Буковинський інтелектуальний календар СІЧЕНЬ 2019

8 січня – 145 років від дня народження австрійського живописця, графіка, архітектора

Оскара Ласке (Laske Oskar, 1874-1951)

При згадці про цього митця в чернівчан одразу на думку спадає саме відоме його творіння в нашому місті – пам’ятник «Чорний орел», навколо якого в Чернівцях вже багато років точаться запеклі дискусії. Так, це був дуже вишуканий і вдало встановлений пам’ятник.
Знаходився на вершині вулиці Ратушної (Rathausgasse), нині це частина вулиці Головної. Вона й до сьогодні являється цілісним архітектурним ансамблем, який збудували найавторитетніші архітектори австрійської доби. Вулиця була забудована переважно приватними будинками, в яких проживали найбагатші родини міста. А завершував цей архітектурний ансамбль легендарний пам’ятник із чорного граніту «Чорний орел». Автором був чернівчанин, лейтенант запасу полку, архітектор за професією і художник за покликанням Оскар Ласке. Він втілив у монументі три головні ідеї – вшанування пам’яті про загиблих воїнів-буковинців, освячення нового полкового прапора і згадку про 200-літній ювілей полку.
«На роздоріжжі вулиць Головної і Героїв Майдану (на розі Семигородської та Ратушної), в трикутнику скверу, стоять два кам’яні блоки з написом на німецькій, румунській та українській мовах – це все, що залишилось від пам’ятника. Він був окрасою монументалістики старих Чернівців. Це був стрункий обеліск пам’яті загиблих солдат 41-го піхотного полку австрійської армії, солдатами якого були переважно буковинці. Пам’ятник було відкрито в грудні 1901 року на честь 200-річчя створення полку. У наріжний камінь було встановлено латунний циліндр з пергаментною грамотою зі зверненням до нащадків. Якась добра та шляхетна душа зуміла приховати її у ту грудневу ніч, коли його знищили і згодом передала до архіву, де вона зберігається.
Монолітний обеліск із чорного граніту висотою сім метрів, на вершині якого розпростер свої могутні крила бронзовий орел. Орел тримав в кігтях полковий прапор. У нижній частині обеліска знаходилися схрещені прапори – символи бойової слави, а з боків – гірлянди квітів – як пам’ять про полеглих воїнів. На цоколі вибиті три однакові за змістом написи німецькою, українською та румунською мовами: «Полеглим на полю слави синам борцям 41-го піхотного полку імені архікнязя Євгена. вдячна Буковина». На зворотному боці цоколя позолоченими цифрами викарбовано роки: 1701–1901.
Монумент споруджувався на кошти Буковинського сейму, офіцерського корпусу, Православного релігійного фонду, так як більша частина солдатів були православні та на добровільні пожертви громадян краю.
Як згадують чернівчани, він справляв незабутнє враження , коли виникав перед очима на підйомі від Ратуші до нинішньої Соборної площі. На жаль, з приходом радянської влади його знесли в грудні 1949 року. Історія цього пам’ятника отримала продовження на початку 1990-х. Ентузіастам громадськості вдалося відшукати окремі його фрагменти, плити привезли на місце, де колись стояв пам’ятник. Був створений фонд відновлення пам’ятника і на пожертви встановлено у грудні 1991 року пам’ятний хрест. Вже довгі роки ведеться дискусія про відновлення пам’ятника, але на жаль окрім дерев’яного хреста справа далі не пішла».
Проте заради справедливості потрібно сказати, що це тільки один із його творів. А сама особистість Оскара Ласке молодшого настільки цікава і він залишив таку вартісну спадщину, що вартує ретельніше дізнатися про нього, як і про дуже достойну родину архітекторів, з якої він походив. 
Він народився в Чернівцях у родині відомого професійного архітектора Оскара Ласке старшого (1842-1911), який також дуже конкретно прислужився, аби залишити по собі добру пам'ять в Чернівцях. Батько походив з Богемії, з родини лісників та будівельників. На той час було прийнято добре ремесло передавати по спадщині. Тому він студіював архітектурну справу спочатку в політехнічному закладі Праги, а продовжив в Академії образотворчого мистецтва у Відні. А потім ще й практикувався по столицях Європи. Тому ще в досить молодому віці став членом і засновником архітектурних столичних товариств. На той час, коли він закінчував свої студії, в далекому від столиці герцогстві Буковина почали зводити унікальну архітектурну споруду для Чернівців як за масштабами, так і за вартістю, яка не має, та й мабуть вже не буде мати аналогів в місті над Прутом – резиденцію митрополитів Буковини і Далмації під керівництвом чеського архітектора Йозефа Главки. І Оскара Ласке- старшого, який на той час вже мав дуже добру фахову освіту, відправили з Відня в Чернівці керівником будівельно-архітектурної інспекції при будівництві Архієпископської резиденції. Він був на цій почесній та дуже відповідальній посаді разом з архітекторами Йозефом Грегором та Антоном Буліром цілих десять років.
Вже пізніше, в 1899 році, він разом з своїм родичем Віктором Фіалою брав участь у конкурсі на спорудження Ощадної каси (Sparkasse, нині Чернівецький художній музей) і зайняли 3 місце, тому проект не був втілений.
В цей час перебування в нашому місті в його особистому житті сталася важлива і приємна подія. В 1872 році він одружився з дочкою поважного чернівецького архітектора Антона Фіала – Ксаверою Фіала ( Xavera Fiala). Її рідний брат – Віктор Фіала, також був архітектором. Ось така в них склалася славна родина архітекторів, які залишили дуже багату архітектурну спадщину як в Чернівцях, так і у Відні та по інших європейських містах того часу. І потребують окремого серйозного та фахового дослідження науковців. 
Першою дитиною в родині Ласке був хлопчик, який народився в Чернівцях в 1874 році і якого також нарекли на честь батька Оскаром. 

Як було на той час прийнято, студенти, які навчались на архітекторів, по європейських столицях на практиці вивчали архітектурну спадщину. Тому й Оскар Ласке в 1897 році мав студентську поїздку до Венеції, а в 1899 – до Італії та Німеччини. 
В1898 році він проходив практику в будівельному бюро Германа Міллера, яке практикувалось на будівництві приватних котеджів. 
Ще два роки студіював у Віденській академії архітектури, де познайомився особисто із засновником наймоднішого і красивого стилю в мистецтві архітектури зокрема, Отто Вагнером. Тут він мав можливість познайомитись з Густавом Клімтом і художниками сецесії. 
По закінченні науки в 1901 році він приєднався до будівельної компанії «Laske & Fiala» свого батька. На посаді архітектора він попрацював близько 10 років і за цей час створив 15 промислових та приватних споруд. За його проектом споруджено будинок для дітей війни поблизу Відня, створив 50-метровий фриз «Ноєв ковчег» (1920) та інші. Також він є автором внутрішніх інтер’єрів в різних спорудах, хоча значна частина проектів так і залишилась нереалізованими з різних причин. 
Їхню стилістику важко визначити однозначно, так як на формування його стилю мали вплив як Карл Кеніг, який був прихильником історизму, так і Отто Вагнер, який сповідував і розвивав новий стиль сецесії, який на той час, як би сьогодні сказали, був самий модний. Блискучим зразком такої споруди Оскара Ласке у Відні є «Аптека Енгель».
Назагал фірма «Laske & Fiala» спректувала і втілила у Відні понад 25 промислових та приватних споруд.
Проте під сильним впливом сеціоністів його все більше приваблює власне художнє мистецтво. І з 1904 року він більше займається чистим мистецтвом, зокрема у галузі гравюри, а з 1907 року – живопису. І з того часу почав брати участь в мистецьких виставках. Вже наступного року він взяв участь в престижній виставці у Відні, де представив ескізи, дослідження, малюнки, звичайно, в улюбленому стилі віденської сецесії. 
З 1908 року він цілковито перейшов від занять архітектурою до мистецтва. Його мистецька спадщина дуже цікава і різноманітна. Він зображав міські пейзажі, біблійні історичні та жанрові сцени. А ще працював сценографом та ілюстратором. Більшість його робіт зберігаються у віденській Альбертіні.
Ще до Першої світової війни Оскар Ласке подорожував по різних країнах Європи, Близького Сходу і Північної Африки,малюючи пейзажі і людей. 
Під час першої світової війни, впродовж 1914 – 1918 років, він керував будівництвом фортифікаційних споруд в Галичині, Словенії та Істрії, так як був офіцером запасу. Потім він став цісарським художником, який зображав події війни. Численні військові картини свідчать про його досвід і глибоке відчуття того часу. Вони зберігаються по військових музеях Європи.
Саме в роки воєнного лихоліття, в 1916 році, він одружився з піаністкою і вчителькою музики Емілією Кляйн (1882 – 1948). 
Проте захоплення мистецтвом його не полишало і в 1917-1919 роках він відвідував класи живопису в Йоханнеса Іттена.
У 1907 році Ласке приєднався до Хагенбунда, а в 1924 році - до Віденської сецесії. Впродовж 1945 – 1950 років його було знову відновленого як члена "Віденського Сецесіону".
Його творчість не тільки виставлялася на цих асоціаціях художників, але й на міжнародному рівні. З 1924 р. багато працює для кіно, займався книжковою ілюстрацією.
В 1927 році склав каталог власних робіт, що нараховує 61 мистецьку роботу. В 1941 році почав писати щоденник « Життя і твори художника Оскара Ласке», який не виданий, проте має незаперечну художню цінність і до сьогодні.

Після аншлюсу Австрії до нацистської Німеччини Ласке продовжував малювати. У 1939 році він став членом Künstlerhaus, але відступив у «внутрішню еміграцію».
Член мистецького об’єднання Hagenbundes (1907), член віденського Сецесіону (1924), нагороджений Золотою медаллю на Міжнародній виставці графіки у Лейпцигу (1925), Золотою медаллю від австрійського уряду (1931), отримав титул професора та Відзнаку міста Відень (1948), був почесним членом Лондонського товариства живописців та графіків та почесним членом Німецького товариства художників книги. 
У свої останні роки він був визнаним художником і в основному присвятив себе дрібним творам, офортам і акварелі. 
Оскар Ласке відійшов у вічність 30 листопада 1951 року у віці 77 років у Відні.
від запалення легенів і похований в столиці Австрії (у районі Гітцінг).

На будинку, де він проживав у Відні, за адресою Nisselgasse 1 встановлена меморіальна дошка. 
Він залишив видатну творчість, яку шанувальники його мистецтва пошанували численними ретроспективними виставками.

Звичайно, для нас найперше цікаво все, що пов’язане з його перебуванням і творчістю в Чернівцях. І хоч він виїхав звідси в зовсім дитячому віці, проте потім ще не раз сюди повертався, як випадала така нагода, навіть попри всі історичні перипетії того часу. Звичайно, тут залишались родичі по мамі, проте мабуть і для нього особисто світлі итячі спогади були дуже дорогими.

9 січня виповнилось  160-років  від дня народження світової слави вченого-філолога, педагога,

засновника і керівника багатьох громадсько-культурних і національно-політичних організацій Буковини,

професора Чернівецького університету, академіка АН України Степана Смаль-Стоцького (1859–1938).

Заслуженого  журналіста  України, лауреата  Міжнародної премії І.Франка, 

літературно- мистецької премії ім.С.Воробкевича, редактора  часопису «Буковина»  

(13  лютого 1939 р.- 30 січня 2014р.) 

В ажка серцева недуга 30 січня 2014 року неочікувано позбавила нас спілкування з цією людиною, яка була взірцем для багатьох журналістів краю...

Володимир Михайловський - людина професійного обовязку і сильного духу 

Журналістика для цієї людини була сенсом життя. Професія відкривала йому двері у світ людських характерів, манила щодня новизною подій, не дивлячись на те, що нерідко доводилось пропускати через власну душу та серце людські проблеми, біль і гіркоту буття. Тим не менш більше 50 років Володимир Михайловський присвятив саме цій професії. Цілком природньо для цієї людини було, сідаючи за чистий аркуш паперу чи за друкарську машинку, позбуватися ярма втоми та віддалятися від буденної суєти. 
«Журналістика вчила мене ретельно осмислювати життя. Вона стрімко манила в день прийдешній, додавала впевненості , що і в завтрашньому дневі обов’язково відкрию щось нове, досі незвідане, - сказав якось в інтерв’ю телеведучій Чернівецької телерадіокомпанії Жанні Одинській редактор газети «Буковина» - відомий в краї та далеко за її межами журналіст і письменник Володимир Михайловський.
В його журналістських матеріалах та газетних статтях йшлося не лише про буденні справи сьогодення, а й про пережите мільйонами людей у роки національно- визвольної боротьби, страшного Голодомору, в час сталінських репресій, колективізації та на фронтах Другої світової війни… Оскільки, довгий час працюючи в журналістиці та спілкуючись зі свідками цих подій, він пізнавав існуючу реальність, історію краю та нашої держави. 
Його колеги згадують, що Володимир Іларіонович писав з природньою йому інтелігентністю, відстоюючи та описуючи історичні та життєві проблемні питання України.

« … Я пишу про добрих мужніх, трудолюбивих людей - патріотів України. Хочу щоб вони були помітними в історії творення Української держави, аби залишився приклад для тих, хто йде за нами і прийде після нас. Я переконаний, що в засобах масової інформації потрібно підносити просвітництво», - говорив про свою журналістську та редакторську роботу Володимир Михайловський. Чим і керується до сьогодні ще нещодавно очолюваний ним колектив. 
Журналістка Людмила Черняк пригадує як багатолітній редактор газети «Буковина» біля тридцяти років мужньо стояв на важкому редакторському посту, проводячи улюблену газету крізь політичні, економічні та житейські бурі і шторми, продовжуючи багато років звертатись до читачів газети «Буковина» як з гострим публіцистичним словом, так і з добрими та позитивними історіями про своїх краян. Для  Володимира Іларіоновича робота в часописі була не просто виробництвом інформаційної продукції, а шляхом пошуку істини, який не кожен наважиться пройти, запевняє Анатолій Ісак, головний редактор газети «Буковина», який продовжив справу свого попередника, очоливши після нього журналістський колектив. В спогадах про свого наставника він пише: «Володимир Михайловський писав щиро і натхненно, звертав увагу своїх колег на роботу з носіями народної культури та з представниками інтелігенції краю, оскільки черпав душевну і творчу наснагу від спілкування з такими людьми». Ці зустрічі наштовхнули журналіста на бажання невеличкі газетні статті перетворювати на своєрідні картини життя краян, які вилились згодом в об’ємні прозові твори та окремі книги. Таким є перший його збірник «І перемогли смерть», який побачив світ у 1974 році і особисто був подарований Анатолію Добрянському з дарчим надписом «А. Добрянському – людині, яка зробила для мене настільки багато, що я завжди буду йому вдячний і про що я завжди пам’ятатиму. В.Михайловський». Ця книга видавництва «Карпати» про історичне минуле Чернівців в роки війни до сьогоднішнього дня зберігається в Меморіальній кімнаті Муніципальної бібліотеки ім. Анатолія Добрянського.

В 2005 році після довгої перерви Володимир Михайловський перевидає свій роман «Мертвих назад не носять», який був вперше надрукований у 1998 році та збірку поезій і прози «Черлені міти». На той час Володимир Іларіонович вже став відомим своїми поетичними етюдами, що увійшли до збірки «Крутизна» та іншими збірниками своїх творів. Таким чином в творчому доробку Володимира Михайловського сьогодні нараховується біля десятка книг. Серед них «Стоїть край села курган» та «Між страхом і любов’ю», що стала своєрідним літописом і, як вважав письменник Михайловський, сплавом художньої прози і публіцистики про день учорашній і нинішній. 
Ця книга є глибоким роздумом автора над прожитим та моральними цінностями людини. Видання побачило світ у двох частинах. В першій із них автор описує людей з незвичайними долями. В другій частині письменник Михайловський порушує проблеми духовності та родинних стосунків, звертається до національної ідеї та патріотизму, героїзуючи тих, хто впав за волю України. Збірник, що був надрукований у місцевому видавництві «Букрек», містить сторінки історії Помаранчевої революції і розрахований на широке коло читачів.
За цю книгу Володимиру Михайловському було присвоєно Міжнародну премію ім. Івана Франка.   У своїй статті «На бистрині доль» харків’янин Степан Сапеляк, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка про це видання писав: «Автор, як і твір його, нарис, есей, стоїть в обороні творчої правди, засадничих вартостей, священних джерел супроти зухвалої словесної кон’юктури та фальші…Письменник не боїться гіркого життєвого досвіду, а сам ініціює й шукає з авторською цікавістю особистості …». 
Цей творчий доробок автора отримав перемогу на чернівецькому обласному конкурсі «Книга року» у 2006 році у номінації «Проза». 
Книга Володимира Михайловського «Між страхом і любов’ю», побачила світ у 2006 році, уже після смерті Анатолія Добрянського та відкриття у 2005 році Муніципальної бібліотеки, яка носить його ім’я. Оскільки дане видання готувалося до друку у Муніципальній бібліотеці і до цього трудомісткого процесу долучалися працівники книгозбірні, то автор на одній із сторінок видання 20 липня 2006 року залишив власноруч написані рядки, подарувавши свій творчий доробок книгозбірні: « …З повагою і радістю, що маємо такий славний духовний центр, в якому пульсує його серце і наше життя». 

В кінці 50-х, на початку 60- х років, коли журналіст – початківець Михайловський друкує свої перші статті в заставнівській районці, Анатолій Добрянський стає дописувачем, а згодом літературним редактором газети «Радянська Буковина». Саме ця редакція газети стає місце першої їхньої зустрічі. Будучи головою літературного об’єднання письменників та очолюючи письменницький клуб і літстудію в Будинку офіцерів, Анатолій Добрянський знайомить Володимира Михайловського з відомими митцями, літераторами і поетами – початківцями, підтримуючи творчу атмосферу в редакції газети та формуючи навколо неї коло митців. Пропагуючи художню літературу разом з письменницькими бригадами в Чернівецькій області, він ближче знайомить журналістів з буковинськими літераторами і такими відомими письменниками України, як Юрій Мушкетик, Юрієм Збанацьким, Дмитром Павличком. Майстри слова такої величини мали неабиякий вплив на письменницьку творчість Володимира Михайловського, який неодноразово був присутнім на їх літературних імпрезах.

Володимира Михайловського та Анатолія Добрянського поєднувала майже півстоліття дружба та спільність інтересів. Після тривожного березня 2003 року, коли не стало «Буковинського Златоуста», редактор В. Михайловський напише на сторінках відомого буковинського часопису рядки спогадів про свого друга і колегу Анатолія Добярнського: 
« …Він був непересічним. Фанатично одержимим. Не маю найменшого сумніву, що недалеко той час, коли особливо гостро відчуємо, кого втратили…Нам не вистачатиме його відвертості, коли наша доля забажає пізнати глибінь і висоту Мистецтва, Літератури, Життя…І в студентській аудиторії, і на сцені театру , й у філармонії , де не одному з нас доводилось сповнювати свою душу його уроками Слова, у яких обстоювалися Доброта, Правда, утверджувалася наша любов до України…»

На пам'ять про дружбу з Анатолієм Добрянським своє чергове прижиттєве видання «На зламі», яке побачило світ у 2010році, автор Володимир Михайловський подарував книгозбірні та її читачам зі щирими словами та побажаннями: «Чого, дорогі, мені найбільше хочеться? Любімо Україну так довірливо і щиро, як її любив наш незабутній Анатолій…». Адже в «Роздумах про близьке і дороге» ( Зб.«На зламі») автор осмислює гіркі віхи української історії через людей, події і факти, через власне сприйняття того, що пережито на зламі двох століть ХХ – ХХІ. У передмові до цього видання літературознавець Богдан Мельничук відмітивши унікальність цієї книги написав: «І ось нова нарисово-публіцистична збірка В. Михайловського «На зламі», яка в основному увібрала те, що великий трудівник пера створив за останні три роки в цьому жанрі. Майже всі вміщені в ній твори я читав свого часу в газеті «Буковина». Та, перечитуючи їх нині як редактор, пересвідчуюся, що, сполучені воєдино, вони набирають нової якості, ще більшої сили впливу. Переконуюся, продовжує науковець , що Михайловський – один з найдіяльніших нині утверджувачів української національної ідеї засобами художньо- документального слова, він достойний продовжувач традицій Юрія Федьковича, майстер блискучих нарисів – оповідань, не позбавлених завершеної фабули та єдиної сюжетної лінії…Саме ці риси забезпечують новелістичну напруженість, а відтак і високу читабельність таких речам, як «Солодкий полин», «Гіркота на самоті настояна», «У відлунні золотаревих дзвонів» та іншим, стверджує він.

Одна із останніх книг Володимира Михайловського «Мелодія білого смутку», яка являє собою теж сповідь автора готувалася в Меморіальній кімнаті Анатолія Добрянського, що знаходиться в Муніципальній. «Мені з Толею добре працюється», - любив повторювати Володимир Михайловський ще при житті Анатолія Миколайовича. Тому тут Володимир Іларіонович зустрічався з художницею Ларисою Рязановою, яка ілюструвала видання та героями книги, котрі пройшли крізь пекельні роки війни, важкий повоєнний час, муки вдівства і самотності, зраду, підступний режим і еміграцію, сибірські каторги і колективізацію, самопожертви і вірність нації. Представляючи цю книгу читачеві професор Надія Бабич робить висновок, що найвищою мудрістю письменника і його героїв є сила духу. Тому автор своїми нарисами змушує читача задуматись які ми є перед Всевишнім та перед своїм родом, коріння якого в рідній українській землі? Які ми перед Сумлінням, Пам’яттю і перед Гордістю своєю? І чи достатньо вбираємо світла у ясні очі, аби не згубитися у Вічності, пише автор у передмові до своєї книги. За висновками науковців: 

«Нарисово – публіцистичні доробки Володимира Михайловського- яскрава, неповторна віха на шляху художньо – документальної літератури, яка творилася і твориться нині на теренах Буковини та всієї України».

Володимир Михайловський народився 13 лютого 1939 року в селі Кадубівці на Заставнівщині в селянській родині Ганни та Іларія Михайловських. Помітивши хист свого сина до читання літератури, батьки всіляко підтримували та заохочували його до навчання. Бажаючи навчившись володіти словом майбутній журналіст, після закінчення середньої школи у своєму рідному селі, поступив у 1961 році до Чернівецького державного університету на філологічний факультет. Навчанню у вузі допомагав досвід набутий під час роботи у школі та заставнівській районній газеті. Його творчий хист яскраво проявився
уже під час навчання у вузі. Починаючи з 1961 року здібний студент починає свою журналістську кар’єру, працюючи власним кореспондентом тодішньої «Радянської Буковини». Після закінчення вузу, занурюючись у життя міста та краю, стає дописувачем ще однієї чернівецької газети -«Молодий буковинець». Чернівецькі часописи стають для нього справжньою школою журналістики. Крім публіцистичних статей він починає друкувати свої вірші, нариси, оповідання та великі прозові твори. 
Будучи досвідченим журналістом Володимир Михайловський спочатку очолює один із відділів редакції «МБ»(1969) , а згодом стає керівником відділу редакції «Радянська Буковина», де залишається на цій посаді до 1991 року. В одній редакції з Володимиром Михайловським в цей час працює талановитий журналіст Володимир Дячков, який разом з колективом редакції стає першим рецензентом поетичних творів свого колеги. У статті «Долання крутизни» В.Дячков, добре знаючи творчий шлях свого керівника, пише: «він віддавна утвердився як майстер публіцистичних оповідей і нарисів. Але його завжди вабила художня таїна слова. І навіть у газетних жанрах воно набувало у нього образного звучання. Тож цілком природньо, що, свого часу сміливо спробувавши перо в суто письменницькій царині, він одразу ж вийшов за грань літературного школярства.
Вірші Володимира Михайловського – по суті цілісна драма полярних настроїв: 
«Ти не слізний - грізний і залізний.
І все менше в тебе доброти…
Світе незахищений і …різний, 
Як тебе під сонцем вберегти?»

