Буковинський інтелектуальний календар КВІТЕНЬ 2018

 7 квітня – 125 років від дня народження режисера, актора, педагога, театрознавця Василя Степановича Василька [справж. – Миляєв (1893–1972)

Знаменитий актор і режисер, вдячний і талановитий учень Леся Курбаса Василь Степанович Василько в Чернівецькому театрі працював зовсім короткий час. У складні воєнні та повоєнні роки, впродовж 1943 - 1948 років він був художнім керівником Чернівецького українського музично-драматичного театру і ще три роки паралельно на посаді директора цього театру.
 
А детальніше про його перебування в нашому місті, про високі творчі здобутки та інші життєві сторінки можна прочитати на сайті бібліотеки за посиланням
«Чернівецькі сторінки митця»  
www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news

 

7 (20 квітня) – 110 років від дня народження художниці, заслуженого діяча мистецтв України Ірини Михайлівни Беклемішевої (1908-1988)
 
Ця аристократична жінка, яка походила із знатної дворянської родини, приїхала в Чернівці після війни, в 1947 році, де майже 40 років свого життя провела на Буковині. Вона захоплювалася незвичною історією та культурою цього краю, його дивовижними гірськими пейзажами, які залишила на полотні.

А детальніше про таємниці її життя і творчості можна познайомитись в дослідженні мистецтвознавця Тетяни Дугаєвої за посиланням:
«115 років від дня народження та 30 років від дня смерті заслуженого діяча мистецтв України Ірини Беклемішевої» 
9 квітня – 125 років від дня народження поета, епіграфіста, педагога, культурно-громадського діяча Джордже Воєвідка (Voevidca) (1893-1962)
 
Народився в селі Синівці, нині Глибоцького району, в родині знаменитого буковинського фольклориста, композитора і педагога Александру Воєвідка. Зрозуміло, що все дитинство його проходило в оточенні народної та класичної музики. Початкову освіту студіював в школах міст Південної Буковини Серета та Сучави, яку закінчив в 1912 році, а вищу – на літературно-філософському факультеті Чернівецького університету.

В цей час він був активним членом товариства культури і літератури Румунії Буковини, в якому відповідав за поширення історії серед молоді, був членом товариства письменників Буковини, активним учасником студентського центру «Арбор», один з ініціаторів створення Національного театру в Чернівцях. І навіть впродовж 1920-1922 років редагував в Чернівцях журнал «Пунтя» («Кладка).

Після закінчення університету все життя присвятив педагогіці і працював вчителем
румунської, латинської та німецької мов та літератури в ліцеях Південної Буковини. Спочатку впродовж 1923-1930 років в місті Сучаві, потім три роки в невеличкому містечку Роман. В 1933 році на короткий час повернувся в Чернівці, проте на другий рік отримав запрошення викладати в гімназії невеликого румунського містечка Кимпулунг-Молдовенеск (рум. Câmpulung Moldovenesc) Сучавського, де працював аж до виходу на пенсію в 1954 році. Він дуже любив дітей і був одним з найкращих вчителів свого часу.

Свій перший несміливий поетичний дебют він здійснив юнаком, коли в 1913 році опублікував епіграму за підписом Люцифер. Його друзі знали, що він вправляється в епіграмі та пише вірші. Тому більш серйозніший крок в літературі за наполяганням (під впливом) свого друга Ion Grămadă він зробив, коли помістив сонет "Спогад" в літературному журналі "Літературному Юнімеї" в № 4-5 за 1914 рік. В наступні роки свої ліричні вірші друкував в багатьох і різних часописах. які виходили в Чернівцях та в більших містах Румунії.

На той час, в 1916 - 1918 роках в Сучаві виходив Народний календар румунською мовою, який завжди був дуже популярним в народі. В усіх випусках були поезії та статті Джордже Воєвідка.

