Буковинський інтелектуальний календар ЛЮТИЙ 2018

1 лютого – 235 років від дня народження священика письменника
і культурного- громадського діяча
Василя Фарлеєвича (1783-1851) 
 
   Він народився в селі Мелішівка поблизу Сучави (Південна Буковина, нині територія Румунії). Саме в Сучаві отримав початкову освіту та одночасно поміняв своє прізвище з Ферлія на Ферлієвича. Продовжувати теологічну науку приїхав в Чернівці, де закінчив духовну семінарію. Під час навчання одружився з донькою товтрівського пароха Дмитра Оробка. По закінченні навчання, в 21 рік був висвячений на священика в селі Товтри Заставнівського району. Понад 50 років духовної праці присвятив служінню його мешканцям. Був дуже працелюбний, і як справжній пастор ревно трудився для громади та завжди ставав на захист своїх парафіян, за що заслужив від них довіру та повагу. Він як міг на той час, допомагав своїм прихожанам і намагався підняти їхній культурний розвиток на вищий щабель. Саме тому окрім церковних канонічних правил, які він розказував в храмі, ще й почав писати свої книги більш світського напрямку, але намагався писати більш зрозумілою для народу мовою, а такою на той час на Буковині було так зване «язичіє», тобто суміш старослов’янської, української та російської мов. А офіційною на той час була німецька. Саме в Товтрах він написав і видав власним коштом свою першу книжку «Пісні, псалми або вірші…», яка вийшла друком в Чернівцях в 1846 році тиражем 1000 примірників, а потім була перевидана в 1849 році і безкоштовно роздавав її людям.
 
   До цього збірника ввійшли церковні піснеспіви з нотами та вірші на релігійно-етичні теми. Василь Фарлеєвич написав десять церковних пісень, кілька панегіриків, серед яких насамперед «Їх преосвященству Євгенію Гакману, їх консистору і всему собору», «Піснь монарху імператору Францу Йосифу» та інші.
 
   І хоч пізніше дослідники літературної творчості на Буковині закидали йому і москвофільство, і низький літературний рівень, але він був першим і на той час, на ті умови – то таки треба було мати мужність, аби зробити оті перші літературні спроби. 
Не оминув нагоди і Юрій Федькович, аби не покритикувати творчість панотця і казав, що вони написані мовою «…ченців ХІІ ст.». І дальше : «…коли чим і цікаві сі «псалмы»то сими мотивами, яких, у нічім не сумніваючись, ужив священик, та ще хіба своєю великою наївністю у змісті…». Але на отой час іншої мови тут не було.
 
   Проте найґрунтовнішу оцінку збірці поезій В. Фарлеєвича дав Іван Франко, назвавши його поезії «чудернацькими піснями». Він отримав це видання в подарунок від о. Козарищука і все, що йому потрапляло до рук, читав і давав професійну оцінку.
 
   Він дуже ретельно описав і схарактеризував збірочку Ферлеєвича аж до найдрібніших деталей: «Отсі вірші, написані коло 1847 р. а надруковані у Чернівцях 1849 р., варті уваги як один із останніх проявів того самоділкового письменства, яке жило в карпато-руській території в ХVII – ХVIII віці. Книжечка Ферлеєвича в Галичині велика рідкість, на Буковині стрічається досить часто у священиків. … Проф. Ст.Смаль-Стоцький у своїй праці «Буковинська Русь» (Чернівці, 1900, стор.85-89) …схарактеризував дуже вірно Ферлеєвича як «послідовного списателя середнього періоду нашої літератури, котрий тягнувся на Буковині аж до 1849 року».
 
 
   «Сіи пъеснъ, псалми, стихи сложенніи и написанні суть власною рукою от іерея Вас.Ферлеиєвіча пароха веси Товтръв в єпархіи Буковинъ на 1000 ексемплар. своїм коштом у типографіи Черновецкои напечатал и умножил и міру на свът въдал на ползу душевного спасення и для тілесного воздержанія роду хрестіянскому. Которіи псалми имя и прозваніе характер и селені в нем же обытает краегранесіем обявляет. Товтри 20 мая 1847. Іоан Єкхардт и син, Тіпограф у Буковінъ.1849». 
 
   Не оминув згадати її і в статті «Карпаторуське письменство ХVII – ХVIIIвв.», ґрунтовна стаття по творчості Ферлеєвича «Вірші о.Василя Ферлеєвича», яка була надрукована в 1900 році в ЗНТШ : «Запізнені екземпляри старомодних віршарів бачимо ще в ХІХ в. …. Серед священиків, як ось о.Ферлеєвич у Товтрах на Буковині, котрого «Пьесни и псальмы»… були навіть друковані в додатку ХХІV як зразок письма.
 
   І коли Франко готувався йти викладати в університет, то склав «План викладів історії літератури руської. Спеціальні курси. Мотиви.». І в VIII семестр включено до вивчення розділ «Література на Буковині: Ферлеєвич, Продан… і т.д.». Він вказує на апокрифічні мотиви в декотрих піснях Ферлеєвича.
 
   І Осип Маковей, коли писав своє серйозне дослідження по творчості Федьковича, також не міг оминути перші літературні проби на Буковині: «Із першої половини 19-го століття маємо лише кілька рукописів та одну книжку, видану буковинцем у Чернівцях, що при всім своїм убожестві свідчать, яка ще література, крім офіціальної німецької, могла бути відома і мила буковинським панотцям і їх родинам». І тут же дальше: « …Василь Ферлеєвич…дуже пильно дбав про «краєгранесіє»( (греч. ἀκρόστιχος) акростих (Син. н. мяс) – перші букви в рядках створюють ім’я, слово чи вираз), щоб із початкових букв строф вийшло його ім’я і прізвище, і село Товтри, у котрім він був парохом.
 
   Професор Стоцький назвав його справедливо «послідним списателем середнього періоду нашої літератури, котрий тягнувся на Буковині аж до 1849 року. Докладніше оглянув книжечку Ферлеєвича др. Франко, вказуючи на апокрифічні мотиви в декотрих піснях. І дійсно, коли чим і цікаві сі «псалмы», то сими мотивами, яких, у нічім сумніватись, ужив священик, та ще хіба своєю великою наївністю у змісті… Так писав на кільканадцять років перед виступом Федьковича на літературній ниві його попередник на Буковині».
 
