Буковинський інтелектуальний календар ЛИСТОПАД 2018

4 листопада – 175 років від дня народження філолога-романіста
Теодора ( Федора)Ґартнера
(Theodor Gartner ), (4.ХІ.1843, Відень – 29.IV.1925, Інсбрук).

Ім’я цього науковця повернула професор-мовознавець Надія Бабич. Професор Ґартнер був надзвичайно різносторонньо обдарованою людиною: свого часу він пройшов атестацію як викладач математики, хімії, фізіології, латини, німецької мови, які викладав в середніх школах Австро-Угорщини по закінченні Віденського університету. І так старанно працював, що «…покликано його як звичайного професора романської філології на університет». Знав чеську мову, дуже любив і добре орієнтувався у музиці. І вже на той час у фахових колах вважався знаменитим фонетиком. Детально вивчав романські говори в Альпах. «Так повстала його ретороманська граматика і всі інші праці, зв’язані ним прямо відкритою індивідуальністю романських мов».

У 1885 році прибув до Чернівецького університету, який щойно відкрився, як викладач порівняльної романської філології. Його глибокі знання дозволили йому читати лекції з порівняльної граматики романських мов, історичної граматики французької мови, граматики румунської мови, вів практичні курси лектури старих французьких текстів, діалектологічні студії. А також залучав своїх слухачів до вивчення ретороманістики і старопровінційної поезії.

Як справжній науковець-мовознавець він студіював румунську і французьку мови. По приїзді в Чернівці Теодор Ґартнер звернув увагу, що тут живуть і українці – тож «…сам з власної волі і охоти, з чисто наукового інтересу, забажав познайомитися і з мовою Українців». Він почав її вивчати, проте цей, за визначенням Ст. Смаль-Стоцького, «великий лінгвіст» зрозумів, що ні з тодішніх книжок, ні з пояснень свого репетитора (суплента чернівецької гімназії Дмитра Чеховського) він тої науки не подолає – у ній панував хаос. Увагу професора привертали передусім фонетика, лексика, граматика. Талановитий керівник кафедри української мови і письменства Ст. Смаль-Стоцький не оминув увагою вченого, який цікавився українською мовою. Він дуже цінував свого німецького колегу: «Я був щасливий, що найшов щирого Німця, дійсного вченого, який помагав мені мостити дорогу в світ для української молоді». Вони були незадоволені тими підручниками, в яких було надто багато розбіжностей, за якими викладалася українська мова. Тому професор Смаль-Стоцький, як чоловік діяльний, вмовив Ґартнера і вони взялися за написання шкільного правопису, до налагодження гармонії між школою та літературою, до впорядкування літературної мови.

Та оскільки обидва були дуже завантажені основною працею, то розділили між собою обов’язки. Праця була надзвичайно складна. Як згадував Стоцький, «Я вповні був свідомим того, що починаємо дуже важке діло». Але ще був сильний супротив в науковому та церковному світі. У Галичині, за Стоцьким, «…не було такого болота, аби нас не обкидано», адже на той час там панувала думка, що фонетична граматика української мови неможлива.

Понад 5 років день у день по дві години працювали вчені над першою українською науковою граматикою. На той час професор Смаль-Стоцький мешкав недалеко звідси (нині вулиця Митрополита Андрея Шептицького) і він збирав фактичний матеріал, наукову літературу по кожному питанню, тоді вони збиралися і відбувалася «кристалізація думок». Їм було і легко, і важко працювати. Ст. Смаль-Стоцький – швидкий, запальний, часто нестриманий. Ґартнер – «великий систематик, все мало у нього своє місце, на все був у нього свій час. Чи на столі, чи в його бібліотеці – всюди педантичний порядок. У голові ясність думання. А працьовитість прямо незрівнянна». Ґартнер, як винятково цілеспрямована, відважна і надійна людина, все систематизував і доводив до логічного завершення. Ось складові успіху граматики.

Підручник «Руська граматика» (1893) витримав чотири видання й аж до 1928 року, був головним підручником з української мови в середніх школах Галичини і Буковини. Відтоді діти мали можливість навчатися українською мовою.
Т. Ґартнер разом зі Ст. Смаль-Стоцьким брав участь в упорядкуванні українського правопису в Західній Україні за фонетичним принципом, боровся за унормування українського правопису. Учені похитнули усталені в славістиці погляди на місце власне української мови серед інших слов’янських. Без цього вченого австрійця, мабуть, не було би дозволу на фонетичний правопис на Західній Україні. І нічого Ґартнер за свою працю не потребував, жодного зиску не мав, жив лише зі своєї професорської платні.

Майже сорок років він працював для України, тому це ім’я, за висловом професора Ст. Смаль-Стоцького, «повинен український нарід записати в свій народний поменник». Будучи австрійцем, разом із професором Ст. Смаль-Стоцьким, вперше уклав для буковинських дітей підручники українською мовою – «Руська граматика» та «Руські вправи».

В нашому місті впродовж 1885–1900 років він проживав за адресою Руська, 34. Сьогодні це доглянута одноповерхова кам’яничка оливкового кольору на розі вулиць Руської та Вірменської. Вхід до неї прикрашає велика птаха, і тому викликає одразу і зацікавленість, і таємничість. Там зараз знаходиться Центр духовних практик «Магнус». Проте він давно заслуговує пам’ятної таблиці, аби тут вклонилися всі небайдужі українці, що в цьому будинку, мешкав австро-угорський мовознавець, німець за походженням, професор Чернівецького австрійського університету Ґартнер (Gartner) Теодор.
У нашому місті Т. Ґартнер мав ще багато громадських обов’язків. Був засновником товариства християнських німців на Буковинi, будучи i першим його головою. Під його керівництвом товариство досягло значного пiдйому.

