Буковинський інтелектуальний календарЛИСТОПАД 2017

 

Уже традиційно Муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського надає інформацію про знаменні та пам’ятні дати почесних діячів Чернівців, які посутньо вплинули і впливають на духовно-інтелектуальну атмосферу міста.


 
 
 
 

                                                     ЛИСТОПАД  2017

Антон Кохановський ( нім.Anton Kochanowski von Stawczan; (17 листопада 1817, Тернопіль — 10 вересня 1906, Чернівці) — громадсько-політичний діяч Буковини, який 26 років перебував на посаді бургомістра і 42 роки був депутатом міської ради Чернівців. 

 

Чернівці європейські Антона Кохановського

 

17 листопада виповнилося 200 років від дня народження найшановaнішого чернівчанина, якого цінувала вся освічена Європа – багаторічного бургомістра нашого міста барона Антона рицара Кохановського фон Ставчанського (Аntoni Kochanowski, 1817 – 1906).

 

 А. Ротт. Портрет Антона Кохановського, 1894

Він народився 17 листопада 1817 року в Тернополі, де його батько був дрібним урядовцем. У пошуках кращого становища багатодітна родина Антона Іоана Кохановського та Розалії Дзюрженської перебралася в 1823 році до Чернівців. Окрім трьох синів, котрі  приїхали сюди з батьками, в Чернівцях в них народилося ще 8 дітей. Тому спочатку вони мешкали в досить скромному та порівняно віддаленому на той час від центру районі, в будинку під кадастровим № 889 (нині це відповідає ділянці на вулиця Руській, 35, там у 1855 році стояв будинок, а в 1930-х була збудована церква Св. Миколая). Проте батько старався, аби всі діти отримали належну освіту і вибилися в люди. Тому юний Антоні спочатку навчався в початковій школі, а потім в знаменитій Чернівецькій першій цісарсько-королівській державній гімназії, відтак у «філософічному закладі», який існував при ній і закінчення якого давало право вступу до вузу. Вищу науку студіював на правничому факультеті у Львівському університеті, по закінченні якого пару років працював службовцем у Станіславі (нині Івано-Франківськ). Ще коли він закінчував навчання, в родині трапилася велика втрата – помирає батько. Тому Антоні, мабуть аби бути ближче до своєї родини, в 1847 році склав адвокатський іспит і в 1850 році згідно наказу Австрійського Міністерства юстиції призначений адвокатом в Чернівці. Близько 24 років свого життя віддав він адвокатурі, завоювавши великий авторитет серед населення і колег, які обрали його в 1868 році головою Буковинської палати адвокатів.

Саме в цей час в його житті трапилась важлива і радісна подія – він одружився з Антонією, вдовою барона Капрі, яка мала дуже великий земельний спадок в селі Ставчани на Буковині. Родина була римо-католицького віровизнання і відвідувала Костел Воздвиження Всечесного Хреста. Вдома розмовляли польською мовою. В них народилося чотири сини і донечка Ізабела, яка померла в дитячому віці.
Попри велике навантаження, Антон Кохановський ще й встигав дуже добре справлятися з величезним маєткам та господаркою і вважався найстараннішим землевласником Буковини.

З 1860 року Кохановський був членом центрального виконавчого комітету Буковинської ощадної каси і Буковинського товариства крайової агрокультури. Він мав великі маєтки в селах Кичера, Верхні Мігучени, Костешти і звичайно, в Чернівцях.

У нього були дуже добрі стосунки зі всією своєю родиною, а також великою ріднею вірмен своєї дружини Антонії та з її дітьми від першого шлюбу.
Костел Воздвиження Всечесного Хреста

В 1864 році Чернівці отримали право автономного самоврядування і з цієї нагоди відбулися вибори депутатів до першого магістрату. А місто почало гордо називатися столицею коронного краю Буковина і для нього почалася «золота епоха», яку творили освічені та активні мешканці цього міста. До таких безперечно належав і Антон Кохановський, який був обраний до складу першого депутатського корпусу. Потім впродовж 42 років представляв інтереси чернівецьких виборців у міській раді, з них 26 – власне бургомістром. Він мав дуже добрі організаторські здібності, завжди був цілеспрямований і при тому виважений у своїх словах та діях, примиряти різні фракції та групи в раді шляхом розумних компромісів, що давало йому можливість спрямовувати роботу колег у конструктивне русло.

Не дивно, що після відмови бургомістра Якоба фон Петровича балотуватися вдруге в 1866 році, на цю посаду одностайно було обрано Антона Кохановського. В цьому ж році він з родиною поселяється у будинку № 442 на площі Ringplaz (нині це будинок під номером 5 на Центральній площі), як тоді було прийнято, недалеко від місця роботи. А свідченням того, що тут проживав шановний «бурмистр», як на той час казали, свідчить встановлена на фасаді одна з найкращих в нашому місті меморіальна таблиця роботи художника Антона Піонтковського.
Узвишшя Г. Пардіні, будинок в якому мешкав Антон Кохановський
 
 
Потім його депутати переобирають на цю посаду ще на чотири терміни (без перерви) до 1874 року.
Антон Кохановський і в поважному віці мав чистий розум і прогресивні погляди. Ці чесноти разом із величезним досвідом, дали підставу депутатам міської ради навесні 1887 року, не дивлячись на 70-річний вік, знову обрати його бургомістром Чернівців. І з 1887 до 1905 року він був обраний на цю посаду ще п’ять разів. Крім того, в 1868 році Антон Кохановський здобув перемогу на виборах до Буковинського крайового сейму (ландтагу), де він представляв інтереси Чернівців по 1904 рік. Цей орган виконував приблизно такі самі функції, які нині виконує Чернівецька обласна рада. Організаторські та ораторські здібності і тут вивели його на перші ролі. Упродовж 1871-1874 років він займав посаду віце-маршалка (заступника голови) сейму, залишаючись водночас бургомістром Чернівців. В 1874 році депутати обрали Антона Кохановського маршалком крайового сейму. На цій посаді він перебував упродовж десяти років. Тому змушений був відмовитись від посади бургомістра Чернівців, проте і в цей час він залишався депутатом міської ради.

В 1871 році його обрано, як депутата ландтагу, до Державної ради Австрії. В 1873 та 1879 pоках Антон Кохановський двічі переобирався до Державної ради Австрії та перебував у ній до 1885 року. З 1900 по 1904 рік займав посаду заступника Крайового голови. Правда, єдине, від чого йому довелось відмовитись, то цілком припинити адвокатську практику.

Це феноменальний випадок не тільки в чернівецькій історії державотворення, а й у східноєвропейській назагал.

Проте Антон Кохановський на крайовому та державному рівнях послідовно відстоював інтереси Чернівців та його мешканців. Для прикладу, і в Буковинському крайовому сеймі, і в Державній Раді він палко відстоював проект відкриття у Чернівцях університету, взявши активну участь у його заснуванні. 

Він своїм прикладом показав, що може одна людина зробити для міста, для громади, якщо вона цього прагне. І він мав талант усіх їх переконати, що вони понад усе – чернівчани. Тому містом треба пишатися і все для нього зробити. І йому це вдавалося. У цій справі потрібно було проявляти ще й неймовірну мудрість. Адже в місті проживало багато народів, представники яких були в мерії. Він був толерантним до представників усіх народів і всіх підтримував на всіх щаблях влади. Зокрема, у сеймі представляв національні прагнення українців мати ширші права та повноваження. 

Доба Антона Кохановського у Чернівцях ознаменована справжнім яскравим поступом у розбудові, коли Чернівці почали виглядати справжнім європейським містом. За час його бургомістерства у місті з’являються визначні споруди, які принесли славу місту і до цих пір є його окрасою. Це такі як: резиденція Буковинських Митрополитів (1864–1882), Кафедральний собор Св. Духа (закінчено при Кохановському у 1864 році); Вірменська католицька церква Святих апостолів Петра та Павла (1869–1875), Єврейська синагога Темпль (1877), блискуча візитівка віденської сецесії – Дирекція Буковинської ощадної каси ( 1900, нині тут Художній музей), Пошта і телеграф на вулиці Поштовій (1889), новий залізничний вокзал (1893-1908), корпуси університету, знаменита мережа університетських книгарень Генріха Пардіні, низка дуже розкішних готелів. З його ініціативи в 1874-1875 роках було споруджено перше приміщення для Буковинського ландтагу (нині – Міський палац школярів і юнацтва на вул. Митрополита А. Шептицького, 10). Перлиною в цьому переліку став міський музично-драматичний театр імені Шіллера (1903–1905), спроектований у віденському архітектурному бюро Гельмера і Фельнера і збудований за рекордно короткий термін.

Під його пильною опікою завжди були школи і за ці роки в місті здійснено будівництво комунальних шкіл: Чернівецька Промислова школа, вища реальна школа (ріг вул. Семигородської та Кафедральної (1870), сільськогосподарська школа з розписами на фасаді по Семигородській (1897, пізніше це - пологовий будинок), комунальна школа на вулиці Вокзальній (1888), чоловіча учительська семінарія (1871), жіноча учительська семінарія (1872). 
Він був серед засновників Другої державної гімназії (нині це гімназія №5 за адресою Д.Загула, 8).

В роки його правління було збудовано приміщення для Гімнастичного товариства по вул. Йосифа (нині вулиця Українська, 32), яке було створено в 1886 році.

При будівництві єзуїтського костелу "Найсвятішого Серця Ісуса " (1891-1894) він особисто опікувався його зведенням і офірував значні кошти. Велику роль бургомістра Антона Кохановського відзначив особисто папа Римський - передав писемне «апостольське благословення особисто Антону Кохановському та його родині аж до третього коліна»

В той час значно зросла ділова активність у місті, почало розвиватись виробництво та торгівля, Чернівці стали міжнародним транспортним центром. В 1904 році в місті відкрито Віденський банківський союз, представництво Галицького іпотечного банку в Чернівцях. Його діяльність збігається з бурхливим економічним розвитком міста. Тому, коли 3 березня 1887 року депутати міської ради знову обрали його посадником Чернівців, то він взявся за надзвичайно важку навіть на день нинішній справу – розбудову комунального господарства. Місто не могло далі розвиватися без таких життєво важливих систем як водогін, каналізація, електростанція, електромережа тощо. На початку 90-х років міська рада оголосила цілий ряд конкурсів на відповідні проекти, і в порівняно стислі терміни
Костел "Найсвятішого Серця Ісуса" в Чернівцях була збудована водогінна система, яку було здано в експлуатацію 2 листопада 1895 року. Вона постачала жителів джерельною водою з Рогізни. Одночасно в дію вводиться і каналізація, у зв’язку з чим значно поліпшився санітарний стан будинків і вулиць, і можна вже було будувати в центрі будинки вищі другого поверху.

Усе це вимагало величезних коштів. Та Кохановський мав талант переконувати депутатів їх виділяти. Згодом будується і впроваджується у дію теплова електростанція. На початку 1896 року на центральних вулицях уперше засяяло електричне світло. Перша електростанція розташовувалася по вул. Альта (нині Лесі Українки). 5 лютого 1896 р. на центральних вулицях уперше засяяло електричне світло, а вже 3 березня і у ратуші «була саля нарад вперше елєктрично осьвітлена. З тої нагоди зробили радники овацию свому бурмистрови», – писала про це газета «Буковина». Невдовзі у Чернівцях розпочалося прокладання трамвайної колії від Народного саду (парку ім. Т. Шевченка) до Залізничного «двірця». 18 липня 1897 р. через місто проїхав перший трамвай.
За завданням магістрату міським будівельним інженером Людвіком Вестом в 1895 році було складено план Чернівців, який видав Андреас Юшинский.

В той час значно зросла ділова активність у місті, почало розвиватись виробництво та торгівля, Чернівці стали міжнародним транспортним центром. Була відкрита продовольча біржа.

Одночасно міська рада на чолі з А. Кохановським прийняла рішення покривати вулиці бруківкою, на що також були виділені значні кошти. Одне слово, на рубежі ХІХ-ХХ століть. Чернівці почали набувати того європейського вигляду, яким жителі міста пишаються і понині.

Офіційні святкування в ратуші. В центрі - бургомістр Антон Кохановський. Фото 1898 року.
 
Справжнім вінцем його діяльності як бургомістра  стало спорудження в 1904-1905 роках нового міського театру на площі Єлизавети (нині Театральній). Спроектований у віденському архітектурному бюро Гельмера і Фельнера і збудований за рекордно короткий термін ( лише за 15 місяців ) цей храм муз за архітектурою та інтер’єрами не поступався кращим віденським театрам.

