25-08-2021

Творець культурного середовища Чернівців.. До 86 річниці від дня народження Анатолія Добрянського

26 серпня відзначаємо 86 річницю від дня народження нашого патрона - Анатолія Миколайовича Добрянського. Через епідеміологічну ситуацію ми не можемо побачитися з читачами наживо. Але все ж, спробували увічнити пам’ять про одного з найяскравіших культурних діячів нашого міста у доповіді, яка була презентована на Всеукраїнській науково-практичній конференції з міжнародною участю (20-22 травня) «Персоналістика українознавства як світоглядний феномен». Директор Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського – Леся Щербанюк у доповіді «Анатолій Добрянський – творець культурного середовища Чернівців» визначила роль і місце Анатолія Миколайовича у культурному розвитку нашого міста і довела, що «50 років культура Чернівців оберталася в орбіті Добрянського».
 
dobrabiblioteka.cv.ua/ua/biography - розлога стаття про життя і діяльність Анатолія Добрянського
 
Ми пропонуємо Вам познайомитися з матеріалами доповіді, щоб пригадати заслуги Анатолія Миколайовича перед містом і дізнатися нові цікаві факти його біографії.
 
Персоналістика українознавства я світоглядний феномен. Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції з міжнародною участю (20-22 травня) (до 25-річчя відкриття кафедри українознавства і філософії). Івано-Франківськ: Вид-во ІФНМУ, 2021. – 388 с.
 
 
 
Анатолій Добрянський – творець культурного середовища Чернівців (1935-2002 рр.)
 
Скільки Бог дасть сили і здоров’я,
буду продовжувати те, чому служив увесь вік.
 В ім'я народу нашого, в ім'я землі нашої,
в ім'я тих трьох іпостасей,
яким завжди мусили служити наука і культура
 – істини, добра і краси.
Ось в ім'я чого трудитимусь.
 
                                                                                                      А.Добрянський
 
 
Таке було життєве кредо поета, перекладача, журналіста, літературознавця, педагога,  доцента, мистецтвознавця і громадського діяча, Заслуженого діяча мистецтв, Почесного громадянина Чернівців Анатолія Миколайовича Добрянського (1935- 2003), яке він озвучив в одному із своїх інтерв’ю. Проте найголовніше, що він його не просто сповідував, а впродовж понад 50 років наполегливо і ретельно втілював в життя кожного дня все свідоме життя до останнього подиху. І то, не зважаючи на дуже скрутне матеріальне становище, абсолютно не влаштований побут. І що дуже суттєво – майже все життя, аж до кінця 1990-х років, під недремним оком відповідних органів. Так як його батька, директора школи, було репресовано в чорному для історії України – 1937 році і він завжди, будучи знаковим інтелектуалом для міста,  відчував над собою тавро «сина ворога народу».
 
А вибрав він для себе це служіння «істині, добру і красі» ще навчаючись в Сокирянській середній школі на Буковині під впливом вчительки української мови і літератури. Як тільки Анатолій Миколайович переступив поріг філологічного факультету Чернівецького державного університету, то одразу активно занурився в життя як своєї альма-матер, так і музично-мистецьке життя Чернівців, яке завжди було дуже насичене і на високому рівні. А так як від природи він мав тонке відчуття рідної української мови та добрий голос і дуже добрий музичний слух, то його вже з перших курсів почали запрошувати до активної просвітницької діяльності. Йому це подобалось, він відчував свою затребуваність, а заодно це дозволяло забути за всі оті невлаштованості та клопоти.
 
Проте, одразу по закінченні університету, його запросив до праці в редакцію «Радянської Буковини», на той час партійної і найбільш авторитетної,  легендарний редактор Кузьма Демочко. Цей чоловік і сам цінував мистецтво, на архівних документах написав наукову працю з мистецтва Буковини, але не захистив через зайнятість та відповідальність в партійній газеті. Він розумів мистецьку душу Анатолія Добрянського, і попри обов’язкові теми, їм було про що поговорити, так як саме на той час припадало відкриття і повернення із забуття дуже відомих мистецьких талантів на культурну мапу Чернівців та Буковини. Це також стало потім улюбленим заняттям Добрянського на все життя. Редактор сприяв, аби Анатолій Миколайович друкував в цьому часописі мистецькі розвідки та відгуки на культурне життя міста. Він був дуже вимогливий до Слова, тому всі його публікації, а їх було кілька сотень, про митців чи постановки в театри.
 