І звичайно, що він не полишав займатися німецькою граматикою в буковинській філії «Загального товариства німецької мови» (з 1889 р.), яке він деякий час і очолював. (фото з першого числа «Німецького календаря для Буковини» у жовтні 1903 р.).
А ще він у Чернівцях вивчав румунську, переклав угорською і вірменською казки братів Грімм.
Життя розпорядилося так, що в 1899 році Ґартнер виїхав до Інсбрука в університет. З цієї нагоди в Німецькому домі відбувся великий святковий прощальний вечір із словами глибокої вдячності за великий внесок у культуру і науку нашого краю. За словами професора Ст. Смаль-Стоцького, «Це був правдивий чоловік, правдивий муж науки… строго об’єктивний… Сама доброта».

Але Ст. Смаль-Стоцький і туди до нього приїжджав, і вони наполегливо працювали. У результаті у Відні в 1913 році вийшла праця «Граматика рутенської (української) мови» (нім. Grammatik der Ruthenischen (Ukrainischen) Sprache von Stepan Smal-Stockyj und Theodor Gartner).
 
Відійшов у вічність австро-угорський мовознавець, який разом зі Степаном Смаль-Стоцьким написав підручник «Руська граматика», що вважався до 1928 року головним підручником з української мови в середніх школах Галичини і Буковини 29 квітня 1925 року в Австрії у місті Інсбрук, де і похований.

  
8 листопада – 135 років від дня народження публіциста, поета, літературного критика, кооператора, українського військового, політичного, і громадського діяча,
ад'ютанта австрійського архикнязя з династії Габсбургів,
полковника Легіону Українських Січових Стрільців та Української Галицької армії Вільгельма Габсбурга-Василя Вишиваного Остапа Михайловича Луцького (1883- 1940).
 
 

Він народився в селі Лука, нині Самбірського району, Львівська область. Походив з відомого старошляхетського українського роду, що корінням сягав ще в княжі часи. Мама з німецького роду, проте зукраїнізувалася і виховала в малого Остапа такі риси як «…замилування до праці, ладу й порядку». Саме «…з під батьківської стріхи виніс Остап Луцький своєрідний аристократизм», який пізніше він вдосконалив вихованням в школі, в європейських університетах та зв’язками з подібними йому людьми, що вплинуло на все його подальше життя. Середню освіту здобував у Бучачі та Самборі, а філософію студіював у Празі та Кракові, де тісно заприязнився з Богданом Лепким, який близько стояв до гуртка «Молода муза».

Під час перебування 1902 року в Празі він був під сильним впливом віденської сецесії. Це був модерністський напрямок у літературі і в мистецтві, заснований малярем Ґуставом Клімтом. Якраз на той момент (1901–1902) він створював фрески для університету, що спричинили велику контроверзу (суперечку). Відгомін її захопив студіюючу молодь у Празі. Луцький був під впливом сецесійних дискусій у Відні та Празі. Цей віденсько-празько-краківський Kulturkreis (культурне коло) мав глибокий вплив на Луцького і його товаришів. Він зумовив їх світогляд і навіть манеру поведінки.
Під впливом віденський і празьких модерністів Луцький оформив свій власний естетичний світогляд, який з переїздом на студії до Кракова (1903) ще скріпився впливами Лепкого і «Молодої музи». На думку Михайла Рудницького, саме Луцький придумав назву «Молода муза», коли став її членом.

Він завжди був дуже діяльним, почав організовувати видавництво. Власне саме цим пояснювався його приїзд у Чернівці. Так що в Чернівцях на той час було дуже сприятливе поле для нових модерністських течій в європейській літературі та мистецтві назагал. Він зібрав навколо себе саме модернове коло сучасників.

До Чернівців Луцький приїхав на початку 1907 року на запрошення професора Степана Смаль-Стоцького, щоб очолити редакцію газети «Буковина», і жив тут до 1913 року. Газета багато місця приділяла літературі, тут було розміщено багато творів вже знаних і початкуючих буковинських письменників, так і українських (О. Кобилянська, Б. Лепкий, М. Коцюбинський, С. Яричевський…). Сам Луцький публікував багато рецензій на нові твори, переписувався з перекладачами, літераторами з Європи, зустрічався з багатьма політичними лідерами.

Можна дивуватись енергії молодого Луцького, який крім редактора «Буковини», став талановитим учнем і дуже добрим помічником Смаль-Стоцького в громадських і політичних справах. Організовував з професором читальні, просвітницьку роботу. Ось як він сам пише Кобилянській про свій напружений графік: «Від якогось часу не маю свобідних неділь , бо Василько мене кличе на села їхати, бо так йому сподобався мій голос. «Біда мені з тим голосом». При тім всім є ще в мене «Буковина» і «Руська рада» і всі патріоти хочуть мене чути і відозви на подяку від послів складаю, часом номер за один день треба було підготовити, сам читав коректи, дуже багато громадської роботи. З послами, депутатами, всі заходи сам відписував. Вічні засідання, збори, офіціальні листи до Василька, до послів, до Филиповича».

Але найбільше часу вони приділяли господарсько-кооперативній роботі. Кожної неділі виїжджали на села, організовували райфайзенки, перші щадничі спілки, і інші сільськогосподарські кооперативи. Так вони об’їздили всі буковинські села.
Ту його активну працю перервала служба у війську і, як він сам пише, пішов «… багнетом підпирати шляхотське панування в Галичині». Першого жовтня 1907 року Луцький почав свою військову службу у Львові, яка тривала рік. При кінці 1908 року, покінчивши службу, він повернувся у Чернівці.

