Мойсеєвий читацький путівник

Мойсеєвий читацький путівник

Бойченко О. Мої серед чужих. Читацький путівник для дітей старшого шкільного та молодшого студентського віку. – Чернівці: Книги-ХХІ, 2012. – 320 с.

Нова старозібрана есеїстика Олександра Бойченка вишукує, визбирує та розкладає (т. ч. розставляє, розвінчує, розосіблює, розтринькує і розмарковує, іноді розмірковує) зарубіжних (неукраїнських) письменників, які до вподоби автору. Щоправда, тут одностайної думки не можна задекларувати, оскільки автор (О. Б.), редактор (О. Б.) та коректор (О. Б.) не можуть дійти згоди між собою навіть щодо правопису, а що вже казати про складний шлях до усвідомлення симпатій.

Про рамки та жанрові ознаки зібраних шкіців відомо ще менше. Можемо лише здогадуватись, що вигадувати їх те саме, що презентувати список використаної літератури в студентському рефераті, отож, маючи певну свободу форми й змісту, автор утримався від невиправданої брехні.

Як і в «Аби книжці», резюме та підзаголовок ( тут - «Читацький путівник для дітей старшого шкільного та молодшого студентського віку») значно оманливіші за рекламу зубної пасти. Дітям старшого шкільного віку, а особливо студентам молодших курсів, які ще не начитали освітній мінімум художньої літератури, протипоказано читати есеї О. Бойченка. Більше того, вони не принесуть насолоди непідготовленому читачеві. Щоб хоч якось косо-криво сприймати їх, не кажучи, адекватно, необхідно глибоко і всесторонньо знати творчість авторів описаних (у вільному переспіві) літературознавцем. Інакше наслідки можуть бути різними. Власне кажучи, читати будь-які критичні матеріали про малознайомих письменників чи (тим паче!) філософів не варто. Так можна ненароком сформувати чуже уявлення про них і сприйняти його за власне, що потім жодними перечитуваннями не викорінити.

Для себе епатажні резюме та химерні написи, на кшталт реверансів про правопис, я пояснюю особливостями есеїстичного методу Бойченка, насиченого нігілізмом та бравурною іронією, яка переважно захоплює підлітків. Але ж це  - лише метод, а зміст: численні наукові підтексти, ремарки та непрямі посилання, для веселого змовницького читання вимагають ерудиції читача, яка здобувається з часом і належить вузькому колу зацікавлених людей.

Ще одне «гав». Щодо оформлення. У новій книзі, порівняно з «Шатокуа» та «Шатокуа плюс» автор милостиво подав список прізвищ, які фігурують в есеях, бо з назв не завжди (тобто майже завжди - ні) можна здогадатись про кого вони. Подав то подав. Але не у змісті. Тому для читання мусимо або щоразу рахувати прізвища і рядочки на наступній сторінці, або надписати сторінки там, де подані прізвища.

Продовжую цей «останній «гав». Письменники й філософи з різних держав і епох подані трохи впереміш. Тобто не суцільно без жодної системи, але система або не дуже структурна, або не завжди системна, або не до кінця зрозуміла. Нехай вже. Але ж нащо тоді писати – «путівник». Таким путівником можна і сорок років по сімдесяти восьмох письменниках водити. І то – в сорок то років. А що далі буде?

Тепер про гарні речі. Тобто «не-гав». Ходіння Бойченковим путівником нагадує подорож по зебрі. Не те, щоб ішлося весь час вздовж чорної чи білої смужки і не те, щоб в кінці останньої сторінки можна дійти до хвоста. Але іноді відчуття таке з’являється. Ну, росіяни, скажімо, – ті окремо. І всі в чорному світлі. Поляки – ну як же – фінансували видання (тобто фінансували інші, але теж поляки) – їх у принадних кольорах, але щоб не зрадити контрастному методу викладу, то на фоні інших покусаних (обсміяних, вилучених, подвійно репресованих – подумки й вголос) письменників.

Враховуючи, що все це – суцільний прикол, вкупі з обкладинкою, оформленням, підбором текстів (а вони всі – як на підбір: Бойченкові, щоб не сказати «бойченкові»), то жарт вийшов цікавий, подеколи захоплюючий. І навіть фаховий в усіх напрямках, тобто зроблений фахівцем і для фахівців. Наприклад в оформленні обкладинки використана картина Карла Шпіцверґа «Бібліотечний хробак», що теж віддзеркалює концепцію.

Купа різношерстих філологічних ігор зі еквілібристичними вибриками типу «Мойсей Постмодерну», «Маніфест космополяка» та постмодерні прийомчики наведення критики на критику: «Його Європа». Як каже один маститий спортивний коментатор, - зухвалість з позиції сили називається сміливістю. А сила – вона ж не у назвах, які я оце коментую, (а коментувати можна кожну, і то – хіхікаючи та малюючи колажі); назви – у Бойченка – це привертаючий увагу маневр, який виявляється врешті відволікаючим. Так, про всяк випадок.