   А вже сучасні історики дають об’єктивну оцінку і тому часу, і діяльності Василя Ферлеєвича. Так професор Олександр Добржанський, характеризуючи той період: «Австрія в середині ХІХ ст.. переживала нелегкі часи, особливо після поразки у війні з Прусією 1866 р. Тому почали поширюватися чутки про те, що імперія Габсбургів має невдовзі розпастися. Чимало галичан і буковинців вважало, що вона буде розділена, як колись Польща, і землі, заселені русинами, відійдуть до Росії. Такі чутки сприяли появі старорусинських настроїв у частини буковинської інтелігенції.
 
   Спочатку старорусинство зародилося в Галичині. Саме звідти буковинці запозичили деякі старорусинські ідеї, які сприяли становленню цієї ідеології в краї. Найпопулярнішою українською газетою на Буковині у 60-х роках ХІХ ст. було львівське «Слово», яке з 1866 р. послідовно пропагувало орієнтацію на Росію. Ідеї старорусинів були близькі багатьом священикам через їх показну простоту і певні обіцянки на майбутнє. Головна ідея старорусинів полягала у тому, що нібито існує якась єдина «загальноруська мова», яка опирається на церковнослов’янську мову. Супротивники старорусинів називали цю мову «язичієм» і підрекслювали, що вона насправді становить суміш церковнослов’янської, російської, української, польської мов і є абсолютно штучною та незрозумілою простим людям. На думку москвофілів-старорусинів, освічені люди мали розмовляти і писати літературні та наукові твори виключно цією мовою. Мова, якою розмовляв простий народ, вважалася діалектом, говіркою неосвічених людей, і потрібно було робити все, щоб її викоренити. Освіченість, наголошували ідеологи цієї течії, саме і полягала в умінні використовувати цю штучну мову. Частина буковинських священиків робила спробу писати літературні твори «язичієм», як наприклад Ферлиєвич…Подібного роду література була малопоширеною на Буковині і не мала якоїсь самостійної цінності. Між нею і творчістю Ю.Федьковича пролягло ціле століття. Проте саме вона стала культурною основою старорусинства. 
Проте старорусини, де тільки могли, підкреслювали свою лояльність до правлячої Габсбурзької династії та Австро-Угорщини.
 
   Переважна більшість ідей старорусинів із самого початку мала хибне спрямування. Проте треба віддати належне, на початкових етапах діяльності старорусини докладали чимало зусиль, щоб не допускати згубних процесів онімечування та румунізації українського населення, прагнули відстоювати політичні та культурні права своїх одноплеменців, намагалися пробудити селянські маси до суспільної діяльності. Деяка частина членів «Руської бесіди» інтуїтивно тягнулася до народної мови, розуміючи, що у відриві від народу національний рух не матиме ніякого успіху».
 
   І літературознавці вже сьогодні також не так критично оцінюють оті перші літературні проби: «Священик Василь Ферлеєвич писав свої твори церковнослов’янською мовою на рілігійні та австропатріотичні теми, хоча народна мова в нього зустрічалася вже частіше. І хоч ці твори не мають якоїсь літературної цінності, проте важливі як черговий крок на шляху національної самоіндефікації. В цьому їх цінність, хоча деякі автори вважають їх творчість лише «однією з культурних підвалин реакційного старорусинства на Буковині». Мається на увазі їх приналежність до старшого покоління москвофілів».
 
   У вільний час о.Ферлеєвич займався малярством, ковальством, різьбярством, стельмахарством, килимарством і малярством. Тобто священик мав талант до мистецтва і при тому був дуже добрим господарем.
 
   Він відійшов у вічність 21 січня 1851 року і спочиває на старому цвинтарі в селі Товтри Заставнівського району. 
 
 
 
 
 
 5 лютого – 100 років від дня народження мовознавця, славіста, видавця, педагога, професора університету
в Франкфурті над Майном,
Українського вільного університету в Мюнхені,
Українського Католицького університету в Римі,
дійсного член Наукового Товариства
ім. Т.Шевченка
Олекси Теодоровича Горбача (1918-1997).
 
 
Детальніше познайомитись з діяльністю цього науковця можна за посиланням: www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news
 
 
 
7 лютого – 140 років від дня народження журналіста, видавця, громадсько-політичного діяча Лева Когута (1878-1947)
 
Народився в Чернівцях. Тут же отримав початкову освіту в державній цісарсько-королівській гімназії, а потім вищу науку студіював в Чернівецькому університеті на юридичному факультеті. По його закінченні працював адвокатом. Проте, як і більшість на той час небайдужих юристів і свідомих українців, вже замолоду брав найактивнішу участь в громадському житті міста і залишив на цій ниві дуже вагомі здобутки. 
 
Розуміючи яку велику роль для свідомості народу мають книги та періодичні видання, він власним коштом купував і розповсюджував українські книжки на Буковині. У 1901 – 1903 роках як член РУПу (Революційної української партії) редагував її видання, що виходили у Чернівцях – місячники «Гасло» і «Селянин», та окремі брошури «Бібліотека “Гасла”» (1902–06), «Наука і розвага» (1903), «Бібліотека “Селянина”», «Іскра», «Народня бібліотека» (1907–11), «Спілкова бібліотека» (1910– 1911), що виходили в Чернівцях. У 1920 – 1925 роках редагував і видавав часописи «Народ», «Народній голос», «Земля», «Зоря». Впродовж 1926 – 1930 років редагував «Рідний край», а 1932–40 роках – газету «Час». Був редактором і видавцем «Переписки М. Драгоманова з М. Павликом», видавцем «Бібліотеки для молодіжі» за редакцією Василя Сімовича. Автор праць «Буковинське спільництво» (1907), «Україна і московський імперіялізм» (1916) та багатьох публікацій у періодичних виданнях. Друкував також статті на економічні і культурні теми. Впродовж 1922 - 1927 років – співзасновник і діяч Української народної організації Буковини та впродовж 1927—1938 років – віце-президент Української національної партії. Допомагав в організації кооперації в Галичині, у Львівській духовній семінарії читав лекції про кооперативний рух.
 
