В Муніципальній Надія Селєзньова та Ніна Каплієнко
В Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського, в рамках проекту «Творці культурних Чернівців» із тележурналісткою Жанною Одинською, відбулася зустріч із солісткою Чернівецької обласної філармонії - Ніною Каплієнко та керівником Камерного хору філармонії - Надією Селезньовою.
Ідея запросити цих гостей до Муніципальної була не випадковою, адже в кінці минулого року Чернівецька обласна філармонія відзначала своє сто сорокаріччя. Крім того філармонії було присвоєно ім’я нашого земляка, народного артиста України, відомого оперного співака – Дмитра Гнатюка. А в цьому році Академічному камерному хору "Чернівці" виповниться 25років, а колектив «Музичної просвіти» філармонії святкуватиме свій 65 - річний ювілей.
«Все проходить, а музика вічна!»
Цей добре знайомий більшості вислів, якнайкраще підходив до вечора, на якому йшлося про красиву, серйозну, високу музику. Попри щільний графік роботи і лауреатка Чернівецької обласної премії ім. Сіді Таль, заслужена артистка України - Ніна Германівна Каплієнко, і лауреатка Чернівецької обласної премії ім. Сидора Воробкевича - Надія Селезньова, знайшли час, щоб зустрітись з читачами книгозбірні та поділитись своїми творчими досягненнями, розповісти про новинки у світі музики, повідати цікаві історії, що траплялись на їхньому творчому шляху.
Серед десяти творчих колективів Чернівецької обласної філармонії є такий, який називається «Музична просвіта». Цьогоріч група солістів «Музичної просвіти» відзначатиме 65-річчя колективу. Сорок п’ять років із шістдесяти п’яти пропрацювала в цьому колективі, а нині й очолює його, Ніна Германівна Каплієнко. Всі ці роки Ніна Германівна, займаючись улюбленою справою, пропагувала музичне мистецтво. Зізнається, «…в нас були і зараз є програми навіть для садочків. Ми репертуар складаємо такий, що співаємо від дитячої пісеньки «В траве сидел кузнечик» до арій і романсів».
Пані Каплієнко приїхала до Чернівецької філармонії в 1973 році. Розповідає, що її зустріли художній керівник АнатолійПантелеєвич Сорокаумов та чоловік – красень, про якого мріяло багато жінок - Семен Васильович Шкурган - унікальний голос, незабутній тембр Чернівецької обласної філармонії тих часів. «Його голос не можна було сплутати ні з ким… Співає Анатолій Солов’яненко, чи Марія Бієшу, чи Євгенія Мірошніченко – ви одразу скажете, хто це співає. Отак і Семен Шкурган співав. Він єдиний у філармонії мав «червону строку» - дозвіл столичної комісії на гастролі. Коля Болотний співав дуетом зі Шкурганом. Який це був чудовий дует… », - згадує Ніна Германівна.
Ніні Каплієнко пощастило працювати з Василем Дятловим - артистичним співаком, котрий володів бархатним басом, з чудовим акомпаніатором - віртуозом Валерієм Ломанцем, Ярославом Шовковим, який приїхав до Чернівців з Одеського театру, Миколою Ніколіним- тенором філармонії, баяністом Яковом Келєрманом і лектором- мистецтвознавцем – Анатолієм Добрянським.
«Ми його називали Толєнька…
Коли він виходив на сцену, там творилась магія… Невеличкий ростом, тихенький голосок, а коли починав говорити - зал затихав і слухав його із захопленням. Він говорив простою, дуже чистою українською мовою і ніколи не вживав «заумних» фраз…
Коли я приїхала у Чернівецьку філармонію, то в мене не було свого репертуару.Я щоразу підходила до Анатолія Миколайовича і казала, що не знаю яку пісню співати, а він мені у відповідь: «Давай, Ніночко, давай!» Я пропоную пісню і думаю, ну як же він може це вплести в програму, бо пісня ну зовсім не відповідає темі концерту. Стою за кулісами і слухаю… А він говорить – говорить, як квітка розквітає поступово... підводить - підводить… І в кінці складається таке враження, що моя пісня заздалегідь була запланована. Який це був талант, Вам не передати! Ось таким він був, наш Анатолій Миколайович. Я з ним провела дуже багато сольних концертів».
Сюрпризом для Ніни Каплієнко стали кадри, зняті на любительку камеру спільного з Добрянським вечора, присвяченого творчості Сергія Єсеніна. На музичному лекторії Ніна Германівна виконувала романси на вірші Єсеніна, а Добрянський читав українською мовою один із кращих перекладів поета.
Співак має кожен день брати планку, якщо не взяв планку, то тебе вибраковують.
«Одного разу на концерті я підслухала розмову : «Ты под плюс, или под минус петь будешь»? Мені стало так незручно, бо я не знала, що це таке… Питаю у Остапа Васильовича Савчука, а він мені пояснює, що це фонограма, коли все заздалегідь записано, коли артист може співаючи під «плюс» на сцені танцювати… А потім ще я якось почула що є «горлодрали» і «фуфломьоти».Так от я -«горлодрал», бо співала завжди наживо. Тому сьогодні я ревно протестую проти «фуфломьотів», які співають під «фанеру».
Доказом того, що так завжди було і залишається, Ніна Каплієнко в дуеті з Надією Селезньовою наживо виконали чудову українську народну пісню « Місяць на небі», а присутні отримали задоволення від живого акапельного співу.
Зі Сходу на Захід
Народилась Ніна Каплієнко в Алчевську Луганської області. Перед дзеркалом, як і більшість маленьких дівчаток, що мріють про сцену, копіювала своїх кумирів - учасників «Голубого огонька» Лідію Русланову та Людмилу Зикіну. Однак батько був категорично проти співочої кар’єри своєї донечки і пророчив їй щасливе життя тільки після медінституту. Лише класний керівник стала на захист талановитої учениці. В останній момент Ніна Каплієнко занесла документи до мистецького закладу в Донецьку. Не знаючи нотної грамоти, юнка на іспиті виконала пісню «Віють вітри» і здала спеціальні предмети на «відмінно». Вважає, що консерваторію закінчила за три роки, бо два роки через перенесену хворобу і операцію не співала. Отриманий диплом давав шанс стати концертно – камерною співачкою, оперною співачкою, чи реалізувати себе в ролі викладача. Та не дивлячись на те, що в Донецьку була своя філармонія, випускниця консерваторії приїхала в Чернівці. Третього дня після приїзду з новим колективом відправилась на гастролі. А відпрацювавши в Чернівецькій філармонії три роки, зрозуміла, що залишиться тут назавжди.
За багато років роботи солістка філармонії полюбила народну пісню і романси, які торкаються душі. Вона з концертними програмами побувала в Рязані, в Тюмені, в Румунії, хоча в той час артистів не дуже випускали за кордон. Об’їздила всю Україну… «Немає ні одного місця в Україні, - каже Ніна Германівна, - де б я не була. А співала, де доводилось: і на великих сценах, і навіть о 12 годині ночі перед доярками у корівнику, коли корова, заглядаючи у вікно, схиляла голову на моє плече». Сьогодні з милою посмішкою вона згадує і перший свій ефір на телебаченні.
«Я пані Жанну Одинську, що поруч сидить, бачила тоді лише в себе вдома по телевізору. Вона говорила з екрану: «Доброго дня усім», і я їй відповідала: «Добрий день». Перший раз, коли завели мене в телестудію, я вся тремтіла від хвилювання...
А там сидить Жанна Олексіївна. Така красива, серйозна, строга, стримана і каже: «Будете дивитись в камеру, не хвилюйтесь, я буду перша говорити…Це зараз програми готують до ефіру в записі, а тоді - одразу в прямий ефір розмова йшла… Пам’ятаю, мені довелось заспівати кілька пісень в тій маленькій студії… Знаєте, а зараз мене дивує те, що я цю красиву жінку можу називати просто Жанночкою».
Жанна Одинська теж з трепетом згадувала ту першу зустріч з артисткою: «Коли вона прийшла і заспівала, я подумала про себе - «нічого собі»! Такий голос, такий прозорий, такий гарний і такий сильний… Співала вона і арію з опер, і народні пісні, і романси… Всі тридцять хвилин прямого ефіру. Це було щось…»
Заради камерного хору "Чернівці" покинула столицю
У 2009 році Камерний хор Чернівецької філармонії запропонував очолити і оновити його склад випускниці Київської консерваторії - Селезньові Надії …Уже через пів року на оновлений колектив чекало перше серйозне випробування. Колектив запросили на Міжнародну пасхальну хорову асамблею, де було представлено 32 хори світу. Це була перша перемога колективу і його молодого керівника-Надії Селезньової. «Ми непогано там себе показали і на міністерському рівні вирішили, що ми заслужили на звання «Академічного»,- розповідає пані Надія.
У 2010 - му році камерний хор «Чернівці» вже гордовито носив ім’я академічного колективу. Рухатися вперед, реалізовувати свої задуми молодому диригенту хору Надії Селезньовій, допомагала тісна дружба і співпраця з командою симфонічного оркестру під керівництвом Йосипа Созанського та Остапа Васильовича Савчука - художнього керівника Чернівецької обласної філармонії.
Особливим для філармонії став і 2014 – й рік . В цьому році з приватних архівів США було передано на Україну ноти кантати Василя Барвінського "Заповіт", які вважались втраченими. Адже існує версія, що партитури Барвінського було спалено у дворі Львівської консерваторії в роки репресій композитора. Отримані з Америки чернетки Барвінського, виписані олівцем, Йосип Созанський особисто заносив в комп’ютер, роздруковував і робив оркестровку. Таким чином артисти камерного хору та симфонічного оркестру Чернівецької філармонії мали честь повернути твір Барвінського додому, в Україну - розповідає Надія Селезньова. Вокально-симфонічна кантата композитора Барвінського "Заповіт" на слова Т.Г. Шевченка була виконана вперше в Чернівцях, а згодом на фестивалі професійного музичного мистецтва «Прикарпатська весна» в Івано-Франківську. Прем'єра присвячувалась 200-річчю Великого Кобзаря.
У 2014 році теж вперше було виконано у концертному форматі премʼєру однієї з літургій Сидора Воробкевича, видану у Відні ще в 1865 році.
У кожного в житті своя стежина
Шлях до музики у Надії Селезньової розпочався в ранньому дитинстві. Вона змалечку бігала до великого фортепіанопостукати пальчиками по клавішах, щоб отримати дивні звуки, які все сильніше і сильніше вабили її. У віці 12 років сама виявила бажання грати на гітарі, тому батьки змушені були дівчинку записати до музичної школи. Але відвідувати школу довелось у Дніпропетровську (у Чернівцях в цей час «розгулювала» алопеція). Після дніпропетровського музичного педагога з сильною Пітерською школою – Галини Тусніної, Надія одразу була записана в четвертий клас музичної школи в Чернівцях. В Чернівецькому музичному училищі вирішила пов’язати свою долю з гітарою, але через відсутність набору зупинилась на хормейстерському відділенні. І не зважаючи на те, що всі викладачі пророчили їй сольну кар’єру, Надія Селезньова закінчила Київську консерваторію, як диригент. Будучи студенткою консерваторії співала одразу в кількох хорових колективах.
«Не заради грошей це робила, а для того, щоб пізнати краще професію і світ... »,
- зізнається Надія.
Їй пощастило потрапити до викладача Елеонори Виноградової, яка була добре відома на весь Союз своїм «Хором хлопчиків». Спілкування з професіоналом було великою школою для студентки. Цікавими сторінками творчого життя Надії стала й участь в роботі хору «Хрещатик», який очолювала Лариса Бохонська.
З хористами «Хрещатика» у 1996 році, набираючись професійного досвіду, Надія потрапила в Дебрецен, місто на сході Угорщини, де вони стали лауреатами Міжнародного конкурсу. Гран - прі дісталось колективу «Орея» під керівництвом Олександра Олександровича Вацика. Це теж були неоціненні уроки для професіонала, адже «Орею» найвідоміші хормейстери вважають законодавицею моди в світі хорового мистецтва. «Це не просто люди, які співають, - із захопленням розповідає Надія, - це артисти, які рухаються по сцені, танцюють, грають на інструментах, читають поезію… Це справжній хоровий театр. Вони тоді мене дуже вразили, я пишаюсь тим, що не без моєї ініціативи Олександр Вацик кілька разів приїздив у Чернівці. Ми спільно з хором і симфонічним оркестром мали проекти. Хорова капела «Орея» теж мої великі вчителі».
В оперній студії консерваторії Надії довелось зустрітись із нашим земляком, оперним співаком Дмитром Михайловичем Гнатюком. Зі слів «Я Ваша землячка, з Чернівців», - розпочалося знайомство Надії з метром сцени. Дмитро Михайлович розповідав студентці багато цікавих історій про своє творче життя, не підозрюючи, що готує її до нелегкої праці на сцені.
До цікавих сторінок свого життя Надія Селезньова відносить і знайомство з Богданом Ступкою та Адою Роговцевою, яке відбулось завдячуючи поетесі Тамарі Артемівні Севернюк.
Серед своїх друзів і вчителів вона називає і Олену Олександрівну Чмут – відомого за межами України теоретика і композитора – оранжувальника, твори якого виконують багато творчих колективів. «Вона вчила мене сольфеджіо, вона взяла мене за руку і повезла на прослуховування до Києва. Пишаюсь тим, що маю такого мистецького друга і друга сім’ї», - зізнається Надія Селезньова.- Не було б їх , моїх вчителів - не було б і мене».
Хочу, щоб репертуар нашого хору задовольнив будь- якого глядача
«Формування репертуару хору «Чернівці» забирає багато часу. Важко віднайти матеріал, який би задовольнив одночасно всі вікові категорії. Тому для малечі ми готуємо цікаві лекторійні програми, для учнів – навчальні, для студентської аудиторії шукаємо сучасні англомовні твори. Щось таке, що було б в дусі часу… Ми намагаємось бути цікавими, - розповідає Надія Селезньова. -Не оминаємо ювілеїв і свят. До прикладу, 20 лютого, на річницю Майдану, ми виконали «Гей, пливе кача» - жалобний гімн Майдану в пам'ять про Небесну Сотню. Видовищну поставку підготували в стилі Олександра Вацика. Поки лунала пісня «Пікардійської терції» у хоровому варіанті, на сцені світився великий хрест з ліхтариків…».
На гостей Муніципальної цей твір справив настільки велике враження, що люди слухали пісню стоячи, вшановуючи пам'ять загиблих на Майдані.
Керівник камерного хору «Чернівці» до особливих подій відносить і проекти відродження забутих імен та творів композиторів, які вважались втраченими. Минулого року у зв’язку з ювілеєм Євсевія Мандичевського хористами було проведено ряд виступів у філармонії та за її межами. Таке масштабне вшанування композитора - вихідця з родини священника, який володів багатьма мовами світу і будучи професором Віденської консерваторії, вважався другом Йоханеса Брамса, стало можливим завдяки викладачам музичної кафедри чернівецького університету та австрійському науковцю - досліднику, що мешкає в США - Дітмару Фрізенеггеру . Сприяли дослідницькій роботі і працівники архівів університетської книгозбірні.
«Ми мали таку велику честь вперше торкнутись творів Мандичевського. Хор церкви Святої Параскеви і наш колектив виконували в ті дні духовну православну музику різними мовами. Один із цих творів я випадково знайшла в архівах Сидора Воробкевича в бібліотеці Вернадського. Хоча мабуть нічого випадкового не буває… Треба сказати, якби не Євсевій Мандичевський, то світ не побачив би повного зібрання творів Себастяна Баха, Йоханеса Брамса, Франца Щуберта.Зараз ми працюємо над його кантатою «Буковина», яка триває більше години. Складний твір, але ми маємо наміри незабаром його винести на глядацький суд. Шанувальники музики будуть задоволені, бо під час прослуховування твору я сиділа ніби у Віденській опері. У нас навіть з’явилась ідея в кінці серпня чи початку вересня щорічно влаштовувати фестиваль Мандичевського».
Надія Селезньова із щирим захопленням розповідала присутнім про перебування в Чернівцях Ігоря Івановича Блашко, який керував камерними оркестрами в Києві і Ленінграді та був особисто знайомий зі Стравінським. Про співпрацю з поетом Миколою Бучком та поетесою Тамарою Севернюк , про інших легендарних людей, з якими зводила творча доля. Розповіла і про те, що під впливом Остапа Васильовича обидві гості стали ще й режисерами дитячих постановок. Промовчала лише про те, що наприкінці минулого року симфонічний оркестр під орудою Йосипа Созанського і академічний камерний хор «Чернівці» отримали мистецьку відзнаку – «Відкриття року», а дві талановитих жінки відзначені медаллю Муніципалітету «На славу Чернівців».
Підготувала Галина Мурмилюк.
В Муніципальній - Надія Селезньова та Ніна Каплієнко
1.12.2018
Сергій Пивоваров та його книга «Садогурський монетарний двір під Чернівцями (1771-1774)»
Під занавіс року, що минає, чернівчани отримали ще одне неординарне видання про Садгору та знаменитий монетний
двір, який, власне, й започаткував це поселення. Сергій Пивоваров, доктор історичних наук, професор, заступник Генерального директора з наукової роботи Національного Києво - Печерського історико - культурного заповідника презентував своє історико - нумізматичне дослідження "Садогурський монетний двір під Чернівцями (1771-1774)» в Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського. На дану зустріч зібралися представники Садгірської громади,майбутні історики, колеги професора Пивоварова, журналісти, небайдужі чернівчани.Такі події в Муніципальній стали вже доброю традицією.
У 1998 року у співавторстві з Юрієм Макаром та Юрієм Юрійчуком побачила світ книга «Садогурська монетарня»,де вперше було представлено матеріали місцевих архівів та топографічні карти тих часів. Проте видання вийшло невеличким тиражем і давно стало бібліографічною рідкістю. Займаючись археологією та нумізматикою Буковини, Сергій Володимирович та і його і студенти й випускники продовжували досліджувати матеріали, які стосувались історії Чернівців, садогурської монетарні та особистості барона Гартенберга.
За останні роки відкрито архівні матеріали та документи, а також чимало досліджень і праць вітчизняних та зарубіжних науковців, які висвітлюють дану тематику. Ці джерела опрацьовано і представлено в презентованому виданні «Садогурський монетарний двір під Чернівцями (1771-1774)».
На зустрічі Сергій Володмирович розповів: «Яскравим прикладом для мене слугувала праця П.фон Вілкнера (1866-1937), опублікована в Санкт - Петербурзі у 1899 році, що стала новим явищем у російській нумізматиці і фактично продовжила справу, розпочату великим князем Г.М. Романовим. У досить об’ємному нарисі історик і геральдист Пауль фон Вілкнер конкретизував діяльність барона Гартенберга, визначив кількість гарматного металу, доставленого до монетного двору із захоплених фортець. Проаналізував чисельність відкарбованих монет та визначив примусовий характер їх обігу, вказавши на головні ознаки властиві «військовим грошам». Зі сторінок книги Сергія Пивоварова дізнаємось, що буковинський історик Йоган Полек, який був директором університетської бібліотеки ім. Франца Йосифа І у Чернівцях, в своїй роботі теж звернув увагу на примусовий характер обігу молдово - волоських монет і прагнення росіян їх обміняти на існуючі уже срібні і золоті монети. На думку Йогана Полека монетарня відкарбувала грошових знаків на суму близько 2-х мільйонів рублів, пише у своїй книзі Сергій Пивоваров.
Професор Пивоваров, працюючи в Національному Києво-Печерському історико – культурному заповіднику, звернув увагу на поховання в Успенському соборі Петра Олександровича Румянцева-Задунайського, якого за словами дослідників слід вважавати «ініціатором чи прожектором випуску молдово-волоської монети або садогурських монет». Також науковець повідомив, що у фондах столичних книгозбірень він віднайшов рідкісні праці Великого князя Григорія Романова, брата останнього імператора Миколи ІІ, в яких йшлося про фінансові справи монетного двору часів Катерини ІІ і монети тих часів зокрема. В архівах віднайдено близько 70 документів : реляцій, донесень, постанов, відомостей тощо. Йшлося і про виникнення монетарні в Садогурі та її діяльність. Після досліджень цих документів у Сергія Пивоварова з’явилась ідея написання книги «Садогурський монетарний двір ...», яка нещодавно побачила світ і була презентована чернівчанам.
На основі цих віднайдених документів професор Сергій Пивоваров детально подав характеристику ситуації, яка склалася в другій половині ХVIII і привела до початку російсько-турецької війни 1768-1774 років. Військові дії розгорталися не подалік Чернівців - в Хотинській фортеці. Війна була розв’язана за переділ земель між Османською портою та Російською імперією, яка мала намір розширити території шляхом приєднання степів Північного Причорномор’я, вихід до Середземномор’я і Чорного моря.
Історія Румянцева-Задунайського
Реальність поставила перед командувачем Першої армії генерал-аншефом П.О.Румянцевим господарські проблеми, найважливішими серед яких були забезпечення російської армії продуктами харчування і фуражем. Для цього потрібні були чималі кошти. «На захоплених територіях російська військова адміністрація, очолювана командувачем Першої армії П.О.Румянцевим (1725-1796), вирішила відновити функціонування місцевих адміністративних і господарських органів». Генерал мав солідний досвід управління, і тому завжди знаходив вихід із скрутного становища.
Особистість Румянцева-Задунайського була дуже неоднозначною. У 1764 році, коли Катерина ІІ після двірцевого перевороту прийшла до влади, то одразу відправила імператорського улюбленця (Румянцева - Задунайського)
подалі від трону,оскільки його вважали позашлюбним сином імператора Петра І і він міг претендувати на трон.Таким чином Румянцева-Задунайського було призначено Катерниною ІІ намісником в Малоросію (так тоді росіяни називали Лівобережну Україну), та президентом Другої Малоросійської колегії. На Румянцева було покладено серйозні повноваження. Він володів майже необмеженою владою,що мало плачевні наслідки для Лівобережної України. Адже за вказівкою імператриці його ревними зусиллями було знищено українські національні права і вольності, здійснено закріпачення місцевого населення й ліквідацію автономії. Саме він провів горезвісний «Румянцевський опис Малоросії», «…в якому було оцінено майно й доходи місцевого населення з метою його оподаткування, що фактично означало закріпачення населення Гетьманщини. Тоді ж було здійснено і реформування адміністративних, військових, судових, освітніх установ і органів Лівобережної України, що супроводжувалося жорстоким придушенням всього українського, русифікаторством, приниженням козацької старшини, прирівненням козаків до селян, руйнацією місцевої економіки і культури, підпорядкуванням церков Гетьманщини московському патріархату. В результаті цих реформ Румянцева Лівобережна Україна перетворилася у звичайну окраїну Російської імперії».
Румянцев був «скуп и корыстолюбив», тому він був дуже винахідливим і не пропускав для збагачення жодної можливості. Російсько-турецька війна стала для нього одним із засобів збагатитись. Він цієї нагоди не зміг оминути, тому використав своє «спадкове право», і на території військових дій, почав карбувати обігову монету,аби вирішити проблеми забезпечення армії продуктами харчування, фуражем і коштами. При цьому йому вдалось щей збагатитись. Сергій Пивоваров розповідає : «Командувач Першої армії надіслав до Петербурга свої пропозиції щодо поліпшення постачання армії грішми, переконав у необхідності випуску монет імператорський двір і отримав схвалення Катерини ІІ. За його «прожектом» планували влаштувати монетний двір на землях князівств…».
На той момент в Європі одним із кращих фахівців з карбування монет вважався саксонський барон Петро-Миколай Гартенберг фон Садогурський (1714-1786) – верховний гірничий капітан Сілезії, знавець гірничої справи і виплавки з руд срібла і міді, орендар Краківського і Варшавського монетного дворів, таємний радник польського короля. Його,овіяна таємницями, харизматична особистість зацікавила і привабила Румянцева - Задунайського.
У свій час до творення образу Гартенберга долучались різні джерела, авторами створювалась чимала кількість легенд про нього. Ці міфічні історії та перекази іноді позитивно, а інодінегативно позначилися як на діяльності барона так і на його особистості. На відкарбованих садигурською монетарнею медалях титул «реалізатора монетного проекту» подано так: "Петро Миколай Священної Римської імперії барон Гартенберг-Садогурський підданий короля Польщі та курфюрста Саксонії".