 Твори та книги  Володимира Іларіоновича були написані «зрілим художницьким пером» і зроблені майже в кінематографічній манері. Вони іноді були сповнені драматизму, а іноді зачаровували читача народним гумором, тому  науковці і колеги по перу Володимира Михайловського  цінували не лише як професійного журналіста, але й як досвідченого майстра Слова, письменника і поета з неповторним художнім почерком.

Пропонуємо читачам Муніципальної книгозбірні та сайту ще раз по-новому відкрити для себе публіциста, прозаїка, поета і журналіста - таку багатогранну особистість, якою був Володимир Іларіонович Михайловський. 
 

14 лютого - 80 років від дня народження 

диктора Чернівецького обласного радіо Драгоша Буджака 

( 14.1939р., Чернівці -   05. 2005 р., Чернівці) 

Корифей Чернівецького радіомовлення - Драгош Буджак 

14 лютого виповнилось би 80 років від дня народження відомого диктора Чернівецького обласного радіо Драгоша Буджака. 

<Не так часто чиновники високо рангу потрапляють до того кола відомих діячів, як, наприклад, представники музично-літературних товариств, про яких часто згадують. Тому згадаємо сьогодні особистість крайового президента Буковини Йозефа графа фон Ецдорфа. Тим більше йому довелося працювати в нашому місті в найважчий період для будь-якої посадової особи – з 1905 і до кінця 1918 року, перебувши всі лихоліття Першої світової війни і розвал Австро-Угорської імперії. Йому вдалося дуже достойно відпрацювати і втримувати ситуацію до останнього дня.

Сторінки біографії Йозефа графа фон Ецдорфа

Д-р Йозеф граф фон Ецдорф народився в забезпеченій родині у Відні. Навчався в гімназіях Ріда й Лінца, які успішно закінчив. Тому, як і прийнято було на той час, подався на юридичний факультет Віденського університету. З відзнакою завершив університет і блискуче захистив дисертацію на ступінь доктора права у присутності цісаря, що було дуже престижно. По закінченні науки короткий час працював на державній службі в селі Амштеттені. В жовтні 1905 року був направлений на посаду практиканта-канцеляриста крайового управління міста Чернівців, які на той час були столицею коронного краю Буковини.

З липня 1909 року займав посаду адміністративного секретаря дуже поважної фінансової інституції Австро-Угорської імперії – майнової дирекції греко-православного релігійного фонду в Чернівцях. А вже з жовтня 1910 року його запросили на посаду секретаря в крайовий уряд Буковини. В грудні 1911 року року він призначений повітовим начальником, 24 травня 1913 року стає радником крайового уряду. Він був дуже здібним працівником, тому в досить короткий час, як би тепер сказали, зробив успішну державну кар’єру. Всього за якихось 12 років із чиновника найнижчого рангу став крайовим президентом. На той час це було дуже непросто.  

Підтримкою для нього всі ці роки праці та випробувань на Буковині, в далекому від столичного Відня герцогстві, була дружина – графиня Гедвіг фон Ецдорф-Лінц.

  Проте вже наступного, 1914 року, почалася Перша світова війна і  розпад великої європейської держави – Австро-Угорської імперії. Він впродовж всіх 4 років перебування на посаді у воєнний час зробив все, що міг, аби втримати рівновагу, забезпечити порядок і наскільки можна – достойне життя мешканців у воєнний час. За роки перебування на Буковині Йозеф граф фон Ецдорф дуже добре знав і розумів такий складний і різноманітний в національному відношенні край, який при тому завжди знаходився на кордоні.

 Світлина з фотоальбому - каталогу "Вітання з Чернівців. Вулиці, площі та містяни на старовинних поштівках". (Укладач С. Побережник,Чернівці,2018)

Населення Буковини під час Першої світової війни опинилося у вирі бойових дій, пережило три російських окупації, зазнало репресій. Як складова частина Австро-Угорської монархії, Буковина брала участь у цій війні на боці Центральних держав (Австро-Угорщини, Німеччини, Туреччини і Болгарії) і, головним чином, у військових операціях проти російських військ. Під час війни на території буковинського краю  проводилися військові дії між  Російською   та Австро-Угорською  імперіями. Впродовж 1914-1918 років Буковина, так і місто Чернівці зокрема,  зазнали значних збитків, втрат і занепаду в економічній та інших сферах. Фактично по території Буковини проходила фронтова лінія, що спричинило великі масштаби руйнування міст та сіл.

 

Світлина з фотоальбому - каталогу " Вітання з Чернівців. Вулиці, площі та містяни на старовинних поштівках". (Укладач С. Побережник, Чернівці,2018)

 

На початок війни на Буковині не залишилось жодного австрійського загону для оборони відросійського війська. І Йозеф Ецдорф разом з тодішнім президентом краю д-ром Рудольфом графом фон Мераном організував  у краї добровольчі батальйони, які успішно діяли на Буковині під проводом відомого воєнного та політичного діяча Едуарда фон Фішера. Військові формування складались  з буковинців: місцевих жандармів, членів Фінансової Гвардії, членів міліції і добровольців, серед яких були лісники і залізничники, за допомогою яких отримали блискучі перемоги над переважаючим російським військом. Це було унікальним явищем в історії Першої світової війни. Без гармат і кулеметів (але він зімітував ворогові, що вони в нього є) Фішер звільнив Чернівці. Пізніше буковинці змогли утримати Карпатський перевал і не пустили російські війська в Угорщину. З 2 вересня їм прийшлось вести проти ворога малу війну як на фронті, так і в тилу. Саме на той час російські війська перший раз зайняли Чернівці. Проте Фішер зі своїм добре організованим військом відвоював крайову столицю. Ці загони успішно стримували натиск переважаючих сил росіян.

24 квітня 1917 року графа фон Ецдорфа призначено надвірним радником і одночасно керівником буковинського крайового уряду, ці посади він обіймав до 6 листопада 1918 року. Був людиною виваженою, енергійною, політично свідомою, із активною громадською та громадянською позицією. Саме ним було засуджено «Національну раду» у Відні, яка в ті дні пропонувала розподіл Буковини за національною ознакою. 

9 лютого 1917 була підписана Брест-Литовська мирна угода з Україною, 3 березня – угода з Радянською Росією, 7 березня відбулося укладання угоди про тимчасове перемир’я, були звільнені окуповані на той час буковинські Сіретський та Сучавський повіти, 2 листопада Верховне командування вивело Вижницький та Вашковецький повіти з району військових дій. Таким чином Буковина практично була виведена з театру військових дій. Від краю була відведена небезпека воєнних дій і буковинська влада одразу приступила до здійснення першочергових завдань для повернення краю до звичного життя.

А крайовий президент д-р Ецдорф та його кабінет вже 12 жовтня 1917 року перенесли свою резиденцію з Праги до Чернівців.

Серпень 1917 року приніс Буковині звільнення від третього російського вторгнення. Після укладеного 9 грудня 1917 року з Росією перемир’я на цьому фронті запанувало затишшя і буковинське населення, яке ще було під сильним враженням від воєнних дій, змогло нарешті спокійно святкувати різдвяні та новорічні свята.

Проте навіть у важкі роки воєнних лихоліть, займаючи поважну посаду, були в нього і приємні миттєвості. Таким днем було 7 серпня 1917 року, коли в столицю Буковини прибув молодий цісар Карл І, який замінив на троні Франца Йосифа, котрий правив 68 років і  21 листопада 1916 року упокоївся. Його зустрічали в Чернівцях з величезним піднесенням, адже народ вірив, що йому вдасться закінчити війну, яка завжди дуже втомлює і будуть запроваджені нові прогресивні порядки, де всім народностям буде надано автономію.

Зустрічав Карла І саме  Йозеф граф фон Ецдорф – останній крайовий президент Буковини. Ця історична подія знайшла своє відображення на поштовій листівці, яка вже стала хрестоматійною, що зафіксувала зустріч Карла І у супроводі графа Йосифа фон Ецдорф із чернівчанами на Центральній (тоді Рінгпляц) площі міста. Для Чернівців то була дуже знакова і важлива подія, тому тисячі мешканців вже з самісінького ранку вишикувалися вздовж вулиці Головної, аби не пропустити приїзд молодого яснішого цісаря.

На сходах чернівецької ратуші, куди піднявся цісар і звідки він військовим салютом привітав міську громаду, зібралося повне представництво міста: адміністрація, влада, духовенство і представники національних спільнот, які населяли Чернівці та Буковину. Кожен хотів привітати главу держави після пережитих трьох російських окупацій, прагнув йому донести запевнення у лояльності та готовності до співпраці.

Для українців, які на той час називалися русинами, приїзд цісаря виявився прихильним. Вони сподівалися на цісарську волю та розпорядження визнати їх українцями і запровадити в офіційному державному обігу назву народу українці, а не русини. Адже, колись украдена московськими царями назва використовувалася в умовах війни російськими ідеологами як доказ тотожності двох народів і пропагування тут свого «русcкого мира». Карл дослухався до їх звертання і запровадив своїм указом офіційну назву – українці.

24 березня 1918 року графа Ецдорфа указом саме останнього імператора Карла І призначено на саму високу посаду – президентом Буковини.  Він до останнього дня сповняв присягу перед цісарем і  свій обов’язок перед народом Буковини.

 Буковинський крайовий президент призначався особисто Цісарем, і підпорядковувався безпосередньо віденському урядові. Президент володів всією повнотою влади у краї  і мав доволі серйозні важелі впливу на крайовий сейм. Номінально він також особисто очолював фінансову дирекцію, крайову шкільну раду, управління майна православного релігійного фонду. Крайовий президент був чиновником IV рангу з окладом 5 000 гульденів на рік. На початку ХХ століття  зарплата крайових президентів становила від 14 до 16 тис. крон окладу і 10 тис. крон додатку в рік. Заради справедливості варто сказати, що граф Ецдорф не встиг скористатися таким високим становищем і достатком, бо то був короткий  період його урядування і надзвичайно важкий та відповідальний момент  праці.

Самими критичними для Буковини були жовтень і листопад 1918 року, проте доктор Ецдорф і тоді залишався виваженим і мудрим політиком. Жителі Буковини різних етносів шукали своє місце, свій статус, своє майбутнє в хаосі історичних подій того часу. Йому вдалося в умовах дуже гострого конфлікту між двома титульними націями – українцями та румунами, зуміти зберегти ту крихку рівновагу і не довести до громадянської війни. 

Найскладніша критична ситуація склалася на Буковині вже з перших чисел листопада 1918 року, то були останні  хаотичні дні розпаду австро-угорської монархії.  2 листопада війська Чернівецького гарнізону, не підкоряючись командам офіцерів, залишили казарми, і прихопивши зброю та казенне майно, розійшлися по домівках. Ось як про ті драматичні дні в останньому звіті на займаній посаді відзначив д-р Ецдорф: «У всьому місті розпочалися дика стрілянина з гвинтівок і вибухи ручних гранат, що тривало декілька днів. Пальба і вибухи гранат іноді були такі жваві, що скидалося на справжній бій. Це були жахливий день і жахлива ніч для Чернівців!». 

Як справедливо зазначає Еріх Прокопович в своїй монографії про роль крайового президента на той момент: «Проте ще один фактор оберігав Буковину від громадянської війни та випадів радикальних елементів. Він полягав в енергійному та напрочуд умілому управлінні всіма справами цісарсько-королівським крайовим президентом д-ром Йозефом графом фон Ецдорфом, який наданими йому незначними засобами влади утримав громадський спокій і з великою енергією та активністю намагався побороти непримиримі суперечності між румунами та українцями, пов’язані з майбутнім становищем краю. Граф Ецдорф у ті хаотичні дні був у Чернівцях єдиною людиною, яка, перебуваючи поза партіями та національними конфліктами, стала для населення гарантом енергійної відсічі небезпеці громадянської війни».

Влада тоді мінялася неймовірно блискавично, майже погодинно,  і потрібно було дуже добре орієнтуватися в ситуації. У цих складних умовах він був цілковито відрізаний від Відня, адже повністю припинився телефонний і телеграфний зв’язок. Хоча на той момент у Відні навіть міністри і перші особи держави були розгублені і неспроможні приймати правильні на той момент рішення.  А він вчиняв  винятково правильні дипломатичні дії та  приймав розважливі державницькі рішення, аби не допустити міжетнічних конфліктів  в краю. 

Коли 3 листопада 1918 року українські політики зібрали Буковинське віче, то крайовий президент розпорядився, аби жандармерія за жодних обставин не застосовувала зброю і не спровокувати конфлікт, а тільки спостерігала і трималася поближче до будинку крайового управління. І хоч все відбулося мирно і добре організовано, але то були дуже гострі моменти – і крайовий президент, і  мешканці були схвильовані.

А вже наступного дня, 4 листопада, були іменини цісаря Карла І, з цього приводу доктор Ецдорф розпорядився про достойне відзначення коронованої особи. По всіх православних храмах Буковини відбувалися Служби Божі і навіть в такий, здавалось би складний час, свято відбулося із знаменитою буковинською пишністю і завершилось виконанням державного гімну.

Проте ситуація в місті залишалася  дуже напружена. Місцева газета передавала інформацію про  тривожний стан в місті 4 листопада 1918 року: «Картина міста в ці важкі дні є тривожною. На вулицях видно протягом дня солдатів, які тиняються безцільно і безпланово. Офіцери не мають жодних розеток на кашкетах, більшість в цивільному. Ділове життя розгортається повільно, хоч і ніде не є спокійно. Люди в більшості схвильовані і безпорадні…. Вночі з неділі на понеділок і минулої ночі було особливо погано. Солдати і злочинний набрід, до яких приєдналися також італійські військовополонені, скористалися загальним безладом і вчинили багато грабежів. Після того, як були повністю розграбовані військові склади і депо, вони взялися за інші склади. … Тим часом триває стрілянина на всіх вулицях і безрозсудливість поширюється ще більше.

Розвивається вже жвава торгівля різноманітними украденими речами».

Повідомлення на другий день, 5 листопада: «З російсько-українського кордону грозить нам нова небезпека. Там знаходяться великі військові частини, чеські і угорські, котрі тепер є розпущеними і вирушають назад на батьківщину. Серед цих людей є багато більшовицьких елементів, котрі на практиці здійснюють теорію. Існує небезпека, що ця неприборкана маса проходитиме через Чернівці на своєму шляху додому.  Це стало б нещастям для міста».

Остання телеграма міністерству внутрішніх справ від д-ра графа фон Ецдорфа з Чернівців: «… Продовжую керувати справами за побажаннями переважної більшості тутешнього населення, яке тільки в моїй особі бачить гарантію збереження спокою та порядку. Прошу вказівки, чи повинен [я] у зв’язку з викладеною ситуацією передавати урядову владу. Зауважу що, якщо вимагатиме ситуація, я спокійно, чесно, по совісті передам владу легітимним представникам націй, оскільки на мій останній запит вже протягом 6 днів немає відповіді звідти».

Це було останнє повідомлення крайового президента. Надалі  його  зв'язок з Віднем було припинено і граф Ецдорф змушений був приймати рішення на власний розсуд. Як він сам згадував пізніше: «Коли провалилася спроба встановити зв'язок через Угорщину, мені стало зрозумілим, що не варто чекати жодних подальших вказівок із Відня, і я мушу діяти на власну відповідальність».  Час показав, що на той момент вони були єдино правильні. Як він пізніше сам писав про ті дні: «…зрештою, усі запевнили мене у своєму цілковитому довір’ї і попросили мене далі продовжувати управління». І дальше: «…я точно знав, абсолютна більшість була за те, щоб я продовжував утримувати владу якомога довше. На користь цього свідчило й те, що мої повноваження, якими б незначними вони не були, залишались усе-таки найсильнішими в краї і були спрямовані на те, щоб до останнього захищати населення».

Повноваження крайового президента граф Ецдорф  виконував дуже ретельно:  «Буковинський крайовий виділ провів своє останнє засідання 5 листопада. При цьому було прийнято рішення припинити діяльність крайового виділу з моменту перебрання крайових установ автономної державної влади новим урядом. Крайовий маршалок барон Гормузакі красномовними словами відзначив діяльність членів крайового виділу протягом поперднього службового періоду. Від імені членів крайового виділу найстарший член крайового виділу, правительственний радник Пігуляк подякува крайовому маршалку за його віддану, обє‘ктивну і плідну діяльність під час минулого періоду працю».

А він сам «За такого стану речей мені теж здавалося найкращим дотримуватись своїх обох принципів: якомога краще оберігати інтереси  дорученого мені лише як довіреній особі краю і до останньої миті діяти, як австрійський службовець».

 

Проте навіть  в ці останні дні, що взагалі дивовижно як на день сьогоднішній,   він турбувався про своїх підлеглих: «5 листопада я перевів велику кількість службовців у 8- і 7- класові ранги. Дозвіл на ці призначення я отримав від міністерства внутрішніх справ ще у жовтні…в можливому випадку зміни режиму тим, хто не зможе далі продовжувати службу, сприятиму всіма силами в їхньому переведенні на Захід». І тут же: « Цього дня крайовий уряд провів своє заключне засідання, на якому всі крайові службовці були відправлені на пенсію. Всі сторони констатували те, що семирічна, майже без фракційна робота крайового уряду, який складався з представників усіх націй, є свідченням того, що й багато націй  можуть мирно жити поряд».  Він розумів, скільки часу і старань потрібно прикласти, аби виховати чиновника високого класу, тому професійні   кадри потрібно  було берегти.

Проте політична обстановка почала різко змінюватися і вже 6 листопада під тиском обставин крайовий президент д-р Ецдорф передав владу в краї представникам двох титульних націй – українським та румунським політикам. Як виявилось, то були останні дні австрійської влади на Буковині.

В поважній науковій монографії «Змагання за українську державність на Буковині (1914-1921 рр.). Документи і матеріали», яку впорядкували Олександр Добржанський  та Володимир Старик, вміщено останній документ від 6 листопада 1918 року, який останній Президент Герцогства Буковина д-р Ецдорф  підготував у Чернівцях про  офіційну передачу влади  Омеляну Поповичу та Аурелу Ончулу (відповідно над «українською» та «румунською» частинами вже колишнього Герцогства Буковина). «…зрозуміло, що я міг передати владу тільки представникам обох національностей, які б наперед домовилися про поділ краю». Це «Протокол передачі крайовим президентом Й. Ецдорфом державної влади над українськими областями Буковина представникам Української Національної ради». Він не так часто публікується, але навіть сьогодні цей офіційний здавалось би документ передає хвилювання і тривожний стан, який панував на той момент.  

«Протокол, укладений в Чернівцях 6 листопада 1918 року

Об 11 годині 35 хвилин з’явилися  у мене панове депутат парламенту фон Семака, депутат парламенту Спинул, член крайового виділу Попович і обер-лейтенант Ілля Попович від імені Української Національної Ради.

Депутат парламенту фон Семака заявив мені, що будинок крайового уряду зайнятий українськими військовими і закликав мене передати Українській Національній Раді державну владу над українськими областями Буковини і містом Чернівцями.

Я відповів, що піддаюся силі і перестаю урядувати.

З уваги на такий стан справ я погодився передати державну владу в краї Буковина представникам румунської і української нації, а саме тим представникам, які здійснять цю передачу в інтересі краю за взаємною згодою.

Після того, як мене о 4 годині пополудні повідомили про те, що Українська Національна Рада і депутат парламенту доктор фон Ончул, який заявив мені, що він є делегований Румунською Національною Радою, яка уконститувалася згідно з найвищим маніфестом і складається з депутатів парламенту, вже готові здійснити перебрання державної влади за взаємною згодою.

Отож цим я передаю державну владу у краї Буковина названим панам представникам румунської і української  нації.

  Прошу панів подбати про безпеку його цісарської високості пана ерцгерцога Вільгельма.

Передає: Д-р Йозеф граф фон Ецдорф ц. [ісарсько]- к. [королівський] крайовий президент в.р.

Приймають:

За українців: Омелян Попович в. [ласною] р. [укою],  І.Семака в. [ласною] р. [укою],    Спинул в. [ласною]р. [укою].

За румунів : Ончул в. [ласною] р. [укою].

Буковинська ц. [ісарсько]- к. [королівська] крайова президія»

Як достойно для державця, навіть в останні хвилини свого правління він не забув потурбуватися про «безпеку його цісарської високості пана ерцгерцога Вільгельма».

Як він пізніше згадував цей момент в своїх спогадах: «Процедуру мирної передачі влади я обрав, виходячи з тих міркувань, щоб, по-перше, не полишити румунські райони у цілковитій анархії і передати управління єдиному готовому до прийняття влади проавстрійськи налаштованому румунові, а, по-друге, щоб, беручи всю відповідальність на себе, вберегти службовців від будь-якого конфлікту з власним сумлінням. Адже про події на Заході усі ми тоді ще нічого не знали». Отже,  «Попович і Ончул дійшли між собою згоди про поділ краю за принципом більшості населення в окремих громадах і створили у Чернівцях кондомініум [ спільне володіння і управління однією і тією ж територією]. Керівництво урядом вони перебрали спільно».

Повідомлення в місцевій пресі про ситуацію в місті Чернівці: « Протягом двох днів Чернівці  є столицею краю, який більше не належить до старої Австрії.

Перехід здійснився, як ми вже вчора підкреслювали, цілком спокійно і в порядку. І все ж місто охоплено глибоким хвилюванням і занепокоєнням. Впродовж дня панує надзвичайна нервозність у всіх верствах населення, яка відображається на обличчях людей. І хоча власне кажучи у місті нічого не трапляється, що могло би порушувати спокій».

Як повідомила місцева преса «Колишній крайовий президент граф Ецдорф зразу ж в день передання влади переніс своє місце проживання з палацу крайового управління. Всупереч чуткам про те, що граф покинув місто, повідомляємо, що він перебуває в Чернівцях і дотепер не покидав міста». Проте навіть в такий важкий і мабуть таки болючий для нього момент він з австрійською педантичністю та ностальгійним замилуванням занотував:

 «Українські селянки стояли на колінах перед пам’ятником Австрії (який стояв на Соборній площі, яка на той час називалася площею Австрії якраз перед будинком крайового управління, нині корпус університету) який був споруджений на згадку про 100- річну приналежність Буковини до Австрії, і просили, щоб Австрія впала з неба і знову над нами панувала!»

А вже 11 листопада 2018 року  Чернівці  захопили румунські війська. Румунську владу очолив багатий землевласник Буковини д-р Янку Флондор, який глибоко поважав д-ра Ецдорфа. Тому, коли представники Генерального штабу Румунії  робили спробу заарештувати крайового президента, то саме Флондор не дозволив цього зробити і він під його захистом ще якийсь час залишався в Чернівцях. «Через декілька днів Флондор повідомив мене листом, що румунський Великий генеральний штаб доручив румунському армійському командуванню в Яссах заарештувати мене. Він писав, що висловив протест проти такої дії щодо мене, але з огляду на непевне становище в Галичині поки що не радить мені від’їжджати й буде намагатися гідно й безпечно переправити мене на Захід. Через посильного він передав мені, що з великої поваги до мене він особисто ручається за мою безпеку…. Ще двічі  румунські військові хотіли заарештувати мене, і в обох випадках цього не допустив Флондор».

Від всього пережитого він захворів і на деякий час, поки не виїхав, проживав разом з дружиною на вулиці Українській, 26 у свого доброго приятеля барона Александра Гормузакі, який  перебував на посаді голови Буковинського лантагу до вступу румунських військ у Чернівці. «…баронові Гормузакі запропонували посаду президента Національних зборів. Однак він вирішив за краще утриматися від прийняття такої пропозиції й віддав перевагу приватному життю, оскільки для його високого сумління була неприйнятною можливість через кілька днів після того, як він ще був головою краю, призначеним цісарем, стати президентом Національних зборів…»

Навіть офіційні документи того часу свідчать, що навіть після того  як він залишив урядову установу «для того, щоб пан граф Ецдорф зміг виявити свою думку з цього приводу, було призначено зустріч о 10 годині в пана маршалка Гормузакі».

Його поважали політики різних партій, різних національностей, так як він за досить короткий час свого перебування на Буковині дуже добре вивчив і розумів ситуацію в цьому далекому від столиці, але такому складному герцогстві.   І вмів зі всіма налагодити добру співпрацю та розуміння.

