Буковинський інтелектуальний календар ГРУДЕНЬ 2017

 

Уже традиційно Муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського надає інформацію про знаменні та пам’ятні дати почесних діячів Чернівців, які посутньо вплинули і впливають на духовно-інтелектуальну атмосферу міста.




 


   

                                                                             ГРУДЕНЬ  2017

 
 
16 грудня – 160 років від дня народження чеського етнографа, перекладача, дослідника українського
 
народного побуту, народної медицини і фольклору в Галичині Франтішека Рже́горжа (чеськ. František Řehoř, 1857 - 1899).

Він народився в родині селянина Йозефа Ржегоржа в селі Стєжери (Stěžery) поблизу міста Градець-Кралове в Чехії. Проте в липні 1877 року, після того, як Франтішек закінчив реальну гімназію, батько з родиною в пошуках праці перебрався на Галичину. Вони орендували маєток Грабник в селі Вовків біля Львова (нині Пустомитівський район), що належав львівському монастирю сестер-бенедиктинок. На той час л
юди в пошуках кращого життя також шукали вигіднішого місця. А так як Галичина входила до великої Австро-Угорської монархії, то чехів завжди радо приймали до праці, адже вони вважалися добрими господарями.

Вже з перших років перебування Франтішек Ржегорж глибоко зацікавився місцевою народною культурою, розшукував і вивчав літературу про Галичину. Він дуже ретельно вивчав побут, звичаї, народну медицину, демонологію, календар, фольклор українців, притому такі різні як бойків, гуцулів, лемків.

Проте для юного Франтішека знакову роль зіграло особисте знайомство в 1879 році із відомим чеським ученим, етнографом, мандрівником, колекціонером, меценатом, активним прихильником всього прогресивного і популяризатором науки Войтєхом Напрстеком (1826- 1894), яке потім визначило все його подальше життя. Напрстек був засновником Чеського промислового музею в Празі і прихильником слов’янської культури. Тому дуже швидко зумів захопити юного Франтішека і саме під його впливом той почав збирати східно-галицьку етнографічну колекцію. Більшість коштів на збирання культурної спадщини для Чеського промислового музею надавало подружжя Напрстеків. Проте в 1891 році і чеське товариство “Svátobor” виділило йому наукову стипендію в сумі 150 золотих ринських спеціально для дослідження української народної культури.

Із особисто зібраних ним етнографічних колекцій був створений окремий український відділ. Колекція Ржегоржа налічує близько 1200 зразків етнографічних матеріалів, серед яких виділяється, зокрема, збірка гуцульської народної культури і зараз вона знаходиться в Етнографічному відділі Національного музею в Празі. За допомогою українських друзів він своїм коштом зібрав українську бібліотечку, яку подарував Національному музею у Празі. В1890 році музей подарував бібліотеці львівської «Просвіти» книжки, які зберігалися там із зазначенням його імені. Пізніше колекцію було передано бібліотеці Наукового товариства ім. Т. Шевченка. А свою багату особисту бібліотеку чеської літератури він подарував товариству "Просвіта", за що єдиний з іноземців в 1895 році удостоївся звання почесного члена товариства. Передана згодом Науковому товариству імені Шевченка, вона тепер зберігається у фондах Львівської національної наукової бібліотеки імені В.Стефаника НАН України До кола його наукових зацікавлень входила переважно рівнинна область Галичини, хоча не оминув він своєю увагою і таку неймовірно цікаву як для дослідника – гірську частину Карпат, населену гуцулами та бойками. Звичайно, що вражає географія, куди ступала нога дослідника української спадщини. От хоча би побіжно перелік тих місцевостей, де він особисто побував і зробив світлини. До речі, фотоапарат для цього він позичив у Володимира Шухевича. Це майже весь Жидачівський район, у Косові, Дорі, Микуличині, Жаб’є-Ільчі, в околицях Долини, Городенки, Калуша, Львова, Стрия, Тернополя, Товмача. А ще ж скільки сіл ним було сходжено…

16 грудня – 160 років від дня народження чеського етнографа, перекладача, дослідника українського народного побуту, народної медицини і фольклору в Галичині Франтішека Рже́горжа (чеськ. František Řehoř, 1857 - 1899).

Він народився в родині селянина Йозефа Ржегоржа в селі Стєжери (Stěžery) поблизу міста Градець-Кралове в Чехії. Проте в липні 1877 року, після того, як Франтішек закінчив реальну гімназію, батько з родиною в пошуках праці перебрався на Галичину. Вони орендували маєток Грабник в селі Вовків біля Львова (нині Пустомитівський район), що належав львівському монастирю сестер-бенедиктинок. На той час люди в пошуках кращого життя також шукали вигіднішого місця. А так як Галичина входила до великої Австро-Угорської монархії, то чехів завжди радо приймали до праці, адже вони вважалися добрими господарями.

Вже з перших років перебування Франтішек Ржегорж глибоко зацікавився місцевою народною культурою, розшукував і вивчав літературу про Галичину. Він дуже ретельно вивчав побут, звичаї, народну медицину, демонологію, календар, фольклор українців, притому такі різні як бойків, гуцулів, лемків.

