Буковинський інтелектуальний календар БЕРЕЗЕНЬ 2018


Уже традиційно Муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського надає інформацію про знаменні та пам’ятні дати почесних діячів Чернівців, які посутньо вплинули і впливають на духовно-інтелектуальну атмосферу міста.

 

 

                                                  9 березня виповнилося 155 років від дня народження драматурга, публіциста, редактора, літературного критика, театрального та громадського діяча, політика (посла до австрійського парламенту), педагога (організатора та першого директора Перемиської української чоловічої гімназії) Григорія Івановича Цеглинського (1853-1912).

 

 

Цей чоловік прожив порівняно недовге життя, проте, отримавши добру освіту та належне виховання в любові до свого народу, ще з молодих років взяв собі за кредо слова "Сила народу основується на освіті, характері й доброму вихованні" ¹. І не втомлюючись та не нарікаючи на обставини, гідно сповняв його до останнього дня життя.

Григорій Цеглинський народився в Калуші, у сім’ї простого міського службовця. Був, як тоді казали, «міщанський син». Пізніше в родині народився молодший брат Роман. Батьки прагнули дати синам добру освіту та належне виховання. Хлопчики з малолітства були привчені до ретельної праці.

Коли Григорію сповнилося лише десять років, сім’ю спіткало горе – помер батько. Проте його мама пам’ятала настанову чоловіка – вивести дітей «у люди» – і решту життя присвятила синам. З допомогою родини вона достойно це сповнила. Її сини ще в досить молодому віці вже досягли певних місць у суспільстві. Під час вакацій брати Цеглинські приїздили в Калуш до мами на відпочинок.

Коли Анна Цеглинська (1820-1887) відійшла у вічність, про це сповістила львівська газета «Діло»: «Удова калуського міщанина, мати професорів руської гімназії Григорія та Романа Цеглинських; померла у с. Чернів 3 грудня, на 67-му році життя» ².

Академічна гімназія

Завдяки допомозі дядька Григорій отримав початкову освіту у Коломиї, відтак закінчив Академічну гімназію у Львові, після чого студіював українську та класичну філологію на філософському факультеті Віденського університету. По його закінченні (1879) подався до праці в єдину на той час в Галичині Академічну гімназію у Львові. Мав чудові знання з класичної філології, української, польської, німецької літератури, філософії, викладав грецьку та латинську мови. Спочатку працював учителем, проте в дуже короткім часі завдяки своїм педагогічним здібностям і, володіючи глибоким викладом предметів, став професором і навіть укладав підручники для гімназії. Його любила гімназійна молодь, поважали колеги, і він швидко отримав визнання й довіру шкільної влади.

Оскільки професор Цеглинський був чоловік дуже діяльний, то водночас з педагогікою в короткий час став одним із найбільш авторитетних громадських діячів у львівському середовищі української інтелігенції, працював у всіх культурно-освітнix товариствах. Він вмів дохідливо і чітко донести свої думки, тому з ним рахувалися як на зборах усіх політичних зібрань, так і освітньо-культурних установ.

Цеглинський брав дуже активну участь в громадському та політичному житті Львова, так що Франко, хоч і критикував то його погляди, то його партійні «народовські» справи, які він не дуже поділяв, а то й дуже часто критикував так, як то вмів робити Іван Якович, то давав абсолютно різні оцінки його літературній праці, але можна одне сказати: Франко не міг оминути увагою його діяльність і його творчість. А позаяк Цеглинський належав до народовців, то Франко не оминав нагоди, аби не піддати критиці програму народово–консервативної «народовської» партії і звичайно, що й саму особу п. Цеглинського. Ось як він пише про святкування Шевченківських днів у березні 1887 року, організатором яких був пан професор: «Пан Цеглинський немало нас здивував, бо, згадавши в загальних рисах про ідеали Шевченка і зазначивши, що галицькі «народовці» працюють над їхнім здійсненням, він накреслив перед численними зборами картину 26-літньої громадської діяльності, її досягнень і майбутніх цілей. Отже, це була в повному розумінні програмна промова. Як же схарактеризував пан Цеглинський цю програму? «Ми є народово-консервативна «народовська» партія. Ми вважаємо віру основою нашої національності й основою дальшого національного розвитку. Ми проголошуємо це відверто як перед духівництвом і його владою, яка безпідставно запідозрює нас у релігійній байдужості, так і перед тими радикальними елементами, які, працюючи в галузі народної освіти, хотіли б віру залишити осторонь. Крім того, ми є партією народною, яка, йдучи за проводом Шевченка, за останніх 26 років здійснила в Галичині справжню суспільну революцію, бо усунула перегородку між народом і інтелігенцією» ³.

Практично з перших років перебування у Львові він почав активно займатися журналістикою і літературою. На сторінках газети «Діло» та в журналах «Правда» й «Зоря» виступав зі статтями на теми актуальних питань українського шкільництва та суспільно-політичного й культурного життя Галичини. Там друкував і свої оповідання, нариси, переклади, публіцистичні й літературно-критичні статті.

Тому зрозуміло, що не оминув його публікації своєю увагою найретельніший оглядач літературного життя того часу Іван Франко. В 1885 році в часописі «Зоря» він подає свою ґрунтовну оглядову статтю «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. », в якій відмітив, що саме в цьому виданні «як белетрист виступає тут уперве Григорій Цеглинський з двома оповіданнями і одним гумористичним монодрамом…» ⁴.

На той час театр мав надзвичайно велике виховне значення для свідомості народу, тому значний шмат свого життя і таланту Цеглинський, попри всі інші важливі справи і не полишаючи працю в гімназії, присвятив українському театру і впродовж 1882-1888 років був референтом театру "Української Бесіди" народовського товариства «Руська бесіда» у місті Львові. Тому зрозуміло, що на шпальтах часописів він публікував ґрунтовні статті-огляди розвитку театрального мистецтва у Львові та Галичині. Як талановитий літературознавець і дописувач, він писав вартісні статті про театральне життя того часу. І донині не втратив актуальності цікавий аналіз стану галицького театру у статті-огляді "Наш театр", опублікованій 1892 року.

А оскільки до всього, чим займався Цеглинський, він підходив серйозно і професійно, то він бачив, що українському театру насамперед не вистачає репертуару, який би був цікавим і вартісним для народу. Тож зрозуміло, що і тут він підійшов прагматично і віддано зайнявся питаннями сценічного репертуару, почав писати п’єси, переважно комедії – на побутові теми та з життя місцевої інтеліґенції. Першим кроком був переклад п’єси Розена «Виграв терно». У 1883 році видав (під псевдонімом Г. Григорієвич) перший оригінальний літературний твір – комедію «На добродійні цілі». На сценах Львова, інших міст Галичини і навіть у Канаді були поставлені такі комедії, як «Тато на заручинах» (1884), «Соколики» (1884, її навіть сам Іван Франко назвав найкращим твором галицької драматургії), «Шляхта ходачкова» (1886), «Лихий день» (1886). А загалом спадщина Цеглинського налічує 9 оригінальних п’єс.

Як завжди, всі вистави Григорія Цеглинського, надруковані в місцевих часописах і поставлені на сценах Галичини, не пройшли поза увагою Івана Франка. І хоч класик не завжди був справедливий у своїх оцінках, проте навіть він визнавав цінність п’єс Цеглинського. «Життя конституційне, вибори і виборчі агітації серед народу відгукнулись у нас досі також тільки в одній штуці – радше штучечці Цеглинського «Лихий день». Поважних вимогів до сеї штучечки ставити годі, хоч авторові треба признати заслугу, що зробив перший крок на сім полі» ⁵. І в цій же статті далі: «Для літератури, а особливо для театру було б безмірно важним докладно вияснити становище і впливи так ненормально розвитого духовенства на суспільність. Не менше важним було б також заглянути в нутро, в душу тої одинокої і найважнішої верстви нашої інтелігенції, розібрати її психологію, її ідеали й бажання, показати в її нутрі різні відтінки і течії, різні типи і характери. А тим часом – гов-тпррру! Все се для драматичної літератури поки що заборонене поле!». І далі подає ремарку до цієї теми: «Майже одинокою пробою на сім полі були «Аргонавти» Цеглинського. Я не знаю тої штуки, котру наші «народовці» задля попівського крику таки в колисці законали, але все-таки сказати мушу, що вже сама відвага автора написати штуку з життя попівського варта всякої пошани. Але доля «Аргонавтів», певно, довго ще буде пострахом для других списателів драматичних» ⁶. І тут же, на завершення – оцінка творчості Г.Цеглинського: «Як багато гарного, характерного і навчаючого можна там найти, показує інтересна комедія Цеглинського «Шляхта ходачкова», безперечно, найліпший з його творів, де він змалював нам живо і вірно один осібний світок – людей, що являються в певній мірі мініатюрою, а то й карикатурою дійсної, багатої шляхти і заховали ще донині чимало традицій з часів польської Речі посполитої і чимало симпатій до неї» ⁷.

Отже, навіть Франко не міг оминути того факту, що в тодішньому галицькому театрі найбільший успіх у глядачів мали п’єси саме Григорія Цеглинського. Тематика його п’єс відзначалася актуальністю, сценічністю, гостротою сюжету, відчутним сатиричним звучанням. Це стосується, зокрема, зображення життя дрібної шляхти («Тато на заручинах», «Шляхта ходачкова»), духовенства («Аргонавти»), міської інтелігенції («На добродійні цілі», «Торгівля жемчугами»). Його драми та комедії на той час входили до репертуару галицького українського театру.

В детальному огляді «Українська література в Галичині за 1886 рік» від 1 січня 1887 року Франко в розділі про драматургію майже цілковито присвятив творчості Цеглинського і детальній характеристиці його творам: «Є у Львові гімназійний учитель, що має безсумнівний драматичний талант, та який під впливом понять, вироблених, як здається на грецькій і латинській граматиці, лякається всякого реалізму, позитивізму та інших (незрозумілих йому) ізмів, як діти залізного вовка. За останні три роки написав він п’ять комедій, і тому, що застосував у них вищезгадані принципи, то й не дивно, що був визнаний за першорядну силу, відразу посів майже винятково керівне становище в справах театру, а від нового 1887 року в його руках опинилася також і редакція єдиного українського літературно-наукового журналу "Зоря». І тут же: «Пан Григорій Цеглинський є дійсно в теперішній момент головою літературного руху старшого табору галицьких українців народовців; крім комедій, він написав кілька оповідань, уміщених у «Зорі», а з нового року розпочав там же друкувати, крім коротких нарисів, велику, як здається, повість з життя герцеговинського народу. Тим-то й годиться розглянути ближче його твори, передовсім драматичні, які тепер з успіхом виставляються українською театральною трупою панів Біберовича і Греневецького і які становлять, кінець кінцем, перший зародок оригінального галицько-українського репертуару» ⁸.

Варто зазначити, що твори Цеглинського були добре знані і поза межами Львова. Так, відомий мовознавець, професор Василь Сімович, коли складав список книг, які мав би прочитати кожен освічений українець, не оминув увагою і твори Григорія Цеглинського

В статті «Рідне письменство (що кожний українець повинен прочитати з рідного письменства)» Сімович пише:

«Велике значіння має письменство в житті народу. По нім не тільки міряють у світі висоту культури народу, бо ж література – се образ духовного життя народу, але ж бо й крім того вона дуже часто вказує народові шляхи, куди йому йти, навчає устами письменників, що робити, щоб добитися кращої долі, визволення.

Наше письменство відіграло велику ролю в розвитку національно-політичної думки на Україні… Може, не все і не в усіх творах видко се однаково ясно, може, нераз треба дошукуватися його, але ж ми знаємо, що виховане на ріднім письменстві нове українське покоління створює собі на основі його свій окремий, чисто український національно-політичний світогляд, а далі й виставляє свої національно-політичні домагання.