«Українці запевнили мене у своїй повазі до моєї особи і в тому, що я, само собою зрозуміло, є цілком вільним. Вони також запропонували мені озброєний супровід на випадок, якщо я захочу виїхати, але самі ж порадили мені перечекати декілька днів у Чернівцях. Так я тимчасово залишився у Чернівцях».

Про Йозефа Ецдорфа залишив свій спогад і український громадський та політичний діяч Буковини Омелян Попович : «…чоловік спосібний, енергійний і діяльний, та який не мав уже часу й нагоди розвинути своїх здібностей».

«Це можна зрозуміти, якщо врахувати, скільки людей приходило до мене, як на прощу, хоча я приймав лише особистих добрих знайомих: моє помешкання один румун назвав Меккою, а інший прямо сказав мені, що вони побоюються мого великого впливу».

Проте наприкінці 1918 року д-р Ецберг  таки залишив Чернівці – і як виявилось, назавжди: «Коли я одужав, Флондор надав для мене спеціальний потяг, яким я разом із 120 буковинцями 20 грудня прибув до Відня».

 Але як чиновник такого високого рангу, він був спокійний і гордий, адже залишив в цьому краї добре організовану і відмінно діючу управлінську систему. А цим  спадком може похвалитися далеко не кожен управлінець, бо то треба в короткий час і в різних політичних умовах, і далеко не завжди спрятливих умовах, налагодити роботу такої складної державної інституції.

Останній австрійський крайовий президент Буковини (1917 – 1918) Йозеф Ецдорф залишив спогади “Останні дні австрійського панування в Буковині”, присвячені подіям жовтня-листопада 1918 року і написані на основі офіційних документів і щоденників автора. Вони зберігаються в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління  України і до сьогодні не втратили своєї цінності, коли йдеться про історичні події 2018 року в Чернівцях і на Буковині, коли змінювалася влада.

В 1959 році німецький історик Еріх Прокопович, родом із Чернівців, був співробітником Чернівецькогоуніверситету і виселений в 1940 році разом з етнічною громадою, видав працю «Кінець австрійського панування в Буковині», в якій на документах відтворив складні сторінки історії тих років. І що дуже важливо, вміщені ретельно зафіксовані всі звіти президента Буковини д-ра Ецдорфа.

А  Йозеф граф фон Ецдорф у Відні ще якийсь час працював в ешелонах влади, проте наприкінці квітня 1922 проку вийшов у відставку за власним бажанням. Йому на той час було всього 43 роки. Все-таки давалися взнаки пережиті важкі роки воєнного часу і відповідальність, яка лягла на його плечі.

В 1931 році він склав адвокатський іспит і повернувся до юридичної практики –обійняв посаду канцеляриста у віденькій адвокатській канцелярії.

Відійшов у вічність 14 грудня 1950 року у Відні, де й спочиває.

Черчіль сказав свого часу: «Відмінність державного діяча від політика в тому, що політик орієнтується на наступні вибори, а державний діяч - на наступне покоління». Граф Ецдорф звичайно не міг знати цієї цитати великого англійця, яка була написана значно пізніше,  але безперечно сповідував її в своєму житті.

 

  Портрети і світлини з книг Е. Прокоповича "Кінець Австрійського панування в Буковині"( Чернівці,2004)та фотоальбому - каталогу " Вітання з Чернівців. Вулиці, площі та містяни на старовинних поштівках". (Укладач С. Побережник.Чернівці,2018) 

 

 22 лютого – 130 років від дня народження фізика-теоретика, доктора фізико-математичних наук

Войцеха Сильвестра Петра Рубіновича

(пол. Wojciech Rubinowicz, нім. Adalbert Rubinowicz, 1889 – 1974).

 

Вчений народився в Садгорі, в родині фармацевта. Його батько, Даміан Рубінович, перебрався на Буковину після Польського повстання в січні 1863 року, позаяк був його активним учасником. Тут було далеко від столиць, почувався він в безпеці і був власником аптеки, мама Малгожата – з родини Бродовських.

По закінченні гімназії Войцех Рубінович в 1908 році поступив в Чернівецький університет. По його закінченні в 1912 році він став асистентом кафедри експериментальної фізики, яку на той момент очолював вчений світової слави проф. Йосип фон Гайтлер. Поскільки Войцех був талановитим і улюбленим студентом професора, то кандидатську роботу також захистив у нього і вже в 1914 році здобув ступінь доктора фізичних наук. Темою досліджень були електромагнітні хвилі, в том числі і рентгенівські промені.

Проте Перша світова війна внесла корективи в долю молодого вченого, перервавши успішні наукові пошуки і він виїхав до Відня. Через короткий час перебрався до Мюнхена і працював під керівництвом професора Арнольда Зоммерфельда. В 1917 році він був асистентом у якості стипендіата Фонду Аншіц-Кемпфе-Штіфтунг (Anschütz-Kämpfe-Stiftung). Наступного року повертається в рідний Чернівецький університет на посаду приват-доцента.

Проте з розпадом Австро-Угорської імперії навчальний заклад став румуномовним і Войцех Рубінович перебрався в Копенгаген і працював в лабораторії у професора Нільса Бора. В 1920 році приймає запрошення на посаду професора в Люблянському університеті , в Югославії. Проте, коли його запросили викладати у Львівській політехніці, то в 1922 році він прийняв запрошення. А в період з 1937 по 1945 рік він професор Львівського університету. 
Наприкінці життя, після Другої світової війни, перебрався до Варшавського університету, де був на посаді професора теоретичної фізики з 1946 і до 1960 року. 

Професор Войцех Рубінович був фізиком-теоретиком, в основному займався квантовою теорією випромінювання,дифракційною теорією і математичною фізикою (еквівалентність теорії Гюйгенсa-Френеля і Юнга). Він славився відкриттям правил вибору для квантових переходів в атомах (1918) і теорії електромагнітного квадрупольного випромінювання (1928-1930), а також робіт з дифракції світла (так звана теорія Янг-Рубіновича).

Поскільки він в дуже молодому віці досяг значних успіхів у фізиці, то був належно поцінованих в наукових інституціях. В 1931 році обраний членом-кореспондентом, а в 1947 році – дійсним членом Польської академії мистецтв і наук, в 1952 році – дійсним членом Польської академії наук. Почесний доктор Берлінського університету імені Гумбольдта (1960), Ягеллонского університету в Кракові (1964) і Вроцлавского університету (1970). 
Впродовж багатьох років професор був президентом Польського фізичного товариства, лауреат Державної премії Польщі І ступеня.
Професор є автором понад 90 наукових праць в галузях теоретичної та квантової фізики і оптики. Автор багатьох монографій і підручників, в т.ч. Ursprung und Entwicklung der älteren Quantentheorie(1933), Вектори і тензори (1950), Квантова теорія атома (1954).
Войцех Рубіновіч відійшов у вічність 13 жовтня 1974 року і почиває на Повонзковському цвинтарі Варшави.
В Чернівцях повернули ім’я талановитого студента та викладача і 11 вересня 2012 року фасад Першого корпусу прикрасила ще одна дуже вишукана меморіальна таблиця, яка сповіщає, що «У Чернівецькому університеті в 1908–1918 роках навчався і працював видатний польський фізик, автор фундаментальних праць з теорії дифракції світла Войцех Рубіновіч». 
Польське фізичне товариство кожного року вручає наукову «Нагороду імені Войцеха Рубіновича» за досягнення у фізиці. 

Наукова бібліотека Інституту теоретичної фізики Варшавського університету названа іменем Войцеха Рубіновича.

  На 3-му фото – Йозеф Гайтлер і його учень Войцех Рубінович в лабораторії експериментальної фізики Чернівецького університету, 1912 р.   

28 лютого  – 190 років від дня народження доктора історії та права,

ту, дослідника історії Австрії, Трансільванії та Буковини,

 Почесного громадянина Чернівців  

Фердинанда Ціглауера фон Блюменталя 

(Ferdinand Zieglauer Edler von Blumenthal, 1829-1906).

Він народився в крайовому містечку Брунек (Bruneck) у Східному Тіролі (Австрія). Початкову освіту здобув у гімназії міста Інсбрука, а потім навчався на філософському факультеті в університетах Інсбрука та Відня, в яких він вивчав філософію, юриспруденцію та історію. Саме в столичному університеті три роки він ретельно студіював історію і завдяки глибоким знанням його в 1855 році зарахували членом "Інституту досліджень австрійської історії", який щойно був створений. Фердинанд Ціглауер фон Блюменталь належав до першої хвилі із шести науковців-істориків, які отримали найвищу професійну кваліфікацію. В 1856 році йому було присвоєно звання позаштатного професора австрійської історії, а в 1863 році  – штатного в Академії права в місті Германштадті. Шість років праці в цьому місті, нині це місто  Сібіу в Румунії, він ще був громадським радником.

Коли в 1875 році в Чернівцях відкрили університет Франца Йосифа, то Фердинанда Ціглауера фон Блюменталя запросили як штатного професора викладати австрійську історію. І так він працював тут наступних 42 роки, та й власне поселився поруч з першим корпусом університету на вулиці Альбертіненгассе, 13 (нині вул. В.Сімовича).

А вже наступного навчального року, 1876-1877,  його було обрано ректором університету, а в 1899-1900 навчальному році він ще раз обіймав цю високу посаду. Кілька разів він був деканом філософського факультету. 
До виходу на пенсію він викладав австрійську історію та керував семінаром. Читав спецкурс «Військова й переможна ера Австрії 1863–1893 років», досліджував історію Австрії, Угорщини,Трансільванії. В 1900-1906 роках Циглауер — позаштатний професор.

До основних його праць належать: "Про час виникнення австрійського крайового права", "Історичний нарис Буковини періоду австрійської військової адміністрації"(1893-1901, Чернівці). «Становище Буковини на час австрійської окупації» (1888, Чернівці).

У своїх численних наукових працях з  семигородсько-угорської історії представлено дослідження її маловідомих сторінок.Це — його дослідження про саксонських графів  Гартенекк, про політичний реформаторський рух у Трансільванії  за часів цісарів Йосифа ІІ та Леопольда ІІ, в яких описані вирішальні періоди австрійської історії, що знайшли свое відображення у крайовій (Буковинській) історії.

Він належав до тих перших науковців, хто ознайомив європейську спільноту з життям та управлінням такого віддаленого від столичного Відня краю, як Буковина.  У своїх працях Ф. Циглауер обґрунтовував право Австрії на Буковину, пропагував ідею цивілізаторської місії Австрійської монархії на приєднаних землях. Попри певну тенденційність, яка на той час панувала в університетській освіті в Чернівцях, наукові праці Ф. Цинглауера й сьогодні залишаються цінними своїм багатим фактичним матеріалом. Тому науковці, які вивчають історію Буковини останньої чверті XVIII — початку XIXстоліть,  не оминають праці вченого. 
Праця «Звільнення Сходу від турецького панування в 1686 р.» була одночасно його доробком до воєнної історії.

Своми працями він завоював авторитет серед австрійських істориків свого часу, а цісар Франц Йосиф в 1884 році надав професору Ціглауеру титул радника двору, тим самим засвідчив його заслугу перед наукою та державою.

Професія викладача і дослідника зовсім не заважала Циглауеру займатися також і громадською діяльністю. Понад двадцять років, з 1876 року, він був громадським радником у місті Чернівці. В 1884 році йому присвоєно титул урядового радника. Також всі роки перебування в нашому місті він був членом міської і краєвої шкільних рад, в яких брав саму активну участь.

Громадська рада Чернівців, визнавши величезну заслугу професора Циглауера перед містом і Буковинським краєм, надала йому в 1899 році звання Почесного громадянина Чернівців, визнавши його заслуги перед  містом і краєм.

Відійшов у вічність 30 липня 1906 року і спочиває на християнському цвинтарі в Чернівцях. Провести цього поважного і шанованого чернівчанина

в останню дорогу прийшли  архієпископ Володимир Репта, бургомістр Антон фон Коханолвський,професор Теодор Тарнавський,декани професори  Гаїна,Рошман,  Ст. Смаль- Стоцький, Клянвехтер, посли австрійського парламенту Леон Розенцвайг та д-р барон Євдоксій Гурмузакі. 

Він народився в с. Верхній Віков (Південна Буковина, тепер Румунія) в сім'ї православного священика і університетського професора Чернівецького університету Ізидора Ончула. Навчався в самому престижному навчальному закладі для еліти того часу – академії «Терезіанум» у Відні. Пізніше студіював право в Чернівецькому і Віденському університетах. Службу проходив в 16 гусарському полку в Чернівцях. Працював повітовим старостою, згодом — директором буковинського відділення Моравського страхового товариства. В серпні 1903 року обраний депутатом Буковинського сейму від Сучавського виборчого округу. Був засновником і керівником міжнаціонального депутатського клубу в Буковинському крайовому сеймі «Вільнодумний союз», провідними діячами якого були також М. Василько (з яким навчався майже в один час у віденському «Терезіанумі») і Ст. Смаль-Стоцький (від українців), Бенно Штраухер (від євреїв), Стефан Стефанович (від вірменів). Завдяки злагодженій дії депутатів від «Вільнодумного союзу» вперше в історії було подолано політичну монополію румунського боярства в Буковинському сеймі, проведено виборчу, освітню та економічні реформи, подолано міжнаціональну упередженість між різними етнічними групами Буковини. Аурел Ончул як грамотний молодий юрист «готував реферат про виборчу реформу і санацію (оздоровлення) крайових фінансів» – самі важливі питання реформ. Правда, як це часто буває в політиці, цей союз досить швидко розпався, не виконавши всіх програмових завдань. Але на той момент це було дуже прогресивним і європейським кроком в політиці поліетнічного краю.

Впродовж 1907-1918 років двічі обирався депутатом Австрійського парламенту, представляючи в першому скликанні вільнодумних румунів, а в другому скликанні — румунську національно-демократичну партію. Його поважали всі політики як освіченого та обдарованого молодого державного діяча.

Автор численних статей та декількох наукових монографій. Важливе значення для розуміння та розвитку румунсько-українських стосунків мала стаття Аурела Ончула «Румунське питання на Буковині», вперше опублікована в ясському журналі «Viaţa Romineasca» в 1913 році. Після розпаду Австро-Угорської імперії, на початку листопада 1918 року, він був прихильником розподілу Буковини за етнічним принципом. 6 листопада 1918 року Аурел Ончул та Омелян Попович у взаємній згоді перебрали державну владу відповідно над румунською та українською частиною краю від останнього австрійського президента Буковини графа Й. Ецдорфа. Отримавши звістку про вторгнення на Буковину окупаційних військ королівської Румунії, Ончул вирушив до Сучави з протестом проти окупації, де був інтернований і вивезений в Ясси з забороною повертатися на Буковину. Як згадував пізніше про ті тривожні і непевні часи в своїх спогадах Омелян Попович: "По румунській окупації осів Ончул в Букарешті, бо не смів вернути на Буковину. Був це між румунами білий крук, що шанував права українців".

Відійшов у вічність 30 вересня 1921 року в місті Бухарест, а заповів себе похоронити в Чернівцях, в родинній гробниці рицарського роду Ончулів. І так він повернувся на рідну землю. 
І ще є одна адреса в Чернівцях, дуже дорога і важлива для нього – це Українська, 25. В цьому будинку проживала його мама Агріпіна, і тому безперечно др. Аурел лицар Ончул часто тут зупинявся.
Аби повернути це ім‘я із забуття, в 1992 році Чернівецька міська рада присвоїла ім'я Аурела Ончула вулиці, що прилягає до вулиці Омеляна Поповича (колишній провулок та вулиця Кірова). І це також мабуть символічно, що вони разом намагалися в складні історичні моменти цивілізовано зберегти місто і край. А тепер вони поруч увічнені в назвах вулиць у вдячній пам’яті нащадків.

                                                                                             (1899-1924)
Український письменник Остап Вільшина народився у невеличкому селі Рогізна, яке знаходиться у передмісті Чернівців. Майбутній журналіст і письменник навчався у Чернівецькій учительській семінарії. У юному віці брав активну участь у боротьбі проти румунської влади на Буковині, через що згодом зазнав переслідувань.

Літературною діяльністю журналіст Вільшина почав займатись на початку 1920-х років. В цей час він друкує свої перші творчі доробки у чернівецькому журналі “Промінь”, який заснувала письменниця Констянтина Малицька, що була ініціаторкою створення на Буковині жіночої організації «Союз українок» і працювала редактором чималої кількості часописів: «Дзвінок», «Жіночі долі» та ін. За її сприяння твори Остапа Вільшини побачив читач і на сторінках газети «Каменярі» та в періодичних виданнях Львова і Ужгорода.

Великий вплив на молодого журналіста мав письменник Павло Григорович Тичина та його творчість перших років радянської влади.

Юрій Пентелейчук, який був відомий у журналістських та письменницьких кругах як Остап Вільшина, був автором ліричних і революційних віршів, невеликих творів для дітей, переспівів з Рабінтрата Тагора – великого індійського письменника, поета і композитора. Кращі твори Вільшини виражають протестний дух проти поневолення рідного краю. Зокрема це особливо яскраво виражено в його циклі “Веснянки”. Також у 1923 році ще при житті письменника були підготовлені до друку його збірки віршів “З-над Пруту” та “Жмуток незабутків”, однак вони не були опубліковані. Велику частину поезій Остапа Вільшини революційного спрямування було конфісковано румунською владою. Лише у 2006 році зусиллями буковинської громади та чернівчан, яким була не байдужа доля письменника у чернівецькому видавництві «Букрек» побачила світ книга «Я – син вільного роду». 

Помер Юрій Пентелейчук (Остап Вільшина) 14 травня 1924 року у селищі Ленківці, поблизу Чернівців. Через два роки після виходу книги «Я – син вільного роду», у 2008 році на честь письменника Остапа Вільшини в Чернівцях було названо його іменем вулицю, а в Рогізні, де він народився, зусиллями громади встановлено пам’ятник роботи відомого буковинського скульптора Володимира Гамаля. 

Він народився в Києві і був дитиною великого кохання. Його мати Євгенія Степанівна Скалацька, дівчина дворянського походження закохалася в київського адвоката Миколу Вертинського, який не мав знатного походження і ще на той момент жонатого. Він був відомим у Києві адвокатом, людиною шанованою, отримував великі гонорари від багатих клієнтів і водночас безкоштовно допомагав бідним. Микола Вертинський ще мав одне захоплення – журналістику. У них в цивільному шлюбі народилося двоє діток – Надійка та Сашко.Проте коли йому виповнилося 3 роки, померла мама. Батько не зміг пережити смерть коханої жінки – одного разу його знайшли непритомного на могилі дружини. Він лежав на снігу в розстебнутому пальті й після цього дуже швидко згорів від швидкоплинних сухот. Надійці на той час було 10 років, Сашкові – 5. Їх узяли на виховання материні сестри. 
Коли хлопчикові виповнилося 10 років, його віддали до 1 імператорської Олександрійській гімназії, звідки він був досить швидко виключений за неуспішність і погану поведінку. Пізніше навчався в 4-ій Київській класичній гімназії, проте у п’ятому класі Сашка виключили з гімназії. 
А погана поведінка проявлялася в тому, що він де міг, цупив дрібні гроші. А витрачав ці гроші не на розваги – він купував на них квіти й носив їх до Володимирського собору. Річ у тім, що зухвалий хуліган був ніжно закоханий у Діву Марію. І ставив перед її образом замість свічки блакитну троянду. Окрім того, талановитий бешкетник всерйоз захопився театром, а за вхід на вистави треба було також платити. А до театру він ходив так само часто, як і до церкви. 
А ще на той час в Києві, як би тепер сказали, була мода на театр – всім чомусь страшенно хотілося грати на сцені. Гімназисти в складчину знімали яке-небудь приміщення – зазвичай, це був зал у «Контрактовому домі» на Подолі. Ставили все що завгодно – від низькопробних п’єсок до Грибоєдова та Островського. Самі клеїли примітивні афішки, самі розповсюджували білети – головним чином, між родичів і знайомих. У Театрі Соловцова (сьогодні – театр ім. Франка) можна було вийти й на «справжню» сцену – статистом. Але за це потрібно було самим і заплатити. Тож в зовсім юного і цілковито незабезпеченого хлопчика не було іншого виходу, як щось вкрасти…
Проте доля часами була прихильна до нього – йому пощастило потрапити на літературне зібрання Софії Миколаївни Зелінської, викладачки жіночої гімназії, чи не найрозумнішої й найосвіченішої жінки в Києві, де і сформувався світогляд і мистецький талант молодого Вертинського. В тому богемному колі збиралися такі особистості, як філософ і публіцист Микола Бердяєв, поети Михайло Кузьмін, Володимир Ельснер, художники Олександр Осмьоркін, Казимир Малевич, Марк Шагал, Натан Альтман, поет, перекладач і дослідник футуризму Бенедикт Лівшиць. Олександр Вертинський проникався їхньою філософією, естетикою, набував духовного і творчого досвіду. У цей період він пробує зайнятися літературною працею: появилися його перші декадентські оповідання та відгуки на театральні постановки, які без проблем друкує газета «Киевская неделя». Молодий поет пише театральні рецензії на виступи знаменитостей — Федора Шаляпіна, Анастасії Вяльцевої, Михайла Вавича, Джузеппе Ансельмі, Варвари Каринської, Тітта Руффо. Поступово його ім'я стає відомим в середовищі київської творчої інтелігенції. 
Приблизно в цей само час талановитий юнак виходить на сцену «Контрактового залу» із власними мініатюрами. Він захопився театром, виступав в аматорських виставах і, як статист, на сцені київського Соловецького театру. На відміну від естрадних зірок початку XX століття та й естради назагал і до сьогодні, Олександр Миколайович вийшов на сцену з вишуканого літературного середовища. Він сам писав: «Я не можу зарахувати себе до артистичного середовища, а скоріше до літературної богеми. До своєї творчості я підходжу не з погляду артиста, а з погляду поета, мене привертає не тільки виконання, а пошук відповідних слів, які зазвучать на мій власний мотив». 
Про юного Вертинського починають говорити в літературних колах як про такого, що подає надії. А він купує собі на подільському базарчику старенький фрак і з незмінною фіалкою в петлиці з’являється в «богемних» кав’ярнях, де цілими вечорами серед мистецької богеми п’є дешеве вино й дискутує на модні теми. Саме в Києві, у кав’ярні «Павільйон де Парі» в 1915 році, Вертинський уперше вийшов на сцену виконувати власні пісні в костюмі П’єро. 
Він мріяв про велику сцену і назбиравши 25 рублів, молодий Вертинський у компанії свого приятеля, художника Олександра Осьмьоркіна, вирушає до Москви. Він ще не знав звичайно, що для нього закінчився київський період його життя. Проте, як пізніше виявиться, йому вдалося підкорити своїм співом увесь світ.
Перші «московські» виходи на сцену в театрі мініатюр із сумними «арієтками» у гримі П’єро, перші пристойні гонорари, перша слава – раптова й шалена, перший гучний бенефіс – 25 жовтня 1917 року – у той самий день, коли в Петербурзі грянув переворот. 
Після невизначеності і жахіть революційної доби, він в 1919 році емігрує до Туреччини. В Стамбулі Вертинский винаймав номери в «Pera Palace Hotel».
Попереду – довгі роки еміграції, вечірні ресторани, французькі балагани, бананово-лимонні сингапури, палестинські танго, жовті янголи, лілові негри й маленькі креольчики. Вертинський прожив життя, сповнене пригод, захоплень, розчарувань, аншлагів і самотності. І приправлене гірким соусом ностальгії. За його власним зізнанням, усі 25 років еміграції йому часто снився один сон: він повертається до Києва й лягає спати на ту саму скриню, де так натхненно плакалося й мріялося в дитинстві.
Після повернення до новітньої імперії, Олександр Вертинський кілька разів відвідав Київ. Він дав кілька концертів, і навіть знявся у двох кінофільмах студії Довженка – «Кривавий світанок» та «Полум’я гніву», де зіграв, до речі, українською мовою, чим дуже пишався. При цьому він усе життя вважав себе «українцем за народженням» (ба навіть хохлом себе називав), а своїм маленьким донькам співав як колискові тільки українські народні пісні. Видатний співак та поет Олександр Вертинський, українець та уроджений киянин наприкінці життя з гіркотою писав дружині, грузинській княжні Лідії Циргаві: «Мне бы надо быть украинским певцом и петь по-украински! Україна — рідна мати! Иногда мне кажется, что я делаю преступление тем, что пою не для нее и не на ее языке!..».
Відійшов у вічність кумир і бард світової слави Олександр Миколайович Вертинський 21 травня 1957 року в Петербурзі. 
А для нас він цікавий насамперед своїми концертами у Чернівцях і романсами, які тут написав. У колах меломанів було відомо, що кумир естради першої половини ХХ століття Олександр Вертинський був у Чернівцях двічі. Вперше – у 1927 році, під час одного зі своїх європейських турне, вдруге – в 1954. Він дав тоді декілька концертів, але багато хто з прихильників таланту Вертинського так і не потрапив до залу: зайвих квитків не було. 
Про своє життя і унікальне творче життя, сповнене пригод, і про перебування в Чернівцях описав він сам, маючи літературний талант, у книзі «За лаштунками», виданій у Москві в 1991 році. Вперше повністю надруковано оповідання Вертинського «Сила пісні», яке написане на основі одного випадку, що трапився у Чернівцях. Цей же випадок підштовхнув співака написати й один з найпопулярніших його романсів – «Концерт Сарасате». В 1927 році, під час своїх турне по містах Європи він відвідав і Чернівці. Вертинський із захопленням відгукується про місто і його людей, згадує цікаві деталі, котрі відтворюють специфічну атмосферу тих часів.
«Це було в 1927 році. Ми сиділи у великому кафе в Чернівцях (тоді місто належало Румунії). За великими дзеркальними вікнами ходила звична вечірня публика. Вздовж тротуару безконечною вервицою повільно рухались люди і здавались величезними пласкими рибами, що не поспішаючи пропливали кудись. Блакитне світло підвечірніх ліхтарів створювало в сутінках враження води. Я наче дивився крізь скло великого акваріума. Чоловіки були, як на підбір, гладкими, круглолицими, з трохи виряченими очима, з цигарками в кутках рота, і були схожі на жирних коропів, у которих застрягла в роті їжа.
Жінки – ті, навпаки, жваві й легкі, в літніх повітряних сукнях із шифону й органзи, у капелюшках із перами – були схожі на тих хвостатих срібно-блакитних рибок з довгими «шлейфами», яки плавають в акваріумах зоомагазинів». 
Тут він познайомився з Жаном Владеско – ресторанною «зіркою», королем циганської музики, і з не менш видатною актрисою Сільвою Тоскою. І його знаменита пісня "Концерт Сарасате" про фатальне кохання акторки, колишньої зірки до брутального, але талановитого скрипаля, створена в українському місті Чернівці. Про це Вертинський написав спомин у вигляді художнього оповідання. Правда, він трохи переплутав дату.
« Це було у 1930-му році. Ми сиділи [із давнім приятелем Пєтєю Барацом] у великому кафе у Чернівцях (які тоді ще належали Румунії). Цим містом завершувалося моє гастрольне турне Європою. У Румунії я опинився проїздом, в останній раз, і ранком мав відлетіти до Парижа.
Владеско? – спитав я, - Той, що грав у Відні? Це був один з п'яти ресторанних знаменитостей - королів циганського жанру. У його скрипки був надзвичайно густий і пристрасний звук, ніжний та жалісний, ніби плачущий.
Бачиш он ту жінку біля естради? - запитав він, вказуючи на столик, де сиділа помічена мною красива дама. - Це його дружина.
- Ну?
- Колись вона була знаменитою актрисою ... Сільвія Тоска. Ти чув це ім'я? Весь світ знав її. Це була зірка. І яка зірка! Йому до неї було як до неба!
- Адже вона ж його кохає. Розумієш, кохає! Вона задля нього все життя своє зламала. Відмовилася від сцени, імені, багатого чоловіка, успіху, Він забрав її діаманти, гроші, славу, душевний спокій. І ось бачиш,плентається за ним ресторанами світу. Сидить ночами ... чекає на нього!Я мовчав, схвильований цією оповіддю. Поступово в залі запанувала тиша.Владеско грав одну з найулюбленіших моїх композицій - «Концерт Сарасате». Це було якесь чаклунство. Час від часу з-під його пальців вилітали непритаманні скрипці, майже людські інтонації. Живі і благальні, вони просочувалися до самого серця слухачів. Як місячна блакитна дорога, його мелодія владно вабила до якогось іншого світу, світу високих, невимовно прекрасних почуттів, світлих і чистих, наче сльози уві сні.
Я не міг відвести очей від нього. Він грав, весь зібраний, витягнутий, як струна, гранично напружений, ніби відірвався від землі. Піт градом котився з його чола. Вогнені відблиски гніву, печалі, болю і ніжності змінювалися на суворому обличчі. Обпечене творчим вогнем, воно було натхненним і прекрасним.
Він закінчив. Буря оплесків була відповіддю…»

