Мистецька сторінка

Пропонуємо чернівчанам, що сьогодні живуть в нашому дивовижному місті, і всім читачам нашого сайту, інтерактивну мистецьку сторінку під назвою

«Чернівців несмертні силуети…»

Маємо щире бажання залучити до неї і тих його мешканців, які в силу різних обставин виїхали з Чернівців і нині розкидані по світах, але не втомлюються подумки повертатися до свого рідного міста.

Міста, яке, за любов чернівчан до високого мистецтва, називають

                                   негласною культурною столицею Європи.

 

На цій мистецькій сторінці плануємо виставляти присвяти нашому місту: поезії, пісні, картини та інші художні твори. А також, присвячені Чернівцям, нові мистецькі, історичні відкриття з життя старого і сучасного міста, статті про високе мистецтво, що мають на меті виховувати естетичні смаки чернівчан, котрі в усі часи ретельно відстежували нові віяння в музиці та літературі, аби не відставати від культури цивілізованого світу.

А починаємо її книгою Тамари Севернюк «Щоб пам’ять почула слова. Книга-сповідь перед часом», яка вийшла в 2014 році в Чернівцях у видавництві Букрек. Вірніше – ґрунтовною рецензією-відгуком на це видання викладача світової літератури Київського Національного університету культури, кандидата філологічних наук, доцента кафедри літератури Київського національного університету культури і мистецтв і Київського ліцею Бізнесу - Кривошапової Стелли Анатоліївни. Вона закінчила Чернівецький державний університет і мала щастя короткий час працювати на кафедрі поруч із героїнею цього видання.

І ще одним суттєвим моментом є те, що книга являється проектом Муніципальної бібліотеки ім. А.Добрянського «Забуттю непідвладне».

Упорядником та основним автором цього, без перебільшення, унікального видання є Поетеса, Заслужений діяч мистецтв України -Тамара Артемівна Севернюк. Під однією обкладинкою вона зібрала матеріали, присвячені філологу і перекладачеві Зіновії Флоріанівні Пенюк (20. 05. 1923 – 3. 10. 2002) , котра працювала викладачем латини в Чернівецькому університеті. Через латину вона мала талант подати всі духовні скарби людства – мову, культуру, літературу. А ще вона володіла грецькою, перекладала з німецької, румунської, італійської, польської, французької мов. Була автором перекладу праці Р. Ф. Кайндля «Гуцули».

 

Книга ця не просто про Зіновію Флоріанівну – вона данина усьому її поколінню. Але найголовніше – це книга про корінну Чернівчанку, адже ця жінка була справжньою інтелектуалкою , яка глибоко знала і розуміла класичне мистецтво і літературу. І всі ці світові скарби вона не втомлювалася передавати своїм студентам і всім, хто мав щастя бути з нею поруч. Вона завжди дивувала своєю інтелігентністю, ерудованістю, вродженою делікатністю та скромністю. Ці чесноти були невід’ємною частиною її сутності, результатом її виховання і постійної, безперервної духовно-інтелектуальної праці.

Її роль в культурному житті Чернівців знаково непроминуща. Зіновія Флоріанівна була своєрідним центром, до якого тяжіло чимало різних людей. Оскільки вона цікавилася і добре зналася на музиці, театрі, інших видах мистецтва, літературі. Через те в книзі можна зустріти безліч різних «персонажів» : літераторів, митців, науковців, розповіді про яких вплітаються у велику оповідь про головну героїню, ілюструючи стиль її життя, уподобання, захоплення, власне, її житєво – творчий простір. В ньому безболісно уживалися і патріархи античної літератури, і Тарас Шевченко, Міхай Емінеску, Генрік Ібсен, і  Микола Марфієвич, Осип Маковей, Василь Мисик, Ольга Кобилянська, Богдан Лепкий, Богдан Ігор Антонич, Ірина Вільде, Василь Стус, Анна-Галя Горбач, Едвард Гріг, Іван Козловський, Чіпріан Порумбеску, Йоанна Раду, Марія Танасе, Джику Петреску, Маріо Ланца, Беньяміно Джиллі, Йозеф Шмідт та інші.

