Буковинський інтелектуальний календар ТРАВЕНЬ 2018

Травень
 
3 травня – 110 років від дня народження оперної співачки (колоратурне сопрано), педагога
і перекладачки Кароліни Шесан ( Sesan, псевдонім – Віра Мора,1908-1980)
 
Вона народилась в Санкт-Петербурзі, де на той час її батько, відомий церковний діяч, публіцист і педагог Валер’ян Шесан вдосконалював свої фахові знання з теології. В п’ятирічному віці вона з батьками повертається в Чернівці, де батько був професором теології та ректором університету. Тому зрозуміло, що дівчинці дали прекрасну на той час освіту. Після закінчення початкової освіти в приватній школі вона навчалася на літературно-філософському факультеті Чернівецького університету і одночасно студіювала музику у місцевій консерваторії. Але перемогла все ж таки любов до музики, тому вона продовжила навчання у Празькій консерваторії. Після закінчення вона там викладала сольний спів. Довший час була солісткою Празької опери, на сцені якої виконувала головні партії в операх провідних чеських композиторів Б.Сметани, А.Дворжака, Л.Яначека. А також в таких операх світової класики як «Фауст» Гуно, «Викрадення із Сералю» та «Весілля Фігаро» Моцарта; «Кармен» Бізе; «Аїда», «Ернані», «Отелло» та «Набукко» Верді; «Євгеній Онєгін» і «Пікова дама» Чайковського; «Лоенгрін», «Тангейзер» і «Валькірія» Вагнера; «Богема» Пуччіні; «Вільний стрілець» Вебера.
 
Незважаючи на те, що для неї були відкриті всі європейські сцени, Кароліна Шесан при коженій нагоді відвідувала місто свого дитинства та юності і давала тут концерти. Проте не полишала захоплення й літературою і, як справжня чернівчанка, насамперед займалася перекладами. Зокрема робила переклади з чеської літератури на румунську, писала літературні огляди нової літератури, які друкувала в місцевих часописах. Також написала п’єсу для театру ляльок «Казка одного вечора», яка була надрукована в 1934 році в Чернівцях. А в Празі вийшов збірник румунських народних пісень.



12 травня – 175 років від дня народження апостольського про нотаря, митрата, почесного крилошанина, декана і пароха чернівецької греко-католицької церкви, громадського діяча, автора унікальної «Хроніки парохії греко-католицької в Чернівцях від її осовання до часу біжучого» Келестина (Целестина) Костецького (1843 – 1919)
 
Він народився у Галичині. В 1867 році висвятився на священика і служив на парафії села Великі Дідушиці, а з 1872 року – парохом у містечку Скалі-Подільській на Тернопільщині.
14 лютого 1885 року призначений парохом греко-католицької церкви у Чернівцях, деканом Буковинського деканату і сповняв цю місію 24 роки – до кінця життя.
 
За час свого перебування на Буковині впродовж 35 років Келестин Костецький брав активну участь у громадському житті. Він був радником шкільної ради крайової, представником греко-католицької церкви в міській, шкільній раді, одним із засновників жіночого товариства "Мироносиці" (1886), почесним крилошанином Станіславської єпископської капітули тощо.
 
Він завжди жив життям своїх прихожан і міста назагал. Так 6 серпня 1917 року Костецький разом з чернівчанами зустрічав останнього, як виявилося згодом, цісаря Австро-Угорської Імперії Карла І. А вже у жовтні 1918 року він стояв на чолі велелюдної процесії на залізничному двірці, зустрічаючи Українських Січових Стрільців з Вільгельмом Габсбургом, або Василем Вишиваним.
 
За ідейними переконаннями спочатку був близький до москвофілів, але потім перейшов на народовські позиції. Він є автором унікального рукопису "Хроніка парохії греко-католицької в Чернівцях від її основання до часу біжучого", яку почав писати в 1912 році. У наступні роки він продовжував її доповнювати і хронологічно довів події до кінця листопада 1918 р.
 
Власне праця починається від 1774 року і для опису подій давніх часів він скористався матеріалами чернівецького католицького священика Кунца. А вже про події від 80-х років ХІХ століття писав за власними спогадами і враженнями.
 
