26-04-2022

Поезія нового тисячоліття – це поезія речей: Марко Поґачар "Людина вечеряє в капцях свого батька"

щось над нами й деінде. щось відбувається, 
не знаю, що.
 
Марко Поґачар
 
Екскурс у хорватську літературу продовжується. Сьогодні ведемо розмову про цікавого поета, прозаїка, есеїта, лаурета багатьох премій – Марка Поґачара. Його називають чудом сучасної хорватської літератури і пророкують великий успіх. Очевидно, те, що книги цього автора виходять українською, говорить про його успіх. 
 
Про прозу Поґачара ми вже поговорили, а наступна книга, про яку хочу розповісти – поетична збірка “Людина вечеряє в капцях свого батька”. З хорватської мови вірші переклали Алла Татаренко і Андрій Любка. 
 
Визначити основну тему чи провідний мотив Поґачара не так складно – це безумовно речі у їхній буденності чи незвичності, люди  і відчуття, що з'являються від взаємодії людей і речей. 
 
 
Знаєте, я думала, почитаю і відволічусь від страшних новин з фронту, але не так сталося, як гадалося. Чи то свідомість шукає відповідні “гачки”, щоб перечепитися, чи випадково увага акцентується на актуальних для нас зараз текстах. 
 
Я бачу в поезії Поґачара війну:
 
таким є небо тих днів: кошмар
без найменшого світла. альбом, у якому щось
намальовано і не намальовано, тупіт
мільйонів ніг у русі.
кошмар, повторюють голоси, кошмар,
повторюєш ти. гострі лінії, якими
дощ влучає просто в ціль
 
 
Ще гостріше, кривавіше промовляє текст “Про погану погоду”
 
Ніяка це не весна.
лише квіти апатично в’ються зі своїх горщиків
і бджоли співають лінолеум і килим вітру. повітря,
глибоке й важке, просочиться під траву й підніме
животи мишей: і дня не мине, а вони розкриють тіло,
як занавіску, й рознесуть кістки й нутрощі. ніяка це не весна. тільки вода в річках прибуває і комори
чекають, поки їх наповнить порожня новина. подекуди боги гудять із гробів, як голуби. й їхній народ
іншому народу виколупує очі, але вночі, таке відбувається уночі. а вдень у місто повертаються птахи: дроти,
важкі від віршів, і земля, родюча від посліду, затягують горло. живопліт пнеться у небо. офіціанти виносять столи
і мухи падають в келихи. зелень швидко вчить свою мову – надійний словник кипариса, букви бука й берези;
навіть земля під нігтями готова цвісти. але все одно це
не весна. це нічого. без тебе немає весни, годі
вже брехати.
 
На оригінальний авторський ми накладаємо власні сенси, перед очима з’являються актуальні події нашої кривавої вкраїнської весни 2022 року – весни, яка не настала. Весна буде тоді, коли гримітиме наша перемога:
 
прекрасно ходити. підніматися і вірити у вершину, знати
якого року року закінчиться війна коли є день визволення
 
 
Помітно, що нещодавні події Хорватської історії таврували молодого автора. За Батьківщину болить завжди, навіть, коли минають сотні років. Поет, попри споглядання речей і їх нескінченного танцю в просторі, говорить про свою країну. Він каже:
свобода це не 447 із Ріо, ані тупа птаха, за свободу треба боротися
 
 
Це стосується і свободи нації, і особистої свободи людини. Це стосується мови: рідної, справжньої, своєї. Вірш “Моя мова це темінь” вкотре занурює читача у вир актуальних подій, нагадує про безглузді суперечки щодо двомовности. Якщо хтось з читачів досі дозволяє собі думати про це, рекомендую послухати аргументи Ірини Фаріон і залишити російський “мертвий язик у спокої”, говорити в своїй країні своєю мовою!
 
Марко Поґачар каже: 
входжу у неї, як у нову весну, національну оборону, 
 
мова, данина вісімдесятим рокам, решітка, дикий презент і перфект
 
 
Мова – як тригер і рятувальне коло водночас. Мова – як спосіб і засіб самоідентифікації та самоствердження у світі собіподібних, Поґачар проголошує жонглювання мовою, попри те, що уважно стежить за її цілісністю. 
 
Завдяки мові він визначає своїх і чужих:
 
Мій друг – книга відкрита.
і ми читаємо одне одного. ми знаємо.
 
 
Лише за можливості спільного лінгвального коду можливий діалог, взаємопрочитання.
 
Автор пише про споконвічні загальнолюдські цінності чи точніше – втрати цих цінностей. Він розказує, що таке любов для нього особисто і що для нього смерть. 
 
Марко Поґачар пише:
не любов, дурість, дурість є серцем світу –
і араз у тих капцях всередині їм і плачу,
лише їм і плачу і домі. 
 
магніт – це пристрій для визначення любові, хоч інколи й неточний
 
смерть є традицією; треба її зв’язати, і залишити гнити. треба бути як магніт. любов – це процес невблаганності. вибір вигнання. роками я лише готував. цілісінькими роками я лише готував чай.
 
 
Ця поезія сугестивно-песимістично-медитативна. Вона в’язка і щільна, попри пафос молодечого максималізму. Роздуми про смерть і любов – вічні теми і, очевидно, невичерпні. Але автор нам підносить поезію нового тисячоліття – поезію речей:
розчин віскозний – любов; як до тебе дійти; як дотягнутись до тебе?
 
Такі собі філософські трактати читаємо поміж рядками поезій:
 
любов це наш борг перед мертвими.
 
Чи це неканонічний Марко звертається до вірян зі сторінок книги речей, чи автор провалюється у глибини людської історії, витягаючи на поверхню досвід поколінь? Не забуває він і про улюблену на Балканах самотність (поширений мотив у балканських авторів):
 
ми самі, які ж ми самі; які ж 
ми самотньо самі.
 
І про власну роздробленість та загубленість автор не забуває. Він за можливості нагадує собі і нам про становище людини у світі речей: нетривке та ефемерне. Поет Марко Поґачар каже:
 
якщо існує ворог поезії тоді це,
в такому разі, я.
 
І на власному прикладі доводить, що бути роздробленим, суперечити собі, мати фобії і боротися з ним нормально. 
 
Про цього поета можна ще багато чого сказати. Його конфлікт з Богом та яскраві целанівські мотиви привернули мою увагу, але сьогодні про це не згадуватимемо. За книгу дякуємо Видавництву “Книги–ХХІ”, Ви можете взяти її в Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського.
 
Олена Лисенко