29-11-2018

Вона творила літературне середовище Чернівців

До 155 річчя від дня народження письменниці Ольги Кобилянської.

Ольга Кобилянська в нашому місті мешкала 51рік, трохи більше ніж пів століття. Проживаючи в Чернівцях, вона намагалась потрапити насамперед в культурне середовище, а згодом вийшло так, що україномовне середовище міста почала формувати саме вона разом із своїми однодумцями.

Про таке коло спілкування та літературної співпраці письменниці, як Іван Франко, Богдан Лепкий, Кирило Студинський, професори Ст.Смаль-Стоцький і Василь Сімович, науковцями та перекладачами з Європи було написано не одну поважну монографію.
Найкраще стосунки письменниці з цими особистостями виписані літературознавцями в період, коли Ольга Кобилянська найбільше потребувала людської підтримки. Такими доволі важкими та сумними для неї були міжвоєнні роки. Ця розвідка відкриває мало знані сторінки з життя письменниці того періоду.

Мова про роль і місце в житті Ольги Кобилянської священика Костянтина Балицького та родини Шухевичів. Зрозуміло, що в радянський час багато імен було поза увагою дослідників, або цілковито замовчувались. Після перевидання в Тернополі, в 1994 році, повісті О.Кобилянської «Апостол черні» в двох томах виникла зацікавленість постаттю о.Балицького, який став прототипом головного героя - отця Захарія.

Найперше скажемо про ставлення Ольги Кобилянської до Віри у вищі сили, до храму Божого і до священиків зокрема. Тут вона, як і в усьому іншому, була цілком оригінальна. Свою духовність витворила собі сама на європейській філософії, естетиці та літературі. А своїм кредом вважала слова Ніцше, які були їй близькими: «Я йду лише своєю дорогою і не зважаю на товпу». Та й у своїх творах, а тим паче у листах, вона дала для цього привід. Хоч то далеко не завжди було все так просто і гладко.

Варто повернутися в роки дитинства О.Кобилянської, які залишили глибокий слід на подальше ставлення письменниці до життя. Ольга виховувалась в родині, де основну опіку та вплив на доньку мала саме її мати або, як її назвала пізніше Леся Українка,– «Свята мама Анна». Так от, будучи ще зовсім дитиною, Ольга бачила, як мати в неділю на якийсь короткий час полишає всі хатні клопоти, дітей, закривається і молиться з молитовника. Ніхто не смів потривожити в ці короткі хвилини її бесіди з Богом, коли вона щиро і ревно молилася за щастя своїх дітей, своєї родини.

«Коли дітвора вилетіла з хати в свято, в неділю, мов з вулію, вона бралася за молитовник свій, і усівшись… десь у куточок якоїсь софи, починала молитися. Не дивилася на нікого…й не говорила, була тоді якась така інша, така як свята».

На прохання батька, мати, яка походила з родини Вернерів і належала до римо-католицького віросподівання, перейшла до греко-католицької віри. Лише будучи дорослою Ольга Кобилянська дозволила собі поділитись цим з єдиним чоловіком, якому довіряла свою душу, – Осипом Маковеєм.

В листі до нього від 21 квітня 1899 року: «Се правда, що я тут не ходжу до церкви, але як я на силі – я ходжу. Я не можу з великою публікою враз молитися».

Мабуть, десь в цей час в них були розмови про духовність і про такі важливі сакральні речі, як молитва, а відповіді вона слала вже листовно, перед цим обдумавши їх. Бо вже в листі до нього від 28 квітня 1899 року: «Хоть я потрохи безбожна, але дечого я дуже строго притримуюся, отсі прастарі свята – Великодні і Різдвяні – я люблю і дуже їх респектую. В них мене все якийсь патріархальний настрій обгортає – і я би рада, щоби тогди всі були щасливі, розуміється, кожний на свій лад – і задоволені». А вже дещо пізніше, коли Ольга Юліанавна багато чого пережила і передумала, 3 січня 1903 року, тобто під час величних Різдвяних свят, як оберіг надіслала Осипу Маковею «Лист від апостола Іоанна до корінфійців»( "По словянському перекладу і, скільки тямлю, по - грецькому він належить до апостола Павла...Із листа Лесі Українки до Ольги Кобилянської )про любов…се таке велике, і глибоке, і прекрасне, і вічне, що ми ліпше не годні сказати» із проханням тримати його коло себе. І тут же продовжила «сповідатися» : «Я є побожна, пане Маковею, але не на манер Костецького. Святі книги мені дуже подобаються, і я находжу в них далеко більше перел, чим в новій літературі…»