Будівництво будь-яких комунальних закладів і споруд було пов’язано із витратами значних бюджетних та кредитних коштів, і в усі часи є спокуса скористатися ними не за призначенням. Тому в кожному випадку створювалися наглядові ради, на чолі їх завжди стояв особисто бургомістр Антон Кохановський. Також за посадою він очолював Чернівецьку міську шкільну раду, яка наглядала за діяльністю комунальних шкіл.

Кохановський відзначався надзвичайною працездатністю. Він не перевертав світ, але працював, як мурашка. Чернівецький історик О. Масан відзначив, що він, мабуть, керувався у житті такими відомими словами Канта: «Праця – це найліпший спосіб насолоджуватися життям».

Хоча справи міста і краю завжди займали чільне місце в діяльності Антона Кохановського, він знаходив час і для участі в різних економічних, благодійних, мистецьких та інших товариствах. Для розвитку культури, мистецтва, освіти він не шкодував ні часу, ані коштів, поскільки не раз буваючи в європейських столицях, розумів, що тільки піднявши на найвищий рівень розвиток культури, тільки тоді місто набуде європейського рівня.

Для прикладу, він був членом-засновником Товариства плекання музичного мистецтва на Буковині, або Музичного товариства, яке навіть очолював впродовж 1868-1874 років. Чернівецький магістрат ухвалив виділити Музичному товариству під будівництво земельну ділянку на Мучному майдані (пл. Філармонії). Початок будівництва 1876 р., відкриття будинку Музичного товариства - 1877 року було зведено при його особистому сприянні.
 
 
 
 
  Приміщення Чернівецької філармонії
 
Для кращого розвитку театрального мистецтва в 1897 році в місті утворено Театральну комісію, провідну роль як завжди відігравав Антон Кохановський. А результатом результатом діяльності комісії стало спорудження театру європейського зразку в рекордно стислі терміни.
В 1895–1902 роках було створено Товариство прихильників мистецтва в Чернівцях(Gesellschaft der Kunstfreunde in Czernowitz) і як завжди при активній участі пана бургомістра.

За ініціативи Антона Кохановського створено Товариство прикрашення Чернівців, яке він очолив. Метою його було озеленення міста, і за цей час було суттєво впорядковано та оновлено Народний парк (теперішній парк культури та відпочинку ім. Т.Шевченка) та утворено сквери сквери, на що він не шкодував коштів. Антон Кохановський і члени товариства досягали цієї мети, головним чином, за членські внески – власні кошти. Вони заклали теперішній парк ім. Ю. Федьковича, скверик на розі вулиць Головної і Шкільної та багато інших зелених оаз. Антон Кохановський витрачав власні кошти на парки, сквери, спорудження пам’ятників

1892 році було засновано Товариство “Буковинський крайовий музей”. Він був членом-засновником та заступником голови Буковинського Промислового музею (1895). У травні 1887 року під егідою Палати ремесел і торгівлі було створено Музей ремесел (пізніше Промисловий музей, розташований по вул. А. Міцкевича, нині – відділення Укрсоцбанку. Урочисте відкриття відбулося у грудні 1888 році, в 1895 році - споруджено нову будівлю. У музеї регулярно проводилися виставки, у тому числі і міжнародні (серед них, наприклад: в 1897 році - міжнародна виставка у Промисловому музеї (“Gesellschaft der Kunstfreunde in der Bukowina”), видано каталог; 1896 року відбулася виставка ручних інструментів, двигунів та матеріалів для підприємств, водопроводів, електричного обладнання; 1907 року - виставка "Золото та срібло" тощо

При університеті діяв музей старожитностей - "Münzkabinet" — Мюнцкабінет ( монетний), у якому була велика колекція монет та медалей. Діяв і Православний архієпископський єпархіальний музей, заснований 31 березня 1887 р. як музей церковних старожитностей у будинку семінарії в резиденції буковинських митрополитів. Скорочено його називали церковним. 
Він уважно слідкував за всіма вартісними нововведеннями, які появлялися в європейських столицях і все найкраще впроваджував потім в Чернівцях. Так, з його ініціативи в нашому місті з 1895 року почали виходити адресні книги, які були і до сьогодні залишаються надзвичайно цінним джерелом з історії міста

Бургомістр став одним із засновників і першим головою Чернівецького товариства притулку, створеного в 1887 році. Члени товариства збирали кошти для утримання притулку для бездомних літніх чернівчан. Зведено Будинок для осіб похилого віку (1888,) тоді за межами міста у районі вулиць Семигородської та Польової (нині вулиця Щербанюка). Як голова Фонду для нужденних жертвував значні суми, які призначалися для лікування важко хворих чернівчан.

Він однаково ставився до всіх прошарків міста, незважаючи на національну та релігійну приналежність, за що й був названий "батьком міста", якого кожен чернівчанин знав в обличчя.

Проте особливе місце Кохановського в історії Чернівців – не в цих кількісних показниках, а в тому, що завдяки його цілеспрямованій і багатогранній діяльності Чернівці наприкінці XIX ст. власними зусиллями спромоглися вирішити найскладніші на той час проблеми і ввійти у XX століття як перспективний європейський центр. Це співзвучно сучасному етапу розвитку міста, яке швидко модернізується і впевнено здобуває європейську перспективу.

Антон Кохановський був справжнім сином ХІХ століття, який вірив у суспільний поступ і невтомно працював на громадській ниві, не «перевертаючи світ», а добиваючись мурашиною працею цілком очевидних і корисних результатів. Він домігся й собі великих статків, але ніколи не шкодував грошей на те, аби Чернівці набували вигляду справді європейського міста.

Він постійно витрачав власні кошти й на прикрашання Чернівців. Досі на фасаді ратуші, на рівні третього поверху, можна побачити круглої форми годинника, подарованого бургомістром Антоном Кохановським місту в 1887 році, хоча на ратушній вежі вже був чотирибічний годинник з курантами. Але новий, виготовлений у Празі, мав ту особливість, що світився уночі.
У віці 88 років Антон Кохановський сам попросив звільнити його від обов’язків міського голови – через поважний вік.

За своє довге життя чернівецький бургомістр одержав чимало цісарських нагород. Був нагороджений цісарем орденами Залізної Корони 3-го ступеня (1872) Франца Йосифа (1875 ), Залізної Корони 2-го ступеня (1884 р.).

А також два іноземні ордени – російський Святої Анни ІІ ступеня за допомогу при гасінні пожежі у місті Новоселиці (1888 ) та папським орденом Святого Георгія із зіркою та званням Командора ордену (1898 ), що було рідкісною відзнакою.

Але, мабуть, найбільш гоноровими відзнаками його заслуг стало надання йому 1873 року шляхетства і 1898 року титулу барона, через що в офіційних документах він писався як Антон рицар Кохановський фон Ставчан, а потім як барон Кохановський фон Ставчан. Останній додаток походив від назви його маєтку в Ставчанах.

Виразом глибокої пошани з боку чернівецької громади безумовно, стало отримання ним у 1899 році звання Почесного громадянина міста та Почесного бургомістра.

В 1906 році в приміщенні Ратуші відбулося шанобливе пошанування його 40-річної праці на славу і розквіт Чернівців, про що свідчить світлина того часу.
 
Святкування 40-річчя з дня обрання Антона Кохановського бургомістром. Святково прикрашена ратуша. Фото 1906 року.

Коли ж у квітні 1905 року, з огляду на похилий вік, він звернувся до депутатів з проханням звільнити його від обов’язків бургомістра, міська рада одностайно ухвалила присвоїти Антону Кохановському звання Почесного президента Чернівців і назвати його іменем одну з центральних вулиць. У радянський час вона називалася вулиця М. Лермонтова, проте в 1992 році їй було повернуто колишню назву – А. Кохановського. Востаннє він брав участь у засіданні міської ради 4 вересня 1906 року, за шість днів до кончини.

«Батько міста», якого кожен чернівчанин знав в обличчя, скінчив свій вік у ніч на 10 вересня 1906 року. В Чернівцях було оголошено триденний траур, і на Ратуші та багатьох установах вивішено і приспущено чорні прапори. В усіх установах панувала незвична урочиста тиша. В той сумний день навіть купці закрили свої магазини і одягли жалобну одежу. У школах було припинено навчання і учні стояли живим коридором впродовж всієї похоронної процесії, посипаючи дорогу квітами. В місті на той час зупинено трамвайний рух. В останню путь прах А. Кохановського проводжала велетенська процесія. Поховали його з почестями на Руському кладовищі в родинному склепі. І нині біля цього трохи незвичного пам‘ятника у вигляді дзвона зупиняються всі небайдужі чернівчани.

12 вересня 1906 року працівники магістрату, громадська рада прощалися з Антоном Кохановським. Відспівав його прелат Йосиф Шмідт, а в останню путь свого найдостойнішого бургомістра проводжали тисячі чернівчан, серед них і урядовці, Президент краю О. фон Блеймбен, бургомістр Едуард Райс, генерал-майор Горнік, заступник голови Крайового сейму Степан Смаль-Стоцький.

Почесного бургомістра Чернівців поховали у родинному склепі.
 
На кончину достойного бургомістра відгукнулися всі місцеві та закордонні часописи.

Поляк за походженням, галичанин за народженням, він пов’язав свою долю з Чернівцями та Буковиною. За свою віддану працю Антон Кохановський назавжди залишився гордістю і непроминальною славою Чернівців.

Про це достойне ім’я сьогодні нагадує назва однієї хоч і невеличкої, проте однієї з центральних вулиць, в сесійній залі висить його портрет, до сьогодні збережений і впорядкований родинний склеп. Аби належно продовжити його діла на користь культурного розвитку Чернівців, була започаткована програма книговидання імені Антона Кохановського.

При підготовці матеріалу використано дослідження історика Олександра Масана та архівіста Марії Никирси. Розвідки культурного середовища часів Антона Кохановського люб’язно надала нам мистецтвознавець Тетяна Дугаєва. Кадастрові карти та адресні книги прочитав журналіст Ігор Мельник. За унікальні світлини вдячні науковцю і колекціонеру Едварду Туркевичу. Портрет Антона Кохановського з фонду Чернівецького художнього музею.



 
 
Ва́нда Адо́льфівна Яновиче́ва (Тейхман ; по чоловікові — Курбас .11 .11. 1867, Чернівці - 24.08. 1950  Харків ) — українська акторка , дружина актора Степана Яновича, мати режисера Леся Курбаса. 


   Прима театру «Руська бесіда»

 

   11 листопада виповнюється 150 років від дня народження талановитої акторки і красивої жінки, матері режисера Леся Курбаса і дружини актора Степана Яновича – Ванди Яновичевої (таким був її сценічний псевдонім; від народження мала прізвище Тайхман (Teichmann); а по чоловікові – Курбас), 1867 – 1950).

 

 Здавалось, доля була прихильна до неї і життя з дитинства обіцяло бути цілковито безхмарним, проте, вона в зовсім юному віці закохалася і, будучи справжньою чернівчанкою, все своє життя присвятила двом найдорожчим чоловікам – чоловіку Степану Яновичу і сину Лесю Курбасу.

    Народилась Ванда в доволі забезпеченій чернівецькій родині службовця Адольфа Тайхмана. Можливо, як вказують адресні книги того часу, вони мешкали на вулиці Schiesstattgasse, нині це вулиця Зої Космодем’янської, 14 і були власниками будинку. (На 1898 рік з таким прізвищем є тільки одні Тайхмани). Батько, очевидно, походив з Галичини, якийсь час був навіть урядником при старостві в Городенці. Він дуже тішився своєю красивою, і при тому розумною і талановитою донечкою, тому не пошкодував грошей для її освіти, аби влаштувати щасливе і забезпечене майбутнє. На науку родина відправила юну красуню в престижну на той час Коломийську гімназію, так як Адольф Тайхман свого часу долучився до будівництва народної початкової школи в Коломиї. А можливо, що й навчання там було значно дешевшим, ніж в приватних гімназіях для дівчат Чернівців того часу. Крім загальноосвітніх предметів, гімназисток навчали грі на фортепіано та досконало кільком чужоземним мовам. А так як на той час навчали по-справжньому, то вона отримала дуже добру освіту, чим дивувала пізніше всіх, хто приходив у їхнє помешкання і спілкувався з нею. 