Професор Сергій Пивоваров із звичною науковою ретельністю вивчив наявні джерела і чи не вперше перед читачем на сторінках презентованої книги постає неординарна і харизматична особистість засновника монетарні і Садгори.
Аналізуючи діяльність Гартенберга, науковець дійшов висновку,що авантюрний європеєцьволодів вродженим талантом правильно оцінювати ситуацію і вмів скористатись нею(ситуацією).Тому йому вдавалось завжди швидко налагоджувати потрібні зв'язки і розширювати власний бізнес.
Штрихи біографії Гартенберга
«Майбутній засновник Садогурського монетного двору народився у далекій Данії на берегах Північного моря в 1714р. у населеному пункті Крегоме ( Kregome), поблизу Фредеріксварек (Frederiksvarek), у родині лютеранського пастора. Батько Ханс Ніелс Нойгарт правив служби у місцевому молитовному будинку, мати Марія, уроджена Арендруп, була домогосподаркою. Відомо, що звали його Петро-Миколай Нейгарт (Neugart). Початкову освіту він отримав в латинській школі при кафедральному соборі у Рошкілді. Далі Петро-Миколай навчався у столичному Копенгагені (1736), де вивчав медицину, в 1743 р. отримав ступінь. Пізніше переїхав до Норвегії, де освоював гірничу справу на одному з найвідоміших рудників з видобутку срібла в Конгсберзі». Потім його сліди загубилися і вже «…інформацію про нього знову знаходимо аж на землях Німеччини, де він з’явився в 1749-1750 рр. у Саксонії як спеціаліст з гірництва та карбування мідної монети, на монетному дворі в м. Губен над Лужицькою Нісою. Пізніше він був причетний до діяльності монетних дворів у Лейпцигу і Дрездені. Там Петро-Миколай займався виготовленням мідних польських грошів та шелягів за саксонського курфюрста і польського короля Августа ІІІ (1733-1763).
Карбування монети приносило значні прибутки, і П.М. Нейгарт разом з першим саксонським міністром Г.фон Брюлем розширив емісію мідних шелягів для Польщі. Усього саксонські монетні двори відкарбували за декілька років майже 50 мільйонів грошів та удвічі більше шелягів. Їх таємно, порушуючи закони Речі посполитої, переправляли в Польщу і пускали в обіг. Такі махінації принесли саксонському двору солідні прибутки…. А грошовому господарству королівства завдали серйозних збитків. Утім, карбування значно збагатило підприємця, кишеню якого поповнювали і доходи від ряду сумнівних операцій. Зміцнилось і його суспільне становище. За заслуги перед Саксонським двором Петро-Миколай Нейгарт у 1753 р. отримав баронський титул, причому змінив своє родове прізвище на Гартенберга. Новоспечений барон досить швидко зробив карколомну кар’єру, став генеральним гірничим комісаром у Фрайберзі, де був багатий рудник з видобутку срібла та міді, а вже у 1763 р. обійняв посаду верховного гірничого капітана «Oberberghauptmann» Саксонії і дістав чин таємного радника». Звичайно, що потім ще було дуже багато серйозних фінансових оборудок в різних містах і державах, які принесли йому мільйонні прибутки і поважне місце при дворі.
На вершині таких успішних справ виникла потреба карбувати монети для окупованих російськими військами Молдови і Волощини. Гартенберг не оминув слушної нагоди і тут. І вже «навесні 1769 р. з’явився у своїх південно-східних польських маєтностях, очевидно, в м. Заліщики, на берегах Дністра, відвідав землі Молдавського князівства й ознайомився з місцевим станом справ та планами російської військової адміністрації».
Очевидно Гартенберг добре володів політичною ситуацією, оскільки був членом масонської ложі і мав впливових друзів як серед політиків, так і серед дипломатів. Провадити фінансовий бізнес та виходити з найкладніших ситуацій, йому завжди дозволяли впливові друзі із масонських лож. Ця таємна сторінка з його біографії найчастіше привертала увагу до його персони. (Треба сказати,що у ХVIII столітті діяльність масонських лож була явищем цілковито звичним - «була мода на масонство». Кожен представник вищого світу, включаючи і коронованих осіб, були представниками однієї з існуючих лож. Про масонський рух тих часів теж можна ппрочитати на сторінках даного видання). Тому коли
Гартенберг прибув в Садогуру, то мав за плечима уже добрий життєвий досвід і умів швидко налагодити таку прибуткову справу, як карбування монет. Він це успішно довів на прикладі Садогурської монетарні.
Так вже сталося, що саме на наш Садгірський закуток, віддалений від тодішніх столичних дворів, припав вибір прославленого барона Гартенберга. В своєму виданні про знаменитий Садогурський монетний двір, який започаткував це поселення, С. Пивоваров зосереджує особливу увагу на місцезнаходження монетарні:
«Місце для влаштування монетного двору вибрали досить вдало. Воно відповідало всім необхідним для виробництва вимогам, а саме: розташованість поблизу джерел води, енергетичних ресурсів та в природно захищеному від східних та північних вітрів мікрорегіоні…З появою нового поселення виникла і його назва – Садогура. В її основу покладено саме слов’янську частину баронового прізвища П.М.Гартенберга-Садогурського, як найбільш зрозумілу для російської військової адміністрації, а головне – довколишнього українського населення!»
На землі майбутньої монетарні мали прибути працівники з Польщі та вся необхідна техніка.
Для переплавки з гармат потрібно було багато дров і вугілля. А на той час в районі Ясс ще мали місце бойові дії, що також накладало свої обмеження. Дуже суттєвим був і той факт, що під час майбутнього будівництва монетарні поблизу Ясс, бояри молдовського Дивана (місцевий орган влади, складався з вищого духовенства та бояр) й російської військової адміністрації мали б можливість ретельно контролювати проецеси будівництва та роботу самої монетарні. «Це було вкрай невигідно барону П.М.Гартенбергу, який волів подалі бути від будь-якого ревізування й прямих контактів з адміністрацією Молдовського князівства та російськими офіцерами. Окрім того, влаштувати монетний двір барон планував у власному маєтку, який би носив його ім’я, що відповідало дворянській традиції Польського королівства. За його наполяганням, і завдяки зв’язкам серед військовиків, розпочались пошуки більш «зручного» місця для майбутнього монетного двору на території князівства, - розповідає С.Пивоваров.- У свою чергу командувач армії генерал-фельдмаршал П.О.Румянцев видав термінове розпорядження боярам Молдовського Дивана якнайшвидше віднайти необхідну територію, яка б відповідала умовам налаштування монетарної справи.
З Ясс до різних частин князівства (цинутів) направили спеціальні листи з детальними інструкціями. На місця виїхали довірені представники барона П.М.Гартенберга, щоб особисто оглянути й оцінити сировинні ресурси, шляхи сполучення та перспективи розбудови майбутнього підприємства. Позитивна відповідь надійшла лише від чернівецьких старост пахарніка (чашника) Імбо (Імбаульта Леона) та Ілії Херескула, які доповіли Дивану про наявність потрібного місця на землях в околицях с. Рогізна, неподалік із готарем (границею) монастирського с. Жучка, на лівому березі р. Прут. Довірений барона, за підтримки чернівецьких старост, у свою чергу провів попередні перемовини з власниками цих земель і отримав згоду на спорудження тут ремісничого поселення»
Після цих перемовин барон П.М. Гартенберг одразу ж звернувся до Дивана з проханням дозволити заснувати поселення й монетний двір на землях Рогізни. Він зауважив, що будівництво і нормальне функціонування його підприємства (монетарні) неможливе без залучення ремісників різних спеціальностей, підсобних робітників, торговців, обслуги та інших працівників. Тому барон запропонував надати новоутвореному поселенню статус ринкового містечка з належними привілеями. Молдовський Диван цілковито погодився із даними пропозиціями.
24 лютого 1771 року барон Гартенберг отримав від уряду Катерини ІІ право на карбування монет в кількості 1 000 000 руб. молдовської мідної монети, так званий «Привілей». Однак, як стало відомо, «Привілей» він отримав не одразу, а лише через посередників.
«Місце для влаштування монетного двору вибрали досить вдало...Топографічно новоутворене поселення розміщувалося в долині, захищеній від вітрів, на перших надзаплавних терасах річечки, але його назва пов’язана з висотним рельєфом. Сталося це через прізвище барона Гартенберга, адже з німецької воно перекладається як «сад-гора», а польською – отримало звучання «Садогурський».
З появою нового поселення виникла і назва – Садогура. В її основу покладено саме слов’янську частину баронового прізвища П.М.Гартенберга-Садогурського, як найбільш зрозумілу для російської військової адміністрації, а головне – довколишнього українського населення!»
Очевидно П.М.Гартенберг-Садогурський сам був зацікавлений у тому,щоб увіковічнити себе в назві поселення і відчувати себе шляхетним господарем. Сергій Володимирович Пивоваров для допитливого читача ретельно прописав всі деталі назви сучасного передмістя: «У документах кінця ХVIII – першої половини ХІХ ст. назву «Садгора» писали по-різному: Sadagura, Satagura, Sattagura, Sadogura. З часом найбільш вживаною назвою поселення стало – Садогура, хоча інколи й трапляється - Садагура, Садигура, Садогора. Барон П.М.Гартенберг у звітній документації до російської військової адміністрації місце свого перебування вказував як «Sadogura».
А те, що барон відчував себе тут повноправним власником і мав намір залишитись тут надовго, свідчить хоча би й такий факт, що коли в 1774 році чиновники Молдавського Дивану робили перепис всіх мешканців навколишніх поселень, то вони з’явились і в Садгорі «…пришел к ним один немец,…, находящийся у господина Гартенберга вместо дворецкого, сказывал что оная деревня барона Гартенберга…» і листок з реєстром порвав.
Сергій Володимирович представляє нам облаштування самої монетарні і поселення: «Будівництво монетного двору (комплексу виробничих, житлових і господарських приміщень) здійснювалися на правому березі річки на давньому готарі (межовій границі) між селами Рогізна і Жучка. Більшість споруд зводили з дерева, якого було вдосталь. Через декілька років тут з’явився млин, а згодом і перші кам’яниці. Необхідність у переплавці гарматного металу та обробки міді привела до спорудження плавильних печей і спеціальних горнів. Також було збудовано виробничі приміщення для карбування, де встановлювали гвинтові преси й різноманітні допоміжні пристосування. Поряд із ними функціонувала кузня, що обслуговувала і жителів навколишніх сіл. Основні роботи зі зведення мінниці виконували майстри німці, які прибули на Буковину разом з бароном. Відомо, що частина колоністів походила з округу Ноймаркт. … на монетарні вже в початковий період її діяльності працювало понад 50 робітників різних спеціальностей. Серед них, окрім ремісників – монетарів, були столяри, миловари, шевці, лимарі та ін.. Кількість населення стрімко зростала й на час вступу австрійських військ у Чернівці на початку вересня 1774 р. у Садгорі вже проживало 180 християнських та понад 40 юдейських родин. Новоутворене поселення фактично було найбільшим в межиріччі Дністра та Пруту й нічим не поступалося центру цинуту – Чернівцям»
Найнеобхідніші споруди були зведені в дуже короткий термін – за якихось 5-6 місяців. Для повноцінного розвитку поселення одразу було дозволено відкрити ринок, будувати будинки, виробничі споруди, корчми, було надано право вільної торгівлі. Поселятись в ремісничому містечку мали право люди різних національностей та віросповідань. А для кращого та успішного розвитку торгівлі надавався спеціальний дозвіл євреям.
Професійний рівень працівників на монетарні був дуже високим. Там працювало близько 150 чоловік. Саме виробництво було добре налагодженим. Монети в Садгорі виготовляли з турецьких трофейних та російських пошкоджених гармат, які привозили з фортець, що знаходились в Хотині, Бендерах, Кілії, Яссах, Бухаресті. Після битв затоплені гармати піднімали з дна річки Дунай. Сергій Пивоваров розповідає: «Монети карбувалися з металу турецьких гармат… Коли російська армія захоплювала території,то з допомогою людей, яких нині називають водолазами, ці гармати витягувались з водойм та перевозились на монетарню в Садгору. Можливо ці люди і були першими підводниками на Буковині» - іронічно посміхаючись, зауважив Сергій Пивоваров.
«На Садогурському монетному дворі було здійснено карбування серії пробних та налагоджено випуск монет серійного виробництва двох номіналів: парників (пара=3 деньги) та двопарників (2 пара =3 копійки). Ці монети і пускали в обіг на завойованих російською армією територіях. Всього, за відомостями Гартенберга на монетному дворі у Садгорі відкарбовано 661 629 руб. 63 коп.» дізнаємося з книги Пивоварова. На сьогодні ці монети є досить рідкісними і цінуються насамперед нумізматами.
На монетарні також карбували пам’ятні медалі. Вони були присвячені діяльності масонської ложі «Мінерва»( Садгора), заснованої бароном. Гартенберг-Садогурський був відомим діячем свого часу, мав значний вплив на житєдіяльність Молдовського князівства, успішно залучав чиновників високо рангу до своєї масонської ложі, що дозволяло йому успішно вирішувати свої справи.
На підприємстві барона виготовлялись також гармати для суден Дунайського флоту, дзвони та інші нескладні у виготовленні, але необхідні в побуті речі, «як-от ступи побутові й аптекарські, підсвічники, канделябри, панікадила, лампади, багатораменні свічники (менори, хануки), котли, блюда, каламарі, люльки, дрібні прикраси тощо».
І хоча барон серйозно підійшов до будівництва монетного двору , проте історичні обставини склались так, що його функціонування тривало всього три з половиною роки. Російсько-турецька війна закінчилась - потреба в молдово-волоській монеті відпала. Барону довелось закрити налагоджене виробництво і повернутися назад в Польщу. Там він продовжував займатись фінансовими справами, займаючи посаду асесора скарбової комісії. Відійшов у вічність П.М.Гартенберг у 1786 році в одному із своїх маєтків в місті Спіш (область у північно-східній Польщі, колись м. Цірка), де й був похований. Навіть під кінець життя авантюрний характер не давав Гартенбергу спокою. «Численні статки барона було втрачено, а його дочка із зятем ще довгий час сплачували борги батька».
Найбільшою заслугою барона Гартенберга перед чернівчанами та історичним минулим до цих пір залишається поселення Садгора, яке він заснував завдяки історичним обставинам та своїй підприємницькій натурі.
Досліджуючи біографію та життя фельдмаршала П.О.Румянцева – Задунайського, науковець встановив, що після смерті у 1796 р. його декілька місяців не хоронили та не дозволяли перевозити тіло до столиці імперії Санкт-Петербургу, не дивлячись на високий чин сина М.П.Румянцева. Фельдмаршала поховали у склепі Успенського собору Києво-Печерської лаври. Коли на перетині століть прокладали в Лаврі галереї для обігріву, розтрощили склеп, в якому був похований федьдмаршал і труну перемістили в інше місце. А вибух 3 листопада 1941 року зруйнував Собор і цілковито знищив поховання генерал-фельдмаршала.
Професор Пивоваров обгрунтував і розклав "останні крапки над ї" і щодо точної дати появи Садгори: « …дані документальних джерел дають змогу впевнено назвати «рік народження» Садгори саме 1771 р.. По-перше, це привілей Гартенбергу, наданий 24 лютого 1771 р. де в першому пункті обумовлено розміщеня монетарні саме в Яссах. По-друге, старости в Чернівцях Імбаульт Леон (Леон Імбо де Монтай) й Ілія Херескул, які відіслали відповідь Дивану, обіймали свої посади в 1771 р. По-третє, в усіх виявлених нами архівних документах як рік виникнення поселення вказано 1771 р. по-четверте, в роботах Ф.А.Вікінгаузера і Й.Полека зазначено, що восени 1770 р. барон Гартенберг прибув до молдовського князівства, а не заснував поселення. Отже, датою заснування Садогури слід вважати 1771 р.».
Ось таким дивовижним чином були переплетені долі і таємниці Російських імператорів, Ніколаса фон Гартенберга,
родини Румянцевих та сучасної Садгори.
А життя містечка Садагура не закінчилось з від’їздом його засновника.
Історія розпорядилась так, що на землю Буковини були введені австрійські військові підрозділи під командуванням генерала Габрієла Міхальді фон Сплені. І як пише професор Пивоваров: «Командувач російських військ генерал-фельдмаршал П.О.Румянцев не протидіяв введенню австрійських частин і встановленню прикордонних стовпів. Австрійські документальні матеріали дозволяють з’ясувати причини такої лояльності царського вельможі. За їхніми даними, уславлений полководець взяв від їхнього повіреного фельдмаршал-лейтенанта Барко хабар у розмірі 5 тис. золотих дукатів й золоту табакерку, прикрашену діамантами, ще 1 тис. дукатів отримали наближені до командувача військові чини». Ось так потвердив Сергій Володимирович поширену серед екскурсоводів міфологему, що австрійці викупили Буковину за хабар. А проти документів нема що сказати….
Варто сказати, що генерал фон Сплені був дуже прихильним саме до розвитку Садгори, але то вже інша сторінка історії, яку також вартує прочитати в цьому виданні.
Детальніше про історію садогурської монетарні та саму садогурську монету, яку науковці та журналісти називають прабабусею євро, читайте в дослідженні чернівчанина Сергія Пивоварова «Садогурський монетарний двір. 1771- 1774 рр.». Книгу рекомендовано історикам, краєзнавцям, вчителям, колекціонерам, студентам вишів і насамперед мешканцям Садгори та Чернівців. А детальні цитати з цього історико-нумізматичного дослідження переконують читачів, що самі серйозні наукові виклади читаються легко і доступно.
«У минулого нашого міста ще є багато маловивчених і загадкових сторінок», - заявив науковець прощаючись з присутніми, тому ми чекаємо на наступні не менш захопливі дослідження від професора Сергія Пивоварова…
Л. Щербанюк, Г.Мурмилюк.
23.07.2018
В гостях у Муніципальної професор Михайло Юрій: про виклики сьогодення, візантизм як фактор цивілізаційного впливу на українське суспільство, про релігію та її вплив на ментальність
Днями в Муніципальній бібліотеці ім. А.Добрянського відбулася чергова зустріч тележурналістки Жанни Одинської в рамках її проекту «Творці культурних Чернівців» На цей раз гостем був доктор історичних наук, професор кафедри соціально-гуманітарних наук та права Чернівецького торговельно-економічного інституту Київського національного торговельно-економічного університету Михайло Федорович Юрій. Жанна Олексіївна представила свого гостя як надзвичайно цікаву людину, яка мало спить, надзвичайно багато і плідно працює як науковець…а також як художник та поет. Він намагається зрозуміти навколишній світ і закони, за якими він розвивається. І при тому залишається інтровертом, який прислухається і заглядає насамперед до себе.
Як людина високої організації свого часу і життя, професор Юрій озвучив п’ять принципів, які він сповідує, якими керується у свої роботі і за якими живе в цьому світі.
1. Вважаю, що справжній вчитель, викладач той, хто спроможний спуститися з висот своїх знань до незнання учня, студента і разом з ним здійснити сходження. Це стало першим принципом, яким я сьогодні керуюсь в педагогічній діяльності
2. Бути чесним і відвертим на лекціях – другий принцип.
3. Ще один: істина – це Пріоритет системи цінностей – ідеалів, звернених на моральні чесноти у вихованні: істину добра, свободи, любові, творчості, через сприйняття яких формується духовна культура людини і її моральні цінності.
4. Уміння захопити студентів своїм предметом вважає найвищою педагогічною майстерністю – 4 принцип
5. Співпраця – із студентами, колегами
Всі ці принципи дуже важливі, вони взаємодіють, доповнюють один одного.
А його життєвим кредом є „Віра в справедливість!” І хоч в цей прагматичний час така чеснота може здатися дещо наївною, проте сам Михайло Федорович попри життєві випробування в неї вірить і спокійно та професійно сповняє ті завдання, до яких Небо йому талантів вділило – наука, мистецтво, поезія… і цінувати кожен Божий день і дорогих людей поруч.
Коло наукових інтересів професора Юрія досить широке, але провідне місце в ньому посідають методологія історії, історіософія і цивілізаційні процеси, місце в них Української держави, соціокультурні проблеми українського суспільства, соціально-економічні та політичні проблеми України, соціальна філософія та психологія історії. Він не втомлюється формувати історичну та національну свідомість серед студентської молоді і показує місце української цивілізації серед інших цивілізацій світу.
Проте як небайдужа до своєї країни і її народу освічена людина, знаходить час, аби ще й поспілкуватись із небайдужими чернівчанами.
Тому з першим питанням, яким Жанна Олексіївна звернулася до шановного гостя, були такі дуже болючі і гострі на теми дня, як от:
Про наше сьогодення, явище олігархату, візантизм як фактор цивілізаційного впливу на українське суспільство, про релігію та її вплив на ментальність та вибір українського народу, роль Переяславської ради.
Професор Юрій свою зустріч розпочав з того, що відповідь на болючі і складні проблеми в українському сьогоденні потрібно шукати…ще в давніх часах візантіїстики. Свої глибокі думки він викладав дохідливо і через аналогії.
Сьогодення – Пригадаємо той час, коли прем’єром був Арсеній Яценюк, який не виправдав довір’я від ні суспільства, ні парламенту. Всілякі переконання, що наводились йому з приводу його прем’єрської непридатності не знаходили розуміння з боку пана А.Яценюка і він продовжував виконувати свої функції. Чому так відбувається? Чому людина, яка отримала певну посаду, вважає, що це вже назавжди? Відповідь на це питання потрібно шукати в минулому.
Відповідь Ісуса Христа і сьогоднішня влада
Історичний епізод – картина художника Миколи Ге ««Що є істина» (Христос і Пилат). До Понтія Пилата привели Ісуса Христа, якого він запитує: «Що є істина?». Ісус Христос у звичній йому манері мовчить. Тоді Пилат знову запитує те саме. Тоді Христос піднімає очі і відповідає: «Я є істина і прийшов в цей світ встановити царство Боже». Понтій Пилат не зрозумів його слів, умив руки і віддав Ісуса Христа на розп’яття. А проблема полягала в тому, що Понтій Пилат виховувався в цивільному римському праві, в основі якого лежить розподіл власності. А Ісус Христос – в східних традиціях, де влада є власністю.
Українська влада відчуває владу як власність. Це пояснюється тим, що ми прийняли вчення християнства, християнство з Візантії, але то не було те християнство, яке проповідував Ісус Христос в своїй Нагорній проповіді. Воно було перероблене під свої потреби і під свою владу і вже значно пізніше отримало назву Цезарепапізм або цезаропапізм. Цей термін в ХІХ столітті ввів в наукові тексти німецький вчений Йозеф Хергенретер для позначення своєрідних відносин між імператорською владою і церквою у Візантійській державі. Глава світської влади, імператор чи цезар, фактично був і главою церкви,папою чи патріархом. Однак термін набув значно ширшого змісту та використання – використання церкви державою як політичного інструменту, а священнослужителів як державних чиновників.
Як підтвердження цієї (своєї) думки цитата з наукової монографії Михайла Юрія: «Візантійську імперію зруйнували не стільки дикі кочівники, скільки відсутність нових змістів, нестримна гра еліти в привілейованість, а також третя і, мабуть, основна причина – тотальна та всепроникна корупція. Ось що з цього приводу написав філософ Лев Тихомиров: “Замість того, щоб держава користувалася в управлінні сприянням місцевих соціальних сил, вона, навпаки, своїх чиновників зробила виконавцями посади соціальних сил. Але різниця в цій заміні виходить та, що, маючи свої інтереси по службі, чиновництво перестало бути на місцях свого землеволодіння громадянами, не мало потреби турбуватися про інтереси цих місцевостей, соціальне здоров’я та міцність, а дивилося на них тільки з перспективи тимчасового доходу і тимчасового ступеня кар’єри. Чиновники Візантії служили державі, але грабувати народ не протирічило їхньому патріотизму. Імператори, в яких жило почуття “служителя Божого”, були повні недовіри до своїх чиновників. Але значення вищої управлінської влади невідворотно занурювало імператора у світ бюрократії, робило його не главою народу, а главою бюрократії, і він сам очолював грабіж народу”.
