Інтелектуальний календар ВЕРЕСЕНЬ 2018

 

7 вересня – 70 років від дня народження письменниці,

перекладача, музиканта драматурга, музиканта, режисера Софії Майданської (1948)
 
«Вічний поклик Садгори»
 
 Народилася письменниця і талановита скрипалька далеко від дому, в сибірських таборах, в родині репресованої інтелігенції з Рогізни. Потім родина повернулася на батьківщину і вона провела свої дитячі роки в Чернівцях, на вулиці Учительській в будинку 77.
Дід та бабуся письменниці ще до Першої світової війни навчалися в українській вчительській семінарії в Чернівцях, де на той час викладали такі відомі діячі української науки і культури, як В. Сімович, М. Кордуба, З. Кузеля, Р. Цегельський. Вони присвятили все своє життя вчительській роботі та активній громадській діяльності. Дідусь був учителем, директором та інспектором українських шкіл Румунії, Польщі та Буковини, а бабуся – вчителькою.
Мама Софії, Марія Одарка Ілюк-Майданська, по закінчені православного ліцею в Чернівцях, навчалася на архітектурному факультеті Львівської політехніки. У 1946 році звинувачена в українському націоналізмі і засуджена на 10 років. Проте навіть на засланні в Красноярську вона заочно закінчила Московський політехнічний інститут. Після повернення на Буковину працювала в проектному інституті в Чернівцях. Написала цікаві спогади про рідне місто у міжвоєнний період саме з погляду освіченої українки «Чернівці мої, Чернівці».
Звичайно, що і свою доньку Марія Одарка Ілюк-Майданська виховувала інтелігентною, вишуканою особистістю. Софія Майданська у Садгорі отримала середню освіту. По закінченні Чернівецького музичного училища навчалася у Львівській консерваторії ім. М. Лисенка по класу скрипки та на Вищих літературних курсах у Москві (цей досвід згодом відобразила у романі «Землетрус»). 
Софія Майданська – автор майже 30 книг, серед яких – поетичні збірки, повісті, романи, драматичні твори, мюзикли, лібрето для ораторії та музично-сценічних дійств. Її твори перекладені на багато мов світу. Вона є автором сценаріїв багатьох знакових подій в культурному середовищі України, зокрема: Першого республіканського фестивалю української сучасної та популярної пісні «Червона рута», який відбувся у вересні 1989 року в Чернівцях; автор і постановник «Великої тризни» до 750-річчя загибелі киян під руїнами Десятинної церкви; до ювілейних святкувань Лесі Українки. Г. Сковороди, І. Франка, В. Вишинського, С. Крушельницької, І. Вільде та ін. Музику до її віршів написали відомі українські композитори.
Ще вона відтворила Садгору та Чернівці в поезії та прозі. Для неї Буковина і зокрема її рідна Садгора – не просто «мала батьківщина», а це край, де великою мірою збереглася архаїка народного сприйняття світу, це провінція в доброму розумінні слова. Для маленьких містечок, зокрема галицьких, буковинських, вважає письменниця, завжди характерним було їхнє повноцінне духовне життя. Тому вона пам’ятає і відтворює у своїй творчості життя батьківської землі і радо сюди навідується за кожної нагоді.
У фондах Муніципальної бібліотеки творчість письменниці займає своє – дуже достойне місце. Свого часу Анатолій Миколайович Добрянський цінував її творчість і представляв нові твори письменниці в різних літературних аудиторіях Чернівців. І сьогодні Софія Василівна, котра вже давно мешкає в столиці, але при кожній нагоді, як тільки переступає поріг Буковини, то відвідує рідну Садгору і Муніципальну бібліотеку. 
В Муніципальній бібліотеці імені А. Добрянського до ювілейних дат були розгорнуті книжкові виставки, як от «Білим по білому». Тут вона презентує свої нові книжки. 
Детальніше про це можна переглянути на сайті бібліотеки за посиланнями:
«Там, над Прутом, де в лозах мій прихист лишився дитячий…»: виставка до ювілею Софії Майданської
http://www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news?id=386797

 

«Талановитий учень і дослідник Франка…випускник чернівецького університету»

 

13 вересня – 145 років від дня народження письменника, літературознавця, кандидата філологічних наук, педагога Дениса Яковича Лукіяновича (псевд.: Л. Городничий, Л. Журбенко, Іван Ле­вицький, Ів. Макуха; крипт.: А. Б., Б. П., Л. Ж. та ін., 1873–1965).

Він народився в селі Городниця, нині Гусятинського району Тернопільської області. Вже в недавні часи тут було створено кімнату-музей на пошанування свого іменитого земляка та  встановлено погруддя.

Батько, Яків Лукіянович, мав богословську освіту, але не висвятився, тому працював вчителем, а пізніше – на пошті.

