|
Презентація книги Михайла Юрія "Війна Росії проти України: парадокси задзеркалля (есеїстичні роздуми)"
Новий рік в Муніципальній бібліотеці імені Анатолія Добрянського ми розпочали із дуже важливих та болісних для всіх українців тем: війна, національна ідентичність, мова...Станом на сьогодні ми маємо унікальну ситуацію, коли опрацювання теми війни в художній та науковій літературі відбувається майже паралельно із її основними подіями. Доступ до інформації та її швидкісне поширення дали нам можливість майже моментально знати про речі, доступу до яких в засекречених архівах раніше потрібно було б чекати понад 50 років. Тож не дивно, що фахові історики все частіше досліджують питання повномасштабної війни в нашій країні у різноманітних аспектах: з точки зору соціокультурних відмінностей, психології та ментальності ворога, антропологічного впливу та багатьох інших. Щоб правильно оцінити те, що з нами всіма відбувається, у цьому безперервному потоці новин, варто завжди шукати надійні джерела. Одним із таких є монографія доктора історичних наук, професора Михайла Юрія «Війна Росії проти України: парадокси задзеркалля (есеїстичні роздуми)», презентація якої відбулася в нашій бібліотеці нещодавно.
Юрій М. Війна Росії проти України: парадокси задзеркалля (есеїстичні роздуми) : монографія. Чернівці, 2025. 400 с.
Автор розповів, що починаючи вже з перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну почав писати есеї-роздуми на своїй сторінці у фейсбук про події, що з нами відбуваються, зокрема про глибинні причини тієї нелюдської жорстокості, що вже незабаром вразила кожного після звільнення Бучі, Гостомеля, Ірпеня, Ізюму та багатьох інших міст, про трагедію яких ми ніколи не забудемо. Професор зізнається, що спочатку це була своєрідна спроба розмови з українцями, саморефлексія та намагання у власній інтерпретації відповісти на німе питання “Чому саме ми?”, що тоді ніби читалося у кожному нетривкому погляді знайомих та перехожих. Загалом формат есею є дуже зручним для таких цілей: незалежно від теми він дозволяє лаконічно і точно висловити свої думки та аргументи стосовно тієї чи іншої проблеми, активізуючи наше критичне мислення в момент, коли ми занурюємося в текст і перестаємо бездумно і тривожно гортати стрічку новин. Водночас науковець залишається вільним у своїх емоціях та переживаннях, що робить його таким самим, як інші люди, яким також може бути сумно, прикро і страшно.
Зрештою нас вже не настільки сильно, як в перші тижні війни, лякає занурення в подробиці болю. Поруч із чарівним танучим порталом до задзеркалля, яке Михайло Юрій обрав як головну метафору сучасного світу, на мій погляд, тут присутня ще одна суто керролівська річ – те, наскільки глибокою є “кроляча нора”, можна дізнатися лише якщо не боятися у неї зазирнути. І часом, ненароком скинувши її легкий земляний покрив, вам може відкритися ціла підземна архітектурна конструкція.
Саме таким я бачу перший есей-роздум із цієї серії під назвою “Виховання людиновбивці”. В ньому Михайло Федорович розвіює ілюзію, що володимир путін зберіг у собі хоча б залишки того, що ми називаємо людськими якостями. Через психологію прагнення до влади та комплексу неповноцінності автор чітко проводить паралель між ним та іншими диктаторами, доводячи те, що джерело насилля у них завжди одне – відсутність мінімальних родинних цінностей, поваги, виховання та прикладу старших. Такі люди завжди прагнутимуть все доводити через силу, без цього вони фізично не можуть існувати, адже їхній світ викривлений на максимум та далекий від раціональної реальності. Варто лише згадати чи переслухати шалені промови путіна, які той виголошував на початку війни і продовжує це робити зараз.
