У ПОШУКАХ АТЛАНТИДИ

"Я живу минулим, але мені б не хотілося, аби майбутнім нашого міста було минуле"

Наталія Шевченко

Атлантида – метафора втраченого світу, колишньої величі, а також спроби віднайдення, повернення. Атлантида – це завжди міф, ілюзія, примара, ідеальний світ, який ніби колись був, ніби десь є його залишки, але ніхто не відає, яким він був насправді.

От так і з Чернівцями. Чимало людей намагаються віднайти Чернівці, яких уже не буде. Але ж яким було "те" місто, навряд хтось із сучасників знає достеменно. Ось і шукаємо, ліпимо із уламків чиїхось спогадів, картин, фотографій, архівних документів, архітектури образ Чернівців, образ ідеального міста. І так само, як і з міфічною Атлантидою, це ідеальне (майже у платонівському розумінні) місто намагаються завжди, з певною долею ревнощів, зробити трішки більше саме "своїм" представники різних народів, яких історія вписувала у цей топос. І якщо говорити про феномен Чернівців, то полягає він, напевно, у тому, що Чернівці – вже давно місто-текст, який читають, інтерпретують, дописують.

Саме з Атлантидою асоціює наше місто журналіст, редактор Наталія Дмитрівна Шевченко, відома своїми текстами про Чернівці, в яких вона висвітлює основні етапи власних досліджень історії та архітектури міста, ділиться враженнями, спостереженнями, міркуваннями у белетризованій формі. Найбільш популярною є її книга "Чернівецька Атлантида", яка цьогоріч була перевидана вдруге (Шевченко Н.Д. Чернівецька Атлантида / Наталія Шевченко. – Чернівці: Місто, 2014. – 152 с). 14 листопада у Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського відбулася творча зустріч Наталії Шевченко з читачами бібліотеки, з чернівецькими екскурсоводами. Авторка презентувала друге видання своєї книги, а також поділилася своїми міркуваннями про природу літературної творчості, про письмо.

Пропонуємо увазі наших читачів познайомитися з деякими думками Наталії Шевченко.

Звідки беруться книги. Звідки усе береться?

Н. Шевченко переконана, що є лише посередницею між читачем та якоюсь нематеріальною силою ("Це не я пишу. Я лише рука на "мишці", якою хтось водить"). Задля того, аби матеріалізувати цей невідомий голос, авторка вставила у книжку розділ "Зошит старої сови". За словами Н. Шевченко, усе написане в книзі, їй продиктувала ("струсила знаки зі своїх вушок") ця сова на ім’я Патріція фон Бокк. Очевидно, що образ цієї птахи не є випадковим. По-перше, вона символізує мудрість, а отже, налаштовує на довіру до повіданого. По-друге, це істота, яка об’єднує різні світи, тому, відповідно, може розповісти про минуле, а також показати невидиме звичному зорові. І, по-третє, образ сови досить-таки популярний в архітектурі Чернівців, тому ця птаха є повноправною господинею міста.

Вміння вловлювати імпульси, потоки інформації трансформувалися в досвід, який тепер Н. Шевченко передає іншим через посередництво своїх книг. Тривалий час живучи у такому постійному діалозі з Чернівцями, Наталя Дмитрівна не припиняє ставити собі питання: "Звідки ж усе береться?", "Що таке Чернівці?", "Що за дивне, загадкове місто?"

Захоплення родом із дитинства

Коли Наталія Шевченко дитиною приїхала до Чернівців із далекого Оренбурга, то для неї навіть яблуні були дивом. А що вже казати про саме місто, яке дитині, очевидно, могло нагадати якесь казкове місто майстрів з вулицями пряничних хатинок. Та ще й, як виявилося, саме те місто, яке з’являлося у снах.

Незабутнім враженням дитинства була перша зустріч з післявоєнною Резиденцією митрополитів. Н. Шевченко поділилася своїми болями, пов’язаними з цією спорудою – з мармуровою залою, зокрема. Вона відреставрована не у тому вигляді, в якому її звів Главка. Під час пожежі відірвалося шатро, яке було виготовлене технологією гнутого дерева. Ця технологія була втрачена. У результаті стелю виготовили в інший спосіб і понизили її аж на 8 м. І навіть при тому, що повністю витриманий ренесансний стиль, через таке технологічне недотримання цілковито втрачене відчуття польоту духу, релігійного захоплення, глибокого сакрального смислу.

