому читати лекції з порівняльної граматики романських мов, історичної граматики французької мови, граматики румунської мови, вів практичні курси лектури старих французьких текстів, діалектологічні студії. А також залучав своїх слухачів до вивчення ретороманістики і старопровінційної поезії.

Як справжній науковець-мовознавець він студіював румунську і французьку мови. По приїзді в Чернівці Теодор Ґартнер звернув увагу, що тут живуть і українці – тож «…сам з власної волі і охоти, з чисто наукового інтересу, забажав познайомитися і з мовою Українців». Він почав її вивчати, проте цей, за визначенням Ст. Смаль-Стоцького, «великий лінгвіст» зрозумів, що ні з тодішніх книжок, ні з пояснень свого репетитора (суплента чернівецької гімназії Дмитра Чеховського) він тої науки не подолає – у ній панував хаос. Увагу професора привертали передусім фонетика, лексика, граматика. Талановитий керівник кафедри української мови і письменства Ст. Смаль-Стоцький не оминув увагою вченого, який цікавився українською мовою. Він дуже цінував свого німецького колегу: «Я був щасливий, що найшов щирого Німця, дійсного вченого, який помагав мені мостити дорогу в світ для української молоді». Вони були незадоволені тими підручниками, в яких було надто багато розбіжностей, за якими викладалася українська мова. Тому професор Смаль-Стоцький, як чоловік діяльний, вмовив Ґартнера і вони взялися за написання шкільного правопису, до налагодження гармонії між школою та літературою, до впорядкування літературної мови.

Та оскільки обидва були дуже завантажені основною працею, то розділили між собою обов’язки. Праця була надзвичайно складна. Як згадував Стоцький, «Я вповні був свідомим того, що починаємо дуже важке діло». Але ще був сильний супротив в науковому та церковному світі. У Галичині, за Стоцьким, «…не було такого болота, аби нас не обкидано», адже на той час там панувала думка, що фонетична граматика української мови неможлива.

Понад 5 років день у день по дві години працювали вчені над першою українською науковою граматикою. На той час професор Смаль-Стоцький мешкав недалеко звідси (нині вулиця Митрополита Андрея Шептицького) і він збирав фактичний матеріал, наукову літературу по кожному питанню, тоді вони збиралися і відбувалася «кристалізація думок». Їм було і легко, і важко працювати. Ст. Смаль-Стоцький – швидкий, запальний, часто нестриманий. Ґартнер – «великий систематик, все мало у нього своє місце, на все був у нього свій час. Чи на столі, чи в його бібліотеці – всюди педантичний порядок. У голові ясність думання. А працьовитість прямо незрівнянна». Ґартнер, як винятково цілеспрямована, відважна і надійна людина, все систематизував і доводив до логічного завершення. Ось складові успіху граматики.

Підручник «Руська граматика» (1893) витримав чотири видання й аж до 1928 року, був головним підручником з української мови в середніх школах Галичини і Буковини. Відтоді діти мали можливість навчатися українською мовою.
Т. Ґартнер разом зі Ст. Смаль-Стоцьким брав участь в упорядкуванні українського правопису в Західній Україні за фонетичним принципом, боровся за унормування українського правопису. Учені похитнули усталені в славістиці погляди на місце власне української мови серед інших слов’янських. Без цього вченого австрійця, мабуть, не було би дозволу на фонетичний правопис на Західній Україні. І нічого Ґартнер за свою працю не потребував, жодного зиску не мав, жив лише зі своєї професорської платні.

Майже сорок років він працював для України, тому це ім’я, за висловом професора Ст. Смаль-Стоцького, «повинен український нарід записати в свій народний поменник». Будучи австрійцем, разом із професором Ст. Смаль-Стоцьким, вперше уклав для буковинських дітей підручники українською мовою – «Руська граматика» та «Руські вправи».

В нашому місті впродовж 1885–1900 років він проживав за адресою Руська, 34. Сьогодні це доглянута одноповерхова кам’яничка оливкового кольору на розі вулиць Руської та Вірменської. Вхід до неї прикрашає велика птаха, і тому викликає одразу і зацікавленість, і таємничість. Там зараз знаходиться Центр духовних практик «Магнус». Проте він давно заслуговує пам’ятної таблиці, аби тут вклонилися всі небайдужі українці, що в цьому будинку, мешкав австро-угорський мовознавець, німець за походженням, професор Чернівецького австрійського університету Ґартнер (Gartner) Теодор.
У нашому місті Т. Ґартнер мав ще багато громадських обов’язків. Був засновником товариства християнських німців на Буковинi, будучи i першим його головою. Під його керівництвом товариство досягло значного пiдйому.

І звичайно, що він не полишав займатися німецькою граматикою в буковинській філії «Загального товариства німецької мови» (з 1889 р.), яке він деякий час і очолював. (фото з першого числа «Німецького календаря для Буковини» у жовтні 1903 р.).
А ще він у Чернівцях вивчав румунську, переклав угорською і вірменською казки братів Грімм.
Життя розпорядилося так, що в 1899 році Ґартнер виїхав до Інсбрука в університет. З цієї нагоди в Німецькому домі відбувся великий святковий прощальний вечір із словами глибокої вдячності за великий внесок у культуру і науку нашого краю. За словами професора Ст. Смаль-Стоцького, «Це був правдивий чоловік, правдивий муж науки… строго об’єктивний… Сама доброта».

Але Ст. Смаль-Стоцький і туди до нього приїжджав, і вони наполегливо працювали. У результаті у Відні в 1913 році вийшла праця «Граматика рутенської (української) мови» (нім. Grammatik der Ruthenischen (Ukrainischen) Sprache von Stepan Smal-Stockyj und Theodor Gartner).
За написання граматик і запровадження фонетичного правопису, що справді було науковим і громадянським подвигом учених, за відповідну реформу української мовознавчої термінології українське Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові іменувало в 1914 році професора, доктора Теодора Ґартнера своїм членом.

Відійшов у вічність австро-угорський мовознавець, який разом зі Степаном Смаль-Стоцьким написав підручник «Руська граматика», що вважався до 1928 року головним підручником з української мови в середніх школах Галичини і Буковини 29 квітня 1925 року в Австрії у місті Інсбрук, де і похований.
 
 
 
 
8 листопада – 135 років від дня народження публіциста, поета, літературного критика, кооператора, українського військового, політичного, і громадського діяча,
 
 
ад'ютанта австрійського архикнязя з династії Габсбургів,
 
 
полковника Легіону Українських Січових Стрільців та Української Галицької армії Вільгельма Габсбурга-Василя Вишиваного Остапа Михайловича Луцького (1883- 1940).
 
 

Він народився в селі Лука, нині Самбірського району, Львівська область. Походив з відомого старошляхетського українського роду, що корінням сягав ще в княжі часи. Мама з німецького роду, проте зукраїнізувалася і виховала в малого Остапа такі риси як «…замилування до праці, ладу й порядку». Саме «…з під батьківської стріхи виніс Остап Луцький своєрідний аристократизм», який пізніше він вдосконалив вихованням в школі, в європейських університетах та зв’язками з подібними йому людьми, що вплинуло на все його подальше життя. Середню освіту здобував у Бучачі та Самборі, а філософію студіював у Празі та Кракові, де тісно заприязнився з Богданом Лепким, який близько стояв до гуртка «Молода муза».

Під час перебування 1902 року в Празі він був під сильним впливом віденської сецесії. Це був модерністський напрямок у літературі і в мистецтві, заснований малярем Ґуставом Клімтом. Якраз на той момент (1901–1902) він створював фрески для університету, що спричинили велику контроверзу (суперечку). Відгомін її захопив студіюючу молодь у Празі. Луцький був під впливом сецесійних дискусій у Відні та Празі. Цей віденсько-празько-краківський Kulturkreis (культурне коло) мав глибокий вплив на Луцького і його товаришів. Він зумовив їх світогляд і навіть манеру поведінки.
Під впливом віденський і празьких модерністів Луцький оформив свій власний естетичний світогляд, який з переїздом на студії до Кракова (1903) ще скріпився впливами Лепкого і «Молодої музи». На думку Михайла Рудницького, саме Луцький придумав назву «Молода муза», коли став її членом.

Він завжди був дуже діяльним, почав організовувати видавництво. Власне саме цим пояснювався його приїзд у Чернівці. Так що в Чернівцях на той час було дуже сприятливе поле для нових модерністських течій в європейській літературі та мистецтві назагал. Він зібрав навколо себе саме модернове коло сучасників.

До Чернівців Луцький приїхав на початку 1907 року на запрошення професора Степана Смаль-Стоцького, щоб очолити редакцію газети «Буковина», і жив тут до 1913 року. Газета багато місця приділяла літературі, тут було розміщено багато творів вже знаних і початкуючих буковинських письменників, так і українських (О. Кобилянська, Б. Лепкий, М. Коцюбинський, С. Яричевський…). Сам Луцький публікував багато рецензій на нові твори, переписувався з перекладачами, літераторами з Європи, зустрічався з багатьма політичними лідерами.

Можна дивуватись енергії молодого Луцького, який крім редактора «Буковини», став талановитим учнем і дуже добрим помічником Смаль-Стоцького в громадських і політичних справах. Організовував з професором читальні, просвітницьку роботу. Ось як він сам пише Кобилянській про свій напружений графік: «Від якогось часу не маю свобідних неділь , бо Василько мене кличе на села їхати, бо так йому сподобався мій голос. «Біда мені з тим голосом». При тім всім є ще в мене «Буковина» і «Руська рада» і всі патріоти хочуть мене чути і відозви на подяку від послів складаю, часом номер за один день треба було підготовити, сам читав коректи, дуже багато громадської роботи. З послами, депутатами, всі заходи сам відписував. Вічні засідання, збори, офіціальні листи до Василька, до послів, до Филиповича».

Але найбільше часу вони приділяли господарсько-кооперативній роботі. Кожної неділі виїжджали на села, організовували райфайзенки, перші щадничі спілки, і інші сільськогосподарські кооперативи. Так вони об’їздили всі буковинські села.
Ту його активну працю перервала служба у війську і, як він сам пише, пішов «… багнетом підпирати шляхотське панування в Галичині». Першого жовтня 1907 року Луцький почав свою військову службу у Львові, яка тривала рік. При кінці 1908 року, покінчивши службу, він повернувся у Чернівці.

Тут його увагу полонила молода Орися (Ірина) Смаль-Стоцька, донька Степана, яка повернулася зі школи з Німеччини. Життя внесло свої корективи і література відійшла на дальший план.

25 жовтня 1910 року відбулося вінчання Орисі з Остапом. Пошлюбна подорож молодої пари до Дубровніка тривала цілий місяць. Після повернення почався новий, більш прозаїчний, проте щасливий період у його житті. Луцький почав працю як директор банку «Селянська каса» з 1910 р., що сповняла роль Союзу українських райфайзенок на Буковині.
І от саме на цей час припадає така важлива справа, як будівництво. Поскільки і сам Остап Луцький був чоловік небідний, та й дружина з такої забезпеченої родини, тому за дуже короткий час для молодої сім’ї він звів досить розкішний будинок. Він збережений до сьогодні. Це є будинок за адресою Аксенина, 31. Його ламаний дах прикрашає подібна до церковної баня з флюгером. Елементи українського модерну, сецесії та національного стилю бачимо теж на ньому. Та власне й ця модернова будівля зводилась мабуть цілковито під його керівництвом, так як на той час він був під сильним впливом віденської сецесії. Вічний «сецеоніст» втілив в ньому свої естетичні смаки.

Вже в першому листі до Ольги Кобилянської він підписується: «Се пише до Вас один з українських сецесіоністів…». На момент будівництва йому було 28 років і він був вже досить забезпеченим чоловіком, тому мав можливість втілити в доволі вартісне мистецтво, як сецесійна вілла, своє життєве гасло «За красою». У цій модерновій віллі присутні всі наймодніші елементи на той час: асиметрія, динамічна рівновага, ламаний дах з флюгером, характерні для українського модерну шестикутні вікна, орнамент під виступом даху… І ще одна важлива особливість стилю модерн – тріумф приватної особи, який для Луцького був дуже важливий і в цій віллі він його блискуче втілив.

Ця будівля директора «Селянської каси» Остапа фон Луцького була і залишається до сьогодні своєрідною візитівкою всієї дільниці.

У Чернівцях він мешкав впродовж 1907–1913 років, але стільки встиг зробити для українців Буковини за цей порівняно короткий відтинок часу і залишив по собі найсвітліші спомини. Він сам пізніше вважав роки перебування в Чернівцях як найясніший період свого життя: «…на «страшнім суді» святі ( а може й сама Мати Божа) почислять мені в розумні і добрі діла мій приїзд до Чернівців».

При цій праці його застала І Світова війна. Він був добрим вояком і одним з кращих старшин австрійської та української армій, за що отримує досить рідкісну відзнаку – срібну медаль за хоробрість.

У буремні часи національно-визвольних змагань він був у лавах Української Галицької Армії, а згодом Армії УНР.
Служив ад’ютантом архикнязя Вільгельма Габсбурга, відомого у нас як Василь Вишиваний, палкий прихильник української незалежності. Восени 1918 року вони повертаються в Чернівці, але тут їх застав розвал Австро-Угорської імперії. Буковину окупували румуни і вони їдуть до Галичини. Пізніше Луцький стає зв’язковим старшиною між Головним отаманом Симоном Петлюрою і маршалком Польщі Юзефом Пілсудським.

У повоєнний час він один з провідних діячів української кооперації в Галичині, голова «Ревізійного Союзу», друкує статті на економічні й суспільні теми. Як писали сучасники, у поважному чоловікові, «спеціалісту від фінансових і купецьких справ, посла до сойму, а врешті сенатора, ніхто не догадався б, що він був поетом-ліриком, мрійником і богемістом. Сталося так, що він сьогодні в нас найліпший поет між економістами і найліпший економіст між поетами. Такі парадокси у нас трапляються рідко. Економістів-поетів було й є в нас доволі. Зате поет-економіст – це avis rara».
У родині він також мав приємні події. У них народився син Юрій, який пізніше став відомим славістом, професором Торонтського університету, заступником директора Канадійського інституту українознавчих студій Альбертського університету, декілька років був редактором журналу «Сучасність», перекладачем і видавцем. Останні роки мешкав у Торонто і любив називати себе «космополітом». Дочка Марта перейняла від батька підприємливий талант, працювала в «Центробанку», а потім переїхала з Європи до Канади до Вінніпегу.