Тут його увагу полонила молода Орися (Ірина) Смаль-Стоцька, донька Степана, яка повернулася зі школи з Німеччини. Життя внесло свої корективи і література відійшла на дальший план.

25 жовтня 1910 року відбулося вінчання Орисі з Остапом. Пошлюбна подорож молодої пари до Дубровніка тривала цілий місяць. Після повернення почався новий, більш прозаїчний, проте щасливий період у його житті. Луцький почав працю як директор банку «Селянська каса» з 1910 р., що сповняла роль Союзу українських райфайзенок на Буковині.
І от саме на цей час припадає така важлива справа, як будівництво. Поскільки і сам Остап Луцький був чоловік небідний, та й дружина з такої забезпеченої родини, тому за дуже короткий час для молодої сім’ї він звів досить розкішний будинок. Він збережений до сьогодні. Це є будинок за адресою Аксенина, 31. Його ламаний дах прикрашає подібна до церковної баня з флюгером. Елементи українського модерну, сецесії та національного стилю бачимо теж на ньому. Та власне й ця модернова будівля зводилась мабуть цілковито під його керівництвом, так як на той час він був під сильним впливом віденської сецесії. Вічний «сецеоніст» втілив в ньому свої естетичні смаки.

Вже в першому листі до Ольги Кобилянської він підписується: «Се пише до Вас один з українських сецесіоністів…». На момент будівництва йому було 28 років і він був вже досить забезпеченим чоловіком, тому мав можливість втілити в доволі вартісне мистецтво, як сецесійна вілла, своє життєве гасло «За красою». У цій модерновій віллі присутні всі наймодніші елементи на той час: асиметрія, динамічна рівновага, ламаний дах з флюгером, характерні для українського модерну шестикутні вікна, орнамент під виступом даху… І ще одна важлива особливість стилю модерн – тріумф приватної особи, який для Луцького був дуже важливий і в цій віллі він його блискуче втілив.

Ця будівля директора «Селянської каси» Остапа фон Луцького була і залишається до сьогодні своєрідною візитівкою всієї дільниці.

У Чернівцях він мешкав впродовж 1907–1913 років, але стільки встиг зробити для українців Буковини за цей порівняно короткий відтинок часу і залишив по собі найсвітліші спомини. Він сам пізніше вважав роки перебування в Чернівцях як найясніший період свого життя: «…на «страшнім суді» святі ( а може й сама Мати Божа) почислять мені в розумні і добрі діла мій приїзд до Чернівців».

При цій праці його застала І Світова війна. Він був добрим вояком і одним з кращих старшин австрійської та української армій, за що отримує досить рідкісну відзнаку – срібну медаль за хоробрість.

У буремні часи національно-визвольних змагань він був у лавах Української Галицької Армії, а згодом Армії УНР.
Служив ад’ютантом архикнязя Вільгельма Габсбурга, відомого у нас як Василь Вишиваний, палкий прихильник української незалежності. Восени 1918 року вони повертаються в Чернівці, але тут їх застав розвал Австро-Угорської імперії. Буковину окупували румуни і вони їдуть до Галичини. Пізніше Луцький стає зв’язковим старшиною між Головним отаманом Симоном Петлюрою і маршалком Польщі Юзефом Пілсудським.

У повоєнний час він один з провідних діячів української кооперації в Галичині, голова «Ревізійного Союзу», друкує статті на економічні й суспільні теми. Як писали сучасники, у поважному чоловікові, «спеціалісту від фінансових і купецьких справ, посла до сойму, а врешті сенатора, ніхто не догадався б, що він був поетом-ліриком, мрійником і богемістом. Сталося так, що він сьогодні в нас найліпший поет між економістами і найліпший економіст між поетами. Такі парадокси у нас трапляються рідко. Економістів-поетів було й є в нас доволі. Зате поет-економіст – це avis rara».
У родині він також мав приємні події. У них народився син Юрій, який пізніше став відомим славістом, професором Торонтського університету, заступником директора Канадійського інституту українознавчих студій Альбертського університету, декілька років був редактором журналу «Сучасність», перекладачем і видавцем. Останні роки мешкав у Торонто і любив називати себе «космополітом». Дочка Марта перейняла від батька підприємливий талант, працювала в «Центробанку», а потім переїхала з Європи до Канади до Вінніпегу.

«Золотий вересень» 1939-го став трагічним для родини Луцьких. Ірині Луцькій з дочкою вдалося виїхати на Захід. Сам О. Луцький відмовився втікати, вважаючи, що провідники у важкі часи повинні бути з народом. Тож уже 2 жовтня 1939 року його схопили енкаведисти. У фізичних і моральних стражданнях, у голоді й холоді, непосильній каторжній праці він закінчив своє життя 3 жовтня 1941 року у  концтаборі поблизу міста Котлас Архангельської області.
 

 
Проте найтаємничішою сторінкою з життя Остапа Луцького в нашому місті були мало відомі для широкого загалу його стосунки з Ольгою Кобилянською, які Михайло Рудницький назвав «романсом».