Не зважаючи на активну літературну та культурологічну діяльність в румунській літературі, яка творилась між двома війнами, поет Джордж Воєвідка зайняв дуже вагоме місце як оригінальний лірик того часу. Перші цикли поезій побачили світ в збірниках «Антологія осені» (1921), «Антологія румунської епіграми» (1933), «Антологія молодих поетів» ( упоряд.З.Станку, 1934), «Антологія буковинських літераторів» (1938, т.1), «Радівецька антологія» (1943), «Замріяна квітка» (1947). Він є автором збірок: «Сонети» (1920), «Епіграми» ( 1925), «Вежі» (1928), «101 епіграма» (1932), «Пісні для Лю» (1936), «Про вітчизну» (1943).

Перша книга віршів «Сонети» вийшла друком в 1920 (ред. Буковини, Бухарест), а потім «Вежі» (Сучава, 1928), «Пісня Лу» (Бухарест, 1936) і «Pro Patria» ( Чернівці, 1943).

Джордж Voevidca написав і опублікував сотні епіграм, які принесли йому чи не найбільшу славу, і багато красивих текстів, які пізніше стали піснями. Він видав томики інтимної лірики: "Червоний карнет", "Ескізи", "Ерос" (поема). Писав також прозу, ескізи, вів рубрику «Провінційний калейдоскоп».
В період між двома світовими війнами співпрацював з багатьма журналами та газетами, у тому числі такі популярні, як: «Літературний ялівець», «Prince Charming», «Голос Буковини». «Літературно-художня правда», «Літературні розмови», «Рампа», «Огляд Bucovinei», « Епіграма» та багатьох інших друкованих виданнях, на літературних сторінках яких опублікував багато різних літературознавчих розвідок, есеїв і звичайно – поезій.

Свого часу популярністю у глядачів користувалися його п’єси «Темні сили» (1926), «Серед журналістів» (1926), «Вищий аргумент» (1929).

Він був шанований і знаний чоловік в літературно-мистецьких колах. В 1937 році обраний членом Товариства румунських письменників та членом-кореспондентом Румунської академії.

У 1938 році була створена Культурна ліга, на Установчих зборах був обраний комітет, президентом якої обрано поета Георгія Воєвідка. Вони брали активну участь в культурному, адміністративному та економічному житті округу.

Джордже Воєвідка пробував свої сили і в перекладі – залишив переклади з німецької та японської літератур.
Відійшов у вічність Джордже Воєвідка 1 лютого 1962 року після важкої хвороби в місті місті Кипмполунг –Молдовенеск (Румунія).
Спочатку був похований в Сучаві в гробівці Свараковських. А потім його рідний брат, який був священиком, перепоховав його в родинному гробівці Воєвідків.
 
 
17 квітня – 190 років від дня народження австрійського письменника і поета, літературознавця, фольклориста, педагога, журналіста, редактора та видавця, громадського діяча
Ернста-Рудольфа Нойбауера (Neubauer Ernst Rudolf ,1828 - 1890)

 
Він народився в Моравії в невеликому містечку Іґлау, де й отримав початкову освіту в гімназії. Після закінчення студіював право у Празі й філософію у Відні. В цей час відбулися революційні події 1848 року, які не міг оминути своєю участю такий активний студент як Ернст- Рудольф. В рік революції він заснував радикальну газету „Der Freie Wiener“. В березневі дні 1848 року як член академічного легіону був поранений у вуличних боях. Під час облоги Відня служив ад’ютантом у військового коменданта Мессенгауера. І тільки щаслива доля, він на той час поїхав додому, вберегла його від сумної участі всіх тих учасників революційних подій. А свої юнацькі і незабутні враження буремної юності він відтворив у циклі віршів “Легіонер”.

