Дзюбак Вікторія: Матіос Марія "Жінці можна довіряти"

Марія Матіос. ЖІНЦІ МОЖНА ДОВІРЯТИ. Роман. К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2024. – 640 с.
 
Сучасна українська література неодноразово звертається до теми історичної пам’яті, травматичного досвіду радянського минулого, репресій, зради, ідентичності. У новому романі «Жінці можна довіряти» відома українська письменниця Марія Матіос репрезентує художньо-психологічну реконструкцію епохи 70–90-х років ХХ століття крізь призму особистих драм і соціальних катастроф.
 
Текст поглиблює усталений у доробку авторки тип наративу – емоційно загостреного, документалізованого, а водночас художньо витонченого. У центрі сюжету – непроста історія взаємин героїв, зруйнованих або понівечених тоталітарною системою. Василь Крильчук, інженер із чернівецького заводу, та Марія – студентка університету, зіштовхуються з силою, що виявляється сильнішою за почуття, розум і волю – системою страху та зради.
 
Роман вибудувано як глибокий психологічний діалог із минулим, де ключем до розуміння теперішнього є відвага відчинити «комори пам’яті», де замкнено підступ, змову, моральний компроміс. Особливістю тексту є детальне зображення побуту радянської людини – від дефіциту харчів і меблів до присутності сексотів у найближчому оточенні. Авторка гранично точно відтворює механізми функціонування КҐБ, а також трансформацію радянського репресивного апарату в сучасні політичні маніпуляції.
 
Центральне місце в тексті займає проблема співвідношення минулого й теперішнього – не як пасивної спадковості, а як внутрішнього гніту, який не просто визначає, а часто підкорює собі теперішнє життя людини. Авторка виводить на перший план питання пам’яті як етичного вибору: чи має право людина забути те, що несе у собі гріх мовчання, компромісу, колаборації або зради? Марія Матіос розглядає події 1970–1990-х років крізь призму особистої долі своїх героїв, вмонтованих у репресивну систему, де кожен крок – це або приниження, або ризик. У цьому контексті роман розвиває дискурс посттоталітарної травми, що, за влучним висловом української гуманітаристики, «закодовує» майбутнє покоління на повторення патернів страху, недовіри, мовчання.
 
Особливої уваги заслуговує психологічна детальованість тексту, зокрема зображення процесу внутрішнього руйнування особистості під дією тоталітарного механізму. Постать Василя Крильчука постає як маркер не лише моральної дилеми, а й філософської кризи людини у світі, де вибір між життям і совістю перетворюється на трагедію без альтернативи.
 
Структура роману поділена на три виразні частини, які тематично й емоційно співвідносяться як етапи занурення у глибини правди. Якщо перша частина відтворює зовнішній порядок життя радянської людини, друга – руйнує цей порядок, демонструючи крихкість ілюзій, то третя – виносить вирок, апелюючи до колективної відповідальності. Особливої ваги набуває завершальна частина твору, в якій минуле вже не просто впливає на сучасність, а знову заявляє про себе як реальний політичний чинник. Так авторка переконливо демонструє думку, що радянське минуле не минуло – воно залишило по собі агентів впливу, які й надалі формують українське сьогодення, часто зсередини руйнуючи спроби побудови суверенної демократичної держави.
 
Роман вирізняється розгалуженою системою персонажів, кожен із яких репрезентує певний тип людини епохи пізнього радянського тоталітаризму. Авторка майстерно розкриває багатовимірність характерів, психологічну детермінованість їхніх дій, мотивацій і внутрішніх суперечностей. Образи героїв – не одномірні: це складні індивідуальності, що втілюють моральні дилеми часу, межові ситуації, де свобода вибору або відсутня, або має трагічне забарвлення.
 
Матіос, виступаючи тонким психологом і проникливим аналітиком суспільної свідомості, показує, як тотальна система проникала у всі пори приватного життя, формуючи моделі пристосування, конформізму, внутрішнього опору або, навпаки, добровільної участі в репресивному механізмі. Індивідуальні трагедії героїв, часто позбавлені чорно-білого поділу на «катів» і «жертв», розгортаються на тлі густого соціального й ідеологічного ландшафту.
 
Особливої ваги набуває художнє відтворення атмосфери часу: побутові деталі, мова спілкування, система політичних і моральних координат подані з документальною точністю, що сприяє створенню переконливого історичного тла й глибокого занурення читача в контекст доби. Усе це дозволяє інтерпретувати роман не лише як психологічну прозу, а й як глибоку соціокультурну реконструкцію доби, що залишила по собі довготривалий травматичний слід у свідомості поколінь.
 
Стиль Марії Матіос, як і в попередніх її творах, позначений глибоким синкретизмом – тут поєднуються лірична тональність, публіцистична афористичність і мова внутрішнього монологу. Текст позначений високим ступенем емоційної насиченості, проте ця емоційність – не надмірна, а глибоко вмотивована темою. Знаковим є використання письменницею виразної стилістичної палітри: художні метафори, рефлексивні конструкції, міжтекстуальні алюзії, а також народна інтонація – усе це надає тексту особливої автентичності. Тонка іронія поєднується з філософською серйозністю, а художнє – з документальним.
 
Нова книжка Матіос – це, без перебільшення, твір-маніфест. Авторка не лише занурює читача в болісне минуле, але й формує аналітичний погляд на сучасність. Через складні долі героїв перед читачем постає розгорнута панорама морального колапсу суспільства, де зрада стала формою виживання, а героїзм – актом безмовної жертви. У романі сконденсовано важливу думку: незалежність без очищення пам’яті – лише тимчасова ілюзія свободи. У цьому сенсі твір є не лише літературним артефактом, а й соціальним документом, що має потенціал впливу на формування національної самосвідомості.
 
Попри надзвичайно високий рівень художньої організації тексту, спостерігається поодиноке зміщення біографічних маркерів, що, однак, не знижує вартості твору, а навпаки – відкриває простір для філологічної дискусії. Такі «переозначення» постатей чи контекстів можуть розглядатися як навмисна художня стратегія – засіб акцентування умовності наративу, в якому реальність існує не лише як історичний факт, а як форма інтерпретації.
 
Роман «Жінці можна довіряти» – це масштабна художня рефлексія над темою історичної пам’яті, правди і зради, що органічно поєднує документальну точність із художнім осягненням національного болю. Книга є вагомим внеском не лише в сучасну прозу, а й у процес переосмислення радянської спадщини, який сьогодні є вкрай актуальним на тлі новітніх викликів українській державності. Марія Матіос створила твір, який має потенціал стати текстом культовим – не лише завдяки актуальності проблематики, а й завдяки художній силі, тонкій психологічній драматургії та глибокому гуманістичному посланню.
 
Підготувала студентка 3 курсу філологічного факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Дзюбак Вікторія.