Початкову освіту Денис Лукіянович отримав в україномовній Станіславській цісарсько-королівській гімназії. З дитинства мав схильність до літератури і до активного громадського життя. Був активним юнаком із радикальною позицією, тому одразу включився в активну діяльність і  організував таємний гурток "Поступ", у якому гімназисти читали твори соціалістів і позитивістів, налагодили особисті контакти з Іваном Франком та Михайлом Павликом. У 1890 року адміністрація припинила діяльність гуртка, а Дениса Лукіяновича разом із Михайлом Яцковим виключили з гімназії. З цього приводу Іван Франко опублікував на сторінках часопису "Кур'єр Львовскі" ("Kurjer Lwowski") низку статей.

Проте Лукіяновичу вдалося скласти іспити на атестат зрілості, або як тоді казали матуру, екстерном. Потім він працював приватним учителем, деякий час жив у Болехові. Від 1894 працював у редакціях часописів «Народ», «Громадський голос», «Літературно-науковий вісник».  В цьому ж році  перебрався до Коломиї, де на той час виходив  громадсько-політичний часопис "Народ" за редакцією Павлика і впродовж 1890-1895 років був у ній  секретарем. В цей час проходила виборча кампанія до Галицького Крайового Сейму і Лукіяновича за його активну діяльність в 1895 році було заарештовано.

Після років громадської праці він подався отримати вищу науку.  Спочатку студіював юриспруденцію у Львівському університеті, а потім продовжив ще на філологічному  факультеті, який закінчував вже в Чернівецькому університеті.

Не оминули його й воєнні лихоліття. Маючи юридичну освіту, він служив впродовж 1914–17 років  у дивізійному суді австрійського війська в Станіславі (нині Івано-Франківськ). 

 В 1907 році Денис Лукіянович став викладати у поважній львівській Академічній гімназії, де працював до 1934 року, а в останні 3 роки навіть був її директором. В 1934–39 роках був головою Товариства наукових викладів ім. П. Мо­гили. Після війни короткий час працював науковим співробітником  Музею І. Фран­ка у Львові. Потім – доцентом кафедри української  літератури Львівського університету,  де читав лекції з української мови, спецкурси про Франка-перекладача та про творчість Василя Стефаника. І все своє довге наукове життя він наполегливо  розробляв франківську тему.

В радянський час він був запрошений до правління Оргкомітету Спілки радянських письменників України. У радянському дискурсі сприймався суперечливо: уже від 1939 року влада всіляко виявляла пошану до його особи, водночас вилучаючи з бібліотек його твори.

В українську літературу Денис Лукіянович прийшов під кінець XIX століття. На той час в письменстві під впливом європейської літератури та нової генерації літераторів появилися модерністські віяння.  Проте найбільший вплив на Лукіяновича назагал, і на літературу зокрема,  мав такий незаперечний авторитет того часу як Іван Франко, якого він знав від 1887, коли працював із ним та Михайлом Павликом у часописі «Народ». Іван Якович створив свою окрему письменницьку школу в Галичині, до якої входили Василь Стефаник, Марко Черемшина, Василь Щурат, Наталя Кобринська, Андрій Чайковський. До цього гурту належав і один із самих послідовних і вдячних його  учнів –  Денис Лукіянович. Безперечно, що на першому місці в його наукових розвідках є життя, творчість і все що пов’язане з Іваном Франком. Статті «Хто мав вирішальний вплив на національний характер Івана Франка», «Мандрівка Івана Франка по львівських квартирах», «Мої зустрічі з Іваном Франком», «Політично ненадійний», «Арешти Івана Франка і судові процеси над ним», «Два останні роки Івана Франка в його власних листах», опублікував листи Івана Франка до Уляни Кравченко та інші. Лукіянович написав повість «50 гульденів» біографічний роман про Івана Франка на тлі громадсько-політичних обставин 70-х років ХІХ століття, за яку отримав другу премію в літературному конкурсі, яку проводило Українське видавництво в 1943 році. В 1956 році написав ще одну повість «Франко і Беркут» про зародження кохання між Іваном Франком та Ольгою Рошкевич і про участь юного поета у відстоюванні прав громади її села.  І мабуть найвартісніший його доробок в цій царині  – він зібрав і опублікував в 1958 році "Листи Ольги Рошкевич до Івана Франка".

Не міг оминути він і творчість Тараса Шевченка. Автор праць «Про житє Тараса Шевченка» і «Про Шевченкові твори» (1914), «Ідео­логічне насвітлення Шевченка в новіших дослідженнях» (1935), В останні роки працював над нарисом «Боротьба за Шев­ченка в Галичині», з якого опублікував кілька статей.

