Чарівник життя: маестро Сергій Параджанов

2024 рік ЮНЕСКО оголосила роком Сергія Параджанова (Саркіса Параджаняна). Він мав стати роком 100-річного ювілею з Дня народження кінорежисера. Чи вдалося втілити цю ідею в життя? Складно сказати. Хоч буде справедливо згадати про відреставровані версії “Кольору граната” та “Тіней забутих предків”, які український глядач мав шанс побачити у прокаті на великому екрані, про загальну популярність все ж не говоримо. За майже 35 років після його смерті ми все ще не отримали той “різнобічний портрет” режисера, про який свого часу говорив ще Іван Дзюба. І мова тут навіть не про товстелезні біографії та аналіз творчості, які необхідні, але врядче стануть хітом серед масового читача, а про органічне звучання його імені тоді, коли ми говоримо про глядацький досвід у колі друзів чи знайомих у невимушеній атмосфері. 
 
Народжений 9 січня 1924 року у мальовничому Тбілісі, хлопець з дитинства захоплювався красою гірської природи, неймовірним поєднанням культурних кодів та сцен, що так і просилися стати частиною кінематографічного кадру. Впевнена, якби він був моїм ровесником зараз, камера його флагманського смартфону останньої версії була б вщент заповнена естетичними відео із життя пересічних людей, наближеними світлинами очей, рук, цікавих речей з хаотичних вінтажних ринків. Все ж його батько, Йосиф, був спадковим антикваром, а тому навмисно чи ні передав синові таке специфічне захоплення: «[...] смак до красивих речей передався йому від народження, він знав ціну золоту, камінню, витонченим коштовностям, любив споглядати їх, насолоджувався їх блиском, сяйвом, незвичайністю […]» (Павло Загребельний)
 
Та Саркіс не захотів продовжувати родинний бізнес, а натомість про вибір професії завжди розповідав у звичному пригодницькому стилі: “Це та дитяча авантюра – взяти ініціативу серед маленьких дітей і стати режисером, керувати, створити містерію, створити пластику, вигадати її та замучити навколо людей своїм артистизмом”. Мені здається, він був би саме тією людиною, у будинку якої зняті батьками дитячі відео можна переглядати як окремий відрізок авторської комедії. 
 
Напевно більше заради юнацького жарту, ніж заради вибору професії він вступив до Інституту інженерів залізничного транспорту, адже досягнення з технічних предметів у нього завжди були  максимум «на трієчку». Протримався там рік, згодом змінив дві консерваторії. І хоч збережені записи демонструють, що співав він доволі непогано, було зрозуміло, що кіно наздожене його. Пізніше близькі друзі переконували, що жодне фото не передає його картвельської свободи та насиченості характеру, адже він завжди був частиною якогось вічно рухомого відеоряду, «глибший за будь-яку фіксацію» (Лесь Танюк).
 
Його майстром став талановитий український режисер Ігор Савченко. Разом із іншими студентами вони асистували під час зйомок фільму «Тарас Шевченко», коли той неочікувано помер від серцевого нападу в 44 роки. Диплом Сергієві Параджанову вручав вже Олександр Довженко. 
 
 
Згодом він починає самостійну роботу на Київській кіностудії. До столиці його вперше під час чергових зйомок привіз саме Ігор Савченко і згодом це місто прийняло молодого режисера так, ніби він завжди був його корінним жителем. Сергій миттєво затоваришував з іншими митцями, засвоїв українську (за що його часто називали націоналістом та навіть, уявіть собі, бандерівцем), у нього завжди «тусило» багато друзів і знайомих. Рідкістю було, щоб у його парубоцькій двокімнатній квартирі на площі Перемоги не юрмилася купа народу, було тихо, спокійно, без жвавих розмов. Легше було повірити в те, що Параджанов за звичкою таємничо кудись зник на тиждень чи на роки в пошуках натхнення. 
 