Проте для юного Франтішека знакову роль зіграло особисте знайомство в 1879 році із відомим чеським ученим, етнографом, мандрівником, колекціонером, меценатом, активним прихильником всього прогресивного і популяризатором науки Войтєхом Напрстеком (1826- 1894), яке потім визначило все його подальше життя. Напрстек був засновником Чеського промислового музею в Празі і прихильником слов’янської культури. Тому дуже швидко зумів захопити юного Франтішека і саме під його впливом той почав збирати східно-галицьку етнографічну колекцію. Більшість коштів на збирання культурної спадщини для Чеського промислового музею надавало подружжя Напрстеків. Проте в 1891 році і чеське товариство “Svátobor” виділило йому наукову стипендію в сумі 150 золотих ринських спеціально для дослідження української народної культури.

Із особисто зібраних ним етнографічних колекцій був створений окремий український відділ. Колекція Ржегоржа налічує близько 1200 зразків етнографічних матеріалів, серед яких виділяється, зокрема, збірка гуцульської народної культури і зараз вона знаходиться в Етнографічному відділі Національного музею в Празі. За допомогою українських друзів він своїм коштом зібрав українську бібліотечку, яку подарував Національному музею у Празі. В1890 році музей подарував бібліотеці львівської «Просвіти» книжки, які зберігалися там із зазначенням його імені. Пізніше колекцію було передано бібліотеці Наукового товариства ім. Т. Шевченка. А свою багату особисту бібліотеку чеської літератури він подарував товариству "Просвіта", за що єдиний з іноземців в 1895 році удостоївся звання почесного члена товариства. Передана згодом Науковому товариству імені Шевченка, вона тепер зберігається у фондах Львівської національної наукової бібліотеки імені В.Стефаника НАН України До кола його наукових зацікавлень входила переважно рівнинна область Галичини, хоча не оминув він своєю увагою і таку неймовірно цікаву як для дослідника – гірську частину Карпат, населену гуцулами та бойками. Звичайно, що вражає географія, куди ступала нога дослідника української спадщини. От хоча би побіжно перелік тих місцевостей, де він особисто побував і зробив світлини. До речі, фотоапарат для цього він позичив у Володимира Шухевича. Це майже весь Жидачівський район, у Косові, Дорі, Микуличині, Жаб’є-Ільчі, в околицях Долини, Городенки, Калуша, Львова, Стрия, Тернополя, Товмача. А ще ж скільки сіл ним було сходжено…

Колекція світлин, яка зберігається в музеї Напрстека і до сьогодні має неприминущу цінність для дослідників. У 1999 році Мілена Сецка підготувала повну збірку фотодокументів, яка включила 553 світлини і яку видав Напрстків музей у Празі на СD-RОМ як додаток до часопису Annalsofthe Náprstek Museum. Ця збірка фотографій Ржегоржа має велику документальну цінність як історичне та етнографічне джерело унікальне свідоцтво того часу.

Він мав добру спостережливість, умів виділити деталі, а наполегливість та вивчення наукової літератури дали йому змогу зібрати величезну кількість матеріалів, які він потім ретельно опрацював. Ржегорж прагнув якомога детальніше задокументувати галицько-українську народну культуру, тому він не лише писав про неї, збирав етнографічну колекцію, але й фотографував і навіть робив замальовки окремих предметів. З його спадщини у Меморіалі народної письменності в Празі на Страгові знаходяться виписки з літератури, нотатки з терену, невеликі малюнки, наприклад, фрагменти будинків, інтер’єрів, господарського реманенту, прикрас, візерунків писанок тощо. 
А ще в нього був талант в доступній формі доносити це до читача, що також дуже важливо. Про це можна пересвідчитись, так як деякі з його праць представлені на сторінках Збруча.

У коло його зацікавлень потрапили описи близько 40 різних свят або днів, які відзначалися народними традиціями чи певними обрядами магічного характеру, що мали забезпечити успіхи в господарюванні та в особистому житті людей. І що важливо, що йому вдалося за короткий час через етнографічні дослідження познайомити освічену Європу із справжнім життям мешканців найсхіднішого регіону монархії Габсбурґів. А так як він володів десятьма іноземними мовами, то це для нього було не складно.

Звичайно, що йому одному би не вдалося стільки всього осягнути. Але він мав ще й добрий талант організатора і дипломата, який вмів переконувати. Тому під час свого перебування в Галичині налагодив особисті контакти з галицькими та буковинськими українцями – редакторами, вчителями, письменниками, священнослужителями.

Як на той час без сучасних засобів зв’язку йому вдалося залучити 35 коресподентів, які йому допомагали збирати, описувати і надсилали йому всі ці народні скарби. Зустрічався і листувався із такими знаковими в українській культурі науковцями і письменниками, як Іваном Франком, Михайлом Павликом, Володимиром Шухевичем, Ольгою Кобилянською, Осипом Маковеєм, Євгенією Ярошинською, Володимиром Гнатюком, Володимиром Шухевичем, Наталею Кобринською, Денисом Лукіяновичем, Іваном Белеєм. 
З інтелектуалом і поліглотом, знавцем слов’янських мов Іваном Франком то була багаторічна і дуже конструктивна співпраця, яка потребує окремої розвідки. До речі, вони спілкувались і переписувались чеською мовою.