Іноді цих контекстів, підтекстів, надбудов стає забагато, тому читати есейчики доводиться дозовано (потім радісно хапатися за Прохаська та вдячно всміхатися Роберту Шеклі, і дякувати за їх простоту, невигадливість та альтруїзм). Але якщо вчасно проминути, пропустити повз вуха брязкітливість прикрас, то тут і відкривається перед затурканим, проте живим читачем, просторе море літературно-критичних думок, які врятувались після шторму слів.

Про море і поговоримо. У змісті, там де назви ні про що не говорять, зате є сторінки, тексти марковані ще й «світами». Сторін світу в книжці Бойченка, як ви вже мабуть здогадались, - п’ять. Крім того є ще й орієнтири, щоб орієнтуватися. Сторони світу – це зграйки письменників, згруповані за географічним та трохи естетично-конструкційним принципом на «Близький світ», «Старий світ», «Дитячий світ», «Далекий світ» та «Інший світ». Із кожного «світу» поговоримо про два есеї.

Орієнтири – це письменники з неписьменницьким фахом: філософи, вчені-енциклопедисти, державний діяч, Папа Римський та Сократ. Як і обіцялось у резюме, всі зібрані письменники для автора важливі. Але не догодив жоден.

Продовжуючи друковану в газеті «Критика» епопею про інтелектуалів, автор розглядає «Подвиг інтелектуала» Сократа. Жартома описує його філософську й політичну «автогеографію», вигнання, уснописання та вперту невідмову від власних настанов. До слова, судові над Сократом була присвячена кандидатська дисертація автора. І той текст має дещо інші конотації та ключові слова, ніж бачимо в есеях, що стосуються першого інтелектуала.

Сократові Бойченко в існуванні не відмовляє, навіть в побутуванні - теж ні. Не догодила дружина Сократа. Більше того, лють на паскудну благовірну першого інтелектуала у Бойченка поширилась і на Л. Є. Морстина з його «Апологією Ксантипи» вже в іншому есеї «Адвокат Ксантипи».

Але повернімось до Сократа: «...На сімдесят першому році життя, - пише Бойченко, - славетний філософ іде в ганебне вигнання... за ним підстрибом, як розлючена квочка, слідує Ксантипа і на ціле Середземномор’я виголошує свої міркування з приводу діалектики, маєвтики, самого Сократа...». Власне, саме через це він і обрав загибель у юному віці - проштовхує вже кимсь писану версію О. Бойченко. Як на жартівника Сократа такі причинно-наслідкові зв’язки йому імпонують більше, ніж офіційна піднесена версія. Щоправда, «з’ясовувати сьогодні, хто ... був більшим фантазером, - справа безнадійна».

К’єркегор – перший філософ екзистенціалізму, який з безодні фаталізму прийшов до відчуття світу через власне сподівання на те, що світ є таким як треба. Винен в імпотенції. В ній же і звинувачений. Завдяки їй, на думку Бойченка, спромігся заснувати екзистенціалізм.

Ніцше з Юнґом і з Камю – не винні. Вони – факт історії культури. Кант – занадто довго жив, щоб мати право не одружуватись. Ґедройць – прапороносець всіх світових орієнтирів...

У буреломі генеалогічних дерев європейської культури, найкращий есей, на мій погляд, - про Івана Павла ІІ («Папа без комплексів»). Тут автор коротко вповідає історію життя й прийняття престолу Каролем Войтилою. Незбагннний альтруїзм, життелюбство, проникливий розум та уміння думати на два кроки вперед – усі ці якості Івана Павла ІІ, першого Папи Римського-слов’янина, автор описав на кількох сторінках, акцентуючи також увагу на почутті гумору видатного поляка, умінні віднаходити краще в людях, за що його й любили усі, особливо молодь. Крім того, йдеться про одного із сучасних «орієнтирів».

Плавно переходячи у дозволеному місці (тобто зі світловором останньої сторінки про Лєшека Колаковського і зяброю вже близького світла Буковини) до розділу «Близький світ», ми потрапляємо у дійсно найближчий для автора світ, тобто Чернівці. Але тоті Чернівці зовсім не ті! Вони – ті, про які напишуть майбутні історики, ті, які були колись із Розою Ауслендер, Паулем Целаном, Георгом Дроздовським та що там казати, ті, що залишились у «Загубленій арфі» Петра Рихла. Саме у цій книзі, пише Бойченко, чернівецького перекладача, літературознавця П. Рихла, і можна знайти міф Буковини. Як ремарку, трохи скажу про аналізованого Бойченком автора «Загубленої арфи». Проф. П. Рихло (колишній викладач і пізніше, але вже так само колишній, колега О. Бойченка) переважно в науковій діяльності цікавиться німецькомовним культурним простором Буковини минулого століття. Докторська дисертація професора була присвячена творчості Пауля Целана («Творчість П. Целана як інтертекст»), ще зо п’ять видань присвячені творчості Рози Аулендер, А. Гонга, Г. фон Реццорі та ін.

