Буковинський інтелектуальний календар ЧЕРВЕНЬ 2020

«Найкращі мої пісні були написані в Чернівцях»
 
5 червня – 100 років від дня народження композитора, диригента, хормейстера одного із засновників українського естрадного вокалу, Народного артиста України Степана Олексійовича Сабадаша (1920 – 2006)
 
Вже понад 15 років в Чернівцях кожного дня на Центральну площу до Ратуші біля 12 години починають збиратися маленькими і більшими групами гості нашого міста, аби самим побачити і почути знамениту мелодію. Та і власне самі мешканці, навіть поспішаючи в справах, не оминають нагоди стишити ходу і завмерти на пару хвилин, аби подарувати собі музичне свято для душі. І рівно о півдні, чи в спеку, чи в люті морози з вітрами, з її башти виходить трубач у буковинських народних строях, втихає гамірлива юрба, всі глядачі, затамувавши подих, піднімають захоплено очі на вежу з годинником і з приготовленими фотоапаратами чекають на диво.
 
Муніципальний трубач, який перед тим подолав 126 гвинтових сходинок, виходить на балкончик під годинником на ратушній вежі, красивим жестом підносить до уст сяючу сурму, і на всі чотири сторони довколишнього світу звучить, як вперше, над Чернівцями хвилююча мелодія: «Там, на тому боці, там живе Марічка…». І так чарівні акорди «Марічки» вже назавжди стали музичною візитівкою Чернівців. Сурмач з такої незвичної сцени махає вдячній публіці рукою, слухачі внизу аплодують, кричать «Браво!», фотографують... Саме в цей момент можна майже безпомильно визначити, скільки гостей приїхало саме цього дня в місто над Прутом.
 
Ця гарна традиція народилася 12 листопада 2004 року, коли вперше пан Василь Козак просурмив містові й світові про настання полудня. І так 14 років незмінно без єдиного вихідного він виконував, як тепер модно казати, цей неповторний бренд Чернівців. А зараз його справу продовжує його колега також професійний трубач воєнного оркестру Микола Блищук.
 
А безсмертне творіння його авторів Михайла Ткача та Степана Сабадаша – пісня «Марічка», стала неофіційним гімном Чернівців. 
 
І от саме в ці дні, 5 червня, виповнюється сто років від дня народження одному з творців цього музичного шедевру – Степану Сабадашу.
 
Степан Олексійович Сабадаш народився в селі Ванчинець, нині Новоселицького району. Родина була багатодітною, крім Степана, в родині було ще восьмеро дітей. Батьки були людьми совісними і працьовитими, і до праці дітей привчали вже з самого малечку. Не оминуло то й маленького Степана. Але коли дитину в лобик поцілує ангел і наділить талантом, або як кажуть на Буковині, що тут діти народжуються вже із скрипкою в руках, то вже той дар треба втілити. Одного разу йому, маленькому хлопчику, дозволили потримати в руках скрипку, яка належала сільському музиці і навіть пробував пограти на ній. Як згадував пізніше сам композитор: «…коли я чув скрипку, забував про все на світі. Це був якийсь омріяний до забуття інструмент. Здавалося: якщо він раптом потрапить мені до рук, то станеться диво!
 
Якби ви тільки знали, як я просив батька, щоб він купив мені скрипку! Врятував мене, можна сказати, дядько Яків, мамин брат. По-перше, він звідкілясь дізнався, що скрипка має бути з горіха. Недовго думаючи, я спилив єдине горіхове дерево, яке було у нас, добряче отримавши від батька «на горіхи». А смичок…насіпав із гриви коня. По-друге, дядько умовив мого батька віддати мене на навчання в сусіднє село до регента церковного хору. Той був дуже освіченою людиною. Володів не тільки нотною грамотою, а ще й сімома мовами. … Мій учитель після того, як учив мене три місяці за гроші, ще три роки займався зі мною безкоштовно, переконавшись, що гра для мене – це серйозно». На той час була єдина доступна музична школа. Регентові, певне, припав до душі чемний хлопчик з абсолютним музичним слухом і він погодився його вчити. Йому було на той час всього 11 років.
 
Вже трохи пізніше, заробивши трохи коштів на хрестинах та вечорницях, «…поїхав з батьком до Чернівців і купили мені справжню скрипку – «Штайнер». Цей день був одним із найурочистіших у моєму житті».
 