Проте не тільки науковими дослідженнями цікавився цей чоловік. Він ще й був досить практичний. Саме з його ініціативи велика група галицьких і буковинських українців відвідала у Празі в 1891 році Крайову ювілейну та у 1895 році Етнографічну виставки. А це ж завжди є дуже непростою справою, так як вимагає великих коштів. Він зумів їх знайти, аби українці змогли побувати на таких заходах, адже такі поїздки відкривають світ і звичайно, що на таких міжнародних зібраннях зав’язуються особисті контакти між вченими.
А ще цей діяльний чеських науковець клопотався про те, аби налагодити торгівлю між українцями і чехами. Він привозив зразки чеських товарів і розсилав їх по крамницях Галичини.

Він і справді був найпершим представником України в Європі і дуже серйозно прилучився, аби українську культуру знали в Європі, і в Чехії зокрема. Цей чоловік один, звичайно запросивши до співпраці небайдужих і освічених українців, стільки зробив аби нас, українську культуру знали у світі, що таки заслуговує на нашу повагу до його подвижницької праці.

У чеських енциклопедичних виданнях та періодичній пресі опублікував велику кількість статей з українознавства, зокрема розвідки й матеріали про українське студентське товариство «Січ» у Відні, Руську видавничу спілку у Львові, 100-літній ювілей «Енеїди» 1. Котляревського, про І. Головацького, М. Шашкевича, відгук на видання творів Т. Шевченка. А ще він підготував понад 160 українознавчих гасел і статей для енциклопедичного "Наукового словника Я.Отта"(«Ottův slovník naučný»), які він готував з допомогою українських учених про історію та культуру українців Галичини

Він є автором понад 170 праць і статей, які були надруковані у чеських, українських і польських збірниках, часописах, зокрема й у такому поважному журналі, як Slovanský přehled і газетах, про народні звичаї українського населення Галичини. Серед них «Календарик з народного життя бойків», «Календарик з народного життя лемків», «Русинське весілля лемків у Карпатах», «Народне лікування галицьких малорусів», «Гуцули», «З етнографічного природознавства Галицької Русі», «Новий рік на Галицькій Русі», «Квітна неділя», «Русинські гаївки», «Маріянські дні русинів Галичини», «Задушки», «Пан і селянин у русинському селі в Галичині», «Шлюб», «Поклін у пана», «На русинській верховині у Галичині», «Русинський загородник», «Мазник». Вже тільки перелік цих назв показує, яке широке коло зацікавлень з життя українців було в цього чоловіка.

А ще він встигав робити ілюстрації до українських періодичних видань, зокрема, тісно співпрацював з часописом “Зоря”. Він був щирим прихильник українського відродження і все що міг, то робив для цього. За цю подвижницьку діяльність пізніші дослідники справедливо називали Франтішека Ржегоржа «апостолом слов’янського єднання»

Проте в 1890 році від такої напруженої праці він важко захворів і повернувся до Чехії. Але вже наступного року знову повернувся на Галичину, в село Зарогізно біля Жидачева, де його сестра з чоловіком купили маєток. В тому ж році він відвідав село Тисів (нині відноситься до Болехівської міської ради), де досліджував реліктові залишки патріархальщини. А в сусідньому Болехові зустрічався з Наталею Кобринською, яка на той час там жила. І залишив світлини про ті відвідини.

Проте через погіршення стану здоров’я в 1893 році був змушений на довший час їхати на лікування до Праги. Але і в столиці він продовжував свої етнографічні дослідження, тому в своїх листах він завжди вказував свою адресу так: «Прага, Злата вулічка 9. Русинське консульство». Україністика стала справою всього його життя.

Ф.Ржегорж був дійсним членом Наукового товариства ім.Шевченка (1895), товариств “Просвіта” (1891) і “Чеська беседа” (1879) у Львові, Чеського музею (1894).

Проте мрії повернутися в рідну для нього Галичину його не покидали. І як тільки він трохи підлікувався, то в 1899 році здійснює ще одну, і як покаже час, вже останню етнографічну поїздку. Проте навіть будучи вже зовсім хворим, він ще відвідав Львів і Чернівці.
 
Коли він повертався до Чехії, його галицькі друзі не знали, що прощаючись з ним, вони прощаються назавжди.
Після важкої недуги відійшов у вічність 6 жовтня 1899 року у Празі, де й спочиває на Ольшанському цвинтарі в кварталі № IV, відсік 9, могила 12.

Проте для нас, насамперед, найважливіші і найцікавіші сторінки його зв’язків з Чернівцями і Буковиною. Чи то тому, що ті контакти були з освіченим жінками, які не тільки йому допомагали у справах, але що важливо, добре його розуміли і зворушливо піклувалися про його здоров’я.

Насамперед звернемось до спілкування Ржегоржа з Ольгою Кобилянською. Він цінував її творчість і невтомнопопуляризував в європейській літературі, чеській зокрема. Статтю про Ольгу Кобилянську він надрукував у енциклопедичному чеському словникові «Ottov slovnik naucny» за 1899 рік, т. XIV, стор. 475. Для письменниці то було важливо. Про це вона пізніше напише у великій автобіографії «Про себе саму» на прохання професора Степана Смаль-Стоцького: «Забула завважити, що мене чеський етнограф Франтішек Ржегорж вписав… в чеський конвертаційний лексикон».

Збереглося, хоч і не численне, проте дуже важливе для розуміння їхніх стосунків і власне життя тієї доби назагал, листування п.Ржегоржа із письменницею. В 5 томі повного видання творів Ольги Кобилянської подано 8 листів, хоча очевидно, що їх було більше. Всі листи до Ржегоржа зберігаються в празькому літературному архіві Національного музею.