Був співзасновником і першим директором організації «Селянської каси» з 1903 року, як ревізійного і фінансового осередку української кооперації на Буковині. В 1911 році став організатором і першим директором українського ощадно-кредитного товариства «Карпатія», яке пізніше було переведене до Львова. Під час 1-ї світової війни співпрацював із «Союзом визволення України». В 1917 році – діловод української книгарні при «Українському військовому клюбі» у Чернівцях. Голова українських просвітницьких товариств «Українська школа» і «Видавнича спілка».
 
Чимало років працював над укладанням словника живої української мови. Із встановленням на Буковині радянської влади в 1940 році заарештований. На той час в Чернівцях працювала німецька переселенська комісія, яка домоглась його звільнення. Він емігрував до Австрії, де читав лекції у Слов’янськім інституті при Університеті міста Ґрац.
 
В цьому ж місті і відійшов у вічність 26 жовтня 1947 року.

7 лютого – 185 років від дня народження письменника, священика,  етнографа, культурного діяча Василя Дмитровича Залозецького гербу Сас (1883-1915)

Він походив із старовинного галицького шляхетського роду гербу Сас. Його батько був священиком і впродовж 1833–1836 років служив парохом церкви Св. Миколая в селі Погорілівка. Вихованням хлопчика займалася мати Марія з роду Ганкевичів — розумна і енергійна жінка. Батьки подбали про те, щоб їх син отримав добру освіту, незважаючи на те, що сім'я часто переїжджала. Залозецький наполегливо і старанно вчився в Коломиї, Чернівцях, Львові та навіть Відні. Часті переїзди збагачували кругозір юнака, змушували багато думати і спостерігати. Враження від побаченого пізніше оживуть на сторінках його творів. Найкращі роки свого дитинства, як згадував пізніше сам Залозецький, пройшли у селі Княже.

Як було прийнято на той час, син продовжив справу батька і вивчився на священика. На пресвітера його висвятив пископ Спиридон Литвинович і вже з 1858 року служив в духовному сані, зокрема на сільських парафіях Буковини та Галичини. Якийсь час був катехитом у Бережанській гімназії, коли там був парохом. Але так як він мав добру освіту, то йому хотілося більш активно прислужитися народу: збирає біля себе гурт таких же небайдужих і освічених панотців і створює Товариство проповідників тверезості. В цій справі їх підтримав і благословив митрополит Сембратович. Невдовзі погіршилося його здоров'я і цю справу він покинув.

Як освічений чоловік він зробив і літературні проби пера. Залозецький друкував свої твори під псевдонімами Василій З., Панько из Галичанова, Савчишин Федько, криптонімом В. Д. З. В 1861 році з-під його пера виходить перша повість «Несвятоюрщина», яка викликала захоплення галицьких і буковинських читачів. Відчувши, що його слово потрібне людям і знаходить відгук в їх серцях, почав наполегливо писати і вирішив присвятити свої останні роки життя письменницькій діяльності. Пише оповідання про гірку долю селян, їх турботу і злидні. Переїжджаючи із села в село, із повіту в повіт, він бачив однакове скрутне становище усіх українських селян, їх безпорадне становище, тому впевненим і правдивим словом хоче якось їм допомогти.
Відтоді твори Залозецького друкуються у відомих тогочасних виданнях «Слово» та «Пролом», в яких він був співредактором, а також у часописах «Родимий листок», «Червона Русь». Часто друкується він у львівській «Бесіді», на сторінках якої були опубліковані такі твори, як: «Річські гуцули», «Изтеки русского священника», «Приключенія русской молодицы», «Похождения Мендля Зильбербуша», «Настя Чагровна». 

Василь Залозецький є автором повістей «Звонимира», «Картина з нашого язического бита», «Ростислав, родоначальник галицьких князей», історичний роман «Половецкая моленица», «Євфимия Володаревна» та багато інших творів. Заслуговують на увагу його нариси: «Очерки сельськой жизни», "О Бояне в «Слове о полку Игореве». Він цікавиться традиціями і звичаями українського народу, пише дуже багато статей на етнографічні теми, які також друкуються у львівських журналах: «Несколько сведений о городе Стрие», «Ярмарок в Кутах», «Образки з циркулу Коломийского».

В. Залозецький свої твори писав «язичієм», і належав до москвофільського напрямку. Проте на той час в його оточенні іншої української не було. Він — приклад тих людей, котрі «хоч і збились на ідеологічні манівці, проте не переставали любити рідну землю і свій нарід». Навіть такий принциповий противник москвофільства, як ідейної течії, Іван Франко був при цьому поміркованим в оцінці москвофілів: «Не забуваймо, що між тими „запроданцями“ находились і находяться люди, що весь вік живуть в найскромніших відносинах, в тісності і бідності, служачи справі, котра їм видається справедливою… Коли чую, що до таких людей прикладається слово „запроданці“, то се пригадуються давні відьми та чортівниці, котрих усякі ортодоки палили на стосах за те, що вони продались чортові, хоч ті нещасні „запроданці“ жили звичайнісінько в найбіднішій нужді». 

Безсумнівно, що до таких особистостей належить і Василь Залозецький. Адже у своїй творчості він відображав славні сторінки минулого свого народу, оспівував любов до ближнього, готовність до самопожертви за рідну землю, красу людських взаємин. А це теми вічні на всі часи. Багато уваги наш земляк приділяв громадській діяльності.
Окремі прижиттєві видання Залозецького зберігаються у фондах відділу рідкісної книги бібліотеки Чернівецького національного університету імені Ю.Федьковича. Включно і повне зібрання творів Василя Залозецького у трьох томах, які вийшли у Львові впродовж 1907 — 1909 років.

Відійшов у вічність 2 лютого 1915 в селі Гірне Стрийського району на Львівщині. 

Мав втіху від дітей та онуків, які достойно продовжили справу свого батька. Його син Роман Сас Залозецький (1861-1918) – відомий галицький науковець і громадсько-політичний діяч, професор хімічної технології Політехнічної школи (тепер НУ "Львівська політехніка"), дійсний член НТШ, посол до Галицького сейму, голова товариства “Сільський Господар”, організатор і директор Торгової школи Товариства “Просвіта”, почесний консул Великої Британії у Львові. А вже його син і внук Василя Залозецького – Володимир Сас-Залозецький (1896–1959) став мистецтвознавцем та істориком мистецтва, політичний діяч, професор Львівської Богословської Академії та Віденського університету.