А почалися ці стосунки ще далекого 1903 року, коли Остап Луцький прибув у Чернівці з Кракова в компанії Богдана Лепкого саме до Ольги Кобилянської, коли вона проживала за адресою, Зоряна, 6 (Штернгассе, нині Томащука).
Йому на той час було всього двадцять років. Вийшов зі школи Лепкого, весь був під його впливом у поведінці, способі говорити, мав для нього великий «сентимент». Та власне Лепкий познайомив його з творчістю Ольги Кобилянської, яку він все життя дуже поважав.

На молодого Луцького справили велике враження її нарис «Покора» та повість «Valse melanqolic» Він дуже цінив її глибокий психологізм у творах. Вона поділяла з Луцьким наставлення до літератури, як до пошуків краси. Спільне для них було поняття «піднесености», «величности» та «інтимности» духовного життя. Про самого Луцького говорили в Кракові, що він справжній краснодух-естет.

Остап Луцький був надзвичайно харизматичним чоловіком, прекрасним оратором і вже з перших днів його перебування в Чернівцях їм було про що поговорити. Вони обоє були прихильниками філософії Ніцше, Шопенгауера і Метерлінка. Книжку Метерлінка «Скарб убогих» німецькою мовою йому подарувала О. Кобилянська.

Своє захоплення творчістю і особистістю панни Ольги діяльний Луцький вже в наступному 1904 році вирішив увіковічнити «Альманахом». У дуже короткий час йому вдалося захопити цією ідеєю всіх, небайдужих до творчості панни Ольги, літераторів.
Так що ми маємо бути вдячні О. Луцькому за цю працю, яка не втратила своєї вартості і на сьогодні. У 1904 році вінзадумав видати альманах на честь Ольги Кобилянської. Він мав мати назву «За красою» і стати своєрідним художнім маніфестом українського модернізму. Завдяки наполегливій праці та організаторському таланту вже в наступному, 1905 році, результатом цих високих, чистих стосунків став альманах «За красою», присвячений Ользі Кобилянській, впорядкований О. Луцьким і видрукований в Коломиї. «Науковий вісник..» писав з нагоди виходу, що «…книжка видана розкішно» і «її треба вважати цінним вкладом в літературу». То направду дуже достойний букет від мужчини, яким він вшанував їхні відносини.

У цьому виданні помістили свої спогади Леся Українка, Богдан Лепкий, Михайло Яцків, Осип Маковей, Катря Гренивечева, Петро Карманський, Микола Вороний, Іван Липа, Гнат Хоткевич, Василь Пачовський, Михайло Коцюбинський, Уляна Кравченко, Василь Щурат. У вступному слові Луцький дуже високо поцінував творчість О. Кобилянської: «Невтомимо… Хоч майже самітно стояли Ви довгі часи на стороні великої і безсмертної ідеї Краси і глибокої Поваги помимо всіх неприхильних відносин часу…»

І Ольга Кобилянська з хвилюванням зустріла такий подарунок, вона майже кожного дня знаходила час в своєму доволі зайнятому побутом і клопотами часі, аби написати Луцькому листа. Мабуть таки важливими в найважчі хвилини були для них слова підтримки одне до одного. Як писав Луцький «З Вами так якось дуже добре жити». І дальше: «Пишу і жалую, що в часі мовчанки моєї не було Вас близько мене; тоді щойно знайшлабися не одна вільна хвилина у якій порозумілися б ми щиро безпосередньо з душі випливаючим словом – або і без слова. Без Вас губляться сі хвилі, остає листовий папір, писане слово, мертві букви. Які не в силі переповісти Вам всього. Ви, і такі як ви, на струнах тих таємних – чарівні симфонії виграти можуть.

…все ж таки Ви, Пані, на все вже останете найближчою мені
…личне знайомство з Вами у не одній важкій хвилі піддержує духа мойого на висоті краси, щирости, найвищої гармонії і поваги. А думками моїми і мріями кермує все там, де чим раз до неба ближче.
…кілько ж то гарних людей не пропало би для світа наколи б кожда пропадаюча людина стрінула на шляху свойому таку людину як Ви, Ласкава Добра Пані!

Я рад би знов Вас бачити близь мене та глядіти на Вас, як на образ над земської, небесної доброти.
У Вас відблиск гордости і само поважання ренесансової, удільної княгині і незвичайну красу покори і доброти і ніжности, містичного лотосу, що раз лише на сотку літ виростає на хвилях Ґанґесу. Щоб дати людям праобраз якоїсь далекої, таємної, небесної країни! Дивлюся на Вас і здається, що долітає до мене якась ангельська мелодія…

На моїм столі стоїть серед цвітів Ваша фотографія… серед книжок і свіжих цвітів видніє Ваше добре лице і щире, спокій довкола, тишина, – добре Вам у мене. Кілько разів життя бере верх наді мною… гляджу на Вас – і справді легше стає на душі. Невисказаний спокій і доброта і щирість і нова віра до людей родиться в мені. І я стаю молодшим, ліпшим, здається, і на душі гарнішим.

Нема одної днини, щоб не подумав я о Вас, о Вашім здоров’ю та о цілій долі Вашій.
Невимовним спокоєм наповняється душа моя, коли довідуюся і переконую, що Ви забралися до нової праці і що вона йде Вам так добре і гладко, якби Вашої недуги не було на світі. Най Вам всі надземні сили відрадою і порадою будуть в сьому труді, – благословенною хай буде хвиля в котрій покінчите свою нову працю.
Надіюся що повертаючи домів вступите до Кракова хотя би на кілька годин. Ходити коло Вас будемо так обережно, що се Вам в здоров’ю ніщо не зашкодить. Заведемо Вас в спокійний, тихий кут і станемо говорити. А коли Вас і се мучити буде, то – ну – то будемо дивитися на Вас, Добра Пані!».