«Параджанов був, так би мовити, президентом дивовижного київського гайд-парку, який існував у його квартирі. Там кожен, хто тільки не приходив, виголошував усе, що хотів. Але, звичайно, найрізкіше, найгучніше говорив сам господар. Звичайно, там було і чимало агентури, кадебістів, а ще й спекулянтів та людей, які використовували дивовижну ерудицію Параджанова — феноменальне знання фактури світу» (Іван Драч)
 
 
Хоч наприкінці 50-х років він виступив режисером декількох “типових” фільмів, як сам потім висловився «зіпсував пʼять картин», познайомившись зі справжніми митцями-новаторами, не міг не помітити як і література, і кіно повільно починають грузнути у, за висловом Юрія Іллєнка, “гнилому болоті реалізму”, в тому шаленому екзистенційному дискомфорті, створеному затхлістю соціалістичного повітря. 
 
 
Цей пригнічений стан, як не дивно, був розвіяний новим кіно Сергія Параджанова. “Тіні забутих предків” (1964) повернули на екран образність та динамічність,  показали магію гуцульських ритуалів та міфів, що стало для всіх справжньою екзотикою. Як і відсутність російського дубляжу, немислима зухвалість для того часу. На мій погляд, сценарій зміг перетворити заплутану і для багатьох незрозумілу повість Михайла Коцюбинського на напружену та подекуди навіть моторошну новелу, що пішло екранізації тільки на користь. 
 
 
 
«Ти гадаєш, я не тямлю чого мені доручили цю постановку?.. А, мовляв, цей вірменчик — все одно завалить Коцюбинського! Ось я їм і завалю! Я їм таке зроблю кіно, яке на жодну мову не перекладуть — не зуміють. Бо й перекладати не треба буде: всім все буде ясно. Отаку я їм Україну зроблю!» (згадує діалог з режисером Леонід Череватенко)
 
Таким було поетичне кіно, таким був його творець і таким був цей дивовижно мелодійний близький світ. Треба мати неабияку уяву, щоб зрозуміти цей сценарій, подумки стати за плечем оператора, щоб побачити кожну деталь довгого кадру. Важливим у цьому жанрі є все: пластика та живописність зображення, кінематографічний рух камери і, звісно, експериментальний, пристрасний монтаж. 
 
«Найгеніальніший кадр той, якого глядач не побачить, і я роблю такі фільми, щоб глядач основне дофантазував, щоб кожен побачив у моєму — свій фільм» (Сергій Параджанов)
 
Я б хотіла обговорити тут два із безлічі фільмів, які ми, на жаль, також не побачимо…
 
У 1965 році, майже одразу після скандально “зрежисованої премʼєри” в кінотеатрі “Україна”, що перетворилася на акт протесту проти переслідування митців, Сергій Параджанов взявся за написання сценарію до фільму “Київські фрески”. Це мала бути доволі мозаїчна картина, «кінофреска» сучасного йому Києва, побачена очима “Людини”, де навіть крізь роки присутня неопрацьована тема війни та наслідків, які вона залишає по собі. Тут і пишні паради із салютами (їх звуки мало бути використано як монтажний перехід), і німі, що танцюють на площах, і люди з інвалідністю, що «перелітають» пішохідний перехід (всі ці сцени зрештою “порекомендували” викинути). У початковому варіанті тексту новаторський метод і форма сильно домінували над змістом, проте була можливість це виправити в наступних, вже робочих режисерських сценаріях, про що і сперечалися «спеціалісти» довгих пів року. 
 
Загалом після успіху “Тіней…” всі визнавали майстерність і оригінальність Параджанова, проте, читаючи матеріали обговорень, ці безкінечні протоколи засідань та їм подібні складається враження, що завданням присутніх “експертів” та нормою виконання на день було прискіпатися до всього, до чого тільки можливо: діалогів, яких мало, а тому все треба переписати так, щоб було зрозуміло людям, читабельності образів солдатів та символіки, майбутнього монтажу та реалізації декорацій навіть попри переконання Іллєнка у тому, що він готовий просто зараз брати і знімати справжнє кіно. Зрештою сценарій погодили, та лиш встигла знімальна група розпочати виробничий процес, його було наказано припинити. 
 