Листування було не надто регулярне, але при тому дуже щире і конструктивне, що було пов’язано із зайнятістю Ольги Кобилянської і хворобою Ржегоржа, і через його від’їзди до Праги на лікування. Він познайомився, очевидно, з нею через її публікації у львівських часописах і одразу запросив до співпраці: збирати для чеського музею Напрстків у Празі зразки буковинського народного одягу та прикладного мистецтва.

Перший опублікований лист, датований 3 жовтня 1893 року, який п.Ольга відписала до нього: «Доперва від Вас самих довідалася я, що Ви хорували так сильно… Желаю Вам з щирого серця якнайскорішого поздоровлення, а заразом і витривалості і сили. З збіркою герданів і гуцульських вишивок займуся дуже охотно». (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С.261.). Мабуть Ржегорж мав намір приїхати на Буковину до п.Ольги, так як в цьому ж році, але вже через місяць, у своєму листі до нього вона відписала: «Тішимося щиро, що зможемо Вас, може, і у себе на Буковині повітати; та додержіть лише слова! Приїдьте» (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С.262.).

Попри всі клопоти і негаразди, вони знаходили час, аби надіслати і потішити одне одного новими виданнями, особливо тими, які потребували до праці, слідкували за літературними новинками. В листі від 28 лютого 1894 року Ольга Кобилянська пише: «Лист Ваш і часописи чеські одержала я і дякую сердечно за них; вони справили мені дійсну радість… Подяку за гердани і гроші я також одержала. Вашу працю буду читати, хоть і не буду всього розуміти. Дякую Вам ще раз щиро за прислання «Svetozora» – се мене дуже і дуже тішило. Книжки, котрі бажаєте, буду всією силою старатися роздобути і післати Вам…» (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С.263.).

Франтішек Ржегорж належав до вузького кола людей, з якими Ольга Кобилянська була відвертою. Свідченням цього є її ґрунтовний лист від 17 січня 1898 року, в якому вона подала все своє життя, всі свої клопоти і своє місце в цьому світі та літературі. А завершує дуже щирими словами: «Єсли я зможу Вам надалі чим служити, якими книгами, або чим-небудь,то прошу звертайтесь лиш до мене, я з великою радістю сповню все, – а може я прецінь заїду раз вже в золоту Прагу, тогди пофатигую [потурбую] Вас показати мені найкращі її власності» (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С.318.). То треба знати Ольгу Кобилянську, аби вона була така відкрита і така щира в своїх побажаннях допомогти. Зазвичай вона була замкнута і дуже рідко йшла на відкриту бесіду, майже нікуди не виїздила, про що власне й сама пише в листі. Саме з Ржегоржем вона любила довго бесідувати хоча би за допогою листів. Мабуть щось було в цьому чоловікові таке, що викликало в неї довіру. Дуже важливим для їхньої співпраці та й дуже скромного становища цих великих людей, які трудилися на розвій культури українського народу є лист Кобилянської до Ржегоржа від 24 квітня 1899 року: «Люблю зараз довше побалакати, та й через тоє відкладала я все писання, аж не настала весна. Прийміть про теє хоть і пізно, але щиру подяку за Вашу старанність і прихильність для руського народу, його літератури і його діячів. Дай боже, щоби ми, русини, могли ще довго та довго Вами тішитися і могли Вам з щирого серця дякувати, як я Вам тепер дякую.

Чи не будете мали охоту загостити сього року і до Буковини? Вже давно обіцяли Ви се мені, а як будете в Галичині, то до нас вже недалеко». І тут же викладає дуже важливі для неї і її творчості моменти: «Ваш зошит «Slovnika naucneho», висоповажний пане, незвичайно придався мені, я подалася о стипендію, виписаною від Міністерства освіти і культури, для артистів (літератів, малярів і композиторів) всіх країв австрійських, то є для кожного краю є осібна стипендія. Я мусіла до подання приложити всі свої письма і всякі критичні замітки, які досі появилися про мої праці. Що «Slovnik naucny» прийняв мене в свій об’єм, се для мене дуже почесно; і я горда на теє, а то все маю я Вам завдячувати.

Я маю до Вас, висоповажний пане, дуже велику просьбу. Приходжу я з нею до Вас, як до щирого приятеля і прошу дуже не беріть се мені за зле, що так свобідно вискажу Вам ту просьбу…. І от я звертаюся до Вас, високоповажаний пане, з просьбою уділити мені впливу Вашої високоповажної, загально так похитуваної особи, і – звернутись до нього [проф. Ягича], щоб був ласкавий зайнятись моєю справою остільки, щоб вона: 1) пішла скорше, як можливо, ще сього року, а 2) щоб моя просьба о уділення самої самої стипендії не випала безхосенно…. Між слов’янами не маю я там до кого звернутись – тож звертаюся я з довір’ям до Вас, високоповажний пане, як до щирого слов’янина і прошу Вас – єсли се Вам можливо і не справить прикості, бути ласкавим і не відмовити мою велику просьбу…лиш боюся дуде, щоби я не стала отсею справою для Вас тягарем і прикрістю.

Може, я колись відвдячуся Вам своїми скромними силами за Вашу поміч» (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С. 402-404).