А літературний художній доробок він мав поважний і дуже неоднозначний: від перших гучних книг і до останніх, писаних на вимогу тодішньої влади. А починає Денис Лукіянович власне свій шлях у літературу із творення малої прози, коли в 1889 році вийшло друком оповідання «Сабашева вечеря», а  перша книжка «Новели» побачила світ в 1895 році у Львові в друкарні Інституту Ставропігійського.   Пізніше вийшли в світ "Ескізи та оповідання" (1897), "Багнітки" (1899), дилогія "За Кадильну" (1902) та "Від кривди" (1904), "Філістер" (1909), "Під свій прапор" (1917), "Але не просто народжений" та «Гість із Запорожа». (1925), "Я — з більшістю" (1934 та 1935), «Спогади з минулого» ( 1946);  "Франко і Беркут" (1956). І вже по його відході були видані «Вибрані твори» (1973), « Повісті» (1990), «Маківка – гора стрілецької невмирущої слави» ( 2005). Багато писав про несправедливість виборів у Галичині за Австро-Угорщини. Досліджував історію подвигу УСС на Маківці в 1915 році. Уклав хрестоматію з української літератури для шкіл, на якій вчилися всі галицькі діти.

Денис Лукіянович, як один із найповажніших письменників свого часу, який за зразок все життя мав Івана Франка, мав критичний погляд на українську дійсність, як і на тогочасне мистецьке і літературне життя назагал, висміював галицьких богемістів – членів заснованого у 1906 році літературного угруповання письменників і мистців, що дотримувалися творчої настанови "мистецтво для мистецтва". За що мав з їхнього боку нарікання.

Варто процитувати хоча би один спогад про нього Анатолія Дімарова, який після війни приїхав до Львова і харизматичний письменник справив на нього сильне враження: « Денис Якович... ходив поважно, носив випещену бороду так, наче позичив її в апостола і боявся загубити... На всіх письменницьких зборах ревно стежив за тим, щоб його обрали до президії... У президії сідав не деінде, а поруч із головуючим. І коли наставав час обідати чи вечеряти, діставав із валізи величезну серветку, ставив термос, склянку, виймав акуратно загорнуті карафки, варені яйця і сіль. І їв зосереджено...»

Має Лукіянович і незаперечні заслуги перед українським громадянством як прозаїк, мемуарист, літературознавець, громадський діяч, не говорячи вже про його довголітню педагогічну діяльність у буковинських і галицьких гімназіях. Щодо наукової вартості найбільше пощастило Лукіяновичу як історику літератури. Він автор цікавих розвідок про багатьох українських письменників ХІХ – початку ХХ століття. Йому належать спогади про Івана Франка, Ольгу Кобилянську, Михайла Коцюбинського, Осипа Маковея, Лесю Українку, Василя Стефаника, Наталю  Кобринську, Євгенію Ярошинську, Осипа Маковея, Михайла Яцківа, з якими був особисто знайомий і тому його розвідки та спогади передані з великою достовірністю.

Як історик літератури і при тому юрист, працював дуже сумлінно і професійно, залишив багато досліджень, які не втратили своєї цінності і до сьогодні. Літературознавці вже понад століття послуговуються його доробком.

Закінчилось земне життя Дениса Лукіяновича 28 січня 1965 року і він похований на Личаківському кладовищі, поле № 58

 

Проте для нас найцікавішим є період життя і творчої праці Дениса Лукіяновича, пов’язані з його перебуванням в Чернівцях і на Буковині.

Маючи вже на той час досвід праці в часописах, він працював в редакціях газет «Нова Буковина» і «Буковина». А в 1899 році  був редактором цієї самої поважної української газети, в якій регулярно вів рубрику «Замітки читача».

Одночасно заснував разом з В. Будзиновським і редагував впродовж 1895–99 років серію художніх книг «Бібліотека універсальна». Паралельно ще й редагував журнал «Дзвінок» в 1905 році.

 Він мав схильність до літературної праці, то вирішив отримати ще й фахову вищу освіту. А так як на той час філологічний факультет чернівецького університету мав дуже високий рейтинг серед аналогічних закладів, поскільки багаторічний декан професор Ст. Смаль-Стоцький запросив викладати фахові дисципліни викладачів з доброю європейською філологічною освітою і їхній рівень викладання високо цінував сам Іван Франко. Та й мабуть що й тут не обійшлося без його авторитетного впливу, так як Іван Якович також останній семестр університетської освіти на філології закінчив саме в Чернівцях.

І Денис Лукіянович в 1907 році успішно закінчив філологічний факультет Чернівецького університету. Атмосферу тогочасного студентського життя він описав у повісті "Філістер", яка вийшла в світ в 1909 році і присвятив її пані Марії Грушевській, дружині Михайла Грушевського. 

Та й саме з Чернівцями в нього пов’язані приємні особисті сторінки життя. В нашому місті в 1907 році в нього народився син Нарциз, який став пізніше знаним у Європі лікарем-психіатром, невропатологом. І ще й при тому успадкував літературний талант  від батька і став поетом-аматором. Після війни він переїхав в місто Кембридж (Велика Британія).

 По закінченні університету Денис Якович працював вчителем на Буковині. Спочатку в селі Мілієве, нині Вижницького району. А потім в українській гімназії у Вижниці і навіть був її директором впродовж 1907–1912 років. Будучи завжди дуже активним, він і тут  заснував спортивно-патріотичне товариство «Січ».