Коли прийшла Перша світова війна на Буковину, священик детально описував у своєму щоденнику настрої мешканців, події, які бачив на свої очі і які його найбільше вразили..А бачив він багато, тому його воєнні хроніки нині мають велику історичну цінність. Він ретельно описує перші дні світової війни в Чернівцях, першу, другу та третю російські окупації Буковини, період Тимчасового уряду та центральної Ради, події 1918 року Саме цю частину спогадів «Перша світова війна та період українських визвольних змагань на Буковині» можна прочитати у фондах Муніципальної бібліотеки у поважному науковому виданні Олександра Добржанського та Володимира Старика «Бажаємо до України!»
 
Ці "Хроніки…" пароха К.Костецького науковці вважають найціннішими та найоб’єктивнішими у висвітленні життя Чернівців та Буковини, так як вони містять багатий фактичним матеріалом рукописний документ, що містить факти, які неможливо почерпнути ні з архівних документів, ні з матеріалів преси того часу. Без вигадок і домислів священик записував до свого щоденника те життя, яке проживав сам і проживали чернівчани.
 
Власне весь рукопис знаходиться у фондах Чернівецького краєзнавчого музею, куди його передав на зберігання буковинський священик Богатирець. Безперечно, що він ще чекає як своїх дослідників. Які чимало вартісної і малодослідженої інформації там почерпнуть. І мабуть таки на повне його видання з науковими коментарями.
 
Він був дуже працьовитий і мав талант блискучого оратора, тому користувався авторитетом як в греко-католицької громади міста, так і всіх його мешканців.За жертовну працю для духовного життя громади міста він отримав титул Почесного громадянина Чернівців.
 
1 березня 1919 р. відійшов у вічність. Похований в Чернівцях на центральній алеї, в 53 кварталі, на Руському кладовищі.


 
 
18 травня – 970 років від дня народження перського поета, математика, філософа, астронома, представника жанру рубаї Омара Хайяма (повне ім’я Гіяс ад-Дін Абу-ль-Фатг Омар ібн Ібрагім аль-Хайям ан-Нішапурі,
перською غیاث الدین ابو الفتح عمر بن ابراهیم خیام نیشابوری‎.‎, Omar Khayyám; 18 травня 1048 — 4 грудня 1131)


Цю дату вдалось встановити за гороскопом самого Омара Хайяма, адже він дуже захоплювався астрономією та астрологією і залишив ретельний опис: «Його [Омара Хайяма] гороскопом були Близнюки: Сонце та Меркурій були у 3-му градусі Близнюків, Меркурій був у сполученні [з Сонцем], а Юпітер був по відношенню до них обох у тригональному аспекті». Індійський дослідник Свамі Говінда Тіртха за аналізом гороскопу згідно з середньовічними таблицями ефемерид встановив дату 18 травня 1048 року, а співробітники Інституту теоретичної астрономії АН СРСР, провівши власні розрахунки, підтвердили цю дату.

Він народився в місті Нішапур в Персії, нині іранська провінція Хорасан-Резаві, в родині майстра виготовлення палаток. Місто розташоване в центрі Сельджуцької імперії і було, за визначенням істориків, найвеличнішим містом давньої культурної провінції Хорасан в XI сторіччі. В місті було не менше 50-ти великих вулиць, в ньому мешкало декілька сотень тисяч людей, які знали понад 50 різновидів ремесел, там було багато базарів та ярмарок. Нішапур уславився своїми бібліотеками, з XI сторіччя у місті діяли школи середнього та вищого типу — медресе. Ось у такому місті пройшли дитячі та юнацькі роки Омара Хайяма.

З 8 років, маючи схильність до наук, він почав серйозно займатися математикою, астрономією, філософією. В 12 років став учнем Нішапурського медресе. Він вивчав твори відомого математика і астронома Сабіт ібн Куррі, праці грецьких математиків. А вже «…у 17 років він досяг глибоких знань у всіх областях філософії, був «знавцем мовознавства, мусульманського права та історії», а також «послідовником Абу Алі Сіна у різних областях філософських наук», як писав про нього історик XII століття Ал-Бейгакі. У той час під філософськими науками розуміли дуже різноманітні напрямки знань: теоретичні — «вищу науку» (або «метафізику», тобто філософію в нинішньому розумінні), «середню» — математику та «нижчу» науку — фізику, а також практичні науки, до яких належали політичні, юридичні дисципліни та вчення, пов'язані з моральністю. Блискуче закінчив курс мусульманського права і медицини, і отримав кваліфікацію хакіма, тобто лікаря. Але медична практика його мало цікавила і він мріяв дальше студіювати свої улюблені науки.