Друзі, зокрема Павло Загребельний, який разом з Іваном Драчем допомагав Параджанову під час написання (той майже не визнавав «писанини» і більше цінував абстрактні замальовки), згадує, що режисер хоч і був сповнений творчих задумів, виглядав дещо розчаровано. Зрештою подорож, чи то скоріше втеча від переслідувань та посиленого нагляду спецслужб, які він відчував спиною, до Вірменії подарувала нам фільм «Колір гранату» («Саят-нова», 1968). Мікеланджело Антоніоні тоді про стрічку сказав: «Колір граната» Параджанова, на мій погляд одного з найкращих режисерів сучасності, вражає довершеністю краси…”
 
 
Та зовсім інакше на фільм дивилася радянська влада. Вона вважала його непотрібним та провокаційним, а звʼязок Параджанова із дисидентами тільки погіршував ситуацію…
 
Тож другим його нездійсненним задумом стала екранізація новели «Інтермеццо» Михайла Коцюбинського, роботу над якою він попри все розпочав у 1970 році і згодом повернувся до Києва. Хоч він і числився в штаті Київської кіностудії, не отримував зарплатні, йому не давали знімати нових фільмів вже шість років, всі його нові сценарії або отримували відмову і так і залишалися дрімати у столі або ж їхню реалізацію відтягували настільки, наскільки це взагалі було можливо. Історія «Інтермеццо» тривала понад півтора роки. Як зазначає Лариса Брюховецька, початкову версію то коротили, то доповнювали новими, “потрібними” людям сенсами, змінювали, вирізали модерні образи та символіку, що не відповідає естетиці реалізму. Тобто, знущались, з бідного тексту, як тільки могли. 
 
Павло Загребельний згадував: «“Інтермеццо” ми писали з Параджановим (він говорив, я записував), як древні палімсести: між його неймовірними вигадками я сором’язливо вписував рядки, такі люб’язні чорнильним душам і суконним рилам, про соціальний фон, про розстановку класових сил і тому подібну нісенітницю, – одне слово, все, що потрібне для затвердження в інстанціях. Сценарій навіть був затверджений, але змінилося начальство, і все загальмувалося» 
 
 
Згодом голові Держкіно надійшов лист від першого секретаря комуністичної партії Петра Шелеста про те, що Параджанову краще зовсім не давати постановок, а ще він «радить» йому чим швидше виїхати з країни. Святослав Іванов відстояв те, що кіноспільнота та наелектризоване  суспільство таке рішення не прийме, адже цінує авторитетного режисера, Маестро і стрічці навіть дали умовне зелене світло. Та порожні розмови про «ідейну чіткість», фінансові ризики і тому подібне настільки виснажили Сергія Параджанова, що зрештою він відмовився від екранізації сам. 
 
«У Чернігові довго йшла людина…
Михайло Коцюбинський…
Людина, довго йшовши, різко обернулася обличчям… 
Механічно повторюючи рухи Коцюбинського, на другому боці тротуару людина в чорному котелку різко повернувся спиною. Михайло Коцюбинський вийняв з кишені годинника… Натиснув кнопку. Годинник пробив…Чверть…
Людина в чорному котелку повторила механічно всі рухи Коцюбинського… натиснула кнопку. 
Годинник пробив чверть…»
 
Рекомендація Шелеста виявилася пророчою. Годинник пробив свій час. На початку грудня 1973 року Сергія Параджанова затримують за сфальсифікованою статтею і звинувачують в націоналізмі та гомосексуальності. Останнє – дуже популярна стаття того часу, якою можна було прикрити відсутність будь-якої підстави для затримання. Що цікаво, ніхто очікував,  що він вийде з тюрми живим. Юрій Іллєнко розповідає, що режисер був «директивним зеком», тобто існувало розпорядження, особливий припис у справі заарештованого, за яким людина мала зникнути абсолютно, про її існування більше ніхто не мав права дізнатися. Навіть після прохання письменника Луї Арагона від кампанії за визволення Параджанова до Брежнєва його не могли відшукати в зонах, його знамените їмʼя і прізвище стали просто таборовим номером. 
 