Про кого б не писав Анатолій Миколайович – це розлогі портрети, з професійним аналізом виписані філігранно, довершено, вишукано і майстерно. Ось як блискучі зразки його відгуків: «Слухав у філармонії Солов’яненка. Кожний приїзд його – це визначна подія… В кількох речах він  продемонстрував філігранну техніку і такі ноти видав, що їх треба оплачувати золотом».
 
У спогаді про Володимира Івасюка:
 
«Колись ми повною мірою зрозуміємо ту неоціненну революціонізуючу роль, яку відіграв у становленні української естради Володимир Івасюк. Він поєднав музику з добротним текстом і міцно вкоренив естрадну пісню на національному грунті».
 
 
 
 Анатолій Добрянський проводить творчий вечір, присвячений пам'яті Степана Будного
 
Або ось публікація в газеті від 23 вересня 1977 року: «Слухав Зару Долуханову у філармонії… Бездоганна, неперевершена техніка, ідеальна подача звуку, непомильний смак, репертуар весь побудований на контрастах. Від того чарівного, оксамитового голосу лишився тільки спогад… Зара Олександрівна – це ціла епоха в історії нашого камерного співу. Такі співачки з’являються не часто».
 
Як мистецтвознавець, він опублікував окремим виданням розвідку про відому і малознану оперну співачку Лідію Липковську, яка будучи солісткою Маріїнського театру, спромоглася завоювати світові сцени, гастролюючи в містах Західної Європи та Північної Америки та виступаючи разом з такими великими співаками, як Енріко Карузо та Федір Шаляпін.
 
Анатолій Добрянський у ролі ведучого творчого вечора
 
Проте його запросили на кафедру української літератури і від 1962 року – постійні лекції, семінари, спецкурси, він захистив наукову працю по українському та світовому сонету і пропрацював 40 років. Так що основною його діяльністю все-таки була науково-педагогічна праця. Читав доволі таки складні курси, над якими потрібно безперервно і дуже ретельно працювати: «Новітня українська література», «Література народів СРСР», такі унікальні спецкурси, як «Література і музика», «Література і образотворче мистецтво». А вже з настанням Незалежності з 1991 року саме Анатолій Добрянський започаткував і викладав такі курси, як  «Історія української і зарубіжної культури» та «Історія українського мистецтва». На той час не було ще ні підручників, ні методичок з цих предметів, тому він по зернинці все «визбирував», аби повернути саме молодим людям українські та світові духовні скарби. Правда, то до цих викладів і не дуже пасує слово «лекція», бо то були справжнісінькі мистецькі дійства з музикою, поезією, сторінками історії, образотворчим мистецтвом.
Як згадує його вдячна і талановита студентка, а сьогодні викладачка університету Валентина Чолкан:
 
«Буковинським Златоустом називали одностайно А. Добрянського всі, хто бодай один раз побував на його лекціях. Начебто невисокий на зріст, з хриплуватим голосом, але щойно починалася бесіда – здавалося, що то ллється музика, – так заворожуюче і глибоко звучала інформація, подана лектором. Ти одразу ж, від перших хвилин оповіді, поринав у чарівний світ краси і не переставав дивуватися, звідки у цієї людини такі глибокі знання з літератури, образотворчого мистецтва, музики – усього, що стосувалося української та світової культури».
 
Про цю особливу музичність Анатолія Миколайовича, «чий педагогічний камертон водночас був музичним, «визвучуючи» його лекції до рівня музичних творів» пише Р. Чопик…Правда, тільки один «недолік» відзначають його студенти, вони не могли записувати за ним лекції, настільки боялися щось пропустити з його розповіді.
 