Проте доволі безтурботне дитинство та юність поета було порушено важкими втратами – коли йому було шістнадцять, під час епідемії помер його батько, а потім і мати. Тому Омар продав батьківський будинок і майстерню та відправився в Самарканд. У той час це був визнаний на Сході науковий і культурний центр.

Його доля цілковито залежала від покровителів, від милості котрих або немилості залежала і можливість займатися науками, «до яких прагне розум», та власне й саме життя вченого та поета.

Першим покровителем Хайяма став головний кади (суддя) Самарканду Абу Тахир Абдар-Рахман ибн-Алак. То був чоловік дуже освічений і прогресивний. Про якого Омар згадував із вдячністю і захопленням.

У Самарканді Хайям стає спочатку учнем одного з медресе, а після кількох виступів на диспутах він настільки вразив всіх своєю вченістю, що його відразу ж зробили наставником. Як і інші великі вчені того часу, Омар не затримувався довго в якомусь місті. Вже через чотири роки він покинув Самарканд і переїхав до Бухари, в дворі принца Шамсааль-Мулука, котрий мав за честь прийняти в себе такого видатного вченого, навіть «садив його поруч із собою на троні». Тут йому було добре, він працював в сховищі книг. За вісім років, що вчений там прожив, він написав чотири фундаментальні трактати з математики. Його досягнення в математиці вражають до сьогодні. Він ґрунтовно працював у трьох напрямках: в розділі алгебри, теорії паралельних та теорії відношень і вченні про число. До наших днів збереглося дві праці (третя, без назви, поки-що не знайдена) — містили теоретичні висновки надзвичайної важливості. У своєму знаменитому «Трактаті про доведення задач алгебри та алмукабали» вперше в історії математичних дисциплін Хайям дав повну класифікацію усіх видів рівнянь: лінійних, квадратних і кубічних (всього 25 видів), і розробив систематичну теорію вирішення кубічних рівнянь за допомогою властивостей конічних перерізів. Саме йому належить заслуга першої постановки питання про зв'язок геометрії з алгеброю. Він обґрунтував теорію геометричного вирішення алгебраїчних рівнянь, що підводило математичну науку до ідеї змінних величин. Проте час вніс свої корективи, і глибокі математичні трактати Омара Хайяма впродовж віків залишалися невідомими науковцям світу, творцям нової вищої алгебри. Вони були змушені пройти довгий і нелегкий шлях і прийти до того, що за 5-6 століть уже проклав Омар Хайям.

Ще одна математична праця Хайяма – «Труднощі в арифметиці» – була присвячена методу знаходження коренів будь-якого ступеня з цілих чисел.

Цей трактат не знайдений, але його згадував сам Хайям у «Трактаті про доведення задач алгебри та ал-мукабали». Він стверджував неможливість розв’язати рівняння третьої степені за допомогою циркуля і лінійки і розглядав рішення методом конічного зрізу. Те, до чого прийшов Хайям в ХІ столітті, європейські науковці прийшли через шість століть, аби тільки сформулювати його постулати, а щоб довести їх правильність знадобилось ще двісті століть.

До арифметично-алгебраїчних питань належить також невеликий твір «Терези мудростей», в якому вирішувалась класична задача Архімеда про визначення якості золота та срібла в сплаві. Хайям визначив у повітрі та у воді вагу довільних зливків чистого золота та срібла, а також цього сплаву, та навів два рішення: у одному використовувались прийоми античної теорії відношень, у іншому, «більш легкому для обрахування», рішенні — алгебраїчні прийоми.

Ще однією дуже важливою науковою працею для розвитку геометрії був «Трактат про тлумачення темних положень у Евкліда», закінчений наприкінці 1077 року. Він складався з 3-х книг та вступу до них. У першій книзі викладена теорія паралельних. Йому вдалось ґрунтовно та серйозно, на основі філософсько-логічних праць Арістотеля, викласти теорію паралельних.

В основу доведення було покладено принцип, який складається з двох тв
ерджень: дві прямі, які збігаються, перетинаються і неможливо, щоб дві прямі лінії, які сходяться, розходилися в напрямі сходження. Таким чином він зробив надзвичайно важливий крок до неевклідової геометрії.

Тут же написав «Коментарі до труднощів під введеннях книги Евкліда» (1077) з трьох книг; у другій і третій книгах досліджував теорію відносин і вчення про число.