   Проте дівчина з дитячих років мріяла стати актрисою, зачитувалася німецькими та польськими романами. Тож усупереч волі батьків вирішила присвятити себе українській сцені і драматичному мистецтву. А якщо згадати, у Коломиї ще в 1848 році отцем Іваном Озаркевичем був організуваний перший український професійний театр у Галичині і в тому місті він був на дуже почесному місці. Тобто всі більш-менш відомі театральні трупи обов’язково ставили свої вистави на коломийській сцені. 

   Звичайно, що юна Ванда потрапила в сприятливе для її уподобань середовище. Тому, коли в Коломию приїхала на гастролі найвідоміша свого часу українська трупа театру «Руська бесіда» зі Львова, то юна гімназистка не пропустила жодної вистави. Під сильним впливом від гри акторів вона з чисто юнацьким максималізмом попросилася працювати в трупу. В січні 1885 року гімназистку Ванду Тейхман прийняли

актрисою в трупу театру «Руська бесіда». Саме під час цих гастролей вона і познайомилася з Степаном Курбасом, який виступав під сценічним іменем Янович. Він вступив до театру рік перед тим й теж став актором усупереч волі батька.
 
Український драматичний актор, співак і режисер Степан Пилипович Курбас народився 28 жовтня 1862 року в селі Куропатники, нині Бережанського району Тернопільської області. Так що цього року минули і ювілейні 155 років від дня його народження. По чоловічій лінії у роді Курбасів усі чоловіки були священиками. Батько Степана, Пилип Іванович, спочатку був парохом у селі Куроп’ятники, що поблизу Бережан, а потім, понад сорок років і до кінця життя – у Старому Скалаті Підволочиського району на Тернопільщині. Парох у Галичині – це не тільки релігійний, але й незаперечний культурний діяч. Саме таким і був отець Пилип. У його помешканні зберігалась і була відкритою для загального користування велика, зі смаком підібрана бібліотека. Проте він рішуче не поділяв прихильності своїх дітей і онуків до театру, очевидно вважаючи, що сцена – це вічна бідність, невідворотні спокуси й суцільні розчарування. Для цього у нього було достатньо підстав, виходячи з практики тогочасного галицького театру «Руська бесіда». Фото батька режисера Степан (Стефан) Пилипович був артистом театру "Руська бесіда" (сценічний псевдонім – Янович), грав героїв-коханців, рано залишив сцену, опинившись на утриманні свого батька-священика, помер у 46 років. Фото: valeriybolotov.at.ua     

 Надзвичайно глибокий вплив на його розвиток мала мати Степана – Осипа Григорівна Алескевич. Будучи досить освіченою жінкою для свого часу, саме вона прищепила синові любов до живопису та музики. Юний Степанко багато читав, захоплювався грою на роялі. Навчаючись у Бережанській гімназії, брав активну участь у концертах, вечорах, студентському драматичному гуртку, співав у хорі. Мав приємний тенор, тому виконував сольні номери і мав захоплені відгуки від вдячних слухачів. Щойно розпочавши навчатися у випускному восьмому класі Бережанської гімназії, Степан Курбас робить несподіваний крок для всієї достойної і шанованої родини Курбасів: покидає гімназію і 17 жовтня 1864 року стає актором Львівського українського театру товариства «Руська бесіда». Керівники театру Іван Біберович та Іван Гриневецький із розпростертими обіймами прийняли на роботу красивого темпераментного юнака з гарним голосом. Звістка про те, що син став «бродячим комедіантом», як тоді так називали акторів мандрівних театрів, вкрай розгнівила батька, священика Пилипа Курбаса, який відцурався сина. Але навіть це не зупинило доволі послушного сина і він твердо вирішив присвятити себе служінню Мельпомені. Щоб не ганьбити таке знатне священицьке ім’я Курбасів, Степан на сцені виступає під псевдонімом Янович. 

   Оскільки «Руська бесіда» був мандрівним театром, то в 1882–1892 роках театр відвідав всі більші і менші міста та містечка Східної Галичини: Львів, Теребовля, Тернопільщина, містечка Буковини, на заході був у Ряшеві, Яслі, Горлицях, Новім Сончі та Тарнові. Під час цих мандрівних виступів їхня дорога проходила і через сцену коломийського театру, де й перетнулися шляхи двадцятидворічного Степана і сімнадцятирічної Ванди. Всі дослідники творчої долі родини Курбасів списують їхню зустріч на вибуховий темперамент актора-прем’єра і стійкий характер, схований до якогось часу за привабливою зовнішністю, тендітної дівчини. Але при тому, вони обоє були дуже освічені як для свого часу, молоді люди, їм було про що поговорити, вони захоплювалися класичною літературою та світовою драматургією. І на все життя їх поєднало найбільше захоплення для творчих та обдарованих натур – любов до театру. Через рік, в 1886 році, Ванда та Степан одружилися, також проти волі батьків. Ні в Чернівцях, ні в Старому Скалаті батьківського благословіння на шлюб не давали. Тож благословили молодят на щасливе сімейне життя директор і актор театру Іван Біберович актор і режисер Іван Гриневецький і вся театральна трупа. Так Ванда Тайхман стала Вандою Курбас, а на сцені – Вандою Яновичевою.

   Отака собі романтична історія. Кохання всупереч волі батьків, попри обставини – назустріч долі. А доля дальше писала свої і світлі, але здебільшого доволі гіркі сторінки в житті цих молодих людей. Так як театр був мандрівний, тому трупа майже весь час була на гастролях. 20 лютого 1887 року театр «Руська бесіда» прибуває на місячні гастролі до міста Самбора, де актори розмістились в єдиному на той час в місті готелі. Як згадують очевидці, вівторок 25 лютого 1887 року видався морозний, ясний і чарівний у сніговому вбранні день. Ввечері Степан Янович мав грати Карла Моора у шіллерівських «Розбійниках». Але саме цього зимового дня у дев’ятнадцятирічної Ванди народжується первісток, якого за тамтешнім звичаєм батьки назвали подвійним ім’ям – Олександром-Зеноном.  


Похрестили Леся майже через рік. З появою сина подружжя Яновичів очікувало, що їхні родичі, яких вони щиро любили і шанували, приймуть їхній життєвий вибір служінню сцені. Проте ні з одного, ні з іншого боку прощення не отримали. А Степан таки сподівався, що батько втішиться народженням онука і сам його похрестить. Але той не простив синові того, що він став комедіантом, а не священиком чи вчителем. Майже цілий рік малий Лесь був неохрещений, що для того часу було неприйнятним. Ванда і Стефан жили, як зараз кажуть, у цивільному шлюбі, або, як тоді казали, "на віру". Для того, щоб зареєструвати стосунки, неповнолітньому Стефану (повноліття чоловіків наставало у 24 роки) потрібен був дозвіл батька. Хрестити ж дитину, народжену поза шлюбом, означало офіційно визнати її незаконнонародженою. У таких метриках вказували тільки матір, а ім'я немовляті давав священик. Через рік Стефану виповнилося 24, додаткових дозволів уже не потрібно було, вони зробили документ синові і оформили шлюб.


   Хоча Степан писав листи до батька о. Пилипа, щоб охрестив внука і пробачив його, але Пилип Курбас був невблаганний. 
Леся хрестили 8 січня 1888 року під час гастролей «Руської бесіди» в місті Перемишлі. Мати все життя люблячи звала його Леськом, для друзів він був Лесем, актори називали його «паном Лесем». Так під чужим дахом народилася дитина, якій доведеться все життя долати складний і тернистий шлях актора, як і його батьки. Й надалі актори «Руської бесіди» опікуються долею Леся Курбаса. І він, як свій, стає актором цього театру. Театр увійшов у життя Леся Курбаса з пелюшок у буквальному розумінні. Всі свої дитячі роки він визирав з-за лаштунків львівського пересувного театру «Руська бесіда», вишукуючи очима батька і матір. Пізніше, вже в підлітковому віці, життя ще раз поверне його в місто, де він з’явився на світ. Для вступу до гімназії, про навчання у якій мріяв Лесь, потрібен був офіційний документ про початкову освіту. А тому навесні 1897 року, коли театр знову перебував у Самборі, Лесь екстерном склав іспити за IV клас у «нормальній школі». 

    Вони тоді і гадки не припускали, що вже в інші часи на цьому будинку, сучасна адреса – вулиця Леся Курбаса, 1, буде встановлено меморіальну таблицю про їхнє перебування в цьому місті. 10 квітня 1987 року на цьому будинку встановлено бронзову таблицю з барельєфом Леся Курбаса, скульптор Еммануїл Мисько, на якій написано: «В цьому будинку 25 лютого 1887 р. народився український радянський актор, народний артист УРСР Олександр Степанович Курбас. Дошка встановлена до 100-річчя з дня народження»

   
Тоді Ванда та Степан навіть не могли здогадуватись, що Лесь піде по їхніх стежках і здобуде собі світове визнання. Правда, пізніше священик зі Старого Скалата Пилип Курбас таки подобрішав і забрав внука до себе. Це дозволило Яновичам більше часу віддавати своєму професійному зростанню. У рік народження Леся Курбаса його батько вже мав у своєму репертуарі 20 ролей, з них – 10 партій у музичних виставах. Брав участь майже у кожній п’єсі, за короткий час став сформованим актором. 
 

  А тоді, 28 березня 1887 року, Степан Янович виїхав з родиною в складі трупи із Самбора до Коломиї. А в половині квітня уже гастролював у Чернівцях. Десь тоді «пані Яновичева», як тоді її з любов’ю називали актори, з маленьким Лесем прибула залізницею до Чернівців, до міста свого дитинства. Далі маленький Лесь мандрував з батьками від міста до міста, де гастролював театр, жив у Чорткові, Товстому, Монастириськах, Бучачі, Станиславові, Тернополі... 

    Проте вона приїжджала ще не один раз в рідні Чернівці. Очевидно, що родина Ванди все-таки змирилася з вибором доньки. Проте більшість цих приїздів були пов‘язані із сумними подіями. Як згадувала пізніше її єдина невістка – актриса Валентина Чистякова, «…поховавши батька, матір, двох своїх маленьких братиків». В Чернівцях з прізвищем Тайхман і пізніше було не багато адрес. Так що цілком можливо, вона відвідувала своїх родичів, які на той час вже були на вищому соціальному – працювали бухгалтерами, рестораторами і які проживали на той час за адресами Dreifaltigkeitsgasse, 17, (нині це вулиця Б.Хмельницького) та Petrinogasse, 1, нині це вулиця ….Ferdinandsplaty (нині район між вулицями Загула та Шевченка). Тобто родина вже в матеріальному плані трохи вибилась в «люди» і могли собі дозволити з району Роші перебратися в нове місто.  

    А родина Степана також пішла на поступки вибору свого сина. Після народження другого онука, Нестора, отець Пилип таки примирився із вибором сина і взяв онуків до себе. Вперше Лесь побачив діда у сім років. Вони з братиком жили у великому парафіяльному будинку діда на п’ять кімнат. Будинок, в якому останні роки жив Степан Янович і в якому пройшли дитячі роки його талановитого сина, добре зберігся до наших днів. На ньому встановлено дві меморіальні дошки: на честь Степана Пилиповича та його сина Леся Курбаса. Тут 19 лютого 1987 року, напередодні 100-річчя від дня народження Леся Курбаса, яке відзначалося за ухвалою ЮНЕСКО, відкрито музей-садибу родини Курбасів, поруч iз церквою, де правив служби дід. Правда, Ванда, яка тут стільки часу прожила і працювала, аби зберегти це все, як завжди залишилася в тіні своїх великих і знаменитих чоловіків.  

    Проте Степанові Яновичу потрібно було з акторської праці прогодувати сім’ю з п’яти осіб! І він повертається до роботи в «Руській бесіді». Коли трохи налагодилося життя в родині Курбасів, то Степан з неймовірним творчим натхненням взявся до своєї улюблені праці в театрі. Він зробив блискучу, хоч і недовгу, акторську кар’єру у львівському пересувному театрі товариства «Руська бесіда». Сценічні успіхи Степана Яновича примножувалися майже щоденно, особливо у лірико-героїчних ролях. Час приносив вагомі удачі — добре зіграні основні ролі у п’єсах Івана Карпенка-Карого, Івана Франка, Панаса Мирного, Марка Кропивницького, Михайла Старицького. Степан Пилипович успішно співав в операх «Вечорниці», «Наталка Полтавка», «Утоплена», «Циганський барон».  