І вже через три роки, коли він виступав в Берліні у величезному «Блютнер-залі», який був переповнений. І знову там опинився його всюдисущий друг:«У день концерту у мене в готелі з'явився Петя Барац. Він був у Берліні проїздом, прямуючи в Дрезден. Цього вечора я був у піднесеному настрої. Перед початком концерту заглянув до зали через дірочку у завісі. Владеско сидів у першому ряду. Поруч з ним у простому і строгому платті сиділа Сільвія Тоска. У моїй програмі було багато нових речей. Був в ній і «Концерт Сарасате» - так я назвав пісню, народжену в Чернівцях. Пісня мала успіх. Її вже знали. 
Акомпаніатор зіграв вступ, я почав:

Ваш коханець – скрипаль, сивий він та горбатий
Він Вас дико ревнує, лупцює, бува,
Але тільки заграє «Концерт» Сарасате,
Ваше серце, як птиця, летить і співа.
Він альфонс за покликанням. Знає секрети
З гонорової кралі він зробить «зеро» ...
Але тільки заплачуть його флажолети,
Він божественний принц, він натхненний П'єро!
Він зім'яв Вас, зламав, обікрав, знеособив –
Femme de luxe перетворено на femme de chambre.
І давно вже нікому не є до вподоби
Ваш кротячий жакет з легким запахом амбр.
Ваша втома в очах і ваш кшталт поведінки
Відображують тяжкість безрадісних літ
А чи можна так злісно паплюжити жінку?
А чи можна топтати підборами квіт?
І коли Ви, несила вже більш потерпати,
Тихо плачете наче маленьке пташа, -
Він награє для Вас свій «Концерт» Сарасате,
Від якого аж кров'ю заллється душа!
Як потвора, непотріб, хвора й кострубата
Крізь ненависть до себе, палку нелюбов
Ви даруєте все за «Концерт» Сарасате
І пекельно, шалено кохаєте знов…

Владеско був вражений цим романсом: «Ви вбили мене! Убили ... - бурмотів він, задихаючись. Руки його тряслися, губи тремтіли. Нервове тремтіння лупцювало його всього.
- Я знав ... Я зрозумів ... Я .. Але я не буду! Чуєте? Не буду! - раптово і відчайдушно крикнув він. Сльози рікою лилися з його очей…». 

Ось так Чернівці назавжди залишилися в пам’яті та творчості неперевершеного Олексадра Вертинського.

А нещодавно у фондах Чернівецького державного архіву знайдено свідчення ще одного, зовсім невідомого візиту співака в Чернівці. В той перший його приїзд він прибув із грецьким паспортом, але документи заповняв румунською мовою, якою досить добре володів. Вертинський під час чотирирічного перебування на території Румунії досить добре вивчив румунську мову. 
У фонді особливого відділу сигуранци міста Чернівці знайдено таку заяву, написаною румунською мовою: «Панові начальнику сигуранци м. Чернівці. Пане начальнику! Маючи на увазі мій ангажамент на 20 днів та інші творчі справи, прошу Вас зволити видати мені дозвіл на перебування в місті, й одразу після цих 20 днів я продовжу шлях до Польщі. З повагою – О. Вертинський»
На штампі вхідних документів вказано дату складання документа: рік – 1923, місяць – квітень, день – 11. Ось коли відбулося перше знайомство видатного співака з нашим містом! 
Правда, за ним уважно наглядала сигуранца – і про це також збереглись документи в Чернівецькому державному архіві. « Пан Александру Вертинський, російський артист, згідно з розпорядженням №7155 від 22.03.1923 Військового командування Бессарабії, не має дозволу на перебування в зоні осадного положення і зобов'язався виїхати в Польщу. Маючи справи в Чернівцях, залишиться там на кілька днів. Для того, щоб ми були точно поінформовані про його виїзд із країни, з повагою просимо Вас після його виїзду з міста вказати прикордонний пункт, через який названий Вертинський залишить країну. Генеральний інспектор. Підпис». Знайдено і рапорт прикордонного пункту Григоре Гика Воде (Неполоківці) від 28 квітня 1923 року, адресований начальникові спеціальної служби сигуранци, в якому йдеться про те, що «іноземець Вертидіс Александру, а не Вертинський Александру, як, думаємо, помилково було надруковано, грецький підданий, залишів країну через цей прикордонний пункт 12 квітня цього року». 
Із знайдених документів випливає, що Олександр Вертинський вперше приїздив у Чернівці 10-11 квітня 1923 року, дорогою до Польщі. Тут, у Чернівцях, великий артист збирався дати кілька концертів, як робили це інші співаки, тикаючи від більшовітського терору на захід. Та, на жаль, місцева влада, мабуть, не дозволила це зробити. Але знаючи добре характер чиновників тої епохи, можна припустити, що Вертинський, шляхом всемогутнього «дарунку» міг дати концерти трохе раніше, а заяву написав як доказ непідкупності влади. Як би то не було, вже 12 квітня він переходив прикордонний пункт у Неполоківцях, «тримаючи курс» на Польщу.Його поневіряння світом лише починалися. Великі радощі й гіркірозчарування були попереду.

Олександр Вертинський ще раз відвідав таке миле для нього місто Чернівці в 1954 році, коли виступав тут з кількома концертами. Меломани старшого покоління добре пам'ятають його успіх і любов, яку виявила чернівецька публіка до великого співака. Багато хто з прихильників цього таланту так і не зміг дістати квиток на концерт. Про ці знамениті концерти кумира світової слави писала місцева преса. 

У фондах Муніципальної бібліотеки є роман-есе у трьох книгах київського письменника і журналіста Олександра Балабка «Олександ Вертинський, нащадок Гоголя», який нещодавно був виданий в Чернівцях у видавництві «Букрек». Разом з автором і з Олександром Вертинським всі небайдужі до творчості богемного маестро читачі здійснять захоплену подорож до Стамбула, Шанхаю, Парижа та інших європейських столиць…На сторінках роману будуть зустрічі з такими знаковими постатями світової культури і літератури як Федір Шаляпін, Назим Хікмет, Пабло Пікассо, Фернан Леже, Іван Бунін, Дмитро Мережковський, Володимир Маяковський, Єлизавета Кузьміна-Караваєва, синайський принц Чакрабон, китайський маршал Фен Юсянь, французька кінозірка Мілен Демонжо…Разом з ними в читача є можливість зануритись в богемну атмосферу того часу…

Переклад романсу та тексти підготовлені за матеріалами Еміля Крупника. 

Вона народилася в Чернівцях в родині греко-католицького архідиякона Михайла Урсуляка, який викладав вокал на теологічному факультеті Чернівецького університету. Від батька вона успадкувала талант до музики, тому коли дівчинка закінчила ліцей, то саме він в 1913 році відвіз доньку до Відня. Вчилася прима у Віденській (навчаючись у фінського педагога з вокалу Філіпа Форстена) та Берлінській консерваторіях (клас однієї із яскравих оперних співачок свого часу, німецької та американської співачки Лотти Леман). 
Через п’ять років співачка дебютувала у Загребі, і з того часу почалася її тріумфальна кар'єра на оперних сценах Європи. Її голос чули здебільшого у Віденському державному та Віденському народному оперних театрах, а також – в оперному театрі міста Франкфурта, де працювала прима. Надзвичайно популярною була співачка і в Зальцбурзі, Дрездені, Амстердамі, Лондоні, Берліні, Римі тощо. Вона виконувала майже всі відомі жіночі партії для меццо-сопрано, виступала у Франкфурті і Мюнхені, Відні і Дрездені. Була учасницею фестивалів у Зальцбурзі, гастролювала в Загребській опері. 
Віоріка Урсуляк відома як інтерпретатор образів в операх Р. Штрауса, який присвятив їй та її чоловікові Клементу Краусу свою оперу «День миру», в якій головну роль партії Арабелли виконала Віоріка. На концертах часто виступала з чоловіком – піаністом і диригентом, директором Віденської опери доктором Климентом Краусом. Вона часто виступала і як концертна співачка. 
Віоріка Урсуляк виступала на найпрестижніших сценах Європи, виконувала оперні партії найвідоміших світових композиторів та була удостоєна виняткового права на виконання окремих творів Ріхарда Штрауса, створених особисто для талановитої сопраністки. Співачка мала не лише один з найгарніших голосів ХХ-го століття, але була ще й надзвичайно привабливою жінкою. Її називали «золотим голосом Європи». Чернівчанка настільки зачарувала голосом та вродою композитора Ріхарда Штрауса, що він писав виключно для неї музичні твори і надав їй пожиттєве право їх прем’єрного виконання. 
Актриса зіграла головні ролі в операх Р. Штрауса («Арабелла», «Капріччіо», «Жінка без тіні», «Кавалер троянд», «Кохання Данаї». З великим успіхом виконувала партії в операх Моцарта, Бетховена, Вагнера, Верді, Пуччіні та інших.
Виступала з концертами у багатьох містах Європи, підтримувала зв'язки з Буковиною і приїздила сюди при кожній нагоді. 5 січня 1920 року виступала у Чернівцях з великим концертом у філармонії. А вже в наступному, 1921 році, мала тур по багатьох містах Румунії і була на гастролях у Чернівцях.
Все життя мріяла повернутись в Україну, на Буковину, але побоюючись каральної сталінської машини, так цього й не насмілилась зробити. Залишила сцену у 1954 році. Не стало „золотого голосу Європи” 22 жовтня 1985 року. Свій вічний спочинок Віоріка Урсуляк знайшла на цвинтарі австрійського міста Ервальд, провінція Тіроль.
Голос співачки записаний на платівках «Полідор», «Кавалер троянд», «Літаючий голандець»… Звучить у радіопередачах Відня, Бухареста, інших міст Європи.
Віоріка Урсуляк – донька трьох народів – румунського, австрійського та українського, адже народилася вона у румунській родині, виросла на українській землі, а своє найвище професійне визнання здобула в Австрії та Німеччині. 
В Україні широкому загалу ім’я Віоріки Урсуляк маловідоме. Відрадно, що співачку хоч пам’ятають у її рідному місті. На фасаді будинку №75 на вулиці Тараса Шевченка встановлено меморіальну дошку на честь відомої співачки Віоріки Урсуляк з таким текстом: “У цьому будинку провела свої дитячі та юнацькі роки всесвітньо відома оперна співачка Віоріка Урсуляк (1894-1985)“. Надпис виконано українською та німецькою мовами. 
Підготувала Г.Мурмилюк 

==========

5 травня день народження відомої української письменниці Ірини Вільде 

(5 травня 1907р. Чернівці – 30 жовтня 1982р.Львів)

5 травня день народження відомої української письменниці Ірини Вільде, яка народилася в Чернівцях в сім’ї буковинського вчителя і письменника Дмитра Макогона. Учительська професія змушувала родину Макогонів мандрувати селами Буковини. В пошуках роботи батько перевіз сім’ю з Чернівців в село Луковицю, що на Глибоччині, а згодом до Веренчанки. Дитинство Ірини Вільде проходило в Луковиці. Тому майбутня письменниця добре призвичаївшись до вільного життя сільської дітвори, по переїзді до Чернівців в підлітковому п’ятнадцятирічному віці , важко адаптовувалась до рідного міста, про що пише в своїх автобіографічних творах. Першу прозу малої форми, серед якої є «Поема життя», Ірина Вільде почала друкувати з 30-х роках, працюючи вчителькою після закінчення Львівського університету. Відомими її творами про чернівецький період життя є повісті – «Метелики на шпильках», «Б’є восьма», які побачили світ у 1936 році, «Повнолітні діти» »( 1939р.). За сторінками цих повістей був написаний в 1952 році роман «Повнолітні діти».

( 10 травня 1884р Кельменці - 22 березня Бейрут Ліван) 

Її називали знайомою незнайомкою. Знане в вузьких мистецьких кругах ім’я нашої землячки Лідії Липковської почало повертатись на Україну у 1970 – х роках. В цей період на одній із сторінок газети «Радянська Буковина» з’явилась стаття відомого в Україні журналіста Кузьми Макаровича Демочка, редактора часопису, який свого часу збирав навколо себе митців, перетворюючи редакцію у місце зустрічей творчих талантів. Вивчаючи театральне та музичне життя Буковини ХІХ-ХХ століть, журналіст відкрив спочатку для себе, а далі і для своїх колег по перу уроженку села Бабин Кельменецького району, співачку Лідію Яківну Липковську, яка будучи солісткою Маріїнського театру, зуміла завоювати світові сцени, гастролюючи в містах Західної Європи та Північної Америки, та виступаючи разом з такими великими співаками, як Енріко Карузо та Федір Шаляпін. Зачарований драматичним сопрано своєї землячки, яку журнал «Rampa» (Бухарест.1924 р.) на своїх шпальтах називав «однією з найартистичніших фігур епохи», Анатолій Добрянський теж опинився під впливом чарівної співочої магії Лідії Липковської. За розповідями директора Муніципальної бібліотеки Лесі Щербанюк, Анатолій Миколайович любив повертати сучасникам маловідомі мистецькі імена. Коли він зацікавився Липковською, то йому Радіон Арабаджиу з Молдови через друзів передав про неї дві книги. Досліджуючи творчий та життєвий шлях цієї знаменитої буковинки, він присвятив відомій співачці цілий ряд своїх статей, що побачили світ в газеті «Буковина».

Вивчення творчості Л. Липковської Анатолієм Добрянським було введено в програму спецкурсу «Історія українського мистецтва» для студентів філологічного факультету Чернівецького національного університету, а в 90-х в програму «Історії культури України». У 1997 році, відроджуючи традиції «Буковини» часів Йосипа Маковея та Юрія Федьковича, яка допомагала друкувати українське слово, на базі сучасної редакції газети «Буковина» було створене видавництво «Буковина», яке очолила журналістка Людмила Черняк. «Під час друку своїх публікацій у газеті науковець Добрянський неодноразово в редакції зустрічався з журналісткою Людмилою Черняк, яка висвітлювала новини культури краю. В розмові обоє дійшли згоди видати статті Добрянського, присвячені співачці Лідії Липковської окремою збіркою, розповідає Леся Щербанюк. Коли збірка була готова Добрянський вирішив провести презентацію книги про оперну співачку в добре знайомому всім чернівчанам Будинку естетики та дозвілля, який був і залишається місцем зустрічі творчих людей. «За годину до вечора нам з Людмилою Черняк вдалось привезти книги з Сторожинецької друкарні. Він стояв у дверях Будинку естетики ... Тоді, власне, я отримала на пам'ять цю книгу з його автографом», розповідає Леся Щербанюк, показуючи подароване видання.

Завдячуючи Анатолію Добрянському мистецьке ім'я Лідії Липковської повернулося на Буковину. Для цього Добрянський зробив чимало. Крім газетних публікацій він брав активну участь у літературно- мистецьких вечорах, пропагуючи її творчість, був ведучим великого концерту в Чернівецькій філармонії, де відбулось вшанування пам’яті великої землячки. Він дуже тішився з того, що ім’я призабутої на Україні співачки повертається на рідну їй Буковину.

Лідія Липковська та її пісенний світ

Музика наповнювала її світ. З самого дитинства, володіючи унікальним тембром голосу , Лідія Липковська мріяла про сценічну кар’єру. А народилася майбутня прима в в учительській родині на Кельменеччині. В 12 річному віці стала ученицею Камянець-Подільської Маріїнської гімназії. Невдовзі в мистецьких колах заговорили про «чудове сопрано церковного хору жіночої гімназії». Беручи участь у благодійних концертах, маленька співачка – підліток з кожним днем ставала все популярнішою і популярнішою.

Відкривши для себе світ таємниць сценічного мистецтва, Лілія уже не роздумувала над вибором професії. Кожна її мить життя тепер була переповнена відчуттям приналежності до прекрасного світу сцени з хвилюючим відкриттям театральної завіси, яскравим світлом софітів, несподіваними бурхливими аплодисментами, інтригуючим закуліссям, яке було сповнене цілою гамою різних переживань. Для неї це вже була навіть не професія. Це був її спосіб життя.

Зі сценарію А.Добрянського, який було віднайдено в домашніх архівах після його смерті, дізнаємося, що Лідія Липковська по закінченні гімназії «потайки від батьків у 17 років одружилася зі студентом факультету східних мов Санкт- Петербурзького університету Христофором Маршнером, (…)якому ледь виповнилось 23 роки, і виїхала до Петербурга». Там вона навчається в консерваторії і вже через п’ять років дебютує « з ансамблем приватної російсько-італійської опери в «Piroletto».В цьому ж році співочий талант виводить Липковську на велику професійну сцену Маріїнської опери. Вона підписує конктракт з дирекцією імператорських театрів в Санкт- Петербурзі. В цей період, як пишуть дослідники, Лідія Липковська практично одночасно з Федором Шаляпіним стають солістами Імператорського театру і виступають на одній сцені як партнери. Але якщо ім’я Шаляпіна в Україні, як і в усьому світі, добре відоме, то про Лідію Липковську на її Батьківщині сьогодні знають досить мало.

У 1907 му на солістку імператорського театру чекає стажування в Італії у професора Вітторіо Ванзо. А далі –«Російська опера» та великі сцени Європи та Америки, зустріч в Нью- Йорку з Енріко Карузо та співпраця з відомими світу композиторами Масне та Пуччіні. Захоплена унікальним тембром голосу юної Липковської публіка «Ковент-Гарден», «Опера-комік», «Гранд-опера» закидає її квітами та компліментами. Де б вона не гастролювала її «носять на руках», спеціально для неї в «Ла Скала» створюють постановку опери В. Белліні «Сомнамбула».

Особливо плодовитими у творчій кар’єрі оперної співачки були 1912-1913 роки. В цей час Лідія Липковська гастроює Прибалтикою, Польщею, Грузією, Угорщиною. Велике гастрольне турне співачки включає і такі країни як Франція, Німеччина та Австрія. А через шість років ще будуть сцени Італії – Константинополя, Рима, Японії, Китаю, Сінгапуру , Австралії і Нової Зеландії. Цього разу гастрольний тур співачки триватиме рекордний період - цілих вісім місяців. 
Її репертуар складають провідні партії із вистав відомих режисерів та опер не менш відомих композиторів: Мімі , Манон, Лакме з опер Жюля Массне і французького композитора Лео Деліба, Тетяни з опери «Євгеній Онєгін» , Джульєтти з опери «Ромео і Джульєтта» П. Чайковського, Джільди з опери «Ріголетто» Д. Верді, Наталки з однойменної опери «Наталка Полтавка» Миколи Лисенка та інші.

На зорі своєї туманної юності співачка і не мріяла про такий успіх. «Странно звучит мое признание, - напише вона у своїх мемуарах, - что обстоятельства, в которых я жила до 12 лет, не благоприятствовали развитию моего музыкального дарования…Тем неменее, никто не мешал мне петь мои народные песни, мечтать учиться пению и стать артисткой. В семье забавлялись моей страстью к пению, не придавая этому серьезного значения, много смеялись над девочкой – оригиналкой, которая воображала себя будущей певицей и мечтала о театре. Я задыхалась в этой деревенской глуши, меня звал куда-то какой-то тайный голос, и я часто, не отдавая себе отчета, убегала из дома, желая попасть в какой – то город, где я думала найти хоть что – нибудь похожее на театр. Бедная мама ловила меня за лесом. Приводила за руку упирающуюся капризную девочку и, сердясь, называла меня «ненормальным ребенком».