Друга та третя книги «Трактату про тлумачення темних положень у Евкліда» присвячені такій, здавалося б, недосяжній для сприйняття в ХІ столітті науки – теорії відношень. Знову, базуючись на згоді з Арістотелевою точкою зору, він так сформулював принцип неперервності: «Величини можна ділити нескінченно, тобто вони не складаються з неподільних величин». Разом з тим, він пішов далі та ввів нове визначення пропорції, в якому рівність відношень зводилась до збігу їхнього розкладання на неперервні дроби. Він довів еквівалентність своєї теорії відношень з теорією Евкліда, пов'язав вже дві дійсні теорії (відношень чисел та загальної теорії відношень), та, базуючись на принципі неперервності, встановив при цьому існування загальної теореми про існування четвертої пропорційної до трьох даних величин. Своїми працями про паралельні прямі він впритул підвів математику до парадигми неевклідової геометрії. У третій книзі Хайям звернувся до множення відношень і саме тут по-новому трактував зв'язок понять відношення і числа. Він висловився за введення в математику подільної одиниці та нового роду чисел, за допомогою яких можна було б виразити будь-які відношення величин.

У 1074 році його запросили в Ісфахан, центр держави Санджар, до двору сельджукского султана Мелік-шаха I, і саме там з ініціативи та при заступництві головного шахського візира Нізам аль-Мулька Омар стає духовним наставником сина султана Алп-Арслана. Через два роки Мелік-шах призначив його керівником обсерваторії палацу, однієї з найбільших у світі. Працюючи на цій посаді, Омар Хайям не тільки продовжував заняття математикою, але і став відомим астрономом. З групою вчених він розробив сонячний календар, точніший ніж григоріанський. Склав «Астрономічні таблиці Малик-шаха», що включали невеликий зоряний каталог. Через п’ять років на їх основі створив персидський сонячний календар – найбільш досконалий із всіх, що дійшли до нашого часу і якими послуговуються науковці. Він був набагато досконаліший від того, що винайшли в ХVІ столітті і навіть від григоріанського, котрим ми послуговуємося на даний час.

Звичайно, що він своїм аналітичним розумом не міг обійти увагою такі важливі, і як ми сказали, дуже модні на той час, захоплення філософією та релігійними вченнями. Саме в Ісфаганський період Омар Хайям дуже ретельно простудіював величезну наукову спадщину Авіценни. Один з філософських творів Авіценни — «Звертання», присвячений деяким питанням навчання перипатетиків, Омар Хайям перевів з арабської на мову фарсі, виявивши тим самим свого роду новаторство (роль мови науки відігравала у цей час винятково арабська). У своїх філософських пошуках він звертався до різних питань проблем філософії та релігії, написав чимало спеціальних трактатів та виклав у свої знаменитих рубаях. Проте в нього були свої погляди на ті чи інші проблеми філософії, які далеко не завжди збігалися із прийнятою на той час думкою. Тому й до цих пір далеко не всі його праці перекладені та вивчені.

До 1080 року належить перша праця Омара Хайяма – «Трактат про буття і повинність», в якому ведеться мова «про мудрість Творця у створенні світу й особливо людини, і про необхідність людям молитися». До цього трактату належить також «Відповідь на три питання: необхідність протиріч у світі, детермінізму та довговічності».

Омар Хайям, заявивши себе учнем і послідовником Авіценни, висловив свої судження з філософських позицій. Оскільки був глибоко духовною та мудрою людиною, він вірив у Бога. Визнаючи існування Бога як першопричини всього сущого, Хайям стверджував, що конкретний порядок будь-яких явищ не є результатом Божественної мудрості, а визначається в кожному окремому випадку законами самої природи. Назагал, у своїх філософських трактатах Хайям виступав як прибічник східного аристотелізму зі значними елементами неоплатонізму, суттєво пристосованого до мусульманського віровчення. Точка зору Хайяма згодом отримала в Європі назву «концептуалізм».

Як придворний вчений, він складав гороскопи і передбачення погоди… Та й взагалі, багато чого доводилось сповняти придворному астрологу та лікарю, щоб забезпечити собі небідне життя і вціліти в круговерті закулісних дворових інтриг.