«Золотий вересень» 1939-го став трагічним для родини Луцьких. Ірині Луцькій з дочкою вдалося виїхати на Захід. Сам О. Луцький відмовився втікати, вважаючи, що провідники у важкі часи повинні бути з народом. Тож уже 2 жовтня 1939 року його схопили енкаведисти. У фізичних і моральних стражданнях, у голоді й холоді, непосильній каторжній праці він закінчив своє життя 3 жовтня 1941 року у  концтаборі поблизу міста Котлас Архангельської області.
 

 
Проте найтаємничішою сторінкою з життя Остапа Луцького в нашому місті були мало відомі для широкого загалу його стосунки з Ольгою Кобилянською, які Михайло Рудницький назвав «романсом».

А почалися ці стосунки ще далекого 1903 року, коли Остап Луцький прибув у Чернівці з Кракова в компанії Богдана Лепкого саме до Ольги Кобилянської, коли вона проживала за адресою, Зоряна, 6 (Штернгассе, нині Томащука).
Йому на той час було всього двадцять років. Вийшов зі школи Лепкого, весь був під його впливом у поведінці, способі говорити, мав для нього великий «сентимент». Та власне Лепкий познайомив його з творчістю Ольги Кобилянської, яку він все життя дуже поважав.

На молодого Луцького справили велике враження її нарис «Покора» та повість «Valse melanqolic» Він дуже цінив її глибокий психологізм у творах. Вона поділяла з Луцьким наставлення до літератури, як до пошуків краси. Спільне для них було поняття «піднесености», «величности» та «інтимности» духовного життя. Про самого Луцького говорили в Кракові, що він справжній краснодух-естет.

Остап Луцький був надзвичайно харизматичним чоловіком, прекрасним оратором і вже з перших днів його перебування в Чернівцях їм було про що поговорити. Вони обоє були прихильниками філософії Ніцше, Шопенгауера і Метерлінка. Книжку Метерлінка «Скарб убогих» німецькою мовою йому подарувала О. Кобилянська.

Своє захоплення творчістю і особистістю панни Ольги діяльний Луцький вже в наступному 1904 році вирішив увіковічнити «Альманахом». У дуже короткий час йому вдалося захопити цією ідеєю всіх, небайдужих до творчості панни Ольги, літераторів.
Так що ми маємо бути вдячні О. Луцькому за цю працю, яка не втратила своєї вартості і на сьогодні. У 1904 році вінзадумав видати альманах на честь Ольги Кобилянської. Він мав мати назву «За красою» і стати своєрідним художнім маніфестом українського модернізму. Завдяки наполегливій праці та організаторському таланту вже в наступному, 1905 році, результатом цих високих, чистих стосунків став альманах «За красою», присвячений Ользі Кобилянській, впорядкований О. Луцьким і видрукований в Коломиї. «Науковий вісник..» писав з нагоди виходу, що «…книжка видана розкішно» і «її треба вважати цінним вкладом в літературу». То направду дуже достойний букет від мужчини, яким він вшанував їхні відносини.

У цьому виданні помістили свої спогади Леся Українка, Богдан Лепкий, Михайло Яцків, Осип Маковей, Катря Гренивечева, Петро Карманський, Микола Вороний, Іван Липа, Гнат Хоткевич, Василь Пачовський, Михайло Коцюбинський, Уляна Кравченко, Василь Щурат. У вступному слові Луцький дуже високо поцінував творчість О. Кобилянської: «Невтомимо… Хоч майже самітно стояли Ви довгі часи на стороні великої і безсмертної ідеї Краси і глибокої Поваги помимо всіх неприхильних відносин часу…»

І Ольга Кобилянська з хвилюванням зустріла такий подарунок, вона майже кожного дня знаходила час в своєму доволі зайнятому побутом і клопотами часі, аби написати Луцькому листа. Мабуть таки важливими в найважчі хвилини були для них слова підтримки одне до одного. Як писав Луцький «З Вами так якось дуже добре жити». І дальше: «Пишу і жалую, що в часі мовчанки моєї не було Вас близько мене; тоді щойно знайшлабися не одна вільна хвилина у якій порозумілися б ми щиро безпосередньо з душі випливаючим словом – або і без слова. Без Вас губляться сі хвилі, остає листовий папір, писане слово, мертві букви. Які не в силі переповісти Вам всього. Ви, і такі як ви, на струнах тих таємних – чарівні симфонії виграти можуть.

…все ж таки Ви, Пані, на все вже останете найближчою мені
…личне знайомство з Вами у не одній важкій хвилі піддержує духа мойого на висоті краси, щирости, найвищої гармонії і поваги. А думками моїми і мріями кермує все там, де чим раз до неба ближче.
…кілько ж то гарних людей не пропало би для світа наколи б кожда пропадаюча людина стрінула на шляху свойому таку людину як Ви, Ласкава Добра Пані!

Я рад би знов Вас бачити близь мене та глядіти на Вас, як на образ над земської, небесної доброти.
У Вас відблиск гордости і само поважання ренесансової, удільної княгині і незвичайну красу покори і доброти і ніжности, містичного лотосу, що раз лише на сотку літ виростає на хвилях Ґанґесу. Щоб дати людям праобраз якоїсь далекої, таємної, небесної країни! Дивлюся на Вас і здається, що долітає до мене якась ангельська мелодія…

На моїм столі стоїть серед цвітів Ваша фотографія… серед книжок і свіжих цвітів видніє Ваше добре лице і щире, спокій довкола, тишина, – добре Вам у мене. Кілько разів життя бере верх наді мною… гляджу на Вас – і справді легше стає на душі. Невисказаний спокій і доброта і щирість і нова віра до людей родиться в мені. І я стаю молодшим, ліпшим, здається, і на душі гарнішим.

Нема одної днини, щоб не подумав я о Вас, о Вашім здоров’ю та о цілій долі Вашій.
Невимовним спокоєм наповняється душа моя, коли довідуюся і переконую, що Ви забралися до нової праці і що вона йде Вам так добре і гладко, якби Вашої недуги не було на світі. Най Вам всі надземні сили відрадою і порадою будуть в сьому труді, – благословенною хай буде хвиля в котрій покінчите свою нову працю.
Надіюся що повертаючи домів вступите до Кракова хотя би на кілька годин. Ходити коло Вас будемо так обережно, що се Вам в здоров’ю ніщо не зашкодить. Заведемо Вас в спокійний, тихий кут і станемо говорити. А коли Вас і се мучити буде, то – ну – то будемо дивитися на Вас, Добра Пані!».

У них була чисто платонічна, дуже глибока любов. Про їхні стосунки Луцький писав Кобилянській: «Ви Дорогі, добре кажете: «нехай воно собі спочиває десь там на дні душі… воно буде так тихо і спокійно заховуватись, що нікому не зашкодить». І далі – «Ви на все останете добрим моїм ангелом… Ви умієте читати в душі».
А потім він наважився і таки на початку 1907 році переїхав у Чернівці. У дуже важливому для них обидвох і навіть дещо програмовому листі від 21 лютого: «Пишу до Вас лист, бо вже два дні не бачив Вас. Так дуже секретно кажучи Вам, я приїхав до Черновець майже лише тому, що Ви тут живете.

Я властиво нічого Вам не скажу, коли побачу Вас, але я Вас власне бачити хочу. Потім вже можу вернути до своєї роботи, і вона хоч як важка, всміхатися буде до мене. Ви є дуже-дуже потрібні для мене, Дорогенька Пані.
Тоді, коли я ще був дуже великим дітваком, Ви Дорогенькі перші на всім світі вивели мою мало свідому душу на життєві шляхи….

Ви порозумієте, що мені Ви тому дуже-дуже дорогі, і якби рідні, що я ніколи до Вас жалю мати не можу, хоть би не знати що зайшло. Сего ніколи не подумайте собі, мої Любі, коли гадаєте о мені. …Всьо, що я гарного прожив в останніх роках, всьо се можна звести до Вашої особи і до тих лиш наслідків, які зосталися в мені завдяки Вашим листам до мене. Є їх тепер… Дорогенька Пані – рівно сто і се найкращий скарб молодости моєї і, певно, всього мого життя. Я всіх людей, сяк-так близьких мені, Вашою добротою міряю і Ви на всю будучність будете моїм найкращим спомином, вічним джерелом розради і спокою. Ви моє тихе, срібне, коли хочете, і «меланхолійне» щастя».

У Чернівцях він творив оту модерну течію і у цьому ж таки 1907 році він опублікував програмову статтю «Молода Муза». У ній звернув увагу насамперед на найновішу літературу Заходу, називаючи Ніцше, Франса, Метерлінка, Ібсена, він вказував на нові течії, які панують у світовій літературі. Як писали сучасники: «Маніфест Луцького є його найбільшою заслугою в українській літературі. Чого він не міг зробити як поет, він виконав …як голос своєї літературної групи».
Першою ластівкою нової течії на Україні О. Луцький вважав звичайно Кобилянську: «Маю таке почуття, що я Вас, Вашу душу дуже ясно бачу. І то не в однім якімсь творі, а в усім Вашім писанім добрі. Мені здається, що читаючи Ваші речі, Ваші листи і картки, глядячи на образ Ваш на моїм столі, – я бачу і відчуваю і те, що Ви кажете і те, чого не домовляєте». І дальше «…кожде Ваше слово є для мене новою золотою ниткою між мною і вірою моєю в доброту і красу в людськім житті».

Перебуваючи у Чернівцях, вони часто зустрічалися, вели довгі бесіди про літературу, філософію, адже Луцький був знаменитим «з Божої ласки» промовцем і декламатором, детально ділилися одне з одним своїми думками і клопотами і звичайно, що говорили про те, що для них було найдорожче і назавжди залишиться таємницею… А панна Ольга мала унікальний дар дуже уважно і вдумливо слухати.

Луцький дуже зворушливо турбувався про здоров’я Кобилянської, як міг – оберігав її, підтримував. Навіть коли вона їхала лікуватися, то Остап кожного дня заходив до них до хати, переймався і залагоджував всі її прохання як щодо літератури, так і побутові клопоти. Він дуже добре ладив з її батьком і братом Влодзьом. «Найважніша справа тепер се отсі чотири слова: приїжджайте, дорогі, як найскорше!».

Вона також щиро переймалася його здоров’ям, намагалася бути уважною до нього, про що свідчить сам Луцький: «Я насамперед хочу щиро подякувати Вам за хустки, які приніс мені від Вас Василь. З ними поїду вже завтра безпечно і відважно. Видите, які Ви добрі. Що прислали мені таку спасенну охорону від вітрів і від студені! Цілу дорогу буду згадувати Вас, моя Добра Пані» (в нього боліли зуби і голова, а на вулиці було холодно і дощ).

У половині 1907 року він повідомляє Кобилянській, що «іде до війська і залишить улюблені Чернівці». Кобилянська була дуже стурбована цим фактом. У листі від 30 липня 1907 року в листі до Христі Алчевської вже з вулиці Новий світ пише: «Досі мала я при собі дуже доброго товариша в особі Остапа Луцького, котрий редагував кілька місяців нашу «Буковину». Якраз вчора від’їхав, і чую погану порожнечу…». Луцький намагався розрадити її: «Ви більше взяли до серця моє військо, чим сам чужинець».

Перебуваючи на службі, вони майже кожного дня слали одне одному теплі слова підтримки. Проте сталася якась дуже важлива подія в житті панни Ольги, яка несподівано перервала їхню ідилію і мабуть назавжди залишиться таємницею. У листі від Луцького холодного 20 січня 1908 року: «Перший раз прийшло від Вас до мене студене слово… в неоднім разі слово Ваше родило в мені віру і любов до всього, що гарне і шляхетне. Від Вас я також вчився вірити людей і любити гарний світ. Ви перші навели мене на шлях, де все мені було добре, бо Ви перші навчили мене розуміти, кільки краси в житті може дати щира, тонка приязнь. Ви дали мені в руки «Скарб убогих» і свої гарні та щирі листи. Се всьо одно не раз держало мене в житті. І за се я Вам, Пані, дуже-дуже вдячний. Того добра (…) вже ніщо від мене не відбере. І хоч (як чую) розходяться наші шляхи, то все-таки певні будьте Пані, що сього я Вам не забуду і Вас все згадувати буде душа моя так, як згадується молодість свою.

Ви все останете для мене тим, чим були…скінчився якийсь новий Valse melancolique (це був улюблений твір Луцького як і «Ніоба», в який найтонше відчувається артизм, аристократизм і гордість, які найбільше цінував в Ользі та її творах)... але його не забувається. Життя навчило мене годитися, а спомин для мене є джерелом нового життя. Вмію споминами жити.
Не шукаймо причин, чому воно так сталося з нами. Сумно, що сталося. Хай на все дивиться тепер Час і хай Вам колись скаже всю правду».

Пророчими стали його слова із переднього слова до Альманаху, які він написав ще в 1904 році: «Знаю… Опаде листє зелене, – затруть ся колись наші сліди, отворить ся брама таємна, а на сім «позиченім» світі лишуться тільки колишні мрії і думи…». І далі – «Головна річ мати серце і писати щиро і мати талант і культуру. А ще краще: гарно жити».
Його «романс» з Кобилянською скінчився, хоч вони й лишилися в приятельських відносинах. Їхні стежки розійшлися, от і все. Вони і дальше підтримували гарні стосунки. Остап Луцький своєю працьовитістю, винятковою особистою культурою і небуденним даром слова завжди викликав до себе повагу Ольги Кобилянської.

Писала вона у листі до Христі Алчевської від 10 листопада 1909 року: «Тепер перебуває в Чернівцях при редакції «Буковини» О. Луцький… і раз на дві неділі заходить до мене». І хоч історичні події розвели їх потім в просторі і часі, проте ніколи вони не переривали свого спілкування і зв’язків». Вже значно пізніше, 16 жовтня 1931, в листі до Іванни Блажкевич Кобилянська пише: «Відвідував мене цього місяця в повороті з Бухарешта посол Остап Луцький…».
Навіть на вінчання Остапа з Орисею Смаль-Стоцькою Ольга Кобилянська отримала запрошення, але ми не знаємо, чи вона була на ньому присутня.

У Чернівцях вони дальше переписувалися, так як на той час ще не було телефону. Як найбільший скарб продовж всього життя зберігав листи від Кобилянської О. Луцький, які потім потрапили до КДБ.

