Буковинський інтелектуальний календар ЖОВТЕНЬ 2018

4 жовтня – 150 років від дня народження філолога-славіста, літературознавця, мовознавця, фольклориста, письменника, громадського і політичного діяча, голови Наукового Товариства імені Т.Шевченка, професора Кирила Йосиповича Студинського (1868 – 1941)


Він народився в селі Кип’ячка біля Тернополя і походив із родини греко–католицького священика. Його батько був парохом церкви в рідному селі. Мати Вікторія була донькою о. Степана Качали – публіциста, історика, політика та громадського діяча, посла до Галицького сейму та віденського Райхсрату, одного з засновників товариств “Галицько-руська матиця”, “Просвіта” та НТШ імені Т.Шевченка, активного галицького народовця, який був активним учасником «Весни народів» – революції у Відні 1848 року. Студинські відігравали важливу роль у національно–культурному й політичному житті Галичини протягом XVIII–XX ст. Вони дали Україні цілу когорту видатних культурно–громадських, політичних і військових діячів, священиків, учителів, науковців, співаків, музикантів. Тому зрозуміло, що хлопчик виховувався в українському дусі і вже змалечку прилучився до активного громадського та наукового життя. 
Перші чотири класи він навчався в Тернопільській гімназії з польською мовою викладання. А вже пізніше родина відправила його до єдиної на той час української Академічної гімназії у Львові. Ще в гімназійні роки за сприянням Івана Франка, в 1886 році, він опублікував свою першу наукову розвідку під назвою "Дідівська мова", із словничком лірників-жебраків, який охоплював 300 слів. Вищу освіту розпочав студіював на в1887 році навчанням в Львівській духовній семінарії, де закінчив лише перші два роки навчання, а продовжив на філософському факультеті Львівського університету. Продовжив навчання на філософському факультеті Віденського університету як студент знаменитого славіста Ватрослава Яґіча, студентом якого став у жовтні 1891 році. Пізніше у Відні студіював філологічні дисципліни у професора В. Ягіча, академіка Петербурзької Академії наук (1891–1893). Під керівництвом визначного вченого–славіста у 1893 р. написав першу важливу наукову працю – “Огляд української літератури ХVI–XVII ст.” зі спеціальним оглядом "календарної справи", яка визначила головний напрямок діяльності Студинського – літературознавство.
В столиці відбулося подальше формування світогляду та політичної орієнтації Кирила Студинського. Впродовж року він перебував у складі місцевої віденської «Січі».
В 1894 році здобув титул доктора філософії.Після того стипендіат міністерства освіти ще вдосконалював свої знання з філології у Берліні, Києві та Петербурзі. Там працював цілий рік у бібліотеках та архівах. 

У цей же час сталися приємні події в його особистому житті. Він одружився з Леонтією Вахнянин, дочкою відомого культурно-громадського діяча Анатолія Вахнянина. 
 
В 1895 році повернувся до Львова, де викладав руську (українську) мову в гімназіях, співпрацював з науковимитовариствами. Два роки був на посаді доцента української літератури Ягеллонського університету в Кракові, а у 1900–1918 роках – професором Львівського університету ім. Цісаря Франца І. В 1918 році був ректором цього поважного університету. Також був членом найвищого керівного органу освіти Галичини – Крайової Шкільної Ради (1905–1914). 
І попри те не покидав своєї улюбленої наукової праці. Його дослідницький діапазон охоплював загальне мовознавство, слов’янську філологію, українську літературу, історію національного руху, взаємини із поляками та чехами, історію і філософію християнства, патрологію Церкви. 
Кирило Студинський автор понад 500 наукових праць з літературознавства, історії та фольклористики, в яких застосовував здебільшого соціологічний і порівняльний методи. Зокрема у працях з полемічної літератури: «Пересторога» (1895) «Пам'ятки полемічного письменства кін. XVI і поч. XVII в.» (1900) «Pierwszy występ literacki Pocieja» (1902) «Антіґрафе, полемічний твір М. Смотрицького » (1925) та ін.

З культурно-літературного руху в Галичині: («Geneza poetycznych utworów Markiana Szaszkiewicza» (1896, український переклад 1910), «Кореспонденція Якова Головацького» (2 т., 1905 — 1909), «Копітар і Зубрицький» (1918), «Матеріали до історії культурного життя в Галичині в 1795 — 1857 pp.» (1920) та ін.З фольклору: «Лірники» (1894)
Про зв'язки Галичини з Наддніпрянщиною: «До історії взаємин Галичини з Україною» (1906), «З листів П. Куліша до Ом. Партицького» (1908) й ін.

З української літератури 19 ст.: «Котляревський і Артемовський» (1901), «Літературні замітки» (1901), «В пятьдесятилітє смерти Т. Шевченка» (1911) та ін.
Про українсько-польські взаємини: «Польські конспірації серед руських питомців і духовенства в Галичині в роках 1831—1848» (1908), «Листи мін. Флоріяна Земялковського до єп. Івана Ступницького» (1908) й ін.
Серед цих праць такі важливі видання, які не втратили своєї цінності і до сьогодні: «Листи Куліша до Ом. Партицького з літ 1866–8» (Львів, 1908), «Анатоль Вахнянин. Листи до П. Куліша (1869)» (Львів, 1908), «До історії зв’язків Куліша з галичанами в pp. 1869–70» (Київ, 1927), «Слідами Куліша» (Львів, 1928), «Переписка П. Куліша з І. Пулюєм», «Перша зустріч Драгоманова з галицькими студентами (кінець червня 1871 p.)» (Київ, 1926), «Переписка Драгоманова з Вол. Навроцьким. З початків соціялістичного руху в Галичині (1871–1877)» (Київ, 1927), «Причинки до історії зв’язків Галичини з Україною в рр. 1860–1873» (Київ, 1928)


Кирило Студинський володів шістьма стародавніми та десятьма живими мовами

Писав він також художні твори та поезії, проте друкував їх здебільшого під псевдонімом. Його перу належать повість “Поема молодості” (1919) та мемуари, якими до цих пір послуговуються науковці.
Як чоловік діяльний, немало часу вділяв і для громадської та політичної діяльності. Так, Кирило Студинський був одним з керівних членів Християнсько-суспільної партії та співредактором її органу «Руслан», редактором видань товариства «Просвіта», головою "Учительської громади", очолював Філологічну секцію НТШ.
Коли Львів зайняла польська влада, то вимагала від пана професора скласти присягу на вірність Польщі. Однак він відмовився, за що був позбавлений посади професора університету та інтернований в табори. 
У 1921–1922 роках професор Студинський був головою тимчасового парламенту ЗУНР – Української Національної Ради, а в 1923–1932 роках –очолював Наукове Товариство ім. Т.Шевченка. 
Працював у комісії з укладання українського правопису, яка працювала в Харкові в 1928 році. У 1932 році академік Студинський одним із перших виступив з протестом проти голодомору в Україні.
Кругозір К.Студинського був надзвичайно широким, оскільки його хвилювали не лише місцеві галицькі проблеми, а й проблеми цілої України, яка в цей час переживала «голодні роки». Створений та очолений за кордоном Михайлом Грушевським «Комітет допомоги голодній Україні» мав свій Крайовий комітет у Галичині, котрий очолював саме Кирило Студинський.
Він намагався зрозуміти новий час і нову владу, хоча як показує досвід, інколи це буває надзвичайно складно. Ще в 1924 році він за посередництвом Михайла Грушевського, з яким перебував у добрих стосунках завжди, налагодив взаємини з урядом УРСР. Не могла не імпонувати голові НТШ і політика українізації. До того ж, його обрали академіком ВУАН і почали платити зарплату в... доларах США.
Тому і прихід радянської влади та розвиток української науки він зустрів прихильно. За ці симпатії Студинський зазнавав критики не лише від націоналістичних, а й від поміркованих українських політиків. Безліч пасквілів звалились на вченого зі світовим ім'ям. Проте ця співпраця для нього закінчилась також не дуже вдало. В 1933 року президія ВУАН вивела з числа своїх членів "ворогів трудящих мас" – галицьких науковців, в тому й числі Кирила Студинського, якого взагалі назвали "шпигуном польської дефензиви" (контррозвідки). Проте восени 1939 року більшовики про це вже "забули". 

Після своєрідної суспільної ізоляції Кирила Йосиповича було поновлено у членстві АН (1939). Незважаючи на роки, він знайшов сили і для організації навчального процесу, і для виконання депутатських обов'язків, і для офіційних поїздок до Москви, виступів у пресі, по радіо тощо.
Шукали в нього допомоги і старі друзі, які вже давно зазнали важких ударів долі, як от родина Грушевських, і нові жертви "визволеного краю". Кирило Студинський не складав рук. Чим він тільки не займався, аби полегшити людські долі. Пам'ятав про дружину Михайла Грушевського Марію та сестру Ганну й домігся для них пенсії. Клопотався у справі їх арештованої доньки Катерини. Підтримував вдову Осипа Маковея, Ольгу, в її потребах. Він максимально використовував свій вплив депутата і присвячував захисту нещасних багато часу, хоч не завжди це закінчувалось успіхом.
Суспільно–політична та наукова діяльність К. Студинського у період становлення радянської влади на західноукраїнських землях вражає: він входить в редколегію видання творів І. Я. Франка, заступник голови комітету для проведення 85–річного ювілею від дня народження Каменяра, входить до складу вченої ради Львівської філії бібліотеки АН УРСР, Інституту української літератури ім. Т. Г. Шевченка та Інституту мовознавства. І все це в один – 1940 рік. Кирило Йосипович продовжує займатися охороною пам’яток культури, зокрема він входить до комітету охорони та збереження історико–культурних, архітектурних і археологічних пам’ятників УРСР.
Студинський знову став професором Львівського університету, його проректором, деканом філологічного факультету, депутатом Народних Зборів Західної України, які він відкривав як найстарший віком обранець. Пізніше Кирила Студинського обрали депутатом Верховної Ради УРСР, академіком АН УРСР. Використовуючи своє становище, вчений не раз намагався допомагати людям в тих складних умовах. На цих постах врятував своїми клопотаннями багатьох українців від тюремного ув'язнення.
Допомагав усім, як і чим міг. Та коли невдовзі потому Кирила Студинського разом із сином Івана Франка Петром примусово вивезли радянські спецслужби, заступитися за них не було кому...
Життя цього поважного чоловіка завершилось дуже трагічно. Наприкінці червня 1941 року, під час втечі сталіністів зі Львова, більшовики вивезли депутата й академіка. За однією з версій, Студинського застрелили конвоїри під час бомбардування санітарного потягу біля Тернополя. Найімовірніше, його разом з Петром Франком, сином Івана Франка, НКВС заарештували та евакуювали за особистою вказівкою М. Хрущова та розстріляли у липні 1941 року, про що свідчить недавно знайдена шифрограма до наркома держбезпеки Меркулова. Сліди обох учених розшукують і досі. 
У нього в шлюбі народилося двоє дітей.
Дочка Ірина, яка в 1923 році вийшла заміж за одного із засновників «Пласту» – українського педагога, основоположника й організатора Пласту, доктора біологічних наук, дійсного члена НТШ, вчителя природознавства Академічної гімназії, професора Українського Таємного Університету, Львівського Державного Університету ім. І. Франка та вищих аґрономічних курсів у Львові Олександра Тисовського . Проте в 1944 році, коли радянські війська підійшли до Львова, він з родиною емігрує до Відня, де оселяється на постійно. Нещодавно тлінні останки Олександра Тисовського, його дружини та сина були перевезені з Відня до Львова, де урочисто перепоховані в криптах «Стіни пам'яті» меморіалу вояків УГА-УПА на Личаківському цвинтарі.
Син Юрій став відомим економістом, публіцистом, перекладачем. В довоєнні часи співпрацював зі щоденною газетою "Діло", був її кореспондентом у Парижі д-р права в Сорбоні. З 1945 року жив у Мюнхені, де був професором Українського вільного університету. Дійсний член НТШ з 1953 року, автор праць про економіку України, кооперацію, християнські тенденції в економіці. Найвідоміші його праці: Le problème agraire en Ukraine (1930), «Історія світового господарства» (1939), Christliche Tendenzen in der Wirtschaftsordnung (1947).