Омар Хайям при житті був признаний великим вченим і мудрецем та цілком заслужено удостоївся почесного звання «Цар вчених». Проте століття стерли спогади про нього як про вченого і як про особу назагал. А його дивовижної краси і мудрості рубаї пережили сім століть і повернулися із забуття аж у ХІХ столітті.

В 1859 році англійський поет Едвард Фіцджеральд опублікував книгу віршів "Рубайят Омара Хайяма". Вона містила близько ста чотири вірші, перекладених з персидської. Перед читачем постав образ східного мудреця: любителя насолод у юності, розчарованого скептика в зрілому віці, релігійно налаштованого містика в старості. Цей переклад відкрив і повернув європейському читачеві персидського поета. Вже пізніше почали перекладати інші твори Хайяма. Вірші Хайяма багато разів видавалися персидською мовою, були переклади європейськими мовами, не зважаючи що їх і не так легко перекласти, бо немає справжніх знавців давньої перської мови. А якщо врахувати, що він використовував різні філософські терміни, літературознавчі стилі того часу, то не так просто повертати його спадщину.

А для наукового світу почали повертатися його фізичні, філософські, історичні, алгебричні трактати, астрономічні таблиці.

В Ісфахані він прожив цілих вісімнадцять щасливих років, оскільки мав можливість займатися своїми улюбленими науками.

Однак в 1092 році, зі смертю прихильного до нього султана Мелік-шаха і візира Нізам ал-мулька, все в один момент змінилося. Імперія почала ділитися на окремі держави. Кошти на обсерваторію перестали надходити, бібліотеку спалили. Хайям повертається до міста свого дитинства – Нішапура, здійснює паломництво до Мекки. Останні роки життя він провів на батьківщині, і тільки інколи здійснює поїздки до Бухари або Балха.

І навіть про його відхід в інші світи залишились прекрасні легенди. Коли Омар студіював трактат «Книга зцілення» Ібн Сінни, якого він дуже цінував, то коли дійшов до розділу «Про єдине і вічне», несподівано відчув, що не зможе її дочитати. Між листками поклав золоту зубочистку і сказав: «О Боже, Ти знаєш, що я пізнав Тебе в міру своїх сил. Прости мої гріхи. Моє знання Тебе – мій шлях до Тебе». Потім помолився і вже не їв і не пив, а після вечірньої молитви уклонився Господові, а потім помер.

Відійшов у вічність великий вчений і поет Сходу Омар Хайям 4 грудня 1131 року, оточений повагою кращих людей свого часу.

Могила Хайяма знаходиться у Нішапурі коло мечеті на пам'ять і мама Мах рука. На цій могилі у 1934 році на кошти, зібрані шанувальниками з різних країн творчості Хайяма, було споруджено обеліск.

У фондах бібліотеки ім. А. Добрянського зберігаються 6 видань поезії Омара Хаяма, включаючи збірочку Е.Фіцджеральда «Эхо веков» в перекладі на російську мову. Анатолій Миколайович захоплювався його поезією, тому і зібрав все про цього філософа і поета. Це роман ретельного дослідника, грузинського письменника і культуролога Георгія Гуліа «Сказання про Омара Хайяма». Тут же вміщені рубаї в перекладі І.Тхоржевського. Повість вірменського письменника Варвана Варжапетяна «Запах шипшини» також знайомить із сторінками життя Омара Хайяма.

А всі небайдужим читачам пропонуємо 15 цитат Омара Хаяма про життя, людину і любов
- Один не розбере, чим пахнуть троянди. Інший із гірких трав добуде мед. Комусь дрібницю даси, навік запам’ятає. Комусь життя віддаси, а він і не зрозуміє.

- Чим нижча людина душею, тим вище задирає ніс. Вона носом тягнеться туди, куди душею не доросла.
 
- Хто життям битий, той більшого доб’ється. Хто пуд солі з’їв, вище цінує мед. Хто сльози лив, той щиро посміхається. Хто помирав, той знає, що живе.
 
- В одне вікно дивилися двоє. Один побачив дощ і бруд. Інший – листя зеленого дерева, весну і небо блакитне.
 
- Ми джерело веселощів й скорботи. Ми вмістилище скверни й чистоти. Людина, немов багатоликий світ у дзеркалі. Вона нікчемна й вона безмірно велика.
 
- Як часто, в житті помиляючись, втрачаємо тих, ким дорожимо. Намагаючись сподобатися чужим, біжимо від ближнього. Підносимо тих, хто нас не вартий, а найвірніших зраджуємо. Тих, хто нас так любить, ображаємо, а самі вибачень чекаємо.
 