У них була чисто платонічна, дуже глибока любов. Про їхні стосунки Луцький писав Кобилянській: «Ви Дорогі, добре кажете: «нехай воно собі спочиває десь там на дні душі… воно буде так тихо і спокійно заховуватись, що нікому не зашкодить». І далі – «Ви на все останете добрим моїм ангелом… Ви умієте читати в душі».
А потім він наважився і таки на початку 1907 році переїхав у Чернівці. У дуже важливому для них обидвох і навіть дещо програмовому листі від 21 лютого: «Пишу до Вас лист, бо вже два дні не бачив Вас. Так дуже секретно кажучи Вам, я приїхав до Черновець майже лише тому, що Ви тут живете.

Я властиво нічого Вам не скажу, коли побачу Вас, але я Вас власне бачити хочу. Потім вже можу вернути до своєї роботи, і вона хоч як важка, всміхатися буде до мене. Ви є дуже-дуже потрібні для мене, Дорогенька Пані.
Тоді, коли я ще був дуже великим дітваком, Ви Дорогенькі перші на всім світі вивели мою мало свідому душу на життєві шляхи….

Ви порозумієте, що мені Ви тому дуже-дуже дорогі, і якби рідні, що я ніколи до Вас жалю мати не можу, хоть би не знати що зайшло. Сего ніколи не подумайте собі, мої Любі, коли гадаєте о мені. …Всьо, що я гарного прожив в останніх роках, всьо се можна звести до Вашої особи і до тих лиш наслідків, які зосталися в мені завдяки Вашим листам до мене. Є їх тепер… Дорогенька Пані – рівно сто і се найкращий скарб молодости моєї і, певно, всього мого життя. Я всіх людей, сяк-так близьких мені, Вашою добротою міряю і Ви на всю будучність будете моїм найкращим спомином, вічним джерелом розради і спокою. Ви моє тихе, срібне, коли хочете, і «меланхолійне» щастя».

У Чернівцях він творив оту модерну течію і у цьому ж таки 1907 році він опублікував програмову статтю «Молода Муза». У ній звернув увагу насамперед на найновішу літературу Заходу, називаючи Ніцше, Франса, Метерлінка, Ібсена, він вказував на нові течії, які панують у світовій літературі. Як писали сучасники: «Маніфест Луцького є його найбільшою заслугою в українській літературі. Чого він не міг зробити як поет, він виконав …як голос своєї літературної групи».
Першою ластівкою нової течії на Україні О. Луцький вважав звичайно Кобилянську: «Маю таке почуття, що я Вас, Вашу душу дуже ясно бачу. І то не в однім якімсь творі, а в усім Вашім писанім добрі. Мені здається, що читаючи Ваші речі, Ваші листи і картки, глядячи на образ Ваш на моїм столі, – я бачу і відчуваю і те, що Ви кажете і те, чого не домовляєте». І дальше «…кожде Ваше слово є для мене новою золотою ниткою між мною і вірою моєю в доброту і красу в людськім житті».

Перебуваючи у Чернівцях, вони часто зустрічалися, вели довгі бесіди про літературу, філософію, адже Луцький був знаменитим «з Божої ласки» промовцем і декламатором, детально ділилися одне з одним своїми думками і клопотами і звичайно, що говорили про те, що для них було найдорожче і назавжди залишиться таємницею… А панна Ольга мала унікальний дар дуже уважно і вдумливо слухати.

Луцький дуже зворушливо турбувався про здоров’я Кобилянської, як міг – оберігав її, підтримував. Навіть коли вона їхала лікуватися, то Остап кожного дня заходив до них до хати, переймався і залагоджував всі її прохання як щодо літератури, так і побутові клопоти. Він дуже добре ладив з її батьком і братом Влодзьом. «Найважніша справа тепер се отсі чотири слова: приїжджайте, дорогі, як найскорше!».

Вона також щиро переймалася його здоров’ям, намагалася бути уважною до нього, про що свідчить сам Луцький: «Я насамперед хочу щиро подякувати Вам за хустки, які приніс мені від Вас Василь. З ними поїду вже завтра безпечно і відважно. Видите, які Ви добрі. Що прислали мені таку спасенну охорону від вітрів і від студені! Цілу дорогу буду згадувати Вас, моя Добра Пані» (в нього боліли зуби і голова, а на вулиці було холодно і дощ).

У половині 1907 року він повідомляє Кобилянській, що «іде до війська і залишить улюблені Чернівці». Кобилянська була дуже стурбована цим фактом. У листі від 30 липня 1907 року в листі до Христі Алчевської вже з вулиці Новий світ пише: «Досі мала я при собі дуже доброго товариша в особі Остапа Луцького, котрий редагував кілька місяців нашу «Буковину». Якраз вчора від’їхав, і чую погану порожнечу…». Луцький намагався розрадити її: «Ви більше взяли до серця моє військо, чим сам чужинець».

Перебуваючи на службі, вони майже кожного дня слали одне одному теплі слова підтримки. Проте сталася якась дуже важлива подія в житті панни Ольги, яка несподівано перервала їхню ідилію і мабуть назавжди залишиться таємницею. У листі від Луцького холодного 20 січня 1908 року: «Перший раз прийшло від Вас до мене студене слово… в неоднім разі слово Ваше родило в мені віру і любов до всього, що гарне і шляхетне. Від Вас я також вчився вірити людей і любити гарний світ. Ви перші навели мене на шлях, де все мені було добре, бо Ви перші навчили мене розуміти, кільки краси в житті може дати щира, тонка приязнь. Ви дали мені в руки «Скарб убогих» і свої гарні та щирі листи. Се всьо одно не раз держало мене в житті. І за се я Вам, Пані, дуже-дуже вдячний. Того добра (…) вже ніщо від мене не відбере. І хоч (як чую) розходяться наші шляхи, то все-таки певні будьте Пані, що сього я Вам не забуду і Вас все згадувати буде душа моя так, як згадується молодість свою.

