06-04-2021

Нові надходження: Мирослав Лаюк "Залізна вода"

Коли наша бібліотека отримала в подарунок книжку Мирослава Лаюка «Залізна вода», яка вийшла до 150-річного ювілею Лесі Українки у «Видавництві Старого Лева», я думала, що маю справу з науковою розвідкою про подорож письменниці до Карпат у 1901 році. Як виявились з перших сторінок – книга далеко не про це. Наступні кілька годин читання перетворилися на пошук сенсів і мотивів, розсипаних на сторінках книжки.
 
Мирослав Лаюк Залізна вода: роман /  Мирослав Лаюк. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2021. – 264 с.
 
Ця історія – як нашарування фарби на старих дверях. Кожне покоління перефарбовує дійсність в той колір, який їм імпонує більше. У кожного своя правда, вірити, чи ні – окрема справа кожного. В післямові М. Лаюк пояснює: написав роман на основі подорожі місцями Лесі Українки в Карпатах. Пам’ятав, що в рідних краях багато людей мали відношення до видатної письменниці. Чи може не мали, а лише думали, що мають. Про те, як працює народна пам’ять і як сприймають українських класиків у глухих селах письменник розповів у романі «Залізна вода».
 
«Залізна вода» - це, перш за все, спроба «зняти лак з класиків», побачити людину, а не ідола. Про гомосексуальні відносини Лесі Українки і Ольги Кобилянської говорять дедалі частіше. Проте в школі, університеті, на наукових конференціях це питання намагаються оминати. Бо як можна стверджувати те, чого можливо не було, або було, але ніким не підтверджено. І чи варто підіймати питання, які можуть нашкодити «іконному» образу письменника? А якщо і зробити спроби дослідити, то виявиться, що джерельна база для такого дослідження надто мала. Тому, доводиться робити припущення, висувати теорії, які навряд чи хтось зможе спростувати, чи підтвердити. Старше покоління, яке підтримує «традиційні» погляди щодо сексуальної орієнтації, звичайно, засудить такі дії молодих дослідників. Для них мертвий письменник – ідеалізований образ, який не можна псувати брудними припущеннями і образливими закидами в його бік.
 
Відразу хочу попередити: це художній текст, який побудований на деяких фактах з біографії письменниці та авторській вигадці. Спочатку ми знайомимось з головним героєм – це далеко не панні Лариса Косач. Видатна письменниця пов’язує героїв та історії між собою, додає структурованості та загадковості оповіді. Але головним героєм є «дорослий хлопчисько» Богдан Плав’юк. Спосіб життя його не відрізнявся від інших дітей: жив у селі, ходив до школи і мав гарненьку сусідку-однокласницю Дзвінку. Дітей поєднули не тільки школа і розташування будинків, а й спільна біда – тато Богдана Іван і дід Дзвінки серйозно зловживали(ють) алкоголем. В один з передпасхальних днів Богдан став сиротою – його маму збивала машина. Звалося б, така незначна ситуація – позичити форми для випікання великодніх пасок сусідці – перетворилася в трагедію. В одному з останніх розділів Дзвінка скаже: «Життя змінити може навіть пусте. Як і не змінити значне. Тут важливо, як потрактуємо». Ця фраза – одна з основних висновків роману. Читач багато разів буде переконуватися в правдивості сказаного. Хлопець покинув село, з думкою, що не повернеться сюди більше ніколи. Але доля вирішила інакше.
 
Богдан познайомився з режисеркою Анною, яка була одержима дослідженням стосунків О. Кобилянської і Лесі Українки. «Оця одержимість чимось – така насправді дивнезна річ. І найгірше, що невиліковна. І, мабуть, найкраще». Коли хлопець прохопився, що в них вдома зберігається лист сторічної давності, написаний панною Кобилянською своїй товаришці, Анна намагається будь-якими способами заволодіти такою реліквією. Цей лист міг стати революцією в дослідженні життя Лесі Українки. Ввесь наступний шлях героїв – це безперервне змагання за можливість володіти листом. Богдан, який забув колишнє життя після смерті матері, не спілкувався кілька років з батьком, раптом починає згадувати. Кожна розмова, кожна стара річ викликають шквал емоцій. Щоб втамувати біль хлопець впивається горілкою і починає більше розуміти батька.
 