Пройшли роки…Талант юної Липковської помножений на виснажливу наполегливу працю, що стала запорукою її успіху, дозволив співачці дістатись вершини Олімпу світової музики і слави.

Впродовж 25 ти років творчої кар'єри музична критика зустрічала із захопленням кожен її вихід на сцену. Навіть вибагливих знавців музики, які були «розбещені» виступами світових знаменитостей, дивувало з якою легкістю Липковська виконує складні партії, досконало володіючи своїм голосом. Однак стомлена шалено насиченим гастрольним життям Липковська писала :« треба було переключитись на більш спокійне осіле життя...і я поїхала в Бабино, де народилась і жила 12 років. Я оселилась з камеристкою в невеличкій хатині біленькій, як сніжинка,оточеній мальвами і соняшниками, за кілька кроків від Дністра з одного боку, а з другого – від широкої дороги, яка губилася десь у степу. Очам відкривався щирокий горизонт, а степове повітря так пянило, що в перші дні не виходила з сонного стану. Наскільки ж краще , подумала я, ніж на всіх тих курортах, відпочивається в такій тиші…Очі жадібно поглинали все, а серце широко розкривалося і ловило звуки, барви, відчуття. Яким неймовірно далеким здавався мені Париж, те суєтне життя… серед фальшивих декорацій !! Яке все умовне в житті, колись дівчинкою 12років, бігаючи цими звивистими стежками Дністра, виспівуючи дзвінкі пісні, я мріяла про театр, і ось через 25 років, пройшовши значний театральний шлях, я бажала всією душею повернутися до природи.І жити спогляданням її».

Липковська жертвувала особистим і родинним щастям, присвячуючи себе лише кар’єрі, щоб подарувати свій талант світові. На рідній Буковині, згадуючи миті свого професійного злету, сповненого творчим азартом та несподіваними пропозиціями, Лідія Липковська неодноразово наштовхувалась на свій перший серйозний виступ 2 січня 1906 року , коли їй довелось без репетицій замінити на сцені відому оперну співачку Гущіну, виконавши партію Джільди в опері «Ріголетто» Д. Верди в дуеті з відомим оперним співаком Н.Н. Фігнером. Уже наступного дня Лідія Липковська опинилась в ореолі слави - газети наперебій розказували про юний феномен з Буковинського краю.

Вшановуючи пам'ять своєї всесвітньовідомої землячки, буковинці в селі Бабин, де народилася Лідія Липковська, 15 травня 2009 року урочисто відкрили пам'ятник славетній оперній співачці, не дивлячись на те, що вона у 70 річному віці відійшла у вічність далеко від своєї малої Батьківщини – в місті Бейрут в Лівані. Оперна співачка пройшла за своє творче життя довгий артистичний шлях, закріпивши за собою право на статус одного з кращих світових колоратурних сопрано. Вона опинилась в переліку найвидатніших артистичних фігур епохи, та як би її не спокушало привабливе своїми тріумфами сценічне життя, Липковська все одно поверталась думками в село Бабин – тихий куточок Буковини, де пройшло її щасливе дитинство. 
Підготувала Галина Мурмилюк 

22 травня минає 110 років від дня народження

24 травня  народився  Костянтин Васильович Мандичевський 

директор наукової бібліотеки Чернівецького університету 

(1859 – 1933)

Любов шанувальників поезії з вишуканими смаками вдається завоювати далеко не кожному поету. Однак роки проведені в журналістиці серед людей, життєвий досвід та успіхи на педагогічній ниві дозволили чернівецькому поету Мірчі Лютику це зробити. Мабуть тому, що уже на початку свого творчого шляху він зумів віднайти слова, які зачепали тонкі струни серця читачів часописів, в яких він працював, а колеги в журналістських редакціях були його першими неупередженими та об’єктивними критиками, що найкраще розуміли зміст думок, переданий його поетичними рядками. Варто нагадати нашим читачам, що Мірча Лютик з 1967 по 2002 рік працював в Чернівецькій обласній румуномовній газеті “Zorile Bucovinei” (“Зоря Буковини”) і як журналіст, і як відповідальний секретар, а у 2003 році, користуючись незмінним авторитетом своїх колег, стає кореспондентом республіканської румуномовної газети “Concordia” (“Злагода”). Хоча починав свою журналістську кар’єру, після вчителювання в школах Чернівецької області та Молдови, в газетно-видавичому відділі Чернівецького обласного управління по пресі (1965-66) та в Ужгородському видавництві «Карпати», працюючи редактором чернівецького відділення «Карпат» в 1966-67 роках. 
В 1962 році в творчому житті поета – початківця - студента історико-філологічного факультету Кишинівського університету відбулася знакова подія – він дебютував у пресі зі своїми статтями та віршами. Однак свою першу поетичну збірку “Вітчизна світла”(“Baştina luminii”) видав лише у 1973. А далі були збірники віршів “Сторожове вікно” (“Fereastră de veghe”), 1978р., “Життєдайність” (“Datul întru fiinţă”), 2000р., «Суть», (“Noimă”, румунською і українською, переклади В. Колодія, 2000р.,“Відлуння вогню” (“Ecou de foc”), румунською і українською, переклади В. Колодія, 2001, “Таємничий пілігрим” (укр. мовою, переклади В. Колодія, 2002р., “Досвітні вогні” (“Înluminări în prour”) і “Мить благословенна”, (“Clipa de graţie”) обидві – 2005р., “Травень з херувимами“Arminden cu heruvimi””, 2011р., “У світлі сповідань”, “În lumina cuminecării” румунською і українською, переклади В. Колодія, 2011, “101 поезія”, (“101 poeme”) 2012р., “Eon în flăcări” (“Палаючий сон”) та “Жертовність творіння”, “Ofrandă întemeietoare” обидві – 2014р.

Чималий відсоток свого творчого потенціалу та працездатності у напрямку перекладацької діяльності Мірча Лютик віддавав перекладам творів Віталія Колодія на румунську мову. У 2018 році, коли в пам'ять про чернівецького письменника, що пішов з життя три роки тому, Видавничий дім «Букрек» та родина письменника заснували Міжнародну літературну премію ім.В.Колодія, Мірча Лютик був обраний першим її лауреатом, подавши на розгляд журі свою чергову збірку поезій «Зворотні обрії». Цю подію не могли не відзначити місцеві ЗМІ. 

Досить плідною є його перекладацька діяльність не лише українських авторів, а й російських, болгарських, прибалтійських, американських, кубинських, словенських та авторів пострадянського простору, серед яких були буряти, калмики, якути, узбеки, представники Карелії. Серед цього творчого доробку є “Вибрані твори” М. Лермонтова у 2 томах та О. Пушкіна в 3 томах, “Севастопольські оповідання” Л. Толстого та переклади романів Ф. Достоєвського і І. Тургенева, оповідання А. Упіта, романи Е. Сінклера та інших авторів. Але особливе місце в перекладацькій діальності Мірчі Лютика посідає українська література. Мірчі Лютику належать переклади роману О. Гончара “Циклон” (1979) та повісті “Бригантина” (1988), які вийшли окремими виданнями та були перевидані у 2011році, роман В. Земляка “Лебедина зграя” та ін. У свій час Мірча Савович брав активну участь у створенні таких хрестоматійно-антологічних видань як “Вибрані сторінки української літератури” (1973), “Сузір’я сердець” (1976), “Збратані ліри”, “Світло серця” (обидва – 1979), “З Дніпрових круч” (українська новела для дітей) та “З української лірики” (обидва – 1986).

Варто торкнутись ще однієї сторінки творчості Мірчі Лютика. Працюючи в журналістиці він захоплюється сонетом через особливу мелодійність цього вірша. Невдовзі написані ним сонети не лише позитивно сприймаються читачами, а й таким майстром поетичного Слова як Віталій Колодій, який зумів видати окрему збірку написаних вишуканих поезій та науковцем Анатолієм Добрянським, що дослідженню світового сонета присвятив свою наукову дисертацію.

Сонет об’єднав цих трьох творчих людей на все життя. "Тому після смерті Буковинського Златоуста, починаючи з 2010 року в Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського впродовж багатьох років звучить Сонет як данина пам’яті Анатолію Добрянському. Віталій Дем’янович разом з Мірчею Лютиком читали його в меморіальній кімнаті Буковинському Златоусту одразу двома мовами. І то було незабутньо," - розповідає директор книгозбірні Л. Щербанюк. 

Мірча Лютик є одним з фундаторів Чернівецького товариства румунської культури ім. М. Емінеску заснованого в 1989 році. Оскільки Мірча Савович народився в селі Йорданешти на Глибоччині (29.05.1939р), то наш краянин у своїх творах оспівував не лише красу природи рідної Буковини, а й красу людських відносин та добросусідських взаємин між румунами та українцями. За словами науковця Богдана Мельничука «пафос поета був завжди спрямований проти суєсловів, здатних сіяти розбрат у суспільстві, отруїти людство ненавистю, “замулити джерела і виснажити коріння” всього світлого і величного в житті».


Не міг обійти своєю увагою творчість земляка і чернівецький літературознавець та культуролог - професор Семен Абрамович:Досліджуючи творчість поета, він присвятив йому свої наступні поетичні рядки : 

Семен Абрамович
ПОСЛАНЕЦЬ

Присвята поетові Мірчі Лютику
Крізь камінь, ґрунт і товщі вод,
Крізь безлічі світів небесних,
Проходять, мов живий оплот, 
Вирують сили безтілесні.

Поет, що тільки поводир,
Людських суєт і справ тутешніх,
Не відчуває їхній вир, 
Не впізнає свою Прийдешність. 

Ти ж, сивочолий наш мудрець,
Із серцем, сповненим довіри,
Ти знаєш: всякий-бо кінець –
Лише початок щастя й миру.

І на матеріальний світ 
Прозорий віршовий серпанок 
Ти накладаєш, мов привіт,
Мов сяючий весінній ранок.

І в тих словах твоя душа
Тріпоче, мов метелик ніжний,
На нас, суворих, бідних, грішних,
Ллєш дощ з небесного ковша.


Семен Абрамович
СВІТИТИ СЛОВОМ

"Нас усіх, людей старшого покоління, з дитинства примушували непорушно вірити в те, що матеріальний світ – єдина річ, що насправді існує; все інше – химери хворого розуму. Слово – продукт природи-матерії, φύσις, яка чомусь раптом вирішила саму себе усвідомити. У слові «відбивається» оте все, що бачать очі, до чого дотична рука; воно «прив’язане до речей цього світу і віддзеркалює його. І загалом – це лише фізична вібрація повітря, що виникає завдяки роботі голосових зв'язок й набуває умовної семантики в соціумі. Крапка.
Утім, ключовим словом Біблії є ןיאמ (меáїн) – <без> матерії, що нам неймовірно важко уявити. Біблійне уявлення про творіння радикально відрізняється від архаїчної язичницької віри в одвічну і незнищéнну матерію. Світ створено було Божим словом з нічого: «І сказав Бог: "Нехай буде світло!" І настало світло» (Бт. 1: 3). Великий дар Адамові – здатність нарікати імена речам; у цьому – відблиск Творця в людині. Поети-класики відчували себе незмінними учасниками цього таємного священнодійства. Розстріляний більшовиками М. Гумільов писав:

Солнце останавливали словом, 
Словом разрушали города.

Мірча Лютик, про якого не треба багато говорити – його всі добре знають! – наш сучасний класик, окраса буковинської літературної панорами, чия творчість сформувалася на порубіжжі двох європейських мов: румунської, в якій живе відлуння шляхетної латині, й української, гнаної й утискуваної століттями, в якій, проте, потужно й необорно звучить лірична мелодія нескореної, вільної душі.
Як людська особистість, поет – втілення інтелігентності. І в авторській позиції його як лірика впадає в очі «велика естетична делікатність» (Л. Ковалець). Тим не менш, мені зараз хочеться привернути увагу до іншого Лютика. Адже життя його пройшло – як і моє, і багатьох інших старших людей, – під червоними прапорами варварства, в смузі настирно й безапеляційно нав’язаного тоталітарною владою «матеріалізму». Та в поетичному космосі Мірчі Лютика усе чіткіше вимальовуються силові лінії, які таємно поєднують матеріальні речі, вимушуючи відчути всю крихкість і вторинність того, що вже навіть у сьогоднішній фізиці втрачає статус корпускулярності й набуває раптом властивостей енергетичного поля – матерія на певних рівнях її дослідження таки щезає. 
Матеріальний світ – пейзаж, образи фізичних речей, ба, навіть людські постаті й обличчя – у Лютика начебто розчиняються в серпанку духовного преображення:

На крилах свободи і мрій
В політ відриваюсь гінкий, 
Щоб все поєднать на льоту
В нитку пісень золоту.

(Таємничий пілігрим)

І саме ота золота нитка пісень – єдине, що насправді міцне.
Вірш «Творчість» – поетичний маніфест Лютика, творчим методом якого є не «змалювання», не «відбиття» навколишнього, а пошук духовного стрижню того, що навколо нас – і, зрештою, як і ми самі – лише тимчасово існує. Поет шукає основи не в повсякденних справах людей, не в політиці і не в сварах та конфліктах, якими заповнене життя людини дрібного духу. Основа – в глибинах тієї самої природи, яка теж не вічна, а тимчасова, як промова дощу, чутна лише тим, хто має здатність чути. Відсторонення від профанного, плаского й побутового, стан філософської медитації-напівсну – звичайний стан нашого поета.

ТВОРЧІСТЬ
(вірш Мірчі Лютика «Творчість» як розрідження φύσις)
Вгору і вниз – верховинами слів
В сні й наяву… Наяву та у сні.
Вік мій протятий словами дощів.
Ними на листі пишу я пісні.

Море зі слів… Я пливу навпрямки.
Хвилі, як в казку, заводять мене.
З обріїв світять словами піски.
Сонце вгорі – дієсловом сяйне…

В звуках і поглядах – слово росте.
Скільки зосталось ночей там і днів!
Вечір – як слово прощань золоте.
Ранок – і в хорі всі птиці зі слів.

Архетипічний образ Плавця, який долає безодню життєвих небезпек, стає alter ego автора, котрий, мов древній кудесник, розуміє мову хвиль та пісків і, подібно до святого Франциска, чує звернення сонця, що «сяє дієсловом»:

Море зі слів… Я пливу навпрямки.
Хвилі, як в казку, заводять мене.
З обріїв світять словами піски.
Сонце вгорі – дієсловом сяйне…

Мудрість людини, що гідно й змістовно прожила довге життя, не заплямувавши себе участю в смутних спокусах своєї трагічної епохи й зберегла живу душу, викликає щиру й сердечну повагу:

В звуках і поглядах – слово росте.
Скільки зосталось ночей там і днів!
Вечір – як слово прощань золоте.
Ранок – і в хорі всі птиці зі слів.

І це не лише «золоте слово прощань»: така поезія завжди буде ранковим співом, одичним благословенням світові, подякою Тому, хто дає нам це крихке й прекрасне життя, аби ми самі розділили в ньому те, що відійде до тління, а що – належить Вічності".


Плідна творча і громадська праця М. Лютика відзначена Грамотою Верховної Ради України, Міжнародною літературною премією ім. Івана Франка (1995), чернівецькою обласною – ім. Дмитра Загула (1999) та Сидора Воробкевича (2002). Його ім’я внесено до “Золотої книги України” (2002).

Поетична присвята та літературна рецензія використана з дозволу професора Семена Абрамовича та Мірчі Лютика . 

Підготувала Г. Мурмилюк

 Він народився в селі Пиків на Вінничині в учительській родині. По закінченні початкової школи, в 1937 році, вступив до Харківського хіміко-технологічного інституту. Проте війна перервала успішне навчання і він з 4-го курсу добровольцем іде на фронт і воював на Південно-Західному фронті, звідки його було відправлено до артилерійського училища. Закінчивши, він знову був направлений на фронт. За участь в Яссько-Кишинівській операції капітан Червінський був представлений до звання Героя Радянського Союзу, проте з якихось причин не отримав. За виконання бойових завдань нагороджений орденами і медалями.
По закінченні війни продовжив перерване навчання вже у Рубіжанському хіміко-технологічному інституті й одночасно там же й працював. З 1951 року почав працювати асистентом, а пізніше доцентом на кафедрі основного органічного синтезу Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту. Одночасно навчався в аспірантурі і в 1952 році захистив кандидатську дисертацію. В наступні роки обіймав посаду завідувача проблемної лабораторії пластмас і напівпродуктів для них, за результатами наукових досліджень там же успішно захистив докторську дисертацію. 
В 1968 році Костянтина Олександровича було призначено ректором Чернівецького державного університету і наступні майже 20 років керував науково-педагогічною діяльністю університету, навчанням і вихованням студентів. Проте не залишив він і заняття своєю улюбленою наукою і в Чернівецькому університеті професор Червінський створив доволі потужну наукову школу з дослідження процесів рідинно-фазного окиснення, в якій було підготовлено 70 спеціалістів, 18 з яких стали кандидатами наук, 4 – докторами наук, а колишній випускник Ковтун Г.О. – членом-кореспондентом НАН України. 
В науковому доробку професора Червінського – дві монографії: «Технологічні методи нафтохімічного синтезу» і «Керування реакцій нафтохімічного синтезу», посібник «Сировина основного органічного синтезу», 270 наукових праць, шістнадцять винаходів, шість з яких впроваджені у виробництво. Один із останніх наукових напрямів, започаткований Костянтином Олександровичем – це використання надосновних середовищ у хімії пероксидних сполук. За цим напрямком і нині продовжуються дослідження у ЧНУ. Використовуючи згадані наукові надбання, вдалося розробити простіші і водночас ефективніші методи отримання пероксидних сполук і метилсульфонілметану, які мають широке використання у промисловості та медицині. Працюючи з учнями, Костянтин Олександрович не раз підкреслював, що успіх як в науці, так і в житті вимагає титанічної праці й терпіння. 
Відійшов у вічність Костянтин Олександрович Червінський 21 серпня 2002 року і спочиває в Чернівцях.

5 червня – 120 років від дня народження художника, графіка, театрального художника, реставратора та педагога Євзебія Олександровича Ліпецького (1889 – 1970)

Народився в селі Вербівці Заставнівського району в священичій родині Олександра та Глікеріїї Ліпецьких. Навчався у православній реальній школі в Чернівцях, де і набув перші навички з малювання. Тут його вчителем був відомий вже на той час художник Микола Івасюк. Від 1910 року Євзебій навчався коштом Буковинського релігійного фонду в Баварській академії художніх мистецтв в Мюнхені. У цей період також входив до Української Академічної Громади у Мюнхені. Тоді ж зробив копію великої картини Тіспола «Поклін трьох царів», яку придбав один із німецьких монастирів. В Баварській Академії мистецтв опанував мистецтво реставрації в майстерні професора Дернера. Після цього продовжив студії в Королівській Академії мистецтв Відня у Карла Раупа, Гальма, Штунна і Янка. Як талановитий маляр він був стипендіатом цісаря Франца Йосифа.. У 1915 році його було призвано до війська. Деякий час перебував у діючій армії, а згодом працював у Віденському військовому географічному інституті картографом. У цей час для посла Миколи Василька виконав кільканадцять акварельних композицій з боїв Українського гуцульського легіону. У 1918 році разом із сім’єю повернуся до Чернівців. Тут Євзебій Ліпецький працював у чоловічій гімназії, де викладав каліграфію, рисунок, німецьку мову. В Українському Домі, в студії Євсебія Ліпецького навчалися Дарина Макогон (Ірина Вільде), Ірма Розеншток, Михайло Молдаван, відвідувала, як перебувала в Чернівцях, і студентка Празької Академії мистецтв Одарка Киселиця. 
Липецький був одним серед найкращих академічних малярів та реставраторів Чернівців. Він писав портрети, пейзажі, малював декорації до вистав, виконував розписи та реставраційні роботи (займався реставрацією стінописів у храмах). Створив ряд портретів українських письменників, представників культури, представників відомих шляхетних родин, працював у галузі книжкової графіки та театрально-декораційного мистецтва. Митець любив подорожувати, мав чудову бібліотеку, збирав кераміку, власноруч виготовляв меблі та рами для робіт, любив куховарити, співати і слухати пісні. Євзебій Ліпецький був чоловіком дуже доброзичливим, закоханим у мистецтво, прихильним до людей. На початку 40-х років через те, що відмовився малювати портрет Сталіна, опинився під загрозою розправи, пройшов через численні допити, тому він разом з дружиною залишили Чернівці. Там він продовжував свої мистецькі студії. Творчий доробок Євзебія Ліпецького чернівецького періоду та років еміграції спіткала доволі драматична доля. У вирі подій частина його робіт є втраченими або загубленими. Проте частина оригіналів його творів зберігається в Чернівецькому художньому музеї та Чернівецькому краєзнавчому музеї і всі бажаючі можуть помилуватися його високим мистецтвом. У Художньому музеї зберігаються: живописний «Потрет дружини», два пастельних твори — «Дівчина в бузковому», «Портрет хлопчика». У Чернівецькому краєзнавчому музеї є можливість оглянути його акварельний автопортрет та портрет Ольги Кобилянської (1922 р.).
Відійшов у вічність Євзебій Ліпецький 18 червня 1970 року у місті Байройт в Федеративній республіці Німеччині.