Хочеться зосередити Вашу увагу на тому, що Зіновія  Флореанівна Пенюк з аудіозапису (німецька мова) переклала розповідь австрійсько-німецького журналіста, письменника, актора Пельца фон Фелінау про Йозефа Шмідта, відкривши у такий спосіб буковинцям ім’я їхнього земляка.

Але це лише невеликий перелік тих унікальних особистостей, до  яких Тамара Артемівна наблизилася саме завдяки своєму Навчителю –«Флоріанівні», чи як любовно по - домашньому її називала - «Флоріаночка». Авторці вдалось передати крізь призму особистості Зіновії Пенюк цілий культурний зріз того часу.Ідея відкрити епоху через особистості і є основною метою і основним ядром цієї книги. В такий спосіб Тамарі Артемівні через це видання вдалось показати культурно- мистецьке життя міста з європейськими цінностями, на яких формувався світогляд кожного пересічного чернівчанина.

                                  

 Від чистого вогню 

Відгукнутись на книгу «Щоб пам’ять почула слова”, як не дивно, спонукала мене одна фраза з цитованого там листаІриниВільде (Дарини Макогон) до Зіновії Флоріанівні Пенюк. В листі письменниця запрошувала приятельку відвідати Львів і взяти участь у камерному літературному вечорі, де одним з відвідувачів була людина, що мала ( як зауважує авторка книги) «світлий сентимент» до З.Ф. Пенюк. Саме оцей «світлий сентимент», в якому незвично і несподівано делікатно відбилося ставлення авторки видання до Людини, цей «світлий сентимент» змусив уважніше і детальніше прочитати книгу, побачити те світле, незбагненно обережне, ніжне, шанобливе й вищою мірою тактовне ставлення не просто до непересічної особистості, а до «Людини з Високої Літери», як написала у своїй присвяті поетеса Тамара Севернюк.

 

Ця книга – не тільки хвилююча оповідь про Людину, яка багато років волею Долі була духовною наставницею авторки, свого роду рятівником, помічником, Навчителем. На  її сторінках   Тамара Севернюк демонструє свій органічний талант поетеси, журналістки, прозаїка, зрештою своєрідного дослідника мистецтва музики, постійно підкреслюючи, який слід лишала і залишила в її житті З.Ф. Пенюк. А знайомство з поетичним доробком розкриває перед читачем грані її таланту  як лірика, глибоко розуміючого природу і навколишній світ -  такий багатий і незбагнений, і головне -  велич Людини.
Книга побудова таким чином, що ВСЕ, про що в ній йдеться, зосереджене навколо імені Зіновії Флоріанівни Пенюк. Скажімо така деталь - авторка пише, як вона «вчилася» писати про ТЕ, про що вголос майже не говорили. Саме під впливом Зіновії Флоріанівни, блискучого знавця античного світу і латинської мови, яку вона викладала в Чернівецькому університеті, після їхніх спільних читань, розмов розуму і серця, молодій поетесі стала близькою і манливою мова Езопа .

Є така штука – мова Езопа:
Кріп замість хріну, хрін –замість кропу,
Вчора – Боруля, нині – Беру-ля…
Каже про бублик – думає – дуля…
Кажуть: Свобода! Щезли загати!
Це означає – думай про грати…