Окремо вартує сказати про літературне товариство та наукові розвідки з письменства Чернівців, активним учасником якого він був. Звичайно, що насамперед це творчість Ольги Кобилянської, в орбіту якої мали за честь потрапити всі письменники, і не тільки українські,  які переступали поріг Чернівців.

Ось як він сам про це згадує в спомині «Моє знайомство з Ольгою Кобилянською»: «…За першим моїм побутом у Чернівцях (1898 – 1899) пізнав я Ольгу Кобилянську. Ішов я зложити їй поклін і ведений цікавістю, і з обов’язку. Було ж голосне ім’я її, авторки прекрасних новел і ще кращих нарисів та «Людини» і «Царівни». Кликала мене й повиннність, бо Кобилянська була співробітницею «Буковини», котрої редакцію я обняв; надто ще «Некультурну» й «природу» видрукував я з Будзиновським як чергові випуски редагованої нами обидвома «Універсальної бібліотеки».

Про їхні творчі взаємини потверджує сама панна Ольга в листі до Маковея від 18.01.1899 року : «В мене був і Лук‘янович та власне він нарадив мені видати «Битву» на «Народний дім». Казав, що ілюстровану люди дуже скоро би розкупили» . І трохи пізніше також в листі до Маковея  15 червня 1899 року повідомляє, що редактор «Буковини» Лев Турбацький виїхав з Черніців, а  «…на його місце Лук’янович прибув».

А Денис Лукіянович залишив дуже теплі і милі спогади про Ольгу Кобилянську та її родину: «Струнка, висока, смаглявого лиця брунетка, з надзвичайно живими, огнистими очима. Крім такого симпатичного вигляду брав у полон ніжний, тихий тон у її бесіді та якийсь глибоко затаєний смуток, що в хвилю радости і на знак вищости грав легко, ніби мимовільною усмішкою»

І тут же дальше про роль і місце п. Ольги в своїй родині: «А все ж таки ані до грізного батька, ані до м’якої матері не зверталися очі й уми всіх Кобилянських, тільки до панни Ольги: вона була божищем родини, перед нею навіть не вгнутий батько схиляв голову в спірних родинних плутаницях і завсіди в кожному випадку цінив її найвище. Про старших і менших братів уже й не казати: Володко боготворив її, Олександр робив те саме…»

Так же й поштиво схилявся перед її особистістю сам Денис Лукіянович. Він часто бував в родині Кобилянських, його всі любили «…мама все дуже і дуже добрим словом згадує Вас…Дуже вони Вас цінять, а головно, як вона каже, за Вашу делікатність».

В листі до Маковея 15 липня 1899 року: «Коли Ржегорж приїжджав в Чернівці, то був дуже слабенький. А так як він збирав старожитності, то п. Ольга то йому пакувала, а  Лукянович «…забив скриню та й відвіз його враз з його здобутками буковинськими на двірець»

 Навіть коштами допомагала Лукіяновичу, що свідчить про дуже конструктивну і справжню підтримку одне одного. Вони якийсь час, особливо коли Денис Лукіянович був у Чернівцях і на Буковині, вели дуже інтенсивну переписку,  займались літературною працею, перекладами, видавали книги

Опубліковано 6 листів Кобилянської до Лукіяновича. А всього збереглося  10.

Денис Лукіянович дуже цінував панну Ольгу, особливо коли був поруч. Між ними були дуже довірливі стосунки. Знаючи, що вона не дуже відкривала свою душу стороннім, то її слова до нього в листі від 12 грудня 1899 року багато важать:  «Ах, мала би я Вам ще одне сказати – ви є такі добрі і ніжні, можу до Вас мов до брата говорити. Та на сей раз здоровлю Вас сердечно і пишусь з поважанням».

Кобилянська в листі до нього від 15 жовтня 1899 року: «Ласкавий пане Лукяновичу! Ви такі добрі, що все находите часу для мене хоть пару слів написати, а я з великого розмаху на лист навіть і не відписувала Вам. …вірте мені, що щодня думаю собі: «Нині вже конче напишу до Лукяновича».

І навіть після того, як Лукіянович виїхав до Львова, вони і надалі підтримували дуже справжні дружні стосунки, радились про літературні справи в обох коронних столицях – Чернівцях і Львові.

Саме під впливом і керівництвом Кобилянської Лукіянович займався перекладами. Листи Кобилянської до Лукіяновича зберігаються в Інституті літератури. Він до неї написав набагато більше, але то не применшує їхньої приязні.

В 1945 році він опублікував ще одну маловідому статтю по творчості Ольги Кобилянської «Від «Царівни» до «Землі».

Не оминув в своїх літературних пошуках і творчості Юрія Федьковича. Слідкує за всіма вартісними дослідженнями його творчості, тому не оминув найґрунтовніше видання біографії Федьковича «Життєпис…», яку видав Осип   Маковей: «Сю поважну монографію треба занотувати як вельми цінну появу на полі історії літератури за останні роки.  Бо ні один наш письменник, навіть Шевченко, не діждався такої повної і основної життєписі, як власне Федькович. …адже він подав найважливіші події поетового життя, потрібні для зрозуміння поетичної творчості, та змалював характер поета».