Поживний "бульйон", в якому кристалізувалися великі особистості

Ще один напрямок інтересів Н. Шевченко – чернівецькі громади. Під час зустрічі найбільше йшлося про чеську та вірменську громади. "Зараз ми зовсім не відчуваємо у місті чеського впливу, італійців нема. А ось у ХІХ столітті сюди знайшли дорогу Слобода, Главка, сім’я Гржімалі ". Такі музичні родини, як чеська Гржімалі та вірменська Мікулі творили мистецьку атмосферу Чернівців. Це минуле досі відлунює, нагадує про себе. Приміром, ще не так давно Наталія Дмитрівна серед раритетів Зеленого базару знайшла ноти з печаткою Гржімалі, романс Шевчукевича, романс Порумбеску, копію якого віддала Й. Ельгісеру – ще одному визначному музикантові (про нього Н. Шевчук каже, що це "музична енциклопедія, заміни якій у Чернівцях досі нема").

Наталія Дмитрівна вважає, що у плані талановитих людей Чернівцям пощастило. Наше місто – "це поживний бульйон, середовище, в якому кристалізувалися великі особистості, що реалізували себе в Європі". У цьому зв’язку згадала дарчий підпис, який залишив Ігор Померанцев на книзі, подарованій В.Т. Федоруку: "Меру Острова Скарбів".

 Детективні історії

В історії, у житті Чернівців вагомий слід залишила вірменська громада, значна частина якої виїхала у 40-му році до Польщі. Одна із найвишуканіших пам’яток, яку залишили вірмени Чернівцям, – Вірменський костел, який в радянський час був у жалюгідному, занедбаному стані. Н. Шевченко у 70-х роках одному із архітекторів задала питання, чому костел у такому стані. Він на це відповів, що це еклектична архітектура, вона не має ніякої цінності. Саме це визначення призвело до занепаду багатьох цінних пам’яток архітектури.

Минув час, і в житті суспільства пройшло якісне переосмислення спадку ХІХ століття. Тепер усі знають, що це історизм. І саме на цей час припало основне будівництво нашого міста. Тому в Чернівцях є все – вся Європа. Тепер Вірменський костел входить до переліку пам’ятників архітектури всеукраїнського значення. Але свого часу навколо цієї споруди точилися справжні бої. Усе йшло до того, аби зробити у костелі музей атеїзму. Та, на щастя, доля розпорядилася мудріше. Зараз тут органний зал і діюча вірменська католицька церква східного обряду Святих апостолів Петра і Павла. Орган привезли із Чехії. Його спроектували спеціально під абсиду (правда, для цього довелося винести кам’яний престол, який зараз у Садгорі).

Нині тих, хто заходить на територію костела, зустрічають скульптурні зображення згаданих апостолів. І те, що вони там, – справжнє диво. Ці скульптури вважалися втраченими. Та, на щастя, Наталія Дмитрівна у своїх пошуках минулого, часто прогулювалася старим кладовищем, цікавилася особистостями, про яких розповідали надгробки. Якось на одній із могил побачила дві скульптури і зрозуміла, що це Петро і Павло із Вірменського костелу. Н. Шевченко провела ціле слідство, знайшла внучку покійної, отримала у неї дозвіл, аби зняти скульптури. І після певної затримки фігури апостолів повернулися на свої тумби, які вдалося зберегти ще раніше.

Важливо те, що було доведено автентичність цих скульптур. Вони виготовлені із нашого дністрянського піщаника.

Щодо каменю Чернівців, то Н. Шевченко розповідає про це з неприхованим захопленням. Вона завжди звертала увагу на цю важливу складову матеріальної культури. "Все ХІХ століття Чернівців – це піщаник, базальт, мармуризовані вапняки, чеський сірий граніт".

Розповіла Н. Шевченко також і про історію віднайдення шматків зруйнованого в радянський час (14 грудня 1949) пам’ятника полеглим солдатам ц. і к. 41 піхотного полку.

Матеріали, в яких закладено Творення

Авторка "Чернівецької Атлантиди" поділилася з присутніми, що мала задум написати про Чернівці у зв’язку з тими матеріалами, із яких місто виростало: глина, метал, дерево, камінь, скло. На сьогодні, їй вдалося втілити цю ідею лише з металом: двотомне видання "Візерунок кованих решіток" на прикладі понад трьохсот зразків розповідає про історію та застосування художнього металу в архітектурі Чернівців середини ХІХ – середини ХХ століття.

Про використання усіх вказаних матеріалів в архітектурі варто знати хоча б для того, аби успадкувати досвід попередників, аби навчитися цінувати і берегти те, що вони нам залишили, і вміло продовжувати їхню справу – перейняти естафету писання цього чудового, загадкового тексту під назвою Чернівці.

Текст Інги Кейван