Цікаво, що цей вірш зберігався в архіві Зіновії Флоріанівни багато років разом з іншими творами Т. Севернюк як свідчення її наївних «езопівських» вправ.
  Тамара Севернюк обережно, не підкреслюючи тих важких, а інколи і на межі трагедійних, моментів в житті З.Ф.Пенюк, зауважувала незламність сумління і духу свого Навчителя - одна тільки 
фраза про виклики в певні органи, куди вона вимушено здавала книжки вибіркових українських письменників, надіслані їй з-закордону для перекладів німецькою мовою… В цьому відношенні надзвичайно цікаве листування Зіновії Пенюк з подругою шкільних років Анною-Галею Горбач, яка з відомих тепер причин, опинилася в Німеччині, де здобула визнання як вчений, дослідник і зрештою видавець української  в основному сучасної літератури. Саме в листах А.-Г.Горбач розкривається певною мірою і характер Зіновії Флоріанівни, і багатство її внутрішнього світу як не просто – неординарної особи, а знакової Особистості. А.-Г.Горбач пише своїй подрузі, що саме вона значною мірою, своїм інтелектом, знаннями, розумінням літератури  наче зорієнтувала її на майбутнє, окреслила подальший життєвий і науковий шлях. Між рядками листів можна прочитати і побоювання Анни – Галі за долю своєї подруги. І можна  тільки вклонитися  душевній і духовній  волі пані Зіновії, яка, незважаючи на всі негаразди, всі перешкоди і навіть справжні на той час небезпеки, продовжувала листування, об’єднане теплом, розумінням, духовною близькістю двох натур «…Я не можу забути супутницю своїх шкільних років… Якраз звучить італійська музика. Саме в південному менталітеті, всі ці пісні мають близьке до румунського звучання. Мимоволі приходить сум, незважаючи на те, що життя мене навчило. Точно як Ти перед кількома роками писала, - домівка, це як симфонія, коли її слухаєш.І як тільки вона закінчується, осягаєш, що не можна все своє юне життя пов’язувати тільки з домівкою… треба мати вищу, кращу мету.
Пам’ять про Батьківщину

Треба носити в серці як клейноди…

Твій образ переді мною,

він такий живий у моєму серці,

тому я мимоволі знову змушена думати про Тебе»(стор. 197).

Відчувається, що Анна - Галя Горбач почасти і переживала, що не склалася наукова кар’єра Зіновії Флоріанівни. Вона стежила за її перекладацькою роботою і тривожилася за її долю. У цьому відношенні цікава позиція самої Зіновії Пенюк: вона досконально дослідила румунські говірки Закарпаття, зібрала великий матеріал, якого б вистачило не тільки на її, але й не на одну дисертацію, але «порада» замінити «румунські» говірки на «молдавські» не дозволила її сумлінню вченого-дослідника поступитися на догоду політичній кон’юнктурі, ця принциповість була непорушною. Тому її життєвим кредо стало допомагати іншим у досягненні наукових та творчих вершин. В книзі Тамара Севернюк наводить чимало прикладів такої безкорисливої допомоги іншим: достатньо лише послатися на листування із Ф.П.Погребенником (стор. 184-190), якому вона активно допомагала віднаходити матеріали для його наукових робіт, як і для праці його дружини (переглядала й аналізувала цілі стоси журналів, книг за кілька років на ту чи іншу тему, вибирала необхідне, перекладала з німецької чи румунської мов.. і т.п.), З книги постають різні обдарування З.Ф.Пенюк. Зокрема вона була поліглотом. В її арсеналі була українська, російська, латинська, грецька, німецька, румунська, італійська, французька та польська мови. Саме вона знайомила українську малечу з кращими взірцями дитячої літератури Європи, співпрацюючи зі столичним видавництвом «Веселка». Між іншим, ці переклади цікаві і сьогодні. Достатньо лише пригадати чудово передану історію хлопчика Йонела («З ранцем і без ранця» Мірчі Синтімбряну), а історія «пригод Цвяшка» італійських авторів Габріели Парки і Марчело Арджілі свого часу привернула увагу багатьох не лише юних читачів.