Власне до Святого Письма Ольга Кобилянська ставилася з особливим пієтетом. У львівському журналі «Світ» у числі першому за 1929 рік були опублікована анкета - запитання й відповіді знакових людей про місце книги в їхньому житті. Ось відгук письменниці про найважливіші книги для неї:

«Якби мені довелося сидіти необмежений час в тюрмі й дозволено туди забрати три книжки з собою, я забрала б: Євангелія, бо воно одиноке дає людській душі, у якому стані не була би, розраду й рівновагу…». А вона ніколи в таких питаннях не лукавила з собою. Тут же письменниця продовжує: «…Я собі маю свою філософію про релігію і мені з нею добре. Але цілі передполудня в церкві пересиджувати я не буду і не хочу. Се було би з моєї сторони велике фарисейство, і воно мені противне».

Тому вже значно пізніше, коли О.Кобилянська задумала написати свій останній великий твір з історії України - «Апостол черні», в якому духовності українця відводить найважнішу роль і головного героя хотіла зобразити через духовну особу, то в цій ролі бачила саме Констянтина Балицького, який відповідав досить високим стандартам письменниці. Про це вона розповіла в листі до отця від 15 лютого 1936: «Заїду на якийсь час ще раз (…) перед смертю висповідатися у Вас, і з ваших рук, дорогий отче, святе причастя прийняти». Та її бажання не сповнилося , бо отець К. Балицький восени цього року відійшов у вічність.

Він являв собою новий тип освіченого і шляхетного духівника, з яким О.Кобилянській було про що поговорити, та найважніше – він умів слухати і глибоко розуміти саму Ольгу Кобилянську та її душу. Адже письменниця далеко не кожному могла звірити і довірити свої думки. Саме отець К. Балицький став дуже важливою підтримкою для неї у найважчі роки її життя.

Аби глибше зрозуміти особистість о.Балицького, то варт ретельніше ознайомитись з його біографією.Він народився 26 липня 1880 року у селі Спас Коломийського повіту. Його дід і батько Володимир були священиками. Закінчивши сільську школу, він також вибрав духовну дорогу своїх предків. Спочатку вступив до Коломийської гімназії, відтак навчався в Краківській та Львівській богословських семінаріях, студіював теологію в Празькому університеті. Парох Костянтин Балицький володів грекою, латиною, староруською, чеською, польською, румунською, французькою та німецькою мовами. Він прекрасно малював, найбільше любив олівець, перо і туш. Захоплювався карикатурою, яка тоді була в моді, як би тепер сказали, що дивувала і портретною схожістю, і вміло підміченими та сатирично відтвореними рисами. А ще він мав таланти до музики – прекрасно співав, грав на гітарі та фортеп’яно, керував хором.

Він добре знав світову та українську літературу, багато писав до літературних часописів того часу під псевдонімом Кость Мірків. Мав публікації в таких поважних виданнях того часу, як «Вістник Покуття», «Покутський вістник», «Жіноча доля». Літературну працю о. Балицького підтримував Іван Огієнко, який редагував часопис «Рідна мова». І то для К.Балицького була дуже важлива оцінка. І хоч тогочасна церковна ієрархія не дуже прихильно ставилась до літературної творчості своїх панотців, проте освічений парох не покидав займатись творчістю. Його літературний талант виявлявся насамперед в блискучих проповідях. У них вміло поєднано глибоку релігійну науку, політику й тогочасні буденні справи. Проповіді отця Балицького довго і шанобливо зберігалися в його родині. Пізніше наймолодша дочка Любомира віддала ці духовні скарби для навчання молодим греко-католицьким священикам.

По закінченні духовних закладів, аби отримати сан священика, треба було одружитися. Отож з цією метою майбутній панотець вирушив знайомитися з донькою пароха в Білі Ослави, а по дорозі вступив до Молодятина Печеніжинського повіту, до отця Теофіла Шухевича, якого ще раніше знав і шанував. Там і запримітив красуню Емілію, в яку закохався і якій теж припав до душі. Отож незабаром, в 1907 році, справили весілля, і К.Балицький був висвячений на священика. Шухевичі були відомою родиною на західноукраїнських землях. Ця родина подарувала українській нації когорту священиків, науковців і борців за волю України. Свого часу, з 1888 по 1897 рік отець Теофіл Шухевич служив у Садгорі, тбув добре знайомий з отцем Келестином Костецьким. Коли ж постало питання, щоб прийняти на парафію у Чернівці зятя Шухевичів - молодого Балицького, отець Келестин радо прийняв його помічником (завідатeлем) до храму, де вони прослужили спільно десять років – з 1908 по 1918 рік. Ці роки були дуже щасливими і для молодої родини - народилися їхні первістки: в 1908 році дочка Володимира, в 1910 – син Ярослав.