Для нас цікаві насамперед зв’язки Кирила Студинського з літературним процесом в Чернівцях. Зрозуміло, що одразу ми говоримо про Ольгу Кобилянську, адже все українське літературне життя на той час в нашому місті піввіку відбувалось саме в її оточенні. Їх мабуть познайомив Осип Маковей, адже вони разом навчалися у Львівській гімназії і належали обидва до таємного учнівського гуртка.

Варто зауважити, що українську мову він вивчав лише поза гімназією. Спілкувався з національно свідомою молоддю, відвідував таємні студентські зібрання, на яких дізнавався про творчість Т. Шевченка, І. Котляревського, М. Шашкевича Ю. Федьковича, з яким він познайомився особисто в нашому місті під час літньої учнівської подорожі. В таємному гуртку була добре налагоджена освітня робота, його учасники щотижня читали на зборах одну, а то й дві доповіді, влаштовували для себе вечірки («комерси») тощо. Загалом таємні учнівські гуртки в той час були важливим чинником у справі виховання тодішньої молоді. Коли збиратися в гімназії стало небезпечно, гурток проводив свої збори в т. зв. «кавалерській» кімнаті Осипа Маковея. В нього ж зберігалась і бібліотека «громади». Та і з літературним авторитетом Студинського також познайомив Маковей: «Не хто інший, а Маковей похвалив мій літературний хист перед Іваном Франком, котрий забажав мене побачити і через Маковея визначив мені годину і день нашої зустрічі у своїм мешканні».
На той час Осип Маковей вже активно прилучився до видавництва літературних часописів і був добре знайомий з творчістю Ольги Кобилянської. Тому зрозуміло, що й всі його друзі, і зокрема найближчий друг – Кирило Студинський, був добре знайомий з її творами. А Ольга Юліанівна також уважно стежила за його розвідками, мабуть також не без участі Осипа Маковея, і дуже високо цінувала його наукову працю. Їхня літературна і людська співпраця тривала довго. Вона надсилала йому свої твори для друку. Так в 1931 році в червні надіслала Студинському новели із нової збірки «Чорні і білі листки», аби він опублікував в новому літературному журналі «Нові шляхи», який почав виходити у Львові в 1929 році. Кирило Йосипович, використовуючи свій високий авторитет та маючи глибоке християнське виховання, взагалі допомагав дуже багатьом письменникам і науковцям. І саме він не раз брав на себе труд вирішувати ще й матеріальну сторону життя письменниці, пересилаючи їй з Наддніпрянської України персональну пенсію і гонорари за видані твори. Адже Буковина на той час знаходилась в складі королівської Румунії і то було дуже складно вирішити такі важливі моменти.

Значне число листів Кирила Студинського до Ольги Кобилянської, до Осипа Маковея, Василя Лукича та кола їхнього спілкування зберігаються у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України, у державному архіві Львова, у літературних фондах Києва. Вони ще чекають своїх небайдужих дослідників і відкриють нові сторінки їхніх взаємин.

Джерело фото http://askoldova-mohyla.org/uk/item,1574

http://www.wikiwand.com/uk

Захисник української державності
ПОЛКОВНИК ПЕТРО БОЛБОЧАН НА ТЛІ СВОЄЇ ДОБИ



5 жовтня – 115 років від дня народження видатного полководця Української народної республіки,
полковника Петра Болбочана (1883- 1919)

Він народився в селі Гиждево Хотинського повіту Бесарабської губернії, нині село Ярівка Хотинського району, в сім’ї священика. Крім Петра та трьох його братів, у сім’ї виховувалася ще зведена сестра Міхеліна.
За тодішньою традицією його також чекала місія духовного служіння. Тому він закінчив спочатку церковноприходську школу і гімназію, а потім поступив до Кишинівської духовної семінарії. Проте його не дуже приваблювала духовна посада, так як він з дитинства мріяв про чисто чоловічу професію військогового. І не закінчивши семінарію, подався до Чугуївського піхотного училища на Харківщині. На той час більшість курсантів були українцями, так як це не був самий престижний навчальний зклад, а при тому давав пристойну військову освіту. Цікаво, що Петро Болбочан навіть організував в училищі «гурток для поширення рідного слова». Правда, він проіснував недовго, так як начальник училища довідався про його існування і заявив що «жодних мазепинських організацій в училищі не потерпить». А юнкер Болбочан отримав стягнення і тільки завдяки його блискучим здібностям його не виключили з військового закладу. По закінченні науки підпоручика Петра Болбочана направляють у відомий славними традиціями 38-й піхотний полк, заснований ще 1703 року. Одразу після училища він завідував мобілізаційною частиною полку. Посада вимагала військової освіченості, пунктуальності та старанності. Згодом молодого офіцера призначили начальником школи прапорщиків і він отримав чин поручика. Впродовж 1911-1912-му керує командою розвідників і ще півроку – командував кулеметним підрозділом. Напередодні І Світової його призначають полковим ад’ютантом 38-го Тобольського піхотного полку. Отак стрімко розвивалась для нього кар’єра військового.

За короткий період – з другої половини 1914 до вересня 1915 року Болбочан брав участь в 37 воєнних операціях. Йому приходилось часом поєднувати декілька посад одночасно. В жовтні 1916 року він був у чині капітна російської армії.

За такі серйозні воєнні перемоги на фронтах Першої світової війни Болбочана було нагороджено військовими нагородами: Орденом Святої Анни 3-го степеня з мечами та бантом за бойові дії в період з 20 жовтня по 1 грудня 1914 року; Орденом Святого Станіслава 2-й степеня з мечами за бойові дії в період з 1 січня по 4 лютого 1915 року; Орденом Святої Анни 2-й ст. з мечами за бойові дії 15 Лютого 1915 року; Орденом Святого Станіслава 3-го ст. з мечами та бантом за бойові дії 17-18 Августа 1914 року; Світло-бронзовою медаллю «В пам'ять 100-річчя Вітчизняної війни 1812» на Володимирській стрічці; Медаллю «В пам'ять 300-річчя царювання дому Романових» на стрічці білого, жовтого і чорного кольорів (9 березня 1913 р.).

Тому цілком логічно було, що він отримає вищу військову освіту, і Петро Болбочан мріяв про вступ до військово-юридичної академії. Але історія внесла свої корективи в його чоловічі плани – почалася І Світова війна.
Під час війни він брав саму активну участь в бойових діях 1914-1917 років, про що свідчать військові нагороди. Після Жовтневої революції 1917 року Петро Болбочан вирішив присвятити себе утвердженню української державності. Бере активну участь в українізації частин Південно-Західного фронту на підтримку українського національно-визвольного руху. А після розвалу царської армії вступає на службу до війська молодої Української народної республіки.

Болбочан одержимий ідеєю творення українського війська. Його перший військовий досвід в українській частині – це Республіканський курінь, близько 500 осіб, переважно інтелігенція та свідомі офіцери, на чолі якого він брав участь у придушенні січневого повстання більшовиків у столиці 1918 року. Згодом, у лютому 1918 року, Республіканський курінь приєднано до Окремого Запорізького корпусу, що став найбоєздатнішою військовою одиницею. І в короткі терміни організував Запорізьку бригаду, потім розгорнув її в дивізію, а згодом – в корпус. Це 4 тисячі бійців, більшість з яких – професійні офіцери та представники інтелігенції. Це 16 піших сотень, кінна сотня, команда піших розвідників, команда наколесників, саперна сотня, сотня зв'язкова з чотою кінних ординарців, дві кулеметні сотні, одна бомбометна і запасна сотня. На той час це було одне з найбільш боєздатних з’єднань армії Української народної республіки.

Очолювані Болбочаном війська відіграли ключову роль у здобутті Києва в лютому 1918 року, а також у визволенні від більшовиків Лівобережної та Південно-Східної України навесні 1918 року. Тріумфом українського війська стала Кримська операція, в ході якої сили Запорізької дивізії під командуванням Петра Болбочана форсували Сиваш і здобули Крим. До речі, серед особового складу корпусу було чимало буковинців.

Головна мрія та мета Петра Болбочана на той момент – створювати боєздатну Українську армію. Він був не тільки кваліфікованим військовим фахівцем, пройнятим ідеєю самостійності України, а й політиком прогресивних поглядів. 
Проте, при всій відданості Україні, тодішні її очільники не бачили небезпек для самого існування Української держави, а керувалися незрозумілими догмами про те, що Україна буде миролюбною країною і їй не потрібне військо, – забувши відому мудрість: «Хто не хоче годувати власну армію, годуватиме чужу».