  
8 лютого – 135 років від дня народження
вченого-економіста, викладача Чернівецького університету
Йозефа Алоїза Шумпетера
 
 Детально познайомитись із його спадщиною можна за посиланням: www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/dosearch , або завітати на виставку в наукову бібліотеку ЧНУ ім.. Ю.Федьковича: „Буковинська прелюдія „творчого руйнівника” library.chnu.edu.ua/

Найповніше діяльність науковця представлена в бібліографічному покажчику „Йозеф Алоїз Шумпетер: Праці вченого та література про нього з фондів Наукової бібліотеки Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича”, який містить 426 видань праць Й. Шумпетера й літературу про життєвий шлях, творчу діяльність науковця та складається з трьох розділів: 1. Праці Йозефа Алоїза Шумпетера; 2. Література про життя і діяльність Йозефа Алоїза Шумпетера; 3. Посилання на твори Йозефа Алоїза Шумпетера у наукових працях його сучасників та додатка „Матеріали з фондів Наукової бібліотеки Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича”,за посиланням library.chnu.edu.ua/res//library/project/virt/shumpeter/bp.pdf , який підготовили працівники бібліотеки та викладачі економічного факультету видали.  

 
11 лютого – 100 від дня народження художника
Бориса Курликова (1918 - 2009)
 
 
В цього талановитого і дуже скромного маляра настільки незвичайна доля, яка давно заслуговує на те, аби зняли фільм. Він народився в місті Хотин. Його дід Євгеній походив з кріпаків Псковської губернії. Його викупив собі на господарку хотинський поміщик, який був власником парової мельниці, так як він був добрим механіком. Тут він женився на місцевій дівчині і в них народилося четверо дітей. Одним з трьох їхніх синів і був батько Бориса. Для самого хлопчика життя склалося дуже гірко. Коли йому виповнилось 12 років, померла його мати. Батько знайшов собі іншу жінку, і ще до того випивав, тому батькова сестра віддала Бориса в найми пасти худобу за харч. 
 
Життєві обставини так склалися, що він закінчив в початковій школі всього два роки. Коли навчався в першому класі, вчителька принесла живого півня, щоб діти малювали з натури. Хлопчик намалював, він в нього вийшов як живий. Ось так в нього і відкрився талант до малювання. А ще його всі похвалили за це, що ще більше його надихнуло до малювання. І так воно стало для нього покликанням на все життя. 
 
Проте, аби вижити в тих важких життєвих умовах, він влаштувався звичайним робочим в ресторан «Літний сад», де виконував всю чорну роботу, яка там тільки була: рубати дрова, палити пічки, мити підлоги і прибирати – і все те потім стало йому в нагоді впродовж довгого, повного несподіванок життя. Проте Богдан і там знаходив можливість, щоб малювати. Коли його роботи побачив хазяїн, то познайомив його з вчителем малювання Степаном Петренком, який вчився свого часу в Києві у відомих художників і тепер викладав цей предмет в ліцеї. Він запросив його до себе додому, дав папір і фарби. Коли побачив перші його роботи, то одразу відмітив його талант і запросив в гурток талановитих дітей, з якими займався. Вчитель знав, що в нього нема грошей платити за навчання, тому займався з ним безкоштовно, ще й при тому годував хлопчика за власний кошт. Впродовж літа талановитий учень за цей час намалював більше 300 картин, більшість з яких були копії знаменитих художників Шишкіна, Левітана, Репіна. Звичайно, що малював він і натюрморти, навколишню природу. Тому коли в 1937 році відбулася перша художня виставка гуртківців, то найбільше робіт (88) подав саме Борис Курликов. За продані картини він отримав свої перші великі гроші – 271 лей.
 
Навчання продовжувалось 4 роки, з 1934 по 1938 роки. А потім румунська влада перевела талановитого вчителя з Хотина в інше місце. Проте вчитель не забув свого здібного учня і після війни приїхав в Хотин, щоб знайти його.
 
Одночасно він влаштувався в ресторан «Чорний орел», при якому було казино. Тут він пройшов ще одні «життєві університети», навчився грати в азартні ігри. А у вільний час і дальше малював на всьому, що тільки попадало під руки. 
 
А так як в Європі вже починалась Друга світова війна і йому грозила служба в армії, то він послухався свого сусіда-комуніста, який сказав, що за Дністром в радянському союзі живеться краще. І вони вирішили перетнути кордон. Проте, 28 червня 1939 року коли вони переплили через річку, то в Кам’янці радянські пограничні їх арештували, водили на допити і били, адже вважали їх румунськими шпигунами. 
 
Так продовжувалось півроку. Там його друг пропав назавжди, а сам Борис Курликов за незаконний перетин границі потрапив в ГУЛАГу на три роки виправних лагерів. Потім його відправили в Свердловську область на лісорозробки, де він рубав дрова і носив їх на станцію. Робота була неймовірно важка і непосильна. В 1942 році термін закінчився, але його не відпустили на волю, так як він був румунський підданий, а Румунія воювала на боці Німеччини. Тому йому довелось сидіти там до кінця війни. Коли війна закінчилась, то чекали «особистого розпорядження». Бориса перевели в табір для інтернованих, проте режим перебування не змінився. На волю вийшов аж в травні 1947 року.
 
Однак навіть в ГУЛАЗі його називали «художником». В таборах Борис потрапив до кримінальних авторитетів, начальник прийняв його за злодія в законі, бо він ходив, засунувши руку в кишені (а так могли собі дозволити тільки авторитети – злодії в законі). Один із них, за прізвиськом Сірий, коли вияснив, як Борис потрапив в табори і те, що має прізвисько «художник», захотів татуювання, та й не тільки він один. Отаким чином його захоплення і талант художника врятували йому життя. Коли Бориса звільнили, то дали йому на дорогу 500 карбованців і три буханки хліба. Згідно законів того часу він не мав права проживати в іншому місці, окрім як в Хотині. 
 