Окрім скрипки, радив вивчитися грати на трубі, адже то може знадобитися у війську. Люди до всього підходили з практичного боку. Степан і вивчився, навіть грав у сільському духовому оркестрі. А дядько Яків, який дуже любив співати, брав хлопця з собою на різні забави. Одного разу він грав на весіллі, дуже простудився і захворів на пневмонію. І хоч мама його вилікувала від хвороби, проте трубу довелося полишити. І в 18 років він почав вчитися грати на акордеоні, який на той час був самим модним інструментом, так як на ньому можна була грати навіть самі складні пасажі. Маючи талант до музики та абсолютний слух, в короткий час він так добре вивчився, що «став кращим акордеоністом не тільки Буковини, а й Румунії». Його запрошували на різні забави, сільські весілля та в ресторани. У ті часи, аби грати в ресторані, потрібно було бути дуже високим професіоналом. А румунські барони навіть фаетона та слугу за ним посилали, аби ніс важкий інструмент. Як пізніше згадував сам маестро: «Особливо часто запрошував мене до себе італієць барон Верона. Він володів значними земельними угіддями в Герцаївському районі, серед лісу мав великий маєток і дуже кохався в музиці. За мною посилали хлопчину, який потім ніс мій інструмент. А після виступу я ніс додому повну торбину всякої смакоти: смажені кури, качки, вино. Подобалася їм, мабуть, моя гра». Плату за свою музику він отримував натурою – курми, смаженими поросятами  та іншою поживою, а то для великої родини була добра підмога.
 
Та навіть сама румунська королева Марія, яка дуже любила і цінувала музику, коли почула його гру на одному з музичних конкурсів, то вирішила його запросити до столиці на навчання. І йому навіть запропонували квартиру в центрі Бухаресту.
 
Проте він був не готовий залишити Буковину і коли в 1940 році було відкрито Чернівецьке музичне училище, то він там почав навчатися в класі акордеону і зразу на другому курсі, так як вже віртуозно на той час володів інструментом. З початком війни він поступив до філії бухарестської консерваторії, яка діяла в Чернівцях в 1941-1944 роках, на навчання заробляв своєю грою. Всі роки війни він прожив в Чернівцях із сестрою Євгенією, проте він так важко пережив всі ті важкі і жорстокі події, на його очах було знищено більше половини мешканців міста і він пізніше не хотів про це згадувати.
 
Як тільки він його закінчив, почалася Друга світова. В 1944 році він створив і очолив військовий оркестр, який з успіхом виступав у частинах 4-го Українського фронту.
   
По війні  повернувся в Чернівці. Тут для нього почалося надзвичайно активне мистецьке життя, адже саме в цей час тут появилося багато молодих талановитих поетів, композиторів та виконавців, або як би ми тепер сказали, тут була дивовижно творча атмосфера для митців.
 
Степан Сабадаш почав працювати концертмейстером в оркестрі Чернівецького обласного драматичного театру, займався аранжуванням пісень. Одночасно працював керівником свінгового оркестру при будинку офіцерів в Чернівцях, в якому грали найкращі музиканти міста і який користувався неймовірним інтересом у слухачів, особливо в молоді. Адже в їхньому виконанні звучали такі не характерні для радянського часу мелодії, як фокстроти, мазурки, чарльстони – одним словом, те, що звучало в ці роки в Європі, звучало і в нашому місті. Без перебільшення, то були VIP-танці. А Чернівці називали «краєм неляканих музикантів», які мали розкіш грати все, що хотіли. Цього не могли собі дозволити на той час навіть в столичних містах. Як пізніше згадував сам Сабадаш про феномен такої кількості талантів в 50-70-х роках в нашому краї «…пояснюється тим, що музичне середовище Чернівців завжди було надзвичайно колоритним і сміливим». Акордеоніст Ян Табачник додає, що саме «музиканти утворювали тут особливу касту. Колективи, в яких грав Степан Сабадаш, були багатонаціональними, як і вся Буковина. Який був скрипаль Едік Горшевський, а Бедрій, а чех Балаш! Це були музиканти надзвичайно високого рівня, а не просто сільські музики. Це віртуози! Їх у лице знало все місто. Ця віртуозність вправлялася з часом. Буковинські музиканти завжди були унікальними. Вони повинні були грати все: від вальсів Шуберта – до коломийок, від новомодних фокстротів – до мазурок! Такий музикант і композитор як Сабадаш міг з’явитись тільки на Буковині, тому що тільки багатонаціональний край міг народити музиканта такого рівня.
 
