Проект "Література рідного краю на допомогу шкільній програмі: 7 клас"

Сьомий рік навчання один з найскладніших, але це не біда, адже складне часто межує з цікавим. Цього року школярі вивчають недитячі твори української літератури. З відомих досі авторів лише безсмертний Юрій Федькович, з рештою юні буковинці лише знайомитимуться цьогоріч.
 
Починати подорож в літературу рідного краю потрібно з самих початків, читаючи тих авторів, які першими прокладали шлях слову на тернистих стежках ХІХ століття. Одним з них є Юрій Федькович  (повне ім'я і прізвище – Осип Домінік Гординський де Федькович). Чернівецький національний університет не дарма носить його ім’я, адже Федьковича називають буковинським кобзарем.
 
Прочитати біографію Юрія Федьковича Ви можете за посиланням:
 
 
Для вивчення у 7 класі пропонують такі твори Юрія Федьковича:  «Юрій Гінда», «Циганка», «Мертвець».
 
 
 
Перший твір – балада «Юрій Гінда». Баладний жанр був здавна відомий українцям, але по-новому він зазвучав завдяки німецьким романтикам. Як відомо, творчість Юрія Федьковича теж була романтичною, хоча він трохи запізнився в часі. Головний герой цієї балади – Юрій Гінда – відважний ватажок опришків. Його погубили не ворожі кулі, а кохання. Він був першим красенем на всі гори і закохав у себе дві сестри: Марію і Аксеню. Сам не міг визначитись, кого любить більше, тому гуляв з обома. Сестри, ніби змії зненавиділи і отруїли одна одну. Юрій в розпачі зійшов з розуму і до кінця життя страждав від питання: «Марія, чи Аксеня?» Балада має яскравий дидактичний характер.
 
Наступний твій називається «Циганка». Це поема, яка розкриває багато соціальних проблем. Хлопець Марко був хорошим господарем, але мав злу і ненаситну душу. Він кохав циганку, а щоб мати не лаяла, пообіцяв одружитися з багатою Катериною. Дівчина знала, що коханий її не любить і з горя пішла за порадою до циганки. Чаклунка дала їй зілля і коли дівчина напоїла нареченого, він помер. З розпачу Катерина зійшла з розуму, а циганка раділа, що бодай помстилась. Головна проблема цієї поеми – зрадливість і корисливість Марка. Він дурив голови дівчатам, тому дорого за це поплатився.
 
Останній твір має цілком романтичний характер – балада «Мертвець» написана на основі «Ленори» Бюргера. Герої перенесені в українські реалії. Молода дівчина Маруся чекає коханого Василечка з австрійського війська. Зрозуміло, що хлопець не повертається, бо загинув. Дівчина в розпачі йде до ворожки, намагається побачити майбутнє. Ворожка влаштувала Марусі і Василеві весілля, хоча хлопець вже давно мертвий. Василь забирає Марусю з собою в могилу, а автор робить висновок:
 
 «Не кохайтесь, мої сизі,
З мерцями ніколи!»
 
Баладу Ви можете прочитати за посиланням:
 
 
Ці твори можете прочитати у виданні Юрій Федькович Поезії. Поеми / упор., автор передмови та прим. М. Й. Шалата. – К: «Дніпро», 1990. – 370 с.
 
Наступна авторка, про яку піде мова - Ірина Вільде – псевдонім Дарини Дмитрівни Макогон (Полотнюк – за чоловіком, Макогон – за батьком). Вона народилася 5 травня 1907 року в  Чернівцях в родині вчителя і письменника Дмитра Макогона. Тут  вона отримала початкову освіту. Проте в 1918 році на Буковині до влади прийшла королівська Румунія і почали закриватися українські класи. В 1923 році родина нелегально перейшла польсько-румунський кордон та оселилася у Станиславові (тепер – Івано-Франківськ). Даринці на той час виповнилось 10 років.
 
 
 
В Станіславові Дарина  завершила середню освіту в гімназії Українського педагогічного товариства і почала працювала у приватній українській гімназії. В  1928 році вступила до Львівського університету Яна Казимира на гуманітарний відділ. Брала активну участь в українському культурно-літературному житті. Тут познайомилася з майбутнім чоловіком – студентом Політехніки Євгеном Полотнюком. В цей же час почала писати і свої власні твори, які друкувала в тогочасних жіночих часописах. Через матеріальну скруту вона не закінчила навчання, а почала працювати вчителькою, а потім розпочала свою журналістську діяльність. На запрошення О.Кисілевської переїжджає до Коломиї, де працює у часописі "Жіноча доля", що був на половину актуально-суспільним, на половину літературним виданням і користувався авторитетом в українського жіноцтва. В 1936 році вийшли її новели та повісті окремими виданнями «Химерне серце», повісті «Метелики на шпильках», «Б’є восьма», які отримали і схвалення, і полеміку у критиків. І саме за ці твори вона отримала свою першу літературну премію Товариства письменників і журналістів ім. І. Франка у Львові. В її творах присутній неоромантизм та символізм, так як відчувався значний вплив творів Ольги Кобилянської, з якою вона дружила і яка назавжди залишилася для неї незаперечним авторитетом – в літературі зокрема.
 