Детальніша інформація про Остапа Луцького в книзі
 
 
Муза і чин Остапа Луцького / Упорядники: Василь Деревінський, Данило Ільницький, Петро Ляшкевич, Надія Мориквас. – Київ: Смолоскип, 2016. – 936 с.; іл.

Презентація книги на сайті Муніципальної бібліотеки:
 
 
22 листопада – 110 років від дня народження письменника,
 
 
перекладача і журналіста Юліана Веспера (Julian Vesper, псевдонім Teodora S.Grossu, 1908- 1986)

 
Він народився в селі Верхній Городник, поблизу Сучави, яке тоді належало до Південної Буковини (нині територія Румунії) в родині фермера і церковного співака Костянтина Гросу і його дружини Теодосії. Початкову освіту отримав в рідному селі, а середню – в престижному на той час ліцеї ім.Е.Гормузакі в Радівцях, який успішно закінчив в 1927 році. Вищу освіту студіював в Чернівецькому університеті на літературно-філософському факультеті.

В Чернівцях завжди була сприятлива ситуація для літературно-мистецького і журналістського життя. І Юліан Веспер ще із студентських років активно занурився в активне життя міста. Він був одним із засновників і керівників літературного товариства в Чернівцях «Іконописець» (« Іконар»).

І хоч він закінчив вищу науку - університет в Бухаресті в 1933 році, проте по його закінченні повернувся в Чернівці. Тут з перервами був головним редактором газети «Гласул Буковіней» ( Glasul Bucovinei ) до 1937 року, в якій він працював, ще будучи студентом. Працював начальником департаменту в міністерстві праці та соціального захисту впродовж 1934-1942 років. Після війни, впродовж 1944 – 50 років був перекладачем, редактором і прес-секретарем пресової агенції в Румунії «Аджерперс» (Agerpres). В наступні роки був на посаді коректора у Державному видавництві літератури та мистецтва (1951-1956).

Перші поезії були опубліковані в шкільному журналі ще в 1924 році, коли він був ще зовсім юним ліцеїстом. Пізніше, вже будучи студентом в Чернівецькому університеті, він став активним учасником серед молодих буковинських поетів-модерністів. Його поезії ввійшли в поетичну антологію «Poeţi tineri bucovineni», яка вийшла в 1938 році. Він автор окремих видань поезії та прози – «Сузір’я» (1935), «Північні поеми» (1937), яка була відзначена премією спілки письменників Буковини, «Джерела» (1940). Романів : «Весна в країні Буків» (1938), «Голос»(1967), Історичних повістей: «Міхай Хоробрий» ( 1939), «Постаті князів» (1944), «Слухаючи ночі» (1972), «Третій обрій»(1979), «Пейзаж на краю неба» (1984).

Проте найбільшу популярність він отримав як перекладач.

В його перекладі на румунську мові вийшли твори Чінгіза Айтматова, корейські народні казки (Збірник «Суп черепаховий», 1974). Особливе місце в його перекладацькій праці займав карело-фінський народний епос «Калевала», який вийшов в1968 році з власною передмовою, який на той час був дуже популярний.

Ще більшу славу йому приніс переклад всесвітньовідомого роману Михайла Шолохова «Тихий Дон». Влітку 1930 року, коли він ще був студентом Теодлором Гроссу Бухарестського університету, йому потрапило до рук це парижське видання французькою мовою. Він прекрасно володів французькою і тому із захватом прочитав роман. А літо витратив на переклад цього твору.

Він був першим його перекладачем на румунську мову. Він був сам дуже захоплений цим твором і завершив свій переклад першої частини ще восени 1930 року. До слова, перші уривки з перекладу цього роману були надруковані 19 квітня 1934 року в газеті «Гласул Буковіни". Цікаво, що вже пізніше, після виходу цього роману в Бухаресті, літературні критики називали перекладача не інакше, як «буковинський поет».

Проте видавці відмовились його видати, так як невідомо було, коли Шолохов завершить свою епопею. Таким чином, аж в 1938 році був підписаний контракт на видання І книги перекладу «Тихого Дону». Проте вийшов він аж в 1943 році тиражем 5 тисяч книг. На той момент то треба було мати мужність видати саме цей твір. Хоча варто відмітити, що вийшов він з дуже значними скороченнями.

Відомий літературознавець Г.Барбе в своїй доповіді Асоціації славістів Румунії в 1969 році заявив, що «перший переклад «Тихого Дону» являє собою однин із самих світлих моментів інтелектуального і культурного розвитку Румунії в минулому».
 
 

Відомо також, що навіть сам автор роману високо оцінив прихильність та увагу Васпера до радянської літератури. Він прислав йому из Вешенской в подарунок розкішно ілюстроване видання «Тихого Дону» з автографом : «Юліану Весперу з добрими почуттями. Михаїл Шолохов. 11. 4. 1969 р.»

Він також автор публіцистичних статей на філософську тематику та літературознавчі розвідки. 

Юліан Веспер відійшов у вічність 22 лютого 1986 року в Бухаресті. 


 
 
26 листопада – 200 років від дня народження поета, церковного і культурного діяча, митрополита Буковини Сильвестра Мораріу-Андрієвича (Silvestru Morariu Andrievici, чернече ім'я Сильвестр,1818-1895)
 
 
 Він народився в селі Митюк-Драгомирна, Сучавського повіту, в родині священика. Тому за тодішньою традицією, він початкову освіту отримав в Чернівецькій цісарсько-королівській державній гімназії, а потім в богословській семінарії. По її закінченні вступає в шлюб, а 28 липня 1846 року приймає пресвітерський сан. І був призначений на парафію в село Чагор Чернівецької повіту, де правив в місцевому храмі 20 років. В 1864 році шанований митрополит Євген Гакман призначив його проповідником кафедрального собору в Чернівцях. Також одночасно він був викладачем у Чернівецькій духовній семінарії та регентом місцевої консисторії. Через чотири роки був визначений у ній консисторським радником.

В 1874 році після смерті дружини, вступає до монастиря і приймає чернецтво з ім'ям Сильвестра. Незабаром був зведений в сан архімандрита і призначений намісником монастиря. З 1877 року – консисторський архімандрит і генеральний вікарій Буковинської митрополії.

12 березня 1880 року найвищим рішенням імператора Австро-Угорщини призначений митрополитом Буковинським, на цій високій духовній посад він був 15 років. Того ж року висвячений на єпископа в церкві Святої Трійці у Відні. За 15-річне управління єпархією митрополита Сильвестра було споруджено в Буковині 70 нових православних храмів, 60 з яких до освячені особисто самим архіпастирем. 
За законами Австрії він обирався членом буковинського сейму і депутатом віденського парламенту.

За його наказом скликаний був у 1891 році церковний конгрес для обговорення питань щодо внутрішнього управління справами православної церкви в Буковині.

Його стараннями на чернівецькому богословському факультеті була відкрита кафедра церковно-слов'янської мови.
Багато часу та уваги він приділяв культурно-просвітницькій праці. Саме він був натхненником та засновником в 1881 році Товариства «Гармонія».

Він підготував і видав багато підручників з літератури, математики та релігії для народних шкіл. І зрозуміло, що найбільше працював над виданнями для потреб богослужіння, серед них: «Церковні недільні проповіді» (1860), «Церковна хорова музика», яка вийшла в 1879 році в Чернівцях, «Типікон східної православної церкви» (1883), «Апологія» (1885, 1890) та інші богослужбові праці. Аби мати можливість донести Боже слово до народу, в 1882 році заснував типографію при чернівецькій православній митрополії і церковний двомовний журнал «Кандела» («Лампада»). В цьому ж виданні друкувався такий популярний серед народу «Буковинський календар». Митрополит друкував в ньому не тільки духовні матеріали на всяку потребу, але й художні твори, яких в нього також було багато, особливо популярні на той час байки. Тут же він друкував і свої переклади, яких в нього також було чимало.

В 1893 році на Буковині було урочисто відсвятковано 50-річний ювілей служіння митрополита Сильвестра в священному сані і одночасно 20 років заснування Буковинсько-долматинської митрополії з резиденцією в Чернівцях.

Відійшов митрополит Сильвестр на другий день великодніх свят, 3 квітня 1895 року і похований на міському кладовищі в митрополичий усипальниці.
 

 
 
27 листопада – 125 років від дня народження письменника,
літературознавця, доктора філософії Васіле Герасіма (Gherasim) (1893- 1933) 


 Народився в селі Марджіня Радівецького повіту. Закінчив в 1914 році престижний як на той час ліцей в Сучаві, вищу науку подався студіювати до Відня. Провчившись три роки, повернувся в Чернівці, так як настали важкі воєнні роки. По закінченні Чернівецького університету працював якийсь час в науковій бібліотеці, а потім асистентом на літературно-філософському факультеті. Одночасно захистив докторську роботу і став професором цього факультету. Паралельно викладав філософію в Чернівецькому ліцею ім. А.Пумнула, чоловічій учительській семінарії та в ліцею №4 (нині гімназія № 5).

При тому не залишав досить поважну наукову та літературну спадщину, як на дуже короткий вік.

Єдина збірка «Поезії» вийшла в 1934 році в Чернівцях вже по його смерті. А от філософські та літературознавчі видання виходили при житті автора. Серед них «Філософія історії А.Ксенополя», «Система свідомих енергій», «Роль прекрасного у Філософії А.Шопенгауера», «Історична концепція Н.Йорги» та інші . Серед літературознавчих досліджень найперше місце, це безперечно творчість класика румунської поезії Михая Емінеску: «Родина Еміновичів» (1923), «Емінеску у Відні» (1923), «Життя М.Емінеску» (1933), «Александрі та Емінеску». Як результат цих досліджень, які не втратили своєї актуальності в 1977 році в Яссах вийшов окремий том № 8 його праць «Міхай Емінеску» з серії «Емінескіана». 
Досліджував творчість інших класиків світової літератури: Г.Ібсена, А.Чехова, Ф.Достоєвського, М.Садовяну, Й, Караджале та інших.

Відійшов у вічність 12 лютого 1933 року в Чернівцях, де й спочиває, проживши всього 40 років.

 
 
27 листопада – 200 років від дня народження літературознавця,
 
 
письменника, педагога, культурного діяча Арона Пумнула (1818- 1866).

Він народився в бідній селянській родині в селі Кучулата (Трансільванія). Початкову освіту здобув у місті Одорхей, а гімназію закінчив в місті Блаж. По її закінченні в 1841 році ще навчався в теологічній семінарії у Відні, де вивчав також філософію та філологію. В 1846 році повернувся викладати філософію в Блазькому ліцеї. Будучи молодим та амбітним чоловіком, він брав саму активну участь в революційних подіях 1848 року, так званій «Весні народів». Як активному учаснику тих подій, йому прийшлось переховуватись від переслідувань і так Арон Пумнул дістався Чернівців. Він був дуже хворим і виснаженим на той час. Тому йому прийшлось перебути трохи у свого друга Іраклія Порумбеску, батька видатного композитора Чіпріана Порумбеску. Разом з братами Гурмузакі з 1848 року починає видавати газету "Буковина" і стає її редактором. В 1849 році був оголошений конкурс на вакантну посаду завідуючого першої кафедри румунської мови та літератури при Чернівецькій гімназії, яку він виграв. Він обіймає цю посаду до кінця свого життя. Крім гімназії, він викладає ще і в богословській семінарії.

Він активно займався культурною діяльністю. У науковій та творчій діяльності проявив себе як талановитий лінгвіст, автор дидактичних підручників та інших наукових праць. Сприяв використанню латинського алфавіту замість кирилиці, безуспішно намагався заборонити неологізми. Був людиною енциклопедичної культури, яка вірить у силу освіти для розвитку національного відродження і вважав центральним "питання про мову".

Арон Пумнул підготував фундаментальну літературну антологію про життєпис літераторів, що проживали на Буковині, яка вийшла в 6 томах впродовж 1862 – 1865 років. Відомі ще такі праці автора: «Grammatik der Rumänische Sprache für Mittelschulen» (1864), «Незалежність румунської мови в своєму розвитку та в написанні» (1850, Чернівці), «Бесіди батька з сином про мову та румунське слово» (1850, Чернівці). «Краткий очерк...» (1865, Чернівці).

Вчителі та викладачі залишаються в пам’яті нащадків через своїх талановитих учнів. Так і Арон Пумнул залишився в літературному житті Чернівців та й світового літературознавства через свого талановитого учня. Адже саме він помітив і підтримав в потрібний момент молодого гімназиста Михая Еміновича. Як тепер прийнято говорити, він його створив. Адже саме під впливом ідей та поглядів свого вчителя, який провадив дуже потужну просвітницьку роботу, молодий гімназист Михай Емінович зідентифікував себе саме як румуна. Зовсім юний, він був цілковито зачарований особою свого вчителя. Проводив з ним весь свій час і навіть жив в його помешканні і за цей час впорядкував домашню бібліотеку свого вчителя, одночасно перечитуючи все, що тільки можна було. Під впливом Арона Пумнула він змінив своє ім’я на Міхай Емінеску і почав писати римовані рядки саме румунською. Адже сама гімназія на той час була державною і всі предмети в ній читались німецькою мовою. Проте в свої 16 років він пережив дуже сильну втрату. Адже улюблений вчитель відійшов у вічність в доволі молодому віці 12 січня 1866 року і йому на той час було всього 47 років.

Арон Пумнул свій спочинок знайшов у Чернівцях, і до сьогодні його могилу прикрашає дуже великий і мистецький надгробок. 
А молодий поет Емінович опублікував в цьому ж році свій вірш, який був посмертною присвятою улюбленому вчителю.

Нині в Чернівцях, на вулиці його імені, на обійсті будинку, де, вважається, жив Арон Пумнул, стоїть погруддя його найвідомішого учня Міхая Емінеску. 
Джерело світлин: https://kalevalamaailmalla.kalevalaseura.fi/kaantajat/vesper/
https://uk.wikipedia.org/wiki/
https://tribuna-magazine.com/eminescu-despre-aron-pumnul/
Свої останні години відлічує зимовий місяць грудень і 2018 рік . Багато гідних людей, знаних і не дуже, які в різний час творили культуру, літературу і науку в нашому місті, мали в цьому місяці ювілейні дати.