Проте коли повернувся додому, то не зміг знайти роботу, адже був «під ковпаком» відповідних органів. Але все ж таки знайшлися люди, що не побоялись взяти його на роботу. Цією людиною був його давній друг Іван Пастух, який працював директором артілі художніх виробів. Там Борис пропрацював до 1952 року і малював різні вивіски, плакати, наносив малюнки на килими. Адже на той час в нього була дружина і двоє дітей, яких потрібно було піднімати. Аби продати свої роботи, йому довелось малювати хатки під соломою, картини народного життя. Йому рекомендували малювати щасливе колгоспне життя і підприємства, проте більше всього любив малювати пейзажі і сходив для цього всі Карпати. Деякі з колег навіть насміхалися, що він хоче бути другим Шишкіним. Продавати тоді можна було тільки через Художній салон, однак двері для нього були закриті тому, що він не був членом Спілки художників.
 
З 1952 року він вже мав можливість працювати в художньому фонді в Чернівцях, де він попрацював до 1980 року. І з того часу йому відкрилась можливість брати участь в художніх виставках, що для художника є найважливішим, аби його мистецькі праці побачили та оцінили фахівці. 
 
Він є учасником обласних, всеукраїнських, всесоюзних мистецьких виставок. За життя отримав мистецькі відзнаки та пошанування – Заслужений майстер народної творчості України та член Національної спілки майстрів народного мистецтва України. А ще він не витрачав часу та можливостей, і все таки отримав фахову освіту – в 1964 році закінчив курси живопису і малюнку при Всесоюзному Будинку народної творчості. Мав персональні виставки в Рязані, в 1996 році відбулась велика виставка його робіт в Каунасі, у виставковій залі Спілки художників в Києві. В 1974 і 1986 роках мав персональні виставки у Чернівцях, і до цих пір зберігаються каталоги цих виставок. Картини Курликова зберігаються в приватних колекціях всього світу. 
Серед найбільш відомих його творів: жанрові картини і пейзажі «У старій хаті» (1984), «Дорога на полонину» (1987), «Паморозь» (1988), «Карпатський краєвид» (1991), «Зи¬ма» (1993), «Бій козаків із турками під Хотином у 1621 році» (1994); портрети «Онук Павло», «Онука Надія», «Автопортрет». Своїм юним рокам митець присвятив картини «Щедрий вечір», «Моє дитинство», «Самотність», а трагічному перебуванню в сталінських концтаборах – полотна «Будинок світлого майбутнього», «Дзвони ГУЛАГу», «Боже, за що така моя доля», «Пайка хліба», «Де ти, моя Україно!».
 
В 1984 році він подарував 41 роботу рідному місту. Малював він до останнього подиху, оскільки це давало йому енергії для життя.
А ще він залишив документ свого життя та епохи, в якій він жив –спогад-нарис «Крізь дріт колючий», що був надрукований в журналі «Дні¬стер» в 1993 році, який він проілюстрував власними малюнками. 
 
Прожив довге і дуже важке життя, проте ніколи не нарікав на випробування. Відійшов у вічність 10 вересня 2009 року і спочиває на кладовищі в Хотині.

 
12 лютого – 175 років від дня народження віолончеліста, скрипаля, піаніста Леона Гояна ( 1843 - 1911)
Він народився в селі Стара Жадова Сторожинецького району і його батько був власником цього села. Початкову освіту отримав в Чернівцях, в єдиній на той час державній цісарсько-королівській гімназії (нині це ЗОШ №1 на вулиці Емінеску), і де навчалися всі небідні буковинці. Тут його вчителем був філолог, педагог, письменник, культурний діяч Арон Пумнул, який був людиною енциклопедичної культури і вірив у силу освіти для розвитку національного відродження. Тому не дивно, що Леон цілковито був захоплений своїм вчителем, який став для нього авторитетом на все життя.
 
Оскільки мав талант саме до музики, то ще будучи гімназистом, вже брав найактивнішу роль в мистецькому житті Чернівців. Був членом багатьох культурологічних товариств, засновник студентського співочого Товариства і квартету віолончелістів у Чернівцях, виступи якого користувалися великим успіхом у меломанів міста, Буковини та багатьох міст Австрії, де вони давали свої знамениті концерти.
 
В 1861-1866 роках навчався у Віденській консерваторії .
 
До цих пір не втратили своєї цінності його спогади про музичне життя Буковини та Чернівців другої половини ХІХ – початку ХХ століття, які ще чекають свого видавця. 
 
Відійшов у вічність 16 липня 1911 року в Сучаві, де й спочиває на місцевому цвинтарі. 
 

 14 лютого – 160 років від дня народження фольклориста, етнографа, письменника і культурно-громадського діяча Василя Козарищука (1858-1910)
 

Народився 1858 року в Новій Жучці (нині район міста Чернівців). В 1879 року закінчив цісарсько-королівську гімназію (нині це ЗОШ №1 на вулиці Емінеску), а вищу освіту здобув на богословському факультеті Чернівецького університету, в якому вивчав слов'янську філологію. Працював священиком у селах Плоска і Конятин на Гуцульщині, нині це села Путильського району. Заснував читальню і школу в селі Путилів, нині смт. Путила Чернівецької області.

З 1875 року почав друкувати свої власні твори та етнографічні розвідки, які друкував під псевдонімами та криптонімами – Василь Жуцький, Василь М., Василь, В. М. К. Перші твори виходили німецькою мовою, а з 1881 – українською дебютував віршем «Любов і ружа» в «Буковинському руському місяцеслові».

Збирав матеріали про похоронні звичаї гуцулів, їхні вірування, фольклор. Автор етнографічних розвідок: «З Буковинських Карпатських гір». Опублікував фольклорні записи з Гуцульщини, дослідження «Життя гуцулів у його віруваннях і забобонах» (1889), «Гуцульські пісні» (1895), які й до сьогодні не втратили своєї цінності. 

Писав популярні просвітні оповідання з народного життя: «Бабин син Дурголова», «Хитрий Андрійко», «Шестинеділька»; сатиричні поеми «Юродиві рицарі», оповідання «Хитрий Андрейко», «Про одного Мошка правди трошки», «Шестинеділька», «Смерть і холера», «Образки народної нації гуцулів», «Буковинські руські промовки». Він є автором збірки казок та переказів «Моя гостина у Хмарника», яка, на жаль, не була видана. Уклав словник гуцульських діалектизмів.