З 1939 року Ірина Вільде жила і працювала у Львові.  Працювала кореспонденткою газети "Правда України" і займалася літературною працею. Відійшла у вічність 30 жовтня 1982 року і спочиває на Личаківському цвинтарі.
 
І хоч вона виїхала з нашого міста маленькою дівчинкою, проте на все життя пронесла любов до Буковини, до Чернівців, відобразила їх в своїх перших творах, які склали  цикл з 3 повістей: «Метелики на шпильках», «Б’є восьма», «Повнолітні діти».  До кінця життя зберегла сентимент до цього міста і поверталася сюди при першій ліпшій нагоді. Детальніше про Ірину Вільде та Чернівці можна познайомитись за посиланнями
 
Чернівці очима Ірини Вільде
 
 
«В цьому місті я народилась, цьому місту навіки належить моє серце»
 
 
Для прочитання у 7 класі програма пропонує повість «Метелики на шпильках». Це твір, який відкриває трилогію. Головна героїня дівчина-підліток Дарка, їй трохи за 13 і вона досліджує доросле життя, як і кожен з Вас. Починаються літні канікули, в буковинське село приїжджає дочка директора школи - Ляля Данилюк, а її брат – Данко, здається, закохався в Дарку. Історія дорослішання цих панів і паночок розгортається на тлі суцільної румунізації, яка прийшла на Буковину в міжвоєнний період. Серед товаришів Дарки є Данило Улянич – він з самого початку чарує своєю щирістю. Лише наприкінці повісті виявляється, що Данило не тільки хороша людина, він справжній патріот з усього їхнього села, від змушує Дарину замислитися хто вона. Дівчина з дивом усвідомлює свою національну приналежність, закони виховання і народження дітей, складні процеси фізичного і морального дорослішання. На останніх сторінках повісті дівчина вирушає потягом в місто…Чернівці. Саме на цьому моменті і закінчується прецікава історія Дарки, аби продовжитися в наступних повістях авторки.
 
Цю, та інші повісті Ви можете знайти в Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського
 
 Вільде Ірина Метелики на шпильках. Б’є восьма. Повнолітні діти: Повісті. – 2-ге вид. – Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 2009. – 488 с. – (Серія «Український модерн»)
 
Наступна буковинська авторка відома нам з пелюшок. Ім’я Ольги Кобилянської часто звучить поряд з такими геніями, як Леся Українка, Іван Франко, Михайло Коцюбинський.
 
 
 
Ольга Юліанівна Кобилянська народилася 27 листопада 1863 року у містечку  Гура-Гумора в Південній Буковині (нині територія Румунії), де батько мав посаду службовця. Впродовж 1873-1877 років вона вчилася в початковій чотирикласній німецькій школі. Не маючи можливості вчитися далі, подаль­шу освіту вона здобувала самотужки, ставши однією із самих освічених жінок свого часу. В 1891 році вона разом з родиною переїхала на постійне життя до Чернівців, де прожила 51 рік і творила навколо себе українське літературне коло.  Важли­вою подією в її житті було знайомство із Софією Окуневською, яка стала першою жінкою-лікаркою і однією з найосвіченіших жінок тодішньої Галичини. Саме вона переконала письменницю писати українською мовою і познайомила її з українською письменницею Наталею Кобринською, яка пропагувала жіночий рух у Галичині. Захопившись феміністичними ідеями, Ольга  Кобилянська вперше в українській літе­ратурі порушує тему емансипації жінки. Формувалася естетична концепція людини і світу письменниці під впливом ідей німецько­го філософа Фрідріха Ніцше, який мав значний вплив на модерністів Європи. З його філософії письменниця позичила ідею сильної творчої індивідуальності, а також його естетику.  Після того, як померли її батьки, після лихоліть і втрат Першої світової війни та зміною влади на Буковині письменниці довелося жити в тяжких умовах. Відійшла у вічність Ольга Юліанівна Кобилянська 21 березня 1942 року в Чернівцях і спочиває в родинному гробівці в  Історико – культурному заповіднику «Кладовище на Зеленій вулиці».
 
Перший художній твір українською мовою – повість «Людина». А потім були повісті «Царівна», «Земля», «Ніоба»,  За ситуаціями», «У неділю рано зілля копала», збірка новел та нарисів «Покора», оповідання, новели, мініатюри. Ольга Кобилянська ввійшла в українську літературу письменником психологічного реалізму та ,,вишуканої інтелектуальної прози”. Вона була і на завжди залишилася модерністкою як в українській, так і в світовій літературі.  Помітним явищем в історії української прози став останній великий твір Ольги Кобилянської – роман «Апостол черні», в якому Ольга Кобилянська проблему апостольського служіння рідному народові, українську національну ідею і він є актуальним на сьогодні, як ніколи. Написаний впродовж 1921-1926 років, він не був опублікований в Україні в радянський час.
 
Для вивчення у 7 класі представлена новела «Думи старика». Оповідь ведеться від першої особи – старого чоловіка. Його дружина померла і тепер він звертається в думках до 3 своїх дітей. Старший хлопчик виріс, сформував власне родинне гніздо, але в тім гнізді немає добра, національної свідомості, немає патріотизму. Старий гірко просить сина схаменутися, бо ж і діти його ростуть засліпленими, чужими. Друга дитина – дочка, вона залишилась без чоловіка і сама виховує дітей. Її батько щиро радіє, що вона не забуває свого українства і дітям своїм переливає в душі любов до ближнього, до рідної мови та пісні. Остання дочка залишися самотньою на життєвому шляху – ніхто їй не підійшов з чоловіків. Старий доводить, що в цього ганьби немає, хоч вона негарна, проте дуже розумна. Він звертається до своїх побратимів-українців, щоб вони не залишали його доню саму. Щоб після смерти Старика вони потурбувалися про неї. Також оповідач звертається до білого голуба, який постійно перебуває біля нього. Цей голуб – втілення логічного кінця його життя, світлий знак, який віщує закінчення страждань. Цей монолог – настанова кожному українцеві, незалежно від гендеру і віку, про те, що в житті людини найважливіше.
 
Прочитати цю новелу можна у виданні
 
Кобилянська О. Ю. «В неділю рано зілля копала..»: Повість, оповідання / Упор., післямова Ю. Б. Кузнєцова; худож. Н. В. Сосніна. – К: Рад. школа, 1986. 462 с., іл.
 
До сучасних буковинських авторів належить Микола Бакай. Він народився 2 березня 1931 року в селі Виноград Коломийського району Івано-Франківської області. В 1947 році сталінські карателі вивезли всю сім‘ю до Сибіру. Він двічі втікав до України, був заарештований, працював на каторжних роботах в лісах Омської області. Але завдяки гарному голосу майбутнього поета прийняли до Омського музичного училища, а потім і до Омського театру музкомедії, де виконував ведучі партії у виставах "Корневільські дзвони", "Біла акація", "Володимирська гірка" та інших.
 
 
В 1960 році він до Чернівців, де працював солістом заслуженого Буковинського ансамблю пісні і танцю. Заочно закінчив Київський інститут театрального мистецтва.  Микола Бакай брав участь у створенні концертних програм для естрадних ансамблів "Смерічка", "Свитязь", "Червона рута". Разом з композиторами А. Кос-Анатольським, О. Білашем, С. Сабадашем, І. Сльотою, А. Кушніренком, Л. Дутківським, М. Мозговим, П. Дворським написав багато пісень, які стали популярними в Україні та за її межами. Як автор слів, він дав творче життя пісням "Марічка", "Пісня з полонини", "Поема про Україну", "Коли заснули сині гори" та багатьом іншим.  Окремі пісні стали народними, а це – найвище визнання.  За життя видав збірку поезій "Смерекова хата", книгу "Підхоплені полум'ям", разом з Павлом Дворським – пісенник "Будуймо храм". Ці видання стали сповіддю поета перед Україною, своїм народом, якому автор чесно служив, оспівуючи героїчне минуле і сучасне, красу та велич рідної землі. Пісня, мов доля, супроводжувала його від маминої колиски. З піснею виростав і пішов у широкий світ, з піснею ніколи не розлучався. Микола Петрович Бакай багато років пропагував її зі сцени, подорожуючи земними просторами. Пісенна творчість Миколи Бакая стала відомою далеко за межами України,. Після важкої тривалої хвороби Микола Бакай помер 28 липня 1998 року.
 
Для ознайомлення з творчістю визначного буковинця представлені поезії «Одна Батьківщина», «Горнусь до тебе, Україно»,  «Будуймо храм», «Смерекова хата», «Живиця», «Не даймо себе обдурити», «Солов’їна пісня», «Христос Воскрес».
 
Яскравими прикладами патріотичної лірики є поезії «Горнусь до тебе, Україно»,  «Будуймо храм», «Не даймо себе обдурити». Автор ліричними, ніжними словами оспівує любов до рідної країни. Згадує через які біди і тортури пройшов український народ до незалежності, застерігає не забувати Батьківщину. В поезії «Не даймо себе обдурити», яка стала піснею, каже:
 
«Брати мої, сестри,
Звертаюсь до вас,
Нас хочуть усіх посварити,
Гуртуймось, шикуймось
В тривожний цей час,
Не даймо себе обдурити!»
 
Ці слова неймовірно актуальні зараз, в час розколу українських земель. Підлі сусіди дійсно хочуть посварити нас і наше головне завдання – встояти проти ворога, примиритися, згуртуватися і рухатися далі.
 
Поезії «Одна Батьківщина», «Смерекова хата», «Живиця» оспівують красу українського села, рідної домівки, малої батьківщини. Автор з трепетом згадує свої дитячі та юнацькі роки, проведені в селі. Він закликає читачів не забувати, де вони народилися, де їхнє коріння, звідки вони прийшли:
 
«Хто рідну оселю свою забуває,
Той долі не знайде в житті»
 
Ці рядки з вірша «Одна Батьківщина» яскраво відображають основну думку автора.
 
Поезія «Христос Воскрес» зображує ідилічну картину святкування Великодня а селі. Автор описує рідні краєвиди, людей, які йдуть до церкви на службу з кошиками. Йде і він з мамою і відчуває себе найщасливішим на світі, бо «Христос Воскрес»!
 
Поезії Миколи Бакая Ви можете прочитати у виданні
 
 Бакай М. П. Смерекова хата. Поезії. – Снятин: Редакція альманаху «Покуття», 1995. - 80 с
 
Наступна авторка – Галина Тимофіївна Тарасюк  – українська поетеса, прозаїк, критик, перекладач, член Асоціації українських письменників, Національної спілки журналістів України.
 
 
 
Вона народилася 26 жовтня 1948 року в селі Орлівка Теплицького району Вінницької області в родині з глибокими національними традиціями. Батько був бібліотекарем, завідувачем сільського клубу, мати – колгоспницею. В 1968 році переїхати на Буковину, тут навчалася на філологічному факультеті Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Працювала в районній газеті «Прапор перемоги», обласних та міських часописах «Молодий буковинець», «Буковина», «Чернівці», «Доба», на обласному телебаченні, старшим науковим співробітником Чернівецького літературно-меморіального музею Юрія Федьковича. Була редактором першої в країні демократичної (відродженої) газети «Час»,  головою Жіночої громади Буковини.
 
В 2000 році переїхала в  Київ до чоловіка – кінорежисера Володимира Андрощука. Працювала заступником редактора газети «Слово Просвіти»,  редактором відділу «Літературної України», головним редактором телестудії «Наше місто» (м. Бровари). Нині працює в «Українській літературній газеті». Багаторазово висувалася на здобуття Шевченківської премії.
 
Учні сьомого класу читають новелу «Я маю ноги (Спомин дитинства)», в якій авторка розповідає про Пилипа Дишленка – чоловіка, який повернувся з війни інвалідом. Цей чоловік весь час проводить біля ставка на камені. Мала оповідачка після короткої розмови з дядьком Пилипом перше дуже засмутилася.  «Я була коло дядька Пилипа, — кажу я. — І мені не хочеться гратися.   Бо страшно не мати ніг...» А потім дівчинка біжить за татом і усвідомлює, яке це щастя бути повноцінною людиною, здоровою, незалежною від когось. «Я маю ноги, — кажу я. Та вони (дорослі) не розуміють. Такого простого і не розуміють.» Тут порушенні проблеми війни, післявоєнних травм, інвалідності, моралі і людської гідності, виховання дітей та багато інших.
 
"Любов і гріх Марії Магдалини" Ви можете знайти В муніципальній бібліотеці А. Добрянського.
 
Ще одним автором, якого вивчають учні 7 класу з курсу Література Буковини є Михайло Ткач.
 
 
Він народився 26 листопада 1932 року в селі Лукачани колишнього Хотинського повіту. Початкову освіту отримав у румунській школі. "У голодні 1946 - 47 роки Чернівці стали для мене початком осмислення гострих кутів життя, пробою на зуб людських вартостей, етапом осягнення дивовижних міських вулиць, пошарпаних часом під'їздів і дворів повоєнної руїни..." - згадував про себе письменник. Його чекав інтернат у Чернівцях по вулиці Шкільній, потім українська школа № 5, що по вулиці Митрополита Андрея Шептицького. Навчався в медичному училищі, а в 1951 році Михайло Ткач став студентом медичного інституту. З перших студентських років почав писати вірші, які друкували районні газети.
 
Про історію написання знаменитої пісні «Марічка», яка стала гімном Чернівців і кожного дня звучить з вежі чернівецької ратуші о 12 годині, можна переглянути за посиланням
 
«Найкращі мої пісні були написані в Чернівцях»
 
 
Вже будучи студентом медичного інституту, він зрозумів, що саме література і поезія є його покликанням. В 1956 році у видавництві "Молодь" в Києві побачила світ перша збірка віршів "Йдемо на верховини", а в 1957 році - друга збірка "На перевалі", за які його прийняли до Спілки письменників. Батьки змирилися з літературним покликанням сина, і він став журналістом обласної газети та одночасно літературне об'єднання, яке було створене при ній. В серпні 1958-го у Чернівцях було створено крайову письменницьку організацію і Михайла Ткача обрали першим її керівником. З 1961 року він жив у Києві. Переважну частину київського періоду творчого життя забрала робота на кіностудії ім. Олександра Довженка, у Державному Комітеті кінематографії, на кіностудії хронікально-документальних фільмів. Саме за сценарій повнометражного документального фільму про Україну Ткача-сценариста у 1973 році удостоєно Державної премії ім. Т. Г. Шевченка. У доробку автора десь півтора десятка поетичних і суто пісенних збірок, сценарії більше двадцяти документальних, великих і короткометражних, фільмів та двох художніх. Але найбільший відомий його ужинок - у пісенному жанрі. Всього десь понад сто заспіваних провідними виконавцями пісень. Кращі з них  видані збірками "Серед літа" та "Лебедині сурми", а також зібрані в одній аудіокасеті.
 
Відійшов у вічність український поет-пісняр, кіносценарист, заслужений діяч мистецтв України, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка, народний артист України Михайло Миколайович Ткач 3 квітня 2007 року.
 
Збірки «Небо твоїх очей» і «Зазим’є» приклади поєднання інтимної, громадянської і пейзажної лірики. Автор оспівує красу природи, любов до Батьківщини, рідної землі, людей. Збірочка «Зазим’є» присвяченанайріднішим людям – батькам. Поет звертається до них з вдячністю і любов’ю.
 
Ткач М. М. Небо твоїх очей: вірші, поеми. – К: Рад. письменник, 1982.- 101 с.
 
В поезії «Вибір»  він кладе на шальки терезів красу, з одного боку, та правду, з іншого, то не стоїть виключно перед особистісним відкриттям. Це буде рішення митця і водночас напучування колегам. Свідомий того, М. Ткач робить вибір:
 
І я сказав: шанують правду всі,
Вона потрібна кожному до краю,
Але найбільше істини в красі,
І я красу по правді вибираю
 
На безпечних „голубок” чатують хитрі „коти”. Героїню поезії М. Ткача, сільську дівчину Одарку, спокусив багатий бізнесмен із міста. Принадив її до чарки, а тоді покинув.
 
Ткач Михайло „Зазим’є” (нові поезії) / ред. В.Я. Дячков.- Чернівці: «Прут», 1997. – 112 с.
 
Збірка „Зазим’є” стала «весною» у творчій долі Михайла Ткача. Адже поет нарешті, в силу загальновідомих історичних обставин, отримав можливість бути собою. І він заговорив про наболіле – минуле, сучасне, майбутнє своєї країни. Ніби й раніше про це мовив. Мали б відбутися тільки часові зсуви. Але насправді змін зазнала свідомість ліричного героя, який зняв „ідеологічні” окуляри зі спотворювальним склом. Його Україну творять мова, пісня, історія, віра. Результатом глибокого переосмислення минулого стають болісні прозріння. Тепер вони не такі вже й страшні, адже є кому каятися. Після антиклерикальних випадів, що мали місце в ранній творчості М. Ткача, спостерігаємо аж ніби відчайдушне звернення до Бога ліричного героя збірки „Зазим’є”. Релігійну тематику М. Ткач підсилює образним, лексичним, троповим рівнями. На переконання автора, саме віра може врятувати сучасне від безпросвітності. А ще – краса і любов. Лірик М. Ткач, як і раніше, замріяно-ніжно співає про кохання. Поетичні книги «Небо твоїх очей» і„Зазим’є” засвідчила: зумів таки дійти до верховин майстерності наш земляк.
 
 
Підготувала Олена Лисенко