5 грудня – 115 років від дня народження літературознавця, педагога Олександра Пулинця (1903-1980)



Олександр Степанович народився в м. Ніжин на Чернігівщині. По закінченні Ніжинського педінституту залишився там працювати.Роботу перервала Велика Вітчизняна війна. По її закінченні за направленням приїхав у Чернівецький університет, в якому працював понад тридцять років доцентом, завідувачем кафедри і деканом філологічного факультету. В його науковому доробку – ґрунтовні праці з теорії літератури. Проте найбільшу пошану в науковому світі мав «Короткий словник літературознавчих термінів» (у співавторстві з В. Лесиним), який витримав три видання і не втратив своєї актуальності донині. Він активно відгукувався на літературно-мистецьке життя Чернівців – в місцевій пресі друкував статті про творчість письменників, відгуки і рецензії на вистави в Чернівецькому театрі, на концерти.
На вулиці Університетській на будинку під № 12 меморіальна дошка свідчить, що «У цьому будинку у 1952–1980 рр. жив відомий український філолог, публіцист, Заслужений працівник культури України Олександр Степанович Пулинець (1903–1980)». 


12 грудня – 90 років від дня народження режисера Євгенії Золотової (1928)




Вона народилась в м. Синельнікове Дніпропетровської області. Народна артистка України (1981).В 1950 році закінчила Київський інститут театрального мистецтва ім.Карпенка – Карого. Після закінчення інституту пішла працювати в Чернівецький музично - драматичний театр ім. О.Кобилянської. Кращі вистави Євгенії Золотової : «Титанік – вальс» Т.Мушатеску (1960), « Каса Маре» Йона Друце (1962), «Дами і гусари» О. Фредро ( 1964), «Матінка Кураж та її діти» Б.Брехта (1965), « Голосіівський ліс» В. Собка ( 1969), «Вовчиха» (1963) і « Земля» (1980) (за творами О.Кобилянської), «Пам'ять серця» О. Корнійчука (1970), «Трибунал» А.Макайонка (1971), «Метва хватка» Дж. Голсуорсі (1979), «Дівчата нашої країни» І. Микитенка (1981), «Філумена Мартурано» Е. Філіппо ( 1983) та ін. з 1991 Є.Золотова проживає в Ізраїлі.



14 грудня – 85 років від дня народження поета Петра Палія (1933 – 2013) 

Він народився в селі Козлів Могилів – Подільського району Вінницької області. Член НСПУ (1959). Закінчив 1958 факультет журналістики Київського університету. Працював у видавництвах, а з 1964 в газеті «Радянська Буковина». Його було репресовано за сміливі виступи в пресі. Довелось два роки побувати в засланні в Красноярському краї. Вірші Петра Палія за словами В. Сосюри «народні, пісенні й музичні». Далі поет писати вільно не зміг через переслідування, однак залишився незламним. Преса відмовлялася друкувати «антирадянщика», партійні ідеологи влаштовували поету партійні судилища.Петро Палій є автором поетичних збірок: «Пісня з Карпат», «Березіль», «Повнодення», « Живу тобою радосте». В житті поета сталася трагічна подія: загинув 23 – річний син. Збірка «Син» це смуток та біль поета, реквієм за загиблим молодим життям. Але біла не зламала поета, він продовжує трудитись. З’являються нові збірки «Заграю на обірваній струні», «А за Брусницею», « Прощання з птицями», « Пливуть поволі білі лебеді, мій сум гойдають на крилі». Його твори високої проби є лірикою короткого пісенного жанру, в них панує клімат милосердя, людської щирості й довірливості. Їм притаманні високопатріотичні , громадянські мотиви, тема України, рідної природи. Багато поезій поета перекладено на музику. Поет є лауреатом премії ім. Д. Загула (1993)


15 грудня – 160 років від дня народження доктора філософії, професора зоології,
ректора Карла Зелінки (Karl Zelinka, 1858 - 1935)



Він народився в місті Маренберг, де отримав початкову освіту. Потім навчався в університетах Інсбрука та Граца. В 1882 році саме в університеті Граца отримав наукове звання доктора філософії, де він на той час працював асистентом зоологічного інституту. Пізніше в цьому ж закладі обійняв посаду приват-доцента зоології, порівняльної анатомії та порівняльної історії розвитку, а згодом отримав звання професора зоології.
В 1897 році його було запрошено працювати в Чернівецький університет і 18 липня цього року його було призначено ординарним професором зоології. 
На 1908–1909 навчальний рік Карл Зелінка був обраний ректором Чернівецького університету. Як ректор (за посадою) обирався депутатом Крайового сейму Буковини Х-того скликання.
Після закінчення Першої світової війни він повернувся до Відня, де в 1935 році відійшов у вічність.
Він проводив наукові дослідження в області гістології нервової системи риб; анатомії, біології й ембріології нижчих червоподібних та інших галузях зоології.
Його внесок в науку ще за життя був належно поцінований і самий повний енциклопедичний словник Ф.А. Брокгауза та І.А. Ефрона містить його наукові праці. Серед найважливіших варто назвати: «Die Nerven der Cornea der Knochenfische und ihre Endigung im Epithel» (1882); «Studien über die Räderthiere» (1886–1891); «Die Gastrotrichen» (1889); «Ueber die Organisation von Echinoderes» (1894).



25 грудня – 135 років від дня народження вчителя, письменника-новеліста
Данила Юрійовича Харов’юка (1883-1916)

Він народився на присілку Харова села Підзахаричі Вижницького повіту.
Навчався у Чернівецькій вчительській семінарії, де українську мову і літературу йому читав Осип Маковей, який і помітив його талант. Данило був його улюбленим учнем. Пізніше обдарованість молодого письменника відзначив навіть Іван Франко. 
По закінченні навчання він впродовж 1905-1914 років працював вчителем 
в гуцульських селах. І одночасно займався літературною творчістю. Його твори публікували на сторінках "ЛНВ", "Ілюстрованої України", "Часу", "Народного багатства", "Каменярів" та ін.
Проте почалася Перша світова війна і в 1915 році його мобілізували до австрійської армії. Восени 1916 року він тяжко захворів і 14 жовтня цього року, у віці 33 роки, відійшов у вічність в місті Тешин, яке на той час входило в склад Австро-Угорщини і належало австрійській Сілезії. 
Данило Харов’юк залишив невеликий за обсягом доробок, серед якого новели «Палагна», «Ліцитація», «Баби», «Посліднє верем’є», «Хлиставиця», «Вроки», «Кислий хліб», «Жаль», «Спомин», «Тезки», «Смерть Сороканюкового Юри» свідчить, що його творчість своїми тенденціями належала до української прозової школи періоду раннього модернізму. А так як він народився на Гуцульщині, то в своїй творчості він звертався до життя саме гуцулів, яких добре знав. Не лише зображував актуальні проблеми, а й розкривав внутрішній світ так званої маленької людини – з його драмами, радостями, переживаннями, клопотами у щоденній боротьбі за виживання.


30 грудня – 125 років від дня народження
письменника, фольклориста Корнила Ластівки (1893-1975)

Він народився в селі Горошівці нині Заставнівського району. Навчався у державних гімназіях Чернівців і Кіцманя. У Кіцманській гімназії вирішальний вплив на нього мав учитель україністики, автор підручників з української мови Микола Равлюк. Завдяки йому гімназист познайомився майже зі всіма творами української літератури. Коли він закінчував науку, почалася Перша світова війна. І хоч короткозорість врятувала юнака від фронту, але від злигоднів воєнної пори вберегти не змогла. Поневірявся на заході Австрії та Угорщини. Восени 1915 року повернувся на Буковину, записався на теологічний факультет Чернівецького університету. Зі вступом до краю російських військ навесні 1916 року тікає в гори, до села Сергії Путильського району, переховується в тамтешнього священика. Запідозреного в шпигунстві на користь Австрії його заарештували й запроторили до в'язниці, звідки його звільнила революція 1917 року в Росії.
Проте в листопаді 1918 року знову був заарештований. Відпущений на волю через брак незаперечних доказів вини, продовжував патріотичну діяльність, брав участь у таємному літературно-науковому гуртку, який збирався в домі молодого поета Миколи Марфієвича. Брав активну участь у підготовці та виданні журналу "Промінь", який виходив у Чернівцях упродовж 1921 – 1923 років.Паралельно з цією діяльністю продовжував студії в Чернівецькому університеті, але не на теологічному факультеті, на який записався раніше, а на філологічному відділі факультету філософського, де слухав славістичні курси професора Євгена Козака. Наприкінці 1930 року завершив університетські студії, але відповідної посади не отримав. 1932 року змушений був перебратися в Південну Буковину, до Кімполунга, де працював священиком. Заодно співпрацював у чернівецьких виданнях "Час", "Самостійна думка", "Самостійність" та ін.
Писав оповіданнями на історичну тематику, видав окремою збіркою твори про добу гетьмана Сагайдачного ("Перевертень", 1935). Та найчастіше в полі його зору перебували проблеми сучасної йому дійсності. Це стосується передовсім циклів "Війна" (1923) і "Село" (1934).У 30-ті роки підготував до друку два романи – "По втраті батьківщини" та "Біла мрія", доля яких, на жаль, невідома.У важкі міжвоєнні роки переїхав до Австрії, де продовжував працювати над оповіданнями й повістями, одна з яких, "Два шляхи", увійшла до книжки "Відірвані листки", виданої до його 75-річчя у Буенос-Айресі (вид-во "Новий клич", 1968), а друга, "Стогне земля", побачила світ в аргентинському журналі "Дзвін".
Як справжній чернівчанин, він не оминув увагою перекладацьку працю – переважно з німецької та румунської мов. Наприкінці 20-х – на початку 30-х років він опублікував у газеті "Час" уривки з романів: німецького письменника Е.М. Ремарка "На західному фронті без змін" та швейцарського автора Ернста Цапа "Що зламало життя", твори інших майстрів. Також він підготував переклад роману румунського прозаїка Лівіу Ребряну "Йон".
В 1941 році переїхав до Відня, де відійшов у вічність 17 грудня 1975 року. 


145 років музичного діяча, диригента, юриста
Модеста Олександровича Левицького (1873-1927) 

Він народився в місті Скала-над-Збручем. По закінченні юридичного факультету Чернівецького університету залишився тут працювати. Але поскільки мав ще й талант до музики, то брав саму активну участь в музичному та культурному житті Чернівців. 
Коли в 1902 році видавалась збірка Лесі Українки «Відгуки», то до її виходу прилучився і Модест Левицький, який вклав свої дуже конкретні кошти на її видання.
Він заснував і впродовж 1899-1916 років був керівником хорового товариства буковинський «Боян». В 1904 році відкрив першу на Буковині українську музичну школу ім. М.Лисенка, яка проіснувала до 1916 року. І тільки події Першої світової війни перервали цю сторінку його діяльності. Він виїхав в Австрію де й відійшов у вічність в 1927 році.



Згадаємо і ці імена людей, які в різний час творили культуру, літературу і науку
в нашому місті, а також важливі дати з життя Чернівців.


3 вересня – 100 років від дня народження професора медицини, дійсного члена НТШ
Михайла Романовича Цегельського
(1918 – 2010)

Він народився в Чернівцях в родині шанованої і знатної галицької родини Цегельських. Батько – Роман Цегельський, був професором фізики в університеті. Мати Меланія — з відомого роду Левинських. Батько закінчив природничий факультет, кафедру експериментальної фізики та теорії відносності, Чернівецького університету з відзнакою і залишився тут працювати. В 1911 році він отримав звання доктора філософії. Під час Першої світової Роман Цегельський емігрував з родиною до Відня, у 1917–1919 роках – повернувся в Чернівці, де у 1918 році став головою фінансової комісії Українського Крайового Комітету Буковини. Саме цього року і народився в них син Михайло. Студії з медицини він закінчив у Львівському медичному університеті. Ступінь доктора медичних наук отримав у Гетінгенському університеті в Німеччині в 1948 році. По закінченні війни емігрував до Сполучених Штатів Америки, де працював у лікарнях Нью-Йорка. В 1995 році став професором Нью-Йоркського медичного коледжу.
Член Світової федерації українських лікарських товариств (СФУЛТ). Ініціатор і спонсор українського видання двотомного «Медичного ілюстрованого словника Дорланда».
Коли Україна отримала Незалежність, він не оминав нагоди приїхати на батьківщину. Починаючи з 1992 року він виступав з доповідями на Конгресах Світової Федерації українських лікарських товариств (СФУЛТ) у Харкові (1992), Дніпропетровську (1994), Одесі (1996) і Ужгороді (1998), читав лекції з гінекологічної патології, організації планової медичної допомоги та резидентури у США. Михайло Цегельський спільно з ректором Одеського державного медичного університету Валерієм Запорожаном опрацював і спонсорував серію навчальних посібників і підручників «Акушерство та гінекологія» (Київ, Здоров'я, 1996), «Акушерство та гінекологія» для лікарів-інтернів у 2-х томах (Одеса, ОДМУ, 2005), атласи «Гінекологічна патологія» (Одеса, ОДМУ, 2002) та «Оперативна гінекологія» (Одеса, ОДМУ, 2007).
Д-р Цегельський залишив по собі багату спадщину, яка сприяє піднесенню української медичної термінології до міжнародних стандартів.
Він прожив довге і гарне життя, наповнене щирою любов’ю до України та улюбленої праці – медицини. 5 березня 2010 року Михайло Романович Цегельський відійшов у вічність в Ню-Йорку.


135 років від дня народженя художника
Одо Добровольського (Odo Dobrowolski, 1883 – 1917)


Він народився в Чернівцях в родині Юзефа Добровольського, який на той час працював в нашому місті як чиновник Галицького Намісництва. Мама – Євгенія Віттіх. Гімназію закінчив у Львові і подався студіювати до Кракова в Академію витончених мистецтв. В 1908 – 1909 роках вдосконалював заняття високим мистецтвом в Парижі і Мюнхені, хоч потім ще повертався в мистецькі європейські столиці. Зимою 1914-1915 років видав альбом кольорових літографій про Львів. 
В мистецтві він користувався в основному такими вишуканими техніками як акварель, пастель і гуаш. Малював пейзажі своїх улюблених міст – Львова та Парижу. Більшість його картин зберігається у Львівській Картинній Галереї. 
Він намагався знайти своє місце у важкі воєнні роки, проте кволе здоров’я не витримало і він відійшов у вічність в Києві в 1917 році у зовсім молодому віці. Йому на той час було всього 34 роки.