Ви все останете для мене тим, чим були…скінчився якийсь новий Valse melancolique (це був улюблений твір Луцького як і «Ніоба», в який найтонше відчувається артизм, аристократизм і гордість, які найбільше цінував в Ользі та її творах)... але його не забувається. Життя навчило мене годитися, а спомин для мене є джерелом нового життя. Вмію споминами жити.
Не шукаймо причин, чому воно так сталося з нами. Сумно, що сталося. Хай на все дивиться тепер Час і хай Вам колись скаже всю правду».

Пророчими стали його слова із переднього слова до Альманаху, які він написав ще в 1904 році: «Знаю… Опаде листє зелене, – затруть ся колись наші сліди, отворить ся брама таємна, а на сім «позиченім» світі лишуться тільки колишні мрії і думи…». І далі – «Головна річ мати серце і писати щиро і мати талант і культуру. А ще краще: гарно жити».
Його «романс» з Кобилянською скінчився, хоч вони й лишилися в приятельських відносинах. Їхні стежки розійшлися, от і все. Вони і дальше підтримували гарні стосунки. Остап Луцький своєю працьовитістю, винятковою особистою культурою і небуденним даром слова завжди викликав до себе повагу Ольги Кобилянської.

Писала вона у листі до Христі Алчевської від 10 листопада 1909 року: «Тепер перебуває в Чернівцях при редакції «Буковини» О. Луцький… і раз на дві неділі заходить до мене». І хоч історичні події розвели їх потім в просторі і часі, проте ніколи вони не переривали свого спілкування і зв’язків». Вже значно пізніше, 16 жовтня 1931, в листі до Іванни Блажкевич Кобилянська пише: «Відвідував мене цього місяця в повороті з Бухарешта посол Остап Луцький…».
Навіть на вінчання Остапа з Орисею Смаль-Стоцькою Ольга Кобилянська отримала запрошення, але ми не знаємо, чи вона була на ньому присутня.

У Чернівцях вони дальше переписувалися, так як на той час ще не було телефону. Як найбільший скарб продовж всього життя зберігав листи від Кобилянської О. Луцький, які потім потрапили до КДБ.

Детальніша інформація про Остапа Луцького в книзі
Муза і чин Остапа Луцького / Упорядники: Василь Деревінський, Данило Ільницький, Петро Ляшкевич, Надія Мориквас. – Київ: Смолоскип, 2016. – 936 с.; іл.

Презентація книги на сайті Муніципальної бібліотеки:
22 листопада – 110 років від дня народження письменника,
перекладача і журналіста Юліана Веспера (Julian Vesper, псевдонім Teodora S.Grossu, 1908- 1986)

 
Він народився в селі Верхній Городник, поблизу Сучави, яке тоді належало до Південної Буковини (нині територія Румунії) в родині фермера і церковного співака Костянтина Гросу і його дружини Теодосії. Початкову освіту отримав в рідному селі, а середню – в престижному на той час ліцеї ім.Е.Гормузакі в Радівцях, який успішно закінчив в 1927 році. Вищу освіту студіював в Чернівецькому університеті на літературно-філософському факультеті.

В Чернівцях завжди була сприятлива ситуація для літературно-мистецького і журналістського життя. І Юліан Веспер ще із студентських років активно занурився в активне життя міста. Він був одним із засновників і керівників літературного товариства в Чернівцях «Іконописець» (« Іконар»).

І хоч він закінчив вищу науку - університет в Бухаресті в 1933 році, проте по його закінченні повернувся в Чернівці. Тут з перервами був головним редактором газети «Гласул Буковіней» ( Glasul Bucovinei ) до 1937 року, в якій він працював, ще будучи студентом. Працював начальником департаменту в міністерстві праці та соціального захисту впродовж 1934-1942 років. Після війни, впродовж 1944 – 50 років був перекладачем, редактором і прес-секретарем пресової агенції в Румунії «Аджерперс» (Agerpres). В наступні роки був на посаді коректора у Державному видавництві літератури та мистецтва (1951-1956).

Перші поезії були опубліковані в шкільному журналі ще в 1924 році, коли він був ще зовсім юним ліцеїстом. Пізніше, вже будучи студентом в Чернівецькому університеті, він став активним учасником серед молодих буковинських поетів-модерністів. Його поезії ввійшли в поетичну антологію «Poeţi tineri bucovineni», яка вийшла в 1938 році. Він автор окремих видань поезії та прози – «Сузір’я» (1935), «Північні поеми» (1937), яка була відзначена премією спілки письменників Буковини, «Джерела» (1940). Романів : «Весна в країні Буків» (1938), «Голос»(1967), Історичних повістей: «Міхай Хоробрий» ( 1939), «Постаті князів» (1944), «Слухаючи ночі» (1972), «Третій обрій»(1979), «Пейзаж на краю неба» (1984).

Проте найбільшу популярність він отримав як перекладач.

В його перекладі на румунську мові вийшли твори Чінгіза Айтматова, корейські народні казки (Збірник «Суп черепаховий», 1974). Особливе місце в його перекладацькій праці займав карело-фінський народний епос «Калевала», який вийшов в1968 році з власною передмовою, який на той час був дуже популярний.