Ніхто так докладно не зрозумів ваги нашого письменства для нашого національного розвитку, як російське правительство. Цілим рядом указів, починаючи від ХVIII в., старалося воно придушити наше рідне слово, переслідувало народних кобзарів, обсмішувало прояви нашої національної літератури, а далі зважилося на найганебніший вчинок: заборонило в 1876 р. зовсім українське письменство! Але ж ми мали щастя, що в тих страшних часах наше слово найшло собі захист у Галичині, наша література не завмерла, не замовкли письменники…

Між тим українська література, головно в останніх часах, розросталася і зацікавила й чужинців. Багато письменників почато перекладати на инші європейські мови, наше життя зацікавило Європу» ⁹.

У цьому солідному і досить ретельному списку творів українських письменників значне місце займають і твори Григорія Цеглинського:

«З комедій Григорія Цеглинського (1853-1912) варто прочитати: «Шляхта ходачкова», Львів, 1911, ц. 70 сот., «Соколики» Львів, 1911, ц. 70 сот., «Тато на заручинах», Львів, 1890, ц. 26 сот. Хоч сі комедії цікаві більш для галичан, не завадить прочитати їх і навіть виставити й на державній Україні. Се ще більш можна сказати про його комедію з життя галицьких богословів-семінаристів: Аргонавти», Львів, 1898, ц. 2 К. і маленьку комедію, образок з галицьких виборів: «Лихий день», Львів, 1899, ц. 26 сот.» ¹⁰.


Твори Цеглинського вийшли в серії «Русько-українська бібліотека», що мала на той час велику вагу для українського письменства, і її своїм коштом видавав впродовж 1884-1886 років Є.Олесницький. В цій серії вийшло 14 томиків, серед них Франко, Руданський, Свидницький, Нечуй-Левицький. Для Галичини, що все страждала від браку доброї лектури, ця спроба української «універсальної бібліотеки», редагованої сумлінно і дбайливо, мала свого часу дуже велике значіння.

Після майже столітньої мовчанки творча спадщина Григорія Цеглинського повернулася аж у ювілейному для нього 2003 році, коли у Львові Наукове товариство ім. Т.Шевченка стараннями регіонального культурного товариства «Надсяння» видало дві доволі вагомі книги, до яких ввійшли комедії, драми, дещо з прози стараннями (упорядкування та ґрунтовне вступне слово – професора Романа Кирчіва).

Як активний громадський діяч і організатор українського життя у Львові Цеглинський активно співробітничав із львівськими часописами, куди подавав свої твори й дописи. У журналах "Правда", "Діло", "Зеркало", "Нове Зеркало", "Літературно-науковий вісник" друкувалися його новели й оповідання ("Дві пари", "Сини", "На білки", "Різдвяні образки"), розвідки й есеї. Не дивно, що коли 1887 року постало питання про те, хто очолить такий поважний літературний двотижневик, як «Зоря» (на той час уже орган Наукового товариства ім. Т.Шевченка), цю відповідальну місію доручили саме Цеглинському. Він з ентузіазмом і звичною працьовитістю взявся до редагування часопису, який дотримувався програмових засад народовців.
Проте Г.Цеглинський недовго віддавався улюбленій журналістській праці, бо життя внесло свої корективи – уже через рік йому довелося покинути Львів. Як сповістив Франко в листі до Драгоманова від 30 червня 1888 року, «велика новина львівська те, що Цеглинського перенесли до Перемишля і що «Зоря» від августа перейде під іншого редактора» ¹¹.

Так у житті Григорія Цеглинського закінчився щасливий і дуже активний львівський період та почався не менш плідний – перемиський.

Це сталося в липні 1888 року, коли у Перемишлі відкрили перший клас з українською мовою навчання при польській гімназії і його призначили «провізоричним управителем»

Шлях до відкриття української гімназії в Перемишлі був довгим і непростим. На той час політика Відня була не на користь українців. Рішенням краєвого сойму 1867 року в Галичині запроваджено польську урядову мову. Українці почали втрачати свої права. На той час у Галичині була лише одна українська гімназія – Академічна у Львові (при тому, що польських було 21). Українська громадськість вирішила, що цього замало, і варто відкрити ще одну українську гімназію. Українські посли піднімали відповідне питання в соймі. Галицький сойм після довгих і гострих дебатів таки ухвалив своїм рішенням від 14 січня 1887 року відкрити українські паралельні класи (або, як тоді казали, «паралєльки») при вже чинній державній цісарсько-королівській ґімназії з польською мовою навчання. Вибір припав на місто Перемишль, бо відсоток учнів української національності там був досить високий.

Після першого поділу Польщі (1772) Перемишль увійшов до складу монархії Габсбургів і відродженого нею Королівства Галичини та Володимирії. На той момент у місті було лише кілька тисяч мешканців. Проте незабаром, у 1809 році, у Відні розробили програму безпеки Австрійської імперії. Крім зміцнення кордонів держави, програма передбачала спорудити головну фортецю Галичини саме в Перемишлі. Будівництво фортів розпочали 1850 року і закінчили 1875-го, хоча деякі добудови тривали аж до початку Першої світової війни. Почали зводити фортецю ІІ класу, проте через погіршення відносин із Росії (після австрійської окупації Боснії та Герцеговини 1878 року) роботи значно пришвидшились, і Перемиська фортеця отримала ранг І класу. А тому сюди прибули тисячі майстрів, робітників, кваліфікованих військових і урядників цивільної адміністрації, збільшено кількість військ. Розбудовувано казарми, збільшено будівництво різних об'єктів, що виробляли все необхідне для повноцінного життя. До місць такої розбудови завжди прибуває багато люду в пошуках заробітку й ліпшого життя. Населення Перемишля зросло з 10 140 осіб (1860) до 54 692 (1910), серед них було 12 300 греко-католиків (українців). Перемишль стає одним із найважливіших міст Галичини.

Отже, високу ухвалу Сойму про відкриття українських класів затвердив сам найяснійший цісар постановою від 29 липня 1887 року. До керівництва цим «рівнорядним руским відділом» віденське Міністерство освіти декретом від 10 липня 1888 року іменувало – як тимчасового управителя – професора Григорія Цеглинського, визначного філолога Академічної гімназії, і відомого в Галичині педагога, письменника та просвітника. А позаяк пан професор до всіх обов’язків ставився дуже ретельно, то й цю свою місію він виконав блискуче.


Проте починав він свою діяльність на новій посаді з дуже скромних можливостей. Адже Галицький сойм замість повної української гімназії погодився відкрити лише паралельні українські класи при польській гімназії, для цього кожного року потрібно було набрати ще один – український клас. Праці для управителя паралельних класів, як і пізніше для директора повної гімназії, було немало. Перш за все він мусив подбати про приміщення для навчання та для проживання гімназистів. Але не нарікав, а взявся до праці.

Костел святого Йосифа і Салезянська гімназія в Перемишлі

Спочатку навчання відбувалося в будинку колишньої колегії, пізніше гімназії, на вулиці Чацького. Потім це була прибудова до архикафедрального собору Св. Івана Хрестителя. З бігом часу гімназійний будинок не міг уже вмістити всіх учнів. Тому частину класів перенесено до винайманого будинку навпроти гімназії (на Добромильській вулиці).

У перші роки перебування в Перемишлі Цеглинський не полишав своєї літературної та театральної діяльності. Тут написав такі поважні та глибокі з психологічного погляду драми, як "Ворожбит", "Торговля жемчугами", "Кара совісті", що досить довго тримались на сцені українського театру. За ці драми йому присудили премію на драматичному конкурсі 1911 року у Львові.
Під час першої вистави «Аргонавтів», написаної та вперше поставленої в Перемишлі, стався інцидент – присутні на виставі священики, почуваючи себе ображеними, демонстративно залишили зал. Насправді у п’єсі автор висміяв випускників семінарії, кандидатів на священиків, які шукали для себе багатих жінок. Все ж після того п’єсу знято з афіші.

Для того, щоби відкрити 1895 року в Перемишлі повноцінну українську гімназію, її майбутній директор Григорій Цеглинський мусив весь свій час, енергію і працю цілковито присвятити цій справі. Для цього він цілком облишив літературну й театральну діяльність.

Тим часом пану професору вдавалося щороку набирати новий український клас. Проте більшість учнів походила зі сіл або з дальших околиць. Отже, необхідно було організувати бурсу (по-теперішньому гуртожиток) для приїжджих учнів, матеріальну допомогу для них. Саме завдяки старанням Григорія Цеглинського вже першого року його діяльності створено Бурсу імені Св. о. Николая, відкриту 3 липня 1888 року у приватному будинку о. крилошанина архипресвітера Григорія Шашкевича на так званій Новаківці, при вулиці Татарській. Вже в перший рік існування до бурси прийнято 11 учнів. Вона проіснувала в цьому місці до 1893 року, коли в ній уже було 27 учнів. За цей час на бурсу було зібрано понад 2 000 ринських, а о. протопресвітер Григорій Шашкевич записав 1892 року дарчий заповіт на 100 ринських річно. Під бурсу придбали власний будинок на вулиці Баштовій, який пізніше ще добудували. Таким чином, там могли одночасно перебувати на повному убезпеченні 97 учнів. Від 1894 року головою «Бурси ім. св. о. Николая» став директор Григорій Цеглинський.

Вже в першому році до науки в українському паралельному класі вписалися 52 учні греко-католики (до кінця року дійшли 48). А пан Цеглинський докладає максимум зусиль до організації самостійної української гімназії. Щороку прибував один клас. І на 1895/96 навчальний рік було набрано повних 8 українських класів. Аж тоді, на клопотання посла О.Барвінського, у Відні ухвалили відділити українські класи від польської гімназії і відкрити окремо українську гімназію. Розмістилася вона на Добромильській вулиці (вул. Ю.Словацького) в новому будинку, і вже в першому році до неї вписалося 329 учнів.

Навчальний заклад отримав офіційну назву «Цісарсько-Королівська 2-га Гімназія в Перемишлі», від 1915 року ще додали «з українською викладовою мовою». Першим самостійним директором гімназії, згідно з окремим цісарським розпорядком від 14 серпня 1895 року, став дотеперішній «провізоричний управитель» професор Григорій Цеглинський.

А невтомний професор і далі вдосконалює та розширює педагогічні установи. Згодом створив ще «Український гімназійний інститут» (1905) та «Селянську Бурсу ім. М.Шашкевича» (1907). Це створило вигідні умови для продовження навчання та життя дітвори.

Звичайно, сам він не зміг би так високо підняти українське шкільництво в Перемишлі. Ще з молодих років мав талант знаходити, переконувати небайдужих до українського розвою молодих людей, надихнути до праці і захоплюватися тим, чим він сам займався в даний момент.

Гімназія мала дуже добрих високоосвічених професорів для вивчення різних предметів. Усі призначені на вчительські посади кандидати закінчували університети у Львові, Кракові, Відні або в інших містах, а деякі з них мали вже добру практику в громадській або письменницькій діяльності. Сам Григорій Цеглинський викладав латинську та німецьку мови, Іван Рудницький – українську, Іван Ленчинський – польську, Микола Антоневич – історію та географію, Семен Труш – математику та природу, парох із Пралковець під Перемишлем о. Андрій Децко – релігію.

Цеглинський розумів, яке велике виховне значення має для молоді театр, музика, спів, тому радо приймав до гімназії учнів з добрими голосами і сам любив співати. А «надсянським гімном» стала його пісня «Де срібнолентий Сян пливе», музику до якого скомпонував о. Максим Копко, катехит Учительської дівочої семінарії в Перемишлі.

Саме директор Григорій Цеглинський зумів створити в гімназії такий колектив, де всі добре розуміли свою роль у школі та поза нею. Завдяки цьому молодь перемиської гімназії не тільки одержувала глибокі знання з різних предметів, але й виховувалася на чесних громадян і патріотів свого народу. Професорів гімназії ніколи не бракувало там, де треба було підтримати якесь громдське товариство або важливий захід. Наприклад, серед 27 засновників такого важливого на той час товариства, як «Народний дім» у Перемишлі, було 10 професорів гімназії на чолі з директором і нерозлучним «касиром» майже всіх українських товариств у Перемишлі – професором Олексою Яремою.