Після революції Нойбауер повернувся до мирної праці вчителя, проте як не дуже благонадійного, його відправили у найвіддаленішу периферію старої монархії – педагогічну “штрафну колонію” Буковину. Призначений в 1850 році гімназіальним професором у Чернівці, він і тут розгорнув дуже активну педагогічну діяльність, викладаючи майже чверть століття, до 1872 року, німецьку літературу, географію, природничу історію та естетику. Серед його талановитих учнів були К.Е.Францоза й М.Емінеску. Він мав талант до педагогіки, любив дітей і вони йому відповідали взаємністю. Як вчитель він завжди славився широким кругозором, мав талант цікаво і легко подавати навчальні предмети, «…його педагогічний провід був гідний всякої похвали». Пізніше це дало підстави директору Цісарсько-королівської вищої православної гімназії Каролю Вольфу дати йому таку характеристику:
« Поміж многими високоталановитими мужами, що за австрійського володіння прийшли з німецького заходу на Буковину, щоби тут ширити німецького духа і німецьку освіту, був шкільний радник Ернст Рудольф Найбавер одним з найвизначніших.

Природа наділила сього мужа незвичайним поетичним талантом. Сей талант виявив він не лише у численних поезіях, дуже старанно оброблених, гарних формою і повних змісту; він мав ще й дар, дуже рідкий у німців, що міг говорити віршами так само плавно …При тім сі його вірші, сказані відразу, мали і розумний зміст, гладку, красну форму – і через те поетичну силу та вплив. При своїх імпровізаціях уживав незвичайно зручно навіть античних строф і тяжких італіянських форм сонета, станси і терцини. А то й акростихи складав у хвилині дуже легко.

…Бо німецька мова хоч як гарно надається до висказу і найглибших думок і найвищих почувань, таки зовсім трудна до імпровізування. Знати її зовсім докладно і уживати з легкістю – се вже знак високої духової освіти…. Імпровізатор мусить ще, крім того, скоро похопити думку і передумати її, мусить мати смак, дотеп, притомність духа і поетичний політ – а се такі прикмети, що їх лиш мало у кого можна найти разом. А у Найбавера вони були, і тому-то кожний, хто лиш мав щастя чути його імпровізації, не міг надивуватися великому талантові сього чоловіка…»
. І хоч і закидає п.Маковей, що Найбавер «… не мав практичного смислу до життя і не розумівся на інтересах», тому був не дуже щасливим в цих умовах. Проте сам Нойбауер ніколи не нарікав на життя на Буковині, чувся тут щасливим чоловіком і вважав її своєю другою батьківщиною. А те, що мав повагу від шанувальників, то таки цього не забрати.

Як пізніше писав Осип Маковей про доволі скромне культурне життя Чернівців того часу: «У гімназії, правда, було кілька інтелігентних професорів, між ними Ернст Рудольф Найбавер, котрий якраз 1855 року видав свої досить гарні «Lieder aus der Bukowina» («Пісні з Буковини»).
Але не менше часу та сил він приклав, аби налагодити культурне життя міста і для цього позбирав навколо себе дуже неординарних, талановитих, і якби тепер сказали – харизматичних особистостей.

А компанію добірному товариству літераторів, до кола яких входив Антін Кобилянський, Кость Горбаль і, звичайно ж, майбутній першорядний український поет Буковини Юрій Федькович. Про що не проминає згадати і сам поет в свої спогадах:
« …пізнав-ємся з любим німецьким черновецьким поетом, професором Найбавером, котрого так високо ціню, як самого півця Всеволода Тура [Б.Дідицького] тому-м прочитав мої німецькі думи, котрі-м ще в молдаві писва, а той ревний німецький поет так мене полюбив, що я не лиш вступ в його високочесний дім отримав… скоро німецький часопис на Буковині ожиє, то редактор Найбавер мене вже наперед до удільствовання запросив…».