В 1949 році на Чернівецькій каблучно-колодочній фабриці він організував перший свій хор, який одразу завоював авторитет в місті. Йому запропонували очолити інші мистецькі колективи, він обрав для себе хор Чернівецького державного університету та трикотажну фабрику, хором якої керував 16 років. Тут і першу пісню написав, звісно, про передовиків виробництва. 
Одночасно створив Міську хорову капелу при Палаці текстильників, яка налічувала 100 учасників. Їм вдалося навіть поставити оперу Мусоргського «Борис Годунов» з якою колектив успішно виступив на сцені Московського палацу з’їздів. Впродовж всіх цих років він був організатором та керівником великих гала-концертів до різних свят, до яких йому доводилось писати тематичні пісні, робити оркестровки для супроводу хору та танцювальних колективів, диригувати. Вершиною став виступ трьохтисячного хору на міському стадіоні до свята весни. Це було фантастично – ні до нього, ні після нього ніхто не міг це дійство повторити.
 
Як для того повоєнного часу, він володів ще одним важливим талантом – блискуче грав на акордеоні у Будинку офіцерів і на танцях на майданчику колишнього кінотеатру імені Зої Космодем'янської. Чернівецькі дівчата намагались за будь-яку ціну потрапити саме в ці зали, щоб танцювати "під Сабадаша". А він направду був чудовим акордеоністом! Дівчата не тільки танцювали, але й мабуть надихали музиканта на нові мелодії, нові пісні і так до нього приходило натхнення й народжувались чудові мелодії, які одразу ставали популярними. Однак до його зоряної години було ще далеко. Тому в нашому місті його дуже добре знали, особливо молодь, бо керував оркестром, який грав на танцях. Тоді дискотек не було навіть у найсміливіших фантазіях, тож юнаки й дівчата танцювали вальси, танго, польки й мазурки під живу музику. І взяти квиток у Будинок офіцерів, "до Сабадаша", було складно й престижно. Як згадують сучасники «…він був красенем, у якого дівчата закохувалися з першого погляду. Високий, стрункий, з оксамитовим голосом і глибокими світлими очима – і все це помножене на музичний смак!».
 
І ось на такій високій творчій хвилі народилася знаменита пісня «Марічка». Була осінь 1955 року. Михайло Ткач повернувся з студентської практики з Путили в Чернівці. І привіз із собою вірш «Марічка», який вже отримав схвальні відгуки від однокурсників-медиків, тому відніс його в обласний Будинок народної творчості. До слова,  героїня цієї пісні цілком реальна – це  Марічка Киселиця, на той час 16-річна куховарочка з їдальні при Путильській районній лікарні, де поет проходив медичну практику. Вірш відповідальним особам сподобався, почали шукати композитора. Для цього було оголошено конкурс на кращу музику до нього. Майже 40 самодіяльних композиторів надіслали свої твори. І переміг Степан Сабадаш, десь слова зачепили його за душу. Так народилася пісня, котрій судилася довга і щаслива доля.  «Її поява знаменувала нову епоху в музиці. Це був перший український шлягер! І він протримався на хвилі успіху не місяць, а добрих два десятиліття. Ця пісня стала не просто шлягером, це був символ Буковини й України».
 
Уперше пісню «Марічка» виконав того ж таки 1955 року хор музичного училища, де заочно навчався автор музики. Овації, здавалося, ніколи не вщухнуть, виконавців кілька разів викликали на «біс». Проте коли щасливий автор приніс пісню в обласну філармонію, то йому відмовили у її виконанні і «…згодом відповіли, що не можуть узяти її в репертуар, бо – "слабенька". І вже трохи пізніше шлях до великої сцени «Марічці» таки відкрився. Ноти побачила  керівник Буковинського ансамблю пісні й танцю Алла Серебрі. І підготувала її до виконання з хоровим колективом. А згодом "Марічку" почув і вподобав тоді вже заслужений артист України Дмитро Гнатюк. Саме в його виконанні ця пісня пішла у світи, принісши заслужену славу її авторам та виконавцю. Проте сам композитор найбільше любив її у виконанні Василя Зінкевича. А в Україні «Марічку» знали всі — від малечі до поважних дідусів та бабусь – і співали скрізь – від весіль до компартійних зібрань.
 
Однак цій пісні судилася довга і щаслива доля. Бо  коли в 2004 році в Ратуші зібралася поважна комісія з професійних музикантів-піснярів, аби вибрати пісню, яка буде звучати з вежі ратуші, то серед запропонованих музичних творів пальму першості віддали саме «Марічці». Час вкотре потвердив – поет і композитор зуміли поєднати в ній фольклорні ознаки з високою професійною майстерністю і вона стала народною. Легка й ніжна мелодія пісні, чудові слова знаходять відгук у серцях людей уже 65 років не тільки в Україні, а й за її межами. Щоденно опівдні на башті Чернівецької ратуші сурмач грає мотив приспіву пісні «Марічка», яка стала музичною візитівкою Чернівців, назавжди рідного міста для Степана Сабадаша.
 
В 1961 році Степан Сабадаш, працюючи в Палаці культури працівників легкої промисловості, створив вокальний ансамбль, назвавши його на честь популярної пісні і який існує й сьогодні. Зрозуміло, що пісня стала візиткою колективу, а її мелодія й нині є позивним радіо "Буковина".
 
Проте несправедливо б зводити творчість Степана Сабадаша до однієї пісні. Адже в той час він написав ще майже 40 пісень для хору та солістів,  які звучали з великих і малих сцен, на радіо та телебаченні, у виконанні як в аматорських колективах, так і професійні виконавці брали їх до свого репертуару. Весь його пісенний скарб складає 260 пісень. Назвемо хоч декілька з відомих, які стали народними ще за життя їх творців, що є найбільшим визнанням. До них належать такі, як «Очі волошкові» та "Гей, Васильку" на слова Анатолія Драгомерецького; «Осінь»  та «Спогад» на слова Дмитра Луценка; «Ромашка» на слова Злати Бичкової; "Вишні" на слова Л.Кудрявенко; "Гуцулочка", "Моя Буковина", "Ой на плаї скрипка грає" на слова Л.Барабанова; "Ой думала я" на слова Івана Кутеня; «Пісня з полонини» на слова Олени Пономаренко, яку також розніс по світу Дмитро Гнатюк. Степан Сабадаш надзвичайно ліричний композитор і всі його пісні сповненні мелодійності, яка притаманна Буковинській землі, ліризмом та високим почуттям любові. Сабадаш – композитор ліричних пісень. Дослідники української музики вважають, що саме Степан Сабадаш стояв біля джерел національної естради. А ще він здійснив обробки шести рапсодій, фантазій та пісень для естрадного оркестру та для хору. В цей же час розпочав роботу над оперетою про життя буковинців.
 
Здавалось би, чоловік мав би спочивати на лаврах, проте в нього для цього елементарно не було часу. За вказівкою обласного керівництва готує державні свята одні за одними. І до кожного треба нову пісню. А ще ж відповідальне керівництво хорами, де додався ще й університетський.
 
За такий вклад в музичне життя міста він користувався великим авторитетом і підтримкою і йому було виділено прекрасне помешкання в особняку в престижному районі Чернівців. Жив і творив в нашому місті Степан Олексійович за адресою, вулиця Сковороди, 5.Тут він мешкав з дружиною Радою Петрівною, яка  навіть короткий час була солісткою в джаз – оркестрі. Тут у них народилося два синочки – Володимир та Олексій. І дружина присвятила себе дітям і талановитому чоловікові. Тут в просторому помешканні збиралося його творче товариство і в спільних творчих пошуках та дискусіях і народжувались музичні пісенні перлини. Сабадаші жили на першому поверсі, а на другому – працівник обкому партії Леонід Кравчук, майбутній Президент України.
 
Якраз в цей дуже активний в творчому житті Степана Олексійовича період, він познайомився з Анатолієм Добрянським. Який хоч і був значно молодшим від шановного маестро, проте на той час вони разом працювали в Палаці культури працівників легкої промисловості, де дуже активно відкривалися і діяли мистецькі колективи. І зрозуміло, що їх поєднала пісня і самовіддана праця на ниві високої музичної культури в нашому місті. Результатом такої творчої співпраці стала пісня «Дівочі мрії», яку  Степан Олексійович написав в 1965 році на слова Анатолія Добрянського.
   