Проте душею гімназії з перших кроків її існування завжди був директор Григорій Цеглинський, і вона завдячує йому свій високий розвиток. Прекрасний педагог, він мав свої погляди на навчання і виховання дітей.
Тут варто процитувати уривок зі спогаду педагога й мовознавця, згодом професора української гімназії у Перемишлі, Євгена Грицака «Памяті великого педагога», який він зладив до «30-ліття смерти дир. Г.Цеглинського» і в якому дав найвищу оцінку дорогому вчителеві: «Дир. Г.Цеглинський був справжнім педагогом, що мав не тільки велике знання, але й вмів і любив учити й виховувати. Він був правдивим виховником і духовим керманичем нашої молоді. Назовні поважний і суворий, вимагав від учнів праці й виконування обовязків, але одночасно мав він золоте серце і небуденний хист промовляти до молоді і впливати і на молодь і старших громадян. За молодечі прогріхи і провини він сам карав по батьківськи, але негайно після кари повчав учнів як мають поправитись і що зробити, щоб направити провину, або недостачу. Часто був наскрізь вибачливий, бо — як казав — любив вдачу молоді і тому завсіди боронив учнів, не дав нікому їх кривдити і захищав їх і перед людьми і перед владою. Тому всі перемиські учні називали його своїм рідним батьком, любили й шанували його і зберігали про нього память на ціле життя, а багато завдячувало йому те, що він урятував їм студії і вивів у світ між людей. Усе любив він повторяти: "Легко викинути учня з гімназії, але важче поправити його й виховати". І як говорив, так і робив, а рівночасно учив теж професорів, як виховувати та різьбити душі молоді. Через те спішили до перемиської гімназії різні втікачі, т. зв. еміґранти з цілої Галичини, усякі молоді "провинники" та грішники, а він усіх радо приймав, дбав про них, щотижня кликав до себе й повчав, а крім цього займався влаштуванням їх приватного життя. Давав їм лекції, уміщував у бурсах, купував убрання й черевики, бо це все були здебільше вбогі селянські сини. Тому теж, разом із іншими світлими громадянами старався розбудувати для вбогої молоді бурси, і довів до того, що в Перемишлі збудовано 2 великі бурси, а саме бурсу св. Миколая і Український Гімназійний Інститут, де виховувалися цілі покоління. Хоч над ним тяжіла теж рука польської Шкільної Ради, вів зумів виробити собі такий авторитет, що всякі інспектори шанували його, він усе робив згідно зі своїми педагогічними напрямними, а в потребі остерігав учнів перед небезпекою. Ненавидів донощиків і позбувався їх зі школи, не любив теж надмірної покірливости й підлизництва, стараючись виплекати у молоді характерність і обовязковість та щирий і активний патріотизм».

І ще один викладач цієї гімназії, вже згаданий тут як активний діяч поруч з Цеглинським – професор Олекса Ярема у Звіті Української Державної Гімназії в альманасі "З юних днів", виданому в Перемишлі 1936 року, так висловив свій погляд на педагогічну діяльність достойного директора: "Досконалити розум, сталити характер, а в серцях своїх учнів розпалювати невгасний вогонь великої ідеї — ось програма виховної діяльности Г.Цеглинського".
Професор Цеглинський заклав такий надійний і міцний фундамент в організацію гімназії, що навіть коли він згодом пішов у політику та перебрався до Відня, то добре налагоджена навчальна й організаційна робота далі сповняла свою місію – давати українським дітям добру освіту та виховання.
Підтвердженням є оцінка діяльності Перемиської ц.-к. гімназії з газети «Діло» за 8 грудня 1938 року:

«Мабуть ні одна українська ґімназія не мала такого скорого й гарного розвитку як перемиська. Дух, що панував в її мурах такі довгі роки, промінював на цілий край, число учнів зростало з року на рік, наче магнет ґімназія притягала до себе українську молодь з найдальших закутин краю. Це був справжній бастіон української культури і національного виховання у цьому найдалі на захід висуненому місті.

Яке велике завдання виконала перемиська ґімназія, нехай буде доказом одне число: 2.452 абітурієнтів, що їх вона випустила у світ за час від 1895. до 1936. року. Кілько між ними людей, що відогравали й відограють важну ролю в житті українського громадянства.

Ювилеєм такої заслуженої української виховної установи радіють не лише ті, що сьогодні збираються в її мурах. Радіє ціле українське громадянство і хилиться у поклоні перед великим культурним ділом, що своїм змістом виповнило ціле півстоліття у відродженні української нації».
А ще Г.Цеглинський умів добре налагодити співпрацю з батьківським комітетом та завжди знаходив підтримку місцевих мешканців і громадських організацій, до створення яких він мав абсолютно прямий стосунок. Серед них були такі просвітницькі, як «Просвіта», «Церковне братство ім. Cв. о. Николая», Товариство ім. Cв. Кирила, засноване в 1896 році, Товариство руських (пізніше українських) жінок, засновали в 1901 році.

Пан професор брав участь у заснуванні таких кооперативно-економічних установ, як "Віра" (1894), "Українські щадниці" (1906) та "Народний Дім". Також спричинився до заснування товариства «Український дівочий інститут» (1903) і «Просвіта», був головою «Української Бесіди».

За період праці в Перемишлі Г.Цеглинський зарекомендував себе особливо активним громадським діячем і на початку ХХ століття без перебільшення був символом «українізації» Перемиської землі. Він ще замолоду брав найактивнішу участь в політичному житті і належав до «твердих народовців». Був засновником Української національно-демократичної партії.

Визнаючи політичний хист Григорія Цеглинського представляти й обстоювати справи суспільства, населення Перемищини висунуло його як кандидата на виборах до Державної ради (рейхсрату) у Відні.
Під час виборів до віденського парламенту його в 1907 році обрано від Перемиської виборчої округи послом замість «твердого руского» кандидата – адвоката Кирила Черлюнчакевича. Григорій Цеглинський був першим «українським» послом від Перемишля, бо перед ним репрезентували її самі «твердороси», як-от протопресвітер Перемиської капітули крилошанин Григорій Шашкевич і професор Николай Антоневич. Змінили цей політичний напрям Перемиського повіту виховані вже в перемиській гімназії учні, їхні учителі й по селах – Товариство «Просвіта».


Ставши послом до віденського парламенту (і навіть членом президії Українського парламентарного клубу), Григорій Цеглинський залишався ще на посаді директора гімназії до 1910 року.

Із найвищої трибуни він не втомлювався розповідати про важке життя українців: "Ся нужда, мої панове, така велика, така незмірима, що вона словами не дасться представити. Вона мусить бути представлена живими образами, типовими примірами ... з сего новітнього Дантового пекла". Цеглинський часто брав слово на форумі австрійського парламенту, виносячи найбільш пекучі питання з життя галицьких українців, яке знав дуже добре. Уже в першій промові на бюджетній сесії представив систему управління галицької адміністрації, яка довела народ до економічного та культурного занепаду. Услід за цим вимагав вирішення вже не перший раз порушуваного питання – поділу Галичини на Східну (з українською більшістю) і Західну (з польською більшістю). Наступного року український клуб прийняв пропозицію Г.Цеглинського як т. зв. «наглий внесок». Також у черговій бюджетній дискусії вимагав національної автономії для українців у Східній Галичині.
В 1910 році виступив проти пропаґованого чеським послом К.Крамаржем неославізму, метою якого було довести до нівеляції відмінності української мови, а вслід за цим – й української нації. Вимагав при цьому від австрійського уряду активних дій проти деструкційної русифікаційної пропаганди в Галичині.

В цьому питанні вони були разом з буковинським послом бароном Миколою Васильком: «В австрійському парламенті проти москвофілів і російської мови активно виступили русини Цегельський і Василько. Усі депутати з Галичини заявили що там живуть лише русини і що вони зовсім не хочуть утопитися в російському морі» ¹².
Сучасний дослідник австро-угорської Галичини звернув увагу на один промовистий виступ Цеглинського у віденському парламенті:

«Український речник у віденському парляменті, Григорій Цеглинський, 19.Х1І.1907, дав їй [галицькій системі управління. – Z] таку ха­рактеристику:

Галицька февдальна система

«Ніщо в галицькій системі не врізується так глибоко, боляче й криваво в організм населення, як сваволя та беззаконність ад­міністрації. На чолі (тієї системи) стоїть невидна, зовсім небожеська, навпаки, людська, а навіть нелюдська всеохоплююча і все проникаюча сила. Ця сила не знає ніяких законів, усі писані за­кони бере під ноги, якщо вони суперечать її егоїстичним інтересам. Вона опановує цілу адміністрацію краю. їй передовсім мусить ко­ритись кожний шеф країни. Якщо він піддається їй добровільно, буде прославлений як незвичайний адміністратор. У протилежному випадку мусить відійти. Щоб відповісти бажанням тієї сили, він мусить мати до диспозиції відповідний апарат; його дають старо­стинські уряди, відповідно для такої служби підготовлені; а вони знов мають відповідних для такої системи начальників громад. Деморалізовані системою начальники громад стали пляґою для сільського населення. На сто війтів є хіба кілька порядних людей. Коли війт був чесною людиною, то поставлений між молотом і ко­валом, між усемогучим старостою та інтересами своєї громади, стає безпомічний і безрадний, стає посміховиськом села, вкінці шукає розради й поради в коршмі.»

«Була й друга мета галицької системи — політична: обсадити своїми людьми всі посади в самоуправі, в адміністрації, в соймі, щоб успішно вести польонізацію краю. Український селянин, мі­щанин, купець, урядовець — як тільки піддається польонізації, зазнає зараз цілком іншого трактування: його хвалять, протегу­ють і підносять угору. Тоді для нього відкриті всі уряди. Для тієї мети ламають основні закони конституції, — говорив Григорій Цеглинський у віденському парламенті» ¹³
У 1910 році шанований професор, директор і посол Григорій Цеглинський перейшов на емеритуру, тобто на спеціальну пенсію, що видавалася звільненим у відставку державним службовцям, проте він продовжував частково виконувати свою роботу.

Галицькі українці в 1911 році вдруге обрали Григорія Цеглинського депутатом до Державної ради. На жаль, недовго прийшлося йому обстоювати національні справи на найвищому форумі Австро-Угорської держави. Від напруженої безперервної праці його серце не витримало, і 23 жовтня 1912 року Григорій Цеглинський відійшов у вічність. Подаючи цю вістку, голова української парламентарної репрезентації д-р Кость Левицький писав: «Помер у Відні наш посол і щирий товариш Григорій Цеглинський, один з найвизначніших діячів українських в Галичині, – знаменитий педагог, публіцист, автор драматичних творів та розважний парламентарист і діяльний громадянин».

Можна також повторити за Євгеном Грицаком: «Мало в нас таких визначних і педагогів і громадян та наскрізь благородних і характерних людей, як він».
Вдячні прихильники таланту та праці перевезли його тіло з Відня до Перемишля, як він і заповідав. Тут Григорія Цеглинського поховали з почестями 27 жовтня того ж року при великій кількості мешканців міста на місцевому українському цвинтарі на вулиці Словацького, де й донині стоїть його пам’ятник. Він покоїться поруч з могилою перемиського єпископа Івана Сатурна Ступницького.

На вшанування пам’яті багаторічного директора української гімназії у вестибулі її будинку стараннями і коштом вдячних учнів і вчителів 13 листопада 1913 року було встановлено пам'ятну таблицю з портретом професора Цеглинського. Її виконали тодішній учитель рисунків гімназії Станіслав Якубовський і перемиський різьбар Маєрський.

Для свого народу також прислужився і молодший брат Григорія, Роман Цеглинський (1859–1914) – галицький педагог і освітній діяч, класичний філолог, учитель Академічної гімназії у Львові з 1887 і директор української гімназії в Тернополі з 1912 року, автора шкільних підручників з латинської та грецької мов.