Але сприйняте на Русі християнство було не християнством узагалі, а християнством у його візантійській версії, з притаманними йому недоліками. При цьому дуалізмі світська влада була над духовним, вона переробила духовне християнське під свої потреби.
Приклад з минулого, проекція на сьогодні: «Наприклад, імператор Лев VI навіть установив тарифи за кожну посаду і говорив, що торгує посадами, як фруктами на ринку. В принципі, тарифи були “пристойними” – зазвичай одразу ж потрібно було внести свою десятип’ятнадцятилітню зарплату. Якщо уважно проаналізувати всі факти розквіту і занепаду Візантії, то стає очевидним, що згасання цієї імперії співпало з періодом, коли кілька найбагатших сімей і корпорацій великих власників скупили в ній усі вищі посади. Сумно, але це дуже нагадує нам сьогоденну Україну. Таке відчуття, ніби дивишся у своє дзеркальне відображення»
Цитата із філософсько-поетичних роздумів Василя Розанова «Стара немічна Візантія, яка помирала із своїми пороками заповідала молодій Русі їх прийняти. Християнство прийшло в молоду Київську Русь і вона «…прийняла їх ніжно до дитячого свого серця…» із всіма своїми вадами»
Паралель: вся інформація дитини на 80 % формується до 5 років, а вже в школі та інституті наступні 20 %. Тобто 80 % інформації, яку ми сприймаємо потім, стаючи дорослими, ми проживаємо не своє життя, а те, що батьки нам передали і з нього дуже важко вийти. Пізніше ми вже продукуємо життя наших батьків яке на флешку чи на дискету – закладається в несвідоме (підсвідоме).
У кожного народу є також своє дитинство – це коли з’являється релігія – віра в єдиного Бога, монорелігія. Тут все поєднано і сформувалося на генетичному рівні українського народу.
У Карла Юнга поняття «архетип» – їх є стільки, скільки травм є в народу. Ми можемо бути віруючими чи невіруючими. Але з молоком матері ми отримуємо все на генетичному коді, що притаманно для нашого народу, культури, що має український народ.
В українців є досить зневажливий відомий вираз «Моя хата скраю», який має певний сенс. Під час безкінечних воєн українець боявся бути вбитим, боявся за своїх дітей, боявся втратити свою власність. Оця боязнь зовнішнього світу і сприяла тому що він ставав інтровертом, тобто заглибленим у себе. Так формувалась доля українського народу.
Кожен народ має пройти свій шлях розвитку до кінця. Коли Київська Русь була на вершині свого язичництва, якого вона до кінця не пройшла, їй нав’язали християнство. Західні країни на той час сприймали її саме як язичницьку (варварську) державу. На той момент Русь не була готова прийняти християнство. Його було прийнято насильно і впродовж 300 років було пристосовано християнство до язичницьких вірувань, які збереглись до сьогодні.
Ще одне філософське вчення, яке мало вплив на формування українського народу і відчувається до сьогодні, це маніхейство – дуалістичне вчення про боротьбу добра і зла. Воно виникло у ІІІ столітті н.е. в Ірані на основі зороастризму та христянства, який в свою чергу з’явився приблизно 3 тисячі років тому і вважається найдавнішою із світових релігій. За ім’ям свого засновника Мані (бл. 216 – бл. 277) вчення отримало назву маніхейства.
Згідно цього вчення, світ поділений на біле і чорне, світле і темне, добро і зло, правду і кривду. Боротьба добра і зла – це не ідея, а ідеологія. Завжди буде ця боротьба – вона вічна. Це вчення отримало дуже значне поширення, особливо серед єретичних вчень Середньовіччя. Воно було привабливим для простого люду, так як дохідливо пояснювало існування соціального зла. І стало ідеальною системою уявлень, що протистояла державності. Беручи своє коріння із гностицизму, воно вимагало найсуворішої врівноваженості, особливо щодо харчування, статевого життя, фізичної праці. Проте більшість маніхейських мирян дотримувалися лише деяких із необхідних правил, що не позбавляло їх можливості спасіння.
В ІХ –Х столітті виникають секти, які сіють багато зла – провокують боротьбу всередині між етносами. Прикладом цього явища може бути боротьба чеського релігійного реформатора Яна Гуса, який виступав проти розкоші і багатства церкви. Він був прихильником католицизму, проте дотримувався протестантської тези про незаперечний авторитет Святого письма. У своїх проповідях Ян Гус критикував тодішні звичаї Католицької церкви, й закликав повернутися до джерел християнської віри. За це був страчений через спалення. Це призвело пізніше до запеклих та спустошливих гуситських воєн. Таким же сумним прикладом може бути і тридцятилітня війна, яка відбувалася у 1618—1648 роках між союзом католицьких держав та коаліцією протестантських держав . Внаслідок війни перемогу здобули протестантські сили. Старий європейський порядок, що тримався на авторитеті Католицької церкви та імператорів Священної Римської імперії було зруйновано. Утворилися європейські суверенні держави, прообрази перших національних держав. Війна була найжахливішою в історії тогочасної Європи, в ході якої загинуло до 8 мільйонів чоловік. Спустошення та непоправних втрат зазнали німецькі, чеські та північно-італійські землі, де велися основні бойові дії.
Не оминула ця хвиля і українські землі. В Україні виникає козацтво, різні братства, які були заражені маніхейством. На Волині під дією цього вчення було знищено до 80 % мирного населення. Петро Могила намагається проводити реформи аби встановити мир та рівновагу між цими вірами. Ця ідеологія через віки також врізалася в поведінку українського народу.
Сьогоднішня боротьба, непримиренність між партіями – це прийшло ще з тих часів. 350 років в складі Польщі, відсутність власної держави, власної еліти також наклало дуже суттєвий вплив на ментальність українського народу. На той час на наших землях існувало православ’я, яке мусило пристосуватись до тих умов.
І ще одна важлива історична подія, яка до цих пір навіть науковцями трактується нерівнозначно. Йдеться про Переяславську раду 1654 року – визвольну боротьбу проти Польщі. Всі ми знаємо, як Тарас Шевчено засуджує вчинок Хмельницького від імені матері –України. Проте внаслідок багатолітньої війни з Польщею сили вже були цілковито вичерпані, потрібно було шукати, хто би допоміг, підтримав в цій виснажливій боротьбі. До Росії приєднались за однією ознакою – православною вірою, так як на той час і українці і росіяни були православні. До 17 століття етнічність взагалі визначалася за релігійною ознакою. Нації почали формуватись у ХVІІІ столітті, наприклад українська почала формуватись наприкінці ХVІІІ століття. І Богдан Хмельницький підписує угоду. Україна на чолі з Б.Хмельницьким пішли на цей союз з росіянами, тому що вони були православними і вважалося, що вони візьмуть українців під свій захист. Ще невідомо, що би було, якби її не підписали. В історії немає умовного способу « що було би, якби…»
Проте українське православ’я не було ідентичним з російським, відрізнялося від російського – поскільки перебувало довго під впливом католицизму. У світі існують дві форми свідомості: індивідуалістична і колективістська.
Українці – індивідуалісти, росіяни – колективісти.
Українці – інтроверти, тобто спрямовані всередину, на духовні пошуки, роздуми, створення свого закутка, ведення власного господарства, тому то й українська література і культура взагалі є інтровертними, заглибленими у духовно-моpальні пошуки, суто естетичну творчість на відміну від творців інших цивілізацій, зосереджених переважно на вдосконаленні матеріально-технічного виробництва, технологій, установ.
В Україні в ХV – ХVІ століттях був Ренесанс в повному розквіті – тут була висока освіта, в тому числі жінки і діти, високий інтелектуальний розвиток, Києво-Могилянська академія, всі випускники якої знали декілька європейських, і не тільки, мов, давню філософію, мистецтво.
В Україні у вжитку на той час було дві мови – старослов’янська або літературна (мова служби Божої і літургій) і народна. Українською була написана «Енеїда» Котляревського, нею творили письменники ХІХ століття, а Тарас Шевченко довів до логічного закінчення українську мову.
Старослов’янська розвивалася, відповідно, до тих мовних змін через контакти, які відбувалися в Сербії і Болгарії. Таких змін не зазнала старослов’янська в Росії. Що стосується народної мови, то як відомо, нею була написана «Енеїда» І.Котляревського, яка пізніше, в ХІХ столітті, завдяки Т.Шевченку, його «Кобзарю», стала літературною.
Після приєднання України до Росії у 1654 році українська старослов’янська мова витіснила російську старослов’янську і в майбутньому стала літературною мовою. Це серйозно довів в своїй науковій праці мовознавець і філософ, культуролог та історик літератури, професор слов’янської філології Софійського та Віденського університетів, князь Микола Трубецькой.
В Росії Ренесансу не було зовсім. Саме з приєднанням України до Росії там починається справжній Ренесанс – розвиток освіти, науки, мистецтва.
Варто згадати хоча би знаменитого композитора Максима Березовського, який 16-літнім вступив до Петербурзької придворної капели і був зарахований оперним співаком до театру майбутнього імператора Петра III.
Кирило Розумовський помітив геній юного композитора і допоміг добитися рішення про надання коштів на десятирічне навчання в Болонській академії. А від себе подарував капшук золота зі словами: "Це не для тебе. Ти перший із України будеш у Болонській академії, а там про нас не дуже багато чули". Європа почула українського Моцарта і заговорила про нього. 25-літнього Березовського обрали академіком Болонської академії, його ім`я "Маssimo Веresovski" золотом записали на мармуровій плиті уславленого навчального закладу, а на стіні церкви Сан-Джакомо є портрет "maestro", академіка Максима Березовського.
Та власне ідеологами російської імперії за роки правління Петра І були українці Феофан Прокопович і Стефан Яворський. Це була перша інтелектуальна еміграція в російську столицю. А потім були Безбородько, Кочубей, за ними пізніше потягнулися десятки і сотні інших освічених людей, які, як не прикро, творили Російську імперію.
Для росіян характерна колективістська форма і спільна форма господарювання. В Росії – авторитарний тип влади, який іде зі Сходу. Наприклад, Іван Грозний керував за принципом «Держава – це я» і є правнуком монгольського хана Мамая.
Наскільки наш народ талановитий та освічений, настільки і безталанний у своїй бездержавності і загубленості у своїй ментальності. Та й 350 років бездержавності для ментальності українців не минули намарно.
Різниця у поглядах, ментальностях – це і є велична трагедія на сьогодні.
Як сказав з гіркотою професор Михайло Юрій, хтось народився під зіркою, а хтось ні. Не та зірка засвітилась, коли народився і розвивався український народ.
І назвав причини цього: Перша істина – влада як власність і депутатський склад. Депутати які прийшли на початку 90-х років, так і лобіюють свої інтереси до сьогодні. Друга істина української влади за ці роки незалежності – зневага до свого народу.
Причина цієї сумної дійсності: завжди, коли український народ був в складі Польщі, то поляки зневажливо ставились до українців. Або коли були в складі Росії – то також до малоросів було зневажливе ставлення, що вони вміють тільки їсти сало, співати і танцювати. І влада, на жаль, перейняла від загарбників зневагу до українського народу.
Є в психоаналізі таке поняття «накинута тінь», мається на увазі тінь колонізаторів накинута на сьогоднішню українську владу, тому вона дублює відношення до свого народу як загарбник.
Звичайно, то дуже неоднозначне ставлення може бути на цю проблему. Можуть бути інші точки бачення, проте професор Юрій висловив свою особисту думку.
Звичайно, що після викладу таких серйозних аргументів, які Михайло Федорович робив дуже делікатно і професійно, не раз під час зустрічі виникали конструктивні діалоги на дуже актуальні, навіть болючі і дуже незручні, виклики сьогодення. У присутніх ці виклади викликали дуже різні думки, інколи діаметрально протилежні, проте ніхто не залишився байдужим до тих постулатів, думок, про що йшла мова на зустрічі.
Куди ж ми рухаємось, чи є у нас майбутнє?
Михайло Федорович не втомлюється повторювати, що саме 350 років бездержавності, перебуваючи в складі інших держав, наклали свій дуже відчутний вплив на ментальність, освіту, культуру, світобачення, проте українці все одно стали європейцями.
Проблема ментальності, яка закладена на основі релігій. Протестантизм, особливо в скандинавів, там побут закладений, узаконений в економіку. Німеччина, Англія, США, скандинавські країни на сьогодні на першому місці по економічному рівні розвитку. Католики – на другому, православні – на 64 місці.
Проблеми світобачення відрізняються: в протестантів – Бог – людина – диявол
В православних: Бог – диявол – людина
Чому протестанти найрозвинутіші? Тому що за М.Вебером, під час другого пришестя Христа ти будеш спасенний, якщо тут за життя будеш мати успіх, результат. Католики наближаються до них за світобаченням.
Православні – інші, їхній світогляд прийшов з Візантії. А там була духовна практика – саме головне молитва і Бог прийде і допоможе. Зовнішній світ їх не цікавить. На дорозі до Бога є диявол, тому віряни і звертаються до Бога через молитву.
Матеріальні статки не мають значення для простого люду, бути багатим – це соромно. А для себе залишили багатства і розкіш – влада і церква. Так воно записалось на ментальному рівні.
Сам Михайло Федорович належить до православної віри, яку він перейняв від своїх батьків, адже Бог не винуватий, що Візантія свого часу спотворила його вчення.
Питання : Зараз появились публікації, що в сьогоднішньому глобалізованому світі проект «Україна» потрібно закривати.
Пан професор не погодився з цією тезою. Україна, український народ існує і буде існувати. Не наша вина, що ми опинились з точки зору геополітики як розуміння місця на перехресті двох світів – європейського і азійського –пограниччя і завжди це потрібно розуміти і сприймати як дійсність. Ще О.Довженко з гіркотою написав в своїх щоденниках, що нас погубила наша територія і наша історія.
Безперечно, що полеміки не раз виникали під час цієї зустрічі, проте вони були конструктивні – саме на таку бесіду налаштував професор М.Юрій, який на всі питання намагався дати науково глибокі і обґрунтовані відповіді. Прозвучало дуже багато різних думок, проте виважених і глибоких, які заставляють нас думати, шукати, читати і прислухатись насамперед до самих себе.
А завершилася зустріч високим і світлим мистецтвом.
Присутнім була представлена презентація його мистецьких робіт і всі без перебільшення були вражені. Читачі сайту також мають можливість прилучитися до їх перегляду. У нього своя авторська манера, багато світла і картини дуже сонячні. Проте, аби досягти такої чистоти і легкості, він працює над кожною від 3 місяців до півроку. Поскільки техніка акварелі – це водяна фарби, а вони повинні висохнути, аби продовжувати далі їх малювати. Основна тема його мистецьких робіт – Бог – Природа – Жінка. Картини накладені на поезії професора Михайла Юрія.
Шлях до створення картин був довгий і дуже незвичайний. Схильність до мистецтва мав з дитинства і займався графікою. Проте його не покидала думка малювати аквареллю. Тому, коли в 1993 році йому випала можливість півроку бути в Індії, в Тибеті, то Михайло Федорович не оминув нагоди потрапити на зустріч до Далай-лами V. Правда, йому для цього довелось чекати своєї черги три дні. Проте ця знакова зустріч таки відбулася і саме від Далай -лами він отримав благословення писати акварельними фарбами. Все життя професор Юрій був надзвичайно скромною людиною і колеги довший час навіть не підозрювали, що цей серйозний, заглиблений в себе науковець, який дуже мало говорить, має ще таланти до мистецтва та поезії. Про це вже присутнім розказала багатолітня завідуюча кафедрою Ганна Василівна, яка з гордістю сказала, що саме йому свого часу передала кафедру на довгих 27 років
На завершення зустрічі Михайло Федорович подарував присутнім власні поезії у своєму виконанні, які він пише українською та російською мовами і які, як кожна молода людина, почав писати ще в юності. Вони надзвичайно витончені, філософські, духовно-душевні…
Поезії:
***
Я встану на колени перед Богом:
«Прошу Тебя, помилуй, сохрани!
У каждого из нас была своя дорога,
Но в этот раз мне, Боже, помоги!»
Я буду вечно за тебя молиться,
О, Боже, не дай сойти с ума,
Святой водой бы мне умыться
И хоть на миг обнять тебя.
В своем бессилии ничтожном
Я буду только верно ждать,
И каждую секунду осторожно
Я буду Бога умолять.
***
Ну вот и все. Сожжен последний мост.
Ну вот и все. Последнее свиданье.
Не те слова, и слез застывших гроздь.
И проблески, надежды, ожиданье…
Ну вот и все. Ну что же ты молчишь?
Скажи мне хоть два слова на прощанье!
Ну вот и все. Весенние ручьи
Уносят все слова и обещанья
Ну вот и все. Скажи хоть что-нибудь.
Скажи хоть, что меня ты не любила.
Ну вот и все. Но сдавливает грудь
Любви умершей и угасшей сила.
Ну вот и все. Ведь наша жизнь театр.
Ну вот и все. Мы роль свою сыграли.
Ну вот и все. К чему переживать?
Зачем же носим маски мы печали…
Ну вот и все. Но мне не позабыть
Все наши встречи, наши все разлуки.
Ну вот и все. Под небом голубым
Твои я не согрею больше руки…
Ну вот и все. И снова пустота…
И снова одиночество как плаха…
Пустынно сердце и душа пуста,
И потерять тебя нет больше страха…
***
О Господи, благослови
Любовь, пока еще живую,
Где губы легкие твои
Я как в последний раз целую.
Их створчатый барочный рай,
Их трещинки и их изломы,
О Господи, не отбирай –
Они вовек неповторимы.
О Господи, благослови
Сквозь ноту вечную разлуки
Еще вплетенные в мои
Недоцелованные руки.
В них все отмычки и ключи,
И вдаль судьбы моей продленность…
О Господи, переучи
Неразделенность в разделенность.
О Господи, благослови
Мое последнее мученье,
Последний лик моей любви,
Его жасминное свеченье.
Я неумелый поводырь,
Но там, где прежде было пусто,
Любви развернутый псалтырь
Закормит мир горстями грусти.
О Господи, благослови
Последнюю свечу и спичку,
прекрасный лик моей любви,
Его презренное величие.
Еще вся музыка горит
Жемчужиной на дне печали.
Я слышу этот благовест,
Он наши небеса листает…
Любви моей нательный крест
В смертельный крест перерастает.
И с мертвым ликом судии
Придет палач, любви наследник…
Последний крест, последний лик,
Судьбы последнее приятье…
О Господи, не умали
Мое последнее объятье…
Втіхою та натхненням для Михайла Федоровича є 3 дочки, дві займаються наукою, як і батько та 3 онуків.
А в затишних залах бібліотеки ще довго велися неспішні бесіди про святе і вічне, які переходили на болючі і тривожні проблеми сьогодення. І на всі питання Михайло Федорович відповідав спокійно, виважено, дуже цікаво роблячи аналогії та порівняння і саме головне – дохідливо і зрозуміло.
Глибше познайомитись із такими серйозними питаннями можна, завітавши до Муніципальної бібіліотеки ім.А.Добрянського, у фонди якої професор М.Юрій презентував свої поважні монографії.
Довідка : Народився Михайло Федорович Юрій в селі Шишківці Новоселицького району в бідній родині. Батько зовсім не знав грамоти, проте мав вплив на хлопчика. Батьки тяжко працювали в колгоспі. Тому своє важке повоєнне дитинство він згадував не дуже охоче, аби не повертатися в ті холодні та голодні роки. Проте батьки доклали зусиль, аби він успішно закінчив школу а потім Чернівецький державний університет ім. Ю.Федьковича за спеціальністю «Історія». З 1978 по 1989 роки навчався спочатку в аспірантурі, а потім – в докторантурі Московського історико-архівного інституту. У 1982 захистив кандидатську дисертацію на тему "Центральний військово-промисловий комітет в період Першої світової війни", а в 1990 році — докторську: "Буржуазні військово-громадські організації в період Першої світової війни". У 1992 році присвоєно звання професора, а в 1998 – обрано академіком АН Вищої школи України.
Коло наукових інтересів М.Ф. Юрія досить широке, але провідне місце в ньому посідають методологія історії, історіософія і цивілізаційні процеси, місце в них Української держави. Вся наукова діяльність пов’язана з вищою освітою, де реалізуються наукові інтереси і освітянська робота, де він має можливість передати молоді свої ідеї, формувати історичну та національну свідомість, показати місце української цивілізації серед інших цивілізацій світу.
В науковому доробку професора Юрія майже 350 наукових праць, у тому числі 36 індивідуальних монографій, підручників і навчальних посібників для студентів України, розділів у колективних монографіях. Серед поважних видань – фундаментальна монографія «Соціокультурний світ України» (2003), яка у 2006 році була представлена на здобуття Державної премії України в галузі науки і техніки. З підручників можна назвати «Основи політології» (2003), «Політологія» (2004), «Соціологія» (2004), «Релігієзнавство» (2006). Михайло Федорович є одним з провідних авторів фундаментальних і таких актуальних на день сьогоднішній колективних монографічних досліджень «Україна: цивілізаційне пізнання» у двох книгах: «Україна найдавнішого часу – ХVIII століття: цивілізаційний контекст пізнання» та «Україна ХІХ – початку ХХІ століття: цивілізаційний контекст пізнання», «Українська культура: цивілізаційний вимір» та «Ментальний вимір української цивілізації». В них небайдужий та ерудований український читач знайде відповіді на гострі виклики сьогоднішнього дня.
В 2003 році за наукові здобутки нагороджено медаллю ім. Ярослава Мудрого, а в 2008 – присуджено звання "Заслужений діяч науки і техніки України".
В гостях у Муніципальної професор Михайло Юрій: про виклики сьогодення, візантизм як фактор цивілізаційного впливу на українське суспільство, про релігію та її вплив на ментальність
11.06.2018
Днями Муніципальна бібліотека ім.А.Добрянського стала площадкою для реалізації талантів дітей з особливими потребами Чернівецького обласного навчально-реабілітаційного центру № 1 та юних чернівчан.
Зусиллями вихованців Центру – дев’ятикласника Іллі Грижука, восьмикласника Валерія Ткаченка та їхнього керівника гурткової роботи з різьби по дереву і вчителя з трудового навчання Трубія Василя Юрійовича було проведено майстер - класи для читачів книгозбірні молодшого шкільного віку.
Василя Юрійовича Трубія не дарма в навчальному закладі називають «майстром із золотими руками та добрим серцем». Він не лише до своїх вихованців ставиться як до рідних дітей, а й юрбу юних читачів Муніципальної легко залучив до так званої традиційної «родинної справи» - різьби по дереву. Не зважаючи на мовний бар’єр, дітлахи продовж заняття намагалися пилити та стругати під керівництвом Валерія, Іллі та їхнього керівника. Процес виготовлення іграшкового будиночка з дерев’яного Lego продовж майстер – класу найбільше задоволення приніс дітворі в самому фіналі, коли вони побачили готовий продукт спільної праці – мініатюрний справжнісінький будиночок з димарем, віконними рамами, дверима з малюсінькою ручкою, що відчиняються і зачиняються. І дівчата, і хлопці були в захваті від того, що подібні речі можна зробити своїми руками. Це були особливо хвилюючі і радісні миті для малечі.
В процесі роботи діти знайомились один з одним та намагалися вивчити ази жестової мови, якою розмовляють люди з порушенням слуху. Варто сказати, що вихованці Центру є педагогами з дитинства, бо перші курси жестової мови вони викладають батькам.
Інтерактивний урок комунікації приніс неабияке задоволення юним читачам. Діти, сприймаючи серйозні речі як гру, намагались завчити найбільш популярні жестові фрази. Із великою цікавістю пізнавали світ спілкування дітей з особливими потребами. Стаючи ближчими один одному, потоваришували і не соромились жестами задавати питання вихованцям Центру щодо їх вподобань, життя та ін.