    Як писав найприскіпливіший театральний критик того часу Іван Франко в 1893 році у статті «Руський театр» про дев’ятирічний творчий шлях Степана Яновича: «Провідним актором української сцени є Янович, який давно вже грає ролі перших коханців. Як сільський парубок, він справді чудовий, уміє бути і по-справжньому веселим, і похмурим, умудряючись у найпатетичніших місцях залишатися природним і правдивим. Сцени спокійні, рівні, ідилічні чи ніжні вдаються йому гірше, вони для нього занадто одноманітні. На ньому, як і на Підвисоцькому, відчувається могутній вплив сценічних шедеврів театру України, до яких він, хоч і недовго, приглядався на місці. Янович — явище для української сцени в Галичині вкрай корисне, і ми не сумніваємося, що становлення його артистичного обличчя ще не завершилося і що в ролях характерних він теж проявить себе не менш цікавим майстром». 

І тут же продовжує «Кращі артисти галицько-української трупи, а з живих досі п.п. Підвисоцький і Янович, перебували довший чи коротший час у театральних трупах на Україні, і ми можемо сказати без перебільшення, що це перебування було для них школою дуже плідною і корисною».
У всіх своїх театральних рецензіях на вистави, в яких грав Степан Янович, Франко незмінно виділяє його гру як «дуже добру». А Іван Якович так просто не розкидався високим оцінками на адресу митців, значить то таки п. Степан був дуже добрим актором.

    «Українська Бесіда», високо оцінюючи талант Яновича, в 1890 році запропонувала йому стати режисером, узятися за постановку спектаклів. Розуміючи, що йому бракує професійної освіти і практики, Степан добивається від керівництва «Руської бесіди» субсидії і в 1891 року їде на піврічне стажування в Наддніпрянську Україну, де ретельно приглядається до режисерської роботи таких театральних авторитетів, як Марка Кропивницького, Михайла Старицького та Миколи Садовського. У Галичину Янович повернувся пристрасним послідовником реалістичних традицій Кропивницького. Але після повернення перші режисерські роботи Степана не мали успіху, а публіка була тоді дуже прискіплива саме до театрального дійства, за що йому справедливо докоряла театральна критика. Почулись ремствування на те, що даремно були потрачені гроші на науку, яка нічого не дала. 1891 року у відкритому листі до громадськості Степан Пилипович пояснив причини своїх творчих невдач у постановці окремих спектаклів. Він вбачав їх у складних матеріальних умовах, в яких змушений був працювати український театр, позбавлений частини дотації. Крім того, трупу покинуло кілька провідних акторів і музикантів. Пізніше до Яновича прийшов успіх, і він показав себе як талановитий і культурний режисер. Проте ці невдачі були для нього великим випробуванням, які негативно позначилися пізніше на його здоров’ї.

   Після його від’їзду до театру Ванда Адольфівна з трьома синами залишилась у Старому Скалаті і вперше в житті могла насолоджуватись домашнім затишком. Тут був налагоджений побут, тому вона втішалась спокоєм і доволі таки забезпеченим життям і все тепло свого серця мати віддавала дітям. Лесь почав відвідувати школу. Часто в тихі осінні вечори мати просиджувала з Лесем над книгою. Вона була дуже доброю і гостинною, ті шкільні, а потім університетські приятелі, які бували в їхньому домі. І через роки згадували, як мама Ванда смачно пекла і завжди щиро всіх пригощала.

    Але в домі батька Степан Пилипович не знаходить спокою, адже йому потрібно прогодувати свою сім’ю. Уже навесні 1898 року, залишивши дітей у Старому Скалаті, Степан Янович із дружиною та акторами Підвисоцькими їде в Кам’янець-Подільський. 

    А залишити всіх дітей на батьковому утриманні у Старому Скалаті Степан не хотів. Але добра, щиросердна мати Осипа Григорівна таки залишила в себе внуків Леся і Нестора. Тільки маленького Корнила забрала Ванда з собою у «мандри з театром». Лесь далі навчався у школі. Степан Янович щоденно був зайнятий у театрі. Його дружина одержувала мізерну платню за акторську працю, а тому мусила ще заробляти на прожиток удень у квитковій касі. Сім’я жила бідно. Щоденне змагання цієї акторської сім’ї з труднощами було великим героїзмом і патріотичною самопожертвою заради рідної сцени. Щоб заробити грошей для навчання дітей, Янович влаштовується на сезон працювати в «Народній Торгівлі» аж у Перемишлі. 

    А для Ванди цей період також став найпліднішим у творчій біографії. Вона була примою трупи театру «Руська бесіда» впродовж 1885 – 1900 років. Зіграла Стеху в «Назарі Стодолі» та Черницю в «Гайдамаках» за Тараса Шевченка, гострохарактерну роль Проні Прокопівни в комедії «За двома зайцями» Михайла Старицького, Христю в «Дай серцю волю, заведе в неволю» Марка Кропивницького, Явдоху в «Безталанній» Івана Карпенка-Карого та багато інших цікавих персонажів. Виступала також в оперетах : Саффі в «Циганському бароні» Й. Штрауса, Франческа у «Веселій вдові» Целлера, Фрузя в «Корневільських дзвонах» Р. Планкетта та інших. Режисери завжди ставили за приклад її працелюбність при створенні складних характерів. Для дуже вразливого, яким завжди був Степан, найбільшою підтримкою у всьому завжди була присутність мудрої і коханої Ванди. І для талановитої Ванди були ролі в спектаклях, що також важливо для творчих особистостей.  

   Проте обов’язки дружини та матері забирали багато часу. Крім Леся, у Ванди Адольфівни було ще троє дітей — Корнило, Нестор і Надія. Влітку 1895 року їхню сім’ю спіткало велике горе: у Станіславі несподівано помер їх наймолодший син Корнило. Родина дуже важко переживала цю втрату, а тут і в театрі в Степана почались негаразди. Ванда із Лесем як могли, намагались його розрадити. Проте він був надто вразливою натурою і в квітні 1896 року тяжкі переживання і фізична втома звалили його під час гастролей у Тернополі. У Курбаса вперше виявилось складне нервове захворювання, що пізніше стало хронічним. Ці втрати та творчі проблеми цілковито надломили Степана, тому всю гіркоту втрат взяла на себе Ванда. Як писав захоплено пізніше український театрознавець, ретельний дослідник життя і мистецької діяльності театральної родини Курбасів Петро Медведик про Ванду Яновичеву: «Урівноважена, спокійна, стримана, завжди сміливо йшла назустріч долі. Такою залишилася і пізніше, коли Степан Янович невиліковно захворів і вона змушена була розлучитися з театром. 1898 року вони їдуть до батьків у Старий Скалат. Тоді батько Олександра Курбаса не думав, що на тридцать шостому році життя він назавжди буде повинен розпрощатися зі сценою, якій віддав п'ятнадцать найкращих років. Проте Ванда Адольфівна переконує, що йому потрібний відпочинок».

    Усі ті злигодні та сльози батьків за померлим Корнилом важко було приховати від дітей. І зовсім юний Лесь також важко пережив першу болючу втрату їхньої родини. Як виявилось, то був тільки початок їхніх втрат і страждань.  

  А доля знову післала випробування для родини. 15 вересня 1899 року в Старому Скалаті вмирає від туберкульозу мати Степана Курбаса – Осипа, яка була великою і мудрою підтримкою для всієї родини. На той час артисти Яновичі працювали в Літньому театрі Кам’янця-Подільського. Після сезону 1900–1901 років у театрі «Бесіди» Янович до кінця життя оселяєтьcя з сім’єю у Старому Скалаті. Склалися такі сімейні обставини, що пані Яновичева змушена була залишити театр і приїхати надовго до Старого Скалата, щоб опікуватися своїми дітьми і взяти на себе обов’язки покійної свекрухи – ведення господарства. І так це тривало аж до 1915 року. Проте і на цей період не закінчились їхні болючі втрати. 10 листопада 1905 року раптово помер від тифу Нестор Курбас, учень III класу гімназії. 

    Лесь, який на той час навчався у Відні, де закінчив університет і драматичну школу вільного слухача при Віденській консерваторії. Брав уроки театрального мистецтва в провідного актора австрійського Бурґтеатру Йозефа Кайнца. Проте, отримавши болючу звістку, негайно їде до Старого Скалата на похорон. У тяжкій розпуці застає матір. А тут, у другій кімнаті, лежить безнадійно хворий батько – нервове захворювання цілком виснажило його. Кругом горе, розпач, матеріальні нестатки і сльози! 

    Одинокою розрадою для матері і Леся була найменша в сім’ї сестричка Надія. Вона ще не усвідомлювала тих страшних ударів долі, які безнастанно падали на сім’ю. Лесь, хоч і в самого серце обливалося кров’ю від розпуки за братом, намагається заспокоїти матір і батька. Він залишається на деякий час удома, аби хоч трохи розрадити вбитих горем батьків. Тому можна зрозуміти Ванду, яка дуже боялась, щоб Олександр часом не вступив до театру. І вона хотіла бачити свого первістка вчителем гімназії. Тому мати майбутнього режисера взяла з сина клятву, що він і думати забуде про акторство, поки не здобуде пристойної освіти. Підтвердженням цього є спогад вірного приятеля Леся з тернопільської гімназії Хоми Водяного: «Річ у тім, що мати Курбаса, хоч добре бачила великий талант сина і його потяг до театру, але, маючи за собою довголітні жахливі гаразди в галицькому мандрівному театрі, не хотіла і рішуче противилася тому, щоб Лесь став актором. Вона просто панічно боялася, щоб він не покинув навчання, як його батько. Ще як Лесь був у нижчій гімназії, – про це мені розказував Зенко, – мати «просьбою і грозьбою» вирвала у нього обіцянку, «як довго він молодий і нічого не розуміє», не думати про театр і не грати ні в яких аматорських гуртках, зокрема не організовувати драматичних вистав. Вона думала, що коли Лесь скінчить гімназію і піде до університету, він уже сам не схоче йти до театру.

    І Лесь обіцянки, даної матері, яку він дуже – і заслужено! – любив і поважав, повністю дотримав. Навіть у Відні він крився, що студіює драматичне мистецтво».  Хоч син і дотримався клятви, проте більшу частину часу навчання у Відні та Львові присвячував сцені. 
А доля і дальше дає свої жорстокі випробування. В 1908 році не стало Степана Курбаса. Після похорону С. Яновича Лесеві настав час їхати на навчання до Віденського університету. На «сімейній раді» мати і дід Пилип радили Лесеві покинути «далекий і дорогооплачуваний» Відень і продовжити навчання у Львові. Тут Лесь, син відомого актора, мав шанси одержати стипендію і безкоштовне помешкання. За цієї умови дід авторитетно пообіцяв ще грошову допомогу. Залишати Відень Лесь не мав бажання, але погодився на наполегливе прохання матері. Того ж року через матеріальні нестатки таки перевівся до Львівського університету.

    Коли почалась Перша світова війна, Лесь повернувся до дому і проживав перші місяці війни у Старому Скалаті з матір’ю і сестрою. Проте гіркі втрати і дальше не залишають родину.1 вересня 1914 році на 84-му році життя помер дід Леся, Пилип Курбас, який завжди був серйозною підтримкою в родині Курбасів. А невдовзі від туберкульозу згасла і їхня втіха та відрада – життєрадісна Надійка. Сухоти були родинним прокляттям Яновичів. Тому Ванду через те, що вона часто ховала своїх дітей, у театрі «Руська Бесіда» називали Ніобеєю. 

    Здавалось, що материне серце не витримає ці втрати. У Ванди зі всієї великої родини залишився один Лесь. Він не міг залишити матір у такій розпуці і забрав її до Тернополя. Там він заходився створювати перший в місті український стаціонарний театр, в якому протягом півроку зіграв 79 вистав.

Від 1916 року Ванда Адольфівна та Лесь Курбас нерозлучні. Відтепер гордістю та головною турботою матері був її син Лесько – його робота в театрі, його біди й радості. З Тернополя, де мати плідно співпрацювала із сином в організації «Тернопільських театральних вечорів», вони переїхали в Київ.  

