Буковинський інтелектуальний календар ЧЕРВЕНЬ 2018

 
                                                                                                      ЧЕРВЕНЬ - 2018
 
15 червня – 90 років від дня народження мовознавця, діалектолога, публіциста, доктора філологічних наук, професора кафедри історії та культури української мови та кафедри сучасної української мови Костянтина Федоровича Германа (1928 - 2011)
 
Він народився на Гуцульщині, в карпатському селі Розтоки Путильського району Чернівецької області в селянській родині.

Початкову освіту здобув румунською мовою, яку знав досконало все життя. А потім продовжив навчання українською літературною мовою, яку також добре знав. Проте з дитинства він виростав серед гуцульської говірки, яку він дуже любив і тонко відчував. І цю любов, яка пізніше перейшла в наукову працю, він зберіг впродовж всього життя, заслужено отримавши почесне звання патріарха української діалектології.

Після закінчення школи у важкі повоєнні роки подався спочатку у Вижницьке училище прикладного мистецтва, де впродовж 1947-1951років здобув фах народного художника-різьбяря. Проте захоплення рідною мовою не полишало його, і він пішов здобувати вищу освіту в Чернівецький університет на факультет української філології, який успішно закінчив в 1957 році. Тут його викладачами були такі видатні мовознавці: фахівець надзвичайно широкого наукового кругозору Олексій Нілович Савченко та неперевершений знавець мови Іван Григорович Чередниченко. Вони закріпили студенту Костянтинові Герману любов до народної мови, до записування говірок та фольклорних текстів.

На той час потрібно було після закінчення університету відпрацювати якийсь час в школі, тому він був направлений директором в одну із шкіл Буковини. Але й тоді не полишав записувати діалекти буковинського краю. В 1962 році повернувся на роботу до університету, де мав можливість зайнятися улюбленою і близькою для нього темою – діалектологічними студіями. Ця праця і наполегливість досить швидко принесли йому серйозний результат – в 1968 році під керівництвом І. Г. Чередниченка захистив кандидатську дисертацію „Складне речення в буковинських говірках”. 
Ця тема була малодосліджена, тому одразу принесла йому заслужену увагу та авторитет серед мовознавців-діалектологів. У дисертації К. Ф. Герман відтворив свої спостереження над діалектним мовленням 84 сіл Буковини, зіставивши діалектні свідчення з писемними локальними пам’ятками та творами буковинських письменників. Такі риси, як ретельність і сумлінність у доборі матеріалу, стали йому в нагоді і в подальшій науковій праці, оскільки він розумів їх вартість для збереження духовного багатства рідного народу. В наступні десятиліття Костянтин Федорович продовжив польову діалектологічну роботу, поширивши свої спостереження на всі структурні рівні говірок. Цю клопітку роботу він потім продовжив зі своїми студентами, які мали талант до вивчення мови. Ця систематична робота дала можливість зібрати інформаційну базу українських говірок Північної Буковини. Вони були представлені у численних публікаціях — статтях, тезах і, що особливо важливо, у монографії „Українські говірки Північної Буковини в історичному та лінгвогеографічному аспекті: фонетика, фонологія”, які вдалося видати в Чернівцях вже аж в 1995 році та в „Атласі українських говірок Північної Буковини” у 2 частинах, які вийшли тут же впродовж 1995-1998 років. Картографічне відтворення різноманіття говірок Північної Буковини з такою докладністю здійснено уперше. Пізніше ці дослідження були подані в ІІ томі „Атласу української мови” 1988 року.

На основі цих фундаментальних наукових праць в 1997 році К. Ф. Герман успішно захистив дисертацію в Інституті української мови Національної Академії наук України „Українські говірки Північної Буковини в історичному та лінгвогеографічному аспекті: фонетика, фонологія”, здобувши науковий ступінь доктора філологічних наук, а згодом — вчене звання професора.
Проте він не оминав увагою і розвиток літературної мови, результатом якої в 1998 році стало дослідження «Боротьба за розвиток української літературної мови на Буковині (1775—1918 рр.)».