Коротка довідка
Чернівецький обласний навчально-реабілітаційний центр № 1 було відкрито на базі Чернівецької спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату № 1 за адресою: м. Чернівці, вул. Фрунзе, 6. Заклад засновано в 1908 році. Сьогодні у ньому працюють 77 педагогів. У школі навчаються 137 дітей, віком від 7 до 17 років. Це діти з особливими потребами. Вони перебувають тут в атмосфері любові, добра, затишку. Такі вчителі, як Василь Юрійович Трубій допомагають їм повірити у власні сили і реалізувати свої можливості, а з віком відчути себе потрібною суспільству людиною.
Василь Трубій прийшов у заклад у 1999 році і з тих пір навколо нього юрбляться дітлахи. Адже разом зі своїми вихованцями він неодноразово брав участь у престижних виставках художніх виробів не лише в Україні, але й за кордоном.
Також в цей день учасникам майстер - класу було презентовано нове видання для дітей молодшого, середнього та шкільного віку, яке побачило світ у видавництві «Книги – ХХІ» - "Легенди Чернівців від Чорної Вівці ".
Після мандрівок сторінками цього видання, кожен із учасників майстер-класу мав змогу ознайомись з "Дитячим порталом" на сайті Муніципальної бібліотеки ім.А.Добрянського, діючою виставкою дитячих книг та вибрати для себе найцікавішу, щоб під час літніх канікул, не марнуючи часу, пізнавати світ з його нескінченними таємницями.
Підготувала Галина Мурмилюк.
В процесі роботи діти знайомились один з одним та намагалися вивчити ази жестової мови, якою розмовляють люди з порушенням слуху. Варто сказати, що вихованці Центру є педагогами з дитинства, бо перші курси жестової мови вони викладають батькам.
Інтерактивний урок комунікації приніс неабияке задоволення юним читачам. Діти, сприймаючи серйозні речі як гру, намагались завчити найбільш популярні жестові фрази. Із великою цікавістю пізнавали світ спілкування дітей з особливими потребами. Стаючи ближчими один одному, потоваришували і не соромились жестами задавати питання вихованцям Центру щодо їх вподобань, життя та ін.
Підготувала Галина Мурмилюк.
8.08.2020р.
Мистецька зустріч з музикою та співачкою і поетесою Ларисою Беловою
В затишній залі Муніципальної бібліотеці ім. А.Добрянського відбулася чергова зустріч тележурналістки Жанни Одинської «Творці культурних Чернівців». Після попередньої, де мова велася про дуже серйозні проблеми сьогодення та виклики історії з професором М. Юрієм, це була зустріч з музикою…і з Чернівцями.
До бібліотеки завітала співачка, бард, поетеса і композитор Лариса Володимирівна Борисова-Белова. Жанна Олексіївна представила свою героїню як прекрасну співачку і надзвичайно сонячну людину.
Зазвичай людина вибирає свою життєву долю в дитинстві. В родині пані Лариси всі любили музику і співали. Мама з бабусею дуже добре знали старовинні пісні різними мовами, а батько все життя захоплювався класичною музикою і зібрав велику бібліотеку про світову музику. Вдома було багато платівок з операми, романсами і в хаті завжди звучали народні та естрадні пісні.
Пані Лариса з хвилюванням і натхненням згадувала свої перші виступи на сцені в дитячому садочку, оскільки пам’ятає, що почала співати вже з трьох років. І жоден виступ не обходився без її участі – звичайно, як і годиться для садочку, це були ролі сніжинок, снігурочок, квіточок і казкових героїв.
Батьки, які помітили захоплення дівчинки музикою, вирішили дати їй грунтовнішу освіту і в п’ять років купили для неї невеличкий акордеон. Перші ази музичної грамоти навчав старий єврей, який вчив грати дівчинку на слух. Пізніше її віддали до музичної школи, куди мама водила через всю вулицю Ольги Кобилянської і несла за нею важкий інструмент, який крихітна дитина ще не могла сама нести. Родина для п.Лариси завжди була і залишається дуже дорогим і важливим затишним острівцем в цьому суєтному світі.
Мама – Євгенія Константинівна, працювала головним бухгалтером комітету зі спорту обласної ради. На цій посаді вона була 37 років.Тато – відомий всім чернівчанам фотограф міської ради Володимир Борисов. Все своє свідоме життя, майже 50 років, працював викладачем фізкультури і спорту фінансового технікуму. Він організував і провів першу спартакіаду на Буковині в далекому 1947 році. Наприкінці 50-х років очолив комітет по спорту при міській раді. Під його керівництвом був збудований в нашому місті бассейн олімпійського рівня. А працюючи останні 18 років в міській раді, створив інформаційний архів, в якому зберігаються всі світлини подій, що відбувалися в місті.Сестра з родиною давно проживає в Запоріжжі.Чоловік Сергій Бєлов також був музикантом, людиною мистецтва. Вони дуже добре розуміли одне одного. В них народився синочок Андрій, якого дуже всі любили. Проте рання смерть чоловіка надто боляче обірвала їхнє сімейне щастя. П.Ларисі було всього 42 роки, коли чоловік, гастролюючи в Прибалтиці, відійшов у вічність. Жінка зібрала всю свою волю, мужність і мудрість, а також любов до життя, аби продовжувати жити і творити.
Вона прочитала надзвичайно зворушливі поетичні рядки «Розлука», які присвятила своєму чоловікові і на очах багатьох присутніх забриніла сльоза.
Неразжатая ладошка, а в ладошке –лучик, крошка,
Это всё что мне осталось от твоей любви.
Я ладонь не разжимала, лучик я не отпускала
Да, исполнение желаний, видно, счастье не для всех.
Я крылья опалила холодом разлуки
И что бы ввысь подняться, твои нужны мне руки.
Я в призрачное счастье поверила напрасно,
Оно ушло за солнцем и, как закат, погасло.
Мне так больно и обидно, и пускай всё лечит время,
Только сердце тихо плачет, вспоминая о потере,
Не споём мы наших песен, ты прости и я простила.
Есть вопросы – нет ответа. Всё. Я лучик отпустила…
Також вона виконала пісню, присвячену чоловікові, до якої сама написала слова і музику...
Син Андрій – мамина гордість і втіха нині проживає з родиною в Іспанії, в Каталонії.Пані Лариса завжди з нетерпінням поспішає до своїх рідних, де її з радістю чекають в гості найдорожчі люди, а насамперед онук Денис.
Батьки хоч і дуже любили донечку, проте з дитинства в родині було строге виховання. Для Лариси Володимирівни дуже важливе місце в житті мав батько – незаперчний авторитет у всіх життєвих ситуаціях. Він багато часу приділяв дочці, брав її із собою в поїздки, і все життя вона себе відчувала татовою донечкою. Бой ому можна було довірити найважливіші дівчачі таємниці. Вдома він зібрав велику бібліотеку, аби його обидві донечки виросли освіченими людьми. При тому все життя він сам дуже багато читав, літературу з мистецтва та музики зокрема. Батько зовсім недавно відійшов у вічність і п.Лариса на своєму концерті у філармонії виконала пісню, яку написала в його пам’ять. Дуже зворушливо прозвучала «Батькова криниця».І звичайно, що на зустрічі всі розповіді Лариси Володимирівни супроводжувались піснями, які в роки її молдодості були популярними шлягерами.
Потім була музична школа. Спочатку вона планувалась при музичному училищі, яке тоді очолював талановитий викладач та організатор, директор Леонід Рум’янцев. Але щось не склалося і школа була відкрита як вечірня, з чотирьохрічною формою навчання. Та за чотири роки учні опановували программу семилітньої школи. Вона давала дуже добру музичну підготовку..,. З неї вийшло багато відомих музикантів та співаків. Тепер це школа № 2.
Після закінченння музичної школи навчалася на хоровому диригентському відділенні музичного училища. Разом з нею в той час вчилися такі легендарні митці як Софія Ротару, Олена Кузнецова, Євген Савчук і багато інших людей з не менш знаковими іменами.
Тоді був створений знаменитий ансамбль «Марічка» під керівництвом легендарного Степана Сабадаша, якого заслужено вважають засновником естрадної пісні на Буковині. Саме він запросив виступати в складі ансамблю юну другокурсницю. Всі учасники цього колективу мали красиві голоси і добру професійну підготовку. Вимоги до учасниць були високі. Як вчитель Степан Олексійович був дуже вимогливим. Його фаховий підхід до вибору репертуару, розспівок, інтонаційного звучання за голосами приносили свої результати. Ансамбль «Марічка» мав неймовірний успіх і давав концерти на престижних столичних сценах Києва та Москви. Саме цю школу і життєві університети пройшла юна, талановита і дуже активна студентка Лариса Белова. І тому не дивно, що саме пісня «Марічка» С.Сабадаша прозвучала на цій зустрічі. Її співали всі присутні, адже вона є своєрідним гімном Буковини. На той час, на початку 60-х років, паралельно, при Будинку вчителя, було створено естрадний ансамбль «Юність», який очолив шановний Маестро музики Леонід Затуловський. Лариса прийшла в ансамбль солісткою і була першою виконавицею багатьох пісень Л. Затуловського. Свою розповідь про ті часи вона завершила ще одним пісенним подарунком - піснею «Казка» («Ходить бродить дощ осінній»), яку для неї написав Леонід Борисович.
Після закінчення музичного училища, її направили працювати в філармонію, в Буковинський народний ансамбль пісні і танцю під керівництвом Андрія Кушніренка. Проте сталося так, що в філармонії вона потрапила в естрадний оркестр «Буковина», який був щойно організований. Пані Лариса з теплотою згадувала свої виступи з надзвичано талановитими музикантами Буковини. А потім доля привела її в інший коллектив - запросили працювати в ВІА « Поют гитары». Гастролі, переїзди, автобуси, літаки, - все змінювалось з неймовірною швидкістю, як в калейдоскопі – Рига, Владивосток, Ташкент, Норільск, Якутія …. І всюди концерти, концерти, концерти…
Під час цих концертів вона мала щастя виступати і спілкуватися з такими знаменитостями, як Муслім Магомаєв, Микола Сліченко, Валерій Ободзінський, Махмуд Есамбаєв, Ніна Бродська,Дмитро Гнатюк, Микола Кондратюк і багатьма іншими. Це була неймовірно висока планка працювати поруч з такими виконавцями. З теплотою згадує Лариса вишукану та непідробну інтелігентність Мусліма Магомаєва: як він розмовляв, як поважав всіх, хто був поруч з ним, як всі захоплювались цими його рисами. Все- таки в мистецьких колах не часто доводилось зустрічати таких шляхетних митців. Його школу вона запам'ятала на все життя.
А життя йшло своїми шляхами. Аби отримати вищу освіту, вона рік провчилась в Івано-Франківському педінституті, потім подалась в Донецьку консерваторію на диригентський факультет, аби досконало опанувати майстерність виконання складних класичних та сучасних творів. Та доля ропозпорядилась так, що вони з чоловіком приїхали знов в Чернівці. Народився синочок Андрійко і про гастролі треба було забути. Але спів п.Лариса не полишала. Почала працювати солісткою в естрадному оркестрі при міському відділу культури, а згодом була запрошена в музичну школу № 2 викладачем музичної літератури і сольфеджіо, та керівником хору старших класів. Через декілька років прийшло запрошення на роботу із Запорізької філармонії. Там створювався ансамбль, який поєднував фольклорну та естрадну пісню. П.Лариса з чоловіком прийняли запрошення. Знову були концерти, гастролі ...
В кожному закуточку, куди тільки доля не закидала її , чи то мистецька, чи життєва, навіть не надовго, вона одразу намагалася створити неповторну атмосферу домашнього тепла і затишку. Лариса навіть на гастролі возила з собою унікальний чернівецький чай, про що знали всі артисти і завжди напрошувались в гості. Домашнє виховання і дивовижна атмосфера Чернівців – це вже залишилось з нею назавжди.
А потім життя знову внесло свої корективи …і вона повернулася в Чернівці. Тут разом із своїм вчителем і композитором Леонідом Затуловським створили музичну студію. Саме тоді вперше прозвучала пісня на слова Анатолія Добрянського «Мрії», музику до якої написав Леонід Борисович. Присутні мали рідкісну нагоду послухати цю пісню у виконанні пані Лариси.
Виступала вона і в камерному хорі під керівництвом Василя Галичанського, який був створений при обласній філармонії. Там був дуже високий виконавський рівень, там звучала духовна та світська класична музика, народна пісня та пропаганда творчості буковинських авторів. На зустрічі звучали пісні тих років, і серед них знаменита «Забудь печаль» Л.Затуловського та Т.Севернюк, а також інші популярні твори.
А потім доля знову зробила свій віраж і п.Лариса в 2002 році повернулася в Запоріжжя, де провела 7 років. Їй довелось доглядати свою стареньку маму. Правда, вона і в таких умовах не полишала займатися улюбленою справою – співати.
Але куди б доля не закидала, Лариса знову і знову повертається в Чернівці. І звичайно, до улюбленої праці. На цей раз пішла працювати вчителем музики в знамениту ЗОШ № 1. Але то ж треба знати неспокійну натуру п.Лариси. Вона не тільки займалася з дітьми, але й написала гімн для цієї легендарної школи.
І при тому були гастролі, виступи. І всюди вона вкладає душу, тому її супроводжує успіх. В 2003 році з оркестром Фельдмана їхала в Польщу, на фестиваль «Буковинські зустрічі», де здобула звання лауреата. В Гданську відбувся конкурс «Золотий голос». Вона представила на суд вибагливих слухачів вже дещо призабуту, але колись дуже популярну, пісню «Евридика», яка була сприйнята з непідробним захопленням. За це виконання вона отримала високу музичну відзнаку «Золотий голос».
А далі доля знову повела її з рідного міста – на цей раз уже європейськими містами та столицями.
За сімейними обставинами поїхала в Болгарію – і там вона створила ансамбль, в якому брали участь жінки поважного віку. До речі – всі болгарки, які співали і російські, і українські пісні.Потім перебралася в Іспанію, де також давала свої концерти за контрактом, і де її завжди чекали. Звичайно, що всюди, де б вона не виступала, то одразу вивчає мову і пісні тієї країни. Тому що людям завжди приємно чути виконавця, який співає пісні саме рідною їм мовою – це і повага до тих людей, і завжди приємно чути зрозумілі пісні.
Лариса Володимирівна виконує пісні на 15 мовах: українською, російською, румунською, ідиш, іврит, польською, грузинською, осетинською, болгарською, іспанською, італійською,, французькою, німецькою, вірменською, грецькою.
Особливе місце в репертуарі пані Лариси займають пісні, до яких вона сама написала музику і слова. І якщо музику творила ще з дитинства, то слова, як це й буває часто у творчих людей, писати почала у важкі хвилини свого життя. І всі вони є відображенням її життєвих моментів. В них є різні емоції: радість, надія і легкий смуток…Серед творів є романси і пісні для дітей. А нещодавно, під враженням від героїчних сторінок з життя запорізького козацтва, написала цикл пісень про Хортицю.
Тонкі струни її душі не оминули гірких подій сьогодення, що мають місце на Сході країни. В свій репертуар вона взяла пісню «Ніч», присвятивши її воїнам АТО ,вдовам та матерям наших солдатів.
Всі присутні купалися в щирих піснях, в добрій, невимушеній атмосфері, енергетиці . З хвилюванням і ностальгією слухали «Пісню про Чернівці» «Разьехались по свету…» адже відомо, що чернівчани не бувають колишніми...
Окремо хотілося б сказати про ставлення п.Лариси до сучасної музики. Як вона каже:« кожне покоління має своїх героїв і свої пісні. І нав’язувати свої вподобання неварто. Ми виросли на одній музиці, старше покоління на іншій, ці молоді люди мають свою музику. Вона їм подобається, вони живуть в цьому ритмі- це їх вибір. Але загальнолюдські цінності ще ніхто не відміняв. І, якщо знайти правильний підхід, то і ця молодь згодом буде слухати і Моцарта, і Вівальді, і Бетховена, можливо дещо в своїй інтерпретації. Згадала вона і про одне інтерв’ю. «Якось мене запитали, як я відношусь до того, що багато співаків почали співати так званим «живим звуком», не під фонограму, подаючи це як якесь геройство. Вибачте, а ми все життя співали «мертвим звуком»? В цьому і полягає професійність,- вміти співати наживо, кожен раз відточуючи свою майстерність. Але мені дуже прикро, що нині втрачається в сучасній пісні українська мелодійність і гармонія, які є душею української культури і музики».
Пані Лариса вміє інтригувати і дивувати своїх слухачів. І в книгозбірні під кінець зустрічі приберегла сюрприз, який вона назвала - «рояль в кустах». Такою несподіванкою стало для всіх те, що вона взяла в руки акордеон. Але при цьому згадала, як тато купив для неї цей доволі таки важкий, як для маленької п’ятирічної дівчинки, інструмент. Спочатку був маленький, потім трохи більший. І так він з нею всюди по життю ще з 1956 року. З ним вона об’їздила світи, виступала на багатьох сценах…і навіть на Говерлу несла на плечах, аби там звучала музика.
Вечір був затишний, трішки сумовитий, тому що пісні, які звучали в записах у виконанні Лариси Володимирівни,викликали приємні спогади про юність у присутніх чернівчан. Всі розповіді супроводжувались музикою, записами і світлинами того часу, тому присутні не раз поверталися разом з виконавицею в ті роки прекрасної безтурботної юності і поринали у щасливі і світлі спогади.
Впродовж довгої концертної діяльності пані Лариса отримувала престижні і дуже дорогі для неї мистецькі відзнаки. Серед них нагороди : лауреат міжнародних конкурсів естрадної пісні у Польщі, на фестивалях «Буковинські зустрічі», лауреат премії ім. І.Паторжинського за вокальну майстерність та ін.
Виступ в Голландії був дуже важливим і знаковим. Вона співала а capella українську народну пісню «Яка моя доля прекрасна», вона мала неймовірний успіх і Ларисі прийшлось повторити пісню чотири рази під шквал аплодисментів. На цьому престижному фестивалі «Романтик» вона отримала Гран-прі.Неодноразово була учасником престижних музичних фестивалів в Болгарії, де також відзначалася нагородами.
Як розповідає п. Лариса, вона ніколи не бігла за кар'єрою. Все, чим наділила її доля - приймала і за все дякувала, що у неї є.
Мистецька зустріч була святом для душі. А наприкінці п.Лариса шляхетно вклонилась всім гостям зворушеними поетичними рядками:
«Во мне звучали с детских лет
Напевы музыки чудесной!
Волшебной рампы яркий свет
Был неразрывно связан с песней.
И что бы ни произошло
Менялись только лишь напевы.
То было в музыке тепло,
То холод Снежной королевы!
И снова музыка во мне
Звучит на миг не умолкая,
И наяву и в дивном сне
Меня на пенье обрекая
Гитарой радостной поёт
То скрипкой жалобною плачет
Она во мне всю жизнь живёт
Да и не может быть иначе!
Судьба пыталась обломать
Потерями родных и близких,
На краю пропасти стоять
мне приходилось очень близко.
Но стержень жизненный всегда
был крепче стали и гранита,
Любая страшная беда
была о стержень тот разбита!
Я выхожу на сцену вновь,
к тебе- мой слушатель и зритель,
Неся безмерную любовь
в эту священную обитель!
И песни разные пою вам открывая свою душу!
Я вас люблю!
Благодарю, что вы пришли меня послушать!!!
Мистецька зустріч з музикою та співачкою і поетесою Ларисою Беловою
Проект, що репрезентує Україну світу
27.09.2018
Днями відвідав Чернівці і завітав в гості до Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського перекладач,засновник молодого київського видавництва «Pinzel» Іван Рябчій, який презентував в нашому місті книгу «Катя і принц Сіаму» про карколомну долю видатної юної українки, що стала дружиною принца Таїланду.
Книга Наріси Чакрабонґсе та Ейлін Гантер українською мовою у перекладі Леся та Ярини Белей щойно побачила світ.Кількома днями раніше презентація українського видання відбулась в Дипломатичній академії України за сприяння Міністерства закордонних справ України та Почесного Консульства Королівства Таїланду в Україні, де йшлося про матеріали та унікальні архівні документи, на яких, власне, книга побудована: щоденники, листи, фотографії, що містять цінні відомості з історії Сіаму та України.
Проект, що репрезентує Україну світу
Чотири роки тому, сидячи в київському кафе «Купідон», і будучи незадоволеними культурно - мистецьким життям, Іван Рябчій з ресторатором, меценатом і автором «Пейзажної алеї» в столиці - Федором Баландіним, вирішити створити мистецький фестиваль. «Буквально за кілька днів до цієї розмови ми спілкувались з Послом Франції, - розповідає Іван Рябчій, - і він сказав: «Чомусь в Україні ніхто не згадує ім’я Анни Київської, а це цікава історична постать, яка заслуговує на особливу увагу».
Сильна українська жінка, яка переїхала з процвітаючої Київської Русі в країну франків і стала дружиною Генріха І та народила йому трьох відомих світу дітей (один із синів став королем Франції Філіпом І, другий - провідником Хрестового походу, а донька - героїнею романів, і зокрема поеми українського письменника Олександра Ірванця), захопила Івана Рябчія. Тим паче, після перекладеної ним книги про Анну Київську, в окремих представників духовенства в Парижі з’явилась ідея канонізувати цю неординарну жінку, яка після смерті чоловіка не пішла в монастир, як це було прийнято робити в ті часи знаті, а вийшла заміж за барона Рауля Валуа де Крепі, щоб врятувати землі королівства.
Так почав накопичуватись перший матеріал для фестивалю, який отримав назву «Anne De Kiev Fest» і мав на меті підняти міжнародні культурно - мистецькі пласти, прославляючи Анну Ярославну та укріплюючи зв’язки між Україною та Францією. Але не обійшлось без курйозів. Іван Рябчій розповідає: «Робота над постаттю Анни Київської припала якраз на візит Володимира Путіна до Парижа. Коли він почав розповідати президенту Макрону: «це наша культура… «русская», з неї все почалося, - Еммануель Макрон у відповідь виправив його: «вона ж українська жінка». Можливо у цьому є і наша заслуга, бо з самого початку фестиваль Анни Київської - «Anne De Kiev Fest» відкривали посли Франції і наша співпраця була дуже тісною. Через звіти послів президент Франції володів інформацією. Знав що йшлося не про Росію і Францію, а про Київську Русь і про стосунки між Київською Руссю і країною франків, бо на той час землі франків ще не мали назви «Франція», її ще не існувало».
Перший фестиваль «Anne De Kiev Fest» проходив два дні в Софії Київській, де неодноразово бувала Анна Ярославна. Культурно – мистецькі матеріали, пов’язані з іменем Анни Київської, були репрезентовані як дорослим відвідувачам, так і дітям. Нині, завдяки цьому фестивальному проекту, відкрито пам’ятник Анні Ярославні у Києві на Львівській площі, де за її часів стояла Львівська брама, через яку Ярославна прямувала з Києва на Захід. Навколо пам’ятника Анни розбито сквер, який в рамках міжнародного проекту був відкритий разом з послами Бельгії, Швейцарії і Франції. Цьогоріч там висаджено молоді дерева спільно з посольствами Канади і Кіпру. Сквер прикрашають білі троянди Анни Київської, якими вона у свій час любувалась. Спеціальний сорт привезений із Франції. «Нині вже є навіть парфуми Анни Київської, - посміхаючись говорить Іван Рябчій. - Так склалось, що фестиваль набуває нового змісту, формуються його нові грані. Вже є в проекті кіносторінка фестивалю, живописна сторінка… Фестиваль «Anne De Kiev Fest» стає багатовекторним».
Коли в організаторів фестивалю почалися непорозуміння з видавцями, вони вирішили зайнятись ще й видавничою справою. Так, в кінці 2016 року, було засноване молоде київське видавництво «Пінзель», що мало на меті видавати продукцію пов’язану з фестивалем, який на той час уже переріс у міжнародний і охоплював чималу кількість країн: Швейцарію, Францію, Мексику, Індонезію…
Харизматична Анна Київська притягувала, як магніт, до себе інших відомих і мало відомих сильних жінок світу.