Він також публікував серйозні та мало вивчені сторінки життя Федьковича, які використав в своїй праці і високо поцінував О.Маковей.  Як от в двох номерах газети «Діло» за 1904 рік переповів статтю Омеляна Поповича про Федьковича-інспектора. Дещо пізніше, в 1907 році, у Львові вийшли «Поезії О.Ю.Федьковича», вступне слово до цього видання «Дещо про життя й поезії Осипа Юрія Федьковича і два слова про інші його писання» підготував саме Лукіянович. На той час то був перший самий поважний життєпис поета.

Ще одна маловивчена сторінка в біографії Федьковича – роки його праці впродовж 1864-1870 у сервітутовім процесі Довгопільського околу, яку Лукіянович подав в Записках Товариства ім. Шевченка у Львові. Ними послуговуються і до сьогодні, коли пишуть про ті роки його життя. Він довго і наполегливо вивчав цю проблему, аби «…пам'ять буковинського соловія залишилась в історії неоскверненна». В 1911 році в 104 томі  «Записках Наукового товариства ім. Шевченка» подав ґрунтовну і дуже вартісну статтю «Спірні і сумнівні питання в життю Федьковича», 1913 році працю  «Про Осипа Юрія Федьковича» та в 1941 році «Виступ Ю. Федьковича в Галичині». Він ретельно дослідив його походження, побут у війську і роль Федьковича в сервітутовім процесі. Такого серйозного питання до нього ніхто не торкався, адже для цього треба було мати юридичну освіту, аби розумітися на правових питаннях.

Саме Денис Лукіянович видав у Львові в 1925 році блискучу і дуже актуальну на день нинішній статтю ще одного науковця з Чернівців – Василя Сімовича «Учора й завтра Буковини», до якої написав ґрунтовне вступне слово «Я – з більшістю», так як він дуже добре знав специфіку цього буковинського краю.

Сімович у своїй ґрунтовній статті «Рідне письменство» або «Що кожний українець повинен прочитати з рідного письменства» включив туди і такі твори Лукіяновича як повісті «За Кадильну»! (1902) та «Від кривди» (1904).

Лукіянович підготував повний бібліографічний список праць в 1924 році  Осипа Маковея.

Не оминув увагою і місце Т.Шевченка в цьому краї, помістивши статтю  «Культ Т. Шевченка на Буковині» («Записки НТШ», 1917, т. 119–120).

В 1934 році опублікував  публіцистичну і мало знану на сьогодні статтю «Я – з більшістю»  про еволюцію української  національної  свідомості на Буковині ХІХ – поч. ХХ століття. На пошанування цього письменника, для якого Чернівці були важливим і прихильним містом в його житті, названа досить велика вулиця в районі Садгори на виїзді з міста у напрямку села Магала і аж цілих чотири провулки Дениса Лукіяновича та один завулок.

 

 

17 вересня – 165 років від дня народження громадського і політичного діяча, письменника, журналіста, публіциста  Михайла Івановича Павлика (псевдоніми і криптоніми – М.Галицький, М.Іванів, М.Коломийчук, Максим, Михайло, Г.Р., Молодик, М.Покуцький, М.Ткаченко, Хмара, Hucul, Rusin, К.В., М.П., М.Т., П.К., Х.; 1853-1915).

