Незабутні

Обдарувала осінь рештки літа
Короткочасним золотим намистом
І повела поета, як баніта,
Горіти жовтнем – впасти падолистом.
Це рядки з вірша Василя Лелека який дав назву його першій і єдиній поетичній збірці «Жертовна ватра», що побачила світ у Чернівцях 1997-го, коли на заході його 51-ї осені, того ж року, 26 листопада зупинилось серце митця, щоб пізніше…засвітитись зіркою в голубих небесах. Його душа, начебто це відчувала, бо оспівуючи рідний край, він сам сказав: А пізніше… / Бо я лише гість при щедрому столі, - / На Буковині вкритись наймиліше / М’яким пером найлегшої землі.
А як він любив Буковину, де побачив світ 24 грудня голодного й холодного 1946 року в невеличкому присілку Бережонка, неподалік села Коритне Вижницького району. Чуттям серця і світлом душі лилась у нього любов і щирий пошанівок до рідного краю, бо «на Буковині світок найясніший…, зорі найніжніші…, тиша найдзвінкіша…, солов’ї найголосніші, осінь золота найрясніша…, на Черемоші хвиля найбистріша…, місто з-над Прута – найвродливіше…
Його поезія була висока й світла, своєрідно грала і співала музичністю, бриніла свіжістю сили слова, бо, як наголосив письменник Мирослав Лазарук, благословляючи своїм вступним словом до книги відсвіт жертовної ватри у дорогу на очікувані зустріч з читачем, «автентика гуцульських звичаїв із сучасною філософською концепцією роблять його поетичну стихію вивіреною, продуманою, якоюсь мірою навіть заформалізованою».
Закоханість у слово проявлялась повсякчас у поета від природи, ліричні герої якого «не мислять себе без предківських традицій, без осмислення власного «я» від язичеського начала до наших розхристаних буднів». Власне «я» Василя Лелека гартувалося у стінах Коритненської середньої школи, у лавах Радянської Армії після строкової служби у якій працював зварником на Чернівецькому заводі залізобетонних конструкцій. З 1970 по 1978 рік він – студент Чернівецького державного університету, якому у 1989 році було присвоєно ім’я його улюбленого письменника з гуцульського селища Сторонець-Путилів Юрія Федьковича. Навчання Василь Лелек поєднував з інженерними буднями на заводі «Кварц», возвеличуючи себе любов’ю до чарівної мелодійності і яскравого колориту української мови, віддаючи вільні хвилини давньому мистецькому ремеслу гуцулів, які славились різьбленням та лозоплетінням:
Мереживо зі слів і верб

Плете моя у сонце віра.
З 1978 року митець працював у Чернівецькому художньому виробничому комбінаті. Його роботи не раз приваблювали чернівчан і гостей міста на вулиці Міхая Емінеску, яка інколи ставала виставкою-галереєю майстрів народної творчості. Як талановитий, самобутній різьбяр, цікавий майстер з лозоплетіння, що набував творчого хисту під орудою знаного майстра Івана Назаровича Снігура, у 1993 році був прийнятий до Спілки художників України та удостоєний звання майстра народної творчості. В останні роки Василь Степанович працював у літературно-меморіальному музеї Ольги Кобилянської, директором якого тоді вже був письменник Володимир Вознюк, який став редактором поетової «Жертовної ватри», якому посвятив митець один зі своїх філософсько-роздумливих віршів, де є такі рядки:
Подати на Віру, подати на Бога,

Новий оплатити і Ветхий завіт…
Чи знову Христос нам повідає строго,
Що Бога потрібно зростити в собі?
Навчаючись у класиків, Василь Лелек прагне віднайти свій стиль та власний вірш і рухається повільно, але сміливо, щоб не зникнути у надуманих «новаторських бродіннях» з яких слово не завжди брунькується запашною квіткою. Не спокусившись на дешеве римування, щоб не «стрибнути в гречку модерних муз», поет – філолог за фахом і митець за покликанням - вбираючи серцем і розумом єство людських душ, прагне розібратись у лабіринтах світобудовних таємниць, бо як сам наголошує:
Шанує влада бронзових поетів!

На те й живих закопують живцем –
Раби вождів, посад і еполетів
Прокляті чесним людом і Творцем.
Поет не міг лялькові ролі грати
На таці перед голим королем.
Він не рвався до визнання, хоча його вже добре знали за солідними добірками у «Буковинському журналі», львівському «Дзвоні»… Його ім’я було на слуху й з передач по українському радіо, які готував відомий поет, лауреат премії НСПУ «Благовіст» Василь Герасим’юк, пізніше удостоєний літературної премії імені Павла Тичини та Національної премії України імені Тараса Шевченка.
З Лелекових творів линуть чистота думок і схвильованість серця, милуючи фонетикою мови, ритмом і побудовою фрази – часто сміливої, відвертої. Як гуцул, він у «Пісні останнього опришка», з посвятою Івану Миколайчику, просить: «Ти прости опришку, / Та не дайся вченим мужам / У Червону Книжку!, а як патріот, мовить: «В імперії одна народам мірка, / Як у Сибір одна усім дорога. / Вона ще є, хоча і на котурнах, / Немає в ній народу – тільки маса; / В імперії Прокрустова натура / І тисячі Прокрустів у лампасах…», та із гнівом кидає: «В країні, де слово не варте й гроша, / Я сам мушу вирок підписати, / В марнот марноті не втопилась душа»…
Вже з відстані років, перечитуючи знову збірку «Жертовна ватра» з дарчим написом: «Юхиму Гусару – журналісту, редактору і письменнику, моєму давньому доброму другові. Щиро з повагою – Василь Лелек. 6.08.97», знову і знову переконуєшся, що він був не тільки ліриком, але його рядки наливалися нерідко свинцевою ваготою, з його голубої душевної криниці вихлюпувались мистецько-вартісні твори, що підтверджується високою відзнакою – літературною премією (1997) імені Дмитра Загула. Вірш Василя Лелека «Чому побіліли ведмеді», присвячений пам’яті видатного земляка, талант якого загасила Колима, «співається як пісня-реквієм на кожному відкритті святкування і вручення премій поета в Міліївській школі»:
«Гайда, хлопці, гайда свистом!..»

Не запали кості листом:
ні листка, ні деревини,
ні хреста, ні домовини,
ані беркута, ні крука –
тільки правда і наука…
П’ятнадцятий рік зорить з небес Василь на рідну землю, де живе про нього пам’ять, вчитуються в доробок митця, бо «гуцульські звичаї і сучасна філософська концепція роблять його поезію і традиційною, і сучасною водночас». І добре слово мовлять про поета: Мирослав Лазарук – «В марноті марної не втопилася душа», Степан Кириляк – «Жертовна ватра – як єство поета», Георгій Шевченко – «Не міг лялькові грати ролі», Віктор Максимчук – «Упала туга золотим огнем»…, бо, як ще 8 вересня 1989 року сказав Василь Лелек, «не кров нас єднає, керує не гнів, А скривджений хліб наш насущний; В нім кольори неба і стиглих ланів / Наш прапор цвіте невмирущий!».

 

лауреат літературно-мистецької премії імені Івана Бажанського