Саме З.Ф Пенюк була майже чи не єдиною людиною (принаймні від Києва до Чернівців), яка читала і розшифровувала німецьку готику і до послуг якої звертались і письменники (зокрема, Валерія Врублевська, відома авторка прекрасних книг про Ольгу Кобилянську і Соломію Крушельницьку…), і науковці. Працюючи безпосередньо над перекладами готичного тексту, Зіновія Флоріанівна і сама виявляла характер дослідника, знавця культури, історії рідного краю, міста (скажімо, перекладаючи матеріали, пов’язані з такою пам’яткою культури і архітектури, як Вірменський собор, автором якого був знаменитий Йозеф Главка). В її архіві зберігається ціла низка перекладів творів румунських поетів, різних за своїми політичними орієнтирами, життєвими позиціями, але цікавих за творчісю, надзвичайно талановитих: Захаріє Станку, Віктор Тулбуре, Дойна Сележан, Георге Кошбук, Ніколае Теуту, Васіле Александрі. Ці переклади, наведені в книзі-сповіді Тамари Севернюк, свідчать і про художній смак Зіновії Флоріанівни, і про близькість їх думок і сподівань. У цих перекладах (а вони займають цілий розділ книги), як на мене, ближчими до внутрішнього світу З.Ф. Пенюк є поезії Дойни Сележан (стор.248). За спогадами сучасників З.Ф.Пенюк мала свій «сентимент» до французьких поетів-символістів Бодлера, Маларме (наприклад, прозові мініатюри Бодлера в її перекладі частково були опубліковані в газеті «Буковина»). І ще один фрагмент: авторка книги-сповіді наводить приклад творчої співпраці художниці Наталії Ярмольчук, поетеси Тамари Севернюк і перекладачки її поезій з української німецькою Зіновії Пенюк у прекрасному оригінальному виданні художніх листівок про рідне місто. Можливо, прийде час і всі її переклади будуть опубліковані як данина поваги до буковинки, яка по-справжньому була людиною талановитою, істинним патріотом рідного краю: і тоді,  далекому 1940 році, коли вона могла виїхати з Буковини до Німеччини чи Австрії, але  залишилася на рідній землі, і  тоді, коли знайомила буковинців, а з рештою  і всю Україну, з вихідцями з Буковини, які уславили рідний край. Перекладена нею книга австрійського етнографа Раймунда Фрідріха Кайндля «Гуцули» стала справжньою подією в духовному житті Буковини тим паче, що автором цього унікального дослідження був колишній буковинець, чернівчанин, який детально вивчав побут, життя, мову гуцулів. Перекладачка дуже ретельно поставилась до перекладу цієї унікальної дослідницької праці. Хоча це вимагало знання не тільки історії краю, але й знання лінгвістичних особливостей, філософії життя і психології гуцулів. Дослідження Кайндля, як довів час, стало подією в духовному житті не лише Буковини, до нього звертаються і звертатимуться всі, хто любить свою землю, свій край, хоче глибше знати його історію. В книжці «Буковина. Її минуле і сучасне» (Париж- Філадельфія-Дітройт,1956), яку Зіновія Флоріанівна привезла із Парижу, випадково , між сторінками, знайшлася вирізка з газети «Чернівці», де рукою Зіновії Флоріанівни була просто написана дата: 18 січня 2002 рік. Йшлося про 80-річчя Аркадія Жуковського . Нічого особливого, окрім того, що зроблено було цей запис в останній рік життя З.Ф.Пенюк. Як цілком слушно зауважує Тамара Севернюк, цей факт засвідчував незаперечне: «до останньої миті вона – З.Ф. жила життям своєї землі і її людей – давніх, далеких і нинішніх, близьких»(стор.113). Завдяки невтомній праці перекладача з італійської, румунської, німецької українська громада почула імена багатьох людей, вихідців з Буковини, які стали відомими як представники Німеччини, Румунії, Австрії та інших країн. Трагічна доля всесвітньо відомого співака Йозефа Шмідта, буковинця, який підкорив своїм голосом Європу, Америку теж стала відомою широкому загалу саме завдяки перекладам радіонарисів австрійського дослідника Пельца фон Фелінау, зробленим високопрофесійно, філігранно З.Ф.Пенюк, знавцем історії музики, цінителем творчості Гріга, Брамса, Верді, Шопена, Порумбеску, які, між іншим, вона часом і сама виконувала на імпровізованих вечорах, а то і тижнях музики в її домі, куди охоче приходили гості - колеги, студенти, друзі. 