Загалом це були дуже важкі часи, пов»язані з початком Першої світової війни та міжвоєнними лихоліттями. З початком війни К.Балицький благословляв формування українських ополченців, які брали участь в обороні Чернівців від російських військ, хоронив загиблих, допомагав прихожанам і всім потребуючим пережити важкі воєнні роки. Перебуваючи в Чернівцях, о. К. Балицький жив як духовним, так і суспільним життям громади. На все життя він зберіг щирі стосунки з письменниками Осипом Маковеєм, Іванною Блажкевич, Ольгою Дучимінською, Оленою Кисилівською. Та в силу обставин найбільше він спілкувався та опікувався долею Ольги Кобилянської. Знав її ще з дитинства як відому і талановиту письменницю - його батько зачитувався її новелою «Битва» в газеті «Діло». Тому як тільки поселився в Чернівцях, то мріяв особисто познайомитись з талановитою письменницею.
Спершу він познайомився відтак дружив з її братом, професором Юліаном Кобилянським, який вперше уклав знаменитий латинсько-український словник. Незабаром переступив поріг помешкання родини Кобилянських. Пізніше були опубліковані його спогади про панну Ольгу: «Зараз по першій стрічі розговорилися ми, як давні старі знакомі. Незвичайно миле, симпатичне вражіння зробила не мене Письменниця. Поєдинчість, невимушеність, чутлива ніжність, спокійна притишена бесіда, глибоко умні, з закраскою болю, добрячі очі, невишукана щирість так і захопила доразу. Чим далі, наше знакомство стало закріплюватися і перейшло у приязнь».

Потрібно сказати, що для родини Кобилянських, а для панни Ольги Кобилянської особливо, саме ці роки були дуже важкими і сумними. В 1906 році відійшла у вічність її дорога мама, втрату якої Ольга Юліанівна переживала довго і важко. Роком гірких втрат для родини був і 1909-й. Натоді вона проживала за адресою Новий світ, 40 (нині Т.Шевченка, 82). Саме з цієї оселі 2 червня 1909 року вона провела на вічний спочинок наймолодшого і найулюбленішого свого брата Володимира, а в січні 1912 року – батька. Зі смертю батька і лихоліттями Першої світової війни в помешканні, де завжди жили дуже скромно, настали зовсім скрутні часи, і в 1913 році панна Ольга із сестрою Євгенією і прийомною дочкою Галюсею перебралися на короткий час на вулицю Шмідта, ч.14 (нині П. Целана, 3). А в наступного 1914 року вони переїхали на вулицю Петровича (нині це Якуба фон Петровича, 8), де прожили 5 років. Можливо, о.Балицький опікувався, аби вони перебралися ближче до його помешкання, зовсім поруч з Церквою Успення Пресвятої Богородиці у Чернівцях. Так О.Кобилянська мала підтримку від отця і його родини, і їй було спокійніше. Якщо священик не мав можливості її відвідати, то його діти чи не кожного дня забігали до панни Ольги, і вона старалась їх чимось пригостити. Сама не могла ходити, бо боліла нога. Зате її ніколи не обминав сам о. Кость, коли йшов до школи. Під час війни відвідував її щодня. Письменниця любила слухати його розповіді та зауваження. Дуже любила музику, яка була втіхою і відрадою в її житті в прикрі моменти життя. Аби їй не було так важко і знаючи, що музика в її житті займає дуже важливе місце, К.Балицький придбав для письменниці фортеп’ян. Вона ж радила отцю вчити дітей музики у доброї її приятельки, за що, мовляв, «колись подякуєте мені».

І в цьому помешканні вона мала гірку втрату – саме звідси вона поховала свою рідну сестру Євгенію, яка упокоїлася 8 травня 1917 року. У ці гіркі дні, як завжди, надійною підтримкою і розрадою був для Ольги Юліанівни о. Балицький з родиною.