Редагував часописи «Буковинськи вѣдомости» (1895–1909) та «Наука» (1901–03). Брав активну участь у діяльності москвофільських організацій на Буковині, так як інших на той час на Буковині не було. 

Відійшов у вічність 19 травня 1922 року в селі Чорнівка, нині відноситься до Чернівців. 
 
15 (27) лютого – 180 років від дня народження професора історії церкви та церковного права
Євсебія ПОПОВИЧА (1838 - 1925 )

Народився у Чернівцях в дуже шанованій і старовинній родині поповичів, яка на той час вже трохи обідніла, але змогла всім дітям дати хорошу освіту. Тут він навчався у цісарсько-королівській гімназії (нині це ЗОШ №1 на вулиці Емінеску), де студіював греко-православну теологію, потім удосконалював свої знання з церковної історії та церковного права у Віденському університеті. 

У 1861 – 1871 роках завідував крайовою бібліотекою у Чернівцях. Висвячений в сан священика, працював у греко-православному теологічному закладі на кафедрі вивчення Біблії та східних мов, потім на кафедрі історії церкви і церковного права, згодом - штатним професором цих же дисциплін. 
В 1874 році стає почесним головою Буковинської греко-православної митрополичої консисторії.

З 1875 року запрошений як штатний професор історії церкви, а також греко-православного церковного права новоутвореного університету в Чернівцях. Член екзаменаційної комісії протягом цих років, а також декан теологічного факультету. Впродовж 1869 – 1876 років виконував обов'язки інспектора шкіл краю. З 1877 року і аж до 1894 був членом крайової шкільної ради. З 1880 р. має сан церковного архіпресвітера.

Двічі обирався на ректора Чернівецького університету – в 1880-1881 та 1895 – 1896 роках.

В 1880 році отримує почесне церковне звання архіпресвітера.

Автор багатьох наукових праць: «Канони східної церкви» (1867), «Про ведення державної кореспонденції і державні підручники народної школи» (Чернівці,1874), «Архів по церковно-католицькому праву» (Чернівці, 1880), «Навчання першочергове Першого конгресу церковного в митрополії Буковини» (Чернівці, 1880), «Становлення руського патріаршества» (1889), «Загальна церковна історія з церковно-статистичним додатком» (1898), «Лекції по Буковинській православній митрополії» (1898), «Лекції по сімейному праву Буковинської православної митрополії» (1898).

Його справу продовжив син – Костянтин Попович (1846, м. Чернівці — 1943, Чернівці), який також став професором церковного права і був обраний ректором Чернівецького університету в 1888-1889 навчальному році.

В них була велика і дуже дружна родина, всі отримали добру освіту і допомагали один одному. Так, саме він опікувався і визначив долю свого талановитого похресника Євсебія Мандичевського, якого навіть назвали на його честь. Він змалечку помітив схильність хлопчика до музики і порадив батькам віддати його в науку до цісарсько-королівської гімназії (нині це ЗОШ №1 на вулиці Емінеску) до Сидора Воробкевича.

Відійшов у вічність Євсебій Попович в 1925 році і похований на православному кладовищі в Чернівцях. 

В Чернівцях на його честь була назвала вулиця, яка знаходиться одразу справа від резиденції митрополитів, нині вулиця Йозефа Главки. На цій вулиці в міжвоєнний період мешкала Ольга Кобилянська та Петер Демант, які залишили спогади про неї.
 
25 лютого – 180 років від дня народження доктора права, 
політеконома
Фрідріха Кляйнвехтера (Kleinwächter Friedrich; 1838 –1927)

Він народився в Празі. Навчався у гімназії, а згодом у знаменитому Карловому університеті в Празі. По його закінченні, в 1862 році, отримав ступінь доктора юридичних наук і працював приват-доцентом у Празі. В цей час він ще вивчав національну економію, тому згодом його запросили викладачем національної економії і аграрного права в сільськогосподарському закладі Лібверда (Чехія). Впродовж 1872 – 1875 років викладав національну економію та статистику в політехнічному училищі в Ризі. З відкриттям в Чернівцях цісарсько-королівського університету, в жовтні 1875 року він отримав запрошення і працював штатним професором. В 1882 – 1883 навчальних роках був обраний восьмим ректором Чернівецького університету. З 1881 року отримав ступінь урядового радника, в 1898 – придворного радника. З 1899 року Фрідріх Кляйнвехтер– член-кореспондент Буковинської палати торгівлі та ремесла. 

Досліджував проблеми національної економіки, статистики, аграрного права. Автор кількох наукових праць: «Основи народної науки», «Правові та суспільно-політичні факультети в Австрії» (1876), «Основи та цілі так званого «наукового соціалізму», «Карпати. Доповнення до питання по організації народного господарства» (1883), «Основи навчання сільського господарства» (1871).

За внесок в розбудові міста він мав Почесне звання громадянина Чернівців, яке отримав в 1908 році, коли місто святкувало свій поважний ювілей.

Відійшов у вічність 12 грудня 1927 року в Чернівцях і спочиває на Руському цвинтарі.
 
 
 
 
 
14 [26] лютого – 180 років від дня народження румунського та молдавського письменника, поета, публіциста, історика Богдана Петричейку Хашдеу (справжнє ім’я Фаддей Олександрович Хиждеу; рум. Bogdan Petriceicu Hasdeu; 1838, — 1907).