Основні напрями наукових зацікавлень і досліджень Костянтина Федоровича були такі розділи, як: синтаксис української мови, українська діалектологія, історія української мови, слов’янське мовознавство. Основні праці вченого вражають своєю глибиною та скрупульозністю з різних розділів української мови: з української діалектної мови, ареалогії, фонетики, граматики, синтаксису, стилістики українських діалектів («Українські говірки Північної Буковини в історичному та лінгво-географічному аспектах. Фонетика, фонологія», 1995), діалектогенезу, взаємодії українських діалектів і літературної мови («Взаємодія української літературної мови з територіальними діалектами», 1983), міжмовних контактів («Українські говірки на території Румунії в світлі наукових досліджень», 2001), ономастики («Походження етноніма гуцул та топоніма Гуцульщина», 1997; «Українське діалектне мовлення в топонімії, гідронімії та оронімії Східних Карпат, Прикарпаття, Придністров'я та Нижнього Придунав'я», 2003).

З вищеперерахованих праць важливою у науковому доробку вченого є праця „Взаємодія української літературної мови з територіальними діалектами” (Чернівці, 1983), у якій подано прочитання говірок у контексті літературної мови. Костянтин Федорович досліджував українську мову в її зв’язках з іншими слов’янськими мовами. Впродовж 1969–2001 років він був членом Міжнародної робочої групи „Загальнослов’янського лінгвістичного атласу”; уклав 26 полімовних лінгвістичних карт. Серед них „Межі давніх українських діалектів-ареалів у Східних Карпатах та Придунав’ї” (1997), „Континуація праслов’янських голосних у діалектах української мови” (2000), „Стилі українського народного усного діалектного мовлення” (2001), „Українське діалектне мовлення в топонімії, гідронімії та омонімії Східних Карпат, Прикарпаття, Придністров’я та Нижнього Придунав’я” (2003), „Теоретичні та методологічні засади діахронного опису діалектів” (2004) та ін. Численні статті і до сьогодні не втратили своєї наукової цінності і до них звертаються всі науковці, які вивчають проблеми діалектології.

«Структурно-семантичний аналіз складносурядних речень сучасної української мови»( 1973); «Українські говірки Північної Буковини в лінгвогеографічному та історичному аспектах: Фонетика, фонологія» (1995); «Атлас українських говірок Північної Буковини: Фонетика, фонологія» (1995, Т. 1), «Атлас українських говірок Північної Буковини: Словозміна, службові слова» (1998, Т. 2); «Історія української мови: Вступ до вивчення курсу, 2001 – усі свої наукові праці та монографії Костянтин Федорович видавав в Чернівцях.

Як підсумок багаторічної наукової копіткої праці стали такі фундаментальні видання: „Словник буковинських говірок” (2005, у співавторстві) та „Буковинські говірки: хрестоматія діалектних текстів” (2006).

Майже півстоліття трудився Костянтин Федорович на філологічному факультеті Чернівецького університету: читав різноманітні академічні курси, займався організацією діалектологічних експедицій (їх було 156), видав посібники, серед яких незамінні для студентів і викладачів: „Історія української мови: Вступ до вивчення курсу. Підручник для студентів університетів” (2001) та підготовлені у співавторстві „Культура ділового мовлення” (1997), „Культура фахового мовлення”, який перевидавався в 2005, 2006, 2011 роках.

Як авторитетний мовознавець, Костянтин Герман в 1981–1982 навчальному році викладав українську мову в Сорбонні у Парижі. За багаторічну наукову працю в 1995 році був відзначений освітянською премією імені Юрія Федьковича. Професор Костянтин Герман був активним учасником міжнародних конференцій, виступав з доповідями у Москві, Варшаві, Петербурзі, Мінську, Києві, Кишиневі, Львові, Одесі, Ужгороді, Житомирі і Чернівцях.