Стипендія складала 400-500 франків, то була дуже посутня сума на той час. І вона вже планує на ті кошти поїхати до Відня та Мюнхена, про що ділиться з Ольгою Франко, аби трохи «літератці» побачити світу. І треба сказати, що Франтішек, навіть будучи вже зовсім хворим, таки допоміг Ользі в її справі і ще встиг приїхати в Чернівці. Про це потверджує лист самої Кобилянської від 15 липня 1899 року: «Ржегорж був у нас. Приїхав 11, а від‘їхав 14. Він дуже вже слабенький. Мав щастя з нас, жінок, ми йому дуже много при закупні різних речей помагали, та й рятували, а наостанку я все йому попакувала сама. Лук‘янович забив скриню та й відвіз його враз з його здобутками буковинськими на дверець. Дуже радувався нашим воздухом…» (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С.419). Зустріч відбулася в помешканні Ольги Кобилянської за адресою Neue Weltgasse, 61 (вулиця Новий Світ, 61) (нині це вулиця Шевченка, 83).

Як виявилось, то таки була остання зустріч, бо вже в жовтні вона сповіщає Денису Лук‘яновичу, «що бідний Ржегорж вже помер». А вже пізніше, в грудні цього року в листі до того ж Лук‘яновича сама ж і відповідає про їхні теплі людські взаємини: «В Празі хорував лиш кілька днів. В мене осталось якесь потайне задоволення, що ми – і Ви, і я – так про нього дбали. Ся дрібонька смутна пам‘ятка лишиться нам на ціле життя. Прощаючись з ним, я знала, що не побачу його більше» (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С.438).

Ще однією адресаткою на Буковині була письменниця і вчителька Євгенія Ярошинська. Листування між Ржегоржем і Ярошинською тривало більше 10 років і на сьогодні в літературному фонді Праги зберігається 20 таких листів. Письменниця на його прохання надсилала йому зразки буковинських вишивок, вироби народного мистецтва, розповідала про вартісні для нього культурно - освітні імпрези. А Ярошинська, як і п.Ольга, зворушливо турбувалася про його здоров’я. Про що свідчить лист до нього від 8 липня 1890 року: «Велику втіху справило мені Ваше поважане письмо, з котрого довідала-м ся, що з Вашим, для всіх русинів дорогим, здоров’ям ліпше стоїть. Сеся новина справила мені дуже велику приятність.

Я ще й сегодня готова подати Вам всяку в моїх силах лежачу поміч до Ваших описань наших буковинських вишивань, лиш прошу мені сказати. Як то учинити ма. Для звеличення мого народу рада б я також бодай чимсь причинитись» (Ярошинська Є. Твори. – К.: Дніпро, 1963. – С.388-389.).

І вже пізніше, 23 липня 1897 року: «Дуже мені Вас жаль, що Ви все хоруєте, але, може, там, в лісах, віднайдете своє нам всім дороге здовлє, щоби ще довгі літа жити для слави свого і нашого народу. Сего бажаю не лиш я, а всі русини з щирого серця» (Ярошинська Є. Твори. – К.: Дніпро, 1963. – С. 211.).

Важливим для Ржегоржа мабуть, був і той факт, що саме освічені жінки по-справжньому цінували його працю. В листі від 15 лютого 1892 року Ярошинська пише: «Тішить мене, що Ваша праця приносить такі добрі плоди і що Ви причинилися до того, аби про наш бідний нарід довідалися і інші народи. Честь Вам за те і слава, що взяли-сьте-ся до сеї праці, котра хоч утяжлива, то все учинить Ваше ім’я славним на цілий слов’янський світ». (Ярошинська Є. Твори. – К.: Дніпро, 1963. – С. 397.).

А пан Ржегорж таки допоміг письменниці з поїздкою до Праги. Вона  за його допомоги перебувала в родині Напрстків.

 Колекція світлин, яка зберігається в музеї Напрстека і до сьогодні має неприминущу цінність для дослідників. У 1999 році Мілена Сецка підготувала повну збірку фотодокументів, яка включила 553 світлини і яку видав Напрстків музей у Празі на СD-RОМ як додаток до часопису Annalsofthe Náprstek Museum. Ця збірка фотографій Ржегоржа має велику документальну цінність як історичне та етнографічне джерело унікальне свідоцтво того часу.

Він мав добру спостережливість, умів виділити деталі, а наполегливість та вивчення наукової літератури дали йому змогу зібрати величезну кількість матеріалів, які він потім ретельно опрацював. Ржегорж прагнув якомога детальніше задокументувати галицько-українську народну культуру, тому він не лише писав про неї, збирав етнографічну колекцію, але й фотографував і навіть робив замальовки окремих предметів. З його спадщини у Меморіалі народної письменності в Празі на Страгові знаходяться виписки з літератури, нотатки з терену, невеликі малюнки, наприклад, фрагменти будинків, інтер’єрів, господарського реманенту, прикрас, візерунків писанок тощо. 
А ще в нього був талант в доступній формі доносити це до читача, що також дуже важливо. Про це можна пересвідчитись, так як деякі з його праць представлені на сторінках Збруча.

У коло його зацікавлень потрапили описи близько 40 різних свят або днів, які відзначалися народними традиціями чи певними обрядами магічного характеру, що мали забезпечити успіхи в господарюванні та в особистому житті людей. І що важливо, що йому вдалося за короткий час через етнографічні дослідження познайомити освічену Європу із справжнім життям мешканців найсхіднішого регіону монархії Габсбурґів. А так як він володів десятьма іноземними мовами, то це для нього було не складно.