Тамара Севернюк написала книгу - своєрідну сповідь своєї вдячності, поваги…Написала її мовою серця :

«Сиджу за столом на балконі. На стінах картини – свідки твого життя. Навколо – книги, рукописи Твоїх неопублікованих перекладів, які хотіли б побачити світ….Тих, звідки лине музика. Пишу, ні, не пишу – розмовляю з часом, де ми разом, де зріле моє життя лише починається, де під Твоїми руками стосики білих аркушів шурхотять про щось своє, таємне, і чекає їхньої покори Твоя старенька друкарська машинка… Розчиняю вікно. П’янко пахнуть білі троянди і улюблений Твій жасмин. За рухом мого пера стежать Твої 90 літ. Ваші - 90, люба Зіновіє Флоріанівно…» (стор. 56).

Кожне слово просякнуте ніжністю, любов’ю, повагою і незмірною вдячністю до «Людини з Високої Літери». Варто сказати, що і Зіновія Флоріанівна була вдячна Долі, яка привела в її оселю Тамару. Авторка наводить лист, який був адресований колезі Ганні Лопушанській-Бучко: «Минулого тижня, а навіть більше: 15.VII впала мені в хату Тамара. Для мене це було так несподівано, що замість радіти, або якось по-людськи зустріти її, я сказала:   «Ну, знаєш!» Ми довго розмовляли про різне, мало - довго: нас зорі застали за розмовою…Було цікаво, приємно, я не спохватилася, коли місяць зник, а місячна голубінь перейшла в надранню сірість. Настав день…Потім минув цілий день з віршами, з ноктюрнами Шопена, з читанням уривків з «Гріга» Оржеховської, з читанням Олеся та Паустовського… Словом, то була дивна і чарівна казка, яка заставила забути про всіх і про все» (стор.55).

Наведений уривок з листа свідчить не тільки про те, що віддавала людям З.Ф. Пенюк, а й що вона сама стала багатшою, радіючи успіхам, духовному зростанню людей, які були близькі за світосприйняттям, мистецькими смаками, вподобаннями тощо. Можливо, саме ці хвилини були отими щасливими моментами, що внутрішньо захищали її від негараздів, всіх неприємностей, котрі були незмінними супутниками її життя, та про які мало хто знав. І авторка книги-спомину пише про це «мовою серця»: «перегортаючи роки, як сторінки прочитаних книг, я сумую, страждаю, плачу від безсилля повернути втрачене, повторити неповторне, зупинити неспинне…, але дякую долі і благословляю життя - за людей, за зустрічі і прощання, за відкриття і печаль, за музику, на чиїх звуках зросло моє серце і покликалась рука до пера»( стор.51-52).

Важко писати серцем … Але саме таке письмо притаманне її творчому потенціалу, про що яскраво свідчать усі її книги, а їх понад три десятки…І життя слова продовжується далі.