Справжньою гордістю професора Г.Цеглинського був його син Микола Цеглинський (1883-1956), який народився у Львові ще на початку педагогічної праці батька. Він цілком успадкував від нього всі таланти журналіста і літературного критика, друкувався в багатьох галицьких часописах, зокрема, в такому поважному виданні як «Літературно-науковий вісник». Не оминув захоплення й політикою. У 1911 році разом із Дмитром Вітовським допоміг втекти з в’язниці Мирославу Січинському, який застрелив у Львові галицького намісника Анджея Потоцького, і виїхати за кордон, за що поплатився і навіть потрапив на короткий час до тюрми.

За Першої світової війни жив у Швейцарії (співробітник Союзу Визволення України), згодом у США, де був редактором українських газет «Оборона України», «Народна Воля», співробітником «Української Громади» й інших. Дотримувався модних тоді соціалістичних поглядів. Помер у Нью-Йорку.
_____________________________

¹ Д-р Євген Грицак. Памяті великого педагога (У 30-ліття смерти дир. Г.Цеглинського).


² Курилишин К. Часопис «Діло» (Львів, 1880-1939 рр.): матеріали до біобібліографістики / Костянтин Курилишин; НАН України, Львівська національна наукова бібліотека України ім. В.Стефаника. – Дрогобич: Коло, 2015. – Т. 1: 1880-1889. – С. 257.

³ Франко І. Твори в 50 т. – Т. 27. – С. 105-107.

⁴ Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – Т. 28. – С. 435.

⁵ Франко І. Наш театр // Франко. Твори в 50 томах. – Т. 28 – С. 281.


⁶ Там само. – С. 284.

⁷ Там само.– С. 285.

⁸ Франко І. «Українська література в Галичині за 1886 рік» // Франко. Твори в 50 томах. – Т. 27. – С. 53.

⁹ Сімович В. Праці у двох томах. Том 2: Літературознавство. Культура / Упорядкування Ткач Людмила, Івасюк Оксана, за участю Ростислава Пилипчука, Ярослави Погребенник; передмова Федора Погребенника. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2005. – Т. 2. – С. 260.

¹⁰ Там само. – С. 276.

¹¹ Франко І. Твори в 50 т. – Т. 49. – С. 171.

¹² Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини 19 – початку 20 ст. – 1999. – С. 401.

¹³ Михайло Демкович-Добрянський. Потоцький і Бобжинський. Цісарські намісники Галичини 1903-1913. – Видання Українського Католицького університету Св. Климента Папи, Том. LIX. – Рим 1987

Частина ілюстрацій – із видання: Степан Шах. Де срібнолентий Сян пливе. Історичний нарис державної української гімназії в Перемишлі. – [Мюнхен], 1977.

 
 
 
 
20 березня – 120 років від дня народження письменника, поета, драматурга Миколи Івановича Марфієвича (1898–1967)
 
 
Він народився в селі Іспас, тепер Вижницького району в багатодітній і досить бідній родині. Проте батьки старалися, аби діти вийшли в люди, тому відправили хлопчика в Чернівці на навчання. Вивчившись на вчителя, повернувся в рідне село. Коли почалась Перша світова війна, його забрали до війська. Марфієвич воював на італійському фронті в складі австро-угорської армії, а всі ті воєнні лихоліття він пізніше передав у свої творах. 

Популярною стала його «Похідна пісня», написана на мотив «Марсельєзи», з якою 3 листопада 1918 року пройшли вулицями Чернівців учасники Буковинського віча.

Повернувшись в 1918 році на Буковину, далі працював вчителем на далекому гірському хуторі Рижа в Путильському районі. Активно долучився до громадського життя краю. Згодом у рідному селі письменник організував відзначення ювілею Тараса Шевченка, але за свою промову зазнав переслідувань з боку румунської влади. Також у цей час Марфієвич відмовляється викладати у школі румунською мовою, відкрито говорить про національне гноблення у новій Румунії.

Він з молодих років активно долучився до літературної праці. В 1922 році почав виходити журнал «Промінь», в якому він розмістив 
Уривок з власної поеми «Галата» про повстання у листопаді 1919 року вояків стрілецького полку румунської армії. У цей час у Чернівцях виходять збірки поезій «Між верхами», «Квіти». Твори друкувались у газетах «Воля народу», «Громада» та «Каменярі» під псевдонімом Остап Разсолода.

В 1923 році поета заарештувала румунська таємна поліція за активну українську позицію та політичну діяльність. На початку наступного року він утік в більшовицьку Україну і поселився в Києві. Там емігрант з Румунії учителював, будучи германістом, викладав французьку літературу, навчався в аспірантурі Інституту мовознавства АН УРСР. Разом зі своїм земляком Дмитром Загулом входив до літературної організації "Західна Україна".

Видав поеми «Микола Шугай» (1927), «Галата», «Повстанці», п'єсу «Збудуємо Дніпрельстан» (1928), повісті «Проти бояр» (1929), «Крутіж», збірку поезій «Буковині» (1930). Однак на цьому його літературна діяльність фактично припинилася. Він чудом уникає арешту, працює скромним вчителем української мови у Києві.

Під час Німецько-радянської війни був старшим перекладачем штабу Першої повітряної армії. Після війни колишній аспірант-германіст захистив кандидатську дисертацію, працював доцентом у вищих навчальних закладах Києва, а в останні роки життя — на кафедрі німецької мови Чернівецького університету.

Відійшов у вічність 2 вересня 1967 року в Києві.

Після смерті Марфієвича побачили світ його збірки: «Черемоше, братку мій» в 1968 році, яка була перевидана в 2006 році під такою ж назвою у вижницькому видавництві «Німчич». В 1974 році в Києві побачила світ збірка «Добридень, оновлений краю».

 
В 1998 році ім'я Миколи Івановича Марфієвича присвоєно школі в рідному селі Іспас Вижницького району. 
 
 
 
 
 
 

 

 
 
 
 
 
 
25 березня – 135 років від дня народження письменника, публіциста, журналіста, перекладача Леся Гринюка (1883-1911)
 
 
 
 
«Зів’яв, мов непідлита мирта…», – так написав про нього професор Володимир Качкан, у зв’язку з ти, що йому було вділено всього 28 років земного життя. Але навіть за такий короткий час він залишив свій світлий і трохи сумовитий слід на землі. 
 
 
Хоча народився він на Івано-Франківщині, але доля так розпорядилась, що з свого короткого життя два роки він провів у Чернівцях. Як це вже бувало і в долі інших творчих особистостей, яких життя навертало до нашого міста, ці роки виявилися для нього надзвичайно плідними і щасливими в творчій праці. Через хворобу він мусів залишити навчання у Львові і повернувся в Коломию, де працював в редакції газети «Поступ». Після того, як газета перестала виходити, він налагодив зв’язки з українською газетою «Буковина». Ще навчаючись на філософському факультеті Львівського університету і передчуваючи мабуть свій короткий час, він намарне не витратив жодної хвилі - «дуже пильнував науку і книжку».
 
 
З глибокої поваги до творчості панни Ольги Кобилянської в ювілейному альманасі на її честь «За красою» в 1905 р., поруч із творами І.Франка, Л.Українки, М.Коцюбинського надруковані його поезії-посвяти з циклу «З окрушків» під псевдонімом Стефан Вільшанський. 
 
 
В часописі газети «Буковина» він пропрацював впродовж 1907-1908 років. На цей час авторами газети були такі знані письменники як Б.Лепкий, О. Кобилянська, О.Маковей, В.Стефаник, С.Смаль- Стоцький, О.Луцький, М.Кордуба, В.Сімович та інші з цього достойного товариства. Як свідчив сам Л.Гринюк, «праця в часописах була для нього… приємною і такою ж необхідною, як повітря». Богдан Лепкий ввів його до літературного чернівецького товариства і приїхав зі Львова, щоб провести його в останню дорогу. З ним близько заприязнився В.Сімович, який не тільки залишив про нього гарний спомин, але й при житті підтримав та високо цінував його творчість. А в 1920 році перевидає збірочку новел. «Гринюк – була дуже тонка натура, що глибоко відчуває, тонко підмічає…» і далі «Писати почав дуже швидко, ще в гімназійній лавці, і писати, як у нас була тоді мода в молоді, – новелі. Вони характеризують молодого поета-мрійника: лагідного, тонкого, підмітливого. З Гринюка був талановитий оповідач, і міг би виробитися гарний новеліст, який би прикрасив наш літературний квітник не одною запахущою квітко. Та передчасна буря скосила тямущого огородника…» 
В 1904 році він видав невеличку єдину збірочку «Весняні вечори», куди ввійшло вісім новел. Вся його творчість залишилась на сторінках газет: коломийської «Поступ», чернівецької «Буковина», львівських «Літературно-науковому віснику» та «Діло». А ще творчий доробок Леся Гринюка – це чудові ліричні поезії, найбільше яких надруковано в газеті «Буковина» та поезії в прозі. І якщо художні твори та есеї він підписував бодай псевдонімами, то публіцистика, як було прийнято, взагалі була без підпису автора. Так що цей талановитий автор ще чекає своїх дослідників. 
 
 
Тут же були надруковані критичні статті з питань літератури та його переклади. Окремо вартує сказати про переклади, так як він досконало знав німецьку, польську, французьку, російську мови і багато часу віддавав перекладацькій діяльності, з якої власне й жив. На замовлення коломийського видавця Якова Оренштайна, який видавав популярну серію «Загальна бібліотека» переклав працю Ф.Ніцше «Так мовив Заратустра», декілька поезій знаменитого філософа, зібрав воєдино порозкидані думки і завершив збірку його афоризмів і підготовив біографію. А перекласти Ф.Ніцше – це важка і відповідальна праця. Також переклав Ахеліса «Начерк соціології», Б.Бернсона «Новоженці», К.Гамсуна «Пан», М. Гоголя «Тарас Бульба», декілька оповідань Л.Андрєєва, низку поезій Г. Гейне. Незавершеними залишились праці «Історія філософії» Шеґлера та «Вступ до метафізики» Берзона. 
 
 
Уже цього достатньо, щоби оцінити творчу спадщину людини, яка прожила неповних двадцять вісім років, а з них творчих усього десять!
 
 
Велика працездатність і непересічний талант дали нашій літературі чудові психологічні новели, ліричні вірші та переклади творів визначних письменників та вчених тодішнього культурного світу.
 
 
Відійшов у вічність 7 серпня 1911року і спочиває на кладовищі в рідному селі Воскресинці, поблизу Коломиї.
 

 

25 березня – 150 років від дня народження громадсько-політичного діяча, лідера національного руху, дипломата, представника шляхетського роду Миколи Миколайовича Василька, Миколи рицаря фон Василька (нім. Nikolaus Wassilko von Serecki, рум. Vasilco, 1868 –1924). 

 
Коли цей чоловік в досить молодому віці відійшов у вічність, то незалежна газета «Зоря» в Чернівцях так відгукнулась на цю втрату: «Аж надто бідний на провідницькі таланти нарід український утратив одного з найбільших своїх людей».

А так як і на сьогодні цей народ чомусь бідний на ці таланти, то таки вартує ближче познайомитись з діяльністю Миколи Василька, який також працював в непростий час, проте йому вдавались дуже важливі речі як для української державності навіть і з огляду на наш час. А то треба було дуже добре розуміти політичну ситуацію і роль української держави на той момент.