Костянтин Федорович прожив довге життя і відійшов у вічність 8 квітня 2011 року, на 82 році життя, і спочиває в Чернівцях на Руському цвинтарі.

Отже, Костянтин Федорович Герман залишив по собі багато наукових видань з української мови та буковинського діалекту. Але найважливіше – це сотні вдячних студентів та науковців, які продовжують справу свого викладача – берегти українську мову.
 
 
 
 
19 червня – 145 років від дня народження поета, прозаїка, мемуариста, публіциста, юриста, дипломата,  політичного діяча
Теодота Галіпа (1873-1943)

Він народився і провів дитячі роки в селі Волока Вижницького району в родині відомого священика, просвітителя та інтелектуала Мелетія Галіпа. Отець Мелетій був дуже діяльним чоловіком і багато часу і праці поклав на розвиток української громади. Він обирався радником Буковинської архієпископської консисторії, був заступником голови народно-демократичної партії Буковини, головою товариства «Український Народний Дім». Мама Єфрозина була однією із засновниць «Жіночої громади»,  належала до «Товариства православних русинок» і брала найактивнішу роль в житті української громади. Ось в такій родині, де в пошанівку були європейські культурні цінності та повага до рідного народу, провів свої дитячі роки Теодот. Йому батьки дали дуже добру початкову освіту та належне виховання, і він виріс надзвичайно обдарованою дитиною. Мав талант до навчання, тому отримавши дуже добру початкову домашню освіту, одразу був прийнятий до четвертого класу чернівецької школи. А вже через рік навчався в Чернівецькій першій цісарсько-королівській державній гімназії (нині це загальноосвітня школа № 1). Пізніше проживав у будинку напроти, що засвідчує меморіальна дошка. В університеті Т. Галіп вивчав юриспруденцію, проте найбільше часу приділяв громадському та політичному життю міста та краю. Був одним з організаторів молодіжного товариства «Січ», душею січового руху, певний час – отаманом загальнокрайового керівного органу «Союзу Січей», членом багатьох національно-патріотичних та культурно-освітніх організацій.

 Здобувши 1898 року ступінь доктора прав, відкрив власну адвокатську контору. Від 1907 року очолював «Українську радикальну партію Буковини», видавав власним коштом і за своєю редакцією її друковані органи – двотижневик «Народна справа» (1907–1908) і газету «Громадянин» (1909–1910). Як громадський і культурний діяч виявляв принциповість у постановці й вирішенні злободенних питань. 1911 року обирався до Буковинського сейму, викладав на курсах вищої народної освіти.

Під час Першої світової війни Теодот Галіп служив у австрійській армії. Він був активним учасником Буковинського віча 1918 року. В цьому ж році став членом Української Національної Ради від Буковини. Після окупації Буковини румунськими військами їде до Києва як офіційний делегат Українського крайового комітету. Там він отримав посаду у відділі преси й пропаганди Міністерства закордонних справ УНР. А оскільки Теодот мав добру освіту та знав іноземні мови, згодом як юрисконсульт співпрацює у фінансових місіях ЗУНР у Празі та Відні. В 1919–1921 роках у складі дипломатичних місій заступає інтереси української державності в Римі, виявивши неабиякі вміння талановитого політика й дипломата.

Віршувати розпочав ще в юному віці. Перша поетична збірка Теодота Галіпа «Думки та пісні» за редакцією В. Сімовича вийшла в Чернівцях 1901 р. Пізніше видана збірочка «Дика рожа», повісті «Перші зорі», «Нерівна гра», «Панки і підпанки» (про Чернівці в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.). Своєю першою повістю із життя студентської молоді на Буковині «Перші зорі» він привернув увагу таких знакових літературознавців, як Іван Франко та Агатангел Кримський.
Світовій громадськості Теодот Галіп відомий як блискучий науковець. Він викладав в Українському вільному університеті в Празі. Як доктор права, доцент карного права, брав участь у виданні «Української загальної енциклопедії», а також написав праці «Звичаєве право спадкове на Верховині яко джерело діючого права» та «Про основні права і обов’язки українських громадян». За нестійкої ситуації, постійної зміни влади Т. Галіп емігрував на Захід, кілька десятиліть жив і працював у закарпатському містечку Хуст. Саме в цьому місті залишився багатий архів письменника та політичного діяча, подальша доля якого наразі невідома. 1939 року, рятуючись від наступу угорських військ, виїхав у місто Брно в Чехословаччині, де знайшов свій спочинок 6 квітня 1943 року.