180 років від дня народження поета та члена румунської академії
Димітріє Петріно (Petrino, 1838-1878)

Він народився в селі Ружниця, нині Окницького району в Молдові, в дуже багатій на той час родині. Батько був сільським поміщиком, а мати – Єфросинія Петріно ( Єуфрозина Гурмузакі, 1820 – 1891), народилась в селі Чорнівка, в одній з найбагатших родин баронів Гурмузакі, в якій було 5 синів і 2 донечки. Вона була добре освіченою жінкою свого часу, дівчаткам дали домашню європейську освіту. Особлива увага приділялася музиці. Для цього було запрошено професійного вчителя співів та гри на піаніно, віденського професора Грейнера. В їхньому маєтку дівчаткам давала уроки музики сестра відомого французького письменника Віктора Гюго мадам де Гює (Гвійо) з Парижа. 
Єуфрозина Гурмузакі збирала і поклала на ноти багато відомих буковинських пісень, дойн, співанок і мелодій.
Тому зрозуміло, що коли в неї народився син Димітріє, вона дала йому щонайкращу освіту і добре виховання. Спочатку його домашнім вчителем був Ніколає Сберіа, а потім значний вплив мали його дядьки по-матері – брати Гормузакі. Будучи молодою і дуже забезпеченою молодою людиною, він подорожував до Італії, Австрії та Німеччини, де вивчав літературу та культуру Європи. Впродовж 1864 - 1867 років він був військовим офіцером і служив в Ботошанах. По закінченні служби ще подорожував Європою, проте в 1875 році повернувся в Ясси, де став директором Центральної бібліотеки. Одночасно його запросили професором кафедри румунської літератури в Яському університеті, а в 1877 році він був обраний членом-кореспондентом Румунської академії. 
Звичайно, що отримавши класичну гуманітарну освіту та познайомившись із надбаннями світового мистецтва, він і сам займався літературою – і поезією насамперед. В Чернівцях виходять його ліричні збірники «Квіти на могилі» («Flori de mormânt» ) в 1867 році та «Світло і тіні» («Lumine şi umbre») в 1870 році, « Рауль» в 1875; «La gura sobei» в 1876 та «Легенда Мурулуй» в 1877. В своїй поезії він більше передавав свої душевні страждання і нездійсненні мрії. Перші його поетичні спроби підтримав відомий румунський письменник Васіле Александрі. Проте Димітріє Петріно мав необережність не дуже схвально відгукнутись про поезію відомого поета Михая Емінеску, чим і попав мабуть в опалу до пізніших літературознавців та видавців.Він відійшов у вічність 29 квітня 1878 року в досить молодому віці, йому було всього 40 років і похований в Бухаресті.



155 років від дня народження співака (кантора), викладача музики
Михайла Урсуляка (1863-1928)




Він народився в селі Гугалина, нині Зелений Гай, Новоселицького району. Від природи мав талант до музики та абсолютний слух, тому зрозуміло що на той час цей дар можна було проявити тільки в церковному хорі. Але поскільки родина була небідна, то його відправили вчитися на теологічний факультет, де освіту можна було отримати за кошти Буковинського православного фонду. На той час музику тут викладав Сидір Воробкевич. Вдосконалював навчання і методику викладання музики у Віденській консерваторії. По її закінченні повернувся в Чернівці, де викладав музику в духовній семінарії та в школі церковних канторів. Мав духовний сан архідиякона. Володів чудовим голосом (ліричним тенором) і співав в церковному хорі.В 1902 році в Чернівцях видав збірник «Румунська церковна хорова музика», який зібрав і впорядкував. Гордістю Михайла Урсуляка були його діти, яким він передав талант до високої музики. 
Його син, Ян Урсуляк (1889 – 1915), закінчив юридичний факультет, а потім Віденську консерваторію, де він навчався у знаменитого буковинця і гордості Відня Євсевія Мандичевського. 
Він є автором хорів, пісень, церковних мелодій, як от: «Гімн Св. Літургії», «Ліітургії Св. Іоанна Златоуста» «Отче наш» та інші духовні твори. Поклав на музику низку буковинських народних пісень.На жаль, він відійшов у вічність у зовсім молодому віці. Значно щасливішою була доля його доньки Віоріки Урсуляк (1894-1985), яка стала знаменитою оперною співачкою (мецо-сопрано). По закінченні Віденської консерваторії вона виконувала головні партії в операх Моцарта, Бетховена, Вагнера, Верді, Пуччіні та інших знаменитих композиторів на всіх європейських сценах. Саме для її голосу писав свої знамениті опери Ріхард Штраус, в яких вона виконувала головні ролі. При кожній нагоді вона приїжджала в Чернівці і давала тут свої знамениті концерти.


175 років від дня народження історика, бібліографа, доктора філософії, краєзнавця,
надвірного радника Йоганна Полека (Johann Polek, 1843 – 1915)

Він був надзвичайно високоерудованою людиною і поліглотом – досконало володів вісьмома мовами: німецькою, англійською, французькою, італійською, чеською, польською, російською, румунською. Тому з 1896 року він був хранителем (кустошом) фондів університетської бібліотеки. Впродовж 1903 – 1913 років займав посаду директора наукової бібліотеки Чернівецького університету. Він дуже багато зусиль і праці приклав, аби вивести її на високий рівень, який на той час був в університетських бібліотеках Європи. Разом із професором Йоганном Сбієру удосконалили розроблену Адольфом Фікером для Крайової публічної бібліотеки класифікаційну таблицю книг. Нею й сьогодні користуються як бібліотекарі, так і читачі. Це потребувало перебудувати одночасно і внутрішню роботу бібліотеки: книги розподіляли на 97 відділів, кожному виданню присвоювали буквений шифр, необхідний для розміщення літератури на полицях. Всі видання розставлялись у зростаючому порядку в 90 шафах, кожна з яких відповідала окремій галузі науки. Дисертації та програми навчальних закладів розставляли окремо в інших шафах, дисертації – за таким самим принципом, як і книги, програми – за алфавітом географічних назв міст, відповідно до того, з яких вузів вони надійшли і у хронологічному порядку. Кожне видання мало свій інвентарний номер, зафіксований в книзі обліку бібліотеки. Картки на книги систематизувались за відділами, підбирались у спеціальні коробки за алфавітом. Коробки розміщували у зростаючому порядку номерів відділів в окремій кімнаті.
Будучи краєзнавцем, він часто подорожував по Буковині, вивчав архівні матеріали, опубліковував чимало досліджень. За цей час він написав багато наукових праць з економічної, політичної і культурної історії, етнографії, історичної географії, бібліографії, статистики Буковини кінця ХVIII – початку ХІХ століть, які супроводжував додатками з документами. Тому вони не втратили своєї цінності і до сьогодні ними послуговуються науковці. Серед найважливіших монографій: «Здобуття Буковини Австрією» (1889), «Опис Буковини генерала Сплені» (1893), «Огляд досліджень із краєзнавства та народознавства Буковини від 1773 року» (1892), «Буковина на початку 1783 року» (1894). Під час наукових пошуків у віденських архівах він натрапив на «Опис Буковинського дистрикту», який опублікував окремим виданням у 1893 році. Найбільше матеріалів друкував у «Щорічниках Буковинського краєзнавчого музею», серед них: «Топографічний опис Буковини Ф. Міга» (1897), «Покажчик населених пунктів Буковини у 1775 р.» (1893), «Вірнопідданська присяга Буковини 12 жовтня 1777 р.» (1902), «Старообрядці на Буковині» (1896—99), «Мандрівки Йосифа II до Галичини і Буковини та їхнє значення для останньої провінції» (1895), «Об'єднання Буковини з Галичиною в 1786» (1900), «Буковина на початку 1801 р.: Алфавітний покажчик» (1907), «Початки народного шкільництва на Буковині» та низка історико-етнографічних нарисів про національні меншини Буковини (німців, вірменів, циганів, євреїв). Більше 20 видань науковця зберігаються у фондах бібліотеки й сьогодні. 
Відійшов у вічність в 1915 році і спочиває на Руському цвинтарі в Чернівцях.

140 років від дня народження поета, композитора Адріана Форгача (1878-1905)

135 років від дня народження перекладача, публіциста, видавця, громадського діяча, члена Української національної Ради ЗУНР Іллі (Ілька ) Поповича (1883-1955)

570 років першої згадки про село Ленківці в грамоті господаря Романа, за якою старості Подільському і Кам’янецькому панові Дідріху Бучацькому даровано ціле гроно буковинських сіл. Серед яких Ленковичово село (1448).

230 років тому у Чернівцях в будинку «Три корони» на розі площі Ринок та вулиці Панської (нині будинок О.Кобилянської, 1) відкрито першу кав’ярню (1788).

235 років тому у Чернівцях відкрито «Поштову контору» (поштамт)

220 років тому в Чернівцях почала діяти перша друкарня Екгардта, яка знаходилась на площі Австріяпляц (нині Соборна площа) (1798).

16 грудня - 210 років тому в Чернівцях заснували Першу державну гімназію ім. Франца Йосифа (1808), нині це чернівецька загальноосвітня школа № 1 за адресою Емінеску, 1.

200 років тому почала виходити «Буковинська газета» німецькою мовою

170 років тому відкрито магазин з продажу музичних інструментів у Чернівцях (1848)

155 років почала діяти філія Англо-Австрійського банку (1863).

120 років від заснування Чернівецької дитячої художньої школи (1898).

115 років тому створено музей митрополії Буковини завдяки старанням професора Євгена Козака (1903)

Свої останні години відлічує зимовий місяць грудень і 2018 рік . Багато гідних людей, знаних і не дуже, які в різний час творили культуру, літературу і науку в нашому місті, мали в цьому місяці ювілейні дати.



5 грудня – 115 років від дня народження літературознавця, педагога Олександра Пулинця (1903-1980)



Олександр Степанович народився в м. Ніжин на Чернігівщині. По закінченні Ніжинського педінституту залишився там працювати.Роботу перервала Велика Вітчизняна війна. По її закінченні за направленням приїхав у Чернівецький університет, в якому працював понад тридцять років доцентом, завідувачем кафедри і деканом філологічного факультету. В його науковому доробку – ґрунтовні праці з теорії літератури. Проте найбільшу пошану в науковому світі мав «Короткий словник літературознавчих термінів» (у співавторстві з В. Лесиним), який витримав три видання і не втратив своєї актуальності донині. Він активно відгукувався на літературно-мистецьке життя Чернівців – в місцевій пресі друкував статті про творчість письменників, відгуки і рецензії на вистави в Чернівецькому театрі, на концерти.
На вулиці Університетській на будинку під № 12 меморіальна дошка свідчить, що «У цьому будинку у 1952–1980 рр. жив відомий український філолог, публіцист, Заслужений працівник культури України Олександр Степанович Пулинець (1903–1980)». 


12 грудня – 90 років від дня народження режисера Євгенії Золотової (1928)




Вона народилась в м. Синельнікове Дніпропетровської області. Народна артистка України (1981).В 1950 році закінчила Київський інститут театрального мистецтва ім.Карпенка – Карого. Після закінчення інституту пішла працювати в Чернівецький музично - драматичний театр ім. О.Кобилянської. Кращі вистави Євгенії Золотової : «Титанік – вальс» Т.Мушатеску (1960), « Каса Маре» Йона Друце (1962), «Дами і гусари» О. Фредро ( 1964), «Матінка Кураж та її діти» Б.Брехта (1965), « Голосіівський ліс» В. Собка ( 1969), «Вовчиха» (1963) і « Земля» (1980) (за творами О.Кобилянської), «Пам'ять серця» О. Корнійчука (1970), «Трибунал» А.Макайонка (1971), «Метва хватка» Дж. Голсуорсі (1979), «Дівчата нашої країни» І. Микитенка (1981), «Філумена Мартурано» Е. Філіппо ( 1983) та ін. з 1991 Є.Золотова проживає в Ізраїлі.



14 грудня – 85 років від дня народження поета Петра Палія (1933 – 2013) 

Він народився в селі Козлів Могилів – Подільського району Вінницької області. Член НСПУ (1959). Закінчив 1958 факультет журналістики Київського університету. Працював у видавництвах, а з 1964 в газеті «Радянська Буковина». Його було репресовано за сміливі виступи в пресі. Довелось два роки побувати в засланні в Красноярському краї. Вірші Петра Палія за словами В. Сосюри «народні, пісенні й музичні». Далі поет писати вільно не зміг через переслідування, однак залишився незламним. Преса відмовлялася друкувати «антирадянщика», партійні ідеологи влаштовували поету партійні судилища.Петро Палій є автором поетичних збірок: «Пісня з Карпат», «Березіль», «Повнодення», « Живу тобою радосте». В житті поета сталася трагічна подія: загинув 23 – річний син. Збірка «Син» це смуток та біль поета, реквієм за загиблим молодим життям. Але біла не зламала поета, він продовжує трудитись. З’являються нові збірки «Заграю на обірваній струні», «А за Брусницею», « Прощання з птицями», « Пливуть поволі білі лебеді, мій сум гойдають на крилі». Його твори високої проби є лірикою короткого пісенного жанру, в них панує клімат милосердя, людської щирості й довірливості. Їм притаманні високопатріотичні , громадянські мотиви, тема України, рідної природи. Багато поезій поета перекладено на музику. Поет є лауреатом премії ім. Д. Загула (1993)


15 грудня – 160 років від дня народження доктора філософії, професора зоології,
ректора Карла Зелінки (Karl Zelinka, 1858 - 1935)



Він народився в місті Маренберг, де отримав початкову освіту. Потім навчався в університетах Інсбрука та Граца. В 1882 році саме в університеті Граца отримав наукове звання доктора філософії, де він на той час працював асистентом зоологічного інституту. Пізніше в цьому ж закладі обійняв посаду приват-доцента зоології, порівняльної анатомії та порівняльної історії розвитку, а згодом отримав звання професора зоології.
В 1897 році його було запрошено працювати в Чернівецький університет і 18 липня цього року його було призначено ординарним професором зоології. 
На 1908–1909 навчальний рік Карл Зелінка був обраний ректором Чернівецького університету. Як ректор (за посадою) обирався депутатом Крайового сейму Буковини Х-того скликання.
Після закінчення Першої світової війни він повернувся до Відня, де в 1935 році відійшов у вічність.
Він проводив наукові дослідження в області гістології нервової системи риб; анатомії, біології й ембріології нижчих червоподібних та інших галузях зоології.
Його внесок в науку ще за життя був належно поцінований і самий повний енциклопедичний словник Ф.А. Брокгауза та І.А. Ефрона містить його наукові праці. Серед найважливіших варто назвати: «Die Nerven der Cornea der Knochenfische und ihre Endigung im Epithel» (1882); «Studien über die Räderthiere» (1886–1891); «Die Gastrotrichen» (1889); «Ueber die Organisation von Echinoderes» (1894).