Анауково-творчі інтереси А.Добрянського «роздвоювалися» між літературою і мистецтвом. І він намагався їх об’єднати, хоч це було майже нереально. Проте йому вдалося…
 
 
Зустріч з Богданом Ступкою
 
Щоб осягнути весь масштаб діяльності цього Чоловіка, варто бодай побіжно пригадати те, чим він займався. Був головою обласного літературного об'єднання, директором клубу письменників у Чернівцях, керував літературною студією при гарнізонному Будинку офіцерів.
 
Ще в 1966 році Вища атестаційна комісія Міністерства культури СРСР як виняток (без вищої музичної освіти, всі знання він здобув самоосвітою) присудила йому звання «Лектор-музикознавець», аби він мав право проводити мистецькі заходи. 30 років він вів музичні вечори та лекції в Чернівецькій обласній філармонії. Одночасно вів «Університет культури», що проходили щомісяця в колишньому Єврейському театрі (нині палац “Академічний” медуніверситету). Від 1976 року очолював міський клуб книголюбів, а через два роки додався ще й теоретичний семінар у музично-драматичному театрі імені О. Кобилянської і був членом художньої ради.
 
За дорученням Бюро пропаганди художньої літератури СПУ виїздив з письменницькими бригадами в інші області України, виступав у військових частинах та на прикордонних заставах разом  Ю. Збанацьким, Ю. Мушкетиком, А. Косматенком, В. Кочевським, Д. Павличком та іншими.
 
Брав участь у проведенні на Буковині Днів літератури Білорусії, Латвії,  Таджикистану, Молдови, Вірменії та інших республік. Його мали щастя слухати в себе росіяни, удмурти, грузини, болгари, прибалти…
 
Тисячам чернівчан і гостям міста запам’ятались ведені ним літературні вечори-портрети за участі Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Івана Драча, Анатолія Солов’яненка, Дмитра Гнатюка, Марії Бієшу, Валентини Левко, Івана Миколайчука, Ірини Калинець, Богдана Ступки та інші.  Не раз творчі особистості зізнавались привселюдно, що такого мудрого і красивого слова про себе не чули і в Києві. Знаменита оперна співачка Марія Бієшу після слів Анатолія Миколайовича промовила: «Ви мені розказали те, чого я сама про себе не знала…». Всі одностайно відзначали його широку ерудицію, глибоке знання матеріалу, неймовірне володіння аудиторією. Тож недарма всі, хто мав щастя його чути, назвали Анатолія Добрянського Буковинським Златоустом.
 
Наприкінці 1980-х – засновник кіноклубу «Співрозмовник» при кінотеатрі «Чернівці».
 
 
 
На фото: Анатолій Добрянський з Михайлом Павличком
 
Очолював літературно-мистецьку секцію в університетській організації Товариства української мови імені Т. Шевченка «Просвіта». Член екологічної організації «Зелений рух Буковини», крайової організації Народного Руху України, ради Товариства «Український Народний Дім в Чернівцях». А ще постійні лекції: то на курсах підвищення кваліфікації, то в бюро екскурсій і мандрівок, то в загальноосвітніх школах міста та області.
 Неабияку обізнаність виявляв А. Добрянський в образотворчому й театральному мистецтві, завдяки чому почувався своїм у колі чернівецьких художників і діячів сцени, в яких, до речі, впродовж багатьох років вів теоретичний семінар. А в центральному кінотеатрі міста «Чернівці» керував кіноклубом «Співрозмовник». Іван Дзюба був добре знайомим з Анатолієм Добрянським, назвав його «Самовідданим трудівником на ниві української культури»…
 
Осмислити весь масштаб виконаної роботи – неможливо. Але якою ціною це давалося самому лектору, знає хіба що його потаємний щоденник: «26 вересня 1986 р. П’ятниця. Після вчорашніх переживань і нервового напруження пролежав сьогодні увесь день. Не мав сил піднятися і з дому вийти. Проворонив два надзвичайних концерти. В Університетській церкві Павлик Чоботов з дружиною і Володя Ломанець виконували подвійні концерти і сонати Вівальді, а в театрі Марія Бієшу давала сольний концерт. І Марія Лук’янівна, і Олександр Самоїле запрошували неодмінно прийти, директор обіцяв зустріти при вході і посадити на найкраще місце. А я так оскандалився: пролежав з сердечним приступом».
 