Звичайно, що йому одному би не вдалося стільки всього осягнути. Але він мав ще й добрий талант організатора і дипломата, який вмів переконувати. Тому під час свого перебування в Галичині налагодив особисті контакти з галицькими та буковинськими українцями – редакторами, вчителями, письменниками, священнослужителями.

Як на той час без сучасних засобів зв’язку йому вдалося залучити 35 коресподентів, які йому допомагали збирати, описувати і надсилали йому всі ці народні скарби. Зустрічався і листувався із такими знаковими в українській культурі науковцями і письменниками, як Іваном Франком, Михайлом Павликом, Володимиром Шухевичем, Ольгою Кобилянською, Осипом Маковеєм, Євгенією Ярошинською, Володимиром Гнатюком, Володимиром Шухевичем, Наталею Кобринською, Денисом Лукіяновичем, Іваном Белеєм. 
З інтелектуалом і поліглотом, знавцем слов’янських мов Іваном Франком то була багаторічна і дуже конструктивна співпраця, яка потребує окремої розвідки. До речі, вони спілкувались і переписувались чеською мовою.

Проте не тільки науковими дослідженнями цікавився цей чоловік. Він ще й був досить практичний. Саме з його ініціативи велика група галицьких і буковинських українців відвідала у Празі в 1891 році Крайову ювілейну та у 1895 році Етнографічну виставки. А це ж завжди є дуже непростою справою, так як вимагає великих коштів. Він зумів їх знайти, аби українці змогли побувати на таких заходах, адже такі поїздки відкривають світ і звичайно, що на таких міжнародних зібраннях зав’язуються особисті контакти між вченими.
А ще цей діяльний чеських науковець клопотався про те, аби налагодити торгівлю між українцями і чехами. Він привозив зразки чеських товарів і розсилав їх по крамницях Галичини.

Він і справді був найпершим представником України в Європі і дуже серйозно прилучився, аби українську культуру знали в Європі, і в Чехії зокрема. Цей чоловік один, звичайно запросивши до співпраці небайдужих і освічених українців, стільки зробив аби нас, українську культуру знали у світі, що таки заслуговує на нашу повагу до його подвижницької праці.

У чеських енциклопедичних виданнях та періодичній пресі опублікував велику кількість статей з українознавства, зокрема розвідки й матеріали про українське студентське товариство «Січ» у Відні, Руську видавничу спілку у Львові, 100-літній ювілей «Енеїди» 1. Котляревського, про І. Головацького, М. Шашкевича, відгук на видання творів Т. Шевченка. А ще він підготував понад 160 українознавчих гасел і статей для енциклопедичного "Наукового словника Я.Отта"(«Ottův slovník naučný»), які він готував з допомогою українських учених про історію та культуру українців Галичини

Він є автором понад 170 праць і статей, які були надруковані у чеських, українських і польських збірниках, часописах, зокрема й у такому поважному журналі, як Slovanský přehled і газетах, про народні звичаї українського населення Галичини. Серед них «Календарик з народного життя бойків», «Календарик з народного життя лемків», «Русинське весілля лемків у Карпатах», «Народне лікування галицьких малорусів», «Гуцули», «З етнографічного природознавства Галицької Русі», «Новий рік на Галицькій Русі», «Квітна неділя», «Русинські гаївки», «Маріянські дні русинів Галичини», «Задушки», «Пан і селянин у русинському селі в Галичині», «Шлюб», «Поклін у пана», «На русинській верховині у Галичині», «Русинський загородник», «Мазник». Вже тільки перелік цих назв показує, яке широке коло зацікавлень з життя українців було в цього чоловіка.

А ще він встигав робити ілюстрації до українських періодичних видань, зокрема, тісно співпрацював з часописом “Зоря”. Він був щирим прихильник українського відродження і все що міг, то робив для цього. За цю подвижницьку діяльність пізніші дослідники справедливо називали Франтішека Ржегоржа «апостолом слов’янського єднання»

Проте в 1890 році від такої напруженої праці він важко захворів і повернувся до Чехії. Але вже наступного року знову повернувся на Галичину, в село Зарогізно біля Жидачева, де його сестра з чоловіком купили маєток. В тому ж році він відвідав село Тисів (нині відноситься до Болехівської міської ради), де досліджував реліктові залишки патріархальщини. А в сусідньому Болехові зустрічався з Наталею Кобринською, яка на той час там жила. І залишив світлини про ті відвідини.

Проте через погіршення стану здоров’я в 1893 році був змушений на довший час їхати на лікування до Праги. Але і в столиці він продовжував свої етнографічні дослідження, тому в своїх листах він завжди вказував свою адресу так: «Прага, Злата вулічка 9. Русинське консульство». Україністика стала справою всього його життя.

Ф.Ржегорж був дійсним членом Наукового товариства ім.Шевченка (1895), товариств “Просвіта” (1891) і “Чеська беседа” (1879) у Львові, Чеського музею (1894).

Проте мрії повернутися в рідну для нього Галичину його не покидали. І як тільки він трохи підлікувався, то в 1899 році здійснює ще одну, і як покаже час, вже останню етнографічну поїздку. Проте навіть будучи вже зовсім хворим, він ще відвідав Львів і Чернівці.