Ще більшу славу йому приніс переклад всесвітньовідомого роману Михайла Шолохова «Тихий Дон». Влітку 1930 року, коли він ще був студентом Теодлором Гроссу Бухарестського університету, йому потрапило до рук це парижське видання французькою мовою. Він прекрасно володів французькою і тому із захватом прочитав роман. А літо витратив на переклад цього твору.

Він був першим його перекладачем на румунську мову. Він був сам дуже захоплений цим твором і завершив свій переклад першої частини ще восени 1930 року. До слова, перші уривки з перекладу цього роману були надруковані 19 квітня 1934 року в газеті «Гласул Буковіни". Цікаво, що вже пізніше, після виходу цього роману в Бухаресті, літературні критики називали перекладача не інакше, як «буковинський поет».

Проте видавці відмовились його видати, так як невідомо було, коли Шолохов завершить свою епопею. Таким чином, аж в 1938 році був підписаний контракт на видання І книги перекладу «Тихого Дону». Проте вийшов він аж в 1943 році тиражем 5 тисяч книг. На той момент то треба було мати мужність видати саме цей твір. Хоча варто відмітити, що вийшов він з дуже значними скороченнями.

Відомий літературознавець Г.Барбе в своїй доповіді Асоціації славістів Румунії в 1969 році заявив, що «перший переклад «Тихого Дону» являє собою однин із самих світлих моментів інтелектуального і культурного розвитку Румунії в минулому».

Відомо також, що навіть сам автор роману високо оцінив прихильність та увагу Васпера до радянської літератури. Він прислав йому из Вешенской в подарунок розкішно ілюстроване видання «Тихого Дону» з автографом : «Юліану Весперу з добрими почуттями. Михаїл Шолохов. 11. 4. 1969 р.»

Він також автор публіцистичних статей на філософську тематику та літературознавчі розвідки. 

Юліан Веспер відійшов у вічність 22 лютого 1986 року в Бухаресті. 


26 листопада – 200 років від дня народження поета, церковного і культурного діяча, митрополита Буковини Сильвестра Мораріу-Андрієвича (Silvestru Morariu Andrievici, чернече ім'я Сильвестр,1818-1895)
 
 
 Він народився в селі Митюк-Драгомирна, Сучавського повіту, в родині священика. Тому за тодішньою традицією, він початкову освіту отримав в Чернівецькій цісарсько-королівській державній гімназії, а потім в богословській семінарії. По її закінченні вступає в шлюб, а 28 липня 1846 року приймає пресвітерський сан. І був призначений на парафію в село Чагор Чернівецької повіту, де правив в місцевому храмі 20 років. В 1864 році шанований митрополит Євген Гакман призначив його проповідником кафедрального собору в Чернівцях. Також одночасно він був викладачем у Чернівецькій духовній семінарії та регентом місцевої консисторії. Через чотири роки був визначений у ній консисторським радником.

В 1874 році після смерті дружини, вступає до монастиря і приймає чернецтво з ім'ям Сильвестра. Незабаром був зведений в сан архімандрита і призначений намісником монастиря. З 1877 року – консисторський архімандрит і генеральний вікарій Буковинської митрополії.

12 березня 1880 року найвищим рішенням імператора Австро-Угорщини призначений митрополитом Буковинським, на цій високій духовній посад він був 15 років. Того ж року висвячений на єпископа в церкві Святої Трійці у Відні. За 15-річне управління єпархією митрополита Сильвестра було споруджено в Буковині 70 нових православних храмів, 60 з яких до освячені особисто самим архіпастирем. 
За законами Австрії він обирався членом буковинського сейму і депутатом віденського парламенту.

За його наказом скликаний був у 1891 році церковний конгрес для обговорення питань щодо внутрішнього управління справами православної церкви в Буковині.

Його стараннями на чернівецькому богословському факультеті була відкрита кафедра церковно-слов'янської мови.
Багато часу та уваги він приділяв культурно-просвітницькій праці. Саме він був натхненником та засновником в 1881 році Товариства «Гармонія».

Він підготував і видав багато підручників з літератури, математики та релігії для народних шкіл. І зрозуміло, що найбільше працював над виданнями для потреб богослужіння, серед них: «Церковні недільні проповіді» (1860), «Церковна хорова музика», яка вийшла в 1879 році в Чернівцях, «Типікон східної православної церкви» (1883), «Апологія» (1885, 1890) та інші богослужбові праці. Аби мати можливість донести Боже слово до народу, в 1882 році заснував типографію при чернівецькій православній митрополії і церковний двомовний журнал «Кандела» («Лампада»). В цьому ж виданні друкувався такий популярний серед народу «Буковинський календар». Митрополит друкував в ньому не тільки духовні матеріали на всяку потребу, але й художні твори, яких в нього також було багато, особливо популярні на той час байки. Тут же він друкував і свої переклади, яких в нього також було чимало.

В 1893 році на Буковині було урочисто відсвятковано 50-річний ювілей служіння митрополита Сильвестра в священному сані і одночасно 20 років заснування Буковинсько-долматинської митрополії з резиденцією в Чернівцях.

Відійшов митрополит Сильвестр на другий день великодніх свят, 3 квітня 1895 року і похований на міському кладовищі в митрополичий усипальниці.
 