Він походив з давнього українського боярського роду Васильків, який походить з часів Київської Русі і вперше згадуєтьсяв 1097 році. В період Молдавського князівства зрумунізувався або, як тоді казали, зволощився. Вже з часів середньовіччя в документах Молдавського князівства є чимало згадок про цей рід і про ті землі та села, які їм належали. В ХVстолітті князь Молдавії надав їм право на володіння маєтками в селі Лукавець. В грамоті від 4 лютого 1676 року польський король за видатні заслуги в польській армії в битві при Хотині 1673 року надає родині Васильків титул баронів. Диваном Молдови в акті від 24 січня 1681 року згадується, що рід є великими боярами. Пізніше у їхній власності був Берегомет, а вже на початок ХІХ століття в їхній власності були села: Банилів Молдавський, Іспас, Баінце, Лукавець, Берегомет, Панка, Жадова, Мигове, Калинківці, Слободзія-Комарівці - це були одні з найбільших землевласників Буковини. В документі 1773 року згадується, що бояри Василько обрали родовим гніздом містечко Берегомет, відбудували храм Св. Миколая на місці старої дерев'яної церкви, який освятили в 1786 році. Грамотою від 14 липня 1855 року лицар Йордакі Василько отримав від імператора Франца Йосипа I титул австрійського барона з приставкою Серетський (Serecki) для себе і своїх нащадків. Він почав будівництво замку Берегомет, в який переїхав 18 квітня 1861. Звичайно, що всі вони прийняли присягу на вірність Австрійському імператору, займали найвищі державні посади на той час і належали до австрійської аристократії. Грамотою від 19 жовтня 1918 року імператором Карлом I Василькам присвоєно титул графа.

От в одного із цієї родини Васильків – буковинського магната-землевласника Миколи, який був членом Буковинського сейму і філософом за складом мислення , в родинному селі Слободзія-Комарівці Сторожинецького (нині село Лукавці Вижницького району) народився син, якого також назвали Миколою (Николаусом, або як його люблячи звали Коко). Як пізніше покаже час, син дуже добре перейняв від батька всі його таланти. Як було прийнято на той час, до 10 років він виховувався під керівництвом матері Євгенії Науман та домашніх вчителів. А так як мав схильність до наук, то батьки не пошкодували коштів і відправили його до Відня на науку. Це був самий найпрестижніший столичний закритий заклад Терезіанум для юнаків із шляхетних родин, основним завданням якого було визначено виховання освічених чиновників та дипломатів. В ньому вчились діти дворян, військових, високопоставлених чиновників, або якби ми тепер сказали «золота молодь». Правда, знання там дійсно отримували дуже добрі. Він вільно володів румунською, німецькою, українською, французькою, англійською мовами, добре знав латину та грецьку.

Адже вихованці цього закладу пізніше стали впливовими людьми внутрішньої та зовнішньої політики Австро-Угорської імперії, і не тільки. І Микола Василько пізніше не раз в своїй політичній діяльності користувався тими зв’язками для вирішення серйозних справ.

Науку в Терезіанумі він завершив в 1887 році, після чого пройшов військову однорічну службу при 16 гусарському полку в Чернівцях. Вищу науку студіював на правничому факультеті Чернівецького університету, який на той час був одним з найкращих закладів, де готували добрих державних чиновників. А так як на той час він мав дуже великі гроші на розваги, тому зрозуміло, що в такому юнацькому віці він тим добре користався. І за дуже короткий час велику частину спадщини прогуляв. І то так, що чернівчани і через десятиліття переказували про ті його юнацькі пригоди і розваги, навіть уже з часом і надумані. Адже він таки блискуче закінчив університет. За рік до закінчення навчання в нього померли батько і мати, тому він перебрав на себе маєтки в селі Слободзія-Комарівці, а це було дві громади. І треба сказати, що він дуже добре справився з цим завданням. І як не дивно, що саме володіння цими маєтками і зробили його справжнім українським політиком у доволі молодому віці. Адже йому на той час було всього 23 роки.

Річ у тім, що це село завжди було українським. На той час, коли він став господарем, в ньому мешкало 684 українці, 37 румунів та 34 євреїв та німців. Отож йому прийшлось уважніше вникнути в середовище взаємин, які панували в громаді. Оскільки він був молодий чоловік, не заангажований,з європейським баченням, то зрозуміло, що в нього була власна думка. Правда, заради справедливості треба сказати, що дуже значну роль у визначенні свого українського коріння на той момент мав для нього видатний громадський та політичний діяч Буковини, родом з Перемишля, лікар Василь Волян, одружений з його рідною тіткою. Він переконав Миколу Василька пристати до «українського табору».
Адже він був вихований з дитинства у волосько-німецькому дусі і з молодих років, як він сам казав – за компанію, брав участь в румунських національних товариствах, так як вдома батьки себе на той час позиціонували з румунами. А на початку політичної кар'єри Микола Василько належав до табору «старорусинів-москвофілів».

На той момент, коли молодий Василько став управителем в родовому селі, священиком був румун, який не хотів визнавати національних прав українців і вів службу Божу румунською мовою. Для селян того часу то було дуже важливо і вони не раз звертались до свого власника, аби він прислухався до їхніх духовних потреб. Треба віддати належне Василькові, адже не дивлячись на молодий вік, йому вдалося досить швидко вирішити надзвичайно делікатну і важливу проблему - священику таки прийшлося перейти правити Службу Божу на українську мову. Щоб цілком залагодити таку важливу справу, він власним коштом збудував будинок для священика і запросив іншого панотця із сусіднього села. Цим священиком був Віктор Захаровський, який не тільки був українським священиком, а ще й потім довший час довіреною особою Миколи Василька. За таке мудре вирішення церковної проблеми він отримав від митрополита Сильвестра архієрейське благословення і декрет визнання. А це вже було політичне провидіння на майбутнє.

На це й же час він здійснив ще один серйозний крок, як для молодого чоловіка, – він оженився на Ользі Гергелі. Вона належала до знатного роду Гергелі-Форгашів і отримала в посаг 140 тисяч корон приданого. А молодий господар продав свої володіння в селі Слободзія-Комарівці і купив маєток села Верхній Лукавець, який був цілковито українським селом і вже до того понад 400 років служив родовим гніздом Васильків. За ним перебрався священик В.Зазаровський, а самого Василька обрали старостою громади. Він дуже швидко завоював авторитет у селян, так як захищав їхні інтереси, насамперед соціально-економічні проблеми. Аби цілковито розуміти і спілкуватися із селянами однією мовою, він бере уроки української мови в місцевого вчителя. І переводить діловодство села та церкви на українську мову. Це викликало неабияке захоплення всіх суспільних і релігійних верств місцевого населення. Щоб зробити такі кроки, то для цього треба було і розуміти, і мати бажання вникнути в потреби простого люду. Мабуть таки вартує процитувати, чим були зумовлені такі несподівані кроки в світобаченні магната Миколи Василька, які структуровано обґрунтував професор Олександр Добржанський: «Можна назвати декілька причин, які обумовили щире, доброзичливе ставлення М.Василька до українських селян та їх національних потреб. По-перше, це, як вже зазначалося, його природжене відчуття політичної ситуації і розуміння того, що потрібно рахуватися з вимогами селян. Певну роль тут, мабуть, відіграло і навчання в Терезіанумі, в якому на той час було чимало викладачів з прогресивними ідеями. По - друге, великий вплив на М.Василька в цей час мав відомий буковинський лікар і політичний діяч В.Волян. Його дружина була рідною тіткою М.Василька. В.Волян, будучи професором медицини, директором крайової лікарні, депутатом австрійського парламенту та буковинського сейму, справляв значний вплив на політичні відносини в краї. Саме він разом з І.Тимінським виступив у 1892 р. з ідеєю створення якоїсь третьої політичної течії в українському русі, яка б зайняла проміжне становище між українцями і румунами.[...] По-третє, як зазначав пізніше сам М.Василько, у нього склалися досить напружені відносини з деякими лідерами румунського руху, що, мабуть, не спряло його політичній кар’єрі в румунському таборі і обумовлювало пошук можливостей проявити себе серед представників інших націй».

Треба також додати, що спроби Василя Воляна створити партію консервативних русинів зазнала поразки і він прилучився до москвофілів. Зрозуміло, що Микола Василько слідом за своїм ідейним кумиром подався туди ж. Хоча він не вступав до їхніх товариств і на раз мав суперечки з ортодоксальними москвофілами.

А Микола Василько почав робити перші невеликі, проте дуже вагомі кроки до своєї політичної кар’єри. В 1895 році у своєму селі заснував читальню, яку й сам очолив. І недалеко, як через два роки, представники консервативного русинства, до якого належав він з Воляном, спробували висунути його депутатом до австрійського парламенту. Проте йому на той момент ще не виповнилося 30 років і він не мав права бути обраним. Чим одразу скористалися румунські політичні кола і підняли галас. А Василько одразу зняв свою кандидатуру «Прийшовши однакожь до переконанья, що в теперешнем часе предводительство румунской партии почиваеть в руках людей, котри личных интересовь общихь отделити не умеют, черезь що моя личность может статись причиною злыхь отношений межи обома партиями…». Таким було його політичне бачення в неповних 30 років. На той час він ще тримався ідеї про спільність дій українців і румунів у вирішенні крайових справ. А свої політичні «університети» він пройшов у виборчому штабі Василя Воляна, якого було обрано до австрійського парламенту. 

А собі для політичної кар’єри в цьому ж році заснував Вижницько-Путилівську Раду, аби «образовати жителей повета выжницко-путиловского, яко найзабытшого угла целой Буковины, подь национальнымь на щирых самоотверженныхь русиновь». Свою програму підкріпив конкретними справами, як от збудував школу в рідному селі – Лукавці, заснував читальню «Руської бесіди», дав кошти на побудову церкви.

А вже наступного, 1898 року, він таки отримав місце в буковинському сеймі. Правда, і тоді не обійшлося без скандалів, так як опоненти закидали йому, що він не повернув борг. Проте він впевнено і твердо відкинув ці звинувачення.
 
Чернівці, вул. Шевченка,40 - будинок, в якому мешкав Микола Василько та брама з вензелем


Тому зрозуміло, що перемогу на виборах 1898 року отримав цілковиту. А так як він сам собі вибудував шлях до політичних посад, то , отримавши їх, вважав за потрібне казати і робити все, що вважав за потрібне. Інша справа, що він все життя був прозірливий як політик, розумів політичну ситуацію і вмів собі заробляти потрібний авторитет. Отже, як тільки він переступив поріг Буковинського сейму, то заявив про себе як про самостійного політика. «16 грудня 1898 р. він українською мовою склав присягу депутата, а вже 18 грудня виступив із двохгодинною промовою, яку розпочав так: « Вступивши тут яко заступник руского народу заявляю, що рускому народу служити буду вірно, а конституційні права і свободи всіх жителів Буковини захищати буду чесно. Із принципових причин починаю по-руски, а щоби мене всі розуміли говорю далі по-німецьки».

А першу надзвичайно серйозну проблему, яку взявся вирішувати посол М.Василько, була проблема з врегулювання церковної проблеми, що завжди і до сьогодні залишається дражливою і рідко коли вирішується. Він разом з народовським депутатом Єротеєм Пігуляком надіслав «Меморіал» в Святий буковинсько-далматинський Синод . Він захищав місце українців у буковинській православній митрополії і запропонував розділити буковинську архієпископську консисторію на дві однакові секції – українську та румунську, аби справедливо вирішувати церковні справи обох автохтонних народів. І навіть додав, аби архієпископа чернівецького і радівецького по черзі призначалися з українського і румунського середовища. Звичайно, що це викликало неабияких супротив з боку москвофілів та румунів. Правда, це ніколи не було перешкодою для тих справ, якими займався Микола Василько. Щоправда, це делікатне питання так і не було до кінця завершене, так як цьому перешкодив початок Першої світової війни. Проте для православних українців то таки був серйозний крок для підняття їхньої ролі і місця на Буковині та почуття впевненості.

Ще одним несподіваним і дуже сміливим кроком в його діяльності була «надзвичайно гостра і смілива критика державних службовців різного рангу за недобросовісне виконання ними службових обов’язків». Це і сьогодні актуально і не у всіх вистачить мужності піднімати такі питання.

Свої перемоги він завжди здобував власними силами і дуже конкретними справами. Це був молодий чоловік з доволі амбітними цілями і в нього було чітке бачення перемоги, причому, як покажуть пізніші події, абсолютно правильні. 
А Василько, попри державні та як би тепер сказали, серйозні «бізнесові» справи, ніколи не забував проблеми громади, яка його підтримала і підняла на високі щаблі влади. Тому, коли в рідному селі викінчили церкву, до якої він також приклався конкретними справами та коштами, то Василько використав це в найкращих традиціях для своєї реклами. Її висвятили в 1899 році в присутності понад 15 тисяч мешканців з навколишніх сіл. Василько знав, як робити все з розмахом. Тому на це дійство, яке направду було дуже важливим для глибоко віруючого православного люду, спеціальним поїздом прибув президент краю барон Бургіньон, митрополит Аркадій та багато інших духовних та світських осіб. Звичайно, що про таку подію розголос пішов по всій Буковині і поза нею.

Тому, коли в цьому році відійшов у вічність його ідейний натхненник, лікар і депутат австрійського парламенту Василь Волян, то зрозуміло, що на його місце свою кандидатуру запропонував саме Микола Василько. З народовцями він дипломатично вмів домовитися, а серед народу вже давно користувався беззастережним авторитетом. Та й опоненти серед москвофілів розуміли його роль і їм прийшлось примиритись з його кандидатурою.Тому вибори тільки підтвердили його дії і за нього одностайно проголосували всі виборці.

А Василько і дальше дотримувався ідеї про об’єднання українських партій. На це народовці відмовчувались, москвофіли як завжди були категорично проти, та й мабуть що й сам Василько вже розумів примарність цієї політичної лінії. Проте авторитет із-за цього в нього був незаперечний.

А так як він знав вже з досвіду, як то важливо заявити про себе одразу ж, з перших днів, з високої трибуни. То він і в столиці не проминув нагоди скористатись цим. «Щоб добитися слова, він домовився з депутатами партії молодочехів, які поступилися йому чергою. Його виступ був позначений ґрунтовністю і багатоплановістю. Він торкнувся таких важливих тем як недостатнє фінансування громадських робіт в краї, бездіяльність товариства крайової культури, автохтонність українського та румунського населення краю, міжнаціональні взаємини, суперництво двох українських партій (народовців і москвофілів) тощо. М.Василько зумів привернути увагу поважного зібрання до проблем Буковини.

Виступаючи у сеймі та парламенті, М.Василько не боявся піддавати найгострішій критиці своїх опонентів, незалежно від того, які посади вони займали. Він викривав зловживання румунських бояр в управлінні релігійним фондом, торгівлі лісом, аферах з позичками під різні державні роботи тощо».

Зрозуміло, що далеко не всі були в захваті від його таких рішучих дій. Німецькі та румунські політики спробували провчити дещо самовпевненого політика і перестали включати його до депутатських комісій при буковинському сеймі. Це було порушенням законів і проти цього виступили всі українські депутати, які покинули засідання сейму. Натомість скликали багатотисячне народне віче, на якому пояснили незаконні дії депутатів. А для політичної посади та авторитету Миколи Василька то мало дуже велике значення, так як він остаточно перейшов до народовців, порвавши з москвофілами та консерваторами.

То був дуже серйозний і рішучий політичний крок як для доволі молодого політика за такий короткий час: «Таким чином, в липні 1902 р. закінчився перший етап політичної діяльності М.Василька, який був дуже непростим і суперечливим. Впродовж 1890-1902 рр. він перетворився зі старости громади Лукавець у депутата буковинського сейму та австрійського парламенту. … Російський консул у Чернівцях Доліво-Добровольський повідомляв 1902 р. до Петербурга: «Українці недавно зробили цінне надбання в особі колишнього прихильника староруської партії, авантюриста, депутата ландагу і рейхсрату, Николая рітттер фон Василька».

Буковинська та галицька преса звичайно не могли оминути увагою постать такого знакового політика. Проте всі вони сходились в тому, що як політик, він блискучий оратор і талановитий організатор, безкомпромісний і дещо холодновато відсторонений, розсудливий «…який умів прораховувати свої дії на декілька ходів вперед. Це був безперечний успіх та заслужене визнання, але попереду М.Василька чекали нові, значно складніші і відповідальніші завдання»
Звичайно, такі різкі переміни, коли приходиться змінювати партійну приналежність, робити різкі кроки, то завжди важко переносити. Проте це не було проблемою для нього, адже він мав підтримку від народу та розуміння частини політиків, а все інші моменти Василько як завжди переносив стійко і мовчки.

Саме на той момент припадає ще один цікавий момент в політичному житті, який міг бути тільки в Чернівцях – три самі яскраві представники тодішнього політикуму – Микола Василько, як представник українців, Аурел Ончул від румун і Бено Штраухер від єврейської громади вирішили об’єднатися задля спільної праці на користь Буковини. Правда, як то часто буває в політиці – не надовго, а пізніше розсварилися. Всі три були правники, як і належиться для державників. На той момент крайовим президентом був Бургіньон, на роботу якого нарікали представники всіх національностей. Ось вони і обєдналися навколо цієї проблеми. Як все, до чого мав відношення М.Василько, і тут все вирішилось конструктивно. В столиці прислухались до вимог і Бургіньона звільнили із займаної посади. На його місце з Відня призначили прогресивного Конрада Гогенлоге, майбутнього прем’єр –міністра Австрії. З яким Василько же був давно добре знайомий і з яким у нього безперечно склалися якнайліпші стосунки. Як писали тодішні газети, що то він і запропонував його кандидатуру.

Проте на той момент лідери об’єдналися і створили міжнаціональне депутатське обєднання «Вільнодумний союз», в якому Василько був одним з найголовніших організаторів. Їхнім завданням було усунути від влади в буковинському сеймі олігархів-землевласників, реформувати виборчий закон. Так і хочеться сказати, часи міняються, а проблеми залишаються все ті самі, і ніяк не вирішуються.

Але все одно він ніколи не забував вирішувати проблеми Буковини і свого округу. Так, саме його стараннями та клопотаннями в 1908 році у Вижниці була відкрита українська гімназія, відкриття якої було дуже величним. На його честь було споруджено тріумфальну арку з хоругвами. Ось як цю подію прокоментував такий визначний політичний діяч Галичини, як Кость Левицький: « У сім святі взяли участь: духовенство, начальники громад (вірники, війти) з цілого повіту, учителі шкіл з повіту, читальні і «Січи» з прапорами та все населення містечка Вижниці…А те все під кермою нашого старости д-ра Льва Єха. Що веде святочний похід і під його батутом гремить похід: Ще не вмерла! Я переніс ся думками на другий бік межі нашої Галичини та порівняв: яка велика ріжниця! Там жандарми і поліцаї б’ють стріляють нарід, а тут вони службу роблять і народови честь віддають; там староста за владою напасти шукає і зубами скрегоче, а тут він добродієм і провідником народу…».

А так як на той час поляки не дозволяли відкривати українські гімназії в Галичині, то частина дітей навчалася у Вижниці.
Впродовж всіх років, що він був депутатом крайової та австрійської влади, завжди вирішував всі господарські та економічні потреби своїх виборців. Тому вони вважали, що Василько може «все». За це він мав звання Почесного громадянина Чернівців, Сторожинця, Вижниці, Кіцманя, а пізніше цей титул отримав від 76 громад краю.

За короткий час українські політики внесли дуже вагомі законопроекти для здійснення реформ, аби підняти рівень життя української громади на значно вищий щабель. Внесли пропозиції щодо реформування Буковинського сейму, виборчого закону, заснування Крайового банку, ремонт крайових доріг та багато інших, як завжди актуальних проблем. І хоч то не всі були прийняті у Відні законодавчо, але вони розглядалися там впродовж наступних років. Було підвищено платню державним службовцям, священикам, лікарям. А на той час такі сміливі програми мали підтримку серед виборців, тому представники цієї партії без проблем отримали перемогу на найближчих виборах до сейму.

Пріоритетом були школи та вчителі. Аби підняти зарплатню вчителям, прийшлось брати позику. Але цей законопроект мав дуже широкий резонанс. «Одна з галицьких газет не без заздрощів писала: «Ні один край австрійської держави не видає на цілі освіти такої великої частини свого гроша, як саме Буковина. Буковинський учитель – се тепер настоящий панок в порівнянні зі своїм галицьким товаришем, але й із учителем західно-австрійських країв».

Микола Василько як справжній політик, дуже добре розумів силу політичної реклами і роль преси. Він не пропускав нагоди, аби подати себе з найкращого боку. В 1903 році в центральній пресі помістив світлину із своїм сином Гамількаром-Николаєм, який вже в 9 років студіював науку в тому ж Терезіанумі, що й він колись навчався. Так що він і сина з малолітства вже готував до політичної кар’єри.

На той час, 1903 рік, в нього було 4 дітей. Окрім найстаршого сина, ще три донечки Віра 7 років, Тетяна 6 років і Надія 4 років.

Коли впродовж 1905-1907 років в парламенті готувався новий виборчий закон, то всі українські представники одностайно рекомендували Миколу Василька як доброго дипломата і знавця законів. Він взявся як завжди активно відстоювати права українців Буковини та Галичини. І хоч Василькові прийшлось піти на уступки, проте він отримав конкретний результат і не загубили саму ідею реформування виборчого закону до парламенту. І вже згідно нового закону в 1907 році українці перемогли у всіх українських виборчих округах Буковини. На той час він був лідером впливової української партії, яка нараховувала 15 254 особи. Такий же важливий результат отримали в Галичині. В результаті його діяльності з Буковини українці отримали п’ять депутатів парламенту, а з Галичини – 28. І в столиці Австро-Угорщини депутати-українці Буковини та Галичини, об’єднавшись, створили «Український клуб». Очолив його відомий галицький громадський та політичний діяч Юліан Романчук, а заступником став звичайно ж головний організатор і натхненник Микола Василько. А українці у 1911 році, вперше за часів австрійського панування, утворили в Буковинському Сеймі достатньо велику фракцію, 17 місць з 63, що йменувалася «Український клюб». Він в цьому ж році перетворився на потужну фракцію з 29 депутатів у віденському парламенті, яка захищала права українців у Відні аж до початку Першої світової війни.

І з цього часу він вже представляє українців не тільки Буковини, а й інтереси Галичини. В 1902 році він виступив з резонансною промовою в австрійському парламенті щодо зловживань під час виборів у Галичині, підтримав запити українських депутатів про необхідність заснування українського університету у Львові, став на захист учасників сільськогосподарських страйків у Східній Галичині. Правда, тут йому прийшлось не так просто, поскільки він завжди був прихильником дипломатично вирішувати справи, при потребі йти на поступки, аби тільки отримати результат. І якщо буковинці ще погоджувались, то галичани завжди більш радикальніші. Серед знакових проблем того часу самою резонансною була пропозиція Василька про автономію народів. Він запропонував давню ідею українців про створення окремого українського коронного краю зі Східної Галичини і Північної Буковини. «В австрійському парламенті М.Василько неодноразово виступав з промовами про український університет у Львові, щодо зміни виборчого закону до галицького сейму, про необхідність розширення прав української мови в адміністративних та судових установах Галичини та Буковини, стосовно реалізації крайових реформ на Буковині тощо».

А ще йому вдалося вирішити таку дуже непросту справу, як проблеми москвофільства в загально австрійському масштабі. Коли москвофіли активізувалися на Буковині, то австрійська влада вирішила з ними боротися. А так як тут їх було небагато і вони не мали вагомої ролі. Ця делікатна і відповідальна справа була доручена саме йому. А так як все, за що брався Василько, то він доводив до кінця. Австрійські власті вирішили почати наводити лад саме звідси і одночасно закрили 6 москвофільських товариств і москвофільські бурси в Чернівцях і Сереті. То викликало в Росії бурхливу реакцію «на захист пригноблених братів у Австрії». Але то нічим скінчилось. І Микола Василько в 1909 році він заявив, що в Галичині та на Буковині їх вже не має. Правда, в Галичині вони повернулися, так як їх коштами підтримали поляки. Москвофіли не простили йому цього ніколи. І на сьогодні можна знайти сторінки російської православної церкви в Інтернеті, де особа та діяльність Миколи Василька змальована виключно чорними фарбами.