Коли він повертався до Чехії, його галицькі друзі не знали, що прощаючись з ним, вони прощаються назавжди.
Після важкої недуги відійшов у вічність 6 жовтня 1899 року у Празі, де й спочиває на Ольшанському цвинтарі в кварталі № IV, відсік 9, могила 12.

Проте для нас, насамперед, найважливіші і найцікавіші сторінки його зв’язків з Чернівцями і Буковиною. Чи то тому, що ті контакти були з освіченим жінками, які не тільки йому допомагали у справах, але що важливо, добре його розуміли і зворушливо піклувалися про його здоров’я.

Насамперед звернемось до спілкування Ржегоржа з Ольгою Кобилянською. Він цінував її творчість і невтомнопопуляризував в європейській літературі, чеській зокрема. Статтю про Ольгу Кобилянську він надрукував у енциклопедичному чеському словникові «Ottov slovnik naucny» за 1899 рік, т. XIV, стор. 475. Для письменниці то було важливо. Про це вона пізніше напише у великій автобіографії «Про себе саму» на прохання професора Степана Смаль-Стоцького: «Забула завважити, що мене чеський етнограф Франтішек Ржегорж вписав… в чеський конвертаційний лексикон».

Збереглося, хоч і не численне, проте дуже важливе для розуміння їхніх стосунків і власне життя тієї доби назагал, листування п.Ржегоржа із письменницею. В 5 томі повного видання творів Ольги Кобилянської подано 8 листів, хоча очевидно, що їх було більше. Всі листи до Ржегоржа зберігаються в празькому літературному архіві Національного музею.

Листування було не надто регулярне, але при тому дуже щире і конструктивне, що було пов’язано із зайнятістю Ольги Кобилянської і хворобою Ржегоржа, і через його від’їзди до Праги на лікування. Він познайомився, очевидно, з нею через її публікації у львівських часописах і одразу запросив до співпраці: збирати для чеського музею Напрстків у Празі зразки буковинського народного одягу та прикладного мистецтва.

Перший опублікований лист, датований 3 жовтня 1893 року, який п.Ольга відписала до нього: «Доперва від Вас самих довідалася я, що Ви хорували так сильно… Желаю Вам з щирого серця якнайскорішого поздоровлення, а заразом і витривалості і сили. З збіркою герданів і гуцульських вишивок займуся дуже охотно». (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С.261.). Мабуть Ржегорж мав намір приїхати на Буковину до п.Ольги, так як в цьому ж році, але вже через місяць, у своєму листі до нього вона відписала: «Тішимося щиро, що зможемо Вас, може, і у себе на Буковині повітати; та додержіть лише слова! Приїдьте» (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С.262.).

Попри всі клопоти і негаразди, вони знаходили час, аби надіслати і потішити одне одного новими виданнями, особливо тими, які потребували до праці, слідкували за літературними новинками. В листі від 28 лютого 1894 року Ольга Кобилянська пише: «Лист Ваш і часописи чеські одержала я і дякую сердечно за них; вони справили мені дійсну радість… Подяку за гердани і гроші я також одержала. Вашу працю буду читати, хоть і не буду всього розуміти. Дякую Вам ще раз щиро за прислання «Svetozora» – се мене дуже і дуже тішило. Книжки, котрі бажаєте, буду всією силою старатися роздобути і післати Вам…» (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С.263.).

Франтішек Ржегорж належав до вузького кола людей, з якими Ольга Кобилянська була відвертою. Свідченням цього є її ґрунтовний лист від 17 січня 1898 року, в якому вона подала все своє життя, всі свої клопоти і своє місце в цьому світі та літературі. А завершує дуже щирими словами: «Єсли я зможу Вам надалі чим служити, якими книгами, або чим-небудь,то прошу звертайтесь лиш до мене, я з великою радістю сповню все, – а може я прецінь заїду раз вже в золоту Прагу, тогди пофатигую [потурбую] Вас показати мені найкращі її власності» (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С.318.). То треба знати Ольгу Кобилянську, аби вона була така відкрита і така щира в своїх побажаннях допомогти. Зазвичай вона була замкнута і дуже рідко йшла на відкриту бесіду, майже нікуди не виїздила, про що власне й сама пише в листі. Саме з Ржегоржем вона любила довго бесідувати хоча би за допогою листів. Мабуть щось було в цьому чоловікові таке, що викликало в неї довіру. Дуже важливим для їхньої співпраці та й дуже скромного становища цих великих людей, які трудилися на розвій культури українського народу є лист Кобилянської до Ржегоржа від 24 квітня 1899 року: «Люблю зараз довше побалакати, та й через тоє відкладала я все писання, аж не настала весна. Прийміть про теє хоть і пізно, але щиру подяку за Вашу старанність і прихильність для руського народу, його літератури і його діячів. Дай боже, щоби ми, русини, могли ще довго та довго Вами тішитися і могли Вам з щирого серця дякувати, як я Вам тепер дякую.