Порівняно невеликий срок ув’язнення, 5 років таборів строгого режиму, перетворилися для нього на справжнє пекло. Він ж бо був непомірно відкритою людиною, ніколи не терпів замків на дверях, такий легкий і відвертий, що іноді його вважали позаземною істотою. А тут в’язниця, де свобода була лише примарною мрією, як і будь-яке мистецтво. Та Параджанов і тут зміг знайти собі іронічну розвагу: зі старих дротів, клаптиків речей і шкарпеток ув’язнених він конструював ляльок, колажі та навіть букети. За першої ж нагоди писав листи до дружини та сина, своїх друзів та колег. В них часто можна помітити песимістичний настрій: загострення діабету та рак легень іноді наскільки сильно нагадували чоловікові про себе, що він був впевнений – не виживе:
 
“[...] вибачте, що не можу знайти слів і часу написати довгого й доброго листа, якого ви всі заслужили. Всі. 
…Це Босх+Данте. Я немовби зі сторони слідкую за всім. Це їх дратує. Я тут баламут і чужий. Незабаром у них увірветься терпець, а у мене скінчиться артистизм і вони мене знищать. Амінь
 
Хворим та знесиленим 31 грудня 1977 року він вийшов на волю та повернувся до рідного Тбілісі. Відомо, що за час його арешту зникло понад 17 завершених сценаріїв кінострічок, в його київську квартиру за рік після ув'язнення заселили сторонніх людей, а безліч цінних мистецьких речей безслідно зникла. Місце, яке колись велично називали його Домом, хоч це була всього лишень квартирка на 5 поверсі, перестало існувати. Натомість будинок на Коте Мехсі, 10 у Тбілісі знають, як і фото його радісного господаря, яке називають символом свободи.
 
 
 
В перервах між лікуванням в різноманітних клініках у 1983 році він повертається до кіно і починає роботу над фільмами “Легенда про Сурамську фортецю” (1985), та “Ашик-Керіб” (1988). Передчуваючи власну долю, він починає зйомку фільму “Сповідь”, проте не встигає його завершити. 
 
Попри все пережите в останньому передсмертному інтерв’ю для України він все одно зізнаватиметься Григорію Булаху, що найбільшою своєю невдачею в житті вважає заборону “Інтермеццо”: 
 
“— У цього диво-чоловіка є все! Михайло Коцюбинський! Яка поезія! Яка правда! Це ж і є сьогоднішній наш день. Я в цьому зараз весь, і це моє нездійсненне, моє убите Intermezzo серед безладдя, тиші і чистоти…І справа не в мені, бо не лише мене, окрадено нас усіх! [...]” 
 
Своєю  творчістю Сергій Параджанов виплекав новий всесвіт для інших митців, став творцем іншого типу мистецтва та сформував довкола себе цілий міф, схожий до тих, якими ми уявляємо книжкових чарівників. Можливо, разом із ним 20 липня 1990 року ми знову втратили у собі частку магічних сил, але не втратили його любов до України та кіно. 
 
 
 
 
 
При підготовці статті було використано: 
 
Сергій Параджанов. Злет, трагедія, вічність: Твори, листи, документи архівів, спогади, ст., фот. / Упоряд.: Р. М. Корогодський, С. І. Щербатюк. – К.: Спалах ЛТД, 1994. – 280 с. : іл. 
 
Поетичне кіно: заборонена школа. Збірник статей і матеріалів. / Автор ідеї й упоряд. Л. Брюховецька. - К. : АРтЕк: Ред. Журн. “Кіно-Театр”. 2001, 264 с.: іл. 
 
Лариса Брюховецька. Не екранізація, а імпровізація. «Intermezzo» нездійснений задум Сергія Параджанова // Кіно-театр. 2021, №6. С. 41-43. 
 
Лариса Брюховецька. Не екранізація, а імпровізація. Кіно-театр. 2022, №6. С. 41-42. 


 

Підготувала Теленько Катерина