25 грудня – 135 років від дня народження вчителя, письменника-новеліста
Данила Юрійовича Харов’юка (1883-1916)

Він народився на присілку Харова села Підзахаричі Вижницького повіту.
Навчався у Чернівецькій вчительській семінарії, де українську мову і літературу йому читав Осип Маковей, який і помітив його талант. Данило був його улюбленим учнем. Пізніше обдарованість молодого письменника відзначив навіть Іван Франко. 
По закінченні навчання він впродовж 1905-1914 років працював вчителем 
в гуцульських селах. І одночасно займався літературною творчістю. Його твори публікували на сторінках "ЛНВ", "Ілюстрованої України", "Часу", "Народного багатства", "Каменярів" та ін.
Проте почалася Перша світова війна і в 1915 році його мобілізували до австрійської армії. Восени 1916 року він тяжко захворів і 14 жовтня цього року, у віці 33 роки, відійшов у вічність в місті Тешин, яке на той час входило в склад Австро-Угорщини і належало австрійській Сілезії. 
Данило Харов’юк залишив невеликий за обсягом доробок, серед якого новели «Палагна», «Ліцитація», «Баби», «Посліднє верем’є», «Хлиставиця», «Вроки», «Кислий хліб», «Жаль», «Спомин», «Тезки», «Смерть Сороканюкового Юри» свідчить, що його творчість своїми тенденціями належала до української прозової школи періоду раннього модернізму. А так як він народився на Гуцульщині, то в своїй творчості він звертався до життя саме гуцулів, яких добре знав. Не лише зображував актуальні проблеми, а й розкривав внутрішній світ так званої маленької людини – з його драмами, радостями, переживаннями, клопотами у щоденній боротьбі за виживання.


30 грудня – 125 років від дня народження
письменника, фольклориста Корнила Ластівки (1893-1975)

Він народився в селі Горошівці нині Заставнівського району. Навчався у державних гімназіях Чернівців і Кіцманя. У Кіцманській гімназії вирішальний вплив на нього мав учитель україністики, автор підручників з української мови Микола Равлюк. Завдяки йому гімназист познайомився майже зі всіма творами української літератури. Коли він закінчував науку, почалася Перша світова війна. І хоч короткозорість врятувала юнака від фронту, але від злигоднів воєнної пори вберегти не змогла. Поневірявся на заході Австрії та Угорщини. Восени 1915 року повернувся на Буковину, записався на теологічний факультет Чернівецького університету. Зі вступом до краю російських військ навесні 1916 року тікає в гори, до села Сергії Путильського району, переховується в тамтешнього священика. Запідозреного в шпигунстві на користь Австрії його заарештували й запроторили до в'язниці, звідки його звільнила революція 1917 року в Росії.
Проте в листопаді 1918 року знову був заарештований. Відпущений на волю через брак незаперечних доказів вини, продовжував патріотичну діяльність, брав участь у таємному літературно-науковому гуртку, який збирався в домі молодого поета Миколи Марфієвича. Брав активну участь у підготовці та виданні журналу "Промінь", який виходив у Чернівцях упродовж 1921 – 1923 років.Паралельно з цією діяльністю продовжував студії в Чернівецькому університеті, але не на теологічному факультеті, на який записався раніше, а на філологічному відділі факультету філософського, де слухав славістичні курси професора Євгена Козака. Наприкінці 1930 року завершив університетські студії, але відповідної посади не отримав. 1932 року змушений був перебратися в Південну Буковину, до Кімполунга, де працював священиком. Заодно співпрацював у чернівецьких виданнях "Час", "Самостійна думка", "Самостійність" та ін.
Писав оповіданнями на історичну тематику, видав окремою збіркою твори про добу гетьмана Сагайдачного ("Перевертень", 1935). Та найчастіше в полі його зору перебували проблеми сучасної йому дійсності. Це стосується передовсім циклів "Війна" (1923) і "Село" (1934).У 30-ті роки підготував до друку два романи – "По втраті батьківщини" та "Біла мрія", доля яких, на жаль, невідома.У важкі міжвоєнні роки переїхав до Австрії, де продовжував працювати над оповіданнями й повістями, одна з яких, "Два шляхи", увійшла до книжки "Відірвані листки", виданої до його 75-річчя у Буенос-Айресі (вид-во "Новий клич", 1968), а друга, "Стогне земля", побачила світ в аргентинському журналі "Дзвін".
Як справжній чернівчанин, він не оминув увагою перекладацьку працю – переважно з німецької та румунської мов. Наприкінці 20-х – на початку 30-х років він опублікував у газеті "Час" уривки з романів: німецького письменника Е.М. Ремарка "На західному фронті без змін" та швейцарського автора Ернста Цапа "Що зламало життя", твори інших майстрів. Також він підготував переклад роману румунського прозаїка Лівіу Ребряну "Йон".
В 1941 році переїхав до Відня, де відійшов у вічність 17 грудня 1975 року. 


145 років музичного діяча, диригента, юриста
Модеста Олександровича Левицького (1873-1927) 

Він народився в місті Скала-над-Збручем. По закінченні юридичного факультету Чернівецького університету залишився тут працювати. Але поскільки мав ще й талант до музики, то брав саму активну участь в музичному та культурному житті Чернівців. 
Коли в 1902 році видавалась збірка Лесі Українки «Відгуки», то до її виходу прилучився і Модест Левицький, який вклав свої дуже конкретні кошти на її видання.
Він заснував і впродовж 1899-1916 років був керівником хорового товариства буковинський «Боян». В 1904 році відкрив першу на Буковині українську музичну школу ім. М.Лисенка, яка проіснувала до 1916 року. І тільки події Першої світової війни перервали цю сторінку його діяльності. Він виїхав в Австрію де й відійшов у вічність в 1927 році.



Згадаємо і ці імена людей, які в різний час творили культуру, літературу і науку
в нашому місті, а також важливі дати з життя Чернівців.


3 вересня – 100 років від дня народження професора медицини, дійсного члена НТШ
Михайла Романовича Цегельського
(1918 – 2010)

Він народився в Чернівцях в родині шанованої і знатної галицької родини Цегельських. Батько – Роман Цегельський, був професором фізики в університеті. Мати Меланія — з відомого роду Левинських. Батько закінчив природничий факультет, кафедру експериментальної фізики та теорії відносності, Чернівецького університету з відзнакою і залишився тут працювати. В 1911 році він отримав звання доктора філософії. Під час Першої світової Роман Цегельський емігрував з родиною до Відня, у 1917–1919 роках – повернувся в Чернівці, де у 1918 році став головою фінансової комісії Українського Крайового Комітету Буковини. Саме цього року і народився в них син Михайло. Студії з медицини він закінчив у Львівському медичному університеті. Ступінь доктора медичних наук отримав у Гетінгенському університеті в Німеччині в 1948 році. По закінченні війни емігрував до Сполучених Штатів Америки, де працював у лікарнях Нью-Йорка. В 1995 році став професором Нью-Йоркського медичного коледжу.
Член Світової федерації українських лікарських товариств (СФУЛТ). Ініціатор і спонсор українського видання двотомного «Медичного ілюстрованого словника Дорланда».
Коли Україна отримала Незалежність, він не оминав нагоди приїхати на батьківщину. Починаючи з 1992 року він виступав з доповідями на Конгресах Світової Федерації українських лікарських товариств (СФУЛТ) у Харкові (1992), Дніпропетровську (1994), Одесі (1996) і Ужгороді (1998), читав лекції з гінекологічної патології, організації планової медичної допомоги та резидентури у США. Михайло Цегельський спільно з ректором Одеського державного медичного університету Валерієм Запорожаном опрацював і спонсорував серію навчальних посібників і підручників «Акушерство та гінекологія» (Київ, Здоров'я, 1996), «Акушерство та гінекологія» для лікарів-інтернів у 2-х томах (Одеса, ОДМУ, 2005), атласи «Гінекологічна патологія» (Одеса, ОДМУ, 2002) та «Оперативна гінекологія» (Одеса, ОДМУ, 2007).
Д-р Цегельський залишив по собі багату спадщину, яка сприяє піднесенню української медичної термінології до міжнародних стандартів.
Він прожив довге і гарне життя, наповнене щирою любов’ю до України та улюбленої праці – медицини. 5 березня 2010 року Михайло Романович Цегельський відійшов у вічність в Ню-Йорку.


135 років від дня народженя художника
Одо Добровольського (Odo Dobrowolski, 1883 – 1917)


Він народився в Чернівцях в родині Юзефа Добровольського, який на той час працював в нашому місті як чиновник Галицького Намісництва. Мама – Євгенія Віттіх. Гімназію закінчив у Львові і подався студіювати до Кракова в Академію витончених мистецтв. В 1908 – 1909 роках вдосконалював заняття високим мистецтвом в Парижі і Мюнхені, хоч потім ще повертався в мистецькі європейські столиці. Зимою 1914-1915 років видав альбом кольорових літографій про Львів. 
В мистецтві він користувався в основному такими вишуканими техніками як акварель, пастель і гуаш. Малював пейзажі своїх улюблених міст – Львова та Парижу. Більшість його картин зберігається у Львівській Картинній Галереї. 
Він намагався знайти своє місце у важкі воєнні роки, проте кволе здоров’я не витримало і він відійшов у вічність в Києві в 1917 році у зовсім молодому віці. Йому на той час було всього 34 роки.

180 років від дня народження поета та члена румунської академії
Димітріє Петріно (Petrino, 1838-1878)

Він народився в селі Ружниця, нині Окницького району в Молдові, в дуже багатій на той час родині. Батько був сільським поміщиком, а мати – Єфросинія Петріно ( Єуфрозина Гурмузакі, 1820 – 1891), народилась в селі Чорнівка, в одній з найбагатших родин баронів Гурмузакі, в якій було 5 синів і 2 донечки. Вона була добре освіченою жінкою свого часу, дівчаткам дали домашню європейську освіту. Особлива увага приділялася музиці. Для цього було запрошено професійного вчителя співів та гри на піаніно, віденського професора Грейнера. В їхньому маєтку дівчаткам давала уроки музики сестра відомого французького письменника Віктора Гюго мадам де Гює (Гвійо) з Парижа. 
Єуфрозина Гурмузакі збирала і поклала на ноти багато відомих буковинських пісень, дойн, співанок і мелодій.
Тому зрозуміло, що коли в неї народився син Димітріє, вона дала йому щонайкращу освіту і добре виховання. Спочатку його домашнім вчителем був Ніколає Сберіа, а потім значний вплив мали його дядьки по-матері – брати Гормузакі. Будучи молодою і дуже забезпеченою молодою людиною, він подорожував до Італії, Австрії та Німеччини, де вивчав літературу та культуру Європи. Впродовж 1864 - 1867 років він був військовим офіцером і служив в Ботошанах. По закінченні служби ще подорожував Європою, проте в 1875 році повернувся в Ясси, де став директором Центральної бібліотеки. Одночасно його запросили професором кафедри румунської літератури в Яському університеті, а в 1877 році він був обраний членом-кореспондентом Румунської академії. 
Звичайно, що отримавши класичну гуманітарну освіту та познайомившись із надбаннями світового мистецтва, він і сам займався літературою – і поезією насамперед. В Чернівцях виходять його ліричні збірники «Квіти на могилі» («Flori de mormânt» ) в 1867 році та «Світло і тіні» («Lumine şi umbre») в 1870 році, « Рауль» в 1875; «La gura sobei» в 1876 та «Легенда Мурулуй» в 1877. В своїй поезії він більше передавав свої душевні страждання і нездійсненні мрії. Перші його поетичні спроби підтримав відомий румунський письменник Васіле Александрі. Проте Димітріє Петріно мав необережність не дуже схвально відгукнутись про поезію відомого поета Михая Емінеску, чим і попав мабуть в опалу до пізніших літературознавців та видавців.Він відійшов у вічність 29 квітня 1878 року в досить молодому віці, йому було всього 40 років і похований в Бухаресті.



155 років від дня народження співака (кантора), викладача музики
Михайла Урсуляка (1863-1928)




Він народився в селі Гугалина, нині Зелений Гай, Новоселицького району. Від природи мав талант до музики та абсолютний слух, тому зрозуміло що на той час цей дар можна було проявити тільки в церковному хорі. Але поскільки родина була небідна, то його відправили вчитися на теологічний факультет, де освіту можна було отримати за кошти Буковинського православного фонду. На той час музику тут викладав Сидір Воробкевич. Вдосконалював навчання і методику викладання музики у Віденській консерваторії. По її закінченні повернувся в Чернівці, де викладав музику в духовній семінарії та в школі церковних канторів. Мав духовний сан архідиякона. Володів чудовим голосом (ліричним тенором) і співав в церковному хорі.В 1902 році в Чернівцях видав збірник «Румунська церковна хорова музика», який зібрав і впорядкував. Гордістю Михайла Урсуляка були його діти, яким він передав талант до високої музики. 
Його син, Ян Урсуляк (1889 – 1915), закінчив юридичний факультет, а потім Віденську консерваторію, де він навчався у знаменитого буковинця і гордості Відня Євсевія Мандичевського. 
Він є автором хорів, пісень, церковних мелодій, як от: «Гімн Св. Літургії», «Ліітургії Св. Іоанна Златоуста» «Отче наш» та інші духовні твори. Поклав на музику низку буковинських народних пісень.На жаль, він відійшов у вічність у зовсім молодому віці. Значно щасливішою була доля його доньки Віоріки Урсуляк (1894-1985), яка стала знаменитою оперною співачкою (мецо-сопрано). По закінченні Віденської консерваторії вона виконувала головні партії в операх Моцарта, Бетховена, Вагнера, Верді, Пуччіні та інших знаменитих композиторів на всіх європейських сценах. Саме для її голосу писав свої знамениті опери Ріхард Штраус, в яких вона виконувала головні ролі. При кожній нагоді вона приїжджала в Чернівці і давала тут свої знамениті концерти.