Народився в селі Крістінешти, Хотинського повіту Бессарабської губернії (нині село Керстенці, Хотинського району) в родині письменника, фольклориста і філолога Олександра Фадеєвича Хиждеу. При народженні його назвали Фадеєм на честь дідуся – польського літератора Фадея Івановича Хиждеу. Мати, Єлезавета Теофілівна (до заміжжя Даушка) походила із давнього литовського дворянського роду. Тому зрозуміло, що вже з дитинства йому давали дуже добру освіту. Він вчився в гімназіях у Вінниці, Рівно, а з 1851 року – в Кишиневі. В університеті Харкова був вільним слухачем. Під час Кримської війни 1854 – 1856 років служив юнкером в гусарському полку. Після закінчення військової служби виїхав в Запрутську Молдавію, де жив і працював до 1863 року. Спочатку поселився в Яссах, а в 1858 році був призначений суддею в Кагульському суді (трибуналі). Згодом повернувся до Ясс, де опублікував свої перші літературні роботи з історичної тематики. В 1863 році переїхав до Бухаресту, де було набагато більше можливостей для творчої праці. До 1871 р. Хашдеу писав і опубліковував свої основні художні твори: історична драма "Резван і Відра (Răzvan şi Vidra; 1867), роман «Доля» (Ursita; 1864), сатирична повість «Крихітка» (Micuţa; 1863), Збірник громадянської лірики («Вірші», Poezie, 1873). Художня монографія "Іон - воєвода Лютий" (1865) – про допомогу українських козаків молдавському народові в боротьбі проти турецьких загарбників, яка в перекладі на російську вийшла аж через сто років. Гашдеу часто використовував український матеріал в історичних, фольклористичних працях, у художніх творах. Богдан Петричейку Хашдеу вважається зачинателем реалізму в прозі, громадянській ліриці і поезії, історичній драмі і романі, майстер памфлету в історії румунських і молдавських літератур. Він використовував український матеріал в історичних, мовознавчих, фольклористичних працях, у художніх творах.

Починаючи з 1872 року він повністю присвятив себе науковій праці і видав ґрунтовні монографії в галузі історіографії, порівняльного літературознавства, мовознавства, лексикографії і фольклористики.

Гашдеу можна вважати засновником румунської фольклористики і заклав фундамент під вивчення її як науки. Він був не лише справжнім теоретиком, але й авторитетним наставником у збиранні фольклору. Уже тоді він застосовував новітні методи дослідження фольклору: монографічний та порівняльний, вважаючи, що фольклористика — це наука, яка має тісний зв'язок зі спорідненими гуманітарними дисциплінами: літературою, соціологією, історією релігій, правом, історією та лінгвістикою. Він розумів під фольклором цілісну народну культуру, зі всіма її формами прояву. Він уперше в Румунії розробив класифікацію родів і видів народної літератури. Гашдеу є автором численних студій про історичне коріння видів фольклору (найбільш розробленими були праці, присвячені казкам). Серед здобутків Гашдеу — складання національного фольклорного архіву на основі запитальників, які він особисто розробив і розповсюдив серед сільської інтелігенції. Тому всі його праці в цій царині і досі не втратили своєї цінності.

Основні твори : "Слов'янська мова у румунів до 1400 року" (1869), "Поезія" (1873), "Русинська народна поезія і історія румунів" (1876), "Слова предків" "Основи мовознавства" (1881), "Великий етимологічний словник румунської мови" (т. 1 -4, 1887-1898 рр.).

Богдана Петричейку Хашдеу ввійшов в національну культуру завдяки трьом своїм книгам: «Історичний архів Румунії», монографії «Іон-Воде Лютий» (1865), «Критична історія румунів» (1873-1875).

З 1874 року був професором Бухарестського університету, де читав курс порівняльної філології. А в 1876 році став директором Державних архівів. В 1877 році був обраний членом Румунської Академії. Також був членом академічних установ Франції, США, Сербії, Турції, Росії і Болгарії.

Хашдеу видавав і був головним редактором більше 10 науково-літературних, громадсько-політичних та сатиричних газет і журналів, в тому числі був засновником наукового журналу «Троянова колона» (Columna lui Traian; 1870—77, 1882—83).

Писати Гашдеу розпочав російською, так як початкову освіту отримав саме цією мовою. Пізніше свої твори і монографії писав румунською мовою. Також добре володів польською, французькою, італійською, грецькою мовами.

В нього була єдина донечка – Гашдеу Юлія Богданівна (1869—1888), яка продовжила захоплення батька літературою і стала поетесою. Вона була дуже обдарованою дитиною. Ще до восьми років склала всі екзамени за перші чотири роки початкової школи. В 11 років закінчила Національний Коледж Святого Сави, одночасно відвідуючи курси Бухарестської консерваторії. Після закінчення вирішила продовжити навчання в Парижі, куди і поїхала. Померла у 19-річному віці від туберкульозу.

Богдана Петричейку Хашдеу відійшов у вічність 12 [25] серпня 1907 р. в замку "Юлія Хашдеу" в містечку Кимпіна, в підгір'ї Карпат, і спочиває в Бухаресті на цвинтарі Беллу.

Щоб вшанувати пам'ять письменника і науковця, в столиці республіки Молдови Кишиневі відкрито престижний теоретичний ліцей ім. вченого Богдана Петричейку Хашдеу. Це навчальний заклад, в якому кожному ліцеїсту створені умові для повної самореалізації, визначення власної навчальної траєкторії, успішної соціалізації та адаптації в сучасному інформаційному суспільстві.

В рідному селі Керстенці діє музей їхньої родини «Історія родини Гашдеу», де оформлені експозиції про відомих людей цього роду: ГАШДЕУ (Hasdeu) Богдан (Тадей) Петричейку; Гашдеу Юлія ; ГИЖДЕУ (Hajdeu) Александру; ГИЖДЕУ (Hajdeu) Болеслав Тадейович; ГИЖДЕУ (Hajdeu) Тадей Іванович.
 
 
Лютий – 385 років від дня народження історика, поета, літописця і політичного та державного діяча Мирона Костіна (рум. Miron Costin, 1633-1691).
Він походив з боярського роду і був другим сином в багатодітній родині знатного польсько-молдавського магната, гетьмана Іоана Костіна. А мама – не менш знатна пані Сафта Скоарцеш, онука польського магната внучка Мирона Барновського. Його походження і роль мами мали найбільший вплив на його пізніший вибір політичного курсу. Саме походження забезпечило йому блискучу освіту та виховання, як і прийнято було на той час. Знав декілька європейських мов. Все це в майбутньому послужило йому для доброї кар’єри. 
 
Дитинство і юність провів в Україні, де його батько орендував під містом Бар маєток Новосілка ( нині Вінницька область). Тому саме в Барі він закінчив єзуїтську колегію. 
 
Був нобілітований – тобто йому було надано шляхетський чи дворянський титул, який з середини 17 століття надавався польським королем на підставі рішень вального сейму Речі Посполитої. Служив у польському війську, брав участь у Берестецькій битві 1651 року. В 1652 році за згодою господаря Молдавії Василя Лупула повертається до Ясс, 1653 у складі військ господаря Г.Стефана брав участь в облозі Сучави (нині місто в Румунії), де тримали оборону козаки Т.Хмельницького.
 