Якось після чергового відпочинку в Таїланді Федір Баландін привіз до Києва цікаву англомовну книжку про українку, якастала принцесою цієї країни. Через певний час домовився про зустріч з онукою героїні книги – авторкою англомовного видання - британською леді, бізнесвумен, яку у Бангкоку називали Її Високість, щоб отримати права на перевидання книги українською мовою.
Взявши на себе обов’язок розповідати нації про видатних жінок світу і в першу чергу про українок, видавництво «Pinzel»та «Anne De Kiev Fest» хотіло запропонувати познайомитись і нашим читачам з життям українки Катерини Десницької, яка стала принцесою Таїланду та розповісти історією незвичайного кохання, яке спалахнуло між принцем Сіаму Чакрабонґсе і юною киянкою на початку ХХ століття.
«На той час уже існував російський варіант цієї книги - «Катя и принц Сиама», - розповідає Іван Рибчій, - і треба сказати, що дипломатичні стосунки Таїланду з Росією вибудовувались через постать Катерини Десницької. Так само, як і в історії з Анною Київською, Катерина сприймалась в Таїланді як «русская девушка из Киева». Так сприймали її і леді Наріса Чакрабон зі своїм чоловіком - британським лордом, які мають нерухомість в Бангкоку та Лондоні. Після розмови з Федором Баландіним Наріса Чакрабонґсе зітхнула : «Вова мене дуже розчарував…» Вона виявилась єврооптимісткою, що виступала проти британського брексіту, який, вважала, відбувся під впливом Росії. Тому в знак протесту вона перестала туди їздити і дала добро на україномовну версію книги, яка нині вийшла в Україні».
Надто тривала спільна історія України і Росії сьогодні створює ситуацію, що нагадує боротьбу держав за особистості. В даному випадку - Анни Ярославни і принцеси Таїланду – Катерини Десницької. Російські версії історії про Катю називають її «русская девушка, ради которой принц Чакрабон отказался от многожонства». Український видавець Іван Рябчій стверджує, що російське видання «Катя и принц Сиама» відрізняється від українського видання «Катя і принц Сіаму». В першу чергу тим, що у ньому немає світлини, де киянка Катя позує фотографу в українському вбранні, що врешті - решт доводить її національність.
( витяг з україномовної версії книги «Катя і принц Сіаму»)
«Коли Чакрабонґсе заїхав у Київ першого липня вранці, принц, ніби вперше, побачив гарну дівчину, що зачарувала його, але не в ізоляції, як у Санкт – Петербурзі чи Бангкоку, а серед своїх рідних людей: дядьків, тіток, двоюрідних братів і сестер та друзів…»
Розбіжності у виданнях пояснюються біографічними сторінками героїні книги - королеви Таїланду.
Катерина Десницька народилась 26 квітня (9 травня) 1886 року в родині голови Луцького окружного суду Івана Степановича Десницького. Коли родина судді переїхала до Києва, Катерина, за однією з версій, шість років навчалася у найкращій в місті Фундуклеївській жіночій гімназії. Серед випускниць цього закладу були поетеса Анна Ахматова, співачка і дружина відомого художника Надія Забіла-Врубель, одна із засновниць жіночого руху в Україні Софія Русова та інші відомі особистості.
Після Київської гімназії, Катя подалася до брата в Петербург. Там вона освоїла курси сестер милосердя і разом з пересувним шпиталем потрапила на Далекий Схід. Їй довелось пережити фронтові будні російсько-японської війни і повернутись звідти живою та ще й з трьома бойовими нагородами, включаючи Георгіївський хрест за мужність.
Сага про кохання двох молодих людей із різних світів почалася на одному із балів, влаштованому на честь героїв війни. Українська красуня з пишним волоссям та гнучким станом впала у вічі молодому гвардійському гусару, який виявився згодом заморським принцем Чакрабонґсе.
Син Сіамського короля Рами V на той час закінчив імператорський Пажеський корпус і вступив до Академії Генштабу, однак щиро закохавшись з першого погляду в Катю, готовий був на будь - який відчайдушний вчинок.
Попри те, що Катя відповіла гусару взаємністю, їхнє кохання зустріло супротив з боку батька хлопця - Короля Сіаму Рами V. Не відступаючи від традицій і законів свого Королівства, Рама V не визнав обраницю хлопця і пригрозив викреслити свого сина із переліку спадкоємців, що згодом і зробив.
Лише після смерті Рами V, коли Королівський престол посів старший син Короля, було офіційно визнано шлюб Чакрабонґсе з європейкою. Таким чином Катерина, як дружина принца Таїланду, отримала титул принцеси Сіаму. Вона підкорила своїм шармом і вихованістю складний сіамський двір і вписалась в його середовище.
Дивовижну історію кохання азіата і європейки, тобто своїх бабусі і дідуся, написала їх онука - Принцеса Таїланду, Її Високість Наріса Чакрабонґсе. Як і її , так і читачів книги вразить шалений життєвий маршрут Катерини Десницької – Луцьк - Київ - Константинополь - Бангкок - Сінгапур - Пекін - Токіо - Монреаль - Лондон - Париж…Родинну сагу авторка виписала разом з британкою Ейлін Гантер. Книга стала надзвичайно популярною в Південно-Східній Азії та Великобританії через те, що дала відчути дух часу, в якому жила Катерина Десницька і зазирнути за лаштунки життя королівського двору Сіаму.
Перегортаючи сторінку за сторінкою книги у читача є шанс побачити постать цієї непересічної особистості в середовищі тогочасного Луцька, Києва, Бангкока, Парижа та інших міст світу. Порівняти із сучасним історичне середовище, побут, традиції, які оточували героїню, її родину, сучасників та її нащадків.
Катя,принц Чакрабонгсе і їхній син - принц Чула
Принц Чула і Лісба в день іхнього весілля, 30 вересня 1938 року
Під час презентації бестселера «Катя і принц Сіаму» видавцем Іваном Рябчієм також було представлено в Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського фрагмент виставки унікальних світлин “Катерина Таїландська”, що розповідає про життя Катерини Десницької та королівської родини. Повна версія виставки вперше була презентована у Національному музеї Тараса Шевченка в Києві. Дана частина виставки приїхала в Чернівці зі Львова. На світлинах зображене оточення Катерини. Треба відзначити, що українка потрапила в Таїланд в дуже складний для королівської родини час - період реформ. Згодом втратила чоловіка, переїхала в Париж, де і відійшла у вічність.
Попри захоплюючі життєві історії цих жінок, є ще одна важлива грань цього проекту,
що не залишить байдужим кожного українця -
гордість за своїх співвітчизниць.
«Ми і далі продовжуємо захоплюватись постатями сильних жінок. Черговою героїнею, яка увійшла в наш простір стала Фріда Кало,- каже Іван Рябчій, - ми віднайшли портрет Фріди роботи Андрія Єрмоленка і наразі налагодили стосунки з посольством Мексики…»
Фестиваль «Anne De Kiev Fest» перетворився в інституцію, яка вишукує українські культурні елементи та непересічні постаті в культурах та історіях інших країн і повертає їх в рідне лоно українського культурного простору. Її організатори сподіваються, що після щирих запросин, не лише консули європейських країн відвідають в Києві фест наступного року, а й мексиканці і Тайська принцеса Наріса Чакрабонґсе.
Підготувала Галина Мурмилюк
05.10.2018
В гостях у Муніципальної бібліотеки побувала знана українська письменниця,
авторка книг для дорослих та дітей, містична і загадкова львів’янка Галина Пагутяк.
Про неї український літератор і віце- президент Асоціації українських письменників Юрій Винничук якось написав, що вона увійшла в літературу зовсім не тими дверима, що входили інші письменники радянської доби, їй вдалось обійтися без творів, яких вимагала епоха, але вона зуміла читачам подарувати твори, яких вимагала душа.
Пряма, дуже вразлива і надзвичайно зворушлива, Галина Пагутяк почала свій письменницький шлях неочікувано навіть для себе, працюючи на фарфоровому заводі. Якось їй дещо наснилось і вона виклала це на папері та зрозуміла, що взмозі повторити це знову і знову. Так письменниця, пов’язавши себе з нічними містичними підказками, сторінку за сторінкою, виписала ціле десятикнижжя, яке побачило світ у львівському видавництві «Піраміда», відкривши читачам душу і багатогранний внутрішній світ письменниці. Ці видання вона презентувала в Чернівцях в Муніципальній бібліотеці Добрянського.
Прислуховуючись до свого внутрішнього голосу, вона одиноко мандрувала лісами, самостійно оглядаючи печери та скали, шукаючи там і знаходячи залишки древніх культур. Переборюючи власні страхи, прислухалась до знаків, які давала їй природа. Це допомагало письменниці абстрагуватись та відчути дух до язичницьких часів, коли людина залишалася сам на сам з природою, лякаючись та обожнюючи кожен її прояв. Робити це і нині допомагають письменниці відчуття, пережиті в дитинстві. Адже дитиною вона разом з батьками та двома сестрами мешкала в сільській місцевості, тому живий рослинний і тваринний світ, який її оточував, був дружнім і комфортним середовищем для неї.
Відчуваючи себе особливою, не такою як всі, дівчинка рідко тягнулась до гучних компаній, чого не дуже полюбляє і сьогодні. Натомість багато читала, бо батьки- вчителі скуповували багато книг. Вона «перелопатила» місцеву бібліотеку і кільканадцять разів перечитувала книгу «Робінзон Крузо». Каже: «Це є книга № 1 в моєму житті». Письменниця і нині вважає її книгою, яка мотивує її до пригод і пізнання.
Оскільки іграшок в дитинстві було мало, то разом з сестрами вони фантазували і влаштовували домашній театр. Про що читали, в те і бавились. На подвір’ї грали у «Фарбованого лиса», ховаючись у хліву, бігали наввипередки як Заєць та Іжак з Франкової казки.
Начитавшись історій про Робін Гуда, Галина - підліток, як хуліганистий хлопчак, натягувала тятиву лука і запускала стріли у своїх подруг - близняток, поки не потрапила своїй сестрі в лоба. Захоплена героєм книги, вона у 8 класі написала п’єсу "Робін Гуд", яку зіграли на шкільній сцені з однолітками. А потім і "Снігову королеву".
Але найвагоміший вплив на чутливе дівчисько справляли неймовірні розповіді односельців, що були далекими від реальності. Вони так глибоко засіли у свідомості малої дитини, що вона і сьогодні змальовує у своїх творах міфічні картини, в які віриш, втрачаючи здоровий глузд і відриваючись від реальності та переносячись в інший вимір. Недарма Юрій Винничук про самобутню українську письменницю, Лауреатку Шевченківської премії з літератури 2010 року написав: «Вона влетіла в наші домівки через димар». Щось магічне є присутнім у кожному її творі. Вона глибоко і талановито змальовує предмет зацікавленості, місцину і епоху, до яких торкається її око, серце і розум. Хоча керується завжди інтуїцією.
"На світі є дуже мало речей, яких неможливо уникнути. Наприклад, смерті чи беззахисності. Смерть можна полегшити надією на інше життя, беззахисність - надією на захист. Але у вічності ми беззахисні і смертні". Ці слова Галини Пагутяк можуть бути лейтмотивом до її книжки "Небесна кравчиня", хоча кожен її твір має власний ключ до прочитання. До "Книги беззахисності" з майбутнього десятикнижжя письменниці ввійшли повісті "Соловейко", "Гірчичне зерно" та "Небесна кравчиня", романи "Смітник Господа нашого" і "Біографія Леонтовича".
Ця книга відображає важкий шлях і вперту боротьбу беззахисної людської душі у нашому жорстокому світі. Книга авторкою подарована бібліотеці, її працівникам і читачам.
Її книги стають популярними, вона досліджує фольклор слов’янських народів, і захоплюється світом давніх шумерів. Зниклі цивілізації і невідомість, кілометри пройдених доріг і стежок у лісових хащах, дослідження наскальних малюнків, археологічних знахідок і дні проведені за роботою в бібліотеках - це будні, які формують все нове і нове дитя майстрині сучасної прози.
На зустрічі письменниця із захопленням розповідала присутнім ліцеїстам про свою книгу «Мій Близький і Далекий Схід» та шумерську культуру: «В шумерській мові, як і давній українській, я вважаю, була жіноча мова, чоловіча і дитяча. В українській Ви її знаєте, вона зникає з часом, а в шумерській законсервувалася. Там по різному називалися навіть боги, не говорячи уже про предмети і різнокореневі слова. До речі, «Епос про Гільгамеша» - шумерського царя, який за літописом правив приблизно у проміжку між 3000 та 2500 роками до Різдва Христового, присвячений Більгамешу - так називали його шумери, а Гільгамешем зробили його аккадці. Вони були менш цивілізованими, ніж шумери, однак більш войовничі,томузуміли не лише заволодіти шумерським світом, а й нав’язати шумерам свою мову. «Епос про Гільгамеша»- це одна з найстаріших літературних пам’яток світу. Вона написана шумерсько- аккадською мовою, хоча первісний варіант був шумерським. Хтось мені подарував навіть збережені шумерські гімни. Сьогодні в мене зібралась дома ціла бібліотека про знищену шумерську цивілізацію, яка мене дуже захоплює».
Розповіла письменниця підліткам і про села, які носять нині назву «Дуброва», «Діброва». Письменниця стверджує, що назва є свідченням того, що там колись росли священні дубові гаї. Потім на тому місці виросли села, а в лісистих горах залишились скелясті печери -храми, які досі не досліджено. «Там можна віднайти різні антропоморфні зображення і щось схоже на солярні знаки, - розповідає письменниця. - Уявіть, якщо це дійсно солярні знаки, то наші предки бачили сонце по - іншому ніж ми,- у вигляді каплі».
Жінка – дослідник, яка проходить в день 50 кілометрів, аналізуючи почуте і побачене, нагадує осучасненого кобзаря - філософа.
«Ми часто розмірковуємо над тим, як згубно впливає цивілізація на довкілля, погоджуючись з тим, що втрати неминучі. Значно рідше нас обходить негативний вплив суспільства на особистість: як воно ламає їй вдачу, ліпить з неї потрібну річ, привчаючи до думки, що бути товаром – почесно. Рано чи пізно це мало статись. Протестантизм був реакцією на всевладність інквізиції, звільнивши людину від прокляття нікчемності та приреченості, але для гідності – замало матеріальних статків. І досі людина не знає, для чого вона існує, куди йде. Ця невизначеність породжує для неї безліч варіантів і ще більше хибних думок, бо відомі лише ті. хто пройшли половину шляху й повернулись назад. Через оту невизначеність усе піддається сумніву. Адже, якщо ми дожили до сьогоднішнього дня, значить обрали вірний шлях…»
Витяг з книги Г. Пагутяк «Жорстокість існування».
Есеїстика та щоденникові записи Галини Пагутяк, які наповнюють дану книгу, відкривають читачу світ письменниці – філософа, що «ставить точний діагноз розвитку сучасного суспільства і, осмислюючи наболілі теми сьогодення, шукає шляхи порятунку людини від жорстокості і байдужості».
«Писар Східних Воріт Притулку» -письменниці прийшов уві сні. Так з’явився на світ цей містичний роман про абсолютний притулок для людини, з якого ніколи не виженуть і не виживуть. Роман написано в період, коли пані Галина працювала з біженцями. В книзі «Писар Східних Воріт Притулку» авторка розмірковує про місце, де можна людині віднайти абсолютний захист. Чи існує воно? «Писар Східних Воріт Притулку відчиняє кожному, хто потребує його, Писар Західних Воріт зачиняє двері за кожним, хто віднайшов у собі силу повернутись у світ людей», - пише авторка в анотації до своєї книги. Роман – утопію вважають формулою порятунку, метафорою освіченого серця, - тобто «є над чим замислитись…».
Про неї літературознавці пишуть, що за глибиною відтворення людських почуттів та національної автентичності її без вагання можна назвати спадкоємицею Ольги Кобилянської. За роман «Слуга з Добромиля» письменниця у 2009 році була відзначена Національною премією України
ім. Тараса Шевченка.
Витяг з книги про складність і драматичність світу: «Він дивиться на людей, яких неможливо вилікувати, бо душу лікує тільки інша душа. Рани закриваються, ніби двері. Їх не можна забити дошками навхрест. Вони відкриваються від кожного подуву вітру Історії чи навіть випадкового підслуханого слова…»
Вибрані твори Г. Пагутяк «Захід сонця в Урожі»відзначені австралійською літературною премією « «Айстра» як найкраще авторське видання в Україні 2007року.
Кандидатка філологічних наук Роксана Харчук назвала цю книгу власним літературним світом, який письменниця обмежила селом під назвою Уріж. «Уріж утратив будь-які зв’язки із реальністю, у ньому всі закони фізики недійсні. Уріж — це сон, примарний, чуттєвий світ, часто незрозумілий, інтуїтивний, зітканий з есхатологічних видінь і чарівних казок, зокрема, про давно померлу панну-молоду сумної вроди чи панну з жовтим волоссям, яка опівночі виходить із могили, щоб зустрітися зі своїм милим — паном у чорному костюмі із блискучими ґудзиками. Бачимо, як слід весільного поїзду із панною-молодою, зодягненою у старовинні строї, губиться десь край неба чи, може, на місяці. Письменниця зізнається — неспокійна душа цієї панни живе в її тілі.
Сновидіння, сни є основним сюжетотвірним елементом у творчості Г. Пагутяк. Зокрема, до її книжки «Захід сонця в Урожі» включено такі сновидні повісті, як «Кіт з потонулого будинку» і, звичайно, «Книга снів і пробуджень». У повісті-катастрофі «Кіт з потонулого будинку», побудованій на апокаліптичній візії нового всесвітнього потопу як кари за переступи людини й за її зневір’я, читач стає свідком того, що рятуються завжди не кращі, рятуються сильніші, кращих завжди приносять у жертву…Книжки Г. Пагутяк переважно гіркі, проте й у неї буває дім на сонячному острові посеред ріки у глухому поліському селі, де людина начебто почувається в безпеці. Ця безпека позірна, вона нагадує затишшя перед бурею: люди спинилися над прірвою й вдивляються в тумани невідомості. Авторка взялася за перо, щоб описати все, що відбувається й відбудеться з нею самою, а також із усіма нами. Саме так виник найцікавіший, на мій погляд, твір Г. Пагутяк «Книга снів і пробуджень», який можна назвати Одкровенням Пагутяк».
«Королівство» Галини Пагутяк - не то книга для дітей, не то для дорослих, в якій живуть перевертні, вовкулаки, привиди, відьми, вампіри і навіть кореспондент «посейбічних і потойбічних новин». Книга для тих, хто захоплюється сюрреалізмом і любить фентезі.
Властива письменниці фантастично-символічна манера письма і тяга до "вигаданого світу", містики, до безкінечних пошуків спасіння людської душі у жорстокому світі, - все це, кажуть літературознавці, прояви туги людини за Садом, що прослідковується в багатьох її творах.
Галину Пагутяк вважають письменницею нової генерації. Навіть за кордоном є сьогодні багато бажаючих познайомить з її творчістю. Тому планується переклад творів письменниці іноземними мовами.
Разом з письменницею приїхав до Чернівців видавець її творів Василь Габор( видавничий проект «Приватна колекція» Львівського видавництва «Піраміда»).Він презентував присутнім як цілу низку новинок видавництва, так і власні видання, серед яких
« Книга екзотичних снів та реальних подій», яка писалась продовж двох десятиліть та пережила два видання у 1999 та 2003 роках, що вже стали раритетними.Третє виходить до 50- літнього ювілею автора.
А також була представлена книга «Від Джойса до Чубая» - есеї, літературні розвідки та інтерв’ю, в яких йдеться про прозу нової генерації, літературно-мистецький Львів, літературні процеси на Закарпатті, західноукраїнський літературний дискурс 20-30х рр. ХХ століття, антологію «жіночої» прози та інше.
Увагу чернівчан привернула книга Софії Яблонської «Листи з Парижа. Листи з Китаю» про нашу землячку, яка довгий час проживала у Львові - письменницю Ірину Вільде.
Підготувала Галина Мурмилюк
Днями в Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського в рамках проекту «Культурний спадок і нащадки» відкрито виставку дитячих творчих робіт під назвою «Маленькі Чудеса».
Роботи виконі вихованцями студії творчості “ALI d’ARTE” Чернівецького міського палацу дітей та юнацтва під керівництвом Світлани Крачило. Автори виставлених робіт наразі знаходяться у віці, коли щиро віриться в дива, коли ми бачимо їх в кожній частинці Великого Світу. Та поки дитячі очі бачать ці дива, маленькі серця відчувають їх, а руки тим часом їх відтворюють. «Маленькі Чудеса», це виставка – знайомство з маленькими українцями та поляками, з їх дитячим світом реальності і фантазій. Виставка переконує, що через гру і творчість кожна дитина здатна будь – якого дорослого повернути в безтурботне дитинство, повернути йому віру в диво, навіяти йому яскраві і солодкі cпогади про казкові дні життя.
Колективна робота за мотивами творів Марії Приймаченко , діти 5-8 років ( інкрустація по пластиліну)
" Місто Музики,Моди та Морозива",Поліна Чорна,8 років
Колективна робота « Я у Вишиванці» , діти 4-7 років , інкрустація по пластиліну
Поряд з дитячими індивідуальними роботами в різних техніках, представлені зразки національного вбрання декоративних рушників, зразків орнаментів. Вони для дітей стали предметами натхнення, елементами пізнання своєї культури.
"Микола Києвський " (змішана техніка) Я - Україна" (олійні олівці),
Славко,8 років Юлія,10 років
Деякі з індивідуальних робіт були результатом вражень від занять з вивчення мистецтва італійського Відродження. Своєю щирістю та безпосередністю вони нагадують дорослим про красу яскравого дитячого світосприйняття.
Роботи маленьких чернівчан були представлені в 2016 році в Польщі, а пізніше мандрували Італією. Нині збагатившись роботами маленьких європейців повернулись до рідних Чернівців.
Підготувала Галина Мурмилюк.
22.03.2017
З нагоди Всесвітнього дня поезії в Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського відбулась творча зустріч з поетесою, Заслуженим діячем мистецтв України Тамарою Севернюк, яка в рамках своєї авторської програми «О, що то є - поезія землі» познайомила читачів бібліотеки з новими творчими доробками поета із Вижниці Віктора Максимчука.
Це нова презентована книга В. Максимчука «Дорогами життя», уже одинадцята книга в творчому арсеналі поета і письменника із Вижниччини.
…Що потрібно у житті людині ?
Мабудь, теплоту людських долонь.
Ще потрібна мамина усмішка
І надійне батьківське плесе.
Щастя в долі – Божого – хоч трішки,
Хай життя безстресово тече.
Хай постійно стеляться дороги
В мирні далі по своїй землі …
Ще хотів би хоч ковток вологи
Із криниці в рідному селі.
Тамара Севернюк після прочитання рукописів майбутньої книги охарактеризувала її так: «Простота , яка гріє… гріє душу і спонукає перегортати сторінку за сторінкою» і додала : «Постать Віктора Максимчука досить багатогранна – це видніється не лише з поезій, а й з журналістських публікацій, з редакційної роботи, з публіцистичних міркувань, особливо ж - безстрашною нагістю епістолярії - листування і у віршованій формі з відомими у буковинському ( і не тільки) краї людьми – письменниками Володимиром Михайловським, Василем Мельником, Василем Джураном, Тарасом Мельничуком, з дітьми, з колегами, трудівниками на рідній життєвій ниві».
Також Віктор Максимчук ознайомив присутніх з новим випуском поквартального літературно- мистецького та науково- освітнього журналу «Німчич», який виходить з серпня 2005 року. Після інтерв’ю з редактором журналу, яким є Віктор Петрович, поет і журналіст із Закарпаття Василь Кузан написав : «Чоловік одержимий справою, вірить у силу слова і невтомно трудиться над тим , щоб представники красного письменства із усіх куточків України мали свого читача і в рідному районному центрі, і в кожному селі Вижничини.»
Побачила світ нещодавно і книга В.Максимчука «Метеор над кадубом». Це книга - спогад присвячена незабутній пам’яті відомого буковинського журналіста і письменника Володимира Михайловського. На завершення зустрічі Віктор Максимчук зробив подарунок Муніципальній бібілотеці ім. А. Добрянського.
