2017

Уже традиційно Муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського надає інформацію про знаменні та пам’ятні дати почесних діячів Чернівців, які посутньо вплинули і впливають на духовно-інтелектуальну атмосферу міста.





СІЧЕНЬ
1 січня – 60 років від дня народження прозаїка і поета
Василя КОЖЕЛЯНКА (1957-2008)


Народився в селі Кам’яна Сторожинецького району Чернівецької області. Жив і працював у рідному селі. Вчився на геодезиста у місцевому технікумі, але покинув навчання і пішов працювати у сувенірний цех колгоспу виготовляти шкатулки, а потім – на заводі електроніки . Закінчив філологічний факультет Чернівецького університету. Працював журналістом у провідних чернівецьких та львівських виданнях.

В літературних колах став відомий як автор поетичної збірки «Терновий іній» (1994), за яку одразу отримав літературну премію «Гранослов-92». Слідом вийшли збірки «Білий і рудий» (1994) та «Семибарвний кінь» (1995). Його дуже підтримав на той час такий авторитет в мистецьких колах і тонкий знавець поезії як Анатолій Добрянський. Значно пізніше вийшла остання прижиттєва збірка «Як учив Кожелянко-цзи» (2007). І вже після його відходу у вічність побачила світ знакова збірка «Колір серпня»(2015).

Проте гучну славу йому принесли прозові твори. Першим був роман «Дефіляда в Москві» (1997), за який він отримав того ж року престижну літературну премію «Гранослов» та премію журналу «Сучасність». Причину такої популярності своїх історико-фантастичних романів «Конотоп», «ЛжеNostradamus», «Людинець», «Котигорошко», «Тероріум», «Срібний павук», «Третє поле», «Ефіопська Січ» сам автор вбачав у тому, що він «першим у сучасній українській літературі вдався до такої теми, як альтернативна історія, а для її реалізації обрав легкий, доступний іронічно-гумористичний стиль».

Останній роман «Діти застою», який літературознавці вважають найкращим, показує узагальнений портрет розчарованого покоління, нереалізоване кохання і втрачені, даремні, в наших умовах, західні ідеали і безсила, в наших головах, східна мудрість, художньо переконливі екскурси у трагічне минуле і чітке передбачення безпросвітного майбутнього, бездонний розпач і в’їдливий гумор…

В доробку автора збірка новел «Логіка речей», а за місяць до смерті побачила світ остання книга Василя Кожелянка «Чужий». У співавторстві з Володимиром Сердюком письменник створив ряд п’єс: «Гільйотина», «Пластиліновий метал», «Солдатське щастя», «Лізикава», «Казка діда Зигмунда».
Окремі твори Кожелянка перекладено російською, польською, румунською, німецькою, англійською, фінською мовами.

Помер раптово 22 травня 2008 року від серцевого нападу. Рукописами, що залишилися, займається його племінниця, філолог Ірина Симончук.

За цими посиланнями можна познайомитись з деякими сторінками творчості Василя Кожелянка
Альтернативний всесвіт Василя Кожелянка
Спогад і майбутнє Василя Кожелянка



4 січня – 140 років від дня народження лінгвіста, літературознавця, педагога
Секстіла ПУШКАРІУ (Puscariu) (1877 – 1948)


Народився в місті Брашові (Трансільванія, Румунія), де і навчався в ліцеї. Вищу освіту здобував, як було прийнято на той час, в різних університетах. Тому він навчався у Лейпцігському (1895–1899), Паризькому (1899–1901) та Віденському (1901–1905) університетах. Після захисту в 1904 р. докторської дисертації був призначений професором румунської мови та літератури Чернівецького університету. З 1906 по 1919 рік завідував кафедрою романських мов, а в 1918 році очолив деканат філософського факультету. Заснував діалектологічну школу (з вивчення істро-румунського діалекту). Брав участь у громадському житті, будучи членом «Товариства румунської культури та літератури на Буковині». Був ініціатором створення та керівником ряду публіцистичних видань: «Glasul Bucovinei» (1918–1940) («Голос Буковини»), «Cultura» (1924) («Культура»), «Dacoromania» (1920–1948), «Drumul Nou» (1931) («Новий шлях»).

В 1910 році Секстіл Пушкаріу організував святкове засідання на честь письменника Іона Крянґе, на яке були запрошені письменники з різних регіонів. Також Секстіл Пушкаріу організовував літературні поїздки в міста Чернівці, Сучава, Кимполунг, Радауци. В Чернівцях ним було організовано шоу інженера-авіатора Аурела Влайку, який на показових польотах демонстрував літак власної конструкції у присутності 30 тис. глядачів. Того ж року з повітря були зроблені фотознімки Чернівців, на основі яких пізніше були виготовлені листівки.

Секстіл Пушкаріу автор фундаментальних праць: «Істро-румунські дослідження» в трьох томах (1906–1929), багатотомний «Словник румунської мови» (1905), «Історія румунської літератури. Стародавня епоха» (1930), «Румунська антологія» (1938), «Румунська мова. Загальний огляд» (1940), «Брашов інших часів» (1943), «Румунська мова» (1945). І вже по смерті вийшли його «Спомини» (1978).

За наукові дослідження філології та лінгвістики в 1914 р. обраний членом Румунської Академії наук. В 1919 році його було призначено ректором Клузького університету. Він був ініціатором створення Румунського інституту лінгвістики (Музей румунської мови), який очолював до кінця свого життя. З 1931 року читав курси у містах Франції. У 1922–1926 рр. був офіційним делегатом румунського уряду в Лізі Націй.