175 років від дня народження історика, бібліографа, доктора філософії, краєзнавця,
надвірного радника Йоганна Полека (Johann Polek, 1843 – 1915)

Він був надзвичайно високоерудованою людиною і поліглотом – досконало володів вісьмома мовами: німецькою, англійською, французькою, італійською, чеською, польською, російською, румунською. Тому з 1896 року він був хранителем (кустошом) фондів університетської бібліотеки. Впродовж 1903 – 1913 років займав посаду директора наукової бібліотеки Чернівецького університету. Він дуже багато зусиль і праці приклав, аби вивести її на високий рівень, який на той час був в університетських бібліотеках Європи. Разом із професором Йоганном Сбієру удосконалили розроблену Адольфом Фікером для Крайової публічної бібліотеки класифікаційну таблицю книг. Нею й сьогодні користуються як бібліотекарі, так і читачі. Це потребувало перебудувати одночасно і внутрішню роботу бібліотеки: книги розподіляли на 97 відділів, кожному виданню присвоювали буквений шифр, необхідний для розміщення літератури на полицях. Всі видання розставлялись у зростаючому порядку в 90 шафах, кожна з яких відповідала окремій галузі науки. Дисертації та програми навчальних закладів розставляли окремо в інших шафах, дисертації – за таким самим принципом, як і книги, програми – за алфавітом географічних назв міст, відповідно до того, з яких вузів вони надійшли і у хронологічному порядку. Кожне видання мало свій інвентарний номер, зафіксований в книзі обліку бібліотеки. Картки на книги систематизувались за відділами, підбирались у спеціальні коробки за алфавітом. Коробки розміщували у зростаючому порядку номерів відділів в окремій кімнаті.
Будучи краєзнавцем, він часто подорожував по Буковині, вивчав архівні матеріали, опубліковував чимало досліджень. За цей час він написав багато наукових праць з економічної, політичної і культурної історії, етнографії, історичної географії, бібліографії, статистики Буковини кінця ХVIII – початку ХІХ століть, які супроводжував додатками з документами. Тому вони не втратили своєї цінності і до сьогодні ними послуговуються науковці. Серед найважливіших монографій: «Здобуття Буковини Австрією» (1889), «Опис Буковини генерала Сплені» (1893), «Огляд досліджень із краєзнавства та народознавства Буковини від 1773 року» (1892), «Буковина на початку 1783 року» (1894). Під час наукових пошуків у віденських архівах він натрапив на «Опис Буковинського дистрикту», який опублікував окремим виданням у 1893 році. Найбільше матеріалів друкував у «Щорічниках Буковинського краєзнавчого музею», серед них: «Топографічний опис Буковини Ф. Міга» (1897), «Покажчик населених пунктів Буковини у 1775 р.» (1893), «Вірнопідданська присяга Буковини 12 жовтня 1777 р.» (1902), «Старообрядці на Буковині» (1896—99), «Мандрівки Йосифа II до Галичини і Буковини та їхнє значення для останньої провінції» (1895), «Об'єднання Буковини з Галичиною в 1786» (1900), «Буковина на початку 1801 р.: Алфавітний покажчик» (1907), «Початки народного шкільництва на Буковині» та низка історико-етнографічних нарисів про національні меншини Буковини (німців, вірменів, циганів, євреїв). Більше 20 видань науковця зберігаються у фондах бібліотеки й сьогодні. 
Відійшов у вічність в 1915 році і спочиває на Руському цвинтарі в Чернівцях.

140 років від дня народження поета, композитора Адріана Форгача (1878-1905)

135 років від дня народження перекладача, публіциста, видавця, громадського діяча, члена Української національної Ради ЗУНР Іллі (Ілька ) Поповича (1883-1955)

570 років першої згадки про село Ленківці в грамоті господаря Романа, за якою старості Подільському і Кам’янецькому панові Дідріху Бучацькому даровано ціле гроно буковинських сіл. Серед яких Ленковичово село (1448).

230 років тому у Чернівцях в будинку «Три корони» на розі площі Ринок та вулиці Панської (нині будинок О.Кобилянської, 1) відкрито першу кав’ярню (1788).

235 років тому у Чернівцях відкрито «Поштову контору» (поштамт)

220 років тому в Чернівцях почала діяти перша друкарня Екгардта, яка знаходилась на площі Австріяпляц (нині Соборна площа) (1798).

16 грудня - 210 років тому в Чернівцях заснували Першу державну гімназію ім. Франца Йосифа (1808), нині це чернівецька загальноосвітня школа № 1 за адресою Емінеску, 1.

200 років тому почала виходити «Буковинська газета» німецькою мовою

170 років тому відкрито магазин з продажу музичних інструментів у Чернівцях (1848)

155 років почала діяти філія Англо-Австрійського банку (1863).

120 років від заснування Чернівецької дитячої художньої школи (1898).

115 років тому створено музей митрополії Буковини завдяки старанням професора Євгена Козака (1903)

Свої останні години відлічує зимовий місяць грудень і 2018 рік . Багато гідних людей, знаних і не дуже, які в різний час творили культуру, літературу і науку в нашому місті, мали в цьому місяці ювілейні дати.



5 грудня – 115 років від дня народження літературознавця, педагога Олександра Пулинця (1903-1980)



Олександр Степанович народився в м. Ніжин на Чернігівщині. По закінченні Ніжинського педінституту залишився там працювати.Роботу перервала Велика Вітчизняна війна. По її закінченні за направленням приїхав у Чернівецький університет, в якому працював понад тридцять років доцентом, завідувачем кафедри і деканом філологічного факультету. В його науковому доробку – ґрунтовні праці з теорії літератури. Проте найбільшу пошану в науковому світі мав «Короткий словник літературознавчих термінів» (у співавторстві з В. Лесиним), який витримав три видання і не втратив своєї актуальності донині. Він активно відгукувався на літературно-мистецьке життя Чернівців – в місцевій пресі друкував статті про творчість письменників, відгуки і рецензії на вистави в Чернівецькому театрі, на концерти.
На вулиці Університетській на будинку під № 12 меморіальна дошка свідчить, що «У цьому будинку у 1952–1980 рр. жив відомий український філолог, публіцист, Заслужений працівник культури України Олександр Степанович Пулинець (1903–1980)». 


12 грудня – 90 років від дня народження режисера Євгенії Золотової (1928)




Вона народилась в м. Синельнікове Дніпропетровської області. Народна артистка України (1981).В 1950 році закінчила Київський інститут театрального мистецтва ім.Карпенка – Карого. Після закінчення інституту пішла працювати в Чернівецький музично - драматичний театр ім. О.Кобилянської. Кращі вистави Євгенії Золотової : «Титанік – вальс» Т.Мушатеску (1960), « Каса Маре» Йона Друце (1962), «Дами і гусари» О. Фредро ( 1964), «Матінка Кураж та її діти» Б.Брехта (1965), « Голосіівський ліс» В. Собка ( 1969), «Вовчиха» (1963) і « Земля» (1980) (за творами О.Кобилянської), «Пам'ять серця» О. Корнійчука (1970), «Трибунал» А.Макайонка (1971), «Метва хватка» Дж. Голсуорсі (1979), «Дівчата нашої країни» І. Микитенка (1981), «Філумена Мартурано» Е. Філіппо ( 1983) та ін. з 1991 Є.Золотова проживає в Ізраїлі.



14 грудня – 85 років від дня народження поета Петра Палія (1933 – 2013) 

Він народився в селі Козлів Могилів – Подільського району Вінницької області. Член НСПУ (1959). Закінчив 1958 факультет журналістики Київського університету. Працював у видавництвах, а з 1964 в газеті «Радянська Буковина». Його було репресовано за сміливі виступи в пресі. Довелось два роки побувати в засланні в Красноярському краї. Вірші Петра Палія за словами В. Сосюри «народні, пісенні й музичні». Далі поет писати вільно не зміг через переслідування, однак залишився незламним. Преса відмовлялася друкувати «антирадянщика», партійні ідеологи влаштовували поету партійні судилища.Петро Палій є автором поетичних збірок: «Пісня з Карпат», «Березіль», «Повнодення», « Живу тобою радосте». В житті поета сталася трагічна подія: загинув 23 – річний син. Збірка «Син» це смуток та біль поета, реквієм за загиблим молодим життям. Але біла не зламала поета, він продовжує трудитись. З’являються нові збірки «Заграю на обірваній струні», «А за Брусницею», « Прощання з птицями», « Пливуть поволі білі лебеді, мій сум гойдають на крилі». Його твори високої проби є лірикою короткого пісенного жанру, в них панує клімат милосердя, людської щирості й довірливості. Їм притаманні високопатріотичні , громадянські мотиви, тема України, рідної природи. Багато поезій поета перекладено на музику. Поет є лауреатом премії ім. Д. Загула (1993)


15 грудня – 160 років від дня народження доктора філософії, професора зоології,
ректора Карла Зелінки (Karl Zelinka, 1858 - 1935)



Він народився в місті Маренберг, де отримав початкову освіту. Потім навчався в університетах Інсбрука та Граца. В 1882 році саме в університеті Граца отримав наукове звання доктора філософії, де він на той час працював асистентом зоологічного інституту. Пізніше в цьому ж закладі обійняв посаду приват-доцента зоології, порівняльної анатомії та порівняльної історії розвитку, а згодом отримав звання професора зоології.
В 1897 році його було запрошено працювати в Чернівецький університет і 18 липня цього року його було призначено ординарним професором зоології. 
На 1908–1909 навчальний рік Карл Зелінка був обраний ректором Чернівецького університету. Як ректор (за посадою) обирався депутатом Крайового сейму Буковини Х-того скликання.
Після закінчення Першої світової війни він повернувся до Відня, де в 1935 році відійшов у вічність.
Він проводив наукові дослідження в області гістології нервової системи риб; анатомії, біології й ембріології нижчих червоподібних та інших галузях зоології.
Його внесок в науку ще за життя був належно поцінований і самий повний енциклопедичний словник Ф.А. Брокгауза та І.А. Ефрона містить його наукові праці. Серед найважливіших варто назвати: «Die Nerven der Cornea der Knochenfische und ihre Endigung im Epithel» (1882); «Studien über die Räderthiere» (1886–1891); «Die Gastrotrichen» (1889); «Ueber die Organisation von Echinoderes» (1894).



25 грудня – 135 років від дня народження вчителя, письменника-новеліста
Данила Юрійовича Харов’юка (1883-1916)

Він народився на присілку Харова села Підзахаричі Вижницького повіту.
Навчався у Чернівецькій вчительській семінарії, де українську мову і літературу йому читав Осип Маковей, який і помітив його талант. Данило був його улюбленим учнем. Пізніше обдарованість молодого письменника відзначив навіть Іван Франко. 
По закінченні навчання він впродовж 1905-1914 років працював вчителем 
в гуцульських селах. І одночасно займався літературною творчістю. Його твори публікували на сторінках "ЛНВ", "Ілюстрованої України", "Часу", "Народного багатства", "Каменярів" та ін.
Проте почалася Перша світова війна і в 1915 році його мобілізували до австрійської армії. Восени 1916 року він тяжко захворів і 14 жовтня цього року, у віці 33 роки, відійшов у вічність в місті Тешин, яке на той час входило в склад Австро-Угорщини і належало австрійській Сілезії. 
Данило Харов’юк залишив невеликий за обсягом доробок, серед якого новели «Палагна», «Ліцитація», «Баби», «Посліднє верем’є», «Хлиставиця», «Вроки», «Кислий хліб», «Жаль», «Спомин», «Тезки», «Смерть Сороканюкового Юри» свідчить, що його творчість своїми тенденціями належала до української прозової школи періоду раннього модернізму. А так як він народився на Гуцульщині, то в своїй творчості він звертався до життя саме гуцулів, яких добре знав. Не лише зображував актуальні проблеми, а й розкривав внутрішній світ так званої маленької людини – з його драмами, радостями, переживаннями, клопотами у щоденній боротьбі за виживання.


30 грудня – 125 років від дня народження
письменника, фольклориста Корнила Ластівки (1893-1975)

Він народився в селі Горошівці нині Заставнівського району. Навчався у державних гімназіях Чернівців і Кіцманя. У Кіцманській гімназії вирішальний вплив на нього мав учитель україністики, автор підручників з української мови Микола Равлюк. Завдяки йому гімназист познайомився майже зі всіма творами української літератури. Коли він закінчував науку, почалася Перша світова війна. І хоч короткозорість врятувала юнака від фронту, але від злигоднів воєнної пори вберегти не змогла. Поневірявся на заході Австрії та Угорщини. Восени 1915 року повернувся на Буковину, записався на теологічний факультет Чернівецького університету. Зі вступом до краю російських військ навесні 1916 року тікає в гори, до села Сергії Путильського району, переховується в тамтешнього священика. Запідозреного в шпигунстві на користь Австрії його заарештували й запроторили до в'язниці, звідки його звільнила революція 1917 року в Росії.
Проте в листопаді 1918 року знову був заарештований. Відпущений на волю через брак незаперечних доказів вини, продовжував патріотичну діяльність, брав участь у таємному літературно-науковому гуртку, який збирався в домі молодого поета Миколи Марфієвича. Брав активну участь у підготовці та виданні журналу "Промінь", який виходив у Чернівцях упродовж 1921 – 1923 років.Паралельно з цією діяльністю продовжував студії в Чернівецькому університеті, але не на теологічному факультеті, на який записався раніше, а на філологічному відділі факультету філософського, де слухав славістичні курси професора Євгена Козака. Наприкінці 1930 року завершив університетські студії, але відповідної посади не отримав. 1932 року змушений був перебратися в Південну Буковину, до Кімполунга, де працював священиком. Заодно співпрацював у чернівецьких виданнях "Час", "Самостійна думка", "Самостійність" та ін.
Писав оповіданнями на історичну тематику, видав окремою збіркою твори про добу гетьмана Сагайдачного ("Перевертень", 1935). Та найчастіше в полі його зору перебували проблеми сучасної йому дійсності. Це стосується передовсім циклів "Війна" (1923) і "Село" (1934).У 30-ті роки підготував до друку два романи – "По втраті батьківщини" та "Біла мрія", доля яких, на жаль, невідома.У важкі міжвоєнні роки переїхав до Австрії, де продовжував працювати над оповіданнями й повістями, одна з яких, "Два шляхи", увійшла до книжки "Відірвані листки", виданої до його 75-річчя у Буенос-Айресі (вид-во "Новий клич", 1968), а друга, "Стогне земля", побачила світ в аргентинському журналі "Дзвін".
Як справжній чернівчанин, він не оминув увагою перекладацьку працю – переважно з німецької та румунської мов. Наприкінці 20-х – на початку 30-х років він опублікував у газеті "Час" уривки з романів: німецького письменника Е.М. Ремарка "На західному фронті без змін" та швейцарського автора Ернста Цапа "Що зламало життя", твори інших майстрів. Також він підготував переклад роману румунського прозаїка Лівіу Ребряну "Йон".
В 1941 році переїхав до Відня, де відійшов у вічність 17 грудня 1975 року. 