Наразі він є автором 11 книг, лауреатом літературних та літературно- мистецьких премій Георгія Гараса , Івана Бажанського, часопису «НІМЧИЧ», обласної літературної премії імені Дмитра Загула та ХV загальнонаціонального конкурсу «Українська мова - мова єднання». Віктор Петрович , як уже згадувалось раніше, є головним редактором часопису «НІМЧИЧ» та керівником клубу творчої інтелігенції Вижничини. Привітати В. Максимчука з творчим урожаєм прийшов відомий чернівецький бард Олександр Мадей, який подарував публіці кілька своїх улюблених пісень.
Співана поезія зацікавила не лише його, а й місцевих композиторів.В планах Віктора Максимчука підготувати і видати поетичну енциклопедію Вижниччини «Поезії грона розкішні», де буде вміщено літературні доробки 55 поетів Вижниччини другої половини ХХ ст. та початку ХХI століття. Віктор Максимчук переконаний, що ця книга буде цікавою не лише школярам на уроках літератури рідного краю.
Підготувала Галина Мурмилюк
25.09.2017
Речі, що супроводжували життя чернівчан від колекціонера Юрія Мисько та науковця Сергія Пивоварова.
Чернівецький колекціонер Юрій Михайлович Мисько та доктор історичних наук, заступник генерального директора з наукової роботи Києво – Печерської Лаври Сергій Пивоваров презентували в Муніципальній бібліотеці імені А. Добрянського історико – краєзнавчі нариси « Медальєрика і фалеристика Буковини».
У науково – популярному виданні розглядається минуле Буковинського краю через призму меморіальнихнастільних,нагородних медалей, значків і відзнак різних формувань, товариств і організацій, які діяли в регіоні з кінця XVIII століття до 40 -х років XX століття. В щойно виданій книзі акцентується увага на пам’ятках медальєрного мистецтва й об’єктах фалеристики як цінних історичних джерелах для висвітлення недостатньо вивчених та невідомих сторінок з історії Буковини. У книзі описані і класифіковані виявлені авторами екземпляри настільних медалей, нагород і значків пов’язаних з подіями у краї в період його входження до складу Австро- угорської імперії та королівської Румунії.
Автор книжки чернівчанин Юрій Мисько з колекціонуванням поєднав своє життя ще в студентські роки. У 1987 році Сергій Пивоваров привів його в Клуб нумізматів, який знаходився тоді в Чернівцях за адресою вул. Леніна, 11- нині вулиця Головна. «Тоді ми четверо – я, Ігор Чеховський , Сергій Пивоваров і Богдан Рідуш часто ходили після засідань Клубу у Молочний бар. Там нам готували розчинну каву, бо іншої в місті не було. І якщо вдавалось розмішати її так, щоб з’являлась пінка, то ми раділи цьому як діти і довго обговорювали за кавою хто які монети та старожитності де бачив та хто що про них знає. Так нас об’єднала зацікавленість краєзнавчим матеріалом», - розповідає Юрій Мисько.
Юрій Михайлович з дитячих років збирав різні речі. Але серйозно почав ставитись до справи уже будучи студентом історичного факультету Чернівецького університету. Колекціонувати монети, значки і медалі пов’язані з Буковиною та Чернівцями підштовхнули його розкопки давньоруського городища в Тернопільській області та знайомство під час розкопок з Сергієм Пивоваровим. Колекціонування виявилась не надто легкою справою. Колекціонери не дуже хотіли розлучатись зі своїми скарбами. Тому спочатку потрапляли до рук Юрія лише значки різних періодів радянської доби, і тільки згодом почав з’являтись колекційний матеріал австро - румунського періоду. Отримати інформацію про такі речі було доволі складно. Молоді нумізмати звертались за порадою до колекціонерів старшого покоління, однак в їхніх розповідях було більше легенд, домислів та догадок , ніж наукових обгрунтувань. Та після здобуття Україною Незалежності, були відкриті архіви і це стало в нагоді тодішнім молодим науковцям.
«Було можливим у бібліотеці замовити, до прикладу, часопис «Буковина» за роки австрійської доби і звідти черпати інформацію», - ділиться спогадами Сергій Пивоваров. - Потім почали з’являтись у місцевій пресі перші матеріали з науковими дослідженнями. В цьому напрямку активно працював Ігор Григорович Чеховський, колекціонер Василь Францович Білик , ну і я звичайно. Юрій Михайлович присвятив своє життя збору цих рідкісних речей, а я паралельно збирав дані і вів дослідження колекції. Коли експонатів колекції назбиралось чимало, а інформація про зібрані речі набрала критичної маси, ми вирішили видати книгу. Хоча сам задум з’явився тридцять років тому, коли я був молодим аспірантом, а Юрій Михайлович студентом, який захопився нумізматикою».
За словами авторів книги у виставленій колекції зібрано 90% існуючих медалей і знаків пов’язаних із історією Буковини і Чернівців. Ці матеріали настільки рідкісні, що навіть колекціонери їх не бачили. Юрій Михайлович стверджує, що сучасним колекціонерам було доступно до цього часу всього три відсотки, від того, що містить книга. Після виходу такого видання буковинські та чернівецькі скарби стануть доступні всім, хто забажає перегорнути сторінки цього розкішного кольорового фотоальбому.
Серед представлених в книзі знахідок – нумізматична колекція Садигурської монетарні 1772- 1773 років, медаль з нагодизаснування масонської ложі в 70 р. ХVIII cт. з профільним погруддям барона П.М. Гантерберга, медалі виготовлені до століття входження Буковини до Австро-угорської імперії та до відкриття Чернівецького університету, чернівецький театральний бінокль з футляром початку ХХ століття, керамічна тарілка «Вітання з Чернівців» кінця ХІХ століття, знаки «Чернівецького співочого товариства», «Чернівецького товариства катання на ковзанах», елементи одягу виготовлені в Чернівцях, печатки та багато інших унікальних речей.
«Мені жаль, що з життя пішли великі чернівчани, з якими мені довелось мати справу,- говорить Юрій Мисько. Був колись Іван Назарович Снігур, до якого я, як колекціонер, міг звернутись за порадою. Це був справжній знавець землі і людей… Був науковець і блискучий краєзнавець - Ігор Григорович Чеховський. Був професор Огуй Олександр Дмитрович, який працював на кафедрі іноземних мов Чернівецького університету. До них можна було підійти зі своєю знахідкою і вони могли надати мені наукову інформацію і розповісти про цей предмет його цікаву історію. А зараз практично немає до кого звертатись. Тепер молоді колекціонери почали звертатись до мене за підказками та консультаціями. Прикро, бо утворилась прогалина... Мабуть тому ми з Сергієм Володимировичем Пивоваровим вирішили випустити у світ книгу
« Медальєрика і фалеристика Буковини».
« Ми рік працювали над книгою. Доводилось це робити в інтернет – режимі, оскільки я зараз проживаю в Києві… Ми не змогли все висвітлити, розкрити, про все розповісти. Про одні предмети є більше інформації, про інші менше. Є такі речі, про які взагалі нічого не знаємо. Тому ми їх помістили в окремий розділ «Медалі і знаки, що вимагають досліджень», - говорить співавтор книги, доктор історичних наук Сергій Пивоваров.- Колекціонування медалей і значків на буковинську тематику в середовищі чернівчан зародилось ще в кінці ХІХ століття. Вже тоді в приватних колекціях місцевих землевласників, промисловців та державних і громадських діячів почали з’являтись настільні пам’ятні медалі, нагородні відзнаки, членські значки товариств та організацій. Багато з них отримали їх від місцевої влади чи були самі ініціаторами їх випуску. Тоді ж створюються і колекції з подібними експонатами у краєзнавчому музеї та університетському нумізматичному зібранні. Подальші події світових воєн призупинили створення колекцій та завдали їм непоправних втрат. У міжвоєнний період були зроблені перші кроки щодо класифікації пам’яток такого типу і з’явились перші їх наукові описи. Піонером у цій царині був відомий буковинський краєзнавець та колекціонер Р. Гассауер. У післявоєнний час захоплення колекціями відродилось в Чернівцях , а у 70 роках ХХ століття почали створюватись приватні колекції, в яких були представлені медалі і значки, пов’язані з минулим краю. У 1976 році було засновано місцеве товариство колекціонерів під головуванням Р.Й. Тхоржевського».
«Форзацом займався я особисто. – із захопленням розповідає Юрій Мисько. - Віднайшов давній ескіз 1872 року, який виготовлявся для співочого товариства. На ньому німецькою мовою красиво виведено: «Вільна пісне міцною стрічкою єднай нас в Буковині». Крім медалей , знаків , монет є багато цікавого документального друкованого матеріалу ,фотографій, предметів вжитку, акцій, тощо… ».
«Фалеристичні і нумізматичні джерела – це події, факти, історії людей, які допомагають змалювати колорит епохи - історичний момент, який з цієї сторони не було до сьогодні вивчено», - додає Сергій Пивоваров.
Науковець розповідає про Добринівські монети, які з’явились в Чернівцях в 50-70 роках ХІХ століття. В цей час в Добринівцях мешкав прогресивний поміщик Теодор Бухенталь. В нього першого на Буковині з’явився телефон та останні технічні розробки сільгоспмашин. Оскільки помістя Бухенталя знаходилось на території двох імперій – російської та австрійської, то поміщик умудрився випускати свої власні гроші – крейцери. Ними користувались його робітники, відвідуючи його власний магазин. Де друкував гроші поміщик невідомо, але успіх вони мали і чернівчани користувались цими крейцерами продовж двох десятиліть, а пізніше буковинки використовували їх як модні прикраси. Ось чому цікавим розділом книги є «Буковинські старожитності, що супроводжували життя мешканців краю у ті, вже такі далекі від нас часи». Вони містять багато цікавих історій про життя наших предків. Зокрема в цьому розділі можна віднайти велику кількість жетонів, якими чернівчани прикрашали своїх чотирилапих друзів. Жетони розповідають про те, що в австрійську і румунську добу господар мав зробити своїй собаці всі прививки і оплатити за собаку податок. Лише за таких умов йому видавався жетон для чотирилапого друга і він вільно міг гуляти зі своєю собакою на вулиці. Жетон видавався всього на рік. Якщо ж господар цього не робив, то собаку в будь - який момент могли стратити.
«Звичайно ж ми намагалися віднайти і найдавнішу медаль. І нею, як не дивно, виявилась медаль із зображенням Садигури. Якщо взяти реальну картину, то Чернівці ХVIII століття уявляли собою село з двома церквами. А в Садигурі на той час була вже мануфактура і маєток барона Садигурського. В Австрійській адміністрації тоді довго сперечались, що зробити столицею краю – Садигуру , чи Чернівці. Але перемогли Чернівці, бо лежали на основних торгових шляхах».
Тому ця книга не лише для колекціонерів нумізматів, а для широкого кола читачів.Вона стане в нагоді краєзнавцям, учителям, екскурсоводам, музейним працівникам, науковцям, студентству і всім тим, кого цікавить історія Чернівців та краю.
«Я з великим задоволенням працювала над цією книжкою, бо це була для мене в першу чергу самоосвіта. Я познайомилась з унікальними речами, і це найвища насолода для видавця," - підсумувала вищесказане Людмила Володимирівна Звенигородська, літературний редактор видавництва «ДрукАрт», завдячуючи якому науково – популярне видання « Медальєрика і фалеристика Буковини» побачило світ.
Автори ж сподіваються, що започаткована ними справа буде мати продовження, бо даний матеріал неодмінно стане поштовхом для подальших досліджень нашої минувшини.
На завершення зустрічі автори не лише подарували Муніципальній бібліотеці презентоване книгу, а й унікальне видання 1941 року –
Літературно – художній альманах «Вільна Буковина»
літературного об’єднання, яке функціонувало в 40 -х роках при редакції обласної газети «Радянська Буковина». В редколегію альманаху входила О. Кобилянська, Й. Лучицький, О. Носенко, С. Костецька.
В журналі вміщено статті про Державну хорову капелу «Буковина», старий буковинський фольклор, тогочасні поезії та уривки з прозових творів, а також листи Олени Пчілки до Ольги Кобилянської, народні перекази про Лук’яна Кобилицю, Ізидора Воробкевича, Є.І. Ярошинську, та інших відомих особистостей.
Присутні на презентації чернівчани довго розглядали, вивчали та обговорювали із авторами книги та колекціонерами унікальні скарби з приватних колекцій. Вони рідко потрапляють пересічному мешканцю на очі, не говорячи вже про те, що в цей день була можливість потримати їх в руках і в буквальному сенсі цього слова власними руками доторкнутись до історії та почути від власників захоплюючі розповіді про кожну знахідку. Їх увагу зумів відволікти хіба що Ігор Михайлович Мисько, який виконав дві власні патріотичні пісні на вірші свого рідного брата Юрія Михайловича Мисько.
Підготувала Галина Мурмилюк.
Речі, що супроводжували життя чернівчан від колекціонера Юрія Мисько та науковця Сергія Пивоварова.
Зустріч-інтерв’ю з істориком, політологом, публіцистом Ігорем Буркутом та доцентом кафедри історії нового та новітнього часу ЧНУ ім. Федьковича Андрієм Мінаєвим
7.08.2017 р.
В Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського в рамках авторської програми Ігоря Буркута «Інтелектуальне життя Чернівців продовжується…» відбулась зустріч з доцентом кафедри історії нового та новітнього часу Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича Андрієм Мінаєвим. З огляду на присутність гостя, котрий присвятив своє наукове дослідження, зокрема, вивченню процесів, що відбувалися в країнах Західної Європи та США після Другої світової війни, на зустрічі йшла мова про проблемні питання сучасності, пов’язані з молодіжними рухами та протестами, в тому числі і з Революцією Гідності. Насамперед, у центрі уваги опинилась тема кандидатської дисертації Андрія Мінаєва – молодіжний протест 60-х рр. ХХ ст. Ігор Буркут відзначив, що, ознайомившись свого часу із дослідженнями молодого історика, відкрив для себе не лише перспективного науковця, але й складну тему для досліджень, що стосується проблем цілого покоління - це спалах молодіжної активності, який мав місце майже в п’ятдесяти країнах світу.
Власне, як представник колишньої молодіжної генерації радянських часів, Ігор Буркут зізнається, що радянська молодь в той час «намагалася щось зробити, але не змогла, на відміну від польських, чеських та югославських друзів». Крім того, Ігор Григорович, враховуючи зроблений в ході дискусії висновок – «молодіжна активність проявляється циклічно», переконаний, що дослідження А. Мінаєва для нас і сьогодні є актуальними, адже, за словами істориків, подібна циклічність простежується і в розвитку молодіжного руху України, починаючи з 90 -х років. Наприкінці 90-х Управління у справах дітей та молоді ЧОДА організовувало круглий стіл з питань молодіжних рухів. Андрій Мінаєв, який тоді щойно закінчив історичний факультет ЧНУ, зробив спробу застосувати «схему циклічного чергування трьох поколінь» на розвиток рухів в Україні.
Це була його перша спроба зробити науковий прогноз. Андрій Мінаєв про особливості протестів розповідає наступне:
По-перше, молодіжний протестний рух 60-х мав свою унікальність. Він не збігався з тим, що писали радянські суспільствознавці та ідеологи (зокрема, і Геннадій Янаєв, який згодом став віце-президентом СРСР). Цей рух не підпадав під класовий аналіз і ідеологію марксизму - ленінізму. Учасники протесту користувались лівою термінологію, говорили про буржуазію та пролетаріат, але самі під ці класові категорії не дуже підпадали. Радянські ж суспільствознавці відносили їх до дрібної буржуазії (а туди, власне, відносили всіх тих, хто не належав ні до буржуазії, ні до пролетаріату). Не підпадали вони й під традиційні рухи, такі, як робітничий чи селянський.
По – друге, протест відбувався в умовах бурхливого росту економіки та й учасники були далеко не з бідних верств. До прикладу, в Америці це були діти міністрів, начальника поліції, сенаторів, Рокфеллера і т.ін. По – третє, особливість руху полягала в тому, що він припав на період гострого зламу в західному соціумі, коли на зміну індустріальному почало приходити постіндустріальне суспільство. Це призвело до кардинальних змін соціальної структури суспільства, від яких почала потерпати інтелігенція, що відносилась до середнього класу. Зокрема йдеться про гуманітаріїв - інтелігенцію, яка не змогла знайти місце в нових умовах (адже суспільству були потрібні вже не гуманітарії, а менеджери, технарі, комп’ютерники і т.ін.). Тому протест ідейний збігся у часі з соціальними змінами, які тоді відбувались.
Ігор Буркут проводить авторську програму в муніципальній бібліотеці не вперше, тому вже традиційно щоразу повертає гостя до процесів та явищ, які мають місце в Україні. Він говорить про минуле, яке чомусь перегукується з сьогоденням :
«Є цікава думка, - каже Ігор Григорович, - про надлишок «перевиробництва» філологів , істориків , філософів, політологів, економістів. Їх дешево готувати, але при цьому була й інформація, що не кожен з них знайде роботу до кінця життя свого покоління. І була така точка зору, що вони саме тому і вийшли на паризькі вулиці будувати барикади».
Андрій Мінаєв стверджує, що протести підтримували діти післявоєнного «бебі – буму», адже тоді відбувався демографічний вибух, до якого система вищої освіти не могла призвичаїтись. Якнайбільше батьків хотіли дати своїм дітям вищу освіту, самі молоді люди теж хотіли її отримати, в той час, як, власне, система освіти залишалась консервативною. Невдовзі в ній почались реформи, але з перегинами. Вони не змогли задовільнити той попит, який виник у суспільстві. «Мені імпонує точка зору, що молодіжний протест був типовою «революцією очікувань», - каже Андрій Мінаєв. - Тобто в суспільстві виникли певні очікування, які ні влада, ні верхівка суспільства з певних об’єктивних та суб’єктивних причин не змогли задовільнити».Тому він робить ще один висновок:
Подібні масові протести і подібні революції відбуваються не тоді, коли скрута у суспільстві, а тоді, коли почався рух до цілей, яке ставить перед собою суспільство і - раптово припинився. «Ніби гірський потік наштовхнувся на перешкоду, і цей гірський потік зносить на своєму шляху все, - пояснює науковець. - Про обидві наші революції можна говорити, як про реалізацію такого перебігу подій.Доба 60-х рр. цікава ще й тим, - продовжує він, - що це доба формування сучасного суспільства, доба «холодної війни», доба завершення процесів глобалізації, розпаду колоніальної системи. Загалом період новітньої історії, на мій погляд, є певним синтезом всієї попередньої історії розвитку людства».
На зустрічі в Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського чернівецький бард Олександр Мадей виконав пісню на вірш Андрія Мінаєва «Предчуствие», назвавши його поезію глибоко філософською. Ці поетичні рядки автор написав у вересні 2014 року, присвятивши їх подіям в Україні.
«Інтелектуальне життя Чернівців продовжується …» - проект Ігоря Григоровича Буркута та Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянского створений, зокрема, і для того, щоб протидіяти явищам у суспільстві, які несуть в собі загрозу. Адже авторитетний історик і дослідник політичних проблем Ігор Буркут завжди ділиться із слухачами та глядачами науково - обгрунтованими, об’єктивними висновками, а нерідко дає і практичні рекомендації.
"Війна іде - а мозок працює, серце працює, - інтелектуальне життя Чернівців продовжується ..."
Ігор Буркут.
Огляд підготувала Галина Мурмилюк
6.07.2017
«Горіхове дерево» Марти Блум
повертається додому.
У Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського відбулася презентація книги «Горіхове дерево» нашої землячки Марти Блум, яка в силу складних історичних подій ХХ століття потрапила до Канади.
Презентована книга побачила світ у місцевому видавництві «Друк Арт» у 2017 році, завдяки Чернівецькій міській програміпідтримки книговидання імені бургомістра Антона Кохановського.Рукопис українською мовою передав свого часу у фонди Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського поет Микола Бучко. Саме за його порадою книгу було перекладено з англійської мови на українську. Наша землячка Леся Будна, яка нині мешкає в Канаді, зробила цей україномовний переклад англомовного оригіналу, а її мати - чернівецька журналістка Надія Будна, стала редактором україномовної версії книги «Горіхове дерево». Всі ці люди подарували чернівчанам можливість побачити картини рідного міста минулого століття.
Леся Щербанюк:
«Ця історія покрита багаторічною таємницею… Марта хотіла повернутись в Чернівці і вона це зробила з допомогою книги.
У 2013 році я приїхала до Миколи Бучка. Він попередньо зателефонував і попросив мене забрати в нього книги української діаспори в Румунії. Сказав, що вони в бібліотеці краще працюватимуть… Всього пакет рідкісних, вартісних книжок, але раптом згадав: «Почекай, я віддам і цю папку. Нехай краще полежить в бібліотеці. Ось це переклад українською Марти Блум.Колись його робила Леся Будна».
Років два рукописи лежали в бібліотеці і чекали свого часу.
На той час в Муніципальній вже були книги Марти Блум англійською мовою у фонді Петера Деманта. Він все життя ретельно збирав книги, що стосувалося Чернівців. Причому різними мовами: англійською, німецькою, румунською…
"В Муніципальній був англомовний оригінал книги «Горіхове дерево»,- продовжує Леся Щербанюк.- І коли з’явилась така можливість, як Чернівецька міська програма підтримки книговидання Антона Кохановського,метою якої була популяризація культурної спадщини і видання книг про місто та її мешканців, ми подали це видання на конкурс і члени експертної ради підтримали видання українською мовою. Коли книга вже була готова до друку, я сказала Ларисі Хомич, що можна вже буде потішити Миколу Бучка. А вона відповіла, що зробимо це тоді, коли книга вийде. Однак Микола Бучко не дочекався цього моменту – не дожив. Але і зараз залишається разом з нами своєю духовною творчою працею».
Леся Будна взялась черговий раз за переклад книги «Горіхове дерево», яким займалась в роки навчання в університеті. Чимало зусиль доклала до редагування книги і її мати - чернівецька журналістка Надія Петрівна Будна. В процесі роботи їй довелось користуватись довідковою літературою та великою кількістю словників, щоб, «як в старі добрі часи, кожне слово стояло на своєму місці», - зауважила Леся Щербанюк.
Надія Будна :
«Ця книга, перекладена 20 років назад, в Чернівці поверталась дуже довго.
До моєї доньки Лесі Будної звернувся Микола Бучко і повідомив, що до нього приїхав друг із Канади і просить знайтилюдину, яка б змогла перекласти книги Марти Блум. На той час донька працювала на двох роботах, в неї була маленька дитина, однак вона взялась за цю справу. Перекладала ночами та у вихідні. Але коли переклад був готовий канадієць зник. Рукописи залишились у Миколи Бучка, а книга так і не побачила світ».
Донька Надії Будної переїхала до Канади і процес з видавництвом книги зупинився. Його рік тому оживила Леся Щербанюк, сказавши якось журналістці чарівні слова: «Давай зробимо так, щоб книга вийшла». Муніципалітет виділяв кошти на видавництво книг про Чернівці. Маховик був запущений знову… Леся Будна в Канаді почала відшукувати людей, які зможуть надати дозвіл на видавництво книги українською.
«Але з’ясувалось,- розповідає Надія Будна, - що Марта Блум і її чоловік померли. У них було двоє дітей: донька і син, але їх нестало теж. А онуків у них не було. Леся Будна звернулась в Канаді до видавництва, яке випускало англомовні версії книг Марти Блум. Там їй сказали, що це можливо зробити за досить великі кошти. Тоді дочка звернулась до української та єврейської діаспори, щоб допомогли віднайти людей, які б були причетні до Марти Блум. Вдалось відшукати її подругу Керол Аркус, якій Марта Блум дала дозвіл на перевидання своїх книг. Вона ж написала передмову до книжки «Горіхове дерево», а Лесі передала фотографії , що і нині розміщено в книзі та інтерв’ю Марти Блум на цілих сто сторінок, яке довелось коротити».