- Ми більше в цей світ ніколи не потрапимо, ніколи не зустрінемося з друзями за столом. Лови кожну мить — потім її вже ніколи не підстережеш.
 
- Не заздри тому, хто сильний і багатий, за світанком завжди настає захід.
 
- З цим коротким життям, що дорівнює вдиху, звертайся, як з даним тобі напрокат.
 
- Дарувати себе – не означає продавати. І поруч спати – не означає переспати. Не помститися – не означає все пробачити. І порізно бути – не означає не любити!
 
- Можна спокусити чоловіка, у якого є дружина, можна спокусити чоловіка, у якого є коханка, але не можна спокусити чоловіка, у якого є кохана жінка.
 
- Щоб мудро життя прожити, треба чимало знати. Для початку запам’ятай два важливих правила: краще будь голодним, ніж їсти що попало і краще будь один, ніж разом з ким завгодно.
 
- У коханій людині подобаються навіть недоліки, а в нелюба дратує навіть гідність.
 
- Горе серцю, де немає пекучої пристрасті. Де немає любові мук, де немає мрій про щастя. День без любові – втрачений. Немає тьмянішого і сірішого, за цей безплідний день.
 
- Зірвана квітка повинна бути подарована, розпочатий вірш – дописаний, а кохана жінка – щаслива, інакше й не варто було братися за те, що тобі не під силу.
 
 
 
24 травня – 130 років від дня народження письменника, журналіста, публіциста, політичного і культурно-громадського діяча Кирила Васильовича Горальчука (псевдонім Коханий-Гурільов, 1888 – 1974 )
 
Він народився в Хотині, в родині селянина, який був родом із села Данківці. Навчався в Хотинському повітовому та міському училищах. Вищу освіту подався студіювати в 1906 році в Крим до вчительського інституту в місті Феодосії. Проте його не оминула мода на революційні події 1907 року, за що був заарештований, виключений з інституту і висланий до Сибіру на довічне поселення.
 
Проте вже в наступному році втікає звідти і опиняється в країнах Європи. Спочатку проживав в Австрії та Італії, а в 1913 році зупинився в Празі, де почав студіювати журналістику і одночасно друкуватися в різних виданнях. В цей час він познайомився з багатьма відомими письменниками та журналістами того часу, як от з Ярославом Гашеком та Максимом Горьким. Після Першої світової війни був консулом Чехо-Словаччини у Закарпатській Україні. З 1923 року в Ужгороді редагує заснований русинський журнал «Зоря». В 1931 році очолює відділ шкіл і культури в міністерстві освіти Чехо-Словаччини. Залишив він і літературну та публіцистичну спадщину. Автор книг «Сибірське заслання» (Пра¬га, 1913), «Меньшість в Мадярії» (Ужгород, 1927), «Про Підкарпатську Русь» (Прага,1923), «Зовнішня Монго¬лія» (Прага,1935), «Обличчям до Сходу: Сибір, Середня Азія, Монголія» (Прага, 1935). В них відчувається перо журналіста.
 
І навіть в ті складні історичні часи він не забував край свого дитинства та юності і при нагоді завжди при їздив до Хотина. Його статті та нариси друкувались у виданнях Буковини та за кордоном.

Відійшов у вічність Кирило Горальчук в 1974 році в Празі.



26 травня – 175 років від дня народження австрійського поета «української школи», літературознавця, педагога, першого дослідника і перекладача творів Т. Шевченка на німецьку мову в 1870 році, Йоганна Ґеорґа Обріста (нім. Johann Georg Obrist, 1843—1901).

Він народився в альпійському містечку Єнбаху (Тироль, Австрія) у сім’ї мірошника. Рідний брат батька був відомим австрійським письменником Гансом Обрістом (1798 — 1882), від якого, мабуть, і передався хлопчикові талант до літератури.
 
Після закінчення початкової школи в рідному селі навчався в гімназії Іннсбрука, де одним із його вчителів був тірольський поет і вчений Адольф Піхлер, котрий помітив його поетичне обдарування і підтримав юнацьке захоплення лірикою. Тому зрозуміло, що він подався студіювати германістику та класичну філологію до університету Іннсбрука. Був членом, як згодом і його син Вальтер, студентського демократичного корпусу «Ретія». Проте завершив тільки початкові курси, т. зв. „Trennium“, оскільки на той час йшла австро-італійська війна і його не проминуло юнацьке захоплення активної участі у воєнних подіях. В червні 1866 року добровільно пішов служити стрільцем в Академічному легіоні, який брав участь у битві за Венецію на австро-італійській війні. Університетського повного курсу Обріст так і не закінчив.
 