Пригоди, оповідачем яких є в основному Богдан, переривають монологи інших героїв. Найцікавіше, що час в романі не лінійний. Щойно ми разом з Богданом та Іваном були в сільському барі наших днів, а за хвилину опиняємося в 1901, чи в 1950 роках. Складається таке відчуття, що в героїв беруть інтерв’ю. Перше питання стосується Лесі Українки. Кожен відповідає те, що бачив, що йому розповідали. Тут часто відчуваються нотки іронії. «Я не бачила, але мені казали, що їм казали, що хтось бачив» – так незначні факти біографії відомої письменниці обростають чисельними легендами і вигадками. Потім герої розказують про себе. Однією з перших інтерв’юерок є Августина Рабинюк – пра(якась) бабуся Богдана. Вона втілює в собі образ сільських жінок: спрацьованих, втомлених, темних, але по-справжньому щирих. Вона практична людина, шукати поезії в житті її ніхто не вчив, її вчили працювати на землі. Жінка про свій шлюб, на який її змусили батьки через землю заможного жениха, каже: «Любов – минається, а земля – вічна. Вічна!» Свої історії розповідають також Ольга Окуневська – відома піаністка, подруга Лесі Українки. Кирило Звінчук – дарабник, Польова Птиця – невідома карпатська поетка, яка мріяла почути відгук Лесі Українки про свої вірші, сестра Петра – черниця, яка викриває своїм образом багатьох лицемірних представників духовенства. Як виявляється, усі ці люди тісно пов’язані між собою: хтось комусь родич, хтось друг, когось доля ніби випадково звела разом, щоб через більш як 100 років народилася ця історія.
 
Кожен розділ називає населений пункт, пов’язаний з Лесею Українкою і її листом. Заповітна мрія кожного героя – дістатись в Буркут, на висоту 1000 метрів, хоча мотивація в кожного різна.
 
 
 
Захоплюючі пригоди героїв розрізає розділ листування Ольги Кобилянської і Лесі Українки, воно тривало від 1891 до 1913 з великими перервами. Листи дозволяють отямитись, відпочити від біганини і сварок, від з’ясувань стосунків і образ.
Про те, що станеться з листом, чи його знайдуть, чи відкриють і чи прочитають я не розповім. Але скажу інше: чи не найбільша проблема світу – це ображені дорослі діти? Через відсутність діалогу, підтримки і розуміння у дітей розвивається багато травм, які вони несуть у доросле життя, щоб колись передати своїм дітям. Люди співіснують під одним дахом, але живуть в різних світах.
 
Тут ідеться про пошук листа, як спосіб знайти спільну мову, вилити образи і бруд, примиритися і простити. Про значне, яке стає лише примарною ціллю, в результаті не такою й важливою. Про досягнення щастя та спроби втримати його в руках, попри безжальні ігри долі. Про циклічність і безперервність людського життя, про невипадкові випадковості і справжню любов. Не кохання, а саме любов – чисту і віддану, любов до людей, що стали батьками, до дівчини, яка чекала все життя, до рідної землі і людей.
 
А ще про абсолютну і безпросвітну самотність людини у цьому жорстокому світі. Про самотність, яку ти усвідомлюєш, лише піднявшись на 1000 метрів над рівнем моря. Про спробу її перемогти, але зрештою прийняти, як невід’ємну частину себе.
 
«Ти – сама. Ти настільки сам, що навіть якщо у твоєму житті з’являться друзі, які підуть за тебе на смерть, що якщо з’явиться найбільше кохання в житті, що навіть якщо народяться діти – два хлопчики й одна дівчинка, що навіть якщо з’явиться усе це, за що підеш на найнемислиміші жертви, ти все одно не перестанеш бути абсолютно чужою» –
 
ці слова сказав Дзвінці дядько Іван, після від’їзду Богдана в Одесу.
 
Назва роману символічна: залізна вода – це особливий вид карпатської джерельної лікувальної води, яка зберігає свої цілющі властивості лише кілька годин. Потім вона стає каламутною, іржавою та непридатною для вживання. Дзвінка Біленчук, яка постійно помічає найменші деталі, каже: «з того джерела у Буркуті вже давно тече не залізна вода. Тільки іржава, шалено іржава вода тече». Кожен може трактувати зміну складу води по-своєму, але всі погодяться, що це відображення стосунків людей, нашого світосприйняття і способу життя загалом. Ми іржаві, як та вода, що колись була залізною і мала здатність зцілювати хвороби. І єдиний вихід – боротися з байдужістю та ненавистю, простити світ і навчитися любити тих, хто поруч.
 
Підготувала Олена Лисенко