Він народився у селі Мамаївці на Кіцманщині в багатодітній незаможній селянській сім’ї і отримав від священика таке рідкісне ім’я. Хлопчик мав хист до навчання, тому після закінчення початкової народної школи він навчався в ІІ Чернівецькій гімназії (нині гімназія № 5 на вулиці Д.Загула) яку закінчив в 1915 році.
На той момент почалася Перша світова війна і він впродовж 1915–1918 років перебував в австрійській армії у чині молодшого лейтенанта. Потім пішов до петлюрівської армії, де був головою стрілецької ради Куреня Січових стрільців за що потім розплатився в румунському концтаборі у Трансільванії. Не зважаючи на всі випробування, він став високоосвіченою людиною. В 1921 році вступив до Чернівецького університету на філософсько-філологічний факультет на спеціальність “Викладач історії та старослов’янської мови”.
Після закінчення навчання працював молодшим бібліотекарем у науковій бібліотеці Чернівецького університету, а в 1940–1941 роках – її директором, і паралельно трудився в архіві. 
А потім доля так розпорядилася, що близько тридцяти років – із 1 лютого 1944 року до 15 жовтня 1972 Ельпідефор Панчук був науковим співробітником Чернівецького літературно-меморіального музею Ольги Кобилянської. Власне, його доля ще з 1925 року була тісно пов’язана із родиною Кобилянських, після одруження з Оленою-Галюсею, племінницею письменниці, яка була її прийомною донькою. У сім’ї Панчуків народилося двоє синів – Ігор (1926– 1972) та Олег (1932), обидва – хіміки за фахом, яких ніжно любила Ольга Кобилянська. Коли в 1944 році був створений літературно-меморіальний музей письменниці, до роботи активно залучили близьких – родину Панчуків, адже сам музей влаштовували в кількох кімнатах дому, де жила сім’я. У великій нагоді стали знання Ельпідефора Матвійовича, який протягом призахідного етапу життя О. Кобилянської виконував функції її секретаря, літературного помічника. Він володів багатьма мовами, передусім німецькою (і також готичним її шрифтом) та румунською й польською. Тобто кращого перекладача, редактора, збирача й упорядника фондів новоствореного музею, та ще й близького родича, обізнаного з усією життєтворчістю письменниці, відшукати було неможливо. Для нього – корінного буковинця, інтелектуала, людини з високими моральними пріоритетами, істинного інтелігента, з обличчя якого світилась висока духовність і порядність, – це було 30 років сродної праці, відповідної його нахилам і здібностям. Очевидно, педантична натура й задатки скрупульозності в роботі бібліотекаря й архівіста примножились у нових іпостасях Е. Панчука, адже він став публіцистом, мемуаристом і навіть автором ліричного роману про письменницю.
Друкував статті у пресі – найчастіше в обласній газеті “Радянська Буковина”, а також у літературному часописі “Жовтень” (нині «Дзвін»). Притому його дослідження не були прсвячені до якихось дат, а просто по мірі вивчення малознаних життєвих сторінок та творчої спадщини Ольги Юліанівни. Серед тем, які він досліджував і до сьогодні не втратили своєї актуальності: Ольга Кобилянська у взаєминах із сучасниками – діячами культури та літератури Лесею Українкою, Осипом Маковеєм, Миколою Лисенком, Августою Кохановською ; “Дружба письменниць: Уривки з листів Лесі Українки до О. Кобилянської, “З альбома О. Кобилянської. Розвідки літературознавчого характеру, що проливають світло на історію появи тих чи інших творів письменниці. Особливо вартісні статті Ельпідефора Панчука: “Ранні твори О. Кобилянської”; “Материнське сердце”; “Трагедія в Рідківцях (Історія написання новели “Вовчиха”)” та інші. Вартісні статті про міжнаціональні контакти Ольги Кобилянської із чехами, словенцями, австрійцями, німцями. Особливе місце посідають першопублікації, оприлюднення невідомих, рідкісних, музейних матеріалів. Що особливо прикметна в його публіцистиці – легкість викладу, читабельність і несподівані ліричні відступи, де автор подає власні судження, розмисли, дотичні до теми.
Звичайно, що Ельпідефор Матвійович працював над кандидатською роботою, але на той час то було дуже складно захистити таку працю.
А ще він залишив дуже вартісні мемуари “Фрагменти із спогадів про Ольгу Кобилянську”, які включені у видання “Ольга Кобилянська в критиці та спогадах”. Там було вміщено також мемуари його дружини Олени Панчук та їхнього сина Ігоря Панчука. Окремими виданнями вийшли його повість “Гірська орлиця” та роман-есе “Кобилянська”, які й до сьогодні не втратили своєї цінності. Перо Панчука-мемуариста – легке й натхненне, адже “довголітнє знайомство з О. Кобилянською, а також тривале життя під одним дахом дали мені можливість спостерігати письменницю в її побутовому житті: за працею, на дозвіллі . Як сказав про ці видання професор Федір Погребенник: “Спілкування з Е. Панчуком, який у своїх руках потримав кожен аркуш паперу, що вийшов з-під її пера, добре знав її громадсько-культурне і літературне оточення, її нелегку життєву долю, збагачувало кожного, хто стикався з ним, спонукало до студій над творчістю О. Кобилянської, будило думку”. Великим досягненням мемуариста стало те, що йому вдалося передати ауру дому, тонку душевну організацію письменниці, багатство її стилю. Він вперше класифікував її ранню творчість, зробив її доступною через переклади текстів із німецької мови. Власне, величезний пласт роботи здійснив Ельпідефор Панчук у процесі розпізнавання тексту, перекладу, адже він досконало володів німецькою мовою, складання приміток до знайдених в 1974 році щоденників юної Ольги.
Дуже тонко підмітив роль літератора й публіциста Ельпідефора Панчука в життєписі Ольги Кобилянської письменник Олесь Гончар: «… це неповторний золотий ключ до розуміння “величавої духовної квітки Буковини”»
Відійшов у вічність Ельпідефор Матвійович 30 червня 1981 року у Чернівцях і похований в родинному гробівці Кобилянських.

Він народився в містечку Берегомет на Пруті і був шостою дитиною багатодітної сільській сім’ї єврейського орендаря і корчмаря, в якій було всього дев’ять дітей.
Як тоді було прийнято, в родині упереміж спілкувалися українською, якою розмовляли з жителями села та покоївкою і якою він навчався в сільській школі, т.зв. «єврейською німецькою» (їдиш») та штучною „дайч“,нею користувалися старші сестри, що прагнули бути вище від інших, а його мати-полька, яка походила з Галичини, навчила його ще й польської. Згодом ще долучилася румунська, а під час Першої світової війни і чеська, так як родина знайшла пристановище в Моравії. Він пізніше писав “У мене немає рідної мови”. Виховувався хлопчик під впливом селянського оточення, австрійського патріотизму батька, та подій, що відбувалися на його маленькій батьківщині.
Зрозуміло, що початкову освіту отримував при нагоді, де прийдеться і де в даний час перебувала родина. В різних селах між Прутом і Черемошем, в селі Брусниця (колишні Барбівці), куди родина згодом переїхала та в Станіславі (нині Івано-Франківськ), де знову ж таки навчання велося різними мовами. Відвідував початкові класи німецької гімназії в м. Бієлітц (Бєльско, Польща), потім навчався у Празі, де жив у 1916 році в інтернаті для дітей-переселенців. Саме там, через антисемітські висловлювання свого вчителя, він змінив своє ім’я Едмунд. Після війни й ранньої смерті батька, в 1918 році, родина Розенкранців повернулася на Буковину, де Мозес навчався у третьому класі чернівецької гімназії. Починаючи з п’ятнадцяти років дальше займався самоосвітою. А так як йому найбільше подобалась поезія і література назагал, то він свідомо вибрав для себе німецьку мову. Спочатку Розенкранц писав вірші німецькою мовою тільки для себе. Чому саме цією мовою, автор пізніше не зміг пояснити. В одному зі своїх інтерв’ю поет заявив: „ Я опирався на класичну німецьку мову і класичну німецьку літературу. Я спробував вибудувати сучасний матеріал у традиційних формах“.
У 1920 році Мозес переїхав до Бухареста, а впродовж 1924-27 років він мандрує по Німеччині й Франції в пошуках роботи. В цей час поет перебивається як носильник, учень друкаря, приватний учитель німецької мови, фабричний робітник, графолог, перекладач. В 1927 році його призивають до румунського війська, де він служить упродовж трьох років.
Демобілізувавшись у 1930 році, короткий час живе в Чернівцях, де його друг і поет А.Марґул-Шпербер видає першу поетичну книжку „Leben in Versen“ (“Життя у віршах”, 1930). За нею пізніше були ще дві поетичні книги – „Gemalte Fensterscheiben” („Вітражі”, 1936) і „Die Tafeln” („Скрижалі”, 1940), які також були видані в Чернівцях і зробили його одним із найвідоміших буковинських поетів міжвоєнного часу. 
Незважаючи на бідність, молодому Мозесу все ж вдалося завдяки своїй працелюбності та наполегливості самотужки здобути досить непогану освіту. В їхньому домі читали Шиллера в оригіналі, а його мати походила з освіченої родини. Як відомо, мами завжди мають великий вплив на хлопчиків в єврейських родинах. Ранні вірші поета являли собою замальовки рідного села, описи пейзажів, пасторалі, вони створювали елегійний настрій, навіювали спокій. Мозес Розенкранц став відомим на Буковині у 30-ті роки ХХ століття завдяки підтримці Альфреда Марґул-Шпербера. Сам поет захоплювався своїм старшим товаришем, про що свідчить його листування з Марґул-Шпербером, де можна знайти підтвердження того, що для Розенкранца була вкрай важлива думка старшого друга про свої твори. Він навіть присвятив йому один із своїх віршів „Margul der gute Riese“ („Марґул, добрий велетень“). За підтримки А. Марґул-Шпербера та вірних приятелів – Оскара Вальтера Чізека та Іона Піллата, яких він завжди згадував світлою пам’яттю, поет опублікував у Чернівцях три поетичні збірки – „Leben in Versen“ („Життя у віршах“) (Чернівці, 1930), „Gemalte Fensterscheiben“ („Вітражі“) (Чернівці, 1936), „Die Tafeln“ („Скрижалі“) (Чернівці, 1940). Сам автор завжди з вдячністю згадував прізвища людей, які допомогли йому надрукуватися. Перше видання профінансував чернівецький лікар Альфред Рамлер, а наступні – румунський поет Іон Піллат 
В цьому ж 1930 році він оселяється в Бухаресті, працює референтом по пресі й перекладачем у румунському міністерстві закордонних справ, приват-секретарем політика й письменника Іона Піллата. На основі занять графологією знайомиться з румунською королевою-матір’ю, яка доручає йому здійснити літературний запис своєї біографії („Maria von Rumänien. Traum und Leben einer Königin“. – Bd. 1, Leipzig: List-Verlag 1935). Проте внаслідок антисемітських настроїв у Румунії, які поширились туди з Німеччини, він невдовзі втрачає свою посаду в міністерстві й повертається до Чернівців. 
У так званий „російський рік“, тобто в 1940, Мозес Розенкранц повернувся в Чернівці і тут працював вчителем німецької мови для радянських офіцерів.

Розенкранц планував видати ще одну збірку у 1941 році під назвою „Die Klage über den Krieg“ („Скарга на війну“), яка вже на той час почалася в Європі, вже навіть підготував рукопис, але саме події Другої світової війни завадили цьому. Ці збірки зробили Мозеса Розенкранца одним з найвідоміших буковинських поетів міжвоєнного часу. 
Проте незабаром історія докотилася і до Буковини і він потрапив в її немилосердні жорна. Під час Другої світової війни він пройшов через єврейське ґетто, потім за диктатури Антонеску Розенкранц був ув’язнений у трудовому таборі Бенту, де він був зайнятий будівництвом доріг (частково разом із ще одним чернівецьким поетом Паулем Целаном). За допомогою друзів у 1944 році поет зміг утекти з табору, переховувався в Бухаресті і, таким чином, уник подальших переслідувань.
Впродовж 1945-46 років поет займався благодійністю за дорученням Міжнародного Червоного Хреста у Бухаресті, допомагав румунським німцям. Проте в очах комуністичної влади така діяльність була підозрілою. Невдовзі поета було викрадено радянською спецслужбою прямо на вулиці, вивезено таємно до Москви. Після швидкого й заздалегідь сфабрикованого суду, в якому звинувачено в опорі комунізму, його на десять років запроторюють до ҐУЛАҐу.Його шлях проліг від Бухареста до Норильська на Таймирі: там Розенкранц перебував з 1947 року впродовж десяти років у радянських трудових таборах і тюрмах, де йому доводилося працювати на уранових шахтах разом з кримінальними рецидивістами. Протягом всього ув’язнення перша дружина Мозеса Розенкранца Анна Рюбнер Розенкранц не полишала спроб звільнити свого чоловіка, писала листи у всі можливі організації, зверталася навіть до Сталіна та Ворошилова, але, на жаль, всі її зусилля були безрезультативними. Він і в таборі писав вірші, долаючи нелюдські умови, більша частина яких, на жаль, загубилася.
Тільки в 1957 році поет повертається з ув’язнення, проте його очікували ще ув’язнення у румунських тюрмах Жілава і Ґерла, і лише в 1958 році його нарешті, остаточно звільнили. У Румунії він, як одержимий, почав записувати по пам’яті вірші, які він створив у таборах. Адже йому суворо заборонялося писати під час ув’язнення. Розенкранц робив деякі записи таємно на шматках картону, але це загрожувало йому, як особливо непокірному в’язню, суворим покаранням. Хоча десь глибоко в душі поет сподівався, що його вірші знайдуть свого читача, можливо, після його смерті. Написаний в Бухаресті віршований епос “Червоний потік” („Der rote Strom“, 1959) досі залишається неопублікованим.
В 1961 році, попереджений про новий судовий процес, який готувала над ним румунська спецслужба секурітата, Розенкранц втікає до Федеративної республіки Німеччини, й оселяється у шварцвальдському селі Ленцкірх-Каппелі.
Починаючи з 80-х років з’являються нові поетичні книги Розенкранца.
Його подальшими публікаціями стали дві поетичні книги під загальною назвою : “Занепад І”, („Im Untergang“ Мюнхен, 1986), Занепад ІІ“(„Im Untergang II“,“Таур/Іннсбрук, 1988), вихід яких започаткував оприлюднення його „прижиттєвої спадщини”. Помітними віхами можна вважати також книгу віршів „Буковина. Поезії 1920-1997” („Bukowina“, 1998, Аахен) та книга прози „Дитинство. Фрагмент автобіографії” („Kindheit: Fragment einer Autobiographie“, 2003). 
А повне зібрання творів „Das poetische Werk in acht Bänden“ (“Поетичні твори у восьми томах”) існує досі лише в рукописній формі. Сам поет розглядав свої вірші насамперед як автентичні документи свого життя. Він витворив свій власний поетичний тон, мову, в якій „слова припасовані одне до одного, наче цеглини” і яка діє на читача як прадавня, могутня і твереза стихія. У цьому сенсі він займає серед інших німецькомовних буковинських поетів своє особливе місце. Свою людську й поетичну долю Мозес Розенкранц розглядає як свідчення брутальної закономірності політичної історії ХХ століття, в якій єврейський народ був засуджений злочинними правителями світу до тотального викорінення й знищення.
Перші переклади його віршів в Україні і на його рідній Буковині з’явилися завдяки невтомному перекладачу, автору численних публікацій про життя і творчість німецькомовних письменників Буковини професору Петру Рихлу. Хлопець із північно-буковинського села, де розмовляли на багатьох мовах, де оточення було неоднорідним культурно і релігійно, Розенкранц був одним з найбільш своєрідних поетичних талантів цього регіону. 
Можливо, пам’ять про нього було стерто з ідеологічних міркувань, оскільки Мозес Розенкранц був засуджений радянською владою як ворожий шпигун, а ще раніше будинок батьків був спалений.
Частина його творів, як і твори деяких інших буковинських німецькомовних авторів, вважалася втраченою. Однак завдяки низці публікацій, здійснених у 80-ті роки ХХ століття, та через розсекречені архіви королівської Румунії вони зараз у вільному доступі. Великий архів Мозеса Розенкранца знаходиться зараз в Інституті Лео Бека у Нью-Йорку, куди його передала перша дружина Розенкранца Анна Рюбнер-Розенкранц. Архів містить листи, нотатки, рукописи віршів, переклади румунських народних пісень, фотографії поета, листи дружини Анни до різних інстанцій про допомогу у визволенні Мозеса Розенкранца із ув’язнення та інші матеріали, пов’язані з творчістю поета. Ці документи можна знайти в мережі Інтернет. 
У 1947 році, коли Розенкранц уже перебував у ГУЛАГу, Іммануель Вайсґлас і Герман Рот опублікували його збірку „Поезії“ у Бухаресті під псевдонімом Мартін Брант. Вже у 1980-ті роки ХХ століття, коли він переїхав назавжди в Німеччину, з’явилися два томи віршів під назвами „Im Untergang“ („Занепад“) (Мюнхен, 1986) і „Im Untergang II“ („Занепад ІІ“) (Іннсбрук, 1988), обидва з підзаголовком „Книга століття“. В анотації до книги „Занепад» повідомляється, що поет озирнувся на ціле століття, яке залишив позаду. Помітними віхами у творчості Мозеса Розенкранца можна вважати також книгу віршів „Буковина. Поезії 1920-1997“ (1998), куди він завжди повертався подумки хоча би у своїх поезіях, та том прози „Дитинство. Фрагмент автобіографії“ (2003). У збірці віршів подані твори поета, починаючи від одного з перших віршів „Самогубець в уніформі, 1918“ (1920) і до 1997 року, після чого поет через важку хворобу не зміг уже писати. Прозовий твір „Дитинство. Фрагмент автобіографії“ є автобіографічним, в ньому автор згадує свої роки життя на Буковині, дитинство, стосунки в сім’ї, батька та матір, своїх братів і сестер. Загалом твори Мозеса Розенкранца були видані шістьма томами лірики. Тільки дві останні збірки він упорядкував сам. Але його ліричні твори – це лише частина його об’ємного творчого доробку. Мозес Розенкранц є автором драматичних та прозових творів, які, на жаль, вважаються втраченими. Це римські драми, християнські легенди, романи „Страждання батьків“, „Собака“, „Есеї про Росію“, які так і не були опубліковані.
Мозес Розенкранц відійшов у вічність 17 травня 2003 року в Ленцкірху.

(нім. Hermann Gottlieb Helmer, 1849-1919). 

Він народився в Гарбурзі, сьогодні це частина міста Гамбурга, в родині золотих справ майстра, тобто ювеліра. Батько – Генріх Адольф Ернст Гельмер (нім. Goldarbeiter Heinrich Adolph Ernst Helmer), мати – Луїза Аманда, уроджена Фрітц (нім. Louise Amanda geb. Fritz). Тут же отримав початкову освіту і мав би продовжити сімейну традицію. Проте батькова справа його не дуже зацікавила. Дитинство та юнацькі роки Германа припали на той час, коли почався розвиток будівництва в усій великій Австро-Угорській імперії і він з юних років захопився будівельною справою, а то була праця дуже прибуткова. Період між 1848 роком і Першою світовою війною був якраз часом побудови численних споруд театрів у Європі, так як бурхливо розвивалося культурне життя. Технічний прогрес впливав на розбудову міст. Тому здібний юнак подався вивчати мулярську справу в будівельно-промисловій школі у Нінбурзі, а потім архітектуру – в політехнічній школі в Ганновері. Продовжив навчання у Мюнхенській академії витончених мистецтв. По закінченні наук, в досить молодому віці, йому було на той час всього 19 років, він поступив на роботу в архітектурне ательє Фердинанда Фельнера-старшого на посаду виконавця архітектурних креслень. І майже одразу, в 1870 році, здобув перемогу в конкурсі на побудову театру в Хорватії, у місті Варашдін. Це було для нього перше серйозне замовлення, яке він втілив впродовж 1870-1873 років. Справжній майстер, який любить і цінує свою працю, завжди вкладе в першу свою творчу роботу весь талант і майстерність. І вона потім назавжди стане його професійною візитівкою. Так було майже в усіх відомих архітекторів – так сталось і в роботі Германа Гельмера.

Споруди фірми Фельнера і Гельмера були завжди поза конкуренцією за красою, вишуканістю. Але важливо й те, що вони були порівняно дешевими. Їхні театри були компактними і недорогими, а то завжди в усі часи дуже актуально.

А 3 жовтня 1905 року відбулося урочисте дійство з нагоди, що в столиці Буковини відкрито Чернівецький німецький міський театр (нім. "Stadttheater"). І як написали тодішні газети: «Своїм композиційним оформленням міський театр дуже посприяв створенню в місті «віденської атмосфери». Гельмер разом із своїм компаньойоном Фельмером був серед тих творців, який своїм творінням поклав Чернівці в ряд з поважними європейськими містами того часу. І як виявилось – на майбутнє!

Він народився в місті Сучава, де й отримав початкову освіту. З дитинства мав талант до музики, тому по закінченні навчався в Ясській консерваторії. Аби вдосконалити музичні заняття і мати можливість викладати мистецтво в школі, він відвідував заняття у Віденській музичній академії , де його основним і улюбленим викладачем з основних предметів – гармонії, контрапункту та музикології був наш легендарний чернівчанин у Відні Євсевій Мандичевський. Під його незаперечним авторитетом він по закінченні вищих наук з Відня приїхав в Чернівці. І тут цілу чверть віку, з 1912 по 1937 роки був професором музики в Чернівецькій учительській семінарії та ліцеї ім. А.Пумнула (нині школа № 1). Він був диригентом багатьох хорових колективів, в тому числі знаменитим хором товариства «Армонія». Майже двадцять років, впродовж 1922-1940 років, керував хором буковинської митрополії. 

Серед його учнів в Чернівцях був талановитий та знаменитий тенор Йозеф Шмідт, який 1914 році з родиною перебрався в наше місто і тут брав уроки музичної грамоти в композитора Александру Завуловича.

Чернівці та Буковина завжди надихали композиторів на творчість. Александру Завулович також від перших років перебування писав класичні музичні твори, в основному симфонічну, вокальну та хорову музику (гімни, літургії,тропарі, аксіон і інші релігійні пісні). Серед його творів: «Симфонічна сюїта для оркестру пісні та гри» (1924), симфонічна картина «Весна» (1924), «Хора Наталя» (1936), «Пісня і танець», «Симфонічний дивертисмент», «Весна», «Відгомін», хорові твори «Хор на 3 різних голоси і фортепіано»(1924), пісні на слова Васіле Герасіма та Михая Емінеску «І якщо гілки б'ють у вікно»,«Гімни Святого Маса" та інші, обробки румунських народних пісень. 
На написання музичних творів його надихнула мабуть і така важлива подія в його родині, як народження сина Сільвіу 16 лютого 1922 року. Тут він отримав загальну освіту в ліцеї імені Арона Пумнула і продовжив музичну спадщину батька, став відомим композитором та диригентом, засновником Галацкого музичного театру. 
Як музичний педагог Александру Завулович в 1973 році видав книгу «Студії і п’єси для скрипки» (1973) . Залишив багату рукописну спадщину, мемуари та культурологічні документи у фондах Сучави в Буковинській бібліотеці «І.Г. Сбіерa».
Відійшов у вічність професор Александру Завулович 21 червня 1976 року в Сучаві.

«Він не втомлювався презентувати Чернівці Європі»
Емануїл Турчинський народився в Чернівцях, тут отримав початкову освіту, а потім закінчив румунський ліцей ім. Великого Воєводи Міхая (нині школа № 23 за адресою Загула, 8).
В 1940 році, коли в Чернівцях було дуже неспокійно і не було впевненості в завтрашньому дні, він зовсім молодим юнаком, в 21 рік, виїхав до Німеччини. Навчався в Берліні, Кенігсберзі, Мюнхені. Був студентом відомого вченого Фріца Валявека (Південно-Східний інститут).
З 1949 року викладав румунську мову і літературу та історію культури в Мюнхенському університеті. В 1955 році там же захистив докторську дисертацію на тему «Німецько-грецькі культурні відносини до приходу на престол короля Отто». Коли в 1962 році був відкритий перший новий університет в післявоєнній Німеччині – Рурський університет в місті Бохумі (нім. Ruhr-Universität Bochum, RUB), він перебрався туди. Там працював лектором , приват-доцентом, професором і викладав історію Східної і Південно-Східної Європи. 
І хоч все своє життя, і наукове в тому числі, він прожив і присвятив європейським університетам, проте в нього назавжди залишилося не проминуще захоплення історією такого дивовижного «закутку Карпат», як Буковина. І не втомлювався відкривати сторінки цього краю для європейського читача. Емануїл Турчинський є автором поважних монографій, присвячених історії Буковини та її , без перебільшення, заслуженої гордості – Чернівецькому університетунасамперед. Серед них: «Заснування Чернівецького університету» (1955), «Розвиток і значення Чернівецького університету» (1956), «Робота німецьких хлоп’ячих товариств на Буковині» (1959), «Значення Чернівців для православної теології в Південно-Східній Європі» і «Культурні досягнення буковинських німців і буковинців» (1976), «Політична культура Буковини: гармонія етнічних культур» (1979), «Чернівці, як приклад інтегративного університету» (1984), «Йоган Мікуліч Радецькі всесвітньо відомий хірург з Буковини» (1986), «Історія Буковини в новий час» Вісбаден, (1993), «Професори і студенти Чернівецького університету в міжвоєнний період» (1995) та інші. Численні публікації в часописах та наукових вісниках з проблем історії національних меншин, церкви і культури Буковини. 
Як добрий зразок такої праці, і доступний для читача, може слугувати праця Емануеля Турчинського «Значення Чернівців для православної теології у південно-східній Європі», яка була надрукована в 1996 році в «Буковинському журналі» в перекладі історика Олександра Масана.
Як додає Олександр Миколайович у вступній статті: «Публікація…проф.Е.Турчинського покликана хоч якоюсь мірою заповнити існуючий вакуум і познайомити сучасних читачів з маловідомою, але важливою проблемою, яка нині набула ще й практичного значення». Це писалося понад 20 років тому, а проблема так і залишається гострою на день сьогоднішній.