 
Народився він в селі Монастирському, що вже давно стало околицею гуцульського Косова. Початкову освіту отримав у гімназіях Коломиї та Львова. Вищу освіту студіював на філософському факультеті (класичний відділ) Львівського університету. У березні 1876 року познайомився з Михайлом Драгомановим – і відтоді, як це часто буває з молодими людьми, «став його вірним учеником, невтомним апостолом його ідей». Йому були близькі ліберально-демократичні погляди Драгоманова, які орієнтовані на європейські ідеали наукового поступу, громадської та особистої свободи, соціальної справедливості. Дружба ця закінчилась сумно для  Михайла Павлика, так як його три рази арештували, він отримав ярлик «соціаліста», покинув університетські студії, а Драгоманов виїхав до Європи. Павлик пізніше ніколи не мав сталої державної посади, перебивався мізерними гонорарами та грошовими переказами, які надсилав добросердний Драгоманов. Але ці життєві труднощі не похитнули його від обраної мети і праведність свого наставника. В нього з дитинства було загострене відчуття справедливості, яке передалося від чесного і принципового батька та діда, який був опришком.
Спілкування з Драгомановим та активна політична діяльність спричинилися до того, що коли у Львові, в 1890 році, була створена перша модерна українська політична організація – Русько-українська радикальна партія, він став одним з її фундаторів. Ще вуніверситеті, в 1875 році він зблизився з Іваном Франком і звичайно ж потрапив під його незаперечний вплив та авторитет. У програмі, розробленій ним спільно з Іваном Яковичем,  проголошувалася її головна мета: пробудження свідомості мас, перетворення їх на політичну силу, з вимогами якої мусила б рахуватися австрійська влада. Сам Михайло Павлик твердо вірив в ці постулати і все життя ревно втілював їх в життя.  Це була перша в Галичині, та й в Україні взагалі, легальна політична партія європейського типу, причому соціального спрямування. Павлик неодноразово був її головою. А для втілення в життя її принципів він був пристрасним публіцистом та редактором її видань, як от журнал «Народ», газети «Хлібороб», «Громадський голос». Ще раніше,  разом із Франком, редагував часопис «Громадський друг», збірки «Дзвін» і «Молот». А коли перебував у Женеві (втікши від чергового ув’язнення), а потім у Монпельє, що на півдні Франції, –  то допомагав Драгоманову готувати збірник «Громада». Партійна праця та журналістика поглинали Павлика цілковито. Тому вже з середини 1890 років, втомлений неодноразовими арештами, судовими процесами, ув’язненнями, хворобами і політичними невдачами, відходить від активної політичної боротьби, зосередився на літературній, науковій і видавничій діяльності. Він був дійсним членом Наукового товариства ім.Т.Шевченка   з 1900 року, від 1897 року він першим отримав  поважну посаду бібліотекаря цього Товариства. За роки праці в ньому до 1905 року проявив себе як доскіпливий і дуже ретельний бібліограф. Підготував "Спис творів Івана Франка за перше 25-ліття його літературної діяльності: 1874–1898" (1898) та бібліографію праць Михайла Драгоманова. Опублікував свою «Переписку» з ним у восьми томах, видав інші його твори.
 
Особливо ґрунтовним був Каталог книгозбірні покійного Юзефа Ігнаци Крашевського. Наталія Кобринська була подивована такою величезною і копіткою працею над цим Каталогом. А він охоплював 649 сторінок, що й на сьогодні дивує попри всі технічні засоби. Також підготував статтю, як працювати в читальному залі і користуватися науковим апаратом, що й до сьогодні не втратила своєї вартості та актуальності. Після такої похвали своєї праці з боку Наталі Кобринської розчулений Павлик запропонував їй, удові, руку й серце, проте вона йому відмовила.  Це боляче вразило самотнього Павлика, душевна рана так ніколи й не загоїлася...
 
Так вже сталося, що все життя він не мав ні побутових умов, ні матеріального забезпечення для літературної праці.
 
 А був він, треба визнати, непересічним письменником, автором психологічно точних, акварельно-прозорих за стилем оповідань «Ребенщукова Тетяна», «Юрко Куликів», повістей «Пропащий чоловік» та «Вихора» (не закінчена), збирав фольклор, писав вірші, рецензії, літературно-критичні статті, наукові праці, як, скажімо, «Про русько-українські народні читальні» чи «Якуб Гаватович (Гават), автор перших руських інтермедій з 1619 p.».
 
Він багато перекладав, одним із таких знакових перекладів був роман Владислава Реймонта «Селяни» (у Павлика — «Мужики»), яким захоплювався сам Реймонт, лауреат Нобелівської премії.
Також перекладав твори Г.Гауптмана, Г.Ібсена, М.Лєскова, О.Островського, М.Салтикова-Щедріна, Л.ТолстогоО.К.Толстого,  
 
Його цінувало літературно-інтелектуальне товариство того часу. Він підтримував дружні взаємини з Василем Стефаником, Соломією Крушельницькою, Лесею Українкою. Залишилось листування  з багатьма видатними діячами того часу. Леся завжди високо цінувала й захищала Павлика.
 
 Він постійно зазнавав нападок з боку різних груп і таборів: москвофілів, духівництва, правого крила народовців, а навіть «своїх» – радикалів. Імпульсивний, інколи примхливий, а то й беззахисний, як дитина, – Павлик був завжди щирий і жертовний. Ніколи не фальшував. Він, як писала «Хроніка НТШ», «все був ідеалістом і ентузіястом, людиною, що нагадувала подекуди перших апостолів християнства». І перших провісників майбутнього. І що саме важливо, він стільки років віддав політичній праці і так добре її відчував, як власне і роль та місце українського народу в загальноєвропейській історії, що залишив настільки прозірливі реалістичні думки.
Сповідував принципи гуманного (не марксистського) 
соціалізму, передбачаючи, що "р[осійські] революціонери стануть стовпами реакції status quo на другий день революції" (з листа до М.Драгоманова; 1886), оскільки "соціалізм, організований і тероризований виключно централістами-державниками, мусів би стати могилою народів…" (1904). Саме цікаве, що він вже тоді підтримував ідею незалежності України.
 
 Ці передбачення Павлика збулися вже після його смерті, до якої, однак, він був готовий. «Не жаль мені вмирати, — говорив сестрі Анні. — Одно лиш мене болить: москалі! Коли ж вони наміряють забратися від нас?». Павлик спокійно відходив у вічність, бо прожив тяжке, але благородне життя, яке вмістилось у неповних 62 роки.  
 