 
 
Звісно, така його праця забирала весь його час аж до краплинки, до повного виснаження. «1984 р. П’ятниця. Не знаю як витримав сьогоднішнє навантаження. Усі жахалися, довідавшись, що у мене стільки лекцій в один день, а я тримався досить бадьоро, щоправда увечорі ледве ноги додому приволік. Це не тільки фізично важко вистояти на ногах і проговорити дванадцять годин, а й нервове напруження в таких дозах теж не рекомендується. Та ще й один і той же матеріал. Довелося якось урізноманітнювати його подачу, щоб собі самому не обридло. Шкода, що не залишається часу на поповнення знань, на читання періодики, художньої літератури. Я вже не кажу, що не встигаю написати найнеобхідніше… – ні рецензію на «Берег», ні статті для «Літературної енциклопедії», ні навіть  листів тим, які давно ждуть їх».
 
А ті, що прийшли послухати Добрянського, навіть і не здогадувалися, яких то зусиль, фізичних і моральних, коштує йому ота легкість і як дехто й сьогодні вважає, імпровізація. За всім цим стоїть титанічна праця на самовдосконалення.
А ще він зібрав свою особисту книгозбірню, яка налічувала біля 20 тисяч книг, а ще сотні платівок та періодичних видань. І на всі ці скарби духовні витрачались майже всі кошти.
 
«Одного я боюся завжди: чи витримають перекриття цей велетенський тягар. Не хотілось би провалитися разом зі своїми скарбами до нижніх сусідів. Платівки і книги заповнили вже весь простір і уперто виживають мене з хати. Що далі робити, не знаю. Приглядався, що можна викинути – нема такого. Все потрібно».
 
Треба відзначити, що всім тим книжковим багатством він ще й щедро ділився, особливо із своїми талановитими студентами. Хоча Анатолій Миколайович ніколи нікому не відмовляв і духовну поживу там мали науковці, журналісти, письменники, актори та власне всі, хто потребував доброї книжки.
 
Звісно, для цього йому потрібно було неймовірно багато працювати над собою і він ніколи, навіть вже в поважному віці і будучи хворим, не міг дозволити собі прийти на якусь зустріч не підготовленим. Про це свідчать стосики списаних листків, на яких він те все фіксував. А також завжди хвилювався перед тим, як вийти на сцену до людей.
 
А ще він дуже переживав, аби встигнути якнайбільше зробити. Ось як занотовує що досить молодий чоловік «1982 р. П’ятниця. Сумно, що пролетів ще один рік – досить пусто й бездарно. Життя покоротшало, незробленого стало ще більше. Мене ні на мить не полишає відчуття тимчасовості»
 
Звісно, що такого ерудита та інтелектуала кликали до себе організатори культури інших міст, пропонуючи Анатолію Миколайовичу такий серйозний аргумент, як окреме розкішне помешкання. Що було таки досить звабливим для того часу. Проте Добрянський не проміняв Чернівці на всі ці спокуси, адже саме тут, в цьому місті, його душі було найкомфортніше жити і творити. І як він сам пізніше назвав, то було «ідеальним містом для поезії, любові і спокус». За свою жертовну працю, за те що  він творив духовну ауру міста, його культурне середовище ще за життя він отримав поважні мистецькі відзнаки, як от: лауреат Міжнародної премії імені Сіді Таль, літературно-мистецької премії імені Сидора Воробкевича, заслужений діяч мистецтв України і сама достойна – Почесний громадянин міста Чернівці.
 
 
 
Під час презентації фільму за участі Івана Миколайчука
 
Проте найдостойнішим пам’ятником для Анатолія Миколайовича Добрянського в нашому місті стало відкриття в 2005 році Муніципальної  бібліотеки його імені, єдиної з таким статусом в Україні. Тут знаходиться його книгозбірня, унікальна фонотека та періодичні видання.
 
 
 
Муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського
 
А якщо Ви бажаєте послухати голос Анатолія Миколайовича, щоб відчути у ці дні його присутність, залишаємо посилання на аудіозапис в ютубі: