А в якій точці знаходимося ми? «Точка нуль» Артема Чеха як спосіб рефлексії та перепроживання війни

Як писати зараз про війну так, щоб це було об’єктивно? Що це буде за жанр? Репортажі, свідчення очевидців, хронологічна фіксація фактів порушень основних прав людини, відеозаписи врешті-решт…Та чи можуть вони всі бути ближчим для нас і зрозумілим кожному? Що відбувається в нашому мозку, коли ми, лише оговтавшись від травми, поспішаємо прочитати про неї більше, замінюючи записи на внутрішній плівці таким чином, ніби нас на цих кадрах і зовсім не існувало? Рефлексії завжди передує потужний захист нашої психіки, а отже ми можемо оцінювати лише минулий досвід. Власне про це і є «Точка нуль». 

Написана і вперше видана у 2017 році, книга демонструє нам події з погляду звичайної людини, на той час мобілізованого журналіста Артема Чеха в 2015 році: «Сповнений якогось хворобливого бажання чимшвидше вдягнути форму й ходити в піксельці, як усі ті, інші, на яких дивився впродовж останнього року зі змішаним почуттям захвату та провини. Хоча я знав, що мене неодмінно мобілізують. Я не в січні, то у квітні. Як не у квітні, то в червні. Такі речі відчуваєш. Я навіть звільнився з роботи. Книжку хотів дописати. Не встиг». Ці слова ми читаємо на початку, знаючи, що насправді книга головного героя вже у нас в руках. Доволі типова ситуація для сучасних авторів, проте саме такі короткі нотатки, на мій погляд, певний час виконували роль психотерапії, а формування їх в цілісну картину (липень 2016 року), дозволяло поглянути на події вже не з позиції військового. Мова тут більше йде про ідентифікацію особистості, перехід від статусу «військовий», якого герой набуває в збройних силах, під час акту ініціації «Благословення – це плацебо […]. Це точка нуль […]. Це постриг у нову істоту, якою я ніколи б не став за інших обставин», назад, до статусу «письменник», тобто цивільний, що Артем описує як «місточок, написання і видання цієї книжки для того, щоб закрити цю тему і більше до неї не повертатися. Хоча адаптація була дуже складною».

Ще одне – вона є продуктом свого часу. В хорошому сенсі, нічого не подумайте. Про що я. Якби ви зараз написали, що війна це нецікаво, немодно і все таке, вас би неодмінно закенселили в твіттері. Самі подумайте, читаєте ви книгу про війну (використаю такий стереотип, бо кращого поки не придумали), очікуєте розповідей про героїчні штурми посадок, сміливість, патріотизм, а бачите слова: «Війна – це нецікаво. Розповіді тих, хто цілувався з нею взасос, - такі самі буденні, як і розповіді про своїх колишніх. […] Солдатам війна нецікава, ще менше вона їм потрібна».

Зараз, якщо бути до кінця чесним зі своїми реакціями, це без сумніву викличе злість на того, хто так написав. Та справа в тому, що це правда. На той час, ми ніяк не могли говорити, що в контекст війни залучені всі. Ця книга про досвід 10 місяців життя, який завжди буде особистим і обмеженим «маленький досвід маленької людини, яка потрапила в певні обставини», як це влучно коментує сам Артем Чех. Символічно, що неокуповану територію України того часу, автор називає Великою землею. Тож якщо вам не близький цей герой з 2015-го, то це цілком зрозуміло, бо ви читаєте це виплаканими очима 2022-2023.

А тепер погляньмо на цю цитату: «Ми чесно зізнаємося в найстрахітливіших домислах, що війна ніколи не закінчиться. Вона або згасне, або переросте в щось жахливіше, монструозне, безкомпромісне. Мають минути десятиліття, щоб загоїлася вся ця оранка. Як скоро така війна закінчиться? За рік, два, п’ять. Але вона ще довго житиме в душах її свідків».

І ось ми прокидаємося 24 лютого. В точці нуль. В точці ескалації конфлікту, інвазії Росії в Україну, повномасштабного вторгнення і ще десятка назв, які не охоплюють спектр емоцій кожного з нас. Закриваємо коло, стираючи емоції прочитанням новин, що ніби то не про нас. Злам необхідно заповнювати «наче рік у кріокамері або в летаргійному сні. Щоб забути або просто не знати».

Я не хочу бути в історичному корпусі літературознавства якогось як письменник-ветеран.