Така популярність звичайно не могла не завдати йому і клопотів. Чого вартував на ті часи конфлікт, який вийшов далеко за межі Буковини, між Васильком та Ст.Смаль-Стоцьким, який виник навколо «Селянської каси», в якому був замішаний останній. Це не завадило пізніше Василькові співпрацювати в закордонних посольствах з його сином Романом і доручати йому самі важливі та відповідальні ділянки.

«Його знали парламентарі, дипломати і міністри європейських держав, з ним рахувалися, його поважали, вірили його слову. М.Василько своєю особистістю, своїми зв’язками і своїм хистом здобував те, що не вдавалося іншим, навіть найбільшим високопосадовцям».

Він вмів налагодити якнайліпші стосунки стосунки у всіх столичних колах, із журналістами, поліцянтами і всі були йому приятелями і були йому зобов’язані. Аби мати такі результати в своїй діяльності, він використовував всі методи. Проте найбільше він користувався дипломатичними, таємними, закулісними методами, так як він вмів добре бачити і прораховувати всі ситуації. І дуже немаловажливий факт, що у всіх інституціях Відня та поза ним в нього було дуже багато впливових знайомих, через які він залагоджував всі справи. А ще він ніколи не вступав у відкриту боротьбу та конфронтації з опонентами, йому був найважливіший результат – а вже як він його досягне, то це була його справа. «М.Василько був новим типом політичного лідера українців. Аристократ, по-європейськи освічений, багатий, вхожий до найзначніших домів Австрії, тонкий дипломат в манерах і діях, він кардинально відрізнявся від інших політичних лідерів українства. Тому й ставилися до нього з прохолодою, підозрюючи в нещирості та особистих амбіціях. Але факт залишався фактом. Напередодні Першої світової війни М.Василько вийшов на чільні позиції в українському політикумі Австрії, став головою і одноосібним лідером українців Буковини.

В роки Першої світової війни популярність М.Василька як політика європейського масштабу зросла ще більше. Він вів переговори з представниками австрійського керівництва, піклувався про українські інтереси на різних рівнях, сформував загін гуцульських стрільців тощо».

З початком війни він перебрався до Відня, де перебувало на той час більшість депутатів і вони створили «Буковинський клуб». Василько в столиці використав весь свій авторитет та організаторські таланти, були створені відповідні структури, які допомагали біженцям-українцям Буковини та Галичини вижити в тих воєнних умовах.

А він вирішив скористатися складною воєнною ситуацією і восени 1914 року сформував добровільне українське військове з‘єднання на Буковині, яке проте підпорядковувалось австрійській адміністрації під керівництвом полковника Едуарда Фішера. Микола Василько особисто об‘їхав села Вижницького повіту і зібрав понад півтора тисячі українських селян. До них приєдналися гуцули з буковинських Карпат. І хоч то не був так добре навчений військовий підрозділ, проте вони таки утримували від російських військ всі переходи на річці Сірет і допомагали австрійцям звільняти від російських військ околичні села біля Чернівців.
В цей воєнний час Василько як завжди добре зорієнтувався в ситуації і його роль була дуже важлива. Він сформував Головну Українську Раду, до якої ввійшли Кость Левицький як голова, та Євген Олесницький з Миколою Васильком. Поскільки всі міністерські кабінети були відкриті саме для нього, тому зрозуміло, що він був основним. Тому, коли в грудні 1914 року у Відні на спільну нараду зібралися українські парламентарі Буковини та Галичини, то було цілковито підтримано лінію на повну підтримку Австро-Угорської політики у цій війні. Була вироблена програма дій в роки війни, де все дуже ретельно враховано. Проте найважливішим завданням було добиватися утворення окремого українського коронного краю в рамках Австро-Угорщини та незалежної української держави з територій, що входили до складу Росії.

Ще однією вдалою справою, до якої саме Микола Василько мав безпосереднє відношення, стало визнання австрійцями на державному рівні назви українець, український, замість русин, руський. Він разом з іншими українськими політиками наполегливо добивався цього впродовж кількох років. Нарешті в серпні 1917 року імператор Карл І офіційно визнав національне ім’я українець. А 13 квітня 1918 р. Міністерство крайової оборони опублікувало указ щодо цього.

Пізніше був створений координаційний орган українських партій – Загальну Українську Раду, до якої ввійшли 24 галичани, 7 буковинців і 3 делегати від союзу визволення України. В тих умовах потрібно було враховувати і стосунки з іншими країнами. Тому паралельно велися перемовини і з німецькими представниками, які провадили Василько та Левицький. Проте події повернулися таким чином, що восени 1916 року офіційний Відень змушений був погодитись на тиск з боку Німеччини щодо вирішення польської проблеми і інтереси українців було проігноровано. Внаслідок таких подій Кость Левицький подав у відставку з посади голови парламентського клубу та голови Загальної Української Ради. Микола Василько перебував на лікуванні в Берліні і також листом повідомив про свою відставку.

А дальше воєнна ситуація та непередбачувані історичні повороти вносили свої корективи в подальші намагання знайти своє місце і побудову своєї держави, що виявилось нездійсненним на той момент.

А Микола Василько з Відня уважно спостерігав за перебігом політичних подій, і коли в Києві Центральна Рада утворила український уряд – Генеральний Секретаріат, він одразу представив його в австрійському парламенті.

У Львові в той час була скликана Українська Національна Рада (УНРада) – тимчасовий парламент майбутньої Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). До складу УНРади увійшли зокрема відомі буковинські політики, депутати парламенту та Буковийнского сейму і Микола Василько. УНРада проголосила Українську державу на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття, до якої мала б увійти «Ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, – зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини».

Микола Василько був прихильником так званої австро-угорської концепції вирішення української проблеми в імперії Ґабсбургів, яка передбачала в разі перемоги країн Четверного союзу відновлення Галицько-Волинської держави, як національно-автономного краю.

А для Миколи Василька починається останній, як виявилось, самий важкий і виснажливий період в його політичній кар’єрі. Він повертається в Київ і стає активним робітником в Українській Народній Республіці, в основному в зовнішньо-політичній діяльності. Тобто на тій ділянці праці, яку він знав якнайкраще. На той час в українському уряді кадрів такого рівня було надто мало. І так він ще останні шість років прислужився на розвиток української державності. І першим кроком в дипломатії була така серйозна місія, як переговори у Брест-Литовську наприкінці 1917 – на початку 1918 років і підписання мирної угоди між Українською Народною Республікою та країнами Почвірного союзу. Це була заслуга винятково Василька, який володів ситуацією і мав свої тверді переконання. Він і дальше давав настанови українській делегації, що вона повинна вимагати гарантій, аби з територій Буковини та Галичини, на яких проживають українці, був створений окремий коронний край в складі Австро-Угорщини. І на цих переговорах була підписана таємна угода за сприяння Василька, згідно якої австро-угорський уряд мав обов’язок до 1 липня 1918 року з української частини Галичини й української частини Буковини утворити один коронний край в складі Австро-Угорщини з широкою автономією. Проте дійсність внесла свої корективи і австрійська влада під тиском поляків відмовилася від цього проекту. Тим більше, що восени цього року стало зрозуміло, що Австро-Угорщина та її союзники зазнали поразки в цій війні.

В листопаді 1918 року було сформовано всі структури Західноукраїнської Народної Республіки, в тому числі і закордонні представництва. А в Миколи Василька почалася дипломатична кар’єра, хоча він завжди був дипломатом в своїй політичній діяльності, і його було призначено послом в Австрію. В нього були дуже добре налагоджені зв’язки в політичних, фінансових і журналістських колах, тому австрійський уряд одразу признав його легітимним представником ЗУНР. А Василько захищав інтереси всієї України, майбутнє якої він бачив в об’єднанні в єдиній державі. В листі до Костя Левицького він писав: «Не хочу, щоб ця війна, котра потягнула за собою великі жертви і між українцями, скінчилася без признання суверенної України».

А так як він завжди був впевнений у своїх переконаннях, то цю думку він коротко і чітко підтвердив «на конференції голів дипломатичних місій УНР в Карлсбаді 14 серпня 1919 р., заявивши: «Я твердо стою на самостійності держави нашої». 
І все робив для цього, хоча як покаже час, і він був готовий йти на всілякі уступки, аби тільки зберегти українську державність, навіть ціною втрати окремих частин України, за що йому і тоді, і дотепер закидають докори.
В нього залишилось вже зовсім мало часу та сил. А ще на той час в нього на руках були дві донечки та син, які залишила на нього дружина.

І тому він не відпочивав на посольських лаврах, а одразу взявся до вирішення надзвичайно важливих, в тому числі фінансових справ. На той момент молода українська держава вела оборонну війну з польським військом і то потребувало багато коштів. До нього зверталися з проханням і вимогою різних військових матеріалів, обладнання для госпіталів, військових лікарів і ще багато чого. І він то все знаходив, так як звик вирішувати всі завдання, які ставило перед ним життя і обставини. А так як кошти із Станілава, де знаходилась столиця ЗУНРу, не надходили, то австрійська влада видала величезні контрибуції для України під чесне слово Василька! То ж який авторитет потрібно було мати, аби їх отримати.

Влітку 1919 року Микола Василько очолив посольство УНР у Швейцарії і він мав завдання налагодити зв’язки з іншими посольствами, які на той час знаходилися в Берні. Він одразу ж взявся налагоджувати стосунки з представниками Польщі, Румунії та Чехословаччини. І проводив свою дипломатичну місію так філігранно і професійно, що з перших кроків діяльності користувався заслуженим авторитетом в дипломатичних колах країн Центральної Європи. Мабуть таки вартує сказати ще такий факт, що на утримання посольства в Швейцарії в 1919 році він витратив 100000 франків власних коштів.

А вже декретом прем’єр – міністра від 19 листопада 1919 року він призначається послом в Берліні. Йому вдалося одразу налагодити зустрічі з послами Франції та Польщі, які не були дружньо налаштовані щодо України та її уряду. То був дуже важкий період, про який міністр праці уряду УНР і буковинець Осип Безпалко згадував, що «це був найстрашніший час існування нашого уряду перед довершенням польсько-української угоди». Українські війська затиснуті з трьох боків білогвардійцями, червоноармійцями та поляками, змушені були відступити на територію Галичини, де були інтерновані. Договір з поляками не підписаний, місце перебування уряду невідоме і в такій ситуації виник повний хаос та паніка. Українські вклади в банках Німеччини, Австрії та Угорщини заблоковані і то цілковито ускладнило становище. І от в такий складний час Миколу Василька відправили в Берлін рятувати ситуацію. В ці дні роботи йому дав оцінку Осип Безпалко: «День і ніч працює той чоловік, немає тут ви значнішого чоловіка, з яким би він не зумів нав’язати зносини.

Щоб зміряти працьовитість Василька, я скажу, що дістаю від нього денно два листи ділового змісту і знаю напевно, що він їх десятками розсилає на всі сторони світу, тим часом, коли наше берлінське кореспонденційне бюро висилає в світ одну й ту паршивеньку нотатку про українську справу й ту не щодня.

Я зачарований Васильком і мушу сказати, що коли роблять закиди йому щодо нечесності, що коли б ті закиди були би навіть правдиві, то волів би сто раз Василька і вірю йому скоріше до залагодження державної справи, як нашим чесним неробам. Не говорю вже тут про наших злодіїв, що наживаються тільки державного добра і рівночасно нищать нашу державність на кожному кроці».
 
В кінці свого листа О.Безпалко рекомендував Головному Отаману С.Петлюрі «направити М.Василька до Риму, де він через зв’язки з німцями був би бажаний і зумів би скоро зробити прихильними італійців».
 
Голова Директорії дослухався поради Безпалка і поклав відповідальність за роботу місії в Італії на Василька. Йому ще прийшлось здійснювати політичний контроль і нести відповідальність за посольства в Італії, Німеччині та Угорщині. Здійснював фінансування та різні дипломатичні справи в інших посольствах. Йому були надані повноваження здійснювати деякі політичні кроки від імені держави, в ранзі міністра «п.Микола Василько є спеціально уповноважений умовлятись про конференції політичного, військового та фінансового характеру і брати на себе відповідальні зобов’язання».