Активну роль в громадському житті міста та церки брала і дружина священика - Емілія. Разом з Ольгою Кобилянською вона була членкинею товариства «Мироносиці», яке святкувало ювілейні дати О. Кобилянської. А самих греко-католицьких священиків дивувала велика рівновага Ольги Кобилянської під час війни. «Серед загалу невдач, у яких ворог намагався кидати вину на український народ, всебічно виарештовуючи його, вона не падала духом й говорила відважно про непомірну вірність нашого народу, клеймуючи брехливі наклепи. У хвилях зневіри бадьорила усякого, вливаючи надії на краще завтра», – писав у свої спогадах про Ольгу Кобилянську в ті важкі роки о. К. Балицький.

Мабуть, Ольга Кобилянська спілкувалася в Чернівцях із ще однією достойною родиною із Шухевичів. На той час у місті проживав і працював прокурором Буковини до початку Першої світової війни син отця Теофіла Шухевича (того, який служив в Садгорі) - Павло Шухевич (1880 — 1954) з дружиною – відомою маляркою-портретисткою та іконописцем Іриною Величковською.Детальніше з її мистецькою творчістю та роками перебування в Чернівцях можна ознайомитись за посиланням : http://versii.cv.ua/kultura/hudozhnytsya-iryna-velychkovska-znajshla-nathnennya-na-bukovyni/47018.html

В родині Шухевичів всі дуже цінували сімейні цінності, підтримували між собою щирі стосунки і з глибокою повагою ставились одне до одного. Через о.К.Балицького вони могли спілкуватися з письменницею. Однак це потребує ретельних пошуків науковців.
Про те, що О.Кобилянська знайома з родиною Шухевичів, свідчить той факт, що в листі від 1 жовтня 1906 року до дружини Барвінського – Євгенії Барвінської вона «Панству Шухевичам переслала свій поклін». Це може бути і родина відомого фольклориста та етнографа Володимира Шухевича (1850-1915), і власне Павла Шухевича, який натоді виконував свої правничі обов’язки у Львові.

1 листопада 1918 року відійшов у вічність тесть о.Костянтина Балицького – отець Теофіл Шухевич, і о.Балицький з родиною переїхав на парафію в село Молодятин (нині – село Коломийського району Івано-Франківської області).

На прощання Ольга Кобилянська сказала отцю К.Балицькому, щоб очікували її у гості

( адже Україна була розділена кордонами у результаті нещасливих Визвольних змагань). Вони листувалися впродовж 1927–1938 років, поздоровляли один одного з Різдвом Христовим, Великоднем та іншими святами. Листування зберігається нині в родині отця Балицького , і надіємось, що воно ще повернеться до нас і відкриє для шанувальників письменниці не одну сторінку її життя.

У Галичині це були дуже непрості роки українсько-польської війни . Отець Балицький закликав молодь вступати до лав Української Галицької армії, сповідав вояків, збирав пожертви на захист рідної землі. І навіть після поразки Західноукраїнської Народної республіки він не зневірився, а далі працював на збереження духу українства.

Варто наголосити, що Костянтин Балицький був гідним свого попередника о. Теофіла Шухевича, а їмость Емілія тримала три кути в хаті. Народилося ще дві донечки – в 1919 Марія, а в 1923 – наймолодша Любомира. Будинок священика в Молодятині був не лише житлом для сім’ї, а й осередком освіти, культури, захистом для покривджених. Отець Балицький з дружиною опікувалися сиротами, вінували дівчат, що прислуговували на пробозтві, пильнували, аби в селі не поширювалося пияцтво. Авторитет священика був безперечним, і нікому в сільській громаді не хотілося, щоб отець присоромив після Служби Божої, залишивши для особистої розмови. До мальовничого Молодятина, з пагорбами та ліском, який називали «Тимковою», де з самісінької весни буяв килим з квітів і трав, а влітку і восени ховалися в траві та мосі гриби і ягоди, з’їжджалися відомі люди. Тут подовгу гостювали Василь Стефаник, Гнат Хоткевич, Олена Кисилівська. Бував також Іван Франко з дружиною Ольгою. За гостинним столом збиралося по 20-30 осіб. Велися різні розмови, читалися нові твори. Це природно, бо в родині, де тісно сплелися галузки двох старих священичих родів, - Шухевичів і Балицьких не могло бути по-іншому. Пані Емілія уміло вела домашню господарку, де і найбідніша служниця ходила у чистій сорочці і де сільські дівчата вчилися і доброї поведінки, і гарних манер, де діти росли у щирій і відкритій атмосфері, сповненій поваги до старших і любові до батьків. Чистота і лад панували всюди. Кожна річ мала своє призначення і застосування. Пані Емілія гідно продовжувала родинну традицію, тримаючи дім так, аби був він прикладом, вартим наслідування. Отець Балицький розумів роль школи та просвітництва. На це ніколи не шкодував ні часу, ані коштів. Помагав власними коштами в будівництві нової школи, заохочував здібну молодь до театрального гуртка, церковно-читацького хору, організував товариство і дбав про спорудження нової читальні «Просвіти», Народного дому, сприяв розвою села.