А те, що саме Нойбауер мав найбільший вплив на світобачення Юрія Федьковича, то підтверджує такий ретельний дослідник літератури, як сам Осип Маковей: "Між ними на першім місці мусимо покласти професора чернівецької гімназії Ернста Рудольфа Найбавера, німецького поета й голосного імпровізатора, чоловіка бувалого із широкою освітою. У творах Федьковича ми находимо сліди Найбаверового впливу, однак більший вплив Найбавера був особистий - він заохочував його писати. Цінив його талант, друкував потім його німецькі вірші (1862 р. у своїй газеті) і відносився завсіди дуже прихильно до нього".

Познайомились з Федьковичем влітку 1859 року і від тих пір був з ним в дуже добрих стосунках. Він був одним з тих небагатьох, хто добре і по-справжньому розумів таку складну особистість, як Федькович. Він вперше на шпальтах газети, яку заснував і видавав в Чернівцях, помістив твори поета, листувався з ним. Творчість Е.Р. Нойбауера мала дуже помітний вплив на творчість Юрія Федьковича, який присвятив своєму другові збірку поезій «Am Tscheremusch» («Над Черемошем»). За мотивами одного з переказів Нойбауера Юрій Федькович написав поеми «Юрій Гінда» і «Шипітські берези», і, звичайно, прилучився до культурно-просвітницької діяльності. Залишив своє дуже помітне місце і в журналістиці, тим більше, що то були найперші кроки в цій важливій для просвітництва справі. В 1862 році він заснував власну друкарню і почав видавати першу німецькомовну газету „Bukowina“, яку редагував до 1869 р. Ця газета мала також літературний додаток „Sonntagsblatt der Bukowina“, що став вагомою літературною площадкою для молодих буковинських авторів. До її співробітників належали Людвіґ Адольф Сіміґінович-Штауфе, Моріц Амстер, Юрій Федькович, Янко Лупул та інша менш знана автура. Проте речі практичного життя не були сильною стороною поета – друкарня й газета приносили йому лише збитки. Отож, через сім років він був змушений продати як друкарню, так і газету, і ще й дім свій, щоб заплатити борги.

В 1872 році Нойбауера було призначено директором щойно відкритої німецькомовної гімназії у Радівцях. Оскільки в цьому невеличкому містечку не було можливості займатися журналістикою та літературними вправами, то він зайнявся наукою. У Радівцях з’явилося багато наукових досліджень: “Основи історії Серетської землі” (1874), “Про Кудруну” (1876), “Про Трістана та Ізольду” (1876), “Анакреон із Теоса” (1876), “Князь Костянтин Бранковян” (1877) та багато інших досліджень з історії літератури, історії середньовіччя та Нового часу.

В 1884 році він вийшов на пенсію в чині шкільного радника й повністю присвятив себе літературній праці. Спадщина в нього дуже багата, цікава й різноманітна за формами.

Свій поетичний шлях Нойбауер розпочав у 1847 році збіркою віршів „Schilf und Weide“ (“Очерет і верба”). В революційний 1849 рік він опублікував „Österreichische patriotische Lieder“ (“Австрійські патріотичні пісні”), які передають його тодішні бунтарські настрої, однак незабаром поет примирився з монархією (“Святкове привітання Його Цісарської Величності Франца Йосифа І” з нагоди прибуття на Буковину 22 жовтня 1851 року, яке з’явилося в Чернівцях у вигляді листівки).

Згодом виходить збірка еротичних віршів „Die vier Himmelsgegenden der Ehe“ (“Чотири небесні царства кохання”), яку поет присвятив своїй дружині і збірка „Lieder aus der Bukowina“ (“Пісні з Буковини), яка містила вже й вірші, що тематизують нову вітчизну (обидві 1855 р.). До них долучаються також „Erzählungen aus der Bukowina“ (“Оповідання з Буковини”, 1868), які переказують історичні легенди краю. Варто назвати також повість “Роксолан і Карпа”, дія якої відбувається в часи нашестя гуннів у замку Цецин, неподалік від нинішніх Чернівців.