Книга «Щоб пам’ять почула слова” – це і своєрідний творчий звіт авторки: її власні переклади з румунської, численні есе про музику і музикантів, а музика є невід’ємною складовою поезії Тамари Севернюк. Музика відчувається і в прозаїчному тексті ( див. есе про Бетховена, Моцарта, Шуберта, Гріга, Шопена, Брамса, Чайковського), де вже сама стилістика мовлення про того чи іншого композитора відображає особливості навіть його мелодики Це цікава особистісна і цінна ознака творчої системи Тамари Севернюк. Виокремлюється з цього погляду нарис-есе про П.І.Чайковського, де кожна фраза свідчить про надзвичайно світле, шанобливе ставлення і до особистості композитора, і до його невмирущої творчості…Тут органічно поєднані і звідомлення про життя музики Петра Ілліча на Буковині, а також про популяризацію творів композитора симфонічним оркестром Чернівецької обласної філармонії на гастролях за межами України і зокрема в Італії. Тут же подано і суто авторське сприйняття мага музики: «Слухаючи його «Пори року», поринаючи в цю дивовижу звуків і музичних кольорів, чула голоси слів і намагалася записувати їх без помилок…Все берем у природи – з бур’янів, а чи з квітів, з цього світу, чи з того - від землі, а чи – неба… Ти – в природі й в тобі – оживає природа… І кохаються звуки зі словом..»(стор. 160).
Авторка привідкриває віконце у світ  і її  власної художньої «майстерні», щиросердно ділячись з читачем секретами народження своєї творчості, запрошуючи на ті «стежини», які привели її , зокрема, і  до композиторської родини… Читач стає свідком гармонічного злиття так званого творчого тріумвірату. Це розшифровані Зіновією Флоріанівною з аудіокасет німецькою мовою радіонариси письменника і журналіста Пельца фон Фелінау про останню годину життя великих творців музичного світу… Саме на одному з листочків цих розшифровок залишився і її останній запис: «лютий-березень 2002 (переписаний з аудіо касети) «Хай би хтось переклав, бо я вже не можу.23.V.2002”(стор.49).

Допомогла виконати цей своєрідний заповіт-прохання знаний  у краї та за його межами архівіст Марія Дмитрівна Никирса. Есе ж Тамари про музику і композиторів межують з працею і Зіновії Флоріанівни, і Пельца фон Фелінау, що немало залежало ще й від відвідин нею отчих земель творців музичних шедеврів: Німеччини, Угорщини, Румунії, Австрії. Музика стала невід’ємною частиною всієї творчої системи поетеси. Не можу проминути такі авторські зізнання:

«Господи, як усе переплітається в цьому житті! Я не думала там (в Німеччині) про Шарлотту Кестнер (цариця Гьотового серця –Лотта Вульф), мені звучав там милий «Сурок» (українською – бабак) Бетховена, його ж «Пісня про блоху», яку так потрясаюче співав Шаляпін, музика до Гьотівського «Егмонта», а ще «Міньйон», «Поривання», «Блаженство скорботи» -пісні. У нас «Сурка» виконував Володимир Луців, а переклав текст пісні Микола Верес…. Ось так, крок за кроком, я пізнавала долю творців не тільки з книжок, а з живих, дихаючих їхньою присутністю доріг, слухала, що вони говорили один про одного… зовсім по-іншому слухалась та дивовижна Бетховенська 9-а симфонія з фіналом..»(стор.109-110).

А як схвильовано звучить її мова, коли вона пише про незабутні враження від поїздки до Угорщини, де її полонила краса Дунаю, Пешта і Буди, музика, яка линула звідусіль. Звичайно, «Угорські танці» угорського (так їй здавалося…) композитора Брамса. І авторка не втримується, щоб зайвий раз не підкреслити, якою ж надзвичайно коректною була З.Ф.Пенюк: «не раз доводилось червоніти перед делікатністю виховуючої науки цієї Людини», коли вона просто зауважила, що німець Брамс «дивовижно глибоко відчував музичну душу мадяр».
Здавалося, її знанням не було меж. І Т.Севернюк робить закономірний висновок: «мабуть, існує якась особлива пам’ять подій, часів, епох, над якою не владні жодні кордони, системи, ідеології» (ст.142).

Можна тільки уявити, які яскраві й пізнавальні, цікаві були оповіді про історію будівництва театру в Чернівцях, історії всіх діячів літератури, музики, що увічнені на його фронтонах. Не дивно, що у творчій свідомості авторки переплітаються враження і від нотаток Пельца фон Фелінау, і від оповідей З.Ф.Пенюк, врешті і від власних вражень та думок, які пізніше так органічно увійшли в мелодику її художньо-документальної прози і поетики.