В праці представлено велику кількість імен викладачів, які впродовж існування факультету викладали на ньому різні дисципліни. Дуже багато цікавої і вартісної інформації з наукового життя Чернівців та університету відкривають для небайдужого читача сторінки даного дослідження. 
Там же подана вступна стаття ще одного призабутого чернівчанина Казімежа Фелешка «Європа й «мала Європа» – кількісні чи якісні різниці»?, в якій він на основі праць професора Турчинського подає таке цікаве і до сьогодні «виняткове, у кожному разі рідкісне явище» Буковини, як багато національність, що проявляє себе у багатокультурності пограниччя. Або як тепер прийнято казати, що «Саме актуальність цієї європейської ідеї та її нічим не послаблена привабливість спричинила певну моду на Буковину….». 
Емануїл Турчинський до останнього подиху невтомно трудився презентувати Чернівці світу, аби освічений люд знав цей унікальний і дивовижний закуток Карпат і Європи назагал. 
Для небайдужих до історії і науки про місто та Буковинський край у фондах австрійської бібліотеки ЧНУ ім.Ю.Федьковича знаходиться видання Е.Турчинського -«Geschichte der Bukowina in der Neuzeit : zur Sozial- und Kulturgeschichte einer mitteleuropäisch geprägten Landschaft».


Ось їх неповний перелік: «Konfession und Nation : zur Frühgeschichte d. serb. u. rumän. Nationsbildung»; «Von der Aufklärung zum Frühliberalismus : politische Trägergruppen und deren Forderungskatalog in Rumänien»; «Die deutsch-grieschischen Kulturbeziehungen bis zur Berufung König Ottos»; «Rumänische Sagen und Sagen aus Rumänien»; «Sozial- und Kulturgeschichte Griechenlands im 19. Jahrhundert : von der Hinwendung zu Europa bis zu den ersten Olympischen Spielen der Neuzeit»; «Erinnerungen an Wien, Krakau, Königsberg und Breslau : Memoiren der Frau des Chirurgen Johann von Mikulicz-Radecki»; «Zur Integration ausländischer Kinder und Jugendlicher»; «Die deutsch-griechischen Kulturbeziehungen bis zur Berufung König Ottos»

Вийшов ауковий збірник до 70-літнього ювілею на пошанування професора Емануеля Турчинського: «Von der Pruth-Ebene bis zum Gipfel des Ida : Studien zur Geschichte, Literatur, Volkskunde und Wissenschaftsgeschichte des Donau-Balkan-Raumes : Festschrift zum 70. Geburtstag von Emanuel Turczynski
Професор Еманеель Турчинський відійшов у вічність 15 березня 2002 року в Мюнхені на 83 році життя.

Він народився в Чернівцях, де отримав початкову освіту. Як і більшість освічених буковинців, мав схильність до музики і закінчив музичну академію в Бухаресті. Як талановитого молодого чоловіка і прекрасного музикознавця, його запросили працювати, впродовж 1925-1930 років, у Міністерстві освіти Румунії і паралельно на бухарестському радіо. А потім в нього почався досить успішний – чернівецький період. В 1930 році в Бухаресті, аби зберегти на належному рівні нещодавно відкриту таку серйозну освітньо-музичну інституцію, як консерваторія, запропонували цю посаду Джорджу Ончулу. І цей ще зовсім молодий чоловік, йому на той час було всього 26 років, прибув в столицю буковинського краю і очолив цей мистецький заклад. 
В Чернівцях повноцінна «Консерваторія Музичного та Драматичного Мистецтва», зі статусом Державної, була відкрита в 1924 році. На її утримання із бюджету міста в 1925 році виділили 7,5 тисячі лей, а до 1933-го на її утримання Міська примарія давали по 10 тисяч. Відтак консерваторію під свою опіку взяло Міністерство освіти Румунії. В 1928 році вона отримала своє власне приміщення. На цей час її директором був пан Александру Цірра (Zirra), відомий у музичному світі як добрий композитор і гідний господар, урівноважений. Проте через складні умови праці в перші роки і перенапруження він захворів і в 1930 році відмовився дальше очолювати цю освітньо-музичну інституцію.
Тому й приїхав сюди Джорджу Ончулу, вірніше повернувся в рідне місто, аби зберегти і продовжити високу музичну освіту в Чернівцях. І хоч на той час йому вже було значно легше, тому що було придбане приміщення і вже будувалася солідна споруда, сьогодні це Чернівецьке училище мистецтв імені Сидора Воробкевича за адресою вулиця Митрополита Гакмана, 3. Проте там почалися інші труднощі, які лягли на плечі молодого директора. 
Міністерство і примарія перестали фінансувати діяльність закладу, в червні 1935 році вона була ліквідована як державна установа, продовжуючи працювати як приватна консерваторія. Одразу значно скоротилось кількість учнів. Чимало вихованців змушені були перервати навчання, так як не могли заплатити. Хоча всі знають, наскільки талановиті і обдаровані до музики буковинські діти. Із трьохсот учнів навчання у приватній консерваторії продовжили тільки 115.

Окрім директорських обов’язків він ще читав фахові музичні дисципліни. Одночасно був диригентом музичного Товариства «Армонія». 
Як композитор, написав низку хорових творів, кантату для сопрано і хору на слова Дж.Кошбука «Ми хочемо землі» (1936), п’єси для фортепіано, камерну музику. За ці роки праці написав і видав в Чернівцях фахові видання з музики, як от «Музична енциклопедія» (1931), «З музичного минулого Буковини (1932), надрукував в часописах численні статті з історії музичного мистецтва Буковини. 
Серед її талановитих випускників того часу варто назвати такі імена, як піаніст, композитор, концертмейстер, педагог, музичний громадський діяч, Заслужений діяч мистецтв України, володар Золотої медалі ЮНЕСКО та звання «Золоте ім'я світової культури» Йосип Ельгісер. 
Один із найвідоміших випускників Чернівецької консерваторії – директор театру Ла Скала у Мілані, суперінтендат Римського оперного театру, президент Італійського товариства сучасної музики Роман Влад. Він після закінчення закладу у Чернівцях виїхав 1938 року до Риму, де продовжив навчання. Там він здобув світове визнання і написав музику до 54 фільмів. Навчалася у консерваторії також оперна співачка Філомена Пітею-Джорджеску, яка згодом стала Заслуженою артисткою Румунії.

Такі випускники завжди будуть гордістю свого навчального закладу. Джордж Ончул був її директором до 1940 року і консерваторія припинила свою роботу із приходом в Чернівці радянської влади. 
В 1940 році перебрався в Німеччину, в невеличке містечко Ансбах (нім. Ansbach), розташоване в землі Баварія. Тут викладав музику в навчальних закладах.
Джордж Ончул відійшов у вічність 21 квітня 1981 року і похований в містечку Ансбах.

Він народився в селі Берегомет Кіцманського району. Початкову освіту отримав в рідному селі, де навчалися волоською (молдавською) мовою. Тут на нього в 3 класі справив на все життя великий вплив вчитель природознавства, який прибув із Станіславова (нині Івано-Франківськ). За спогадами самого Григорія Купчанки, він в 4 класі перейшов з волоської на руську мову , почав збирати фольклор і етнографію рідного народу. Правда, на той час на Буковині були тільки москвофіли, які писали так званим язичієм, він попав під їхній вплив, брав активну участь у діяльності москвофільських організацій на Буковині. За що потім надовго потрапив в опалу до науковців і дослідників культури краю. 
По закінченні початкової науки навчався в Чернівецькій державній цісарсько-королівській гімназії, а потім вступив до Віденського університету, де вчився на юридичному і філософському факультетах. З 1870 року жив у Відні, де працював журналістом. Видавав там часописи «Русска правда» (1888–93), «Про¬свѣ¬ще¬ніе» (1894–95), «Вѣночокъ». Заснував в столиці товариство «Букв謬на». Ця робота дозволяла йому багато подорожувати. Короткий час працював у Лондоні, де видавав часопис «Звѣзда». Робота журналіста дозволяла багато подорожувати і він залишив про ці поїздки свої багаточисельні спогади. 
Як член Російського географічного товариства, за програмою його Південно-Західного відділу в 1870-х роках почав збирати матеріали з історії, статистики, фольклору й етнографії українців Буковини. Залишив багато досліджень: «Сѣльськое веселье на Буковинѣ» // «Буковин¬ская зоря», 1870, ч. 11; «Веселье русское на Буковинѣ» // Там само, ч. 13–16; «Нѣкоторыя историко-географ謬ческія свѣ¬денія о Буковинѣ» // «Записки Юго-Западнаго Отдѣ¬¬ла Императорскаго Русскаго Географическаго Общества», 1874, т. 2 (окреме вид. – К., 1875). За зібраними Купчанком етнографчними матеріа¬лами А. Лоначевський видав в Києві в 1875 році «Сборник пѣ¬сенъ буковинскаго народа». Григорій Купчанко вніс величезний внесок у розвиток етнографії на території сучасної Західної України. Його основними досягненнями в цьому напрямі з'явилися монументальні роботи «Доля русинів », Leipzig, 1887, «Буковина и еи руссикие жители» (Відень, 1895), «Галичина та еи росcкие жители» (Відень, 1896) і «Угорську Русь и еи росские жители» (1897), в котрих східнославянске населення цих регіонів розглядається і аналізується з різних точок зору - мови, духовної та матеріальної культури, антропологічного типу, менталітету. Велика увага Купчанко приділяв порівнянні один з одним різних етнографічних груп цих регіонів і поясненню їх спорідненості з іншими східнослов'янськими народностями. Його етнографічні та фольклорні праці не втратили своєї цінності для дослідників і на день сьогоднішній.

13 серпня випловнилось  55 років  письменнику Степану Процюку 

   Сьогодні знаковий день у доброго друга Муніципальної книгозбірні Степана Процюка. Письменник, якому сучасні літературознавці вже відвели свою доволі унікальну нішу в літературі, святкує свій 55 річний ювілей.

У фондах бібліотеки зберігаються майже всі нові видання Степана Процюка з його особистими автографами. 
для працівників та читачів Муніципальної бібліотеки ім. А.Добрянського. 
З акцентом на психоаналізі: презентація книги Степана Процюка "Трикутник"
http://www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news?id=449401
Письменник презентував свою нову книгу "Трикутник" (Київ, "Український пріоритет", 2014), куди увійшло перевидання вже легендарного роману "Інфекція", есеїстика та інтерв'ю з автором, взяті Іриною Славінською, Романом Лябигою, Маріанною Антонюк, Тетяною Павліченко.
А вже в 2016 році п. Степан успішно почав новий літературний рік новими книгами, які завершив в останні дні року. 
ЗУСТРІЧ У JAZZ-СТИЛІ, або ПРО СВІТ ЗА МЕЖАМИ ОСОБИСТОГО «Я»
http://www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news?id=642603
За цей період у письменника з’явилися нові книги, які письменник представляв чернівчанам під час зустрічі. Це романи «Десятий рядок» («Український пріоритет», 2014), «Під крилами великої Матері» (Літературна агенція «Discursus», 2015) та збірка есеїв «Канатохідці» (Літературна агенція «Discursus», 2015).
СТЕПАН ПРОЦЮК У МУНІЦИПАЛЬНІЙ
http://www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news?id=827029

В Муніципальній бібліотеці ім. А.Добрянського відбулася презентація нового психологічного роману відомого письменника Степана Процюка «Травам не можна помирати». «Це вже гарна традиція для прихильників творчості пана Степана. Адже він або починає, або завершує свій рік у Добрій бібліотеці!» - зазначила директор Муніципальної бібліотеки Леся Щербанюк. І це справді так. Адже це чоловік, який пише серйозні, глибокі, психологічні романи, вражає своєю неординарністю, харизмою та творчою натурою.

Еріх Бек

23 серпня – 90 років від дня народження краєзнавця і бібліографа Еріха Бека (Erich Beck, 1929 –2015). 

Він народився в Чернівцях, на вулиці Kopernikgasse, яка до сьогодні зберегла свою назву Коперника (квартал вулиць Небесної сотні та О. Щербанюка) і на якій він провів свої перші дитячі роки в доволі забезпеченій родині. Але будинок до сьогодні не зберігся. Батько Адальберт був поважним чернівецьким адвокатом німецького походження, мати Емілія походила з Румунії, з родини Адамовичів.

Насамперед це ілюстроване видання про Буковину «Bukowina – Land zwischen Westen und Osten» («Буковина – країна між Сходом і Заходом», Фрайзинґ, 1965. (http://esu.com.ua/search_articles.php?id=38991)

 Він народився в селі Великий Кучурів, нині Сторожинецький район, поблизу Чернівців. Батько походив з Галичини, із священницької родини, але так як був залізничником, то отримав направлення очолити залізничну станцію в цьому селі. На Буковині одразу потрапив в німецькомовне середовище, тому досить швидко перейнявся німецькою культурою одружившись з німкенею. Однак ніколи не цурався свого українського походження і дітей охрестив у греко-католицькій церкві. Проте початкову та подальшу освіту Аґенор отримав німецькою мовою. Його батько помер в молодому віці і хлопчик рано залишився сиротою. Проте саме мати виховала своїх синів, брат Адріан, який також став науковцем, у переконанні, що вони українці. Це було прийнято на Буковині, коли дружини з поваги до свого чоловіка дітей виховували тією мовою і в тій вірі, яку сповідував батько. Саме мама мала величезний вплив на його виховання на все подальше життя, і коли вона відійшла у вічність в 1923 році, то він надто тяжко пережив таку втрату і кожного дня ходив на її могилу. 
Коли родина переїхала в місто Радівці, то він цілковито опинився в німецькомовному середовищі. Там він з братом навчався в початковій школі. З переїздом до Чернівців в 1896 році Аґенор почув українську мову і почав її самотужки вивчати, в основному за часописами. Насамперед читаючи “Діло”. В 1897 році він з відзнакою закінчив І державну німецьку гімназію у Чернівцях і вступив на класичну філологію Чернівецького університету. По закінченні університету в 1901 році склав професорський іспит з класичної філології і почав працювати вчителем класичних літератур в першій німецькій гімназії у Чернівцях.

за адресою Franzensgasse, 52 (нині вулиця 28 Червня, 52), поруч із резиденцією митрополитів Буковини та Далмації, винаймав помешкання такий шановний чоловік у нашому місті, як директор ІІ державної гімназії, видатний науковий та культурно-освітній діяч, майбутній міністр освіти уряду ЗУНР Агенор Артимович, який стояв біля витоків національного відродження України.

З приходом Артимовича в 1910 році гімназія в Кіцмані перестала бути утраквістичною, тобто українсько-німецькою, колирелігію, українську , латинську мови і математику вчили українську, а решту – німецькою. Новий директор негайно взявся за впровадження української мови і проводив її послідовно і наполегливо, що в дуже короткий час дало конкретний результат. Він завів українське урядування, засвідчення видава українські, німецькі написи позамінював на українські. Саме завдячуючи Артемовичу в гімназії були виділені години на вивчення творчості Шевченка, а у вестибюлі гімназії стояло погруддя Кобзаря. Шкільні посвідчення почали видавати українською мовою. У викладачів, учнів та властей молодий директор користувався неабиякою повагою й авторитетом. Аґенор Артимович мав талант залагоджувати місцеві суперечки між учителями-галичанами та буковинцями, поборював усілякі партикуляризми. 
Кіцманська гімназія з усіх була найчисельніша, на 1912-1913 навчальні роки в гімназії навчалось 857 учнів , із них 505 українців і 378 селянських синів. Сюди прибували учні не тільки з навколишніх сіл, але й інших галицьких гімназій, з яких їх виключала польська влада. Українська мова в гімназії викладалась на високому рівні, бо її вчителі були учнями професора Степана Смаль-Стоцького. З його голосом і думкою всі рахувалися, і саме його стараннями спочатку Кіцманська, а потім і ІІ Чернівецька гімназії стали цілковито українськими.

Після звільнення Буковини від російських військ у 1917 році став директором ІІ –ої другої українсько-німецької гімназії у Чернівцях, активно включився в український рух на Буковині. Коли в листопаді 1918 року край зайняли румуни, він в цьому ж місяці переїхав до Станіслава (нині Івано-Франківськ), де став державним секретарем освіти і культів ЗУНР, організатором шкільництва. У травні 1919 Артимович (разом з окремими членами уряду) емігрував до Відня. На запрошення О. Колесси в 1921 році став викладачем класичної філології в Українському Вільному Університеті, де працював професором класичної філології і читав курси з порівняльної граматики класичних мов, морфології грецького і латинського дієслова, з римської лірики). Потім переїхав до Праги, де в Українському вищому педагогічному інституті ім. Драгоманова викладав індоєвропейське мовознавство. Вів семінар із класичних мов, на якому інтерпретувалися твори Бакхиліда, Софокла, Авла Гелія, Овідія, Горація та інших греків та римлян. Артимович, як мовознавець, цікавився т.зв. фонологічним методом у мовознавстві (дослідження мовних явищ з погляду структури та функції) і надрукував декілька фонологічних праць різними мовами.

В останні роки життя написав кілька цінних праць із порівняльного і теоретичного мовознавства, у яких розглядає мову як цілісну структуру. 
Проте основне його захоплення всього життя – класична філологія. Перекладацька спадщина вченого – твори Софокла, Овідія, Катула, Проперція, Лукіана. А також праці, присвячені латинському та грецькому правописам. А. Артимович та В. Сімович були колегами та приятелями. Мешкаючи поруч як в Чернівцях, так потім і за кордоном, вони багато перекладали разом з грецької. Завдяки їм українською заговорили персонажі всіх творів Аристофана. У планах було перекласти також всі твори Евріпіда. Проте більшість перекладів залишились у рукописах під спільним псевдонімом Сімартич. 
Він був справжнім європейським вченим-лінгвістом, активно долучався до роботи в міжнародних мовознавчих з’їздах. А. Артемович за період наукової праці в Празі представив 12 наукових доповідей, з-поміж яких „Деякі замітки до Ольвійського декрету на пошану Нікерета“, „Самостійність римської літератури“, „Мова і говірка, фонема і звук“, „Модерні погляди на теорію грецької метрики“. 
Як член Української Національної Ради від Буковини був секретарем міністерства культів і освіти в уряді ЗУНР. У 1934 році став дійсним членом НТШ ім. Шевченка у Львові.
Впродовж 1927– 28 та 1929 – 30 років підготував дві частини „Практичної граматики латинської мови“, які були видані українським видавництвом „Сіяч“ (1927, 1929).

Хоча наукова спадщина Артимовича кількісно невелика, все-таки педагогічна праця потребувала надто багато його часута уваги, проте друковані праці спочатку латинською та німецькою мовами, згодом українською, мають значну наукову вартість. Їх визначає лаконічність, стислість вислову, глибина думки, але передусім велика сумлінність у висновках. Разом зі В. Сімовичем перекладав „Орестею“ Есхіла, що як витяги з трилогії вийшла 1937 під спільним псевд. обох учених Васаґен Сімартич. У рукописах залишився їхній спільний переклад Арістофана. Основні наукові зацікавлення – класична філологія (синтаксис латинської і грецької мов). Досліджував також індоєвропейські мови. Для А. Артемовича характерний стислий та лапідарний виклад думок, за яким стояло скрупульозне дослідження великої маси мат-лу. Так, у праці „Der Wechsel von et und -que zu Beginn lateinischer daktylischer Verse von Ennius bis Corippus“ Артемовичу довелося перечитати і проаналізувати всю латинську дактилічну поезію за 9 століть, вникнути в кожен вірш і систематизувати свої спостереження, хоча в роботі фіґурують поклики лише на приблизног 50 поетів, згаданих у тексті.
Така виснажлива праця привела до того, що він ще в дуже молодому віці відійшов у вічність. Василь Сімович із сумом сповістив у Некролозі, що «Двадцять першого жовтня 1935 року помер у загальній лічниці у Празі наш дійсний член, професор Українського Університету та Українського Високого Педагогічного інституту – доктор Агенор Артимович». Вічний спочинок професор Агенор Артимович знайшов на цвинтарі у Празі.

Він народився в місті Тахау (нині Тахов), яке знаходиться в Чехії. З дитинства мав схильність до малювання, тому родина підтримала його захоплення і по закінченні початкової освіти він навчався в академіях мистецтв Відня та Праги. 
З 1850 року його життєвий і творчий шлях цілковито пов'язаний з Буковиною та її столицею – Чернівцями. На той час тут було літературно-мистецьке товариство обдарованих особистостей, які збирав навкруг себе австрійський письменник і поет, літературознавець, фольклорист, педагог, журналіст, редактор та видавець і громадський діяч Ернст-Рудольф Нойбауер (Neubauer Ernst Rudolf). Він не тільки залучив талановитого маляра до свого кола, але й написав текст до альбому «Illustrierte Bukowina», який є вартісним надбанням і цінністю до сьогоднішнього дня. Можливо, що під його активним впливом Франц-Ксавер і перебрався із столичних міст в досить віддалений закуток Австрійської держави, яким була на той час Буковина. Адже свою роботу «Головна вулиця в Чернівцях» (1845) він написав ще далеко до свого приїзду, так що відвідував місто ще раніше.

Художник багато подорожував по Буковині – як Північній, так і Південній, вивчав її природу, звичаї життя мешканців різних регіонів та етносів. Результатом його подорожей став розкішний альбом « Ілюстрована Буковина» з 18 літографіями, який вийшов у Відні в 1857 році. В альбомі представлені його акварелі з краєвидами та пейзажами. Серед них багато міст та сіл Герцогства Буковина, таких як Чернівці, Сучава, Ватра Дорней, Лопушна (Вишнязя) та Сторощинес. Цей альбом отримав в подарунок граф Карл фон Роткірх-Пантхен , який до 1860 року був президентом Буковини і дав високу оцінку його праці.

Франц-Ксавер залишив таку багату мистецьку спадщину, що вартує назвати хоча б частину цих робіт, для яких характерна панорамність та документальне відтворення міської архітектури: «Водосвяття біля турецької криниці» (1860), «Пожар в місті» (1859), «Водопад на річці Сучаві біля Шепота», «Церква Св. Параскеви в Чернівцях», «Кафедральний собор у Чернівцях», пейзажі околиць Чернівців. До хрестоматійних його робіт належить кольорова гравюра «Рінгпляц» або «Площа Ринок у Чернівцях» (1860), на якій зображено панораму нинішньої Центральної площі Чернівців, яку чи не найбільше публікували в різних довідниках та альбомах . І одразу постає життя міста в його різних вимірах, так що до появи фотографій ми можемо собі уявляти і сприймати Чернівці саме через його неймовірно багату мистецьку спадщину саме художника Франца-Ксавера Кнаппа.

Художник написав і низку портретів знакових для міста та краю особистостей, як от письменника та священника ІракліяПорумбеску, поета Дімітру Петріно, композитора Карла Мікулі, митрополита Сильвестра Мораріу-Андрієвича та інших. 
Звичайно, що не оминув він і сакральне мистецтво – малював ікони та розписував інтер’єри храмів, як наприклад церкву на Клокучці. 
Роботи Кнаппа можна знайти у Віденських музеях та Чернівецькому художньому музеї.
Про його непроминущу цінність свідчить той факт, що недавно було видано і презентовано художній альбом «Чернівці. Czernowitz» про Чернівці в художніх творах, до якого включено 14 робіт Кнаппа. І серед них «Столиця герцогства Буковина Чернівці», «Вид на Чернівці», «Площа Ринок у Чернівцях», цикл робіт «Народний сад у Чернівцях» та інші.
Як написала в передньому слові упорядниця цього розкішного видання, мистецтвознавець Тетяна Дугаєва: «Франц Ксаверій Кнапп… подає архітектуру в єдності з образами природи та жанровими сценами. Гідним уваги є один з найбільш красномовних його краєвидів «Вид на Чернівці», створений близько 1860 року, в якому митець з артистичною насолодою передає настрій чернівецького товариства на відпочинку на околиці. … Завдяки творам Ф.К.Кнаппа ми маємо унікальну можливість прослідкувати хроніку подій, що сколихнули місто, сучасником яких був автор. …Акварельні зображення Народного саду (Volksgarten), що видані як альбом літографій 1867 року, збагачують знання про архітектурне середовище міста та виконують своєрідну інформаційно-документальну функцію, доносячи до нас цінні відомості про вигляд нині вже втрачених будівель та деяких алей парку».

А ще він назавжди залишився в пам’яті чернівчан як блискучий піаніст, без присутності та віртуозної гри якого не обходився жоден бал чи звана музично-літературна вечірка в нашому місті.