Проте він не залишав захоплення літературою і, повернувшись із війни, заснував тижневик „Die Dorflinde“ (“Сільська липа”), який проіснував недовго і в якому він публікував свої вірші й новели як під власним іменем, так і під численними псевдонімами.
 
І ось такий молодий, у 25-річному віці, але цілком налаштований на працю та особливо на літературу, Йоганн Ґеорґ Обріст в 1869 році приїхав до Чернівців. Тут він працював впродовж п’яти років суплентом (молодшим гімназіальним учителем) у православній реальній гімназії, нині ЗОШ № 2. Проте навіть за такий доволі короткий час йому вдалося залишити дуже помітне місце в культурному та літературному житті міста. Звичайно, тут він шукав товариства, з яким можна було спілкуватися – особливо про літературу. Тут познайомився з українськими письменниками і священиками С. Воробкевичем,. С. Мартиновичем, С. Кириловичем.
 
Близьким по духу для нього виявилося також знайомство з трохи молодшим від нього Карлом Емілем Францозом, який на той час студіював право у Відні, проте час від часу приїздив до Чернівців, де він закінчив гімназію і мав коло добрих приятелів. Разом вони виношують перспективні літературні плани, зокрема щодо видання літературного щорічника „Buchenblätter“ (“Букові листки”), який був започаткований ще в 1864 році актором і поетом Вільгельмом Капіллері. У цьому альманасі, що вийшов у 1870 році під орудою Францоза, Обріст надрукував й вірші з буковинськими мотивами (“Над Прутом”). У тому ж році в Чернівцях вийшла у світ його перша лірична збірка “Георгіни”, яку він присвятив своєму вчителеві А.Піхлеру. У збірці відчутні інтонації Шевченкової лірики. Багато віршів описують красу Буковини ("В лісі біля гори Гореча", "На Пруті"'). Крім оригінальних віршів, ця збірка містила також переклади зі східнослов’янських мов, як от німецькі переклади чотирьох віршів буковинського поета і вчителя музики Сидора Воробкевича, з яким вони тут поруч працювали в гімназії. А також переклав на німецьку мову поезії Пушкіна. Наступна збірка "Нові вірші Й.Г.Обріста", яка вийшла в 1883 році, вміщує переважно пейзажну та любовну лірику, філософські роздуми.
 
Разом із Гансом фон Фінтлером вони плекали літературні плани, зокрема дальше видання альманаху Buchenblätter. Jahrbuch für deutsche Literaturbestrebungen in der Bukowina («Книжкові сторінки. Щорічник cтарань у галузі німецькомовної літератури на Буковині»).

Проте саме значне місце він залишив в науковому колі, як німецьких, так і українських літературознавців як популяризатор, перекладач і видавець творів Тараса Шевченка. В 1870 році він опублікував у Чернівцях невеличку книжечку „Taras Grigoriewicz Szewczenko. Ein kleinrussischer Dichter. Dessen Lebensskizze samt Anhang, bestehend aus Proben seiner Poesien, in freier Nachdichtung“ (“Тарас Григорович Шевченко, малоруський поет. Нарис його життя з додатком, що містить проби його поезії у вільному перекладі”). Видання включало в себе 14 переспівів віршів і поем Шевченка. Серед Шевченкових творів, перекладених Обрістом, у книзі вміщено: "Гамалія", "Іван Підкова", "Лілея", "Русалка", "Тарасова ніч", "Утоплена", "Заповіт", "Тече вода в синє море", «Коло гаю в чистім полі», «Ой три шляхи широкії», «Не додому вночі йдучи», уривки з поеми "Гайдамаки" та інші твори. А так як сам Обріст не дуже досконало володів українською мовою, то підрядковий переклад йому допомагав робити Сидір Воробкевич.
 