Своєрідну полемічну характеристику П. Рихлу дає у тексті й автор есею «Загублений міф Буковини», в якому йдеться про віднайдену естетику австрійських Чернівців. «... Німецький журналіст А. Гойбергер зарахував П. Рихла до купки старих євреїв, що зберігають традиції вищезгаданої чернівецької культури. За винятком того, що Петро Рихло на той момент (та й досі) був не старим євреєм, а цілком новим українцем, усе інше – чиста правда» - декламує Бойченко у своєму контрастному викладі. Про «усе інше» я розповіла стисло, й розширювати не буду. У дружній характеристиці О. Б. все ж не до кінця зрозуміло, що краще: «новий українець» чи «старий єврей». З погляду Чернівців, тобто. І яке це має значення для есею і міфу Буковини? Зате ефектно, навіть гідно тосту.

У цій же історії «Близького світу» є есей про Чеслава Мілоша. Звернула увагу на нього, бо люблю Мілоша. Отже есей мав би бути про Чеслава Мілоша. А насправді він багато про що і досить цікавий, щоб увійти до книги і бути прочитаним (це пишу на випадок, якщо хтось знову докучатиме питаннями «Достатньо відомий? Для чого?» або «Досить добрий? В якому розумінні?»). Відразу попереджаю, що Бойченко тут страшенно втомлює читача повторами, іграми та сумішшю психіатрів із гавкітнею в бік комуністів. Але, знову нагадую, - там є багато цікавих речей про Мілоша і компанію. Переважно йдеться про першу шумливу книгу «Поневолений розум» і думки щодо неї автора есею, видавця Єжи Ґедройця, польського суспільства та непольських спільнот різних політичних смаків. А ще тут можна дізнатись нову порцію суджень про інтелектуала в суспільстві.

Зі «Старого світу» приваблює око насамперед опус про Джеймса Джойса, насамперед тому, що приваблює сама фігура Джойса, неоднозначна, таємнича і, від того, ще більш цікава. О. Бойченко ще в назві акцептує текст про цього письменника – «Встиг (з)образити всіх». Тобто акцент ставиться на бажанні Джойса принизити читача як такого та всіх своїх сучасників. Цікава версія, хоч і не нова. Спробуймо, одначе, читаючи есей автора, здогадатись про причини такої поведінки. Перше припущення, яке спадає на думку, – самовираження. Письменникові, будь-якому і у всі часи, не подобалося суспільство з усіма його тенденціями та законами. Отож сучасники, на думку Джойса, потребували виправлення за допомогою шокотерапії. «Відчуй себе дурнем» - любить повторювати в своїх книгах Дейл Карнегі й відразу заперечує сказане «... І станеш сильним, і станеш володарем життя». Ну, володарем життя себе мало хто відчув після прочитання «Улліса», про що й пише Бойченко, вважаючи роман найбільшим і найвишуканішим знущанням з читача. Може й так. Від себе додам, що мало хто цей твір дочитав до кінця, як показує мій власний досвід, але брешуть багато (про це влучно й соковито жартує в кулуарах поет Роман Скиба: «Ось і ти, каже він, звертаючись до мене у львівському «Білому лицарі», зараз почнеш запевнняти, що прочитала «Улліса» і що це прекрасний твір для гурманів літератури...»). Що ж... не почну. Зате скажу, що есей про Джойса дочитати значно простіше. Сіль байки в тому, що Д. Джойс настільки крутий, що навіть мистецтво ображати, в якому він майстер, відходить на другий план, порівняно з його майстерністю літератора. Вірю. Але зається справжня література, як і справжня любов – всі про неї говорять, але ніхто її не бачив.

Ось Ремарк – той – не Джойс. Він зажив слави вихованого відомого письменника-пацифіста. Але не сподівайтесь – есей «Войовничий пацифіст» написаний для висловлення авторської огиди власній батьківщині на прикладі огиди Ремарка до війни. А втім – чим не контраст? Головне, що трохи біографії та творчості додають тексту запаху літературної критики.

Далі по плину сторінок – «Дитячий світ». Тут всього п’ть есеїв. Зате яких! Усі класні й усі різні. Ось, скажімо, перший – про Льюїса Керола та Аллана Мілна. «Алісу...» і «Вінні Пуха» автор поєднав за однією спільною рисою: ці дитячі книги не дозволяють дорослим, які колись їх читали, стати худобою на прив’язку зажерливої влади. Причому, Бойченко описав цей процес значно романтичніше, що може саме по собі шокувати тих, хто коли-небудь бачив Бойченка, а мені повертається від цих речей враження про те, що дитячі твори він перчитував не тільки в своєму дитинстві, а ще й у дитинстві його доньки, отже аналізує двоякі контексти, й думки здобувають красу моделі трьохвимірного додекаедра з усіма заломленими променями... ам... напевно це заскладне порівняння.