Минуло багато років поки книжка побачила світ. Леся Будна подарувала свій український переклад англомовногооригіналу місту так само, як Марта Блум подарувала «Горіхове дерево» Чернівцям та чернівчанам.
В книзі «Горіхове Дерево» Марта Блум описує події, які сколихнули у 30 – 40 -х роках минулого століття весь світ – Другу світову війну. Події відбуваються в Чернівцях, де в пекельні воєнні будні втягнуте все населення міста. І немало жодного значення, хто яку мав освіту та матеріальні статки, якою мовою розмовляв – німецькою, румунською, ідиш чи українською…
Марта Блум народилась в заможній єврейській родині в районі Митрополичої Резиденції в збудованому дідусем будинку. Батько Авраам Гутман був власником фармацевтичної лабораторії та аптеки, тому забезпечив доньці гарну освіту. Марта володіла шістьма мовами, любила музику та співи, які культивувались в родині, але за порадою батька обрала професійний шлях фармацевта, що надалі врятувало їй та її родині життя.
Після того, як німецька армія увійшла в Чернівці, сім’я Марти Блум, як і більшість євреїв, потрапила в гетто. Згодом під дулом німецького автомата вони опинились в німецьких лабораторіях, де вона з батьком готувала знеболююче для поранених німецьких солдатів. Згодом Марті вдалось вирватись з Чернівців до Бухаресту. Ховаючись в туалеті потягу вона писала записку своєму чоловіку Річарду. Всього три слова – «Шукай мене в Бухаресті», і ніяких підписів та адрес. Якимось дивом папірець дістався Річарда і він, продемонструвавши своє кохання, віднайшов дружину в Румунії. В Бухаресті у родини Блум народилась донечка Айрін, а через кілька років Марта з сім’єю переїхала спочатку до Ізраїлю, а далі в Саскатун в Канаді, де і прожила більшу частину свого життя. Продовж цілого десятиліття жінка їздила провінцією Саскачеван і розповідала людям про жахіття, які довелось пережити їй і багатьом іншим людям під час війни. За цю роботу вона навіть отримала нагороду від канадського уряду. Пізніше її розповіді вилились в книгу «Горіхове дерево», за яку вже немолода Марта отримала дві літературних премії. Ще згодом побачили світ її збірка оповідань «Діти з паперу» та роман «Аптекар».
Сергій Воронцов, який був модератором презентації книги «Горіхове дерево», оскільки ще в 2011-12 роках почав писатистатті про неї, зауважив: «Мені здається, що «препарувати» Марту Блум досить важливо для того, щоб люди справді почали цінувати саме людське, а не політичне.
Європейці пройшли через катастрофу Другої Світової війни і прийшли до мультикультурності та толерантності, бо на той час вони були всі перемішані. Майже вся Європа уявляла собою тоді табір біженців. Їх толерантність і полікультурність народилась саме із цього пекла. Ми мусимо це пам’ятати.
Європа дошукувала причини цієї катастрофи на відміну від нашої пострадянської території. Ми не каялись у своїх гріхах, не шукали причин, які боляче по нас вдарили. Ми шукали заможності та благополуччя. Однак не думали, що благополуччя базується на якихось певних принципах. Насамперед варто повернутись до них. До того, що людина має дотримуватись загальнолюдських цінностей: взаємоповаги, уваги до культури, готовності до діалогу попри всякі обставини.
Марта Блум несе це, можна сказати, в крові. Її історія надзвичайно драматична і повчальна. До того ж вона близька нам, бо ця людина жила на тих вулицях, по яких ми зараз з вами ходимо. Власне сама Марта Блум дещо захоплювалась комуністичними ідеями, оскільки це було нормально для молодої передової буковинської і європейської інтелігенції тих часів. І вважалось, що якщо ти порядна, освічена людина, то не бути лівим це було просто соромно. Я думаю, що і зараз ми можливо розділяємо якісь помилкові ідеї, саме через моду, не зважаючи на певну реальність, яка суперечить цим ідеям. Парадокс в тому, що так, чи інакше, але люди вітали радянські війська з тим, щоб через рік поїхати до Сибіру і жити в засланні, будучи відправленими цією ж таки радянською владою. Так в історії бувало досить часто, і це підкреслює Марта Блум у своїй книзі,- люди з великим ентузіазмом іноді зустрічали те, що несло їм зло і навіть смерть.
Крім того в основних меседжах книги йдеться про те, що в тридцяті роки Румунія, як і більшість європейських країн, переживала патріотичний підйом. Зараз ми задаємо питання, чому вони нині такі полікультурні, толерантні і т. д., бо не знаємо передісторії.
А вони вже бачили і пережили цей патріотизм, показові політичні любові до батьківщини, «шапкозакидування» і ігнорування реальністю, які закінчились повним розвалом Європи і руйнацією. Тому найголовніше,я повторюсь, на мій погляд, для людини – відчуття реальності і почуття поваги до ближнього, а також прагнення до діалогу. Це вже з’явилось в Україні , але його ще мало. І цей поштовх європейський від нашої землячки Марти Блум не буде сьогодні зайвим.
Зустріч з Мартою Блум – це зустріч з красою людини, яка змогла пройти через пекло і залишилась людиною. Це повернення європейської літератури до Чернівців, які прагнуть стати Європою."
Лариса Хомич:
«Ті під’їзди біля горіхового дерева для мене близькі, бо там жив однокласник, а поруч однокласниця, там я бувала у гостях. Мені здавалось це частина моєї біографії. В певних місцях я плакала. Це книга, до яких повертаються…
Мені здається , що до Марти Блум треба ставитись не лише як до краєзнавчої літератури, - це література художня… Ми радіємо, коли описується знайомий квартал, де ми бували, чи буваємо зараз. Але це не те, що зустрічаємо в Петера Деманта. Він більш конкретний і навіть топографічний. А тут література… Все, що вона описує наповнене конкретикою речей, поглядів, стосунків… І порцеляна описується, і скатертина дамастова, яка стелиться на стіл, чашечка, виделочка, під’їзд, будинок… І в цьому, у конкретних речах і подіях з’являється містика. Яка? До прикладу,- щасливі повороти, коли Людмила Буніна трапляється на шляху і рятує родину, коли німецький офіцер – лікар допомагає сім’ї Марти. Чи взяти той момент, коли вони з нічого виготовляють ліки і знеболюючі. Це наші чернівчани… Які вони були талановиті хіміки. Так з конкретних речей, слів, фраз народжується містика Чернівців і поезія твору літературного».
Отримавши у 2016 році листа від Муніципальної бібліотеки А. Добрянського Керол Аркус радісно вигукнула: «… у місті дитинства та юності Марти стараннями муніципалітету і мера намагаються відновити історичну пам’ять про його мешканців…»«Горіхове Дерево» Марти Блум – є справді своєрідним дослідженням життя людини, яка народилась в епоху Австро–Угорської імперії, відчула смак румунської, радянської влади, фашистської Німеччини. Це 300 сторінок нацистських жахів, моторошного чернівецького підземелля, світлих дитячих та юнацьких спогадів про рідне місто, не завжди інтелігентної життєвої енергії та еротизму. Книга це ще й світлини з родинного архіву Марти Блум та її інтерв’ю, які спонукають до вивчення історії, переосмислення далеких подій і сьогодення...
Підготувала Галина Мурмилюк
П’ятниця, 26 травня 2017 року
«Люблю любити любов» - творча зустріч з письменницею
Софією Майданською.
В рамках першого Чернівецького обласного книжкового фестивалю «БукФест» в Муніципальну бібліотеку ім. А.Добрянського завітала гостя зі столиці, українська письменниця - есеїстка, поетеса, драматург, режисер та публіцист - чернівчанка Софія Василівна Майданська.
Оскільки основним завданням фестивалю була популяризація книг, то під час творчої зустрічі з чернівецькими читачамиСофія Василівна презентувала свою нову книжку «Люблю любити любов». До нового збірника Софії Майданської увійшли статті та останні есеї письменниці.
Герої Майданської жили в різні часи : епоху козацьких вольностей і непорушного самодержавства, в період «шестидесятників» і фатальних голодних тридцятих років, окремі з них наші сучасники. В однойменній статті «Люблю любити любов» авторка розкрила природу почуття в житті і творчості своєї славетної землячки - Ірини Вільде, чиї слова використала для назви презентованої книги. В роботі «Я нічим не відрізняюся від сонця» Софія Василівна розповідає про скульптора, доктора медицини Опанаса Шевчукевича, який щороку приїжджав з дружиною на відпочинок до Віженки, оповитої «дзвоном ізворів та опришківськими легендами».
В есе «Літописець» Софія Майданська показала долю композитора Валерія Кікти родом із Донецької Володимирівки, якого за імперською традицію «определят» у Москву до хору хлопчиків. Згодом він, одержавши високі характеристики Д. Шостаковича, ввійде до першої десятки сучасних московських композиторів. І лише через багато років у Кікти проснеться ностальгія за рідною землею та предками.
У збірник есеїв увійшла стаття і про чернівчанина Олега Любківського. Письменницю художник вразив тим, що віднаходить уламки минулого міста і поетично відтворює в своїх картинах фрагменти старих Чернівців.
«На аркушах, де наче у дзеркалі відбилося обличчя невеликого міста Чернівців та його околиць, ми прочитує драму народу, драму культури всіх земель України. Чернівці називають столицею Буковини і воно, за своїм розташуванням, напрочуд нагадує Київ, тільки в мініатюрі: ті ж високі пагорби, вкриті перелісками, парками і садками, річка Прут біля підніжжя чернівецьких гір, а на протилежному березі замість Русанівки – знаменита Садгора, омріяна й оспівана Паулем Циланом та Розою Ауслендер».
Софія Майданська не оминула своєю увагою у книзі і культурні товариства на Буковині, і родину Кобринських.
З читачами із Садгори Софія Василівна довго обговорювала об’єкти туристичного маршруту Садгорою та ділися своїми спогадами про окремі об’єкти передмістя, адже ця місцина є малою батьківщиною Софії Василівни, місцем її дитинства.
На завершення зустрічі Софія Майданська читала присутнім зі свого блокнота нові вірші присвячені садгірцям.
У родини Майданських є в житті знакові люди, події і місця. Зокрема бабуся Софії Василівни особисто знала Ольгу Кобилянську. Тому Софія Майданська сьогодні працює над тим, аби видати спогади бабусі, мами і власне свої.
Підготувала Галина Мурмилюк.
Зустріч з письменником О.Балабко
Вівторок, 4 квітня 2017 року
З меседжем «Коцюбинський повертається ...» до Муніципальної бібліотеки ім. Добрянського завітав киянин Олександр Балабко – публіцист, прозаїк, поет, драматург, голова журі секції “Літературна творчість” Малої академії наук України. Він віднедавна має приязнь до Чернівців, адже у Чернівецькому видавництві «Букрек» киянин видавав свої книги : «Київ, Іринінська, Лифарям…Повість за листами митця» - про видатного танцівника і хореографа ХХ століття киянина Сергія Лифаря, який майже тридцять років очолював балет Гранд Опера у Парижі та другу книгу «Рай і Пекло Коцюбинського». Останнє біографічне дослідження автор представляє коротко: «… книга про те як, вирвавшись з провінційного Чернігова Михайло Михайлович Коцюбинський потрапляє до літературної Мекки ХХ століття...» з надією відпочити і поправити своє здоров’я. Та Мекка (острів Капрі) дарує йому не лише «райську насолоду», а й « пекельні муки».
Олександр Балабко став відомим широкому колу читачів саме завдяки своїм детальним дослідженням творчого шляху відомих особистостей в літературі та мистецтві. Спочатку окремі його матеріали друкувались в київських газетах та журналах, і лише згодом світ побачили як окремі видання. І це не випадково, адже Олександр Васильович закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка і довгий час працював в редакціях газет «Культура і життя» , «Край», «Людина і влада» , «Вечірній Київ».
Своїми повістями “Римське щастя Миколи Гоголя”, “Острів Капрі: відкриття Коцюбинського”, “Володимир Винниченко: забута могила в Провансі” (2005-2006 рр.) він започаткував цикл повістей, есе і нарисів “Стежками українців у світах”. Саме про них йшла розмова під час зустрічі у бібліотеці. Письменник розповідав про свою працю над цими книгами, читав окремі новели, озвучував фрагменти своїх прозових творів.
Свій виступ перед читацькою аудиторією доповнював відеокліпами пісень, в яких його співана поезія тісно перепліталась з краєвидами Франції, Італії та іншими місцями, котрі відвідували герої його досліджень. Олександр Васильович пишається тим, що присвятив рядки своєї поезії – Гоголю, Коцюбинському та Вертинському.
Письменник – мандрівник Олександр Балабко про геров своїх книг:
«В Римі, Флоренції, в Неаполі, на острові Капрі мені здавалось, що ота стежечка в парку римської вілли Боргезе ще не прочахла від дрібненьких слідів замріяного Миколи Васильовича, як по ній розгонистою ходою крокує Михайло Михайлович… вони в Італії не лише одними стежками ходили, тими самими творіннями епохи Відродження милувалися, а й тут, серед вічного літа, сповненого пісень і квітів, творили в ім’я розвою української нації. Могутній голос Гоголя свого часу всю Європу змусив замилуватися Україною й водночас – захопитися безстрашними лицарями її в боротьбі за волю. Естафету цю від Гоголя і його спадкоємців на початку вже наступного століття із честю перейняв Коцюбинський, перекладений всіма найпоширенішими мовами Європи.»
У 2007 р. побачила світ ще одна книга Олександра Балабка – повість про французьку художницю українського походження, Марію Башкирцеву в Ніцці “Променад з мадемуазель Марі” та П’єса “Сон Марії Башкирцевої» про авторку знаменитого Щоденника, який вона писала з п’ятнадцяти років.
Наразі Олександр Васильович видав скорочений, за його словами «медійний» варіант повісті “Сміх над вогнем. Життя і смерть Миколи Гоголя», в якій детально виписує біографічні моменти з життя самого Гоголя та його родини. Ця книга побачила світ у Києві наприкінці 2016 року. А тепер письменник готує до випуску у видавництві “Букрек” роман-есе у трьох книгах “Олександр Вертинський, нащадок Гоголя”, над яким працював упродовж 10 років. Для цього йому знадобилось відвідати визначальні для еміграції першої хвилі Стамбул, Париж і Шанхай.
Працює Олександр Балабко і як перекладач.Зокрема він переклав українською вірш-сповідь “Києве, батьківщино ніжна” і тепер цей романс композитора Леоніда Нечипорука звучить у виконанні народного артиста України Олега Дзюби.
На зустрічі Олександр Балабко показав себе ще й досвідченим гумористом,адже читає гуморески зі студентських часів. Здивував всіх присутніх київський гість і іспитом на знання української стародавньої мови. Переможницею такого несподіваного конкурсу стала кандидат філологічних наук ЧНУ ім. Ю. Федьковича Валентина Андріївна Чолкан. Їй була вручена книга з автографом Автора. Після розмов із чернівецькою публікою гість із Києва почав думати над тим, чи не долучити до своєї нової книги про Коцюбинського, яку планує видати у Чернівцях, роботи місцевих авторів.
З виданнями Олександра Балабка та піснями на його слова можна познайомитись
в Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського
Підготувала Галина Мурмилюк
Світлини Іванни Стеф`юк
та Дарини Туз
П’ятниця, 28 квітня 2017 року
28 квітня у Муніципальній бібліотеці А. Добрянського широко відкрила двері найменшим читачам бібліотеки та їхнім батькам Казкова вітальня. На зустріч з дітьми в бібліотеку вже вдруге прийшли чернівецькі пластуни з проектом «Почитай дитині казку».
Проект «Почитай дитині казку» Національна скаутська організація Пласт « Станиця Чернівці» разом із Муніципальною бібліотекою ім. А. Добрянськогозапочаткували місяць тому.
В рамках цього проекту пластуни та працівники муніципальної книгозбірні запрошують дітей та їхніх батьків ознайомитись з новими дитячими виданнями українських видавництв.
Попередньо проаналізувавши ситуацію з читанням в сучасному суспільстві пластуни зробили висновок, що молодим батькам варто більше часу приділяти своїй малечі та книгам. А прищеплювати любов до друкованого видання малюкам варто з самого народження.
Пилип Чайковський : «Батьки швидше куплять дитині планшет чи iPhone , щоб ті були чимось зайняті та не заважали. В сучасному суспільстві є велика проблема з вихованням у дитини любові до книги. Ми хочемо показати батькам, що можна провести з дітьми час цікавіше, ніж просто підключитись до ігор в інтернеті. Ми знайомимо мам і татусів та їх дітей з різними видавництвами та новинками дитячої літератури».
Щоб сам процес знайомства з літературними героями не був обтяжливим для дітей чернівецькі активісти Пласту НСОУ щоразу урізноманітнюють свою програму роботи з дітьми. Зокрема сьогодні в Муніципальній дітлахи разом з пластунами не лише мандрували сторінками книги «Їжачок Вільгельм» видавництва «Віват», а й вивчали нові ігри у дворі та попрацювати в стилі «Hand Made» і своїми руками виготовити з паперу чудових Їжачків на пам'ять про зустріч.
Після майстер класу діти мали змогу віднайти у фонді бібліотеки книгу, яка їм найбільше припала до душі.
Спрямований на популяризацію книги проект запрошує дітей з батьками до Муніципальної…
Шановні батьки, Регулярне читання книг формує у дітей багатий словниковий запас, що дозволяє школяреві краще вчитися та стати в перспективі успішною людиною.
Підготувала Галина Мурмилюк.
12.09.2018
Муніципальна бібліотека ім. Анатолія Добрянського для відвідувачів власного дворика облаштувала посеред зелених насаджень вуличну книжкову полицю, яку працівники книгозбірні між собою називають «буккросинговою шпаківнею».
Буккросинговий рух з’явився нещодавно і став популярним явищем у західному світі. У 2002 році його ідею запропонував інтернет-технолог Рон Хорнбекер, виставивши перші книги у власному готелі. Нині «буккросингові полиці», явище досить популярне в готельному бізнесі, його підтримують і працівники книгарень та книгозбірень, таким чином наближаючи читача, зайнятого своїми буденними проблемами до книги, культури, читання як заради інформації, так і заради задоволення та проведення вільного часу.
Довідка: Класичний буккросинг із регістрацією на сайтах та «безпечними полицями» популярний в Італії, Франції, прижився в окремих містах України. Різновиди нетрадиційної буккросингової ідеї використовуються бібліотеками, клубами, кав’ярнями. Американці на базі цієї схеми навіть створили радіогру.
Нині і Муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського завдячуючи старшокланикам Чернівецького обласного навчально - реабілітаційного центру № 1, що змайстрували «буккросингову шпаківню», має змогу теж скористатися ідеями цього руху.
Старшокласники, які встановлювали вуличну книжкову полицю посеред скверу разом із студентами Чернівецького коледжу будівництва та архітектури, виготовили її власними руками під керівництвом талановитого вчителя трудового навчання і керівника гурткової роботи з різьби по дереву Трубія Василя Юрійовича, якого в навчальному закладі називають «майстром золоті руки». Ця людина, за лічені хвилини під час майстер – класу в Муніципальній бібліотеці, на очах у малюків змайструвала міні - будиночок з дерев’яного лего, та навчила це робити юних відвідувачів книгозбірні. Василь Трубій багато років свого життя присвятив трудовому вихованню дітей з особливими потребами. Очолюючи гурток «Умілі руки», допомагає юнакам бути потрібними людям та готовими до дорослого життя.
Вихованці Центру розповіли, що ідея «буккросингової шпаківні» втілювалась в життя в майстерні закладу продовж кількох тижнів, адже одночасно з нею під керівництвом свого наставника хлопці майстрували справжні витвори мистецтва із дерева. Старіков Іван та Мунтян Віталій , Грижук Ілля, Карчевський Роман та Фурман Ілля уже демонстрували свої роботи.
Сподіваємось наша книгозбірня стане своєрідною площадкою для самореалізації юнаків
та розвитку потенційних творчих можливостей.
Першими користувачами «буккросингової шпаківні» стали студенти Чернівецького коледжу будівництва та архітектури, які прийшли до Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського ознайомитись профільним книжковим фондом книгозбірні, що представлена приватною колекцією книг відомого архітектора Михайла Шевченка і містить чималу кількість видань з історії містобудування та історії архітектури, з основ проектування та будівництва громадських і житлових споруд, з питань оздоблення інтер’єрів та естетичного оформлення фасадів, довідкову літературу для будівельників та архітекторів.
Що ж до буккросингу, то це один із нових способів наблизити книгу до людини. В традиційному значенні - це рух , який діє за принципом соціальних мереж. Його називають ще рухом звільнення книг, оскільки людина, яка вирішила взяти участь у цьому русі, прочитавши книгу залишає її у громадському місці ( парку , сквері і т. д.), щоб інша людина, яка не читала її ( книгу) , але зацікавилась нею, могла взяти в руки перегорнути сторінки і за умови вільного часу прочитати та зробити те саме, що її попередник.
Колектив Муніципальної бібліотеки висловлює щиру подяку за подарунки старшокласникам, Трубію Василю Юрійовичу та Савчук Олені Орестівні – директору Чернівецького обласного навчально - реабілітаційного центру № 1.
Підготувала Галина Мурмилюк.
18.12.2017р.
Дурно книгу не змарнуй,
В бібліотеку подаруй!
Чи бувають приємнішими миті, коли діти з метою бережливого ставлення до книги, роблять вчинок вартий наслідування дорослими.
Учні Чернівецької середньої школи № 23 зробили Муніципальній бібліотеці А. Добрянського до Різдвяних та Новорічних свят теж вартий уваги подарунок - наслідуючи дорослих відомих чернівчан, подарували книгозбірні зі своїх приватних дитячих колекцій прочитані дитячі книжечки.
Дати друге життя своїм книгам надихнула молодших школярів запроваджена Відкритим міжнародним університетом розвитку людини «Україна» акція « Подаруй бібліотеці книгу» та кинутий нею клич до студентства:
Не викинь книгу на смітник!
Її віддай в бібліотеку,
Бо книга – скарб, у ній для тебе
Думок і висловів квітник.
Кохання, радість, смуток, біль…
А ще невидані простори
Письменник відкриває в ній.
Тож, дурно книгу не змарнуй,
В бібліотеку подаруй!
Виходячи з того, що Муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського не володіє багатим книжковим фондом дитячої літератури, то цей подарунок був досить доречним. Варто відзначити і те, що ініціативні школярі першої української школи в Чернівцях, та їхній класний керівник – Тетяна Іванівна Сопрович, стали піонерами у благородній справі, започаткувавши в нашій книгозбірні Фонд дитячих ініціатив.
Підготувала Галина Мурмилюк.
Найцінніший той подарунок, який отримуєш в дар від користувачів.
Колектив Муніципальної бібліотеки ім.А.Добрянського висловлює щиру подяку за подарунки старшокласникам, Трубію Василю Юрійовичу та Савчук Олені Орестівні – директору Чернівецького обласного навчально - реабілітаційного центру № 1, а також учням 2-Б класу Чернівецької середньої школи № 23 та керівнику - Тетяні Іванівні Сопрович.
1.Добра наука: оповідання, вірші./ Упор. В. Кирпа,- Харків, 2015 – 64с.( Веселка)
2.Монич Олександра.Хто це?: Вірші. Для дошкільного та молодшого шкільного віку.-Х.:ПЕГАС, 2008.-6с.іл. ( Веселі звірята)
3.Велика енциклопедія дошкільняти: науково – популярне видання для дітей.Навколишній світ.- К.:Країна мрій, 2011.-368с.іл.
4.Мудрі казки.- Х.:Чайка, 2013.-64с.: іл.
5 .Лущевська Оксана.Авіа пташиний диспечер.-К, 2012.- 92с.іл.
6.Пригодницькі історії.- Х., 2016.- 64.с. іл.
7.Лобовик І.Цирк – шапіто.- К: Країна мрій, 2009.-48с.іл
8.Снігові феї .Збірка казок.-К: Видавнича група КМ- БУКС, 2016 .- 112с.іл.
9.Сон ведмедя: Укр.нар.казки./ сер « Сонечко» .- Х.: Сінтекс, 2009.-64с.іл
10. Кмітливий мишко : читаємо по складах.Ранок, - 10с.