 Він відійшов у вічність 26 січня 1915 року, його поховали у Львові на Личаківському цвинтарі, поле № 21. А всередині жовтня 1929 року у цю ж могилу опустили й прах Анни, яка так само гідно і жертовно несла свій хрест — хрест задля визволення нашого народу. І в цьому теж заслуга Павлика.
 
В біографії Михайла Павлика є сторінки, які пов’язані з Чернівцями та Буковиною. Як тільки він взявся у Львові видавати та редагувати часописи, потрібна була автура. Тому очевидно,  що в основному стосуються взаємин із Ольгою Кобилянською, тому вони творчі та світлі. Їхнє спілкування почалося на початку 1891 року, коли панна Ольга надіслала йому свою «Царівну», а Павлик швидко прочитав і одразу ж відписав, що « Я мало що в житті читав з таким інтересом. Оповідання таке цікаве і живе, що не замічається і похибок язикових…».
 
Всього збереглось 15 листів О.Кобилянської до Павлика, опубліковано 6 із них. А останній з опублікованих лист Кобилянської до Павлика датується 11 лютого 1906 року, коли він просив її написати свої спогади про Євгенію Ярошинську, яка перед цим щойно відійшла у вічність. Він мав намір написати художній твір про письменницю. З нею Михайло Павлик також впродовж майже 15 років вів творчу переписку, залучивши до праці в часописах та до більш ретельного вивчення фольклору та етнографії буковинського краю. Він і сам збирав фольклор, тому їм було цікаво на цій ниві поспілкуватись.  Її порекомендував Павлику д-р Кирило Трильовський ще наприкінці 1888 року. І так їхня творча співпраця й продовжувалась до її смерті. Опубліковано на сьогодні 24 листи з яких можна дізнатися дуже багато надзвичайно цікавої інформації про літературне, мистецьке життя Буковини і місце жінок зокрема.
 
А так як на той час в Чернівцях були дуже сприятливі умови в книгодрукування. То й Павлик не оминув нагоди і тут в нього вийшли такі вартісні видання, як Т. II.(1876 — 1878), Т. III. (1879 — 1881), Т. IV. (1882 — 1885), Т. VI (1890 — 1891) в 1910 році та  Т. V (1886 — 1889) в 1912 році із «Переписки Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. 1876 — 1891: У 8 т.».
Окрім того, в Чернівцях Павлик видав публіцистичні статті « Пам’яті Михайла Драгоманова: Відчит на вечорницях, устроєних в його честь укр. молодіжжю у Львові 13 лип. 1901 р.» в 1902 році; «Що тепер діяти? Письмо до з’їзду русько-укр. радикальної партії з 22.ХІ.1902 і додаток.» в 1903 році та художню збірку  «Оповідання» в 1909 році. 
 
23 вересня – 120 років від дня народження поета, перекладача, публіциста Альфреда Маргул-Шпербера (1898 – 1967)

Народився письменник в Сторожинці. Походив з асимільованої єврейської сім'ї. Його батько був керуючим і бухгалтером в знаменитому маєтку дідича Янку Флондора, а мати Альфреда — вчителька музики. Саме її єврейське ім'я Маргула поет пізніше зробив своїм літературним псевдонімом.

Початкову освіту отримав в Першій державній цісарсько-королівській німецькій гімназії в Чернівцях. З початком Першої світової війни з батьками виїхав до Відня. Вже в столиці здав іспити на атестат зрілості і відправився на рік добровольцем на Східний фронт, де був написаний цикл пацифістських віршів "Die schmerzliche Zeit" ( "Хворобливе час").

Після закінчення війни Альфред повернувся до Чернівців і подався до університету вивчати право. Але через кілька місяців перервав заняття, оскільки його не задовольняв низький рівень викладання.

Перші його публікації з'явилися в журналах "Der Nerv" (Чернівці), "Das Ziel" (Кронштадт / Брашов), "Zenit" (Аграм / Загреб), "Selbstwehr" (Прага).

Впродовж 1919 – 1920 років живе за кордоном – в Парижі та Нью-Йорку, де навчався в університетах. Як справжній буковинець, він володів багатьма мовами  і займався перекладами. Переводить "Каліграм" Г.Апполінера, "Безплідну землю" Т. С. Еліота, поезію Роберта Фроста, Уоллеса Стівенса, Е.Е.Каммінгса, фольклор американських індіанців. Він співпрацює з "New York Journal of The People". Аби вижити – займається випадковими підробітками: керівник емігрантського пункту в Парижі, робітник-металіст, вуличний торговець, мийник посуду, клерк, службовець банку в Нью-Йорку. І одночасно творить експресіоністський цикл "Elf grosse Psalmen" ("Одинадцять великих псалмів").

В 1924 році, в зв'язку з хворобою легенів, Шпербер повертається до Чернівців. Тут редагує газету "Czernowitzer Morgenblatt", де підтримує багатьох молодих талановитих літераторів. В 1933 році переселяється в містечко Бурдужень в Південній Буковині, де відповідає за іноземну кореспонденцію на великий бойні, яка експортує м'ясо в країни Західної Європи. У цей час він активно листується з відомими європейськими літераторами.

У 30-ті роки з'являються і перші збірки віршів "Gleichnisse der Landschaft" ("Параболи ландшафту", Сторожинець, 1934) і "Geheimnis und Verzicht" ("Таємниця і зречення", Чернівці, 1939). В  1940 році він переселяється в Бухарест і  підробляє приватним учителем іноземних мов.

Відійшов у вічність 3 січня 1967 року в Бухаресті.

 23 вересня – 120 років від дня народження поета, перекладача, публіциста Альфреда Маргул-Шпербера (1898 – 1967)

 

Народився письменник в Сторожинці. Походив з асимільованої єврейської сім'ї. Його батько був керуючим і бухгалтером в знаменитому маєтку дідича Янку Флондора, а мати Альфреда — вчителька музики. Саме її єврейське ім'я Маргула поет пізніше зробив своїм літературним псевдонімом.
Початкову освіту отримав в Першій державній цісарсько-королівській німецькій гімназії в Чернівцях. З початком Першої світової війни з батьками виїхав до Відня. Вже в столиці здав іспити на атестат зрілості і відправився на рік добровольцем на Східний фронт, де був написаний цикл пацифістських віршів "Die schmerzliche Zeit" ( "Хворобливе час").


Після закінчення війни Альфред повернувся до Чернівців і подався до університету вивчати право. Але через кілька місяців перервав заняття, оскільки його не задовольняв низький рівень викладання.
Перші його публікації з'явилися в журналах "Der Nerv" (Чернівці), "Das Ziel" (Кронштадт / Брашов), "Zenit" (Аграм / Загреб), "Selbstwehr" (Прага).


Впродовж 1919 – 1920 років живе за кордоном – в Парижі та Нью-Йорку, де навчався в університетах. Як справжній буковинець, він володів багатьма мовами і займався перекладами. Переводить "Каліграм" Г.Апполінера, "Безплідну землю" Т. С. Еліота, поезію Роберта Фроста, Уоллеса Стівенса, Е.Е.Каммінгса, фольклор американських індіанців. Він співпрацює з "New York Journal of The People". Аби вижити – займається випадковими підробітками: керівник емігрантського пункту в Парижі, робітник-металіст, вуличний торговець, мийник посуду, клерк, службовець банку в Нью-Йорку. І одночасно творить експресіоністський цикл "Elf grosse Psalmen" ("Одинадцять великих псалмів").


В 1924 році, в зв'язку з хворобою легенів, Шпербер повертається до Чернівців. Тут редагує газету "Czernowitzer Morgenblatt", де підтримує багатьох молодих талановитих літераторів. В 1933 році переселяється в містечко Бурдужень в Південній Буковині, де відповідає за іноземну кореспонденцію на великий бойні, яка експортує м'ясо в країни Західної Європи. У цей час він активно листується з відомими європейськими літераторами.


У 30-ті роки з'являються і перші збірки віршів "Gleichnisse der Landschaft" ("Параболи ландшафту", Сторожинець, 1934) і "Geheimnis und Verzicht" ("Таємниця і зречення", Чернівці, 1939). В 1940 році він переселяється в Бухарест і підробляє приватним учителем іноземних мов.
Після 1944 року Маргул-Шпербер стає центральною фігурою німецькомовної літератури Румунії. Він розгортає активну діяльність вільного письменника і перекладача, стає безкорисливим покровителем багатьох буковинських поетів, в тому числі і молодого Пауля Целана. Також перекладає німецькою мовою поезії Міхая Емінеску, Тудора Аргезі, Алексанра Філіппіде, Міхая Бенюка, Марії Бануш.


Письменник дружив з буковинським поетом і скульптором Опанасом Шевчукевичем, переклав німецькою мовою кілька його поезій (надруковані в журналі “Клінгзор”, Сібіу, 1933).


Вже після війни видав велику кількість поетичних збірок: "Zeuge der Zeit" ("Свідок часу", 1951), "Ausblick und Ruckschau" ("Перспектива і ретроспектива", 1955), "Mit offenen Augen" ("Розкритими очима", 1956), "Taten und Traume " ("Справи і мрії ", 1959), " Unsterblicher August " (" Невмирущий серпень ", 1959), " Sternstunden der Liebe " (" Зоряний годинник любові ", 1963), " Aus der Vorgeschichte " ("З передісторії ", 1964), "Das verzauberte Wort" ("Зачаровані слово", 1969) та інші. Продовжував займатися перекладами з багатьох мов "Rumanische Volksdichtungen" ("Румунська народна поезія", 1954), "Weltstimmen" ("Світові голоси", 1968). Він займав достойне місце в румунському літературному процесі. За переклади румунською народної поезії він був відзначений Державною премією Румунії (1954 р.).
Відійшов у вічність 3 січня 1967 року в Бухаресті.