У критико-біографічному нарисі він відмітив органічний зв'язок поезій Т. Шевченка з народною творчістю, дав високу оцінку його соціальним поезіям. Це видання поклало початок широкому ознайомленню з творчістю Т.Шевченка в Австрії та Німеччині і не втратила своєї цінності до сьогодні. Це було перше чужомовне видання Шевченка, здійснене у книжковій формі, яке з’явилося в час, коли український поет був ще майже незнаний на Заході. Таким чином, можемо з гордістю сказати, що праця над перекладами Т. Шевченка німецькою мовою започаткована не в Німеччині, а на Буковині. На той час майже вся Європа була німецькомовна.

Твори Т.Шевченка в перекладі Обріста було опубліковано вже значно пізніше, в 1914 році до столітнього ювілею поета, в спеціальному номері журналу «Ukrainische Rundschau» ("Український огляд", № 3—4) та окремою збіркою "Тарас Шевченко – найбільший поет України", яка в тому ж році вийшла у Відні.
 
Захоплений поезією Шевченка, він сповнив свою скромну, але дуже важливу і достойну місію, оскільки був першим і в передмові до збірки писав: « Якби цією працею мені вдалося зацікавити хоча б одного чи кількох істориків літератури чи фахових перекладачів, які б зайнялися долею та поезією Шевченка докладніше, ніж це міг зробити я…, то це стало б для мене винагородою за труд, вкладений у цю книгу».
 
Йоганн Ґеорґ Обріст належав до своєрідної "української школи" в австрійській літературі, що в 60 – 70 роках розвивалася на Буковині. Тому його персоналія зайняла дуже достойне місце в найновішому та найповнішому академічному виданні про творчість Тараса Шевченка – Шевченківській енциклопедії в 6 томах, яке підготовила Національна академія наук України спільно з Інститутом літератури ім. Т.Шевченка до 200 – річного ювілею найвизначнішого українського поета.
 
А перебуваючи в Чернівцях, в 1871 році він встиг видати третій випуск альманаху „Buchenblätter («Книжкових сторінок»).
 
В 1873 році його було переведено у богемське містечко Траутенау (Чехія), де він кілька років викладав у місцевій гімназії і працював у редакції празької газети "Богемія". В 1875 році Обріст повернувся назад до Іннсбрука й обійняв там посаду секретаря університетської бібліотеки і працював там аж до виходу на пенсію в 1897-му році.
 
Він також редагував часописи Bohemia («Богемія»), Bote für Tirol und Vorarlberg(«Вісник для Тиролю і Форарльберґу»), Innsbrucker Nachrichten («Інсбруцькі новини»), співпрацював з виданнями Fliegende Blätter («Летючі листки»), Album des literarischen Vereins Nürnberg («Альбом літературної спілки в Нюрнберзі»), Frankfurter Dichtergarten («Сад франкфуртських поетів») та іншими.
 
Проте Чернівці та місцеві літератори були прихильні до нього, тому він і далі підтримує тісні стосунки з Буковиною. Під іменем Ганса Єнбаха поет публікує свої нариси “Чернівецькі прогулянки” та оповідання “Ютта фон Штрасберґ” в альманаху Генріха Надлера „Bukowiner Hauskalender“. Він належав також до співробітників ювілейної антології Л.А.Штауфе й М.Амстера „Poetisches Gedenkbuch“ (1875 ). В 1883 році у Чернівцях виходить ще одна невеличка збірочка його віршів під назвою „Für Igls! Neue Gedichte“ (“Для Іґлс! Нові поезії”), яка також містить буковинські мотиви (“В буковому лісі”).
 
Його перу належать також наукові праці, присвячені тирольським поетам: “Іпполіт Ґваріноні: До історії тирольської культури” (1867), “Поет Герман фон Ґільм: Біографія” (1874), “Роберт Ляйхляйтнер. Тирольський автодидакт” (1878) та ін.
 
Обріст володів вісьмома мовами. Окрім згаданих перекладів, він ще перекладав з російської Тургенєва, польської Залеського, шведської Теґнер, італійської Леопарді, Кардуччі, Россіні.
 
Останні письменникові роки були затьмарені незгодою з місцевим духовенством, яке вбачало в ньому небезпечного дисидента, що своєю діяльністю підриває основи католицької віри. Ці конфлікти коштували йому здоров'я й призвели до ранньої смерті.
 
Відійшов у вічність в дуже молодому віці, 57 років, 18 квітня 1901 року. Місце спочинку – Шпитальний цвинтар в Інсбруку.
 
Його літературна спадщина знаходиться сьогодні у міському архіві тирольської столиці, в Інсбруку, й ще чекає на своїх дослідників.