   В цей важкий час розрухи Ванда Адольфівна майже два роки жила в маєтку Тобілевичів – «Надія». В театральних колах до їхньої родини ставились з повагою, вона приятелювала з дружиною Карпенка-Карого Софією. Там вони перебули досить тривалий час і пережили чимало жахливих хвилин всіляких «змін». Мати Леся прибула до Києва із Софією Тобілевич вже аж восени 1919 року, після того, як її син оженився з актрисою Чистяковою
. Ось як вона згадує той час: «Ванда Адольфівна приходила до нас, але мешкала в будинку Тобілевичів. Там ми вперше зустрілися з нею.Уявляєте, як мені було страшно! Ванда Адольфівна, побачивши мене й довідавшись про одруження сина, посміхнулася і тихенько з гіркотою, засміялася. Я в свої вісімнадцять років здавалася, мабуть, років на два молодшою, вражала своєю «інфантильністю», а хіба вона про таку мріяла невістку? Мені тяжко далися перші хвилини знайомства. Правда, мати миттю взяла себе в руки й дуже тепло й голубливо привітала мене й завела з нами лагідну розмову…». Весільне фото Леся Курбаса та Валентини Чистякової (у центрі в нижньому ряду) з артистами Молодого театру, Київ, 1919 рік. Фото: 
valeriybolotov.at.ua

    А Ванда гірко-сумовито посміхнулась, так як мудра жінка мабуть одразу згадала себе в такі юні роки і про свою долю.  

    Ванда Адольфівна взяла на себе всі побутові клопоти, щоб Лесь Степанович міг вільно працювати в Театрі Миколи Садовського, де організував театральну студію (пізніше «Молодий театр»). Проте Лесь з юних років завжди мріяв про створення в Україні театру нового європейського зразку. І на втілення цієї ідеї він поклав всі свої роки, і навіть перебуваючи в тюрмі, він і там створив і керував його діяльністю. А так як він міг втілити це тільки з молодими акторами, тому він енергійно і взявся за організацію студії молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр. Назва «Молодий театр» з'явилася вже влітку 1917 року. Молодий театр — це театр пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії. В 1919 працював режисером Київського оперного театру «Музична драма». Влітку 1920-го Лесь Курбас зібрав своїх найкращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім. Шевченка, і під назвою «Кийдрамте» (Київський драматичний театр) трупа почала своє турне по містах Київщини. Спочатку осіли у Білій Церкві, потім в Умані. Лесь Курбас в 1922—1926 роках був засновником спочатку політичного, а потім впродовж 1926—1933 років і філософського театру в Україні. 

У виставах свого філософського театру «Березіль», який перебрався до Харкова, Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях. В листопаді 1922 року в Києві в державному народному театрі відбулася прем'єра вистави Тараса Шевченко «Гайдамаки». І звичайно, що і всіх цих починаннях і повсюди за ним їде Ванда. Мати підтримувала Леся у всіх творчих починаннях. Фото: Лесь Степанович із мамою Вандою Адольфівною (в центрі) й артистами театру "Березіль", крайні зліва – дружина Курбаса Валентина Чистякова та Йосип Гірняк (в окулярах), 1932 рік. Уже через півроку розпочнеться розгром театру та цькування режисера, майже вся трупа підтримає звинувачення на адресу свого керівника, Наталія Ужвій виступить із викривальною промовою, Курбаса, а трохи пізніше Гірняка заарештують, Чистякова, яка підтримала чоловіка та важко переживала трагедію "Березолю", залишиться в колективі.Фото: valeriybolotov.at.ua 

   А ще їй вдавалося створити домашній затишок всюди і при всіх умовах, далеко не завжди сприятливих. Як пише Ніна Бічуя в своїй статті «Спроба перетворення 2: Лесь Курбас. Харків, грудень, рік 1931» пише: «Доброї кави в Харкові не знайдеш. От хіба що в пані Ванди Курбасової. Але він не хотів клопотати матері голову своєю втомою. Вона й так має досить синових проблем і клопотів». Вона була для нього не тільки матір’ю, але і великим другом , товаришем, порадником, він її смаку дуже довіряв. І навіть працювала актрисою «Кийдрамте», зіграла стару черницю в «Гайдамаках», які Лесь Курбас поставив за однойменною поемою. 

    В червні 1924 Всеукраїнське кіно-фото управління запросило його на один рік режисером до Першої державної одеської кінофабрики. Лесь Курбас і «березольці» знайшли свого драматурга, п'єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драматургом став Микола Куліш. У Києві «Березіль» мав під своїм крилом майстерні, плинні півавтономні одиниці. У Харкові все було під одним дахом і під одним проводом — Курбасовим. У театрі діяв також мюзик-хол. 

    П'єси Миколи Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло» не знайшли розуміння у радянських критиків. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності. Багато чого з творчих пошуків Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва.  

 Адже поруч завжди були його найдорожчі жінки – всерозуміюча мама Ванда і любляча дружина Валентина. Вони не тільки його обожнювали, обидві інтелігентки європейського виховання, вони між собою прекрасно лагодили, що також для нього було дуже важливим. Опоненти ж щонайменшу невдачу Леся Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру. Можливо, саме тому, що режисер не відступив, не поступився своїми переконаннями, його було наклепницьки обмовлено, звільнено з посади керівника «Березоля» і заарештовано у Москві, де він кілька місяців працював постановником Малого театру та у Соломона Міхоелса в Московському державному єврейському театрі на Малій Бронній.

    Вже пізніше про ті роки з теплотою і ніжністю , згадувала народна артистка УРСР Софія Федорцева у своїх спогадах про Ванду Адольфівну , яку знала майже 20 років: «Мила, безтурботна, з книжкою в руках. Читає в оригіналі якийсь німецький роман і готує обід, — такою я побачила Ванду Адольфівну, коли Лесь Степанович уперше запросив мене у свій дім… Ніжна, струнка, худенька, швидка, вона встигала зробити все — і стіл накрити, і вислухати всіх і об'єднати навколо себе. Було це 1927 року на 16-ій станції під Одесою, біля самого Чорного моря… У „Березіль“ я вступила після приїзду з панської Польщі, колектив став моєю сім'єю. Коли я захворіла, Ванда Адольфівна мене старанно виходжувала, як рідна мама; без неї, можливо, і не було мене тепер у живих. Гордістю та головною турботою Ванди Адольфівни був її син Лесько — так вона його називала, — його робота в театрі, його біди й радості. Ванда Адольфівна була для нього не тільки матір'ю, але і великим другом, товаришем, порадником, він її смаку дуже довіряв. Вихід Курбаса з „Березоля“, що стався 1933 року, вона витримала стійко, без нарікань і скарг. Про звільнення Харкова від фашистів ми з нею почули в евакуації у Фергані. Вона, як і всі ми, плакала від радості. Повернувшись наприкінці 1943 року в Харків, Валентина Чистякова (дружина Леся Курбаса), народна артистка УРСР, отримала квартиру на вулиці Гіршмана; в ній поселилися Ванда Адольфівна та мама Чистякової. Одного разу я зустріла Ванду Адольфівну на вулиці. Вона була зовсім старенькою, але зберегла свій колишній запал. Такою зосталася в моїй пам'яті мати Леся Курбаса».

Чи не найкращу оцінку особистості Ванди Адольфівни, як освіченої і сильної жінки, дала її невістка, актриса Валентина Чистякова у своїх спогадах від 28 листопада 1972 року: «Якби я знала тоді, що спільне тридцятилітнє життя з Вандою Адольфівною принесе мені стільки радощів! Що я ніколи не перестану дивуватися мужності цієї маленької сивої жінки, її доброзичливості, чутливості до людського горя, повсякденної готовності допомогти, розраяти, надихнути на витримку, переконання на краще…І це все робила вона, людина такої трагічної долі! Втративши шестеро дітей (ми називали її Ніобеєю), поховавши батька, матір, двох своїх маленьких братиків, потім свого чоловіка, Степана Яновича і його батьків, вона лишилася одна на світі – зі мною. І в цьому «альянсі» двох жінок у скрутному становищі Ванда Адольфівна завжди була сильніша, розумніша, винахідливіша й оптимістичніша, ніж я. Вона ніколи не плакала, не нарікала на своє життя». 

   Ванда Адольфівна відійшла у вічність 24 серпня 1950 року у Харкові та була перепохована поруч із могилою Валентини Чистякової, дружиною єдиного сина – Леся, яка померла 19 травня 1984 року. Об’єднавши могили двох найближчих Курбасові жінок й урну із землею із Соловків, де обірвалось життя самого Курбаса, на 13-му кладовищі у Харкові було створено пантеон сім’ї Курбасів.

ГРУДЕНЬ 
 
 
16 грудня – 160 років від дня народження чеського етнографа, перекладача, дослідника українського
 
народного побуту, народної медицини і фольклору в Галичині Франтішека Рже́горжа (чеськ. František Řehoř, 1857 - 1899).

Він народився в родині селянина Йозефа Ржегоржа в селі Стєжери (Stěžery) поблизу міста Градець-Кралове в Чехії. Проте в липні 1877 року, після того, як Франтішек закінчив реальну гімназію, батько з родиною в пошуках праці перебрався на Галичину. Вони орендували маєток Грабник в селі Вовків біля Львова (нині Пустомитівський район), що належав львівському монастирю сестер-бенедиктинок. На той час л
юди в пошуках кращого життя також шукали вигіднішого місця. А так як Галичина входила до великої Австро-Угорської монархії, то чехів завжди радо приймали до праці, адже вони вважалися добрими господарями.

Вже з перших років перебування Франтішек Ржегорж глибоко зацікавився місцевою народною культурою, розшукував і вивчав літературу про Галичину. Він дуже ретельно вивчав побут, звичаї, народну медицину, демонологію, календар, фольклор українців, притому такі різні як бойків, гуцулів, лемків.

Проте для юного Франтішека знакову роль зіграло особисте знайомство в 1879 році із відомим чеським ученим, етнографом, мандрівником, колекціонером, меценатом, активним прихильником всього прогресивного і популяризатором науки Войтєхом Напрстеком (1826- 1894), яке потім визначило все його подальше життя. Напрстек був засновником Чеського промислового музею в Празі і прихильником слов’янської культури. Тому дуже швидко зумів захопити юного Франтішека і саме під його впливом той почав збирати східно-галицьку етнографічну колекцію. Більшість коштів на збирання культурної спадщини для Чеського промислового музею надавало подружжя Напрстеків. Проте в 1891 році і чеське товариство “Svátobor” виділило йому наукову стипендію в сумі 150 золотих ринських спеціально для дослідження української народної культури.

Із особисто зібраних ним етнографічних колекцій був створений окремий український відділ. Колекція Ржегоржа налічує близько 1200 зразків етнографічних матеріалів, серед яких виділяється, зокрема, збірка гуцульської народної культури і зараз вона знаходиться в Етнографічному відділі Національного музею в Празі. За допомогою українських друзів він своїм коштом зібрав українську бібліотечку, яку подарував Національному музею у Празі. В1890 році музей подарував бібліотеці львівської «Просвіти» книжки, які зберігалися там із зазначенням його імені. Пізніше колекцію було передано бібліотеці Наукового товариства ім. Т. Шевченка. А свою багату особисту бібліотеку чеської літератури він подарував товариству "Просвіта", за що єдиний з іноземців в 1895 році удостоївся звання почесного члена товариства. Передана згодом Науковому товариству імені Шевченка, вона тепер зберігається у фондах Львівської національної наукової бібліотеки імені В.Стефаника НАН України До кола його наукових зацікавлень входила переважно рівнинна область Галичини, хоча не оминув він своєю увагою і таку неймовірно цікаву як для дослідника – гірську частину Карпат, населену гуцулами та бойками. Звичайно, що вражає географія, куди ступала нога дослідника української спадщини. От хоча би побіжно перелік тих місцевостей, де він особисто побував і зробив світлини. До речі, фотоапарат для цього він позичив у Володимира Шухевича. Це майже весь Жидачівський район, у Косові, Дорі, Микуличині, Жаб’є-Ільчі, в околицях Долини, Городенки, Калуша, Львова, Стрия, Тернополя, Товмача. А ще ж скільки сіл ним було сходжено…

16 грудня – 160 років від дня народження чеського етнографа, перекладача, дослідника українського народного побуту, народної медицини і фольклору в Галичині Франтішека Рже́горжа (чеськ. František Řehoř, 1857 - 1899).

Він народився в родині селянина Йозефа Ржегоржа в селі Стєжери (Stěžery) поблизу міста Градець-Кралове в Чехії. Проте в липні 1877 року, після того, як Франтішек закінчив реальну гімназію, батько з родиною в пошуках праці перебрався на Галичину. Вони орендували маєток Грабник в селі Вовків біля Львова (нині Пустомитівський район), що належав львівському монастирю сестер-бенедиктинок. На той час люди в пошуках кращого життя також шукали вигіднішого місця. А так як Галичина входила до великої Австро-Угорської монархії, то чехів завжди радо приймали до праці, адже вони вважалися добрими господарями.

Вже з перших років перебування Франтішек Ржегорж глибоко зацікавився місцевою народною культурою, розшукував і вивчав літературу про Галичину. Він дуже ретельно вивчав побут, звичаї, народну медицину, демонологію, календар, фольклор українців, притому такі різні як бойків, гуцулів, лемків.

Проте для юного Франтішека знакову роль зіграло особисте знайомство в 1879 році із відомим чеським ученим, етнографом, мандрівником, колекціонером, меценатом, активним прихильником всього прогресивного і популяризатором науки Войтєхом Напрстеком (1826- 1894), яке потім визначило все його подальше життя. Напрстек був засновником Чеського промислового музею в Празі і прихильником слов’янської культури. Тому дуже швидко зумів захопити юного Франтішека і саме під його впливом той почав збирати східно-галицьку етнографічну колекцію. Більшість коштів на збирання культурної спадщини для Чеського промислового музею надавало подружжя Напрстеків. Проте в 1891 році і чеське товариство “Svátobor” виділило йому наукову стипендію в сумі 150 золотих ринських спеціально для дослідження української народної культури.

Із особисто зібраних ним етнографічних колекцій був створений окремий український відділ. Колекція Ржегоржа налічує близько 1200 зразків етнографічних матеріалів, серед яких виділяється, зокрема, збірка гуцульської народної культури і зараз вона знаходиться в Етнографічному відділі Національного музею в Празі. За допомогою українських друзів він своїм коштом зібрав українську бібліотечку, яку подарував Національному музею у Празі. В1890 році музей подарував бібліотеці львівської «Просвіти» книжки, які зберігалися там із зазначенням його імені. Пізніше колекцію було передано бібліотеці Наукового товариства ім. Т. Шевченка. А свою багату особисту бібліотеку чеської літератури він подарував товариству "Просвіта", за що єдиний з іноземців в 1895 році удостоївся звання почесного члена товариства. Передана згодом Науковому товариству імені Шевченка, вона тепер зберігається у фондах Львівської національної наукової бібліотеки імені В.Стефаника НАН України До кола його наукових зацікавлень входила переважно рівнинна область Галичини, хоча не оминув він своєю увагою і таку неймовірно цікаву як для дослідника – гірську частину Карпат, населену гуцулами та бойками. Звичайно, що вражає географія, куди ступала нога дослідника української спадщини. От хоча би побіжно перелік тих місцевостей, де він особисто побував і зробив світлини. До речі, фотоапарат для цього він позичив у Володимира Шухевича. Це майже весь Жидачівський район, у Косові, Дорі, Микуличині, Жаб’є-Ільчі, в околицях Долини, Городенки, Калуша, Львова, Стрия, Тернополя, Товмача. А ще ж скільки сіл ним було сходжено…

Колекція світлин, яка зберігається в музеї Напрстека і до сьогодні має неприминущу цінність для дослідників. У 1999 році Мілена Сецка підготувала повну збірку фотодокументів, яка включила 553 світлини і яку видав Напрстків музей у Празі на СD-RОМ як додаток до часопису Annalsofthe Náprstek Museum. Ця збірка фотографій Ржегоржа має велику документальну цінність як історичне та етнографічне джерело унікальне свідоцтво того часу.

Він мав добру спостережливість, умів виділити деталі, а наполегливість та вивчення наукової літератури дали йому змогу зібрати величезну кількість матеріалів, які він потім ретельно опрацював. Ржегорж прагнув якомога детальніше задокументувати галицько-українську народну культуру, тому він не лише писав про неї, збирав етнографічну колекцію, але й фотографував і навіть робив замальовки окремих предметів. З його спадщини у Меморіалі народної письменності в Празі на Страгові знаходяться виписки з літератури, нотатки з терену, невеликі малюнки, наприклад, фрагменти будинків, інтер’єрів, господарського реманенту, прикрас, візерунків писанок тощо. 
А ще в нього був талант в доступній формі доносити це до читача, що також дуже важливо. Про це можна пересвідчитись, так як деякі з його праць представлені на сторінках Збруча.

У коло його зацікавлень потрапили описи близько 40 різних свят або днів, які відзначалися народними традиціями чи певними обрядами магічного характеру, що мали забезпечити успіхи в господарюванні та в особистому житті людей. І що важливо, що йому вдалося за короткий час через етнографічні дослідження познайомити освічену Європу із справжнім життям мешканців найсхіднішого регіону монархії Габсбурґів. А так як він володів десятьма іноземними мовами, то це для нього було не складно.

Звичайно, що йому одному би не вдалося стільки всього осягнути. Але він мав ще й добрий талант організатора і дипломата, який вмів переконувати. Тому під час свого перебування в Галичині налагодив особисті контакти з галицькими та буковинськими українцями – редакторами, вчителями, письменниками, священнослужителями.

Як на той час без сучасних засобів зв’язку йому вдалося залучити 35 коресподентів, які йому допомагали збирати, описувати і надсилали йому всі ці народні скарби. Зустрічався і листувався із такими знаковими в українській культурі науковцями і письменниками, як Іваном Франком, Михайлом Павликом, Володимиром Шухевичем, Ольгою Кобилянською, Осипом Маковеєм, Євгенією Ярошинською, Володимиром Гнатюком, Володимиром Шухевичем, Наталею Кобринською, Денисом Лукіяновичем, Іваном Белеєм. 
З інтелектуалом і поліглотом, знавцем слов’янських мов Іваном Франком то була багаторічна і дуже конструктивна співпраця, яка потребує окремої розвідки. До речі, вони спілкувались і переписувались чеською мовою.

Проте не тільки науковими дослідженнями цікавився цей чоловік. Він ще й був досить практичний. Саме з його ініціативи велика група галицьких і буковинських українців відвідала у Празі в 1891 році Крайову ювілейну та у 1895 році Етнографічну виставки. А це ж завжди є дуже непростою справою, так як вимагає великих коштів. Він зумів їх знайти, аби українці змогли побувати на таких заходах, адже такі поїздки відкривають світ і звичайно, що на таких міжнародних зібраннях зав’язуються особисті контакти між вченими.
А ще цей діяльний чеських науковець клопотався про те, аби налагодити торгівлю між українцями і чехами. Він привозив зразки чеських товарів і розсилав їх по крамницях Галичини.

Він і справді був найпершим представником України в Європі і дуже серйозно прилучився, аби українську культуру знали в Європі, і в Чехії зокрема. Цей чоловік один, звичайно запросивши до співпраці небайдужих і освічених українців, стільки зробив аби нас, українську культуру знали у світі, що таки заслуговує на нашу повагу до його подвижницької праці.

У чеських енциклопедичних виданнях та періодичній пресі опублікував велику кількість статей з українознавства, зокрема розвідки й матеріали про українське студентське товариство «Січ» у Відні, Руську видавничу спілку у Львові, 100-літній ювілей «Енеїди» 1. Котляревського, про І. Головацького, М. Шашкевича, відгук на видання творів Т. Шевченка. А ще він підготував понад 160 українознавчих гасел і статей для енциклопедичного "Наукового словника Я.Отта"(«Ottův slovník naučný»), які він готував з допомогою українських учених про історію та культуру українців Галичини

Він є автором понад 170 праць і статей, які були надруковані у чеських, українських і польських збірниках, часописах, зокрема й у такому поважному журналі, як Slovanský přehled і газетах, про народні звичаї українського населення Галичини. Серед них «Календарик з народного життя бойків», «Календарик з народного життя лемків», «Русинське весілля лемків у Карпатах», «Народне лікування галицьких малорусів», «Гуцули», «З етнографічного природознавства Галицької Русі», «Новий рік на Галицькій Русі», «Квітна неділя», «Русинські гаївки», «Маріянські дні русинів Галичини», «Задушки», «Пан і селянин у русинському селі в Галичині», «Шлюб», «Поклін у пана», «На русинській верховині у Галичині», «Русинський загородник», «Мазник». Вже тільки перелік цих назв показує, яке широке коло зацікавлень з життя українців було в цього чоловіка.

А ще він встигав робити ілюстрації до українських періодичних видань, зокрема, тісно співпрацював з часописом “Зоря”. Він був щирим прихильник українського відродження і все що міг, то робив для цього. За цю подвижницьку діяльність пізніші дослідники справедливо називали Франтішека Ржегоржа «апостолом слов’янського єднання»

Проте в 1890 році від такої напруженої праці він важко захворів і повернувся до Чехії. Але вже наступного року знову повернувся на Галичину, в село Зарогізно біля Жидачева, де його сестра з чоловіком купили маєток. В тому ж році він відвідав село Тисів (нині відноситься до Болехівської міської ради), де досліджував реліктові залишки патріархальщини. А в сусідньому Болехові зустрічався з Наталею Кобринською, яка на той час там жила. І залишив світлини про ті відвідини.

Проте через погіршення стану здоров’я в 1893 році був змушений на довший час їхати на лікування до Праги. Але і в столиці він продовжував свої етнографічні дослідження, тому в своїх листах він завжди вказував свою адресу так: «Прага, Злата вулічка 9. Русинське консульство». Україністика стала справою всього його життя.

Ф.Ржегорж був дійсним членом Наукового товариства ім.Шевченка (1895), товариств “Просвіта” (1891) і “Чеська беседа” (1879) у Львові, Чеського музею (1894).

Проте мрії повернутися в рідну для нього Галичину його не покидали. І як тільки він трохи підлікувався, то в 1899 році здійснює ще одну, і як покаже час, вже останню етнографічну поїздку. Проте навіть будучи вже зовсім хворим, він ще відвідав Львів і Чернівці.
 
Коли він повертався до Чехії, його галицькі друзі не знали, що прощаючись з ним, вони прощаються назавжди.
Після важкої недуги відійшов у вічність 6 жовтня 1899 року у Празі, де й спочиває на Ольшанському цвинтарі в кварталі № IV, відсік 9, могила 12.

Проте для нас, насамперед, найважливіші і найцікавіші сторінки його зв’язків з Чернівцями і Буковиною. Чи то тому, що ті контакти були з освіченим жінками, які не тільки йому допомагали у справах, але що важливо, добре його розуміли і зворушливо піклувалися про його здоров’я.

Насамперед звернемось до спілкування Ржегоржа з Ольгою Кобилянською. Він цінував її творчість і невтомнопопуляризував в європейській літературі, чеській зокрема. Статтю про Ольгу Кобилянську він надрукував у енциклопедичному чеському словникові «Ottov slovnik naucny» за 1899 рік, т. XIV, стор. 475. Для письменниці то було важливо. Про це вона пізніше напише у великій автобіографії «Про себе саму» на прохання професора Степана Смаль-Стоцького: «Забула завважити, що мене чеський етнограф Франтішек Ржегорж вписав… в чеський конвертаційний лексикон».

Збереглося, хоч і не численне, проте дуже важливе для розуміння їхніх стосунків і власне життя тієї доби назагал, листування п.Ржегоржа із письменницею. В 5 томі повного видання творів Ольги Кобилянської подано 8 листів, хоча очевидно, що їх було більше. Всі листи до Ржегоржа зберігаються в празькому літературному архіві Національного музею.

Листування було не надто регулярне, але при тому дуже щире і конструктивне, що було пов’язано із зайнятістю Ольги Кобилянської і хворобою Ржегоржа, і через його від’їзди до Праги на лікування. Він познайомився, очевидно, з нею через її публікації у львівських часописах і одразу запросив до співпраці: збирати для чеського музею Напрстків у Празі зразки буковинського народного одягу та прикладного мистецтва.

Перший опублікований лист, датований 3 жовтня 1893 року, який п.Ольга відписала до нього: «Доперва від Вас самих довідалася я, що Ви хорували так сильно… Желаю Вам з щирого серця якнайскорішого поздоровлення, а заразом і витривалості і сили. З збіркою герданів і гуцульських вишивок займуся дуже охотно». (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С.261.). Мабуть Ржегорж мав намір приїхати на Буковину до п.Ольги, так як в цьому ж році, але вже через місяць, у своєму листі до нього вона відписала: «Тішимося щиро, що зможемо Вас, може, і у себе на Буковині повітати; та додержіть лише слова! Приїдьте» (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С.262.).

Попри всі клопоти і негаразди, вони знаходили час, аби надіслати і потішити одне одного новими виданнями, особливо тими, які потребували до праці, слідкували за літературними новинками. В листі від 28 лютого 1894 року Ольга Кобилянська пише: «Лист Ваш і часописи чеські одержала я і дякую сердечно за них; вони справили мені дійсну радість… Подяку за гердани і гроші я також одержала. Вашу працю буду читати, хоть і не буду всього розуміти. Дякую Вам ще раз щиро за прислання «Svetozora» – се мене дуже і дуже тішило. Книжки, котрі бажаєте, буду всією силою старатися роздобути і післати Вам…» (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С.263.).

Франтішек Ржегорж належав до вузького кола людей, з якими Ольга Кобилянська була відвертою. Свідченням цього є її ґрунтовний лист від 17 січня 1898 року, в якому вона подала все своє життя, всі свої клопоти і своє місце в цьому світі та літературі. А завершує дуже щирими словами: «Єсли я зможу Вам надалі чим служити, якими книгами, або чим-небудь,то прошу звертайтесь лиш до мене, я з великою радістю сповню все, – а може я прецінь заїду раз вже в золоту Прагу, тогди пофатигую [потурбую] Вас показати мені найкращі її власності» (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С.318.). То треба знати Ольгу Кобилянську, аби вона була така відкрита і така щира в своїх побажаннях допомогти. Зазвичай вона була замкнута і дуже рідко йшла на відкриту бесіду, майже нікуди не виїздила, про що власне й сама пише в листі. Саме з Ржегоржем вона любила довго бесідувати хоча би за допогою листів. Мабуть щось було в цьому чоловікові таке, що викликало в неї довіру. Дуже важливим для їхньої співпраці та й дуже скромного становища цих великих людей, які трудилися на розвій культури українського народу є лист Кобилянської до Ржегоржа від 24 квітня 1899 року: «Люблю зараз довше побалакати, та й через тоє відкладала я все писання, аж не настала весна. Прийміть про теє хоть і пізно, але щиру подяку за Вашу старанність і прихильність для руського народу, його літератури і його діячів. Дай боже, щоби ми, русини, могли ще довго та довго Вами тішитися і могли Вам з щирого серця дякувати, як я Вам тепер дякую.

Чи не будете мали охоту загостити сього року і до Буковини? Вже давно обіцяли Ви се мені, а як будете в Галичині, то до нас вже недалеко». І тут же викладає дуже важливі для неї і її творчості моменти: «Ваш зошит «Slovnika naucneho», висоповажний пане, незвичайно придався мені, я подалася о стипендію, виписаною від Міністерства освіти і культури, для артистів (літератів, малярів і композиторів) всіх країв австрійських, то є для кожного краю є осібна стипендія. Я мусіла до подання приложити всі свої письма і всякі критичні замітки, які досі появилися про мої праці. Що «Slovnik naucny» прийняв мене в свій об’єм, се для мене дуже почесно; і я горда на теє, а то все маю я Вам завдячувати.

Я маю до Вас, висоповажний пане, дуже велику просьбу. Приходжу я з нею до Вас, як до щирого приятеля і прошу дуже не беріть се мені за зле, що так свобідно вискажу Вам ту просьбу…. І от я звертаюся до Вас, високоповажаний пане, з просьбою уділити мені впливу Вашої високоповажної, загально так похитуваної особи, і – звернутись до нього [проф. Ягича], щоб був ласкавий зайнятись моєю справою остільки, щоб вона: 1) пішла скорше, як можливо, ще сього року, а 2) щоб моя просьба о уділення самої самої стипендії не випала безхосенно…. Між слов’янами не маю я там до кого звернутись – тож звертаюся я з довір’ям до Вас, високоповажний пане, як до щирого слов’янина і прошу Вас – єсли се Вам можливо і не справить прикості, бути ласкавим і не відмовити мою велику просьбу…лиш боюся дуде, щоби я не стала отсею справою для Вас тягарем і прикрістю.

Може, я колись відвдячуся Вам своїми скромними силами за Вашу поміч» (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С. 402-404).

Стипендія складала 400-500 франків, то була дуже посутня сума на той час. І вона вже планує на ті кошти поїхати до Відня та Мюнхена, про що ділиться з Ольгою Франко, аби трохи «літератці» побачити світу. І треба сказати, що Франтішек, навіть будучи вже зовсім хворим, таки допоміг Ользі в її справі і ще встиг приїхати в Чернівці. Про це потверджує лист самої Кобилянської від 15 липня 1899 року: «Ржегорж був у нас. Приїхав 11, а від‘їхав 14. Він дуже вже слабенький. Мав щастя з нас, жінок, ми йому дуже много при закупні різних речей помагали, та й рятували, а наостанку я все йому попакувала сама. Лук‘янович забив скриню та й відвіз його враз з його здобутками буковинськими на дверець. Дуже радувався нашим воздухом…» (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С.419). Зустріч відбулася в помешканні Ольги Кобилянської за адресою Neue Weltgasse, 61 (вулиця Новий Світ, 61) (нині це вулиця Шевченка, 83).

Як виявилось, то таки була остання зустріч, бо вже в жовтні вона сповіщає Денису Лук‘яновичу, «що бідний Ржегорж вже помер». А вже пізніше, в грудні цього року в листі до того ж Лук‘яновича сама ж і відповідає про їхні теплі людські взаємини: «В Празі хорував лиш кілька днів. В мене осталось якесь потайне задоволення, що ми – і Ви, і я – так про нього дбали. Ся дрібонька смутна пам‘ятка лишиться нам на ціле життя. Прощаючись з ним, я знала, що не побачу його більше» (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С.438).

Ще однією адресаткою на Буковині була письменниця і вчителька Євгенія Ярошинська. Листування між Ржегоржем і Ярошинською тривало більше 10 років і на сьогодні в літературному фонді Праги зберігається 20 таких листів. Письменниця на його прохання надсилала йому зразки буковинських вишивок, вироби народного мистецтва, розповідала про вартісні для нього культурно - освітні імпрези. А Ярошинська, як і п.Ольга, зворушливо турбувалася про його здоров’я. Про що свідчить лист до нього від 8 липня 1890 року: «Велику втіху справило мені Ваше поважане письмо, з котрого довідала-м ся, що з Вашим, для всіх русинів дорогим, здоров’ям ліпше стоїть. Сеся новина справила мені дуже велику приятність.

Я ще й сегодня готова подати Вам всяку в моїх силах лежачу поміч до Ваших описань наших буковинських вишивань, лиш прошу мені сказати. Як то учинити ма. Для звеличення мого народу рада б я також бодай чимсь причинитись» (Ярошинська Є. Твори. – К.: Дніпро, 1963. – С.388-389.).

І вже пізніше, 23 липня 1897 року: «Дуже мені Вас жаль, що Ви все хоруєте, але, може, там, в лісах, віднайдете своє нам всім дороге здовлє, щоби ще довгі літа жити для слави свого і нашого народу. Сего бажаю не лиш я, а всі русини з щирого серця» (Ярошинська Є. Твори. – К.: Дніпро, 1963. – С. 211.).

Важливим для Ржегоржа мабуть, був і той факт, що саме освічені жінки по-справжньому цінували його працю. В листі від 15 лютого 1892 року Ярошинська пише: «Тішить мене, що Ваша праця приносить такі добрі плоди і що Ви причинилися до того, аби про наш бідний нарід довідалися і інші народи. Честь Вам за те і слава, що взяли-сьте-ся до сеї праці, котра хоч утяжлива, то все учинить Ваше ім’я славним на цілий слов’янський світ». (Ярошинська Є. Твори. – К.: Дніпро, 1963. – С. 397.).

А пан Ржегорж таки допоміг письменниці з поїздкою до Праги. Вона  за його допомоги перебувала в родині Напрстків.

 Колекція світлин, яка зберігається в музеї Напрстека і до сьогодні має неприминущу цінність для дослідників. У 1999 році Мілена Сецка підготувала повну збірку фотодокументів, яка включила 553 світлини і яку видав Напрстків музей у Празі на СD-RОМ як додаток до часопису Annalsofthe Náprstek Museum. Ця збірка фотографій Ржегоржа має велику документальну цінність як історичне та етнографічне джерело унікальне свідоцтво того часу.

Він мав добру спостережливість, умів виділити деталі, а наполегливість та вивчення наукової літератури дали йому змогу зібрати величезну кількість матеріалів, які він потім ретельно опрацював. Ржегорж прагнув якомога детальніше задокументувати галицько-українську народну культуру, тому він не лише писав про неї, збирав етнографічну колекцію, але й фотографував і навіть робив замальовки окремих предметів. З його спадщини у Меморіалі народної письменності в Празі на Страгові знаходяться виписки з літератури, нотатки з терену, невеликі малюнки, наприклад, фрагменти будинків, інтер’єрів, господарського реманенту, прикрас, візерунків писанок тощо. 
А ще в нього був талант в доступній формі доносити це до читача, що також дуже важливо. Про це можна пересвідчитись, так як деякі з його праць представлені на сторінках Збруча.

У коло його зацікавлень потрапили описи близько 40 різних свят або днів, які відзначалися народними традиціями чи певними обрядами магічного характеру, що мали забезпечити успіхи в господарюванні та в особистому житті людей. І що важливо, що йому вдалося за короткий час через етнографічні дослідження познайомити освічену Європу із справжнім життям мешканців найсхіднішого регіону монархії Габсбурґів. А так як він володів десятьма іноземними мовами, то це для нього було не складно.

Звичайно, що йому одному би не вдалося стільки всього осягнути. Але він мав ще й добрий талант організатора і дипломата, який вмів переконувати. Тому під час свого перебування в Галичині налагодив особисті контакти з галицькими та буковинськими українцями – редакторами, вчителями, письменниками, священнослужителями.

Як на той час без сучасних засобів зв’язку йому вдалося залучити 35 коресподентів, які йому допомагали збирати, описувати і надсилали йому всі ці народні скарби. Зустрічався і листувався із такими знаковими в українській культурі науковцями і письменниками, як Іваном Франком, Михайлом Павликом, Володимиром Шухевичем, Ольгою Кобилянською, Осипом Маковеєм, Євгенією Ярошинською, Володимиром Гнатюком, Володимиром Шухевичем, Наталею Кобринською, Денисом Лукіяновичем, Іваном Белеєм. 
З інтелектуалом і поліглотом, знавцем слов’янських мов Іваном Франком то була багаторічна і дуже конструктивна співпраця, яка потребує окремої розвідки. До речі, вони спілкувались і переписувались чеською мовою.

Проте не тільки науковими дослідженнями цікавився цей чоловік. Він ще й був досить практичний. Саме з його ініціативи велика група галицьких і буковинських українців відвідала у Празі в 1891 році Крайову ювілейну та у 1895 році Етнографічну виставки. А це ж завжди є дуже непростою справою, так як вимагає великих коштів. Він зумів їх знайти, аби українці змогли побувати на таких заходах, адже такі поїздки відкривають світ і звичайно, що на таких міжнародних зібраннях зав’язуються особисті контакти між вченими.
А ще цей діяльний чеських науковець клопотався про те, аби налагодити торгівлю між українцями і чехами. Він привозив зразки чеських товарів і розсилав їх по крамницях Галичини.

Він і справді був найпершим представником України в Європі і дуже серйозно прилучився, аби українську культуру знали в Європі, і в Чехії зокрема. Цей чоловік один, звичайно запросивши до співпраці небайдужих і освічених українців, стільки зробив аби нас, українську культуру знали у світі, що таки заслуговує на нашу повагу до його подвижницької праці.

У чеських енциклопедичних виданнях та періодичній пресі опублікував велику кількість статей з українознавства, зокрема розвідки й матеріали про українське студентське товариство «Січ» у Відні, Руську видавничу спілку у Львові, 100-літній ювілей «Енеїди» 1. Котляревського, про І. Головацького, М. Шашкевича, відгук на видання творів Т. Шевченка. А ще він підготував понад 160 українознавчих гасел і статей для енциклопедичного "Наукового словника Я.Отта"(«Ottův slovník naučný»), які він готував з допомогою українських учених про історію та культуру українців Галичини

Він є автором понад 170 праць і статей, які були надруковані у чеських, українських і польських збірниках, часописах, зокрема й у такому поважному журналі, як Slovanský přehled і газетах, про народні звичаї українського населення Галичини. Серед них «Календарик з народного життя бойків», «Календарик з народного життя лемків», «Русинське весілля лемків у Карпатах», «Народне лікування галицьких малорусів», «Гуцули», «З етнографічного природознавства Галицької Русі», «Новий рік на Галицькій Русі», «Квітна неділя», «Русинські гаївки», «Маріянські дні русинів Галичини», «Задушки», «Пан і селянин у русинському селі в Галичині», «Шлюб», «Поклін у пана», «На русинській верховині у Галичині», «Русинський загородник», «Мазник». Вже тільки перелік цих назв показує, яке широке коло зацікавлень з життя українців було в цього чоловіка.

А ще він встигав робити ілюстрації до українських періодичних видань, зокрема, тісно співпрацював з часописом “Зоря”. Він був щирим прихильник українського відродження і все що міг, то робив для цього. За цю подвижницьку діяльність пізніші дослідники справедливо називали Франтішека Ржегоржа «апостолом слов’янського єднання»

Проте в 1890 році від такої напруженої праці він важко захворів і повернувся до Чехії. Але вже наступного року знову повернувся на Галичину, в село Зарогізно біля Жидачева, де його сестра з чоловіком купили маєток. В тому ж році він відвідав село Тисів (нині відноситься до Болехівської міської ради), де досліджував реліктові залишки патріархальщини. А в сусідньому Болехові зустрічався з Наталею Кобринською, яка на той час там жила. І залишив світлини про ті відвідини.

Проте через погіршення стану здоров’я в 1893 році був змушений на довший час їхати на лікування до Праги. Але і в столиці він продовжував свої етнографічні дослідження, тому в своїх листах він завжди вказував свою адресу так: «Прага, Злата вулічка 9. Русинське консульство». Україністика стала справою всього його життя.

Ф.Ржегорж був дійсним членом Наукового товариства ім.Шевченка (1895), товариств “Просвіта” (1891) і “Чеська беседа” (1879) у Львові, Чеського музею (1894).

Проте мрії повернутися в рідну для нього Галичину його не покидали. І як тільки він трохи підлікувався, то в 1899 році здійснює ще одну, і як покаже час, вже останню етнографічну поїздку. Проте навіть будучи вже зовсім хворим, він ще відвідав Львів і Чернівці.

Коли він повертався до Чехії, його галицькі друзі не знали, що прощаючись з ним, вони прощаються назавжди.
Після важкої недуги відійшов у вічність 6 жовтня 1899 року у Празі, де й спочиває на Ольшанському цвинтарі в кварталі № IV, відсік 9, могила 12.

Проте для нас, насамперед, найважливіші і найцікавіші сторінки його зв’язків з Чернівцями і Буковиною. Чи то тому, що ті контакти були з освіченим жінками, які не тільки йому допомагали у справах, але що важливо, добре його розуміли і зворушливо піклувалися про його здоров’я.

Насамперед звернемось до спілкування Ржегоржа з Ольгою Кобилянською. Він цінував її творчість і невтомнопопуляризував в європейській літературі, чеській зокрема. Статтю про Ольгу Кобилянську він надрукував у енциклопедичному чеському словникові «Ottov slovnik naucny» за 1899 рік, т. XIV, стор. 475. Для письменниці то було важливо. Про це вона пізніше напише у великій автобіографії «Про себе саму» на прохання професора Степана Смаль-Стоцького: «Забула завважити, що мене чеський етнограф Франтішек Ржегорж вписав… в чеський конвертаційний лексикон».

Збереглося, хоч і не численне, проте дуже важливе для розуміння їхніх стосунків і власне життя тієї доби назагал, листування п.Ржегоржа із письменницею. В 5 томі повного видання творів Ольги Кобилянської подано 8 листів, хоча очевидно, що їх було більше. Всі листи до Ржегоржа зберігаються в празькому літературному архіві Національного музею.

Листування було не надто регулярне, але при тому дуже щире і конструктивне, що було пов’язано із зайнятістю Ольги Кобилянської і хворобою Ржегоржа, і через його від’їзди до Праги на лікування. Він познайомився, очевидно, з нею через її публікації у львівських часописах і одразу запросив до співпраці: збирати для чеського музею Напрстків у Празі зразки буковинського народного одягу та прикладного мистецтва.

Перший опублікований лист, датований 3 жовтня 1893 року, який п.Ольга відписала до нього: «Доперва від Вас самих довідалася я, що Ви хорували так сильно… Желаю Вам з щирого серця якнайскорішого поздоровлення, а заразом і витривалості і сили. З збіркою герданів і гуцульських вишивок займуся дуже охотно». (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С.261.). Мабуть Ржегорж мав намір приїхати на Буковину до п.Ольги, так як в цьому ж році, але вже через місяць, у своєму листі до нього вона відписала: «Тішимося щиро, що зможемо Вас, може, і у себе на Буковині повітати; та додержіть лише слова! Приїдьте» (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С.262.).

Попри всі клопоти і негаразди, вони знаходили час, аби надіслати і потішити одне одного новими виданнями, особливо тими, які потребували до праці, слідкували за літературними новинками. В листі від 28 лютого 1894 року Ольга Кобилянська пише: «Лист Ваш і часописи чеські одержала я і дякую сердечно за них; вони справили мені дійсну радість… Подяку за гердани і гроші я також одержала. Вашу працю буду читати, хоть і не буду всього розуміти. Дякую Вам ще раз щиро за прислання «Svetozora» – се мене дуже і дуже тішило. Книжки, котрі бажаєте, буду всією силою старатися роздобути і післати Вам…» (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С.263.).

Франтішек Ржегорж належав до вузького кола людей, з якими Ольга Кобилянська була відвертою. Свідченням цього є її ґрунтовний лист від 17 січня 1898 року, в якому вона подала все своє життя, всі свої клопоти і своє місце в цьому світі та літературі. А завершує дуже щирими словами: «Єсли я зможу Вам надалі чим служити, якими книгами, або чим-небудь,то прошу звертайтесь лиш до мене, я з великою радістю сповню все, – а може я прецінь заїду раз вже в золоту Прагу, тогди пофатигую [потурбую] Вас показати мені найкращі її власності» (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С.318.). То треба знати Ольгу Кобилянську, аби вона була така відкрита і така щира в своїх побажаннях допомогти. Зазвичай вона була замкнута і дуже рідко йшла на відкриту бесіду, майже нікуди не виїздила, про що власне й сама пише в листі. Саме з Ржегоржем вона любила довго бесідувати хоча би за допогою листів. Мабуть щось було в цьому чоловікові таке, що викликало в неї довіру. Дуже важливим для їхньої співпраці та й дуже скромного становища цих великих людей, які трудилися на розвій культури українського народу є лист Кобилянської до Ржегоржа від 24 квітня 1899 року: «Люблю зараз довше побалакати, та й через тоє відкладала я все писання, аж не настала весна. Прийміть про теє хоть і пізно, але щиру подяку за Вашу старанність і прихильність для руського народу, його літератури і його діячів. Дай боже, щоби ми, русини, могли ще довго та довго Вами тішитися і могли Вам з щирого серця дякувати, як я Вам тепер дякую.

Чи не будете мали охоту загостити сього року і до Буковини? Вже давно обіцяли Ви се мені, а як будете в Галичині, то до нас вже недалеко». І тут же викладає дуже важливі для неї і її творчості моменти: «Ваш зошит «Slovnika naucneho», висоповажний пане, незвичайно придався мені, я подалася о стипендію, виписаною від Міністерства освіти і культури, для артистів (літератів, малярів і композиторів) всіх країв австрійських, то є для кожного краю є осібна стипендія. Я мусіла до подання приложити всі свої письма і всякі критичні замітки, які досі появилися про мої праці. Що «Slovnik naucny» прийняв мене в свій об’єм, се для мене дуже почесно; і я горда на теє, а то все маю я Вам завдячувати.

Я маю до Вас, висоповажний пане, дуже велику просьбу. Приходжу я з нею до Вас, як до щирого приятеля і прошу дуже не беріть се мені за зле, що так свобідно вискажу Вам ту просьбу…. І от я звертаюся до Вас, високоповажаний пане, з просьбою уділити мені впливу Вашої високоповажної, загально так похитуваної особи, і – звернутись до нього [проф. Ягича], щоб був ласкавий зайнятись моєю справою остільки, щоб вона: 1) пішла скорше, як можливо, ще сього року, а 2) щоб моя просьба о уділення самої самої стипендії не випала безхосенно…. Між слов’янами не маю я там до кого звернутись – тож звертаюся я з довір’ям до Вас, високоповажний пане, як до щирого слов’янина і прошу Вас – єсли се Вам можливо і не справить прикості, бути ласкавим і не відмовити мою велику просьбу…лиш боюся дуде, щоби я не стала отсею справою для Вас тягарем і прикрістю.

Може, я колись відвдячуся Вам своїми скромними силами за Вашу поміч» (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С. 402-404).

Стипендія складала 400-500 франків, то була дуже посутня сума на той час. І вона вже планує на ті кошти поїхати до Відня та Мюнхена, про що ділиться з Ольгою Франко, аби трохи «літератці» побачити світу. І треба сказати, що Франтішек, навіть будучи вже зовсім хворим, таки допоміг Ользі в її справі і ще встиг приїхати в Чернівці. Про це потверджує лист самої Кобилянської від 15 липня 1899 року: «Ржегорж був у нас. Приїхав 11, а від‘їхав 14. Він дуже вже слабенький. Мав щастя з нас, жінок, ми йому дуже много при закупні різних речей помагали, та й рятували, а наостанку я все йому попакувала сама. Лук‘янович забив скриню та й відвіз його враз з його здобутками буковинськими на дверець. Дуже радувався нашим воздухом…» (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С.419). Зустріч відбулася в помешканні Ольги Кобилянської за адресою Neue Weltgasse, 61 (вулиця Новий Світ, 61) (нині це вулиця Шевченка, 83).

Як виявилось, то таки була остання зустріч, бо вже в жовтні вона сповіщає Денису Лук‘яновичу, «що бідний Ржегорж вже помер». А вже пізніше, в грудні цього року в листі до того ж Лук‘яновича сама ж і відповідає про їхні теплі людські взаємини: «В Празі хорував лиш кілька днів. В мене осталось якесь потайне задоволення, що ми – і Ви, і я – так про нього дбали. Ся дрібонька смутна пам‘ятка лишиться нам на ціле життя. Прощаючись з ним, я знала, що не побачу його більше» (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С.438).

Ще однією адресаткою на Буковині була письменниця і вчителька Євгенія Ярошинська. Листування між Ржегоржем і Ярошинською тривало більше 10 років і на сьогодні в літературному фонді Праги зберігається 20 таких листів. Письменниця на його прохання надсилала йому зразки буковинських вишивок, вироби народного мистецтва, розповідала про вартісні для нього культурно - освітні імпрези. А Ярошинська, як і п.Ольга, зворушливо турбувалася про його здоров’я. Про що свідчить лист до нього від 8 липня 1890 року: «Велику втіху справило мені Ваше поважане письмо, з котрого довідала-м ся, що з Вашим, для всіх русинів дорогим, здоров’ям ліпше стоїть. Сеся новина справила мені дуже велику приятність.

Я ще й сегодня готова подати Вам всяку в моїх силах лежачу поміч до Ваших описань наших буковинських вишивань, лиш прошу мені сказати. Як то учинити ма. Для звеличення мого народу рада б я також бодай чимсь причинитись» (Ярошинська Є. Твори. – К.: Дніпро, 1963. – С.388-389.).

І вже пізніше, 23 липня 1897 року: «Дуже мені Вас жаль, що Ви все хоруєте, але, може, там, в лісах, віднайдете своє нам всім дороге здовлє, щоби ще довгі літа жити для слави свого і нашого народу. Сего бажаю не лиш я, а всі русини з щирого серця» (Ярошинська Є. Твори. – К.: Дніпро, 1963. – С. 211.).

Важливим для Ржегоржа мабуть, був і той факт, що саме освічені жінки по-справжньому цінували його працю. В листі від 15 лютого 1892 року Ярошинська пише: «Тішить мене, що Ваша праця приносить такі добрі плоди і що Ви причинилися до того, аби про наш бідний нарід довідалися і інші народи. Честь Вам за те і слава, що взяли-сьте-ся до сеї праці, котра хоч утяжлива, то все учинить Ваше ім’я славним на цілий слов’янський світ». (Ярошинська Є. Твори. – К.: Дніпро, 1963. – С. 397.).

А пан Ржегорж таки допоміг письменниці з поїздкою до Праги. Вона за його допомоги перебувала в родині Напрстків.