«Історія тебе не питає, коли ти опиняєшся в центрі цього шторму. Вона просто тебе підхоплює і каже: «Ти!» Олександр Михед «Позивний для Йова. Хроніки вторгнення»

  Олександр Михед. Позивний для Йова. Хроніки вторгнення. [Текст] / Олександр Михед. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2023. – 344 с.

Пишучи цю рецензію я не можу відійти від думки, що переслідує і самого Олександра Михеда протягом усієї книги: «Так не мало статися!».  Я не мала б зараз описувати книгу про 12 місяців війни. Олександр не мав би її писати, якби наше життя склалося іншим чином, 24 лютого на нас не напала росія, а Михед не втратив будинок в Гостомелі, а його батьки квартиру в Бучі. 


З першого дня війни Олександр Михед почав записувати, нотувати все те, що переживав особисто він. Поганий поет би додав «і кожен з нас у той час». Проте напевно це не так, бо узагальнити це неможливо. Ми отримали свої травми, свої психологічні тригери про які: «Пам’ять бреше, пам’ять хоче сказати, що все було не таким страшним, пам’ять хоче вдавати, що усіх страшних мікродеталей не було».

«Від цього горя неможливо перевести подих. Ніби десяток місяців тому було зроблено вдих, а видихнути так і не вдалося»

Та хтось повинен це зробити, писати про це. Навіть якщо це ускладнює життя літературознавцям. Я можу сказати своєму зламаному мозкові: « Я це пам’ятаю так само, як і ті, хто це пережив». Зламаний програмний код може відновити уламки свідомості і уламки тих хронік, які доводиться зберігати. Це вдих. Це перший етап до якого приходиш. На видиху мало б прозвучати щось на зразок: «…І мене це ранило, фруструвало і знищило». Якщо ваших сил вистачить на такі поетичні слова. От саме туті починається саморефлексія.

«Я сприймаю цю книжку як нон-фікшн  в його найширшому вираженні, слідуючи абсолютно за 60-ми роками, коли новий журналізм казав про те, що писати репортаж як роман, а роман як репортаж. […]. З першого тексту була закладена матриця, яка надає їй цілісності. Я б ставився до цього як до великого пазлу, який неможливо скласти за жодних обставин»

Тим не менш, спробую це зробити, хоч досі не вірю, що доводиться. Отже, ми можемо умовно (лише умовно) визначити тут рівень особистої історії, життя протягом року та рівень подій, що відбуваються в країні (Наприклад, 4 розділи «Воєнні злочини. Уламки хроніки»). Хоч зрозуміло, що вони переплетені між собою і все це безпосередньо вливає на «героя». Також у книзі вміщено 4 інтерв’ю, які функціонують як самостійні історії та дають уявлення про специфічний досвід тих, хто їх проговорює.

Після їх прочитання, відчуваю себе психологом, якому терміново потрібна супервізія і допомога. Нехай ними стануть ці двоє:

1.     «Його позивний Тарантіно. Він свідомий того, куди вони вирушають. Але все це не намарно. Все це має сенс. […] Мене неухильно переслідує відчуття , що ти прожив кілька неймовірно насичених життів. І щоразу, коли голос нищівно зривається на пафос, все розбивається об твою усмішку і запитання: « Ну, чому так серйозно?».


2.     «Коли думаю про історію В., коли намагаюсь осягнути долю моїх друзів і що з нами трапилось цьогоріч, не можу не думати про біблійну історію Йова, який утратив усе, але не втратив віру. А наступної миті думаю – якби сучасний Йов потрапив до війська, йому б точно довелося обирти позивний. Який би він був. […] Його позивний – Лакі. Щастунчик. [...] Він каже: «Все буде, але треба почекати». [...] мене дуже тримали його слова: «Ми все відбудуємо. Ми молоді. Треба жити далі, незалежно від того, що з нами відбувається». 

ППідготувала Теленько Катерина