«Сам був лише побожний, знав свою церкву, своїх парафіян, займався їх моральним вихованням, учив їх свою землю любити, за свою мову і права уступатися і впевняв, що священик мусить своїм правовірним життям давати приклад…»
О. Кобилянська «Апостол черні». Про ті часи, коли в помешканні колишнього пробоства отця Балицького кипіло українськежиття, свідчать цілих три меморіальних дошки. Одна про те, що це пам’ятка культури. Друга, встановлена 1969 року, повідомляє, що тут двічі проживала відома письменниця Ольга Кобилянська, котра писала свого «Апостола черні». А третя свідчить, що цю гостинну хату відвідував український поет, прозаїк, перекладач, журналіст(1881 – 1917). (9( громадсько-політичний і культурний діяч Ярослав Веселовський ( ((котрий нвся в Молодятині. Він в Чернівцях майже три роки редагував газету «Буковина», тому їм було з отцем Балицьким про що поговорити і що згадати.

Правда, на сьогодні вона має дуже занедбаний вигляд – вибиті вікна і двері, облуплені стіни, довкола - високі зарості бур‘янів, що годі доступитися до тих меморіальних таблиць . Гірко і боляче, що десь в якийсь момент усі старання о. К. Балицького і його родини втратили цінність і пропали намарно. Від колись доглянутого саду та зільників також і сліду не залишилось.Час і людська байдужість знищили все…

Отець К. Балицький на все це, мабуть, гірко і сумовито посміхнувсь… А що б на це сказала Ольга Кобилянська з властивою їй безкомпромісністю?…

А панна Ольга, коли життя в родині вже трохи налагодилося, задумала написати свій великий твір – повість «Апостол черні» з історії України. Головного героя о. Захарія писала саме з отця Балицького. Саме він відповідав розумінню і баченню письменниці - своїм ревним і ретельним служінням рідному народові. Отож, коли О.Кобилянська трохи окріпла, то прийняла пропозицію о. К. Балицького приїхати до них в село Молодятин, де він мав прихід. Письменниця приїжджала сюди двічі – в 1928 і в 1932 роках, гостила тут по декілька днів. Її приїзду з хвилюванням чекала і лагодилась до цієї події вся родина. З Чернівців до Коломиї Ольга Кобилянська їхала потягом. З Коломиї – кіньми, яких посилав о. Балицький , - до Молодятина.

Про ті гостини залишились милі спогади, прочитавши які, можемо відчути атмосферу і дух того часу.

Приїзд Ольги Кобилянської на Галичину не проминало увагою небайдуже українське товариство. Свої дитячі спомини про ці зустрічі залишила вчителька коломийської школи Ганна Станкевич, а на той час учениця Української учительської семінарії.

«1928 рік. Хвилини проходили повільно. Ми з піднесеним почуттям дожидали приходу поїзда з Чернівець. На вокзалі коломийської станції повно людей.

Роздався гудок паровоза. Ще одна хвилина – і поїзд стане біля нас.
З натовпу людей, які зібралися на станції, виходять представники різних українських товариств міста і шукають зором межи висідаючими людину, яку ми так хотіли побачити.
По східцях вагона повільним кроком ступає жінка, старша віком, невелика ростом, скромно одягнена. Волна глянула на нас ласкавим материнським поглядом. Дві делегатки з міста підступили до письменниці, і вона, опираючись на їхні руки, підійшла до нас.Ольга Кобилянська привітала нас ласкаво».

А ось як згадує про ті відвідини найстарша донька о.Балицького – Володимира Дольницька, яка пам’ятала панну Ольгу ще з Чернівців і яку часто відвідувала дитиною. Цей спогад вона написала ще 1955 року в Коломиї, і він досі зберігається в руковисі в родинних архівах.
«Два рази гостювала Ольга Кобилянська у моїх родичів в Молодятині. Перший раз 1929 року, другий – 1932-го. Обидва рази під час вакацій – найкращому часі, який може бути в підгірському селі.