27 листопада – 125 років від дня народження письменника,
літературознавця, доктора філософії Васіле Герасіма (Gherasim) (1893- 1933) 


 Народився в селі Марджіня Радівецького повіту. Закінчив в 1914 році престижний як на той час ліцей в Сучаві, вищу науку подався студіювати до Відня. Провчившись три роки, повернувся в Чернівці, так як настали важкі воєнні роки. По закінченні Чернівецького університету працював якийсь час в науковій бібліотеці, а потім асистентом на літературно-філософському факультеті. Одночасно захистив докторську роботу і став професором цього факультету. Паралельно викладав філософію в Чернівецькому ліцею ім. А.Пумнула, чоловічій учительській семінарії та в ліцею №4 (нині гімназія № 5).

При тому не залишав досить поважну наукову та літературну спадщину, як на дуже короткий вік.

Єдина збірка «Поезії» вийшла в 1934 році в Чернівцях вже по його смерті. А от філософські та літературознавчі видання виходили при житті автора. Серед них «Філософія історії А.Ксенополя», «Система свідомих енергій», «Роль прекрасного у Філософії А.Шопенгауера», «Історична концепція Н.Йорги» та інші . Серед літературознавчих досліджень найперше місце, це безперечно творчість класика румунської поезії Михая Емінеску: «Родина Еміновичів» (1923), «Емінеску у Відні» (1923), «Життя М.Емінеску» (1933), «Александрі та Емінеску». Як результат цих досліджень, які не втратили своєї актуальності в 1977 році в Яссах вийшов окремий том № 8 його праць «Міхай Емінеску» з серії «Емінескіана». 
Досліджував творчість інших класиків світової літератури: Г.Ібсена, А.Чехова, Ф.Достоєвського, М.Садовяну, Й, Караджале та інших.

Відійшов у вічність 12 лютого 1933 року в Чернівцях, де й спочиває, проживши всього 40 років.

27 листопада – 200 років від дня народження літературознавця,
письменника, педагога, культурного діяча Арона Пумнула (1818- 1866).

Він народився в бідній селянській родині в селі Кучулата (Трансільванія). Початкову освіту здобув у місті Одорхей, а гімназію закінчив в місті Блаж. По її закінченні в 1841 році ще навчався в теологічній семінарії у Відні, де вивчав також філософію та філологію. В 1846 році повернувся викладати філософію в Блазькому ліцеї. Будучи молодим та амбітним чоловіком, він брав саму активну участь в революційних подіях 1848 року, так званій «Весні народів». Як активному учаснику тих подій, йому прийшлось переховуватись від переслідувань і так Арон Пумнул дістався Чернівців. Він був дуже хворим і виснаженим на той час. Тому йому прийшлось перебути трохи у свого друга Іраклія Порумбеску, батька видатного композитора Чіпріана Порумбеску. Разом з братами Гурмузакі з 1848 року починає видавати газету "Буковина" і стає її редактором. В 1849 році був оголошений конкурс на вакантну посаду завідуючого першої кафедри румунської мови та літератури при Чернівецькій гімназії, яку він виграв. Він обіймає цю посаду до кінця свого життя. Крім гімназії, він викладає ще і в богословській семінарії.

Він активно займався культурною діяльністю. У науковій та творчій діяльності проявив себе як талановитий лінгвіст, автор дидактичних підручників та інших наукових праць. Сприяв використанню латинського алфавіту замість кирилиці, безуспішно намагався заборонити неологізми. Був людиною енциклопедичної культури, яка вірить у силу освіти для розвитку національного відродження і вважав центральним "питання про мову".

Арон Пумнул підготував фундаментальну літературну антологію про життєпис літераторів, що проживали на Буковині, яка вийшла в 6 томах впродовж 1862 – 1865 років. Відомі ще такі праці автора: «Grammatik der Rumänische Sprache für Mittelschulen» (1864), «Незалежність румунської мови в своєму розвитку та в написанні» (1850, Чернівці), «Бесіди батька з сином про мову та румунське слово» (1850, Чернівці). «Краткий очерк...» (1865, Чернівці).

Вчителі та викладачі залишаються в пам’яті нащадків через своїх талановитих учнів. Так і Арон Пумнул залишився в літературному житті Чернівців та й світового літературознавства через свого талановитого учня. Адже саме він помітив і підтримав в потрібний момент молодого гімназиста Михая Еміновича. Як тепер прийнято говорити, він його створив. Адже саме під впливом ідей та поглядів свого вчителя, який провадив дуже потужну просвітницьку роботу, молодий гімназист Михай Емінович зідентифікував себе саме як румуна. Зовсім юний, він був цілковито зачарований особою свого вчителя. Проводив з ним весь свій час і навіть жив в його помешканні і за цей час впорядкував домашню бібліотеку свого вчителя, одночасно перечитуючи все, що тільки можна було. Під впливом Арона Пумнула він змінив своє ім’я на Міхай Емінеску і почав писати римовані рядки саме румунською. Адже сама гімназія на той час була державною і всі предмети в ній читались німецькою мовою. Проте в свої 16 років він пережив дуже сильну втрату. Адже улюблений вчитель відійшов у вічність в доволі молодому віці 12 січня 1866 року і йому на той час було всього 47 років.

Арон Пумнул свій спочинок знайшов у Чернівцях, і до сьогодні його могилу прикрашає дуже великий і мистецький надгробок. 
А молодий поет Емінович опублікував в цьому ж році свій вірш, який був посмертною присвятою улюбленому вчителю.

Нині в Чернівцях, на вулиці його імені, на обійсті будинку, де, вважається, жив Арон Пумнул, стоїть погруддя його найвідомішого учня Міхая Емінеску.