Петро Федорович був надзвичайно популярним серед його підлеглих і безперечно становив реальну загрозу для більшовиків. Тому вони оголосили за його голову величезну, за мірками того часу, нагороду – 50 тис. золотих рублів. Відчуваючи його силу та незаперечний авторитет, він став небезпечним і для керівництва УНР.

Зрозуміло, що на цьому ґрунті виникає й особистий конфлікт між Болбочаном і Головою Директорії УНР Володимиром Винниченком. І його було усунуто з командування Запорізьким корпусом.
Командири полків Запорізького корпусу звернулися до Головного отамана Симона Петлюри з проханням повернути Петра Болбочана на посаду командувача корпусу. 7 червня 1919 року Петро Федорович мав би стати до командування військовим з’єднанням.Але патріотичні й професійні наміри Болбочана були неправильно витлумачені у Ставці Головного отамана: Петлюра сприйняв це як спробу захопити владу і віддав наказ про негайний арешт воєначальника. Наступного дня поспіхом засідав військово-польовий суд, який виніс полковнику Болбочану смертний вирок. І хоча були численні прохання військових командирів та політичних діячів про помилування, вирок було виконано. 28 червня 1919 року о 22-й годині Петра Болбочана розстріляли на залізничній станції біля села Балин, нині Дунаєвецький район Хмельницької області. Екзекуцією керував начальник охорони полковник Чоботарьов. За командою «Вогонь!» жоден з стрільців не вистрілив. Команду повторили, але знову – жодного пострілу. Схоже, в жодного з вояків не піднімалася рука на людину, яку вони знали як видатного українського патріота. Розлючений Чоботарьов сам двічі вистрілив з пістолета непритомному Болбочану в голову і потягнув конаючого до ями, яку швиденько закидали землею. Там же, за півкілометра від станції, було поховано його тіло.

Так скінчився земний шлях 35річного талановитого військовика, який мав великий потенціал і міг принести багато користі своїй державі. Йому було 35 років. Зосталась дружина і донечка, яких він дуже ніжно любив. В ті неймовірно трагічні дні для їхньої родини їх не залишив вірний ад’ютант Петра Болбочана.

Дуже неоднозначною була реакція військових і політичних діячів Української народної республіки, які були з ним знайомі або знали про його воєнну діяльність. Так, Посол України у Відні В’ячеслав Липинський на знак протесту подав у відставку, при цьому звинувативши уряд у некомпетентності.
В долі полковника Петра Болбочана відбилась неоднозначність і трагічність розвитку тогочасного українського руху, суперечності в розумінні майбутнього України. Уроки тодішньої історії довгі роки просто замовчувались. Останніми роками уже відкрито і досліджено багато архівів, в тому числі і воєнних, видані серйозні монографії. Тому для ретельних і небайдужих читачів пропонуємо виданя, які заслуговують на ретельне вивчення тих гірких і трагічних сторінок з життя української історії. Тим більше, через 100 років вони знову повторяються.

 
Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника. 2-ге вид., доповнене. — К. : Темпора, 2009. — 426 с.: іл..
Брицький П. П., Юрійчук Є. П. Жертва української революції: трагічна доля полковника П. Болбочана – Чернівці: Знання, 2006 – 112 с.

14 жовтня – 165 років від дня народження
композитора, диригента, музикознавця, піаніста, талановитого скрипаля,
основоположника румунської класичної музики Чіпріана Порумбеску
( Ciprian Porumbescu, 1853-1883).
 
Він народився в селі Шепіт, нині Путильського району в родині православного священика і письменника польського походження Іраклія Голубовського, який у 1881 році змінив своє прізвище на Porumbescu (з румунської голуб перекладається як porumbei). Тут його батько з 1850 року працював вчителем. З дитинства хлопчик мав велику схильність до музики та народних пісень, тому спочатку батько сам навчав його музичної грамоти. Справжній талант до музики у шестирічного Чіпріана першим відкрив відомий композитор та скрипач Кароль Мікулі, який приятелював з його батьком, часто відпочивав, знайомився з місцевими традиціями, фольклором, записував його, пробуджував інтерес до музики у допитливого хлопчини. Він нього отримав Чіпріан перші уроки гри на скрипці. Отже, саме дякуючи батькові та його приятелю, Чіпріан захопився музикою. Кароль Мікулі, пророчив хлопцеві велике майбутнє.

Великий вплив на музичні здібності Чіпріана мав також вчитель музики Стефан Мосієвич в селі Бояни, де він провів частину дитинства, так як його батько був певний час тут парохом місцевої церкви.

Початкову освіту Чіпріан Порумбеску отримав в селі Ілішешти поблизу Сучави. А потім уже закінчив цісарсько-королівську державну гімназію у місті Сучава, де найулюбленішим предметом для нього була музика.

В 1865 році його батько Іраклій Порумбеску переїжджає з сім’єю в село Ступка, нині Сучавський повіт. Для Чіпріана це стало місцем творчої праці.

Тут під час канікул Чіпріан Порумбеску записував народні пісні циганів. І ті циганські мотиви простежуються у його композиціях як світського, так і церковного характеру. Їх часто виконував хор семінаристів, яким диригував сам Чіпріан. 
В 1873 році він приїжджає до Чернівців і вступає до богословської семінарії, де вивчає церковну музику. В 1875 році семінарія була перетворена в теологічний факультет щойно відкритого Університету. І тут на його життєвому та творчому шляху дуже важливу роль відіграв Сидір Воробкевич, від якого отримав перші уроки гармонії та музичної теорії. Він допоміг молодому Порумбеску розкрити свій хист, удосконалити майстерність. У Чернівцях композитор-початківець склав свої перші музичні твори.

Наслідуючи європейські університетські традиції та з ініціативи Теодора Штефанелі 22 грудня 1875 року румунські студенти створюють академічне товариство «Аброраса» («Буковина»), головою і диригентом якого впродовж 1875-1877 років стає Чіпріан Порумбеску. Він був дуже здібним і талановитим учнем і вже впродовж 1875—1877 років, ще в зовсім молодому віці як для такої серйозної посади, працював диригентом хорового товариства та керівником робітничих хорів у Чернівцях. В цей період Чіпріан стає відомим диригентом, композитором і поетом. Він складає музику на патріотичні вірші Васіле Александрі, організовує прекрасний хор. Поруч з ним в керівництві товариства «Аброраса» постійно знаходяться його друзі, відомі письменники, літературні критики, композитори, фольклористи – Костянтин Мораріу, Захарій Воронка, Орест Попеску та Євген Сіретян.

Його пісні, а також оперета "Кандидат лінте», яка найчастіше виконувалась і мала успіх в публіки, гостро викривали чиновників і панів Австро-Угорської монархії, за що його й арештували. За патріотичні погляди австрійська влада забороняє 11 листопада 1877 року діяльність товариства «Аброраса», а його керівники були заарештовані. Між 1-3 лютого 1878 року відбувся політичний процес проти арештованих керівників товариства «Аброраса». Суд визнав безпідставним їх арешт. Всі вони були звільнені. Однак здоров’я Чіпріана за місяці неволі було підірвано та не дивлячись на це, Чіпріан закінчує навчання у Чернівецькому університеті. Переїжджає до села Ступки, працює вчителем музики. Проте в нього і дальше погіршується здоров’я.

В 1879 році він все таки виїжджає до Відня, де записується на третій курс філологічного факультету. Одночасно відвідує класи Віденської консерваторії знаменитих музикантів Ф. Кренна та Л. Шлоссера. Основну увагу приділяє таким дисциплінам як гармонія і хористика. Там побачили світ його "Студентські пісні», деякі з яких супроводжувалися ілюстраціями видатного буковинського художника Епамінонди Бучевського. Перебуваючи у Відні, столиці світової музики, Чіпріан створює першу румунську оперу «Край ноу» на слова Васіле Александрі.

Після консерваторії Порумбеску виїхав до Брашова (нині територія Румунії) і розпочав педагогічну діяльність у гімназії. 
За своє коротке життя (29 років) маестро написав понад 250 музичних творів, які виділялися мелодикою, яскраво вираженим національним колоритом. У музичній спадщині композитора, крім пісень, є оперети, інструментальні твори, романси, балади, хори та музика для драматичного театру, церковна, камерна, інструментальна музика, які принесли йому світове визнання. З них лише частина вийшла друком. У музичній спадщині митця, крім пісень на вірші Васіле Александрі, В. Бушбана, Дімітріє Болінтіняну, Матильди Куглер-Поні, є численні обробки румунських народних пісень. Серед його творів «Марш першого травня», «Румунський табір», «Олтар Путнянського монастиря», «Весняна пісня», «Серенада». Оперети «Кандидат Лінта» (1877) та «Місяць молодик» (1882), що написані у Чернівцях (лібрето В. Александрі), отримали позитивні відгуки у німецькій та румунській пресі.

У 1879 р. композитор видав збірник «Колекція соціальних пісень для румунських студентів», куди ввійшли його власні твори, а також народні пісні: «Гімн об’єднання», «Хора», «Серце румуна», «Пісня триколора», «Драгою Воєвода» та інші.
Інструментальні твори «Бажання» (1879), «Замріяність» (1880), «Балада» для скрипки і фортепіано (1888), «Румунська рапсодія» для фортепіано (1882) принесли композитору світове визнання. Відомі твори - «Балада» для скрипки і фортепіано, "Плевна", "Сержант", "Пенеш Курканул". Його патріотична пісня "Тгеі сиіогі" ("Три кольори"), до якої він написав слова і музику, лягла в основу гімну Румунії, що проіснував з 1977 по 1989 роки.

Серед творів Порумбеску, які виконувались у Чернівцях, тодішня німецька і румунська преса згадує оперету «Новий місяць». Також він написав відому патріотичну пісню “На нашому прапорі написано – Об’єднання” (рум. “Pe-al nostru steag e scris Unire”), що зараз є національним гімном Албанії “Hymni i Flamurit”.

Відійшов у вічність Чіпріан Порумбеску 6 липня 1883 року на 29-му році життя
(від туберкульозу)у батьківській хаті в cелі Ступка, тепер Чіпріан-Порумбеску.
 
Його ім’я носять Бухарестська та Віденська державні консерваторії, Румунський музичний ліцей в Кишиневі (Молдова), школа мистецтв в м. Бельци (Молдова), музей етнографії Буковини (м. Сучава, Румунія).
У міському парку м. Сучави в 1933 році відкрито пам’ятник Чіпріана Порумбеску (скульптор І. Чирда).
У Чернівцях, на Центральній площі, 9, встановлено меморіальну дошку, про що свідчить напис: «В цьому будинку виступав всесвітньовідомий румунський композитор Чіпріан Порумбеску (1853-1883)» (автор меморіальної дошки Марчел Монастиряну). 