Надзвичайно цінним джерелом для істориків-дослідників українського національного руху на зламі двох століть на Буковині є його мемуари «З моїх споминів» (1943). Проте не тільки політичні сторінки життя Чернівців та краю представлені в його спогадах. Не менш зворушливими є його дитячі враження, деталі життя людей того часу, які також дуже важливо через століття зрозуміти і відчути те минуле життя.

  Детальніше про таку знакову, а попри те мало знану постать, як  Теотод  Галіп,  можна почерпнути з таких вартісних видань, які є у фондах бібліотеки: «Буковинці у боротьбі за українську державність» (автори П. Брицький, О. Добржанський, Є. Юрійчук), «Бажаємо до України!» (автори О. Добржанський, В. Старик), «Література та мистецтво Буковини в іменах» (авт. М. Богайчук), «Буковина. Історичні постаті» (авт. О. Павлюк), зі статей у багатотомних виданнях праць В. Сімовича, І. Франка, А. Кримського. Мемуари Т. Галіпа надруковані у Буковинському журналі (1994 р., ч. 1 – 2, ч. 3 – 4). Окрасою виставки є монографія Оксани Колодій про Теодота Галіпа «І серця мого кров прийми!..», в якій здійснено ґрунтовний аналіз його письменницького доробку, а також вміщено вибрані Галіпові твори. Найповнішим виданням, куди включені поезії, проза, спогади, а також ґрунтовні передмова і післямова двох ретельних науковців,  Оксани Івасюк та Валентини Бузинської, – є розкішне видання під такою прозаїчною назвою «Твори», яке вийшло в 2014 році в чернівецькому видавництві «Букрек».

 

27 червня – 110 років від дня народження композитора, музикознавця, педагога  Лівіу Русу (рум. Liviu Rusu,1908 – 13.10.1991, Бухарест).

 

Він народився в селі Великий Кучурів. Оскільки з дитинства мав талант до музики, то після закінчення початкової школи подався на науку до Чернівецької консерваторії, яка на той час якраз відкрилася. Продовжив вищу музичну освіту в консерваторії Бухаресту впродовж 1928 – 1932 років, а потім ще рік студіював на літературно-філософському факультеті Бухарестського університету. Пізніше, вже після закінчення вищих наук, повернувся в Чернівці, де впродовж 1933-1940 років викладав гармонію і контрапункт у Чернівецькій консерваторії.

 

Після війни Лівіу Русу був запрошений на посаду професора в консерваторії міста Тімішоара, де викладав до 1957 року. Він виховав цілу плеяду хороших музикантів та виконавців, серед них є і композитор та музикознавець Йонел Дору Попович, який брав в нього приватні уроки впродовж 1944-1950 років.

 

 Оскільки він мав ще й добру філологічну освіту, то в 1958 році був  запрошений на посаду головного редактора видавництва музичної літератури в Бухаресті. Тим більше, що його дитинство та роки праці пов’язані з Чернівцями та Буковиною. Він писав пісні та хори на слова знакових буковинських авторів:  Михая Емінеску, Шт. Іосіфа, А. Маргул-Шпербера, М. Стреїнула. Серед інструментальної музики – «Маленька соната для скрипки і фортепіано» (1955) ), «Соната для кларнета і фортепіано» (1956).