У книзі «Щоб пам’ять почула слова» є ціла низка поезій, пов’язаних з іменем Зіновії Флоріанівни Пенюк; це також спогади її численних учнів, які пройшли «школу» Чернівецького університету, а потім стали відомими поетами, науковцями, це і відгуки її колег. Саме в цих спогадах людей, яких щаслива доля звела із З.Ф.Пенюк, раз – по - раз постає, велич її душі, віддзеркалюються грані її талантів, певною мірою і трагізм цієї справжньої рідкісної людської неординарності. Зворушливо було читати спогади колишніх студентів Зіновії Флоріанівни, яких вона не тільки навчала у студентській аудиторії, а й водила у гори, знайомила з історією рідного краю, була для них і «мамою», і порадницею, і Навчителем на все подальше життя. Хоча в багатьох спогадах йдеться про сувору вимогливість З.Ф. як викладача, але найбільше - про її людяність, аристократизм душі: вона виховувала, не виховуючи: інколи одна фраза, така буденна, на перший погляд (на кшталт: «декламуєте Овідія, сидячи, а свої поезії – стоячи»), запам’ятовується на все життя, стає орієнтиром, мірилом вихованості тощо.
Книга Тамари Севернюк – це і своєрідний «звіт» перед світлою пам’яттю Людини з Високої Літери: в ній закарбовані слова, яких Зіновія Флоріанівна при житті не чула ніколи. Про це йдеться у спомині її студентки, нині професора Чернівецького університету Надії Бабич. Саме вона підкреслила, наче й не підкреслюючи, той борг, який мали перед світлою постаттю «Флоріанівни» ті, хто «забув» про її існування після виходу на «заслужений відпочинок», забував привітати зі святом, з днем народження, запрошувати на університетські урочистості і т.п. Та це все- гіркі, але – винятки. Пам’ять людська зберігає найцінніше і передає наступним поколінням.
Книга «Щоб пам’ять почула слова» композиційно побудована за законами Мистецтва Слова: в ній органічно переплітаються твори різних жанрів, родів і видів цього мистецтва: численні есе, спогади, нариси, суто поезія – і все це нерозривно пов’язано з іменем З.Ф.Пенюк. Які віддзеркалювали різні грані її обдарувань, в тому числі і «прихованого поета» (архів зберігає і власні поезіі З.Ф.Пенюк ).
Т.Севернюк не оминає увагою і цю сторіночку життя свого Навчителя. Між тим, трагедійна струна цього життя невловимо, але чутно бринить, переплітаючись з долями тих, про кого найчастіше йшлося у цій хатині на вулиці Харківська, 20. Перо Тамари Севернюк теж частковово проходило Флоріанівську «школу», торкаючись і особистого їхнього життя. Чи не найяскравіше це виявилося у нарисі, присвяченому геніальному композитору, буковинцю Чипріану Порумбеску. Цей нарис написаний серцем і душею, мабуть, не тільки тому, що йдеться про геніального музиканта, людину надзвичайної долі, а, скоріше за все, тому, що привертає увагу саме трагічністю Долі митця. Невипадково, говорячи про Порумбеску, Т.Севернюк звертається і до класика румунської літератури Емінеску. Не оминає і сучасних румунських поетів, які свого часу були студентами З.Ф. Пенюк і які надсилали їй свої поетичні книги з ніжними автографами.