145 років музичного діяча, диригента, юриста
Модеста Олександровича Левицького (1873-1927) 

Він народився в місті Скала-над-Збручем. По закінченні юридичного факультету Чернівецького університету залишився тут працювати. Але поскільки мав ще й талант до музики, то брав саму активну участь в музичному та культурному житті Чернівців. 
Коли в 1902 році видавалась збірка Лесі Українки «Відгуки», то до її виходу прилучився і Модест Левицький, який вклав свої дуже конкретні кошти на її видання.
Він заснував і впродовж 1899-1916 років був керівником хорового товариства буковинський «Боян». В 1904 році відкрив першу на Буковині українську музичну школу ім. М.Лисенка, яка проіснувала до 1916 року. І тільки події Першої світової війни перервали цю сторінку його діяльності. Він виїхав в Австрію де й відійшов у вічність в 1927 році.



Згадаємо і ці імена людей, які в різний час творили культуру, літературу і науку
в нашому місті, а також важливі дати з життя Чернівців.


3 вересня – 100 років від дня народження професора медицини, дійсного члена НТШ
Михайла Романовича Цегельського
(1918 – 2010)

Він народився в Чернівцях в родині шанованої і знатної галицької родини Цегельських. Батько – Роман Цегельський, був професором фізики в університеті. Мати Меланія — з відомого роду Левинських. Батько закінчив природничий факультет, кафедру експериментальної фізики та теорії відносності, Чернівецького університету з відзнакою і залишився тут працювати. В 1911 році він отримав звання доктора філософії. Під час Першої світової Роман Цегельський емігрував з родиною до Відня, у 1917–1919 роках – повернувся в Чернівці, де у 1918 році став головою фінансової комісії Українського Крайового Комітету Буковини. Саме цього року і народився в них син Михайло. Студії з медицини він закінчив у Львівському медичному університеті. Ступінь доктора медичних наук отримав у Гетінгенському університеті в Німеччині в 1948 році. По закінченні війни емігрував до Сполучених Штатів Америки, де працював у лікарнях Нью-Йорка. В 1995 році став професором Нью-Йоркського медичного коледжу.
Член Світової федерації українських лікарських товариств (СФУЛТ). Ініціатор і спонсор українського видання двотомного «Медичного ілюстрованого словника Дорланда».
Коли Україна отримала Незалежність, він не оминав нагоди приїхати на батьківщину. Починаючи з 1992 року він виступав з доповідями на Конгресах Світової Федерації українських лікарських товариств (СФУЛТ) у Харкові (1992), Дніпропетровську (1994), Одесі (1996) і Ужгороді (1998), читав лекції з гінекологічної патології, організації планової медичної допомоги та резидентури у США. Михайло Цегельський спільно з ректором Одеського державного медичного університету Валерієм Запорожаном опрацював і спонсорував серію навчальних посібників і підручників «Акушерство та гінекологія» (Київ, Здоров'я, 1996), «Акушерство та гінекологія» для лікарів-інтернів у 2-х томах (Одеса, ОДМУ, 2005), атласи «Гінекологічна патологія» (Одеса, ОДМУ, 2002) та «Оперативна гінекологія» (Одеса, ОДМУ, 2007).
Д-р Цегельський залишив по собі багату спадщину, яка сприяє піднесенню української медичної термінології до міжнародних стандартів.
Він прожив довге і гарне життя, наповнене щирою любов’ю до України та улюбленої праці – медицини. 5 березня 2010 року Михайло Романович Цегельський відійшов у вічність в Ню-Йорку.


135 років від дня народженя художника
Одо Добровольського (Odo Dobrowolski, 1883 – 1917)


Він народився в Чернівцях в родині Юзефа Добровольського, який на той час працював в нашому місті як чиновник Галицького Намісництва. Мама – Євгенія Віттіх. Гімназію закінчив у Львові і подався студіювати до Кракова в Академію витончених мистецтв. В 1908 – 1909 роках вдосконалював заняття високим мистецтвом в Парижі і Мюнхені, хоч потім ще повертався в мистецькі європейські столиці. Зимою 1914-1915 років видав альбом кольорових літографій про Львів. 
В мистецтві він користувався в основному такими вишуканими техніками як акварель, пастель і гуаш. Малював пейзажі своїх улюблених міст – Львова та Парижу. Більшість його картин зберігається у Львівській Картинній Галереї. 
Він намагався знайти своє місце у важкі воєнні роки, проте кволе здоров’я не витримало і він відійшов у вічність в Києві в 1917 році у зовсім молодому віці. Йому на той час було всього 34 роки.

180 років від дня народження поета та члена румунської академії
Димітріє Петріно (Petrino, 1838-1878)

Він народився в селі Ружниця, нині Окницького району в Молдові, в дуже багатій на той час родині. Батько був сільським поміщиком, а мати – Єфросинія Петріно ( Єуфрозина Гурмузакі, 1820 – 1891), народилась в селі Чорнівка, в одній з найбагатших родин баронів Гурмузакі, в якій було 5 синів і 2 донечки. Вона була добре освіченою жінкою свого часу, дівчаткам дали домашню європейську освіту. Особлива увага приділялася музиці. Для цього було запрошено професійного вчителя співів та гри на піаніно, віденського професора Грейнера. В їхньому маєтку дівчаткам давала уроки музики сестра відомого французького письменника Віктора Гюго мадам де Гює (Гвійо) з Парижа. 
Єуфрозина Гурмузакі збирала і поклала на ноти багато відомих буковинських пісень, дойн, співанок і мелодій.
Тому зрозуміло, що коли в неї народився син Димітріє, вона дала йому щонайкращу освіту і добре виховання. Спочатку його домашнім вчителем був Ніколає Сберіа, а потім значний вплив мали його дядьки по-матері – брати Гормузакі. Будучи молодою і дуже забезпеченою молодою людиною, він подорожував до Італії, Австрії та Німеччини, де вивчав літературу та культуру Європи. Впродовж 1864 - 1867 років він був військовим офіцером і служив в Ботошанах. По закінченні служби ще подорожував Європою, проте в 1875 році повернувся в Ясси, де став директором Центральної бібліотеки. Одночасно його запросили професором кафедри румунської літератури в Яському університеті, а в 1877 році він був обраний членом-кореспондентом Румунської академії. 
Звичайно, що отримавши класичну гуманітарну освіту та познайомившись із надбаннями світового мистецтва, він і сам займався літературою – і поезією насамперед. В Чернівцях виходять його ліричні збірники «Квіти на могилі» («Flori de mormânt» ) в 1867 році та «Світло і тіні» («Lumine şi umbre») в 1870 році, « Рауль» в 1875; «La gura sobei» в 1876 та «Легенда Мурулуй» в 1877. В своїй поезії він більше передавав свої душевні страждання і нездійсненні мрії. Перші його поетичні спроби підтримав відомий румунський письменник Васіле Александрі. Проте Димітріє Петріно мав необережність не дуже схвально відгукнутись про поезію відомого поета Михая Емінеску, чим і попав мабуть в опалу до пізніших літературознавців та видавців.Він відійшов у вічність 29 квітня 1878 року в досить молодому віці, йому було всього 40 років і похований в Бухаресті.



155 років від дня народження співака (кантора), викладача музики
Михайла Урсуляка (1863-1928)




Він народився в селі Гугалина, нині Зелений Гай, Новоселицького району. Від природи мав талант до музики та абсолютний слух, тому зрозуміло що на той час цей дар можна було проявити тільки в церковному хорі. Але поскільки родина була небідна, то його відправили вчитися на теологічний факультет, де освіту можна було отримати за кошти Буковинського православного фонду. На той час музику тут викладав Сидір Воробкевич. Вдосконалював навчання і методику викладання музики у Віденській консерваторії. По її закінченні повернувся в Чернівці, де викладав музику в духовній семінарії та в школі церковних канторів. Мав духовний сан архідиякона. Володів чудовим голосом (ліричним тенором) і співав в церковному хорі.В 1902 році в Чернівцях видав збірник «Румунська церковна хорова музика», який зібрав і впорядкував. Гордістю Михайла Урсуляка були його діти, яким він передав талант до високої музики. 
Його син, Ян Урсуляк (1889 – 1915), закінчив юридичний факультет, а потім Віденську консерваторію, де він навчався у знаменитого буковинця і гордості Відня Євсевія Мандичевського. 
Він є автором хорів, пісень, церковних мелодій, як от: «Гімн Св. Літургії», «Ліітургії Св. Іоанна Златоуста» «Отче наш» та інші духовні твори. Поклав на музику низку буковинських народних пісень.На жаль, він відійшов у вічність у зовсім молодому віці. Значно щасливішою була доля його доньки Віоріки Урсуляк (1894-1985), яка стала знаменитою оперною співачкою (мецо-сопрано). По закінченні Віденської консерваторії вона виконувала головні партії в операх Моцарта, Бетховена, Вагнера, Верді, Пуччіні та інших знаменитих композиторів на всіх європейських сценах. Саме для її голосу писав свої знамениті опери Ріхард Штраус, в яких вона виконувала головні ролі. При кожній нагоді вона приїжджала в Чернівці і давала тут свої знамениті концерти.


175 років від дня народження історика, бібліографа, доктора філософії, краєзнавця,
надвірного радника Йоганна Полека (Johann Polek, 1843 – 1915)

Він був надзвичайно високоерудованою людиною і поліглотом – досконало володів вісьмома мовами: німецькою, англійською, французькою, італійською, чеською, польською, російською, румунською. Тому з 1896 року він був хранителем (кустошом) фондів університетської бібліотеки. Впродовж 1903 – 1913 років займав посаду директора наукової бібліотеки Чернівецького університету. Він дуже багато зусиль і праці приклав, аби вивести її на високий рівень, який на той час був в університетських бібліотеках Європи. Разом із професором Йоганном Сбієру удосконалили розроблену Адольфом Фікером для Крайової публічної бібліотеки класифікаційну таблицю книг. Нею й сьогодні користуються як бібліотекарі, так і читачі. Це потребувало перебудувати одночасно і внутрішню роботу бібліотеки: книги розподіляли на 97 відділів, кожному виданню присвоювали буквений шифр, необхідний для розміщення літератури на полицях. Всі видання розставлялись у зростаючому порядку в 90 шафах, кожна з яких відповідала окремій галузі науки. Дисертації та програми навчальних закладів розставляли окремо в інших шафах, дисертації – за таким самим принципом, як і книги, програми – за алфавітом географічних назв міст, відповідно до того, з яких вузів вони надійшли і у хронологічному порядку. Кожне видання мало свій інвентарний номер, зафіксований в книзі обліку бібліотеки. Картки на книги систематизувались за відділами, підбирались у спеціальні коробки за алфавітом. Коробки розміщували у зростаючому порядку номерів відділів в окремій кімнаті.
Будучи краєзнавцем, він часто подорожував по Буковині, вивчав архівні матеріали, опубліковував чимало досліджень. За цей час він написав багато наукових праць з економічної, політичної і культурної історії, етнографії, історичної географії, бібліографії, статистики Буковини кінця ХVIII – початку ХІХ століть, які супроводжував додатками з документами. Тому вони не втратили своєї цінності і до сьогодні ними послуговуються науковці. Серед найважливіших монографій: «Здобуття Буковини Австрією» (1889), «Опис Буковини генерала Сплені» (1893), «Огляд досліджень із краєзнавства та народознавства Буковини від 1773 року» (1892), «Буковина на початку 1783 року» (1894). Під час наукових пошуків у віденських архівах він натрапив на «Опис Буковинського дистрикту», який опублікував окремим виданням у 1893 році. Найбільше матеріалів друкував у «Щорічниках Буковинського краєзнавчого музею», серед них: «Топографічний опис Буковини Ф. Міга» (1897), «Покажчик населених пунктів Буковини у 1775 р.» (1893), «Вірнопідданська присяга Буковини 12 жовтня 1777 р.» (1902), «Старообрядці на Буковині» (1896—99), «Мандрівки Йосифа II до Галичини і Буковини та їхнє значення для останньої провінції» (1895), «Об'єднання Буковини з Галичиною в 1786» (1900), «Буковина на початку 1801 р.: Алфавітний покажчик» (1907), «Початки народного шкільництва на Буковині» та низка історико-етнографічних нарисів про національні меншини Буковини (німців, вірменів, циганів, євреїв). Більше 20 видань науковця зберігаються у фондах бібліотеки й сьогодні. 
Відійшов у вічність в 1915 році і спочиває на Руському цвинтарі в Чернівцях.

140 років від дня народження поета, композитора Адріана Форгача (1878-1905)

135 років від дня народження перекладача, публіциста, видавця, громадського діяча, члена Української національної Ради ЗУНР Іллі (Ілька ) Поповича (1883-1955)

570 років першої згадки про село Ленківці в грамоті господаря Романа, за якою старості Подільському і Кам’янецькому панові Дідріху Бучацькому даровано ціле гроно буковинських сіл. Серед яких Ленковичово село (1448).

230 років тому у Чернівцях в будинку «Три корони» на розі площі Ринок та вулиці Панської (нині будинок О.Кобилянської, 1) відкрито першу кав’ярню (1788).

235 років тому у Чернівцях відкрито «Поштову контору» (поштамт)

220 років тому в Чернівцях почала діяти перша друкарня Екгардта, яка знаходилась на площі Австріяпляц (нині Соборна площа) (1798).

16 грудня - 210 років тому в Чернівцях заснували Першу державну гімназію ім. Франца Йосифа (1808), нині це чернівецька загальноосвітня школа № 1 за адресою Емінеску, 1.

200 років тому почала виходити «Буковинська газета» німецькою мовою

170 років тому відкрито магазин з продажу музичних інструментів у Чернівцях (1848)

155 років почала діяти філія Англо-Австрійського банку (1863).

120 років від заснування Чернівецької дитячої художньої школи (1898).

115 років тому створено музей митрополії Буковини завдяки старанням професора Євгена Козака (1903)