 

Музична і педагогічна спадщина Русу дуже багата. Не втратили своєї цінності такі ґрунтовні дослідження з музики, як «Книги про  румунську музику» (1934), «Музика на Буковині» (("Muzica în Bucovina", 1939), які вийшли в Чернівцях. Вже пізніше він видав «Іоан Д. Кіреску на службі хорової музики» (1959), «Критичні студії з музикології» (1964),  «Переоцінка нашої музичної спадщини» (1970), «Сторінки бетховенівської гармонії» (1972); підготував і видав цілий ряд музичних творів та збірників: «Збірник хорів буковинських композиторів» (1938, Чернівці), «П’ять творів на вірші Іона Піллата» (1955), «Корбя» П.Константінеску, «Чотири змішані хори Михаїла Жори», «Урочиста літургія» С.Дрегоя, «Вибрані твори Є.Мандичевського». Він переклад ряд дуже вартісних і фахових видань з музикології: «Основи оркестровки» в двох томах М.Римського-Корсакова (1959), «Підручник з поліфонії» С.Григор”єва та Т.Мюллєра (1963), «Аплікатура на скрипці» (1964). Всі вони були видані в Бухаресті.

Відійшов у вічність Лівіу Русу 13 жовтня 1991року в Бухаресті, де й спочиває.

 


 

                                                                       28 червня – 140 років від дня народження теолога, публіциста, педагога, церковного діяча Валер’яна Шесана (Şesan, 1878-1908)  


Він народився в селі Слобода-Раранча, нині село Рідківці Новоселицького району, в родині священика. У дитячому віці залишився без батьків, тому на виховання його взяв дядько, який мешкав в Чернівцях. Тут він навчався в тодішній центральній початковій школі (нині школа № 14 на вулиці Шкільній), а потім впродовж 1888-1896 років, як і прийнято було на той час, в престижній вищій державній німецькій гімназії (нині школа № 1).


Він мав схильність і бажання вчитися, а на той час хлопчикам виділялися кошти на навчання з Буковинського православного фонду, тим більше якщо вони продовжували студіювати теологію. Тому Валер’ян продовжив науку в престижних університетах Відня, Праги та Афін. Пізніше вдосконалював свої знання впродовж 1906-1907 років у вищих наукових закладах Києва, Москви, Санкт-Петербурга.
Саме в цій Північній столиці в нього народилася донечка Кароліна, яка пізніше стала провідною оперною співачкою Празької опери та викладачем Празької консерваторії.


Після закінчення вищих наук він повернувся в Чернівці працювати на факультеті теології Чернівецького університету. В 1913 році здобув наукове звання доцента, а в 1919 – титулярного професора церковного права. Одночасно викладав латинську та грецьку мови у державному ліцеї ім. Пумнула (яким стала в міжвоєнний час І державна німецька гімназія). В 1921 році його було обрано деканом теологічного факультету, а потім двічі - в 1923-25 і 1927-30 роках - обирався ректором Чернівецького університету. Впродовж 1922-1925 років він працював генеральним директором Департаменту культів Буковини, а потім короткий час – інспектором Буковинської Митрополії.


І хоч він мав дуже багато обов’язків, проте паралельно встигав займатися наукою і видав ряд фундаментальних праць німецькою та румунською мовами по теології, які до цих пір зберігаються у фондах наукової бібліотеки університету. Серед них: «Церква і держава» (1911), «Релігійна політика православної церкви» (1911, Т.1), «Курс загального церковного права» (1936), «Кафедра церковного права на юридичних факультетах»(1938). В нього було багато публікацій у фахових збірниках та періодичних виданнях.


Гордістю батька був син Мілан-Павел, який продовжив батьків шлях і став теологом, професором богослов’я, який спочатку викладав в Чернівецькому університеті, а потім у закладах Бухаресту та Праги.


Відійшов у вічність професор Валер’ян Шесан 10 травня 1940 року і спочиває на православному цвинтарі на Руському кладовищі.