У книзі автор також розкриває питання архетипів та того, чому цілий народ вірить в речі, які той проголошує з щораз різних трибун уже понад 20 років. За Карлом Юнгом архетипи це певні прообрази моделей людської поведінки, життєвих сценаріїв, що передаються із покоління у покоління у колективному підсвідомому кожного окремого народу. Для росії це архетип воїна, проте не того, що прагне захистити та бере на себе відповідальність, а дикуна, що повсякчас нападає, діючи на випередження, у всьому вбачаючи загрозу та небезпеку для себе. Там, де її немає, він створює її штучно, щоб підтримати ілюзію сили, величі, всепоглинаючого контролю та залежності від нього інших. Михайло Юрій у своїй монографії визначає три, так звані пригожинські, архетипи російського підсвідомого: анархічна воля та вседозволеність; більшовицьке “грабуй награбоване”, безсила злоба та іманентне рабство; легітимізована та розгалужена стихія насилля. Саме на подібних переконаннях та найголовніше, – страху, їхня офіційна ідеологія та колонізаторська природа держави тримаються роками і століттями.
“Хоча Росія офіційно не є імперією , але за всіма названими ознаками вона, де-факто, нею майже є. [...]. Незважаючи на, здавалося би, очевидні речі: експлуатацію, зневагу, жалюгідне існування, замкнутість від навколишнього світу, повну відсутність демократії, громадянського суспільства — 90% населення Росії підтримує Путіна, і в першу чергу у війні проти України. На мою думку, це своєрідна втеча від реальності, неможливість і небажання її прийняти такою, якою вона є. В цій ситуації люди втрачають будь-яку критичність. Їхня совість відступає перед силою ілюзії. Поставлені перед неможливістю відрізнити реальне, те що вони бачать насправді, від уявного, вони гублять здатність і не бажають приймати правильні рішення”
Не дивно, що поруч із таким сусідом нам ніколи не давали шансу. Ні тим відчайдухам, що стояли на Майдані в день прийняття Незалежності, ні цій молодій новоствореній державі та її народу, ні тим паче людям, що в перші дні вторгнення обороняли Київ. Три години, три дні, тим не менш вже 33 роки ми продовжуємо цю постійну боротьбу за право на існування.
“Україна зробила тест ДНК і виявилося, що у неї немає ні братів, ні сестер, ні усиновлених дітей”
Разом із тим Михайло Федорович наголошує на тому, що самостійність залежить не лише від зовнішніх обставин, а і від внутрішньої політики держави, того як ми бачимо себе зі сторони і чи готові стати політичною нацією. Він зазначає, що нам надзвичайно важливо відійти з так званої проекції “накинутої тіні”, до якої ми звикли і яка дуже часто погіршує нам життя. Мова про те, що дуже часто українці сприймають себе з позиції слабшої, “неповноцінної” нації. Подібні думки настільки в’їлися декому у підсвідомість, що стали частиною них самих:
“Відчуття власної неповноцінності й аморальності, яке колонізатори впродовж тривалого часу проектували на українців, є сьогодні чи не найболіснішою частиною колоніальної спадщини нашого суспільства. Глибоко інтерналізоване у колективній психіці (взяте на віру) і трансформоване у негативний власний образ, це відчуття істотно ускладнює процес переходу до нових, демократичних форм існування. Але найстрашніше у такій ситуації те, що ставлення влади, починаючи з проголошення незалежності і до сьогодення, до власного народу нагадує відносини колонізатора з колонізованим”
Науковиця Ганна Михайлівна Скорейко підтримала думку Михайла Федоровича і також зазначила, що ми як нація ще й досі перебуваємо в процесі формування української ідентичності, а для всіх молодих європейських націй він ніколи не був легким. Вона також згадала про необхідність кожного з нас віднайти в собі вміння та силу піднятися вище над ситуацією, щоб побачити її в перспективі, як тривимірну картину, адже в моменті, коли ми сприймаємо себе як маленьких героїв жаху, що відбувається на кілька метровому батальному полотні, нам занадто боляче поглянути на нього навіть краєм ока.
Кандидат історичних наук Сергій Михайлович Гакман також справедливо зазначив те, що таке вміння важливе не лише для віднайдення душевної рівноваги, а для й можливості поглянути на світову політику комплексно, адже тотальна зневіра та вірус інфантильності це речі, які іноді мають жахливі наслідки попри те, що здаються безневинними.
Так книга викликала хвилю обговорень серед всіх присутніх і не залишила нікого байдужим. На риторичне запитання Ярослава Волощука: “Що ж нам робити?” відповідь була однозначна – “Не бути байдужими і наполегливо працювати кожен на своєму місці”...

Підготувала Катерина Теленько
|
|
|