Східна тематика утворює також історичне тло віршованого епосу Нойбауера “Ногая, або Битва у степу” (1876), що має підзаголовок “Пам’ятна пісня із Серетської землі” й зображує кінець монгольського панування на Буковині в далекому 1292 році. Твором життя Нойбауера, над яким він працював близько 20 років, стала велика філософська поема у 50 піснях під назвою “Одеони”, яка з’явилася 1882 року в Гамбурзі й являє собою огляд еволюційної історії людства. На жаль, цей грандіозний поетичний твір досі належно не досліджений у літературознавстві.

Так само й драматичні твори Нойбауера, які свого часу були інсценізовані в Чернівцях, сьогодні забуті (“Дівчина з Калічанки”, 1865, “Торгівля за душу”, 1886 та інші).

Великим надбанням і цінністю до сьогоднішнього дня є альбом австрійського художника Франца Ксавера Кнаппа “Ілюстрована Буковина, текст до якого написав саме Нойбауер. Ппро його непроминущу цінність свідчить той факт, що недавно було видане і презентоване розкішне видання про Чернівці в художніх творах, до якого включено праці Кнаппа.

А ще він залишився в пам’яті тих, хто його знав і слухав, як видатного поета-імпровізатора, який обирав під час своїх публічних виступів найважчі форми (античні строфи, сонети, терцини, станси) і з великим успіхом виступав у багатьох містах німецькомовного простору (Відень, Дрезден, Лейпціґ). У цьому відношенні він не поступався іншим видатним імпровізаторам свого часу.

Відійшов у вічність цей неординарний чоловік 4 травня 1890 року і спочиває на місцевому цвинтарі. Вдячна радівецька міська громада спорудила йому почесний надгробок.
 
 

24 квітня – 135 років від дня народження літературознавця, бібліотекознавця, доктора філософії Єуджена Пеунела (Paunel, 1883-1966).
 
Він народився у Відні в сім’ї офіцера австрійської армії, який на той час проходив службу в столиці. Потім родина переїхала в Чернівці, де Єуджен навчався в престижну на той час Чернівецьку цісарсько-королівську вищу гімназію (нині СШ №1).

По її закінченні в 1906 році поступив на відділ германістики філологічного факультету Віденського університету. Після успішного завершення науки в 1911 році повертається в Чернівці і якийсь час працює в науковій бібліотеці університету. В міжвоєнний час, впродовж 1921-1930 років Єуджен Пеунел, як освічений чоловік, який добре знав столицю, мову і порядки Австро-Угорщини, виконував почесну місію віце-консула королівської Румунії у Відні.

В 1930 році він повернувся в Чернівці, і 1 жовтня був призначений директором наукової бібліотеки Чернівецького університету. За період його діяльності до алфавітного, систематичного та топографічного каталогів ввели дані про бібліотеки семінарів, які діяли на факультетах університету. Єуджен Пеунел доклав багато зусиль, весь свій інтелект та організаційний талант, аби забезпечити належну роботу книгозбірні університету, поповнити її необхідною науковою літературою та періодикою країн Європи. За своїм багатством фонди університетської бібліотеки займали друге місце в Румунії, поступаючись лише фондам бібліотеки Академії Румунії.

Він ретельно дбав про поповнення фондів і впродовж 1936-1937 навчального року до бібліотеки надійшло 14 844 томи. Станом на 30 вересня 1937 р. університетська бібліотека нараховувала 450632 томи. Найціннішим надходженням вважалося фототипне видання “Codex Argenteus Upsaliensis, issu Senatus Universitatis Upsaliensis”, подароване принцом-спадкоємцем шведського престолу Густавом-Адольфом з нагоди проголошення його почесним доктором Чернівецького університету імені Кароля ІІ.

Працівники бібліотеки брали активну участь у науковому житті університету. Ректорат Чернівецького університету приділяв дуже значну увагу розвитку та збереженню бібліотеки. Що безперечно було заслугою шановного пана директора.

Читальні зали бібліотеки обслуговували відвідувачів з 9 до 13 та з 15 до 19 години, за винятком канікул. Наприкінці 1930-х років із зростанням фондів приміщення книгозбірні стало тісним та незручним для користування. І тут Єуджен Пеунел використав весь свій авторитет, аби домогтися дозволу на будівництво нового приміщення під книгозбірню. Йшлося також про спорудження нового приміщення бібліотеки та архіву університету. Проектування було доручено архітектору з Міністерства праці Леону Сіліону. Під будівництво відводилася площа 3431 м 2. В жовтні 1938 року в присутності полковників Г. Косма та Ш. Давідеску, примара міста Думітре Мармелюка, префекта Чернівецького повіту Г. Винту, викладачів університету, архітекторів Л. Сіліона та А. Долінера було освячено і закладено перший камінь у фундамент будівлі та складено пам’ятний лист до майбутніх відвідувачів бібліотеки. Це послання було вкладено в урну та замуровано у фундамент. Спорудження нового приміщення бібліотеки доручалося будівельній фірмі А. Долінера. І все це проводилось під пильним керівництвом невтомного директора Єуджена Пеунела.

За проектом будівля зводилася в неокласичному стилі й мала три поверхи та семиповерхове книгосховище, утворюючи в плані літеру “Т”. Сховище було розраховане на зберігання близько 1 млн. примірників книг. Загальна площа бібліотеки складала 1715 м2 і в ній мали розміститися читальний зал на 150 місць, великий конференц-зал, друкарні, палітурна майстерня та інші службові приміщення. Станом на початок вересня 1939 року було зведено стіни приміщення та вкрито дах і здійснено тимчасовий прийом робіт. Внутрішні роботи відкладалися лише через брак коштів, і до 1940 року так і не були завершені. Приміщення остаточно були завершені вже в радянський час. А сьогоднішні студенти мали би пам’ятати ім’я того директора та науковця, завдяки старанням якого мають сьогодні можливість вивчати скарби духовні в розкішних читальних залах.

Він розробив і впровадив нові принципи і правила ведення бібліотечної справи. Як науковець і бібліограф, написав фахові книги з бібліотечної справи: «Сучасна бібліотека: Система бібліографічного каталогу», «Бібліотека Чернівецького університету» (обидві – 1932, Бухарест). Написав історію «Бібліотека університету за період 1933-1936 роки», яка вийшла в Чернівцях в 1937 році. В 1933 році в журналі «Кодрул Козмінулуй» вийшла його стаття про його попередника на посаді університетської бібліотеки «Констянтин Мандичевський». Питанням літератури і мистецтва присвячені такі студії науковця: «Штефан Мікулі: Сімейна хроніка», «Васіле Александрі і Кароль Мікулі» (обидві – 1935), «Філорумун Карл Умлауф» (1932), «Віктор Умлауф фон Франквель» (1939). Вартісною до сьогодні є його стаття «Місця перебування М. Емінеску в Чернівцях», яка була надрукована в журналі « Конворбірь літераре» в №6-9 за 1939 рік. З приходом радянської влади, в 1940 він році емігрував до Німеччини, де до кінця життя працював у Берлінській державній бібліотеці. В цей період він друкує такі ґрунтовні розвідки, як «Гете - бібліотекар», «Грільпарцер – бібліотекар» (обидві – 1954), перший том фундаментальної монографії «Берлінська державна бібліотека: 1661-1871» (Берлін, 1965). Він підготував і другий том, що охоплював історію бібліотеки за 1872-1925, проте з різних причин він не вийшов друком. Внесок Єуджена Пеунела є дуже вартісним, оскільки цінність його праць в європейське літературознавство та бібліотечну наукову справу не втратили своєї цінності і до сьогодні.

Відійшов у вічність 22 грудня 1966 року і похований на цвинтарі в Берліні.