Він народився 16 грудня в селі Міховени, яке знаходиться в Сучавському повіті, який на той час належав до Південної Буковини (нині територія Румунії).
Початкову освіту отримав в рідному селі, а потім навчався в ліцеї у Сучаві, який успішно закінчив. В 1878 році вступив на теологічний факультет Чернівецького університету, і тут же закінчив докторантуру в 1886 році. По закінченню навчання працював священиком у селі Строєнці Сучавського повіту, пресвітером і професором з історії релігії у місті Сучаві, священиком в Чернівцях.
Маючи хист до богословської науки, він продовжив спеціалізуватися впродовж 1898-1900 років з історії Старого Заповіту та івриту у містах Відні, Бреслау та Берліні. Після цього починається його викладацька діяльність у Чернівецькому університеті з посади доцента й позаштатного професора. Він став ординарним професором і завідувачем кафедри Біблійної історії Старого Заповіту, викладав спецкурси з арамейської, сирійської та арабської мов.
Василь Тарнавський п'ять разів обирався деканом теологічного факультету – впродовж 1908-1909, 1911-1912 та 1922-1924 років і двічі – 1918-1919 та 1919-1920 навчальні роки, ректором Чернівецького університету.
Крім викладацької провадив також громадську діяльність: був директором і редактором газети «Candela» (1923-1932), головою Асоціації буковинського кліру (1923-1924). Основні праці Василя Тарнавського: «Життя патріархів» (1902), «Генезис» (1907), «Ексод» (1913), «Вступ до Старого завіту» (Чернівці, 1928), «Біблійна археологія» (1930), «Старі і нові нападки на Старий завіт» (1923). У зв’язку з активною педагогічною роботою на кафедрі, й особливо своїми науковими працями, Василь Тарнавський вважається найвидатнішим православним теологом з історії Старого Заповіту.
Під час другої світової війни і в зв’язку із закриттям теологічного факультету в Чернівецькому університеті він переїхав в Бухарест. Тут і відійшов у вічність 4 лютого 1945 року.

Поетеса, прозаїк, публіцист Марія Матіос перший раз глянула на світ в селі Ростоки, що на Путильщині. Про нього колись Леся Українка написала « …таке гарне і срібне , як мрія».     

Він народився в Чернівцях на вулиці Гастелло в будинку № 14 і був відомий як Макс Шварц. Хлопчик рано залишився сиротою, при його народженні померла мама, тому його вихованням займалися дідусь з бабусею. Зрозуміло, що вони намагалися дати йому добру початкову освіту та належне виховання. Вчився він в початковій школі, яка знаходилась неподалік їхнього помешкання, сьогодні знаходиться на Соборній площі. Також родичі відвідували з хлопчиком різні мистецькі імпрези. От коли йому було всього десять років, в Чернівці з гастролями приїхала будапештська опера. Для дитячого спектаклю потрібен був хлопчик на роль Амура. Родичі дозволили взяти участь у відборі і маленький Максик із золотавими кучерами підійшов та ще й блискуче зіграв цю роль. Так музика і театральна сцена назавжди ввійшли в його життя. Пізніше він згадував, що мав стріли, і не знає в кого ними треба було стріляти, але знає точно, що одна стріла потрапила прямо в його серце і привила любов до мистецтва назавжди. 
Перші уроки вокальної майстерності отримав в Будапештській опері, потім пройшов школу у знаменитому Міланському театрі «Ла Скала» і продовжив у Петербурзі, де брав уроки співу в консерваторії у знаменитого співака, педагога, професора Камілло Еверарді. Саме в Санкт- Петербурзі з 1883 року він почав виступати у складі вокального тріо. Пізніше вдосконалював свою виконавчу майстерність у А. Буцці в Мілані (Італія).
Як оперний виконавець в 1889 році дебютував в партії Демона в однойменній опері А. Рубінштейна у Ростові-на-Дону. Був солістом Тбіліського та Бакинського оперних театрів. Виступав на театральних сценах Казані, Пермі, Саратова, Києва, Одеси, Харкова, Москви, С.-П嬬тербурга, Ялти, Відня, Тифлісу. За 50 років сценічної діяльності зіграв 120 різних партій та персонажів. Максим Карлович володів сильним, виразним голосом красивого м’якого тембру широкого діапазону і яскравим темпераментом. Його виконання відрізнялося артистичністю, продуманим фразуванням, використанням гриму. Його партнерами на сцені були такі виконавці світової слави як Федір Шаляпін, Леонід Собінов, Петро Лодій, Віра Люце, Олександ Мосін. Брав участь у концертах, де виконував романси Петра Чайковського, Едуарда Направника, Франца Шуберта, Роберта Шумана. Впродовж 1989 – 1907 років був антрепренером оперних труп, які виступали на всіх провідних театральних сценах того часу. В 1910 році організував Товариство оперних артистів, у складі якго виступав як співак та режисер. В 1898–1901 роках поставив низку опер у театрі «Акваріум», в 1908-09 роках – в Одеському театрі такі класичні опери як «Чародійка», «Орлеанська діва» Петра Чайковського, «Таїс» Ж. Массне.
В 1923 році припинив активну виконавську діяльність і викладав виконавське мистецтво в консерваторіях Москви та Санкт-Петербургу. Його ученицею була і Марія Петрівна Сидорова, яка стала його дружиною і взяла прізвище Максакова. Вона пізніше отримала звання народна артистка СРСР і заснувала цілу династію оперних виконавців Максакових. 
Аби залишити мистецьку спадщину він здійснив записи на грамплатівки. Максиміліан Карлович Максаков відійшов у вічність 26 березня 1936 року в Москві де й спочиває на цвинтарі.
А його ім’я та творчу спадщину в рідне місто повернула внучка – відома оперна співачка Марія Максакова. В родині Максакових всі займаються високим музичним мистецтвом і свято бережуть ім’я славного дідуся. Вона пройшла чернівецькими адресами свого знаменитого дідуся, зняла фільм про місто часів його дитячих та юнацьких років. У Чернівецькій обласній філармонії дала концерт, присвячений ювілею Максиміліана Максакова.

Це один із самих талановитих і відомих як на Північній, так і на Південній Буковині самоук скрипаль - віртуоз. А Сучавським його назвали тому, що «сей незвичайний скрипник-музик, природний талант з божої ласки», як його назвав Сидір Воробкевич, проживав власне в Сучаві, колишній столиці молдавських воєвод. І досить таки розкішно навіть з огляду на день сьогоднішній. «Жив він достатньо і маєтно у своїм власнім домі, звідки через вікна щодня міг дивитися на руїни старого замку давніх воєводів…». В нього була дружина, діти, а ще «…сходилася ціла юрба наєристів, флуєристів, цимбалістів, басистів і бог зна ще яких грачів. Се була його музикальна дружина, з якою він ходив не лише по Буковині, але і по Молдаві, Симигороді і Галичині. 
Про нього найповніший спогад – художній нарис «Мошул Николай Сучавський. Спомини з давніх літ» написав у 1888 році відомий композитор і педагог Сидір Воробкевич, який слухав його концерти. «Його скрипка говорила як жива, пригадувала давню бувальщину, пророкувала незнану будуччину, плакала і тішилася з тобою; через ню мошул Николай ділив з людьми жаль і тоску, щастя і долю. Бігме, що правду говорю, – на кожний настрій твоєї душі знав він вдарити відповідну струну, на кожну рану твого серця мав він чудовий плястер, бо як заграв, то все горе, весь біль мов ножем відрубав». І там же «Моя душа і сьогодні, мов та ластівка, злітає під небеса, моє серце і сьогодні молодіє та забуває все горе і смуток, коли припімну собі, як то старий мошул Николай, бувало грав гуцулки-коломийки». 
Всюди лунала його слава. Його часто запрошували до себе місцеві бояри, поміщики, заможні газди. Та й масові гуляння не обходились без його участі.

26 грудня – 160 років від дня народження педагога, мовознавця-лексиколога, перекладача Юліана Юліановича Кобилянського (1859-1922). 

В родині Юліана Кобилянського та Марії з Вернерів все було підпорядковане, аби дати дітям добру освіту. Як і прийнято було на той час, синам дали вищу освіту, а двом донечкам – початкову німецьку. Але так вже сталося, що саме їхня молодша донька Ольга, яка самоосвітою опанувала європейську літературу та філософію, назавжди принесла славу своїй родині.

Проте і сини заслуговують на належне пошанування. Сьогодні ми детальніше познайомимось з життям і педагогічно-науковою працею брата Юліана, який залишився дещо в тіні своєї талановитої сестри.

Він народився в містечку Ґура-Гумора  в Південній Буковині (нині Ґура-Гуморулуй, Румунія), де батько на той час працював   канцеляристом при повітовому управлінні. Початкову освіту отримав в Сучавській православній  гімназії (1878), а вищу – у Чернівецькому та Ягеллонському (Краків)  університетах і отримав право викладати класичні мови та філософію.

 По  закінченні вищих шкіл працював професором латинської та давньогрецької мови і  літератури в гімназіях  Радівців, Сучави, Першій німецькій гімназії в Чернівцях, викладав класичну філологію в паралельних українських класах Коломийської гімназії. З 1897 року і до кінця життя він працював в Чернівцях – викладав у Другій цісарській гімназії (нині – гімназія №5) класичні мови і каліграфію. Викладав Юліан Кобилянський і філософську пропедевтику. Побачив проблему, що немає фахових  підручників, за якими можна навчати учнів, то одразу взявся за їх написання, впорядковував словники для легшого користування в науці учням. Підготував і видав україномовні підручники з навчання класичними мовами, як от підручники для різних класів      з латинської мови для середніх шкіл, якими радо послуговуватися потім учні та колеги-вчителі.  В нього була настільки доступна методика викладання класичних мов, що його учні були одні з найкращих і назавжди вдячні своєму вчителеві за добрі знання. Знання класичних мов потрібне було гімназистам не лише для вступу до університету, а й для ознайомлення з літературою античності мовою оригіналу.  Серед його учнів була і подруга Ольги Кобилянської Софія Окуневська, перша жінка-лікар, яка пізніше так згадувала свого вчителя в листі до Ольги: «Мій перший, любий учитель латинської мови. Я не стала філологом, але до цього часу люблю філологію».

Юліан Кобилянський одним з перших українців почав працювати над латино-українською та грецько-українською лексикографією і впорядкував латинсько-український словник. До нього такої ґрунтовної роботи ще ніхто не проводив.

Окрім словників, він написав методичні праці  для гімназій та учительських семінарій «Естетичне виховання в гімназії» (1901),  «Педагогіка для педагогічних училищ» (1900) та інші, вкрай важливі методичні посібники на той час. Юліан Кобилянський разом із С. Шпойнаровським підготували до друку українську «Педагогіку» й «Дидактику». Широко вживаним підручником з педагогіки на початку ХХ ст. була й перекладена Ю. Кобилянським з німецької на українську мову книга Мечислава Барановського «Педагогіка для семінарій учительських і вчителів шкіл народних», яка вийшла окремим виданням в 1901 році. Блискуча праця «Граматично-стилістичні вправи для п’ятої кляси за Овідієм і Лівієм».

Заслуженим авторитетом в наукових та педагогічних колах користувались його дослідження, як от латино-німецько-український «Словарець до Гая Юлія Цезара війни з Галійцями»,  «Про вживання і види підрядних речень мети у Софокла» (Сучава, 1889);  «Про вживання підрядних наслідкових речень у трагіків» ( Коломия, 1894);  «Педагогіка для педагогічних училищ» (Сучава, Чц., 1900;  «Книга вправ Галера для першого класу» ( Чц., 1906).

Перекладав окремі твори Генріха Гейне, Фрідріха Шиллера та інших авторів.

Очолював українське «Товариство вищих шкіл ім. Сковороди» та член товариства «Українська школа». Від початку заснування активно працював в товаристві «Українська школа». І як пише найретельніша дослідниця професор Надія Бабич: «Був багаторічним секретарем (а почерк мав ідеально каліграфічний!), був і без функцій, та все так само старався, як і інші члени цього товариства, все глибше розорювати поле для української мови як найважливішого культурного чинника розвитку народу, його самоутвердження  в непростих умовах бездержавності і низького рівня національної самосвідомості».  Був також серед діючих активістів академічного товариства «Союз».

«Широкий діапазон філологічних знань, висока професійна майстерність. Активна громадянська позиція в питаннях освіти, формування педагогічних кадрів для народних шкіл, – усе це викликало глибоку повагу сучасників і спонукає нащадків зберігати цю повагу, множити свої знання про цю непересічну особистість».

В Чернівцях професор Юліан Кобилянський проживав за адресою Балтинестера, 11, в румунський період – Марамурешулуй, 11-а. Нині ця невеличка вілла знаходиться на вулиці Олега Ольжича, 43, а меморіальна таблиця свідчить про те, що тут проживала …Ольга Кобилянська. Так, це відомий факт, що з травня 1920 року по травень 1926 рік письменниця проживала в будинку свого брата. Ольга Кобилянська дуже любила свого старшого брата, якого в родині називали Юльком, він привозив їй  книги, коли навчався в університеті Чернівців і з гордістю писала в своєму щоденнику: «Юлько – переконаний філолог».  Тобто, шість років вона мешкала в будинку брата. І по його смерті в 1922 році ще чотири роки перебувала в його домі.

Власне цей будинок споруджений ще в 1904 році, коли Юліан Кобилянський працював вже професором в гімназії і на його замовлення та на його кошти він був збудований. Тут він поселився з дружиною спольщеною італійкою Ізабеллою фон Ферро.

Саме цього дня виповнюється 100 років від дна народження композитора, піаніста, диригента, музикознавця і культурного діяча Романа Влада (італ. Roman Vlad,  1919- 2013).

Він народився в Чернівцях в родині вчителя Костянтина Влада на вулиці Руській, 82. З дитинства хлопчик мав схильність до музики, як власне й більшість дітей, які народжуються в цьому благодатному краї. Тому по закінченні загальної початкової освіти батьки відправили його вчитися музики в Чернівецьку консерваторію, яка на той час вже була відкрита. Тут його вчителями були: піаніст, диригент, професор Тітус Тарнавський, а гармонію та контрапункт викладав Лівіу Руссу. По закінченні він отримав диплом професійного піаніста. Як і всі молоді люди того  часу, мав намір продовжити теоретичні студії у Відні в австрійського композитора і диригента, одного із засновників Нової віденської школи Антона фон Веберна, проте на заваді цьому стала доволі напружена політична ситуація в Європі. І він в 1938 році переїхав до столиці музики – до Риму… щоб навчатися математики в Римському університеті. А пізніше продовжив музичні студії в Академії Св. Цецилії в Римі ( Accademia Nazionale di Santa Cecilia). Як піаніст він відвідував майстер-класи знаменитого італійського композитора, піаніста, диригента Альфредо Казелли. Вчитель був представником неокласицизму в музиці, прихильником сучасної музики і навіть був президентом Італійського товариства сучасної музики. Тому улюблений викладач мав незаперечний авторитет на музичні вподобання свого талановитого студента. В 1972 році Роман Влад присвятив своєму улюбленому викладачеві твір «Ego autem» (для баритона і органу).

В 1942 Роман закінчив Національну музичну академію Санта-Чечілія (Рим).

Ще під час навчання він вже почав писати музичні твори, які мали авторитет серед виконавців. І вже в цьому році йому було вручено престижну премію Ґеорга Енеску (Enescu Prize ) для румунських композиторів за твір «Sinfonietta», що було великою підтримкою його творчості.

По закінченні музичної академії він працював професором музики в місті Дарлінгтоні в Англії, а потім викладав в консерваторіях  Італії – в містах Перуджа, Фрозіноне, Римі.

В 1951 році Роман Влад отримав громадянство Італії. Після цього займав поважні посади в мистецьких італійських закладах. Так впродовж 1955–1958 років, а потім 1966–1972 він був художнім керівником Римської філармонії, а з 1994 року  був її президентом. Одночасно в 1956-1980 роках Роман Влад був художнім керівником Римської філармонічної академії. Впродовж 1968–1972 років – художній директор Міського театру у Флоренції, а в 1973–1989 роках – очолював  Оркестр Туринського  радіо.  Якийсь  час був директором театру знаменитого La Scala в Мілані,  суперінтендантом  Римсього оперного театру, президентом Італійського товариства сучасної музики, членом ради директорів Національної музичної академії Санта-Чечілія, музичним консультантом телерадіокомпанії RAI-3, фестивалів у Равенні та Сполето. Президентом міжнародної спілки авторів і композиторів (ISCM).

Як композитора його фахівці віднесли до помірного модерну, зазначаючи водночас тісний зв’язок з традиційністю. Він експериментував з новими формами послідовної, електронної та алеаторної техніки. Серед інших творів, він поклав на музику тексти Мікеланджело, Джона Паульза і Райнера Марія Рільке (Сонет Орфея).

Він творив музику до кінофільмів, камерну музику, сольні та оркестрові твори, кантати, балет і опери. Серед його музичних творів – Сюїта з Різдвяних співів Трансильванії, концерти для фортепіано, гітари, арфи з оркестром (всі три програмні), 4 балети, камерні та вокальні твори.

Автор монографій про відомих композиторів Луїджі Даллапіккола  (1957) та Ігоря Стравінського  (1958), «Історії додекафонії»  (1958).  Як професор музики залишив цінні методичні монографії про послідовну композиторську техніку «Додекафонічна музика».  А також видання для кращого розуміння класичної музики широкою публікою видав популярні книжки «Історія 12 тонів музики» (1958), «Введення в музичну цивілізацію» (Introduzione alla civiltà musicale; 1988) та «Розуміти музику» (Capire la musica; 1989).

Проте найбільший успіх йому принесли фільми, до яких він написав музику, а це 54 кінофільми. Зокрема  «Євгенія Гранде» (Eugenia Grandet, 1947); «Втрачений рай» (Il Paradiso perduto, 1948); «Романтики у Венеції» (Romantici a Venezia, 1948); «Монастир Санта-К'яр»  (Monastero di Santa Chiara, 1949); « Біля стін Малапаги» (Le Mura di Malapaga, 1949); « La Sposa non può attendere», 1949; « I Fratelli miracolosi», 1949; « Donne senza nome»,1949; « Краса диявола» Рене Клера (La Beauté du diable), 1949;  « Серпнева неділя»  (Domenica d'agosto), 1950; « Останні дні Помпеї» (Gli Ultimi giorni di Pompei) , 1950; «Три кроки на північ» (Three Steps North), 1951; « Париж завжди Париж» (Parigi è sempre Parigi), 1951; « Трагічне заклинання» ( Incantesimo tragico, 1951; « Леонардо да Вінчі» (Leonardo da Vinci), 1952 ; «Я вибрав кохання» (Ho scelto l'amore», 1952); « La Cavallina storna, 1953; «Destinée», 1954; « Пан Ріпуа» (Monsieur Ripois, 1954); « Ромео і Джульєта » Ренато Кастеллані (Romeo and Julie, 1954); «Camilla», 1954;  « I «Три злодії» (Tre ladri, 1954; « Немає більшого кохання» (Non c'è amore più grand, 1955);  «Il Padrone sono me…»,1955; «Дядько Гіацинт» (Mi tío Jacinto, 1956); « I Giorni più belli», 1956; « Кін» (Kean, 1956 ); « Lauta mancia», 1956 ; «Вампіри» (I Vampiri, 1957); « I Sogni nel cassetto», 1957»;  Виклик»  (La Sfida, 1958); « Життя» (Une vie, 1958);  «Закон» (La Legge, 1959); «Nella città l'infern», 1959; «Син Червоного Корсара» ( Il Figlio del corsaro rosso, 1959); « Калтікі, безсмертний монстр» (Caltiki — il mostro immortale, 1959);  « Geheimaktion schwarze Kapelle», 1959;    «Фієста в Памплоні» (Fiesta en Pamplona, 1959);  «Die Herrin der Welt — Teil» I, 1960; «Die Herrin der Welt — Teil I», 1960;  «Перехрестя» (Ursu, 1960; « La Encrucijada», 1960; «Mobby Jackson», 1960; «Un Figlio d'oggi», 1961; «Дівчина у вітрині» (La Ragazza in vetrina, 1961); «Гіпноз» (Ipnosi, 1962);  «Жахливий секрет доктора Хічкока», (L'Orribile segreto del Dr. Hichcoc, 1962); « Lo Spettro», 1963;» Контросессо» (Controsesso, 1964); « La Sublima fatica», 1966; « La Fantarca» (ТБ), 1968; « Спеціальні ефекти» (Effetti speciali, 1971)  (ТБ), «Життя Леонардо да Вінчі» (La Vita di Leonardo Da Vinci. 1971) (ТБ)», «Молодий Тосканіні» (Il Giovane Toscanin, 1988).  Ще в 1950 році він отримав престижну премію «Срібна стрічка» за кращу музику до фільму.

За свою багаторічну музичну працю отримав в 1991 році в Трієсті Премію Святого Михаїла за вклад в італійську музику, удостоєний високих національних та міжнародних нагород.

Композитор був президентом італійського Товариства сучасної музики, почесним доктором Ірландського університету, Ясської академії музики ім.Емінеску, Клузької музичної академії, почесний член Спілки композиторів Румунії. Він є Почесним доктором Бухарестського університету музики з 2001 року.

Як справжній чернівчанин, він володів 9 мовами, в тому числі українською.

В нього було два сини, а батьків талант до музики успадкував Алессіо Влад, який також став відомим італійським композитором.

Останні роки свого життя Роман Влад провів у Римі. Відійшов у вічність 21 вересня 2013 року в поважному віці 93 років.

У цей же день, 29 грудня, рівно через 10 років, в 1929 році в нашому місті народилася ще одна, теж всебічно обдарована особистість – лікар-хірург, піаніст, композитор, концертмейстер, педагог, музичний громадський діяч Йосип Мойсейович Ельгісер (1929–2014). В Садгорі, в родині єврейського столяра народився і провів свої дитячі роки дуже талановитий хлопчик. В 6,5 років зіграв перший публічний концерт в Садгорі, виконавши сонату Гайдна, варіації Бетховена і дві пісні без слів Мендельсона. Під час окупації Буковини разом з батьками – в’язень концтабору і гетто. Він врятував свою родину від смерті тим, що добре знав німецьку мову та виконував класичну німецьку музику. Після війни з відзнакою закінчив Чернівецький медичний інститут, а потім – музичне училище та київську консерваторію. Був концертмейстером таких великих митців, як М. Ростроповича,  Д. Гнатюка, М. Стеф’юк, З. Долуханової, І. Ойстраха, А. Солов’яненка, О. Криси, П. Кармалюка та багатьох інших. В 1997–1999 р. провів 27 історичних концертів, присвячених фортепіанній музиці – від Баха до Скрябіна. Впродовж двох років маестро зіграв напам’ять 443 твори відомих композиторів. За цю серію концертів був нагороджений Золотою медаллю ЮНЕСКО і удостоєний звання «Золоте ім’я світової культури». Він єдиний в Україні мав таку відзнаку.

Автор майже 100 пісень, романсів і хорових творів, більше двохсот – інструментальних. Усі вони вмістилися у дев’ятитомнику під назвою «Я – буковинець», які видав за власні кошти. Його твори виконуються професійними колективами, співаками і музикантами, публікуються в різних збірниках. За такий подвижницький вклад в музичну культуру йому присвоєно звання Заслужений діяч мистецтв України та заслужений діяч європейської культури України. Він Відмінник освіти України, почесний член правління товариства ім. Ф. Шопена та товариства ім. Ф. Ліста. Ім’я Йосипа Ельгісера занесено на «Алею зірок» на Театральній площі. Все життя жив і працював в Чернівцях і лиш на схилі літ через хворобу перебував у дочки в Москві. Саме в той момент в Україні розпочалися воєнні дії. Він зіграв, як завжди по пам’яті, 100 найважчих музичних творів світової класики в пам’ять героїв Небесної сотні. Відійшов у вічність в Москві. Проте заповів поховати свій прах в Чернівцях, що дочка й сповнила. Так він повернувся в рідне місто, якому заповів свою величезну бібліотеку разом з рукописами рідкісних нот.

Частину книг з мистецтва, два десятки видань салонних нот ще за життя Йосип Ельгісер передав у фонди Муніципальної бібліотеки ім. А.Добрянського.