Дім, де мешкали мої батьки, невеликий. Складався з трьох кімнат та кухні. Кімнату, якої два вікна виходили з полудня, а одне до заходу, ще до приїзду шановної і дорої гості упорядкували, старалися, щоби по можності Ольга Кобилянська почувала себе вигідно. Було там ліжко з тумбочкою і софа, стіл, бюрко, бібліотечна шафа з книжками різного змісту та ще столичок в куточку. На вікнах багато вазонкових квітів. … Від ганочка стежка вела в долину городом аж до потічка.

Сюди приїздила Ольга, щоб відпочити від міського руху і в тиші працювати над своєю повістю «Апостол черні».

Днина звичайно зачиналася у Ольги дуже раненько. … Снідання складалося з кави, яйця на м’яко, маленького кусочка булочки з маслом та свіжого меду.
При сніданні вислухувала всякі господарські клопоти, помагала уложити меню на обід, звичайно подавала різні кулінарні поради.
Після господарських порад відбувався ранній прохід. … Вернувши, сідала на лавочку, під оріхом, прислуховувалася шумові лісу і по якомусь часі входила до кімнатки, де починала працювати. Часом над писанням посидить без перерви і три години, опісля вийде з кімнати вдоволена і каже: « От гарну партію я собі нині зробила».
За обідом, який переважно складався з овочів та мучних страв, оживлена розмова. При столі засідала вся родина, на почесному місці шановна гостя. При столі ще хтось із гостей.
Після обіду сідала Ольга Кобилянська за роботу.

Приходила часом старша жінка, Базихою звана. Пишна господиня, балакала вишуканою мовою і все дивувалася, що така «вутленька пані та такі гарні книжки пише».

Дні були звичайно дуже подібні один до одного. Змінялись хіба поодинокі гості, відвідувачі. Та з кожним Ольга Кобилянська радо розмовляла. Тихенька, скромна, вя в чорному одіта, ввічлива, ніколи не нарікала на свою неміч, бажала лише почуватися настільки сильною, щоб могла працювати, а «праці ще багато переді мною», бувало, казала».

Наймолодша дочка священика Любомира Бабій пізніше пригадувала, що Ольга була дуже чуйна і доброзичлива жінка, закохана в природу. Прогулюючись стежечкою до потічка, не раз лагідно казала їй: «Не ставай на квіточку й травичку, вони є живі і можуть загинути».

Якщо уважно читати описи побутових сцен , то одразу можна відчути дух і життя саме Молодятина. Під час свого другого приїзду письменниця привезла до Молодятина фортеп’яно, свого часу куплене для неї самим же Костянтином Балицьким. Хоч вона сама не грала на ньому, та перевозити інструмент, мабуть, завдало їй чималого клопоту. А в родині панотця всі мали хист до музики - під час перебування О.Кобилянської тут вечорами звучала класична музика, народні пісні, які любила вся родина і все товариство, яке там збиралося на той час. Усе життя любили музику всі діти о. Костянтина та його дружини Емілії: чудово грала на фортеп’яно старша Володимира, на скрипці — син Ярослав, що був магістром фармації, гарно співала Маруся, на слух могла підібрати будь-яку мелодію Любомира. Як найдорожча реліквія те фортеп’яно довгі роки зберігалося в Коломиї на Карпатській вулиці, де мешкала наймолодша донька о. Балицького – пані Любомира. Згодом, порадившись з родиною, вирішила віддати інструмент до літературно-меморіального музею Ольги Кобилянської в Чернівцях, вважаючи, що то реліквія не лише родини, але й усієї української культури. Як згадують рідні: «Пригадую, як мама прощалася з фортеп’яно, як її маленькі ніжні руки торкалися білих клавішів, як закрилася кришка над клавіатурою... А потім Любомира Костянтинівна так зворушливо просила працівників музею обережно виносити рояль... В хаті залишився тільки маленький ключик».

Впродовж 12 років, з 1924 по 1936 рік, О.Кобилянська писала повість «Апостол черні». Головний герой твору – отець Захарій мав за прототип отця К. Балицького – самовідданого священика, просвітителя і поводиря народу. Під час роботи над повістю О.Кобилянська постійно знайомила отця з написаними сторінками книги. Відтак доробляла, скорочувала, дописувала та друкувала. Ось як вона сама про цю повість пише в листі до професора Степана Смаль-Стоцького в 1927 році: «…З жестом на будуче, де не лише сам націоналізм гратиме ролю в житті і культурному розвитку України, але де нарід повинен дальше здобувати Європу, цебто цивілізацію в своїй хаті, в своїй душі, творити свою власну українську державу».