В 1657 році виконує дипломатичну місію до Валахії. Проте згодом пристав до великого логофета (управителя) Георгія Стефана, підтримуючи його в боротьбі за молдавський престол. 
 
Незабаром разом зі своїм молодшим братом Величком став провідним діячем молдовського уряду.
В 1683 спільно з молдавським господарем Георгієм Дукою брав участь в облозі Відня турецьким військом. 
 
Одружився з родичкою Сімеона Могили, батька Петра Могили, чим істотно зміцнив зв’язки з верхівкою молдавських князів. Займав високі державні посади – канцлера, голови господарської канцелярії, охоронця великої печатки, керівника межової справи у Молдовському князівстві та Валахії.
 
Впродовж 1660-1664 років він був на посаді пиркелаба (міського голови) Хотина, з 11667 року – великий ворник (війт), а з 1675 – великий логофет Північної Молдавії. 
 
Після повернення додому був заарештований новим молдовським господарем Ш.Петричейку й висланий до Польщі. Там у замку Дашів у Карпатах написав "Польську поему", в якій виступив як апологет сильної монаршої влади, уособленням якої вважав польського короля Яна ІІІ Собеського. 1685 повернувся до Молдови, був старостою південного повіту Путна, неофіційним радником господаря Костянтина Кантеміра (1688–91).
Він завжди був прихильником Польщі, тому в 1683 році виїхав до Польщі. Мирон Костін бажав на чолі держави, звільненої від османів, бачити освіченого та мудрого монарха, а людей свого оточення і свого стану – на правах польської шляхти.
 
В ім'я боротьби проти Османської імперії встановив таємні контакти з потенційними союзниками Молдови – Австрією та Францією, за це був звинувачений у державній зраді проти князя Костянтина Кантеміра й страчений разом із братом наприкінці 1691.
 
По собі він залишив пам'ять як письменник і для істориків, насамперед, як літописець. Основна праця, яку він писав багато років – «Літопис Молдавської держави від Аарона – воєводи в цей бік», яку завершив в 1675 році. Тут дуже ретельно виписана історія Молдавії впродовж 1595-1661 роки. За періодами ділиться: епоха Василя Лупула (39 років), князювання Василя Лупула (19 років) і 8 років історії Молдавії по його смерті. Кілька сторінок твору присвячено молдавсько-українським стосункам, роки правління Богдана і Тиміша Хмельницьких. Серед інших історичних праць Костіна: «Про молдавський народ: З якої країни походять їх пращури», «Хроніка держав Молдавії і Валахії»(польською мовою, 1677), «Історія віршем польським землі Волоської і Мунтенської»(1684). Він написав медитативно-філософську поему «Життя світу» (1673).
 
Сімнадцяте століття в історії Молдови були дуже насичене подіями, війнами, частими змінами влади, які визначили наступні роки князівства. Тому детальний опис тих подій, учасником яких він був безпосередньо, залишив нащадкам і науковцям один із самих освічених науковців того часу, дипломат, просвітитель, впливовий і авторитетний державний діяч Мирон Костін.
 
Для нас він цікавий як історик-літописець, оскільки в його дослідженнях про мало вивчені сторінки історії Молдавського князівства ХVI-XVII століть є відомості про Буковину, яка на той час входила до складу Молдавського князівства. Деякі з цих праць в останні роки були перекладені і видані у фахових історичних журналах, а також видавалися окремими виданнями. 
 
Він поклав початок новому етапу в розвитку молдавської історіографії та літератури, і вписав їх в загальноєвропейський контекст бароко, який на той час був присутній у всіх гуманітарних науках. Він був літописцем європейського гуманістичного напрямку, які користувались правилом: «просвітництво читача – розважаючи».
 
Він тримав в пам’яті багато історичних фактів і доніс до читача в доступній і зрозумілій формі все, що передувало цій епосі, включаючи універсальну історію, давньогрецьку, давньоримську візантійську і європейську середньовічну літературу та історію.
Він знав три мови, які були просто необхідні на той час: латинську, польську та українську. Знання ще двох – грецької та давньоруської, дозволило цілковито читати давню античну літературу, вплив якої беззастережний на епоху бароко. 
Костін активно користується авторитетними для своєї епохи авторами античної філософії, досконально знає Овідія та Горація, використовує праці Гомера та Вергілія, захоплений Плутархом.
 
Він мав двох синів – Петрашку і Некулає.
 
Історик, літописець, державний діяч Молдови Некулає Костін (Ніколає, Микола; Costin, 1660–1712) став достойним продовжувачем всіх справ свого батька. 
 
Освіту здобув в Польщі. Повернувшись в Молдавію, займав посади логофета, гетьмана, великого логофета (глава канцелярії молдовського господаря та хранитель державної печатки впродовж 1709–11 років. Був серед наближених осіб в господаря Молдови Н.Маврокордата (1709–10; 1711–16), які не раз бували на Буковині, зокрема в Чернівцях. На площі пресвятої Марії стола дерев’яна православна церква, яка була збудована на їхні кошти.
У своїх творах захищав місцевих боярство проти греків-фанаріотів.
 
Найвідомішою його працею став "Літопис землі Молдови від заснування світу до 1601 р." У ньому описано історичні події від часів біблійного потопу до початку 17 століття. Тут коротко викладається історія даків і римлян, Польського королівства, утворення Молдови за Драгоша. Подається інформація про похід князя Дмитра Вишневецького в Молдову (1563), про Хотинську фортецю. Він є автором ще одного відомого твору – "Літопису землі Молдови від Штефана, сина Василя-вода" , де розповідається про події 1662–1709, правління сина Василя Лупула, війни та природні катаклізми – комети і землетруси – у часи Штефана Петричейку, Георгія Дуки , численні повстання в Молдові в 2-й половині 17 століття. У 2-й частині йдеться про події 1709–11, вона має характер офіційної хроніки, багатої на деталі. Особливо ефектно в ній описано правління "Думитрашки" (Димитрія Кантеміра), друге правління господаря Николая Маврокордата (1709–11).