11. Мацьків Олена. Країна Ніландія.-Львів, СВІЧАДО, 2010.- 48с.іл.
12. Тоні Вульф .Олдін і таємниці султанів/ Сер» Світовий дит бестселер».-Х: Ранок, 2013.- 40с.іл.
13.Казковий віршограй.Казки у віршах.-Х.,2006, 48с.іл.
14. 5 Українських казок.- /сер « Казки хіт» К. « НКП», 2011.-40с.іл
15. Ярмиш Юрій.Солодкий Марципан,- Х: Ранок,- 2015.- 96с.іл.
16.Час доби :Вірші .Для молодшого шкільного віку.- Х.: Аргумент Принт, 2009.- с.6.іл. ( сер» Вчимося з єнотиком» )
17. Г.К.Андерсен.Русалочка.Казки.- Х: Септіма, 2008,- 68с.іл.
18. Історія про доброту. Цуценя: Вірш для дітей дошкільного віку.Х.: Наставник .- 6с.іл.
19. Казкове диво: Укр.народні казки.-Х: Сінтекс, 2014,- 64с.іл.
20. Матюх Наталя. Абетка: Для дошкільного віку.- Х.: ПЕГАС, 2005.- 6с. іл.
21. Життя Ісуса Христа .Із Євангеліій Матвія, Марка, Луки та Івана.
22.Самуїл.Хлопчик, який слухав Бога.Із переказів Керрі Маккензі.-(2 примірники)
23. Лисичка і журавель./ сер» Казкова мозаїка»(тверда обкл.)
24. Мустеца Василь. Василь – Кантемір –« Остап».Літопис УПА./сер « Події.Люди»
25.Кулідж Сюзен. Невгамовна Кейті.- Л: Видавництво Старого лева, 2015.- с.
26.РолінгК. Гаррі Поттер. Філософський камінь. Вид: АБАБАГАЛАМАГА.- с.
27. К.Андерсен.Непохитний ловяний солдатик.Казка./Сер.Мудра казка».
28. Твоя перша енциклопедія.-К: Махаон- Україна, 2004.-160с.іл.
29. Казки світу .-Х., 2010.- 64с.іл.
30. Дивовижний світ казок:Збірка.-Х.:Промінь, 2005 ,- 64.сіл
31.Русалочка:Казки.- Х.:Септіма, 2008.- 72с.іл.
32. Укр казки.- Сімферополь. Реноме, 2005.-64с.іл.
33. Казки для малят .- Харків: Пегас.-2006 .- 64 с.Іл.
У цей прагматичний час молодь все-таки більше часу проводить за комп’ютером, ніж у бібліотеці, тому ми шукали такі форми роботи, щоби про нашу бібліотеку знали якомога більше людей. Для цього в бібліотеці проводимо різні культурно-мистецькі заходи, відкрили чотири авторські програми, авторами яких є відомі в нашому місті люди, які мають талант спілкування з великими аудиторіями слухачів.
Так як Чернівці нещодавно відзначили 600-річний ювілей з дня документальної згадки про місто над Прутом, то великий цикл заходів ми проводили саме з цієї нагоди. Першою була започаткована програма «Історія вулиць та її жителів», яку вже п’ятий рік поспіль веде науковий співробітник Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича, краєзнавець, архівіст – Марія Никирса. Почали, звичайно, з вулиці Української та будинку № 22, де знаходиться Муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського. Це розкішна вілла початку ХХ століття в стилі модерн, яка є пам’яткою архітектури місцевого значення. Вона належала родині Фішерів, а після війни в ній знаходилась редакція найдавнішої і єдиної на той час у Чернівцях газети «Радянська Буковина», яка й сьогодні під рідною Федьковичевою назвою «Буковина» знаходиться на другому поверсі цього приміщення. Тут завжди було активне літературне та мистецьке життя. Стіни цієї будівлі не минала практично жодна культурна людина, яка жила тут чи тільки приїжджала до Чернівців. Тут побували або працювали в різний час І. Вільде, А. Малишко, О. Гончар, В. Чорновіл, Т. Мельничук, Т. Севернюк… Перші проби пера тут зробили В. Бабляк, М. Ткач, А. Добрянський, Б. Мельничук, М. Івасюк, В. Михайловський… Власне тут знаходилося обласне літературне об’єднання Спілки письменників України. Не оминали цю будівлю і митці краю, такі як Н. Яремчук, В. Івасюк, П. Дворський, І. Миколайчук, С. Ротару. Вишукані інтер’єри та розташування будівлі надихнули кіномитців на зйомки таких відомих фільмів, як телесеріал «Де ти був, Одісей» з Донатасом Баніонісом у головній ролі; «Лучаферул» («Ранкова зоря») Еміля Лотяну, присвяченого Михаю Емінеску; «Меланхолійний вальс» Бориса Савченка за мотивами оповідання Ольги Кобилянської. Тому абсолютно органічним є той факт, що в цьому приміщенні продовжується літературно-мистецьке життя Чернівців і всієї Буковини, адже і в бібліотеку, і в редакцію навідуються люди з цілого краю.
На вулиці Українській, з протилежного боку від бібліотеки, знаходиться така відома споруда у Чернівцях, як Український Народний Дім, де вже більше 120 років відбуваються важливі для української державності та культурного життя нашого міста події та зустрічі. Тут перебували і читали свої твори І. Франко, Л. Українка, Б. Лепкий, Ю. Федькович, С. Воробкевич, О. Ольжич, Д. Дорошенко і цей ряд ще можна продовжувати. Поруч знаходиться ще одне творіння відомого чеського архітектора Й. Главки – Вірменська церква (нині зал органної та камерної музики).
Не менш цікаві були авторські програми мистецтвознавця Світлани Біленкової «Чернівецькі архітектурні етюди», на яких велася мова про ландшафт Чернівців, архітектурні стилі нашого міста і прекрасні зразки забудови та впорядкування європейських міст.
У фондах Анатолія Миколайовича цілу стіну займають стелажі з поетичними збірками як української, так і зарубіжної поезії. Адже він високо цінував поезію, його наукова робота присвячена сонету. В молоді роки він сам багато віршував, в його квартирі читали вірші, народилася не одна поетична збірка його друзів та вдячних і талановитих студентів. Щоби продовжити цю традицію, до Міжнародного дня поезії було започатковано мистецьку світлицю «О, що то є – поезія землі?». Її веде Заслужений діяч мистецтв України, поетеса, перекладач, авторка 27 поетичних збірок, лауреат Міжнародної премії ім. В. Винниченка, обласної літературно-мистецької премії ім. С. Воробкевича, премій ім. В. Бабляка і Д. Загула – Тамара Севернюк. У програмі з цікавістю працюють учні шкіл міста, студенти технікумів та вузів, які роблять перші літературні проби пера в поезії, прозі, художньому перекладі. З них 14 учасників були відібрані для участі у Всеукраїнському конкурсі «Моя Батьківщина: Україна очима дітей».
Завжди з великим нетерпінням чекають наші читачі на чергову зустріч з автором програми «Міський силует» відомим дизайнером моди Світланою Крачило та її роботами. На цих зустрічах ведеться мова про те, якою була мода в Чернівцях 100 років тому, що носять сьогодні, які тенденції будуть в наступних сезонах. І це все демонструють студенти, які здобувають професію дизайнера моди. Адже красиво, зі смаком одягнуті чернівчани, особливо молодь – обличчя нашого міста, і цього теж потрібно навчати.
Робота бібліотеки привернула увагу багатьох мешканців, адже Чернівці завжди були містом, в якому «фірмани фіакрів сперечалися про Карла Крауса», а «книгарень було більше, ніж пекарень» за висловом Ґеорга Ґайнцена, тобто містом, в якому книга завжди була у пошані. На пропозицію чернівчан було відкрито літературні зустрічі «Книга в житті чернівчан». В гостях побував Заслужений артист України, композитор, співак, викладач ЧНУ ім. Ю. Федьковича Іван Дерда з родиною; знаний в нашому місті архітектор, громадський діяч, депутат Чернівецької міської ради Дмитро Сірман з родиною. Свої домашні книгозбірні представили професор Надія Бабич і молоді науковці Валентина Чолкан та Ніна Козачук.
dobrabiblioteka@gmail.com
м. Чернівці 
+38 (0372) 559148
пн-чт: 10:00-19:00 пт: 10:00-18:00 обід: 13:00-14:00 сб, нд – вихідні
Пантелеєвич Сорокаумов та чоловік – красень, про якого мріяло багато жінок - Семен Васильович Шкурган - унікальний голос, незабутній тембр Чернівецької обласної філармонії тих часів. «Його голос не можна було сплутати ні з ким… Співає Анатолій Солов’яненко, чи Марія Бієшу, чи Євгенія Мірошніченко – ви одразу скажете, хто це співає. Отак і Семен Шкурган співав. Він єдиний у філармонії мав «червону строку» - дозвіл столичної комісії на гастролі. Коля Болотний співав дуетом зі Шкурганом. Який це був чудовий дует… », - згадує Ніна Германівна. 
Народилась Ніна Каплієнко в Алчевську Луганської області. Перед дзеркалом, як і більшість маленьких дівчаток, що мріють про сцену, копіювала своїх кумирів - учасників «Голубого огонька» Лідію Русланову та Людмилу Зикіну. Однак батько був категорично проти співочої кар’єри своєї донечки і пророчив їй щасливе життя тільки після медінституту. Лише класний керівник стала на захист талановитої учениці. В останній момент Ніна Каплієнко занесла документи до мистецького закладу в Донецьку. Не знаючи нотної грамоти, юнка на іспиті виконала пісню «Віють вітри» і здала спеціальні предмети на «відмінно». Вважає, що консерваторію закінчила за три роки, бо два роки через перенесену хворобу і операцію не співала. Отриманий диплом давав шанс стати концертно – камерною співачкою, оперною співачкою, чи реалізувати себе в ролі викладача. Та не дивлячись на те, що в Донецьку була своя філармонія, випускниця консерваторії приїхала в Чернівці. Третього дня після приїзду з новим колективом відправилась на гастролі. А відпрацювавши в Чернівецькій філармонії три роки, зрозуміла, що залишиться тут назавжди.
А там сидить Жанна Олексіївна. Така красива, серйозна, строга, стримана і каже: «Будете дивитись в камеру, не хвилюйтесь, я буду перша говорити…Це зараз програми готують до ефіру в записі, а тоді - одразу в прямий ефір розмова йшла… Пам’ятаю, мені довелось заспівати кілька пісень в тій маленькій студії… Знаєте, а зараз мене дивує те, що я цю красиву жінку можу називати просто Жанночкою»..jpg)
.jpg)
двір, який, власне, й започаткував це поселення. Сергій Пивоваров, доктор історичних наук, професор, заступник Генерального директора з наукової роботи Національного Києво - Печерського історико - культурного заповідника презентував своє історико - нумізматичне дослідження "Садогурський монетний двір під Чернівцями (1771-1774)» в Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського.
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
(2).jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
стала принцесою цієї країни. Через певний час домовився про зустріч з онукою героїні книги – авторкою англомовного видання - британською леді, бізнесвумен, яку у Бангкоку називали Її Високість, щоб отримати права на перевидання книги українською мовою.
даному випадку - Анни Ярославни і принцеси Таїланду – Катерини Десницької. Російські версії історії про Катю називають її «русская девушка, ради которой принц Чакрабон отказался от многожонства». Український видавець Іван Рябчій стверджує, що російське видання «Катя и принц Сиама» відрізняється від українського видання «Катя і принц Сіаму». В першу чергу тим, що у ньому немає світлини, де киянка Катя позує фотографу в українському вбранні, що врешті - решт доводить її національність..jpg)
«Коли Чакрабонґсе заїхав у Київ першого липня вранці, принц, ніби вперше, побачив гарну дівчину, що зачарувала його, але не в ізоляції, як у Санкт – Петербурзі чи Бангкоку, а серед своїх рідних людей: дядьків, тіток, двоюрідних братів і сестер та друзів…»
.jpg)
.jpg)
(3).jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
книгу «Мій Близький і Далекий Схід» та шумерську культуру: «В шумерській мові, як і давній українській, я вважаю, була жіноча мова, чоловіча і дитяча. В українській Ви її знаєте, вона зникає з часом, а в шумерській законсервувалася. Там по різному називалися навіть боги, не говорячи уже про предмети і різнокореневі слова. До речі, «Епос про Гільгамеша» - шумерського царя, який за літописом правив приблизно у проміжку між 3000 та 2500 роками до Різдва Христового, присвячений Більгамешу - так називали його шумери, а Гільгамешем зробили його аккадці. Вони були менш цивілізованими, ніж шумери, однак більш войовничі,
Значно рідше нас обходить негативний вплив суспільства на особистість: як воно ламає їй вдачу, ліпить з неї потрібну річ, привчаючи до думки, що бути товаром – почесно. Рано чи пізно це мало статись. Протестантизм був реакцією на всевладність інквізиції, звільнивши людину від прокляття нікчемності та приреченості, але для гідності – замало матеріальних статків. І досі людина не знає, для чого вона існує, куди йде. Ця невизначеність породжує для неї безліч варіантів і ще більше хибних думок, бо відомі лише ті. хто пройшли половину шляху й повернулись назад. Через оту невизначеність усе піддається сумніву. Адже, якщо ми дожили до сьогоднішнього дня, значить обрали вірний шлях…»
«Писар Східних Воріт Притулку» -письменниці прийшов уві сні. Так з’явився на світ цей містичний роман про абсолютний притулок для людини, з якого ніколи не виженуть і не виживуть. Роман написано в період, коли пані Галина працювала з біженцями. В книзі «Писар Східних Воріт Притулку» авторка розмірковує про місце, де можна людині віднайти абсолютний захист. Чи існує воно? «Писар Східних Воріт Притулку відчиняє кожному, хто потребує його, Писар Західних Воріт зачиняє двері за кожним, хто віднайшов у собі силу повернутись у світ людей», - пише авторка в анотації до своєї книги. Роман – утопію вважають формулою порятунку, метафорою освіченого серця, - тобто «є над чим замислитись…». .jpg)
Вибрані твори Г. Пагутяк «Захід сонця в Урожі» 
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
настільних,нагородних медалей, значків і відзнак різних формувань, товариств і організацій, які діяли в регіоні з кінця XVIII століття до 40 -х років XX століття. В щойно виданій книзі акцентується увага на пам’ятках медальєрного мистецтва й об’єктах фалеристики як цінних історичних джерелах для висвітлення недостатньо вивчених та невідомих сторінок з історії Буковини. У книзі описані і класифіковані виявлені авторами екземпляри настільних медалей, нагород і значків пов’язаних з подіями у краї в період його входження до складу Австро- угорської імперії та королівської Румунії.
Юрій Михайлович з дитячих років збирав різні речі. Але серйозно почав ставитись до справи уже будучи студентом історичного факультету Чернівецького університету. Колекціонувати монети, значки і медалі пов’язані з Буковиною та Чернівцями підштовхнули його розкопки давньоруського городища в Тернопільській області та знайомство під час розкопок з Сергієм Пивоваровим. Колекціонування виявилась не надто легкою справою. Колекціонери не дуже хотіли розлучатись зі своїми скарбами. Тому спочатку потрапляли до рук Юрія лише значки різних періодів радянської доби, і тільки згодом почав з’являтись колекційний матеріал австро - румунського періоду. Отримати інформацію про такі речі було доволі складно. Молоді нумізмати звертались за порадою до колекціонерів старшого покоління, однак в їхніх розповідях було більше легенд, домислів та догадок , ніж наукових обгрунтувань. Та після здобуття Україною Незалежності, були відкриті архіви і це стало в нагоді тодішнім молодим науковцям.
заснування масонської ложі в 70 р. ХVIII cт. з профільним погруддям барона П.М. Гантерберга, медалі виготовлені до століття входження Буковини до Австро-угорської імперії та до відкриття Чернівецького університету, чернівецький театральний бінокль з футляром початку ХХ століття,
«Звичайно ж ми намагалися віднайти і найдавнішу медаль. І нею, як не дивно, виявилась медаль із зображенням Садигури. Якщо взяти реальну картину, то Чернівці ХVIII століття уявляли собою село з двома церквами. А в Садигурі на той час була вже мануфактура і маєток барона Садигурського. В Австрійській адміністрації тоді довго сперечались, що зробити столицею краю – Садигуру , чи Чернівці. Але перемогли Чернівці, бо лежали на основних торгових шляхах»..jpg)
.jpg)
.jpg)
Андрій Мінаєв про особливості протестів розповідає наступне:
підтримки книговидання імені бургомістра Антона Кохановського.Рукопис українською мовою передав свого часу у фонди Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського поет Микола Бучко. Саме за його порадою книгу було перекладено з англійської мови на українську. Наша землячка Леся Будна, яка нині мешкає в Канаді, зробила цей україномовний переклад англомовного оригіналу, а її мати - чернівецька журналістка Надія Будна, стала редактором україномовної версії книги «Горіхове дерево». Всі ці люди подарували чернівчанам можливість побачити картини рідного міста минулого століття.
У 2013 році я приїхала до Миколи Бучка. Він попередньо зателефонував і попросив мене забрати в нього книги української діаспори в Румунії. Сказав, що вони в бібліотеці краще працюватимуть… Всього пакет рідкісних, вартісних книжок, але раптом згадав: «Почекай, я віддам і цю папку. Нехай краще полежить в бібліотеці. Ось це переклад українською Марти Блум.Колись його робила Леся Будна».
людину, яка б змогла перекласти книги Марти Блум. На той час донька працювала на двох роботах, в неї була маленька дитина, однак вона взялась за цю справу. Перекладала ночами та у вихідні. Але коли переклад був готовий канадієць зник. Рукописи залишились у Миколи Бучка, а книга так і не побачила світ»..jpg)
оригіналу місту так само, як Марта Блум подарувала «Горіхове дерево» Чернівцям та чернівчанам.
статті про неї, зауважив: 
Власне сама Марта Блум дещо захоплювалась комуністичними ідеями, оскільки це було нормально для молодої передової буковинської і європейської інтелігенції тих часів. І вважалось, що якщо ти порядна, освічена людина, то не бути лівим це було просто соромно. Я думаю, що і зараз ми можливо розділяємо якісь помилкові ідеї, саме через моду, не зважаючи на певну реальність, яка суперечить цим ідеям. Парадокс в тому, що так, чи інакше, але люди вітали радянські війська з тим, щоб через рік поїхати до Сибіру і жити в засланні, будучи відправленими цією ж таки радянською владою. Так в історії бувало досить часто, і це підкреслює Марта Блум у своїй книзі,- люди з великим ентузіазмом іноді зустрічали те, що несло їм зло і навіть смерть.
.jpg)
Софія Василівна презентувала свою нову книжку «Люблю любити любов». До нового збірника Софії Майданської увійшли статті та останні есеї письменниці.
Герої Майданської жили в різні часи : епоху козацьких вольностей і непорушного самодержавства, в період «шестидесятників» і фатальних голодних тридцятих років, окремі з них наші сучасники. В однойменній статті «Люблю любити любов» авторка розкрила природу почуття в житті і творчості своєї славетної землячки - Ірини Вільде, чиї слова використала для назви презентованої книги. В роботі «Я нічим не відрізняюся від сонця» Софія Василівна розповідає про скульптора, доктора медицини Опанаса Шевчукевича, який щороку приїжджав з дружиною на відпочинок до Віженки, оповитої «дзвоном ізворів та опришківськими легендами». .jpg)
У збірник есеїв увійшла стаття і про чернівчанина Олега Любківського. Письменницю художник вразив тим, що віднаходить уламки минулого міста і поетично відтворює в своїх картинах фрагменти старих Чернівців. .jpg)
Останнє біографічне дослідження автор представляє коротко: «… книга про те як, вирвавшись з провінційного Чернігова Михайло Михайлович Коцюбинський потрапляє до літературної Мекки ХХ століття...» з надією відпочити і поправити своє здоров’я. Та Мекка (острів Капрі) дарує йому не лише «райську насолоду», а й « пекельні муки».
Коцюбинського”, “Володимир Винниченко: забута могила в Провансі” (2005-2006 рр.) він започаткував цикл повістей, есе і нарисів “Стежками українців у світах”. Саме про них йшла розмова під час зустрічі у бібліотеці. Письменник розповідав про свою працю над цими книгами, читав окремі новели, озвучував фрагменти своїх прозових творів.
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
Так як Чернівці нещодавно відзначили 600-річний ювілей з дня документальної згадки про місто над Прутом, то великий цикл заходів ми проводили саме з цієї нагоди. Першою була започаткована програма «Історія вулиць та її жителів», яку вже п’ятий рік поспіль веде науковий співробітник Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича, краєзнавець, архівіст – Марія Никирса. Почали, звичайно, з вулиці Української та будинку № 22, де знаходиться Муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського. Це розкішна вілла початку ХХ століття в стилі модерн, яка є пам’яткою архітектури місцевого значення. Вона належала родині Фішерів, а після війни в ній знаходилась редакція найдавнішої і єдиної на той час у Чернівцях газети «Радянська Буковина», яка й сьогодні під рідною Федьковичевою назвою «Буковина» знаходиться на другому поверсі цього приміщення. Тут завжди було активне літературне та мистецьке життя. Стіни цієї будівлі не минала практично жодна культурна людина, яка жила тут чи тільки приїжджала до Чернівців. Тут побували або працювали в різний час І. Вільде, А. Малишко, О. Гончар, В. Чорновіл, Т. Мельничук, Т. Севернюк… Перші проби пера тут зробили В. Бабляк, М. Ткач, А. Добрянський, Б. Мельничук, М. Івасюк, В. Михайловський… Власне тут знаходилося обласне літературне об’єднання Спілки письменників України. Не оминали цю будівлю і митці краю, такі як Н. Яремчук, В. Івасюк, П. Дворський, І. Миколайчук, С. Ротару. Вишукані інтер’єри та розташування будівлі надихнули кіномитців на зйомки таких відомих фільмів, як телесеріал «Де ти був, Одісей» з Донатасом Баніонісом у головній ролі; «Лучаферул» («Ранкова зоря») Еміля Лотяну, присвяченого Михаю Емінеску; «Меланхолійний вальс» Бориса Савченка за мотивами оповідання Ольги Кобилянської. Тому абсолютно органічним є той факт, що в цьому приміщенні продовжується літературно-мистецьке життя Чернівців і всієї Буковини, адже і в бібліотеку, і в редакцію навідуються люди з цілого краю.
На вулиці Українській, з протилежного боку від бібліотеки, знаходиться така відома споруда у Чернівцях, як Український Народний Дім, де вже більше 120 років відбуваються важливі для української державності та культурного життя нашого міста події та зустрічі. Тут перебували і читали свої твори І. Франко, Л. Українка, Б. Лепкий, Ю. Федькович, С. Воробкевич, О. Ольжич, Д. Дорошенко і цей ряд ще можна продовжувати. Поруч знаходиться ще одне творіння відомого чеського архітектора Й. Главки – Вірменська церква (нині зал органної та камерної музики).
У фондах Анатолія Миколайовича цілу стіну займають стелажі з поетичними збірками як української, так і зарубіжної поезії. Адже він високо цінував поезію, його наукова робота присвячена сонету. В молоді роки він сам багато віршував, в його квартирі читали вірші, народилася не одна поетична збірка його друзів та вдячних і талановитих студентів. Щоби продовжити цю традицію, до Міжнародного дня поезії було започатковано мистецьку світлицю «О, що то є – поезія землі?». Її веде Заслужений діяч мистецтв України, поетеса, перекладач, авторка 27 поетичних збірок, лауреат Міжнародної премії ім. В. Винниченка, обласної літературно-мистецької премії ім. С. Воробкевича, премій ім. В. Бабляка і Д. Загула – Тамара Севернюк. У програмі з цікавістю працюють учні шкіл міста, студенти технікумів та вузів, які роблять перші літературні проби пера в поезії, прозі, художньому перекладі. З них 14 учасників були відібрані для участі у Всеукраїнському конкурсі «Моя Батьківщина: Україна очима дітей». 
.jpg)