Недавно в новому районі м. Чернівці з’явилася вулиця, яка носить ім’я Чіпріана Порумбеску.
 
В цьому році ювілейна дата  і в його батька.  9 березня – 195 років від дня народження румунського письменника, громадського і духовного діяча Іраклія Порумбеску (1823-1896)

Народився  він 9 березня 1823 року в селі Сучевіца Сучавського повіту (Румунія). В 1815 році за імперським наказом заклади Буковини були передані під контроль римо-католицької консисторії Львова. На місця православних вчителів прийшло багато викладачів римо-католиків і греко-католиків. Але певна частина православного населення вважала за краще навчати своїх дітей у даскалів. Тому Іраклій Порумбеску протягом 1828-1833 років навчався у даскала Генадія Платеньки, з монастиря Путна по Букварю, Часослову і Псалтирю.

Пізніше навчався у гімназіях Чернівців і Львова. Вищу освіту здобув у Чернівцях. Закінчив теологічний інститут (1847-1850). Водночас Порумбеску був секретарем редакції румунської газети «Буковина», яку видавали брати Гурмузакі.
В 1857 році він був направлений в Бояни для залагодження конфлікту, який виник в духівництві цього села. А вже в 1865 році він переїжджає з сім’єю в село Ступка (нині Сучавського повіту), де мав службу.

У 1895 році по смерті улюбленої дружини Емілії він став ігуменом Путнянського монастиря.

Крім Чіпріана, в сім’ї ще було восьмеро дітей: п’ятеро хлопців та троє дівчат.

Помер він  13 лютого 1896 році в родовому маєтку села Ступка (Румунія).

Крім місії духовного пастора, Іраклій Порумбеску був людиною широких просвітницьких інтересів. Писав ліричні та патріотичні поезії, байки, оповідання («До Аврама Янку», «Я – румунка», «До молдавського зубра», «Гімн школі»). Окремі з них покладені на музику. Письменник активно збирав буковинський фольклор («Десять днів гайдуківства», «Гайдук Дарій», «Цікавий епізод з Путнянського монастиря», «Емілія», «Епізод з 1848 року»).

Він закінчив Чернівецький теологічний інститут, автор віршів та робіт у прозі, фольклорист та публіцист.
Іраклій Порумбеску залишив цікаві спогади про перебування румунського поета Васіле Александрі в 1848 р. у Чернівцях і Чорнівці. І лише після смерті письменника румунський публіцист Леонід Боднареску видав окремою книжкою твори Іраклія Порумбеску в Чернівцях у 1898 р.

15 жовтня – 145 років від дня народження оперної співачки (сопрано)

й актриси Філомени Лопатинської (Кравчуківни, 1873-1940)

 

Вона народилася в Чернівцях, тут пройшло її дитинство. І саме в нашому місті вона прилучилася до високого мистецтва і класичної музики. Оскільки на той час всі були захоплені театром, то і вона була захоплена чарівним дійством. Свій шлях на сцені в неї розпочався в дуже юному віці. Вже впродовж 1888–90 років вона співала в чернівецькому студентському хорі під керівництвом професора Степана Смаль-Стоцького, у якого брала перші уроки співу. А вже з 1890 році Лопатинська стала провідною солісткою Театру товариства «Руська бесіда», де переважно виступала до 1898 року у співочих ролях драматичного репертуару, в оперетах та операх. У Львові в українському театрі товариства “Руська бесіда” Філомена Лопатинська працювала під керівництвом свого чоловіка Лева Лопатинського, котрий був театральним актором, режисером і письменником. Саме на сцені театру “Руська бесіда” вона вперше грала Ганну в “Утопленій” М. Лисенка та Оксану в опері С. Гулака¬ Артемовського “Запорожець за Дунаєм”.

Над постановкою її голосу чимало працював диригент театру Франц Доліста, а першими вчителями сцени були Кость Підвисоцький і Степан Янович, батько Леся Курбаса. Три роки Лопатинська брала уроки співу у актора, директора Львівського театру Володислава Баронча, який створив тип акторського конферансьє. Пізніше закінчила Львівську консерваторію в класі Валерія Висоцького.

Лопатинська виступала у Львівському міському (польському) театрі, потім солісткою оперети та опери. Впродовж 1900 – 1913 виступала в операх та опереткових виставах Руського народного театру під керівництвом знаменитого режисера Йосипа Стадника.
Виступала на сценах з такими кумирами сцени того часу як Олександр Носалевич, який тоді був артистом королівської опери в Альтенбурзі (Німеччина), з героїчним тенором М. Шляфенбергом, баритоном Львівської опери Адамом Людвігом та відомим польським композитором і аранжувальником українських пісень Яном Галлем. Вона виконала таку кількість ролей, що й сьогодні це викликає здивування навіть у людей, далеких від музики, а вже в рідному місті мали би знати і бути горді за таку виконавицю.

У період 1900 – 1906 років Філомена Лопатинська заспівала головні партії у 16 оперних партіях світового рівня та в 22 оперетах з такими видатними українськими митцями як С. Крушельницька , К. Клішевська, Є.Гушалевич, О.Мишуга та М.Менцинський . Це були партії Батерфляй (“Чіо¬Чіо¬Сан” Дж. Пуччіні), Віолетти (“Травіата” Дж. Верді), Анни і Гальки (“Страшний двір” і “Галька” С. Монюшка), Акульки (“Поцілунок” Б.Сметани), Княгині («Жидівка» С.Галеві) , Мікаели (“Кармен” Бізе), Капрано (“Ріголетто” Дж. Верді), Агати (“Вільний стрілець” Вебера), Олімпії («Оповідання Гофмана» Оффенбаха), Лючії (“Сільська честь” Масканьї), Тетяни (“Євгеній Онєгін” П. Чайковського), Гати (“Продана наречена” Б. Сметана), Катерини «Катерина” М. Аркаса), Роксолани (“Роксолана” Д. Січинського, Рахилі (“Жидівка” С. Галеві), Маргарити (“Фауст” Ш. Гуно), Оксани («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Наталки, Оксани, Ганни («Наталка Полтавка», «Різдвяна ніч», «Утоплена»М. Лисенка), Ольги («Підгіряни» І. Гушалевича, музика М. Вербицького), Марусі («Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» М. Старицького), Дідони («Еней на мандрівці» Я. Лопатинського), Марти («Бабинська республіка» М. Солтиса), Тетяни («Євгеній Онєгін» П. Чайковського, укр. мовою), Рахиль («Жидівка» Ф. Галеві, нім. і укр. мовами), Аїди, Віолетти, Амелії («Аїда», «Травіата», «Бал-маскарад» Дж. Верді), Марійки, Анульки («Продана наречена», «Поцілунок» Б. Сметани), Марґарити («Фауст» Ш. Ґуно, нім. і укр. мовами), Мікаели («Кармен» Ж. Бізе), Тоски, Мімі, Баттерфляй («Тоска», «Богема», «Мадам Баттерфляй» Дж. Пуччіні), Стелли («Паяци» Р. Леонкавалло), Сантуцци («Сільська честь» П. Масканьї), Суламіф («Цариця Савська» К. Ґольд¬марка). 
За виконання такий знакових партій її називали зіркою опери. Співачка мала голос невеликої сили, але чистий, рівний, гнучкий та дзвінкий.

Лопатинська співала в оперетах “Панна прачка”, “Тиролька”, “Віцеадмірал”, “Красуня з Нью¬Йорку”, “Солодка дівчина”, “Пташник з Тиролька” та ін.”У її репертуарі були твори Миколи Лисенка на слова Дніпрової Чайки, Богдана Лепкого, Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка, українські народні пісні. Лопатинська відома як камерна співачка, зокрема виконувала романси М. В. Лисенка на слова Т. Г. Шевченка.

Події Першої світової війни внесли свої корективи в життя Філомени Лопатинської та її родини і навіть на деякий час перекрили дорогу на рідну Буковину.

Впродовж 1913–14 років вона концертувала по сценах Західної України, а в 1915–16 роках виступала у щойно створеній трупі «Тернопільські театральні вечори» під керівництвом Леся Курбаса. Театр, який мав свій симфонічний оркестр і хор відкрився 18 жовтня 1915 року. Цього ж дня відбулася прем’єра вистави “Наталка¬ Полтавка” Івана Котляревського, де роль Наталки виконувала Ф. Лопатинська, а виборного зіграв Лесь Курбас. Впродовж всієї своєї творчої діяльності, з 1890 по 1923 рік, брала участь у щорічних шевченківських концертах у Східній Галичині й на Буковині, а також у лисенківських ювілейних концертах.Отака складна була доля мандрівних театрів та артистів в них. В 1924 Філомена Лопатинська залишила сцену і виїхала до Харкова, де проживав її син, режисер театру Фауст Лопатинський. Проте вік і хвороби більше не давали їй можливості регулярно виступати на сцені.

Лопатинська і Чернівці
 
Проте, коли випадала можливість повернутися на сцену театру в рідних Чернівцях, або виступати з концертами, то вона завжди використовувала ці моменти. Філомена цілих п’ять років, з 1908 по 1912 роки виступала у Міському німецькому театрі в Чернівцях. Адже стажувалася у Віденській консерваторії задля вдо¬сконалення співу німецькою мовою. Пізніше, у важкі воєнні часи, впродовж 1918–19 років вона виступала в складі Українського чернівецького театру під керівництвом Катерини Рубчакової. Брала активну участь у лисенківських ювілейних святкуваннях в Чернівцях в 1903 і в 1904 році. Артистка не оминала жодної нагоди, щоб побувати в рідному місті і заспівати краянам. З 1908 р. і до початку Першої світової війни вона майже щорічно гастролювала в Чернівцях у складі театру "Руської бесіди" й кожного разу виконувала головні партії у музичних виставах. Саме в цей період трупу очолював талановитий і досвідчений режисер Й. Стадник, який в основному ставив оперні спектаклі. Ми ще раз закцентуємо увагу на творах світової класики, аби підкреслити, які партії виконувала Філомена Лопатинська саме на чернівецьких сценах. Це зокрема “Галька” С. Монюшка, “Продана наречена” Б. Сметани, “Запорожець за Дунаєм” ГулакаАртемовського, “Циганський барон”, “Чіо¬ЧіоСан” Дж. Пуччіні, де Лопатинська виконувала головні партії .