Проте ситуація на той час була настільки складна, особливо стосунки з Польщею, що він не поїхав одразу до Риму, а взяв на себе відповідальність, аби розібратися в ситуації і використав для цього всі можливі і неможливі дипломатичні кроки. Він виклав свою аналітичну оцінку взаємовідносин між Україною і Польщею, що їх варто подати повністю, бо історія потім цілковито їх підтвердила:
 
«1. На підставі угоди 22 квітня 1920 р. Польща і Україна, що торкається радянської Росії, так зв’язані між собою, що вони тільки по взаємному розумінню мають право закінчити війну. З цього виходить, що Польща теперішнім втручанням Англії до миру з радянською Росією, юридично має право прийняти лише тоді, коли Україна на це погодиться. Тому Польща зобов’язана вжити всіх заходів, щоб всупереч намірам Ллойд-Джоржа, на мирову конференцію, яка передбачає в березні в Лондоні, представники України були допущені, як повноправний партнер для заключення миру.

2. Завдяки державному розумові Пілсудського і Петлюри ворожнеча, яка була впродовж століть між поляками і українцями припинилась, що вже багато означає для майбутнього. Згода 22 квітня може бути для обох народів актом безподібного історичного значення, коли вона втримає так швидко вже наступав ший військовий іспит. Але, як поляки, ледве після 3-х місяців, перетворять Варшавський договір в шматок паперу, то це означатиме знов на невідомо який час брато-вбивчої війни цих двох народів, які у всіх відношеннях мусіли б допомогти один другому»

І робить висновок професор Олександр Добржанський, що «Як показали події у стосунках між поляками і українцями на Волині в період Другої світової війни, спрогнозовані М.Васильком наслідки необачних дій польських політиків щодо українського народу підтвердилися».

Наприкінці 1921 року події загострилися, становище еміграційного уряду УНР та всіх його представництв дуже ускладнилося, всі розуміли, що українська революція зазнає поразки і як це звично буває, почалися пошуки винних. Окрім того наклалося ще й те, що всі кошти, які були покладені на рахунки в закордонних банках, були заблоковані. І як писав М.Василько «…мій уряд для своїх видатків за кордоном має лише мою особисту касу – чи вона довго витримає цей колосальний іспит…». Це підтверджували потім його колеги, що він місяцями утримував за кордоном дипломатичні служби власним коштом, а то були дуже не малі гроші. А так як українські амбасадори хто розгубився, хто не зміг зорієнтуватися в складній ситуації, то єдиний, хто користувався незаперечним авторитетом по всіх європейських столицях, був саме Василько. Тому «Уряд УНР прохає М.Василька по сумісництву ще обійняти посаду Надзвичайного посла і уповноваженого міністра у Відні з передачею «всіх тих прав й повноважень», які належать йому дотепер «щодо посольств у Берліні і Будапешті і щодо місій у Швейцарії й Італії на основі дотичних міністерських розпорядків».

Коли весною 1919 року в австрійському банку у Відні були заблоковані рахунки УНР в сумі 300 млн, то М.Василько через своїх австрійських знайомих у вищих фінансових колах розблокував їх. Аби вирішити якесь надзвичайно важливе питання, йому достатньо було надіслати свою візитівку. Але ж такий авторитет треба було заслужити дуже конкретними багаторічними справами.

Для того, аби якось вирішувати складні фінансові проблеми, то М.Василько налагоджував продаж чаю, білизни, та власне всього, що в даний момент користувалось попитом. Все-таки він був ще й бізнесовим чоловіком, тому ніколи не розгублювався, а думав, як вирішити проблему. Звичайно, що більшість його політичних колег не могли цього зрозуміти, тому він мав багато нарікань. І навіть С.Петлюра був піддався на плітки і всякі доноси, за що потім мабуть не раз шкодував.

Проте Василько в присутній йому манері на це відповідав «…я сам не числю на фінансове задоволення моїх претензій, ані на вдячність поодиноких осіб і лише для того виповнював дотепер мій обов’язок і хочу це і на будуче робити так довго, як це буде можливим, щоб служити нашій загальній великій справі, свідомість олботи приносить мені найбільше задоволення і тому я– позаяк нічого не очікую – захищений від розчарування»
Аби закрити ці бесіди, Микола Василько підготував і представив ретельний звіт про всі витрати коштів за роки його праці на дипломатичній службі. Це ж яким потрібно бути організованим і професіоналом, аби ще встигати вести ретельний облік витрат.

Коштами М.Василька користувалися й такі українські діячі, як Володимир Винниченко, Євген Чикаленко, міністр закордонних справ УНР Андрій Ніковський, голова уряду Андрій Левицький, міністр УНР Павло Чижевський, багато посольських працівників та члени їхніх родин, багато осіб української еміграції.

Та що казати, коли сам Голова Директорії УНР, Головний Отаман Симон Петлюра отримував від Миколи Василька дуже конкретні великі суми. «Вже через 5 днів після смерті останнього…С.Петлюра писав: «Несподівана смерть М.Василька від астми…мене приголомшила і вибила з рівноваги, позбавивши мене і того матеріального грунту, на якому я за останні два роки стояв. Про М.Василька дехто з наших громадян думав по-своєму. Але я мав нагоду трохи ближче пізнати і його самого, і його патріотичну працю. Ось через що оцінюю його смерть як дуже дошкульну втрату для цілої нашої справи…
Щоб провадити певну працю, треба мати мені і матеріальний грунт, і незалежність. Все це урвалось у зв’язку з смертю М.Василька, який з патріотичних мотивів з особистих засобів підтримував мене фінансово останніми часами».

Саме стараннями М.Василька, який дуже добре розумівся у внутрішній політиці європейських країн, коли виникла загроза для керівництва уряду УНР, і для Симона Петлюри особисто, визначив подальше безпечне місце перебування в Парижі.

І ще вартує додати такий чисто людних штрих до його особи. Як пізніше згадував Дмитро Дорошенко, «Приїхав до Києва Микола Василько, відомий український діяч на Буковині й член австрійського парламенту. Він зайшов подякувати мені за охорону добр його брата на Буковині, коли я сидів там у Чернівцях. Я думав, що то його власні маєтки (головно ¬– ліс), і з поваги до українського діяча, про котрого я так багато чув, ужив усіх заходів, що оберегти його маєток від знищення й розграбування».

Проте в самого Миколи Василька, на відміну від його рідних та двоюрідних братів, які мали величезні будинки на Панській вулиці і на Буковині, він сам не мав таких статків. Спочатку він проживав в скромному одноповерховому будинку на вулиці Панській (Herrengasse, 33), який до сьогодні не зберігся. А вже пізніше перебрався з родиною на вулицю Новий світ (Neueweltgasse, 26, нині це Шевченка, 40). І донині стоїть скромна, як для чоловіка таких високих посад, вілла із збереженими фамільними монограмами.

Він відчував перевтому і виснаження від такої праці і мав намір піти у відставку, проте С.Петлюрі та голові уряду А.Левицькому вдалося його вмовити не залишати працю, адже замінити «невтомного ветерана української державності» було ніким.

А ще в останні роки він вдруге одружився відомою актрисою з Відня Гердою Вельден. Василько до останнього вмівподати себе цьому світу артистично і презентабельно. Саме вона супроводжувала свого чоловіка на дипломатичних прийомах і викликала захват своєю появою.

Проте Миколу Василька вже покидали сили від такого непосильного фізичного і психологічного навантаження, що не витримав навіть такий сильний чоловік, яким він був і раптово відійшов у вічність 2 серпня 1924 року від нападку важкої форми астми в курортному містечку Бад-Райхенгалль (Баварія). Похований на православному цвинтарі в районі Тегель міста Берлін. Тільки недавно було віднайдено його могилу, яка збереглася, проте перебувала в занедбаному стані. Народний депутат від Буковини  Генадій Москаль уклав угоду з берлінською фірмою, яка спеціалізується на догляді за похованнями, аби гробівець барона Миколи фон Василька був доглянутий.

Хоч і писали тогочасні газети в своїх некрологах «Величність його особистости не могла розвинутися через родинні й матеріальні його клопоти, про котрі він тільки й знав, заслонюючи їх перед світом блискучими виступами. Та залежність його діяльності від цих двох важких чинників не покинула його до смерти, сильно притінюючи величний образ артисти-політика, викривляючи його немилосердно. І не вина в цім його особи, але винна судьба, що поставила його до праці серед таких мізерних обставин і малесеньких людей. Половина або й більше праці Василька пішла на поборення цих труднощів, він не піддався їм, але впав у безнастанній боротьбі, не стративши надії до останку. І тому побуджений він і вмер побідником, як це була його звичка, в загальнім безголов’ї не тратити голови».

Проте можемо сказати, що він таки дуже багато зробив для української державності. Аби нинішнім політикам хоч якусь частку тої праці здійснити, то було би дуже вартісно.

Звичайно, з огляду на день сьогоднішній, якщо дуже ретельно перетрусити всі документи і всі політичні справи, то можна мабуть знайти багато компромату, якщо задатись такою метою Та й не може ніякий політик бути цілковито дзеркально чистий і непорочний. Але з відстані часу вартує мабуть сказати що було зроблено цим одним чоловіком.

Адже Микола Василько, будучи чоловіком мудрим, далекоглядним, далеко не бідним і маючи незаперечний авторитет серед європейський політиків та бізнесменів, міг же спокійно після війни осісти з родиною десь в затишному кутку Європи і безбідно прожити довге і забезпечене життя. А він майже 30 самих активних років свого життя і витративши чималі власні кошти і свідомо віддав на утвердження української державності до останнього подиху, навіть вже коли бачив поразку, адже він був прозірливим політиком.

Він завжди, ще замолоду, сам собі на кожен день ставив завдання і її виконував. Завжди прислухався до громадської думки, проте на все мав власне бачення. Він не побоявся бути самим собою. Як би тепер сказали, то був чоловік модерновий – надзвичайно працьовитий, організований, відповідальний у всьому, завжди йшов до своєї цілі вперто і наполегливо, не оглядаючись навкруги.

І що важливо, Микола Василько в силу різних обставин, які склалися, враховуючи і своє румунське походження з магнатів, і завжди австрійський напрямок діяльності, якому він не зраджував, проте розумів, що йому не зайняти перші щаблі влади і спокійно працював на всіх посадах. Тому, не зважаючи на те, що він мав дуже велику владу та незаперечний авторитет, спокійно працював на всіх посадах, які йому доручали. Та ще і як працював! А то таки направду потрібно мати європейське мислення.

Він був захоплений ідеєю утворення української держави і як замолоду взяв собі за ідею створити українську державу, так і поклав на це весь свій талант, знання, енергію, здоров’я і багатство. І притому незважаючи на поразки, невлаштованість, зради, закулісні інтриги, що також не додавало настрою.

Звичайно, що така неординарна особистість заслуговує на увагу істориків, політологів, державників, журналістів, краєзнавців та інших небайдужих до української історії людей.
 

Микола Василько навіть попри свою неймовірну зайнятість, ще встигнаписати мемуари про своє життя в 3 томах. Його архіви зберігаються у Віденському Об’єднаному адміністративному архіві.

Про нього згадують всі політики того часу. Свої спогади залишили і буковинські діячі, як от Олександр Попович, Теодот Галіп, Іларій Карбулицький, Євгеній Онацький, Денис Квітковський, Аркадій Жуковський, історики Орест Субтельний, Наталя Полонська –Василенко. Та власне, всі, хто так чи інакше повертаються до подій кінця ХІХ – початок ХХ століття, не можуть обійти увагою цього чоловіка. 
 
 
Матеріал підготовлений за виданням 
П.Брицький, О.Добржанський Микола Василько на захисті українського народу і української державності //Брицький П.П., Добржанський О.В., Юрійчук Є.П. Буковинці у боротьбі за українську державність (1917-1922 pp.). – Чернівці: Золоті литаври, 2007. — С. 55-153