«Апостол черні» – твір про духовні основи української нації, про роль у її вихованні національної науки, новітніх священиків, інтелігенції. Ось письменниця надає слово отцю Захарію: «о. Захарій зморщив брови, наче б його хто болюче вразив. – Народ без глибини? – спитав і по хвилині додав: Наш нарід є тою клявіатурою, з якої можна і мусимо добути звуки, що стали б часом скінченим мистецьким викінченим твором. Апостол черні мусить бути і творчим духом моралі серця та ума. Мусить ним справді наскрізь бути ‒ не фарисействувати в користь особистих егоїстичних цілей, нижчих від тої «черні», між якою живе і годується. Ах, що ви знаєте, мій сину, що ви знаєте, що значить бути справжнім апостолом народу!». І дальше о. Захарій про роль духівника для свого народу : «Наш простолюд поки що лише матеріал, з якого повинен витворитися народ, а праця в цьому напрямку вимагає також сумлінних і просвічених душ пастирів».

На прикладі життя трьох поколінь Цезаревичів та Альбінських письменниця підносить і наголошує роль духовенства для розвитку нації. Впродовж свого життя О.Кобилянська сповідувала філософсько-просвітницьке вдосконалення особистості, не залежно чоловік це чи жінка. Оскільки їй ближча і зрозуміліша була душа і психологія жінки, то в більшості її творів акцент на місці і ролі освіченої жінки в цьому світі. Проте як освічена жінка, письменниця розуміла, що націю мають творити таки сильні чоловічі особистості. І своїм «Апостолом черні» вона намагалася дати відповідь, якими ж вони повинні бути..

Ідеал нового українського інтелігента О.Кобилянська виписала в образі Цезаревича-онука. « Зайвого часу не було в Юліяна. Підучував слабших учеників, займався спортом і гімнастикою, музикою і літературою». Письменниця наділила його всіма рисами європейського чоловіка, якого вимріяла, – сміливого, фізично сильного, непохитної сила волі, чесного, благородного поведінкою у своїх вчинках перед собою і перед своїми рідними. Як писала Кобилянська «Виховайте його …на джентльмена, спартанця і українця».

Впродовж дуже короткого історичного відтинку часу перед очима О.Кобилянської пройшла Перша світова війна, боротьба за самостійну Україну, перші здобутки і гіркі непоправні втрати державності…

Дуже знаковим і важливим як на день сьогоднішній є закінчення повісті. Коли Юліан повернувся з фронту додому, перше, про що його запитала дружина: «А Україна?..
• Вона є. – відповів Юліан.– І як ми самі її не запропастимо, то сповняться слова старого Гердера, що пророчив нам ролю нової Греції, завдяки гарному підсонню, веселій вдачі, музиці та родючій землі».

Цією ніби незавершеною цитатою письменниця завершила повість, де головний герой отець Захарій-Костянтин Балицький - «апостол черні» не тільки ХХ, але й ХХІ століття, бо наш духовно багатий нарід і на сьогодні бідний саме на таких апостолів. Ольга Кобилянська, виявилося, побачила далеко наперед - глибоко і без зайвого замилування історію своєї України. Адже почин апостольського служіння народові, українській національній ідеї і на сьогодні дуже і дуже на часі.

То був її останній великий твір для українського читача, в якому О.Кобилянська залишала свій заповіт. Тому так довго і почасти болісно давалися їй сторінки цього твору, адже письменниця прагнула через європейський досвід витворити національних героїв, які збудують українську державу.

Через цих героїв на історичному тлі України проростають європейські ідеали письменниці - високий культ освічений особи, культ свободи, філософське розуміння людини і її місце в житті і для свого народу. Та й усім своїм дуже непростим життям письменниця цілковито потвердила філософію свого улюбленого Ніцше про неприйняття співчуття, яке принижує людину.

Отець Балицький відійшов у вічність 14 вересня 1936 року від хвороби серця в доситьмолодому віці - йому було всього 56 років. Такі люди довго жити не могли - їхні люблячі серця не витримували напруги світу цього…

Хтозна, чи не кончині мав щаст. Бо чекала б його доля не інша, ніж усіх греко-католицьких священиків, більшість цієї відомої і шанованої родини, яких засилали в Сибір. Величним був похорон о. Балицького, який відправляли 33 священики, велика кількість вірних. Поховали його у Молодятині біля могили його тестя о. Теофіла Шухевича.