Чернівецька преса захоплено відгукувалася на виступи співачки: “До свого чистого і сильного сопрано, що напрочуд мило звучить у високих позиціях, артистка має добру техніку і виразну дикцію. Але що особливо подобається , так це її гра. Вистудійована в кожній подробиці, вся повна руху життя”, писала 23 квітня 1908 року газета “Буковина” про головну роль Лопатинської в опері “Галька” С. Монюшки. З великим успіхом вона співала у «Проданій нареченій» В.Сметани та в українській опері Миколи Аркаса “Катерина”.

Знаковою подією в музичному житті Буковини став приїзд відомої співачки Ф. Лопатинської 3 грудня 1905 року, відбувся концерт “Буковинського Бояна” за участю співачки. У концертній програмі “Бояна” прозвучали українські народні пісні в обробці Миколи Лисенка, твори Миколи Леонтовича “Ой, від саду та до моря” і “Тиха вода”.
У виконанні Ф. Лопатинської публіка почула композиції: “Хіба тільки рожам цвісти”, “Дівчино, рибонько люба” М. Лисенка, “Думо моя” Я. Лопатинського, “Черемоше, брате мій” С. Людкевича, “Соловій-чародій” С. Воробкевича, арію Одарки з опери “Купало” А. Вахнянина. У рецензії, вміщеній у часописі “Буковина” сповіщалось, що за останні два роки не було “такої гарної програми, такого теплого настрою в залі, як на цьому концерті”. Філомена Лопатинська неодноразово виступала у спільних концертах з буковинським і львівським театрами, яскраво представляючи свій талант.

Після від’їзду з Чернівців трупи Йосипа Стадника Лопатинська співала в чернівецькому німецькому театрі (“Циганський барон”, “Паяци” Р. Леонкавалло). У 1910 році трупа Й. Стадника знову виступає на Буковині і Ф. Лопатинська повертається до них. Визначною подією того часу була перша постановка “Євгенія Онегіна” П. Чайковського українською мовою. Переклад лібрето опери зробив Франц Коковський. Газета “Bukoviner Post” від 12 травня 1910 писала про чудову гру Ф. Лопатинської, яка не раз нагороджувалася бурхливими оплесками. Варто зазначити, що у цій виставі брали участь ще молоді Амвросій Бучма та Іван Рубчак. 1911 року Ф. Лопатинська співала у “Гальці” С. Монюшки, “Фаусті” Ш. Гуно, “Травіаті” Дж. Верді та в українській опері Д. Січинського “Роксолана”. Відомий чернівецький діяч Левицький писав, що Роксолана Філомени Лопатинської була вище всякої похвали. У 1912 році співачка назавжди залишає польську оперу у Львові і переходить до української трупи Стадника. Під час традиційних чернівецьких гастролей вона виступає у багатьох музичних виставах.Також в
иступала в нашому місті на ювілейних торжествах Миколи Лисенка, Маркіяна Шашкевича, Івана Котляревського, Юрія Федьковича. Часто співала перед своїми земляками у Чернівцях. Преса високо оцінила її участь у вечорі, влаштованому німецьким музичним товариством з нагоди сотих роковин від дня народження Фредеріка Шопена. На вимогу глядачів співачка по кілька разів виконувала пісні Шопена. У її репертуарі були арії з опер, солоспіви, чарувала слухачів красою народних пісень. Це зокрема “Цвіти ще” Лопатинського, “Веснівка” Воробкевича, “Черемоше, брате мій” Людкевича, “Коли розлучаються двоє” Лисенка, “Дика рожа” Ярославенка, “Соловейко” Кропивницького, “Фінале” і “Пісня моя” Січинського, “Соловію, чародію” Вербицького, “Весняна пісня” Нев’ядомського та багато інших. Була винятковою інтерпретаторкою романсів Лисенка на слова Тараса Шевченка. До пісенного доробку Миколи Лисенка Філомена Лопатинська зверталася на протязі усього свого творчого шляху і від щирого серця несла між люди його чудові мелодії. Про неперевершену інтерпретацію пісень та романсів неодноразово писала газета “Буковина”, як наприклад, у повідомленні від 20 травня 1909 року, зазначаючи, що “найкращою заохотою до концертів щораз були знамениті виступи Філомени Лопатинської” . Філомена Лопатинська брала також активну участь у перших вечорницях Руського “Сокола” разом із сокільсь ким хором під орудою Я. Ярославенка. Станіслав Людкевич у своїй рецензії писав: “Кульмінаційною точкою вечорниць були соля пані Лопатинської, котрої напрочуд гарний голос і значна ерудиція виступили в повній силі іменно у відспіванні звісної пісні з “Купала”п. Вахнянина “Нема мені порадоньки”, що повна чарівної, запашної мелодійности. Пані Лопатинську упросили довготриваючі оплески ще раз датися почути публіці, а й п. Вахнянина викликано на естраду”

Перша світова війна надовго перетнула їй шлях на Буковину. Востаннє Філомена Лопатинська виступила наприкінці квітня 1921 року в концерті, влаштованому товариством "Буковинський кобзар" на пошанування шевченківських днів. 
В 1919 – 1923 роках працює у галицьких та чернівецьких українських трупах . Восени 1919 року у Чернівцях (окупованих королівською Румунією) дала великий концерт, в програмі якого поряд з аріями “Чіо¬Чіо-Сан”, “Галька” С. Монюшка і “Травіата”Дж. Верді звучали “Садок вишневий коло хати” М. Лисенка, “Соловейко” М. КропивницькогоВ. Заремби та інші 
вокальні твори українських композиторів. лютому 1921 року на запрошення товариства “Міщанський хор” Філомена Лопатинська співала у Чернівцях партію Одарки із опери “Запорожець за Дунаєм”. Газета “Каменярі” від 30 березня 1921 року писала: “Артистка чарувала українську громаду своїм співом і своєю появою…”. На початку квітня Ф. Лопатинська виконувала головну партію в опері М. Аркаса “Катерина” у постановці того ж товариства. Наприкінці квітня 1921 року чернівчани востаннє чули солов’їний голос Філомени Лопатинської. Вона брала участь у шевченківському концерті, організованому товариством “Буковинський Кобзар”. Велично й пристрасно лунали Лисенкові “Ой одна я, одна”, “Вечір”, “Фінале” Д. Січинського.

Відійшла у вічність Філомена Лопатинська 26 березня 1940 року в Одесі.
 
Джерело фото: Вікіпедія

З музикою в серці 
 
17 жовтня – 85 років від дня народження українського композитора, музикознавця, збирача музичного фольклору, видатного хорового диригента і багаторічного художнього керівника заслуженого Буковинського ансамблю пісні і танцю, професора кафедри музики Чернівецького національного університету 
ім. Юрія Федьковича Андрія Кушніренка (1933-2013)

 
Андрій Миколайович Кушніренко народився в селі Великі Загайці, Шумського району, що на Тернопіллі в селянській родині. Спочатку навчався в місцевій семирічній школі, а згодом закінчив десятирічку в Кременці під № 3. Маючи з дитинства велику схильність до музики та народної пісні, він створює шкільний учнівський хор, сам бере участь в церковному хорі, співає в сільському, а після закінчення десятирічки у 1952 році навчається музичній грамоті у Львівському культурно-освітньому училищі на 6-місячних курсах диригентів, які закінчує в 1954 р. і розпочинає трудову діяльність у Загайцівській школі вчителем музики та співу, паралельно в рідному селі працюючи завклубом і керівником художньої самодіяльності. Шестимісячні курси дали хороший старт Кушніренку. 18 лютого 1954 року він вперше відчув себе справжнім диригентом, оскільки в цей день відбувся його перший концерт. Крім того його наставник Степан Іванович Прокоп’як, будучи вихованцем Миколи Колесси, познайомив Андрія Кушніренка зі своїм вчителем - видатним оперним і хоровим диригентом та композитором -Миколою Філаретовичем Колессою. Таким чином в життя Андрія Кушніренка поступово входить М.Лисенко, М. Леонтович, М. Глінка, з’являється бажання не лише керувати хором, а й оволодіти різними інструментами. Допитливість і брак освіти змушують майбутнього маестро у 1955 році вступити до Львівського музично-педагогічного училища, щоб здобути потрібний багаж знань. Цей навчальний заклад дарує наполегливому учневі музичну освіченість, знайомить з професійними хорами і оркестрами. Кушніренко закінчує училище блискуче - з відзнакою. Талант юного хлопця, високий рівень професіоналізму і працездатність Андрія вражають викладачів музичного закладу. Уже в 1957 році його рекомендують, як одного із кращих студентів, до Львівської державної консерваторії ім.М.Лисенка. Роки проведені в консерваторії сформували міцний фундамент для подальшої роботи випускнику. Андрій Кушніренко закінчив Львівську консерваторію в 1962 р. і у тому ж році був направлений Міністерством культури України до Чернівецької обласної філармонії на посаду художнього керівника та головного диригента Буковинського ансамблю пісні й танцю. Його діяльність з перших днів перебування в Чернівцях не була обмежена стінами філармонії. Він активно включився в роботу зі збору місцевого фольклору, щоб сформувати репертуар довіреного йому колективу з використанням місцевого національного колориту.

...З матеріалів Степана Карачко, шеф-редактора «Буковинські старожитності» дізнаємося, що говорив сам професор музики про край, куди приїхав після консерваторії: "...Буковина та Чернівці для мене - це в першу чергу видатні діячі культури, хто тут жив і творив: Юрій Федькович, Ольга Кобилянська, Сидір Воробкевич, Евсебій Мандичевський, Микола Івасюк, Опанас Шевчукевич та інші. Перші, хто мене тут прийняв у своє мистецьке коло, були: Анатолій Добрянський, Григорій Шевчук, Степан Сабадаш та Богдан Мельничук». 