Документом їхньої співпраці є перший збірник композитора « Пісні та хори» (1963), який з автографом маестро композитора «Талановитому поетові Анатолію Добрянському на добру згадку» від 2 жовтня 1966 року в Чернівцях зберігається в меморіальній кімнаті Анатолія Добрянського. Результатом їхньої співпраці також була перекладена на російську мову легендарна «Марічка», так як її виконували на всій території колишнього Союзу і за кордоном.
 
Згодом, коли в місті почали відкривати кінотеатри, то перед початком звучала музика. Так він прилучився до створення естрадного оркестру при кінотеатрі ім. Ольги Кобилянської, а пізніше і керувати оркестром при знаменитому кінотеатрі «Жовтень» (нині «Чернівці»), який отримав перше місце серед оркестрів кінотеатрів республіки. Це був дивовижний період музичних пошуків.
 
Впродовж 10 років очолював об’єднання буковинських композиторів і за цей час в народ пішло багато пісень молодих композиторів.
 
Взагалі Степан Олексійович вмів товаришувати з першими особами краю, України. Він завжди був виважений, коректний в спілкуванні
 
Найбільша його заслуга як музиканта і композитора полягає в ому, що він перший на Буковині почав розвивати українську естрадну лірику. Ніхто до нього цим музичним напрямком не займався так глибоко та професійно. Він був неперевершеним організатором музичного життя в місті.
 
В 1967 році успішного маестро, на вершині його музичної діяльності,  запрошують до столиці. Хоча найбільше до того спричинилася хвороба дружини.
 
Степан Сабадаш керував там вокально-інструментальним ансамблем при Жовтневому палаці, готував концерти до державних свят. Виступав з авторськими концертами, але дедалі рідше – стрімко втрачав слух. З’явилися нові пісні, біля десятка, і навіть деякі з них стали відомими. Хоча звісно, перевершити славу «Марічки» композиторові все ж не вдалося.
 
Проте це вже було щось інше. Він сам згадував про цей період: «У Києві було не так, як очікувалося. Нові люди, нові враження, інше життя. …і сам не думав, що так не вистачатиме йому Буковини. Наче щось обірвалося…». А ще його там називали довший час бандерівцем за українську мову. Він все порівнював з буковинським: і яблука найкращі на Буковині, і земля, і повітря… Про це підтвердив народний артист України Євген Савчук: «Музичний стиль, сформований на Буковині, виявився настільки живучим, що упродовж всієї творчості був визначальним. Степан Сабадаш – дійсно буковинський композитор і за формою, і за змістом. Живучи на Буковині, він справді, творив як на крилах. Можливо, якби він залишився в Чернівцях, його самобутність була би більше зреалізована. Адже його музика мала серйозний вплив на розвиток музичного мистецтва України».
 
Він став добрим садівником – посадив і виростив 90 дерев, тому що так було в його батька і при радянській владі заставили цей сад зрубати. І сам збудував дім «зробив усе капітально, як у нас на Буковині». Проте найкраще йому все-таки було на Буковині, де, на його думку, "лиш перейдеш Черемош, сам співаєш, душа прагне. Це з молоком матері передається з покоління в покоління". Там не було вже того оточення, в якому народжуються нові шедеври, не та атмосфера. Часом приїжджав у Чернівці, виступав. Проте почав втрачати слух і концертував усе менше. І як сказав якось ностальгійно сам Степан Сабадаш про свою творчість в столиці: «Найкращі мої пісні були написані у Чернівцях. Там мене любили і поважали…».
 
Відійшов у вічність композитор-пісняр Степан Сабадаш 28 серпня 2006 року в Києві і похований на Байковому кладовищі.
 
 
На пошанування пам’яті композитора в рідному селі відкрили кімнату-музей.
 
 
 У Чернівцях, на Алеї зірок, йому встановили іменну зірку ще за життя.
 
А з ратуші лине над Чернівцями музика легендарної «Марічки», геніальна у своїй простоті та неповторності. Кращої подяки і пошанування автору годі придумати!!!
 
  
Матеріал підготовлено за виданнями книгозбірні Муніципальної бібліотеки
ім. А.Добрянського.
 
Світлини люб’язно представив Alexander Missa та з інтернет-джерел.
 