Цікаво, що в композиції книги майже кожний розділ починається або завершується поезією, знову ж таки пов’язаною з іменем З.Ф. Пенюк. «Тихий вечір. Місяць має. Цілий світ здається сонним. Тільки в нім тебе немає», або «Тополі шелестять і світяться в імлі. Мов шепчуться якісь затаєні пророки…Тополі шелестять, про що?.. Нам знати не дано, а може і не треба »…

Мабуть, найважчим фрагментом при аналізі книги-сповіді стала розмова саме про поезію авторки книги, бо по-справжньому важко говорити про те, що написане «кров’ю серця», але ж як важко, мабуть, саме так писати… Поезії Тамари Артемівни, які присвячені світлій пам’яті Зіновії  Пенюк, – це поетичний звит, в якому неподільно переплелося минуле й сьогодення: поет звіряє кожен свій крок із життям тих, хто зустрівся на її життєвому шляху: це не тільки Зіновія Флоріанівна, письменницьке, композиторське, власне – суто творче коло…Це і її подруги далеких гімназійних часів, студентських років. Ці друзі З.Ф.Пенюк, їхні листи пізніше стали невід’ємною частиною творчого життя самої авторки книги. Та в її книзі йдеться і про тих, хто свого часу замовчував, а інколи і принижував значення того, що робила викладач університету, перекладач, поліглот З.Ф.Пенюк
Поезія Тамари Севернюк, присвячена «Людині з Високої Літери», - це нескінчений діалог з Нею, яка стала частинкою душі поетеси і щастям, і печаллю, і Пам’яттю, котра не згасає:
«Мені тебе подарувала осінь,
Я ще не знала, чи надовго щастя»,

 «Поволі оглядаюсь на сліди,
Самотні на засніженій стежині.
Веди мене, мій спомине,
веди Повз те вікно,
де світять очі сині",

Не страшно вмерти, якщо встиг прожити Бодай хоч день отак, як на духу».

Читач відчуває ні з чим не порівняну гіркоту незворотньої втрати, але порятунком при тому завжди постає вірне слово:

Хочу тобі прочитати вірша,
Звично так номер твій набираю…
Господи, що може бути гірше –
Повно гудків… А тебе немає..
Трубку кладу… І читаю вірші,
Вірші читаю, бо хочуть – жити..

Кожний рядок поезії писаний наче болем втрати частини власної душі:
Живу я Тобою без Тебе,
Невільна в сваволі чуттів,
Затиснута вузькістю неба
І тупістю гострих кутів…

«Щоб пам’ять почула слова» - книга спогадів не лише про одну дорогу Людину, якою була для Тамари Севернюк Зіновія Флоріанівна Пенюк. Це книга роздумів про людей і людську спільноту, про час, його болючі складнощі, про місто, край, близьких і рідних, про тих, хто волею Щастя став тобі Другом, Це книга, не боюсь повторитись, написана серцем, щирим, відкритим, мудрим, в якому живе і Велике, й Мале, незламне сумління і пекуча провина, що крає душу запізнілим каяттям. Мене вразила відвертість авторки книги, коли вона згадує про одну із своїх закордонних поїздок. Замість того, щоб залишитися з мамою після закінчення університету, вона сповіщає, що має іхати закордон… І тепер з болем зізнається: «Ми рідко помічаємо той біль, який спричиняємо самі іншим, але завжди нарікаємо на жорсткість, черствість і навіть жорстокість, коли ображають нас». Гірко звучить каяття: «Сьогодні б - не поїхала. А тоді…»(стор.125). Навряд уважний і вдумливий читач пропустить ці рядки, бо вони змушують замислитись; в них пекуче звучить неможливість повернути час, аби виправити в ньому те, що побачилось і усвідомилось лиш по втраті. Саме ця книга-сповідь ненав’язливо вчить спробувати жити так, щоб «залишитись краплею світла в темнім лоні рідної землі» і пам’ятати що саме «Від чистого вогню народжується світло». Саме так:
від чистого вогню.


                                                                                                                                            Стелла Кривошапова,
                                                                                                                                  Доцент, кандидат філологічних наук,
                                                                                                              колишня випускниця Чернівецького університету.
                                                                                                                                                                                    м. Київ.