Зі спогадів Андрія Кушніренка ( у кн. «Буковинський Златоуст») : «Почав знайомитись з елітою Буковини – композиторами Степаном Сабадашем, Григорієм Шевчуком, Йосипом Ельгісером та іншими. Треба було створювати репертуар для колективу, який щойно очолив. Шукав вірші, щоб написати на них музику. Мені порадили звернутись до Анатолія Добрянського. Зателефонував йому, щоб зустрітися, а він, довго не чекаючи, приніс у філармонію папку своїх віршів із написом «Я не мастак, але може, щось з того виберете…і залишив на прохідній у чергового. (…)першим мені впав у вічі вірш «Орденоносна Буковина», до якого я зразу написав музику. Це була наша перша пісня, яка лунала по всій Буковині, а потім і на звітному концерті області в Жовтневому палаці в столиці України Києві.(…) час від часу ми з дружиною Мирославою зустрічалися з обома поетами та науковцями ( А. Добрянським та Б. Мельничуком) і матір’ю Анатолія Фаїною Василівною, яка не раз пригощала нас ароматним чаєм. Тут ( в помешканні А. Добрянського по вулиці Шевченка) і народжувалися в нас ідеї нових творів, зокрема думка про створення опери» Буковинська весна». Скільки то було дискусій!. Адже в жанрі опери ніхто на Буковині не працював, та ще й для такого синтетичного творчого колективу – ансамблю пісні і танцю. Створили лібрето, поїхали у Львів до композиторів Романа Сімовича, Євгена Козака, Миколи Колесси, але ніхто з них за написання музики не взявся. Довелося продовжувати справу нам: мені писати музику, Анатолієві – доопрацьовувати лібрето. Залучили до створення лібрето також режисера Чернівецького музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської Анатолія Литвинчука. З’явилися в цій опері нові персонажі: старий гуцул і молодий гуцул, нові епізоди, народні сцени – все це вимагало від лібретиста нових текстів. І нарешті в 1968 році опера була закінчена й успішно поставлена в театрі ім. О. Кобилянської силами Буковинського ансамблю пісні і танцю – вперше в Україні».

В процесі щоденної кропіткої роботи Андрій Кушніренко стає автором і багатьох оригінальних хорових творів, на його рахунку з’являється значна кількість добре відомих в нашій країні обробок українських народних пісень. Не обмежуючись цією діяльністю маестро Кушніренко в 1992 році засновує, працює та ще й стає завідувачем кафедри музики Чернівецького університету, популяризуючи творчість С. Воробкевича, С. Людкевича, М. Леонтовича, М. Колесси, М. Лисенка, К. Стеценка, Є. Станковича, Л. Дичко, Д. Бортнянського, М. Березовського, О. Кошиця, А. Веделя, М. Скорика. Особливо тісною стає співпраця з буковинськими авторами – С. Сабадашем, В. Михайлюком, Л. Затуловським та іншими композиторами. Неодноразово Кушніренко та його колектив бере участь у звітних концертах майстрів мистецтв та художніх колективів Чернівецької області на сцені Національного палацу мистецтв «Україна», крім цього Андрій Миколайович стає головним хормей¬стером і диригентом зведених хорів Всеукраїнських свят народної творчості у різних містах України - Львові, Тернополі, Полтаві і звичайно у столиці – Києві.

За диригентським пультом, з кожним виходом на сцену, все сильніше і сильніше проявлялась внутрішня суть Маестро, За розповідями І.Ярошенко: "... вся сутність Кушніренка-митця визначається саме тут, коли він під час репетиції чи концертного виступу намагається якнайглибше вникнути у суть твору, якнайкраще передати авторський задум, до блиску відшліфувати кожну деталь, де всі грані його таланту підпорядковуються єдиному - створити чудо, тобто розкрити перед слухачем увесь багатий образний зміст хорового полотна".

Як ретельний збирач українського і буковинського фольклору Андрій Кушніренко записав понад тисячу народних пісень в різних регіонах країни , сотню з яких опрацював для хору й оркестру і вони були виконані не лише артистами Буковинського ансамблю пісні і танцю, а й іншими хоровими колективами країни. Також в арсеналі Маестро десяток грамплатівок. Про його творчість знято в шість кінокартин і телефільмів, записано на Українському радіо і телебаченні чимало культурно – мистецьких і концертних програм, з використанням вокально-хореографічних композицій та обрядових сцен.
 

Зусиллями власної волі, здобуваючи авторитет колективу, він змушував артистів творити на сцені дива, а слухачів та глядачів переконував у безмежній силі музичної культури, українського слова і народної мудрості.

Активно працюючи ще й в напрямку видавничої справи Андрій Кушніренко став автором збірника «Тобі співаю, Україно» (2009), «Співаночки мої любі» (2011); співавтором навчального посібника «Історія музичної куль-тури й освіти Буковини» (2011) та упорядником кількох музичних збірок: «Буковинський розмай» (1971), «Співає Буковина» (1972), «Укра¬їнські буковинські народні пісні в обробці А. Кушніренка» (1974), «Українські візерунки» (1988), «Хорові твори С. Воробкевича» (1996; 2003;) 


Уже в 1997 році за національним рейтингом Андрій Кушніренко увійшов в номінацію кращих шести диригентів України.
Починаючи з 60 -х доля була прихильною до Маестро:

Заслужений артист УРСР (1965р.), заслужений діяч мистецтв УРСР (1969р.), народний артист УРСР (1973р.), Відзначений орденом Трудового Червоного Прапора, Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР (1979), удостоєний Державної премії УРСР ім. Тараса Шевченка (1984р.), удостоєний обласної літературно-мистецької премії ім. Сидора Воробкевича (1993р.), професор (1994р.),член Спілки композиторів України (1997р.), член-кореспондент Академії мистецтв України (1997р.), нагороджений орденом Президента України "За заслуги" III ступеня (1999р.), відзначений знаком Міністерства освіти і науки "Відмінник освіти України" (2000р.), 
 
В цьому ж 2000 році ім’я Андрія Кушніренка з’явилось на "Алеї зірок" в Чернівцях ( на Театральній площі).
 
Відзначений званням «Почесний громадянин міста Чернівці» (2003р). Нагороджений золотою медаллю Академії мистецтв України (2005р.), орденом "За заслуги" II ступеня (2009р.). 

Відійшов у вічність Андрій Миколайович Кушніренко 11 січня 2013 року. Похований в м. Чернівцях на Центральному кладовищі міста.
Світлини: Вікіпелдія 


18 жовтня – 150 років від дня народження письменниці, публіциста, фольклористки, педагога, видавця, громадської діячки Євгенії Іванівни Ярошинської (1868–1904).
 
Євгенія Іванівна увійшла в українську культуру як талановита пись¬менниця, активний громадський діяч, педагог, перекладач, етнограф, фольклорист. Жила і творила Ярошинська на Буковині, штучно тоді відмежованій політичними кордонами від інших українських земель. 
Народилася в селі Чуньків Кіцманського повіту (тепер Заставнівського району) в сім'ї народного вчителя. Тому початкову освіту отримала вдома, а вже гімназію з відзнакою закінчила в Чернівцях, де викладання велося німецькою мовою, якою вона й почала писати свої перші твори. Не маючи достатніх коштів на подальше навчання, вона почала працювати вчителькою – спочатку у Брідку над Дністром, а останні вісім років – у Раранчі.
Проте, маючи схильність до навчання, вона все своє недовге життя ні хвильки не марнувала, аби не дізнатися щось нове. Звичайно, що насамперед дуже багато читала: Й. Ґете, Ф. Шіллера, Й. Гердера, К. Віланда, Г. Лессінґа, Г. Гейне, Й. ф. Ейхен— дорфа, А. Шаміссо, Ф. Рюккерта, Е. Гейбеля, Ф. Еберта, Н. Ленау, А. Грюна, звичайно, в оригіналі — німецькою мовою; Дж.-Г. Байрона, Дж. Мільтона, В. Шекспіра, В. Гюґо, Ж. Расіна, Ж. Мольєра, Н. Шатобріана — у перекладі. Як згадував батько, вона вдома "читала і писала неустанно, що не можна було її від книжок відірвати" — згадував батько.

Проте в родині народного вчителя вдома звучала 
українська мова і звичайно що всі книги, які на той час можна було придбати з української літератури, вона прочитала в батьківській домашній бібліотеці.Для письменниці Юрій Федькович і редакція "Буковини" стали добрими порадниками, що власним прикладом показували, хто вони, "чиїх батьків діти"... Саме до Федьковича Євгенія звернулася з проханням дати список творів, корисних для читання: "Прошу Вас, високоповажний пане, будьте і надалі моїм ангелом-хранителем, котрий би мене остерігав і на праву дорогу, котра провадить до честі і слави, направив".

Редакція газети "Буковина" порадила Ярошинській писати так, як народ говорить, уникаючи церковно-московської мішанини і предмету для своїх творів з чужого життя, аристократії і чужих народів. "Щодо оповідань, най служать Вам у кожнім взгляді повісті Федьковича, Вовчика і др., щодо поезій — держіться Шевченкових творів. Читання творів наших питомих писателів українських, галицьких і буковинських принесе Вам найбільшу користь".
І вона перечитала всі доступні для неї твори І. Котляревського, Є. Гребінки, Г. Квігки-Основ'яненка, Марка Вовчка, К. Устияновича, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Т. Шевченка, І. Франка.

Особливо великий вплив на неї справив Юрій Федькович, який постійно підтримував письменницю, що для неї було дуже важливо. Саме при його підтримці вона друкує в газеті "Буковина» рідною мовою свої перші оповідання. Він помітив її захоплення фольклором і також поділяв і підказував, аби вона збирала і користувалась цим скарбом в своїй творчості.З чотирнадцяти років вона вже записувала народні пісні. Збирання фольклору було своєрідним подви¬гом дівчини, адже в ті часи на й Буковині інтеліген¬ція вважала за більш престижне спілкуватися німецькою мовою.Записування фольклору дало письменниці можливість всебічно вивчити життя народу, пізнати його багатий духовний світ. "При сій нагоді, — писала Ярошинська, — відкрився мені весь скарб народної словесності, вся краса народної мови і поезії. Я пізнала, що сей наш народ... мав великі інтелектуальні здібності...".

Зібравши сто п'ятдесят пісень, Є. Ярошинська надіслала їх у Чернівці до літературного товариства "Руська бесіда", яке ще 1886 р. оголосило конкурс на кращу збірку народних пісень. Збірку молодої письменниці визнали найкращою, але премії не дали і пісні не опублікували: не було коштів. Однак Євгенію це не зупинило, вона продовжила свою нелегку, але надзвичайно цікаву роботу, і невдовзі кількість зібраних нею пісень досягла чотирьохсот п'ятдесяти.Впродовж 1880—1890 років вона починає збирати й етнографічні матеріали. Про це є згадки в її листах до М. Павлика та видатного чесь¬кого фольклориста й етнографа Ф. Ржегоржа, якому невтомна фольклористка передала чимало малюнків народних вишивок, писанок (і самі писанки), зразків народного одягу, а також описи народних вірувань про сонце і місяць, народні легенди, народний календар свят, гербарій лі¬карських рослин з відповідними поясненнями. Малюнки народних вишивок, зроблені Євгенією Ярошинською, публікувалися в чеських і німецьких журналах.