Насправді все простіше. Світ дитинства, напротивагу дорослому, з усіма його «втраченими поколіннями» має куди втікати від неправильної дійсності, а отже має срібні нитки для плетива мрії, де діють етичні закони.

Другий есей про Миколайчика Рене Ґосіні й Жан-Жака Семпе. Двоє потрясаюче позитивних авторів створили понад сотню дотепних оповідок про Миколайчика, серед яких знайшовся такий, що описує процес виховання дітей та підходу до дитячого мислення. Гарні речі. От би їх ще українською перекласти, зазначає, наче й між іншим, О. Бойченко.

А далі – дуже змістовні й, на щастя, позбавлені похмурості, розповіді про Е. Е. Шміта й «Оскара й Рожеву Пані», «Маргаритко, моя квітко» К. Нестлінґер, Ю. Ґордера «Помаранчева дівчинка». Прекрасні твори, неординарні автори й читати про них цікаво, видно, що й писати автору про ці книги подобалось.

Тепер про письменників з «Далекого світу». Почну з Дядечка Гема, ним і закінчу. Із цим письменником у мене пряма асоціація, не пов’язана напряму з літературою. Кілька років тому в інтернеті з’явились відео-ролики, що демонстрували малювання картин до мультфільму по твору Гемінгвея «Старий і море». Малюнки виконував східний майстер піском на склі. Просто сипав пісок на рівну скляну поверхню зі жмені. Ці дивовижно гарні речі змусили мене узятись перечитати цей твір, а разом з тим, - й інші Гемові тексти.

Що ж про цього письменника знайдемо у Бойченка. По-перше глибокий і трохи суб’єктивний екскурс у біографію, квінтесенцією якого може бути пірует на тему того, що його, тобто Бойченка-літературного критика, біографії цікавлять у зв’язку з творчістю, а не просто так. Ось, наприклад, Гемінгвей: його творчість і самогубство. Ущипливий збирач усіляких подробиць розглядає тут питання життєлюбних творів та особистої капітуляції письменника. Нечуваної сили переказана психологічна картина творця демонструє нам, смиренним реципієнтам, що людина творча – завжди хвора, неоднозначна, некерована, питуща. На це у неї, себто людини творчої, є Великий Аргумент –творчість. На ньому, думаю і варто наголошувати, бо «Фієсту» чи будь-яке інше творіння відважного Гема я почитаю залюбки, а от подробиці самогубства цікавлять мене мало. А вас? Зрештою, я вже потрапила, певно, в когорту «агресивних захисників національних святинь», про яку писав автор напочатку есейчика, який, до речі, називається «Пеніс генія» й починається плутаним і вирваним з контексту оповіданням про автопортрет Шевченка з пенісом, а поєднуються ці два вельми необхідних для дослідження творчості біографічних факта аж у кількох останніх рядках. Не розвінчуватиму таємниці.

Насамкінець, про «Інший світ» в якому є і Лєрмонтов, і Пєлєвін. Есей, привячений російському класику зосереджений на темі дуелі М. Ю. з Мартиновим. Безперечно, сповнена загадками історія. Щодо літератури, то там лише натяк на «Героя нашого часу» та зізнання в прихильності до твору автора  й цілої літератури в загальному сенсі. Не можу не погодитись – сама колись прочитала «Героя нашого часу» й відтоді читати почала не з під палки. Висновок такий: хай живе Лєрмонтов.

Віктор Пєлєвін – це дзен-буддист російського походження, якщо ви не знали. Погане походження, погана кров – пустота. А зрештою, є все-таки один російський письменник, якого Бойченко не обвинувачує – це Ігор Померанцев. Але ж той і не зовсім російський, і не тільки письменник, і взагалі – любить Чернівці. І Чернівці його люблять, разом з Бойченком etc.

Підсумовуючи довгий, подекуди сварливий з проясненням текст, раджу своє звичне: не довіряйте незнайомцям, виходячи з квартири вимикайте газ, воду та світло й читайте книги, зокрема цю – теж варто почитати. А ще краще – не читати, а слухати у виконанні автора. Тоді легше сприймаються закручені вислови та наперед розгадуються підводні рифи подвійних значень... А ще краще – податися на море, де поменше народу (це важко) й залишити всі книги вдома (це ще важче). У всякому разі я вам такого не радила... цссс.

6.07. 2012 Івано-Франківськ

 Антоніна Аністратенко