27 червня – 165 років від дня народження юриста, науковця, професора
Генріха Зінгера (Singer, Heinrich Joseph, 1855 – 1934)
Він народився в Брно (Моравія, Чехія), де й отримав початкову освіту. Навчався на юридичному факультеті Віденського університету. В 1877 році захистив дисертацію і отримав докторський ступінь – став доктором юридичних наук. У 1879 році захистив працю «Canonisches und substanterial Osterreichischen Civilrecht» і пройшов габілітацію як приватний доцент права, а потім як доцент майнового цивільного австрійського права у Віденському університеті. Протягом 1879–1880 років Г. Зінгер викладав церковне право і правову історію  в Чернівецькому університеті імені Франца Йосифа, який був перед цим щойно відкритим. В 1880 році його було призначено позаштатним, а 1885 року за цісарським рішенням штатним доцентом з цього предмета. Він був шанований науковцем канонічного (церковного) права, або як називають в наукових колах – каноністом. В цей же період, в 1884 році він одружився з Терезією Шенкл, яка була дочкою відомого класичного філолога з Праги Карла Шенкла.
  
На 1886–1887 навчальний рік його було призначено деканом юридичного факультету Чернівецького університету. В наступному, 1887–1888 навчальному році, був обраний на найвищу посаду – ректором Чернівецького університету імені Франца Йосифа.
В 1891 році на запрошення університету Інсбрука Генріх Зінгер працює там як професор канонічного права, а з 1896 року обіймає посаду штатного професора в німецькомовному на той час, Карловому університеті в Празі.
 
Він є автором наукових праць «Усунення існуючих обмежень щодо релігійних людей» (1880); «Історичне вчення про порядок спадкування католицьким духовенством в Австро-Угорщині» (1883); «Нові повідомлення про декреталій до і після Бернарда Павії» (1913); «Кілька слів про минуле і майбутнє Чернівецького університету» (1917) та інші.
 
Роки праці в чернівецькому університеті були для нього важливими і прихильними. І тому під час Першої світової війни професор Генріх Зінгер виступив з 70-сторінковою брошурою на підтримку професора Раймунда Кайндля проти спроби передислокації Чернівецького університету в Зальцбург. Відійшов у вічність професор Генріх Зінгер 19 серпня 1934 році в Празі і похований на католицькому цвинтарі.
 
28 червня – 150 років від дня народження українського фольклориста, етнографа, бібліотекаря, педагога
Петра Нестеровського (1870 – 1932)
Він народився в селі Каплівці (нині Хотинського району Чернівецької області) в сім'ї священника. У 1897 році закінчив Варшавський університет, де й викладав російську і церковнослов'янську мови, історію. Згодом був директором та інспектором у гімназіях Варшави. Там у нього народився єдиний син Петро, який продовжив батькову справу і став українським письменником і сценаристом.
 
Перебуваючи в рідному краю на літніх канікулах Петро Нестеровський їздив по селах (села Грозинці, Каплівці і Керстенці, нині Хотинського, та Вітрянка, нині Сокирянського районів Чернівецької області) з етнографічними розвідками, а також до Непоротова, щоб ознайомитися зі скельним монастирем. Свої записи (добірки пісень, казок, легенд, загадок, заговорів, прислів'їв і приказок як «Материалы по этнографии бессарабских русинов») публікував у часописі «Киевская старина». У праці «Бессарабские русины» автор подав весь життєвий цикл бесарабських українців в окремих нарисах: «Вірування бессарабських русинів», «Народження дитини», «Весілля», «Похорон», «Коляди», «Новий рік», «Йордан», «Великдень», «Зелені свята» тощо.
 
Нагороджений орденами святого Станіслава 3-го та 2-го ступенів, святої Анни 3-го та 2-го ступенів.
 
На початку Першої світової війни разом з родиною виїхав до Москви. У 1918 році повернувся в Україну. Працював директором Олександрівської гімназії на Катеринославщині, а від 1919 року і до самої смерті – у київській Всенародній бібліотеці України (нині Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського) на різних посадах: від бібліотекаря до завідувача відділу періодики, завідувача відділу реєстратури.
 
Відійшов у вічність 16 березня 1932 року і похований у Києві на Байковому цвинтарі.
 
 
Використані фотографії з інтернет-ресурсів.