Багато цікавих фольклорних та етнографічних матеріалів вона передала етнографу О. Монастирському. Зібрані нею пісні, прислів'я, приказки, описи народних обрядів, народні ігри, народну ме¬дицину тощо вчений використав у праці про українців Буковини. В 1891 році Ярошинська надіслала до Львівського об'єднання товариства "Про¬світа" фольклорно-етнографічну розвідку під назвою "Весільні обичаї буковинсько-руського народу в наддністрянських околицях", яка скла¬далась з п'ятидесяти шести весільних пісень й була надрукована в "Ка¬лендарі товариства "Просвіта" на рік переступний 1892".

Є в записах Євгенії Ярошинської й балади. Деякі з них дуже давньо¬го походження, наприклад, балада "Іди, синку, куда знаєш". Збирала письменниця-фольклористка і календарно-обрядову поезію — колядки, щед¬рівки, обжинкові пісні, коломийки — своєрідний поетичний літопис жит¬тя українського народу гірського краю. Ім’я Євгенії Ярошинської добре відоме і в наші дні. Окремими книгами вийшли твори письменниці.

Євгенія Ярошинська була справжнім народознавцем, фольклористом і етнографом. Записала в рідному краї сотні пісень. Її збірник “Народні пісні з-над Дністра” був відзначений Російським географічним товариством у Петербурзі срібною медаллю і грошовою премією.
Як тільки вона зробила перші кроки в публікаціях саме народної творчості, її помітив український письменник, фольклорист, активний гро¬мадський діяч Михайло Павлик. Він своїм благословенням також заохотив її до ретельнішої праці: "...Я радив би Вам таки найбільше записувати народні пісні та оповідання та пробувати про всякі справи просто говорити з народом, то тоді скоро виробиться у Вас стиль — усе стане Вам іти гладко, про все станете говорити просто... Особливо, коли хочете писати і поезії, то мусите перше добре пройти школу народних пісень та Шевченка, мусите їх читати вголос, розбира¬ти до найменшої дрібниці".

Уже в юні роки робила вона перші кроки на літературній ниві: в одному з німецьких часописів було надруковано твір шістнадцятирічної Євгенії "Жіноче серце". Вона є автор оповідань “Вірна люба”, “Проклятий млин”, “Липа на межі”, “Золоте серце” , “Женячка на виплат”, У її доробку новела “Гість”, повісті “Понад Дністром”, “Рожі, а тернє”, “Перекинчики”. Глибоким драматизмом та психологізмом відзначаються її твори “Адресатка померла”, “Останнє пристановище”, “В лісі”, “Вечірні думки”, “На цвинтарі”.Друкувалася в журналах «Зоря», «Літературно-науковий вістник», «Дзвінок», у газетах «Народ», «Батьківщина» і звичайно найбільше – в газеті «Буковина».

Свій земний шлях закінчила Євгенія Ярошинська на 36 році. Перитоніт та невдала операція не дозволили їй написати більше й домогтися більшого. Відійшла у вічність 21 жовтня 1904 року і спочиває на Руському кладовищі у Чернівцях. На могилі письменниці височіє кам’яний хрест, біля порожнього портрету красується невеликий тризуб. Під іменем Євгенії чорним по білому вигравірувані слова з її твору «Перекинчики».



На фото: учасники з'їзду українських письменників у Львові з нагоди 100-річчя виходу у світ «Енеїди» Котляревського, 1898 р: Сидять у першому ряду: Михайло Павлик, Євгенія Ярошинська, Наталія Кобринська, Ольга Кобилянська,Сильвестр Лепкий, Андрій Чайковський, Кость Паньківський (старший). Стоять у другому ряду: Іван Копач, Володимир Гнатюк, Осип Маковей, Михайло Грушевський, Іван Франко, Олександр Колесса, Богдан Лепкий. Стоять у третьому ряду: Іван Петрушевич, Філарет Колесса, Йосип Кишакевич, Іван Труш, Денис Лукіянович, Микола Івасюк.Злість

Сьогодні у Чернівцях на честь Євгенії Ярошинської назвали вулицю.

   Світлини: http://www.megaznaika.com.ua та Вікіпедія

  
 «Чернівці – квітучий шматочок Європи»,
таким побачив і вишукано написав про наше місто Карл-Еміль Францоз,
який провів тут майже 20 років свого життя.
 
 
 
25 жовтня виповнюється 170 років від дня народження цього відомого новеліста і романіста, журналіста і редактора, перекладача і літературознавця Карла-Еміля Францоза (Karl Emil Franzos, 1848 – 1904).

Він залишив стільки добрих слів і міфологем про життя Чернівців,
що направду заслуговує на нашу повагу
до нього та його творчості.

Народився Карл-Еміль в дуже знаковий для історії Європи рік «Весни народів», коли австрійський цісар Фердинанд І дарував галицьким селянам волю. Вони ж на честь цієї події почали повсюди споруджувати хрести, які ще й дотепер можна зустріти при дорозі до галицьких сіл і безпосередньо в самих селах. Мабуть ця подія так вразила Карла-Еміля, що залишилась жити в його підсвідомості до кінця життя. Карл-Еміль Францоз народився і виховувався в досить забезпеченій єврейській родині. Його журналістське і творче життя проходило в європейських столицях. В своїй творчості він не втомлювався досліджувати життя гуцулів, тему соціальної справедливості, освіти та культурного розвитку русинів-українців у тодішній імперії Габсбургів.
 

Як свідчить енциклопедія, його прадід по батьковій лінії М. Левент походив з міста Нансі у Франції і був поважним спеціалістом з ливарної справи. Проте в нього виник конфлікт з єврейською громадою, через що йому довелось перебратися до Польщі разом зі своїм бізнесом. Там він кожному із своїх синів збудував по чавунно-ливарній фабриці в Кракові та в Тернополі. Пізніше дід Карла Францоза продав свою фабрику в Тернополі і переїхав до Львова, де зайнявся ретельним вивченням німецької культури і традицій. В такому ж пієтеті до європейської культури виховав і своїх дітей. Попри те, що завжди вважав себе євреєм.

На той час австрійські чиновники, записуючи прізвища згідно «Закону про терпимість», проігнорували справжнє прізвище Левента в записали діда під прізвищем Францоз, що означало німецькою «француз». Ось так родина Левентів стала Францозами.

Батько, Гайнріх Францоз (1808—1858), перший галицький єврей, котрий отримав вищу освіту, закінчивши Віденський університет, і став першим у Чорткові повітовим лікарем. Він був настільки шанований мешканцями міста, що у вирі подій революції 1848 року вони хотіли обрати його депутатом до Віденського парламенту.

Родина матері письменника, Кароліни Францоз, походила з Одеси.

Всі офіційні джерела розповідають, що майбутній письменник народився та провів свої дитячі роки в невеличкому галицькому містечку Чорткові (нині місто Тернопільської області).

Хоча ретельні краєзнавці в останні роки доводять, що Карл-Еміль народився і провів дитячі роки у Білому, куди Гайнріх Еміль Францоз перевіз свою вагітну дружину перед пологами, побоюючись провокацій і переслідувань. Адже не секрет, що він підтримував революційні події 1848-1849 років. А оскільки батько служив лікарем у Чорткові і синагога була тільки в цьому містечку, то й релігійне іудейське обрядове хрещення майбутній письменник отримав саме в цьому місті. Де і зроблено відповідний запис у метрикумі. Мабуть досить важливним був і той факт, що батько Францоза був одним із засновників Чортківської Хаскали (єврейського просвітницького товариства), діяльність якого була спрямована проти хасидів. Хасидизм як релігійний напрям, супротивний ортодоксальному іудаїзму, утримував на той час панівне становище в чортківському єврействі. Отож, Гайнріх Францоз для власної безпеки і благополуччя своєї родини змушений був триматися на відстані від Чорткова настільки, наскільки йому дозволяли обставини. Це слугувало причиною його переселення до Білого. 
Так виглядає розгадана таємниця народження Карла-Еміля Францоза.

Проте, свої дитячі роки Карл-Еміль провів в Чорткові, в оточенні українських селян, поляків та містечкових євреїв. А нянькою в нього була українка, яка співала йому українських пісень. Тому він і зберіг на все життя прихильність до української культури, фольклору та етнографії. Це відчутно навіть в його художніх творах та наукових розвідках.

Батько вдома виховував Карла-Еміля в німецько-єврейському дусі. Цей вишкіл залишився у письменника на все життя. Початкову освіту він отримав вдома, а потім відвідував монастирську школу домініканців у Чорткові. Проте несподівана і рання смерть батька ( хлопчикові виповнилося заледве 10 років) внесла свої корективи в забезпечене і безтурботне життя родини. Мати з Карлом-Емілем перебираються до Чернівців. Тут юний Францоз блискуче закінчив в 1867 році знамениту І державну цісарсько-королівську гімназію. Немаючи достатньої матеріальної підтримки, аби вивчати філологію, подався студіювати право в університети Відня та Грацу і завершив науку блискучим захистом докторської дисертації. Однак під час навчання він долучився до німецьких студентських товариств. За активну участь в політичному житті в нього розпочались проблеми з владою. Через це по закінченні навчання він не мав шансів отримати державну службу і подався в журналістику та літературу, схильність до яких мав з дитинства. Карл-Еміль вважається одним із найталановитіших і професійніших журналістів свого часу. Перша його так звана гетто-новела «Молодий Давид» («David der Bocher») була надрукована в 1870 році саме в Чернівцях у редагованому ним альманасі «Літературні листки»(«Buchenblatter»). Він продовжував видавати його вже і після того, як поїхав до Відня, але кожного разу повертався на Буковину. Саме в цьому виданні опублікував він і свій переклад вірша Тараса Шевченка «Минули літа молодії», який став одним з перших перекладів поета. Карл-Еміль мав намір створити антологію поліфонічної Буковини, серйозно працював над «Історією літератури Буковини», щодо цього навіть консультувався з Юрієм Федьковичем, який на той час був незаперечним авторитетом в літературному середовищі Чернівців і з яким він листувався.

Після Чернівців Францоз поселився у Відні, де працював видавцем та головним редактором «Neue Illustrierte Zeitung», а пізніше штутгартського журналу «Deutsche Dichtung».

Карл-Еміль в якості кореспондента таких поважних видань, як віденська газета «Він Neue Freie Presse» та будапештського часопису «Ungarischer Llozd» впродовж 1872 -1877 років відвідав більшість країн Західної Європи: Англію, Францію, Італію, Швейцарію, Німеччину, Угорщину, Румунію, Туреччину, а також Росію, Малу Азію та Єгипет. На основі публікацій в 1876 році в Лейцпігу вийшли його дорожні есеї "З напів-Азії.
 
 
Культурні образки з Галичини, Буковини, Південної Росії та Рмунії»"(«Aus Halb Asien”) у двох томах, які перевидавались пізніше п’ять разів. Францоз відразу став знаменитим на території Австрії та Німеччини. У 1878 році це видання було продовжене вже під назвою "Від Дону до Дунаю". Публіцистика Карла-Еміля відрізнялась чіткістю викладу думки і гострою спостережливістю навколишнього життя. Європейській спільноті він представив життя українців, румун і євреїв, про яких вони мало знали. Треба зауважити, що одночасно Францоз був юридичним консультантом єврейської громади Відня.

В 1887 році він переїжджає до Берліна, де продовжує свою журналістську та активну видавничу діяльність. Впродовж 1886 – 1904 років як засновник-редактор в Берліні літературного двотижневика «Deutsche Dichtung”.

Саме в цей час Францоз почав активно займатися літературною творчістю. Тут він розпочав знамениту видавничу серію «З ХІХ століття: Листи і замітки», в якій вперше були опубліковані матеріали з літературної спадщини видатних письменників»; Збірники «Німецька поезія в Австрії» (1883) та «Історія першого твору» (1895), до якої він включив автобіографії німецьких письменників. Також Францоз впорядкував, редагував і видав повне зібрання творів Г. Бюхнера в 1879 році. 
До найвидатніших художніх творів та публіцистики письменника належать «Повстання у Воловцях» (1874), «Війт з Білої» (1875), «З напів-Азії» (1876), «Євреї з Барнова» (1877), «За правду» (1882), «Німий» (1886), "Юдіт Трахтенберг" (1891), «Блазень» (1905). 
Поза сумнівом, дуже важливе місце в його творчості має збірка «Євреї Барнова» (“Die Juden von Barnow”), опублікована в 1868–71 роках, яка стала даниною вдячності автора рідному місту Чорткову, що перекладена на десяток різних європейських мов. Окрім української…

Ця збірка є цінним літературним та історичним пам’ятником Галичини ХІХ століття – світу, який зник у вогні світових воєн, майже не залишивши по собі матеріальної спадщини. Чортків середини ХІХ століття сьогодні можна пізнавати значною мірою лише як Барнов Францоза. Оповідання Карла-Еміля цікаві ще й тим, що у них знаходиться місце для усіх представників строкатої людської спільноти Барнова: жидівських торговців та орендарів, русинських селян, австрійських урядників, польських шляхтичів та ксьондзів, швабських колоністів, угорських гусарів, вірменських та німецьких купців, греко-католицьких панотців, мандрівних кобзарів зі Сходу, а ще - караїмів, циган, липован, татар… Кожна з цих етнічних та конфесійних груп живе у вузькому та замкненому власному просторі, але кожного ярмаркового вівторка зіштовхуються усі вони на ринковій площі Барнова, на великому і галасливому “Ringplatz”. І жодного з них не обходить тут увагою око письменника. Жодного з них – як і свого Барнова в цілому – він не ідеалізує, бачить з усіма тіньовими рисами, гріхами та слабостями. Але кожному з них він не відмовляє в людському співчутті і в повазі до їхньої людської гідності.

Вони вбрані у різні строї, розмовляють різними мовами і вклоняються різним богам, але на думку Францоза: «Їм може допомогти лише один Бог, той що дрімає в грудях кожної людини – усвідомлення людської гідності». Ця фраза може слугувати епіграфом до усієї його творчості, оскільки письменник сповідував чесноти, які в ньому з дитинства виховував батько.

Францоз має незаперечні заслуги перед українською культурою – насамперед як перший у світі дослідник та популяризатор творчості Тараса Шевченка. Тому навіть таке поважне видання, як ювілейна «Шевченківська енциклопедія» (2015), не оминули його внесок в шевченкіану. Адже він впродовж 1871-1877 років опублікував працю «Українці та їхній співець», присвячену життю і творчості Тараса Шевченка і його самобутній стилістиці. Він вперше на високому професійному рівні представив німецькомовному читачу творчість українського поета і показав його місце в світовій культурі. Він також переклав поезії Шевченка на німецьку мову і публікував їх.

Серед його найважливіших робіт про українську літературу заслуговує на увагу «Die Literatur der Kleinrussen», яка до цих пір не втратила своєї наукової цінності. Письменник подає детальний та систематизований аналіз української літератури від ХІ до ХІХ століття.

Як етнограф, він першим відкрив феномен української народної пісні у нарисі «Народна пісня малоросів» ( Das Volkslied der Kleinrussen“), в якій Францоз ґрунтовно і захоплено знайомить німецькомовний світ з українським пісенним багатством: козацькими думами, гуцульськими опришківськими піснями й коломийками. Він вважає, що український фольклор не має аналогів у цілому світі.

Повне видання творів Карла Францоза було видане лише один раз – у 1876 році в Лейпцигу, та ще й готичним німецьким шрифтом.Як письменник і публіцист Карл Францоз був добре відомий при житті в літературних колах, його твори перекладені 15 мовами світу.Звичайно, окремі його твори було перекладено і на українську мову. Можливо найбільшим за останні роки культурним здобутком у справі популяризації в Україні його творчості та життєвого шляху стала збірка новел та культурологічних нарисів “Ucrainica”. У її складі – спогади про Чортків, нариси про Тараса Шевченка та українську народну пісенну творчість. Збірку видано у 2010 році видавництвом «Книги – ХХІ», переклад з німецької та коментарі належать професорові Чернівецького національного університету Петрові Рихлу.

Францоз К. Е. Ucrainica: культурологічні нариси / упоряд., пер. з нім., передмова і коментар Петра Рихла. — Чернівці: Книги-ХХІ, 2010. — 292 с.

У радянський період, в 1970 році, в українському перекладі вийшов найбільщий роман Францоза «За правду» (Ein Kampf um Recht,1882), який він присвятив життю українського селянства в часи Австро-Угорщини. З його творів було перекладено також оповідання «Німий» та «Повстання у Воловцях».

Але повного видання творів письменника та його наукових праць українською досі немає.

Його дружиною була австрійська письменниця Оттілія Францоз (народжена Бенедикт; літературний псевдонім Ф. Оттен, 1856–1932). Вона є автором збірника оповідань «Das Adoptivkind» ( «Прийомна дитина та інші новели» (1896) , який мав значний успіх у читачів. З інших її творів варто відзначити «Мовчання» («Das Schweigen», 1901)).

Відійшов у вічність Карл-Еміль Францоз ще в досить молодому віці 26 січня 1904 року і похований у Берліні на єврейському цвинтарі Вайсензее.

Оскільки вагоме місце в його житті мали Чернівці, то в місті його навчання та творчої праці завжди було багато друзів, які не забували про нього. Тому Францоз при кожній нагоді навідувався сюди. До 1918 року в Чернівцях існувала вулиця Францоза, нині це вулиця Богуна. А нещодавно знову на мапі міста з’явилася вулиця і провулок Карла-Еміля Францоза. Вони знаходяться в районі Рощі-Стинки.
 

Варто сказати і про роль Францоза при відкритті в Чернівцях університету 4 жовтня 1875 року згідно указу імператора Австро-Угорщини Франца Йосифа. Хоча в час відкриття університету письменник працював в редакціях європейських видань, він не міг оминути такої визначної події в житті рідного міста. До цієї події був виданий розкішний том поетичної антології із золотим тисненням «Поетична пам’ятка. Святковий дарунок на торжество столітнього ювілею об’єднання герцогства Буковини з австрійською цісарською державою та інавгурації університету в Чернівцях». В ньому було представлено п’ять поезій Францоза. 
Звичайно, Карл-Еміль був присутнім на цій події і написав спеціально для цих урочистостей студентську пісню «Давайте співати й казати» („ Nun lasst uns singen und sagen“), яка звучала в ті дні.
 

 
Звичайно, що найважливішим його завданням в ті дні було донести європейському читачу про таку грандіозну подію, адже святкування відкриття університету в його рідних Чернівцях тривало цілих три дні. В різних часописах появилося більше десяти детальних репортажів з гравюрами про цю новину. А разом з подією Францоз розповідав Європі про історію міста та його особливий культурно-релігійний розвиток. Детальніше про це можна прочитати в ґрунтовному дослідженні професора Петра Рихла.

В Чернівцях на вулиці Емінеску, 1, на фасаді приміщення гімназії (нині ЗОШ № 1), в якій навчався Францоз, встановлена меморіальна дошка.
 

В останні роки, завдячуючи належному поцінуванню його творчості тернопільчанами, письменник повернувся на свою малу батьківщину – в місто Чортків. В 2017 році на Ринковій площі Чорткова, в історичній частині міста, було відкрито перший в Україні пам'ятник Карлу-Емілю Францозу авторства тернопільського скульптора Романа Вільгушинського. А вже цього року, до ювілею славного земляка, неподалік пам’ятника, було урочисто відкрито і меморіальну дошку, присвячену пам’яті Карла Еміля Францоза. Коштами допомагав Уряд Федеративної Республіки Німеччини.

Місто дитинства Карла – Еміля - Чортків середини ХІХ століття, залишився нині значною мірою лише у його оповіданнях, які можна сьогодні вважати його першим літературним пам’ятником. Самодіяльним студентським театром «Агапе» Чортківського гуманітарно-педагогічного коледжу імені Олександра Барвінського було вперше представлено виставу за мотивами новели Карла Еміля Францоза «Ярмарковий день у Барнові».

Європейська слава нині додає шарму і ваги Чорткову - рідному місту письменника. Та власне, саме завдяки Францозу Чортків нині вписано в літературну мапу Європи.

Детальніше з життям та творчою спадщиною Карла-Еміля Францоза можна познайомитись на виставці, яка представлена в бібліотеці.