Чи не будете мали охоту загостити сього року і до Буковини? Вже давно обіцяли Ви се мені, а як будете в Галичині, то до нас вже недалеко». І тут же викладає дуже важливі для неї і її творчості моменти: «Ваш зошит «Slovnika naucneho», висоповажний пане, незвичайно придався мені, я подалася о стипендію, виписаною від Міністерства освіти і культури, для артистів (літератів, малярів і композиторів) всіх країв австрійських, то є для кожного краю є осібна стипендія. Я мусіла до подання приложити всі свої письма і всякі критичні замітки, які досі появилися про мої праці. Що «Slovnik naucny» прийняв мене в свій об’єм, се для мене дуже почесно; і я горда на теє, а то все маю я Вам завдячувати.

Я маю до Вас, висоповажний пане, дуже велику просьбу. Приходжу я з нею до Вас, як до щирого приятеля і прошу дуже не беріть се мені за зле, що так свобідно вискажу Вам ту просьбу…. І от я звертаюся до Вас, високоповажаний пане, з просьбою уділити мені впливу Вашої високоповажної, загально так похитуваної особи, і – звернутись до нього [проф. Ягича], щоб був ласкавий зайнятись моєю справою остільки, щоб вона: 1) пішла скорше, як можливо, ще сього року, а 2) щоб моя просьба о уділення самої самої стипендії не випала безхосенно…. Між слов’янами не маю я там до кого звернутись – тож звертаюся я з довір’ям до Вас, високоповажний пане, як до щирого слов’янина і прошу Вас – єсли се Вам можливо і не справить прикості, бути ласкавим і не відмовити мою велику просьбу…лиш боюся дуде, щоби я не стала отсею справою для Вас тягарем і прикрістю.

Може, я колись відвдячуся Вам своїми скромними силами за Вашу поміч» (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С. 402-404).

Стипендія складала 400-500 франків, то була дуже посутня сума на той час. І вона вже планує на ті кошти поїхати до Відня та Мюнхена, про що ділиться з Ольгою Франко, аби трохи «літератці» побачити світу. І треба сказати, що Франтішек, навіть будучи вже зовсім хворим, таки допоміг Ользі в її справі і ще встиг приїхати в Чернівці. Про це потверджує лист самої Кобилянської від 15 липня 1899 року: «Ржегорж був у нас. Приїхав 11, а від‘їхав 14. Він дуже вже слабенький. Мав щастя з нас, жінок, ми йому дуже много при закупні різних речей помагали, та й рятували, а наостанку я все йому попакувала сама. Лук‘янович забив скриню та й відвіз його враз з його здобутками буковинськими на дверець. Дуже радувався нашим воздухом…» (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С.419). Зустріч відбулася в помешканні Ольги Кобилянської за адресою Neue Weltgasse, 61 (вулиця Новий Світ, 61) (нині це вулиця Шевченка, 83).

Як виявилось, то таки була остання зустріч, бо вже в жовтні вона сповіщає Денису Лук‘яновичу, «що бідний Ржегорж вже помер». А вже пізніше, в грудні цього року в листі до того ж Лук‘яновича сама ж і відповідає про їхні теплі людські взаємини: «В Празі хорував лиш кілька днів. В мене осталось якесь потайне задоволення, що ми – і Ви, і я – так про нього дбали. Ся дрібонька смутна пам‘ятка лишиться нам на ціле життя. Прощаючись з ним, я знала, що не побачу його більше» (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С.438).

Ще однією адресаткою на Буковині була письменниця і вчителька Євгенія Ярошинська. Листування між Ржегоржем і Ярошинською тривало більше 10 років і на сьогодні в літературному фонді Праги зберігається 20 таких листів. Письменниця на його прохання надсилала йому зразки буковинських вишивок, вироби народного мистецтва, розповідала про вартісні для нього культурно - освітні імпрези. А Ярошинська, як і п.Ольга, зворушливо турбувалася про його здоров’я. Про що свідчить лист до нього від 8 липня 1890 року: «Велику втіху справило мені Ваше поважане письмо, з котрого довідала-м ся, що з Вашим, для всіх русинів дорогим, здоров’ям ліпше стоїть. Сеся новина справила мені дуже велику приятність.

Я ще й сегодня готова подати Вам всяку в моїх силах лежачу поміч до Ваших описань наших буковинських вишивань, лиш прошу мені сказати. Як то учинити ма. Для звеличення мого народу рада б я також бодай чимсь причинитись» (Ярошинська Є. Твори. – К.: Дніпро, 1963. – С.388-389.).

І вже пізніше, 23 липня 1897 року: «Дуже мені Вас жаль, що Ви все хоруєте, але, може, там, в лісах, віднайдете своє нам всім дороге здовлє, щоби ще довгі літа жити для слави свого і нашого народу. Сего бажаю не лиш я, а всі русини з щирого серця» (Ярошинська Є. Твори. – К.: Дніпро, 1963. – С. 211.).

Важливим для Ржегоржа мабуть, був і той факт, що саме освічені жінки по-справжньому цінували його працю. В листі від 15 лютого 1892 року Ярошинська пише: «Тішить мене, що Ваша праця приносить такі добрі плоди і що Ви причинилися до того, аби про наш бідний нарід довідалися і інші народи. Честь Вам за те і слава, що взяли-сьте-ся до сеї праці, котра хоч утяжлива, то все учинить Ваше ім’я славним на цілий слов’янський світ». (Ярошинська Є. Твори. – К.: Дніпро, 1963. – С. 397.).

А пан Ржегорж таки допоміг письменниці з поїздкою до Праги. Вона за його допомоги перебувала в родині Напрстків.