Письменниця у зв’язку зі смертю свого духівника Костянтина висловила рідним щире співчуття і смуток.
По смерті чоловіка Емілія Балицька (Шухевич) змушена була залишити Молодятин, бо туди приїхав з родиною інший священик. Пані Емілія з дітьми переїхала до Коломиї, де на землі, що належала родині Балицьких, збудувала будинок. З будинком у вдови вийшла сумна історія. Архітектор отримав всі кошти на будівництво, проте через зміну влади змушений був емігрувати на Захід і будову не завершив. А попереду була війна. Маруся вчилася у промисловій школі у Львові, Любця закінчувала гімназію в Коломиї. А пані Емілія вже була невиліковно хвора. На жаль, нічого не могли тут вдіяти і найближчі діти, які були прекрасними медиками. Пані Емілія спочиває на цвинтарі в Коломиї.

Найстарша донька Володимира вивчилася на доктора, її чоловік - Богдан Дольницький, також лікар. Син Ярослав, що вчився в Монпельє у Франції, став магістром фармації, бував в Італії, а в повоєнний час працював в медінституті у Львові. Донька Маруся вийшла заміж за Зеновія Боднарчука і виїхала до Америки. Наймолодша донька Любомира, якій було всього чотирнадцять років, як померла мама, теж обрала для себе фармацію і залишилася в Коломиї з тетою Юстиною Шухевич. Мала двох синів – Андрія і Степана. Пан Андрій Бабій також вивчився на лікаря і працював в Коломиї, доглядав маму. Саме він взяв собі клопіт, аби показати Молодятин і все, що пов’язано з його достойним дідом отцем Балицьким та зв’язками всієї родини з Ольгою Кобилянською. В родині дуже трепетно зберігають усі документи, картини і спогади цієї достойної родини. Про перебування Ольги Кобилянської у них в гостях залишилися короткі спогади дочок отця Балицького - Володимири Дольницької та Любомири Бабій. На превеликий жаль п. Андрія, велику частину документів його мати, п. Любомира, в останні роки попалила…через страх, що глибоко неї глибоко засів ще з радянських часів, що за це можна поплатитися життям.

В родині Балицьких, які виховані на європейських цінностях і глибокій вірі в Бога, завжди з великою пошаною зберігали і досі зберігають усе, що пов’язано з духовністю і церковною атрибутикою. З таким же пієтетом зберігають речі і спогади про стосунки Ольги Кобилянської з о. Балицьким, про перебування письменниці в Молодятині. І хоч доля багатьох розвіяла по світах, досі усі вони з повагою згадують свою достойну родину, отця Костянтина Балицького і гостини в нього великої письменниці.

На порозі церкви, в якій молилась Ольга Кобилянська, онук о.Балицького - п.Андрій Бабій та п.Іван - паламар цього храму

Приємні окрушини спогадів, коли п. Андрій згадував, що його мама, пам’ятала, хоч була наймолодшою дитиною, коли в село приїжджала О.Кобилянська, треба було зберігати тишу, аби не заважати їй працювати і відпочивати. А ручку з коркового дерева, якою писала Ольга Юліанівна, довго зберігали в хаті як дорогу реліквію, аж поки п. Андрій…не використав її на поплавки до вудки.

На пошанування такого духовного пастиря в Коломиї є вулиця о. Костянтина Балицького.
А закінчити хочеться знову таки життєствердною думкою Ольги Кобилянської, яку вона висловила в листі до Христі Алчевської: «Ми виступили вже на арену європейського життя, і від нас самих залежить се, чи виберемо собі місце на ній тривале і на будуче. Я думаю і маю глибоке переконання, що наколи кожна одиниця буде щиро над собою працювати і різьбити себе, то ми яко маса ніколи не згинемо, не зійдемо з тої арени».

І нема що більше додати до цих слів Ольги Кобилянської…

Список використаної літератури:
1. О.Кобилянська. «Апостол черні»._ Тернопіль36 , 1994 ;
2. О.Кобилянська. Твори в 5- ти томах.- Т.5.-1963;
3. О.Кобилянська в критиці та спогадах. Т.2.- К., 1963;
4. Н. Мизак, А. Яремчук. Два століття служіння Богові і нації: УГКЦ на Буковині – Харків, 2015;
5. Світлини з особистих архівів п. Андрія Бабія з Коломиї;
6. 12 фото автора;

Слова вдячності за редагування журналістці О.Чайці,Г.Мурмилюк, науковцям, культурологу п. Андрію Яремчуку за сприяння та організацію цього дослідження та п. Т. Дугаєвій за підтримку та дозвіл на публікацію статті про художницю І. Величковську.

Підготувала Леся Щербанюк