Відійшов у вічність 5 травня 1948 р. у місцевості Брані, похований у рідному місті Брашові.



16 січня – 90 років від дня народження композитора, піаніста і диригента
Раду ПАЛАДІ (Radu Paladi) (16 січня 1927 – 30 травня 2013)



Він народився в місті Сторожинець. Початкової музичної грамоти впродовж 1941–1943 років навчався в консерваторії в Чернівцях, де вивчав фортепіано у вчителя Тита Тарнавського. Після війни, з 1947 по 1956 рік, продовжив вивчати академічну музичну освіту в Королівській академії театрального і музичного мистецтва, пізніше у консерваторії відомій як ім. Порумбеску в Бухаресті. Тут його викладачами були: Ф. Музіческу (фортепіано), Дж.Брязул (теорія музики і сольфеджіо), П. Константинеску (контрапункт і гармонія), А.Мендельсон (контрапункт).

Одночасно з навчанням Раду Паладі працював викладачем Бухарестського інституту театрального мистецтва ім. Й. Л. Караджале. Провадив широку музично-громадську роботу. Якийсь час був директором Ботошанської філармонії, організовував хорові колективи, виступав з концертами по Румунії та Україні, обирався членом багатьох музичних конкурсів та фестивалів, написав академічний підручник «Курс історії музики».

Його музична спадщина дуже багата та різноманітна, включає музику до кінофільмів, хорові твори, вокальної музики і вокально-симфонічних творів, камерної музики, симфонічної музики, а також концерти. Раду Паладі був членом Асоціації румунських композиторів і музикознавців з моменту заснування у 1949 році.

Виступав як піаніст на концертах камерної музики та з сольними концертами в Румунії, Іспанії та Німеччині, під супровід найвідоміших оркестрів.
З 1969 по 1972 рік працював диригентом і художнім керівником філармонійного оркестру в Ботошанах. Отримав найпрестижніші міжнародні премії в музиці: Міжнародний фестиваль молоді та студентів у Бухаресті (1953), Варшаві (1955), Москві (1957). За свою працю отримав найвищі мистецькі нагороди як: перший приз в Національному конкурсі музики в Бухаресті (1951); першу премію і золоту медаль на Міжнародному конкурсі музичної творчості в Москві за кантату для змішаного хору і оркестру «Dar de Nuntă» (1957); приз на Московському міжнародному конкурсі за струнний квартет №1 (1957); Орден за заслуги в культурі Румунії (1968); приз Асоціації композиторів і музикантів Румунії (1969, 1972, 1974, 1975, 1976, 1977, 1978, 1979, 1981, 1984, 1986, 1987, 1988, 1993, 1996); Лауреат першої премії і золотої медалі Національних фестивалів «Румунія співає» (1977, 1979), престижної премії ім. Дж. Енеску Румунської академії наук (1979), приз Румунської академії (1980), Румунський Орден лицарів премії (2000), винагорода від Асоціації композиторів і музикантів Румунії (2002), відзнаку «За великі заслуги та життєві досягнення» від Спілки композиторів (2007).

Відійшов у вічність 30 травня 2013 року в Бухаресті.



18 січня – 155 від дня народження вченого і воєнного та політичного діяча
Едуарда фон ФІШЕР (нем. Eduard von Fischer) (1862-1935)


 Він народився в селі Карапчів на Черемоші в родині місцевого орендатора маєтку Густава Фішера, нащадка швабських переселенців, які наприкінці ХVIII століття переїхали на Буковину. Мати Антонія Лайбенфрост походила із старовинної віденської родини.
Гімназійну освіту Едуард отримав в Чернівецькій гімназії, по закінченні якої вирішив стати військовим і вступив до славнозвісного Чернівецького, так званого домашнього, 41-го піхотного полку. Звідти вступив до кадетської школи в м. Лобзув, біля Кракова, яку закінчив з відзнакою. В 1885 році повертається у рідний полк, де йому присвоїли звання лейтенанта. Успішно прослуживши в рідному полку, він несподівано переходить у жандармський корпус. В 13-му управлінні крайової жандармерії він блискуче, як завжди, проходить випробувальний термін і складає іспити по фаху. Маючи блискучі фахові знання і добре володіючи знаннями про Буковину та особливості краю, він швидко зробив кар’єру. В 1893 році його призначили начальником відділу комплектування у Чернівцях, де проходили вишкіл і виховання майбутні стражі порядку. В 1900 році отримав чин ротмістра, а наступного року його призначають на посаду начальника жандармського відділу № 1 міста Чернівці і одночасно заступником начальника крайової жандармерії.
За блискучий організаторський талант його високо цінували в колах генерального штабу. Він заслужено отримав найвищі військові нагороди: орден Св. Станіслава 2-го ступеня, Рицарський Хрест ордена Франца Йосипа, для чого особисто їздив до Відня на аудієнцію. Також отримав відзнаку Хрест Воєнних Заслуг.

В 1913 році Фішера призначили начальником крайової жандармерії Буковини, а вже наступного року він отримав звання підполковника. Але в цей час почалася перша світова війна. Треба одразу відзначити, що Фішер, який прослужив у війську та жандармерії, прекрасно орієнтуючись в гірській та прикордонній місцевості, проявив себе як блискучий командир найскладніші історичні моменти.
На початок війни на Буковині не залишилось жодного австрійського загону для оборони від російського війська. І цю місію добровільно взяв на себе Едуард Фішер (хоч міг би цього і не робити), який організував добровільні військові формування, складені з буковинців: місцевих жандармів, членів Фінансової Гвардії, зараховував членів міліції і добровольців, серед яких був лісники і залізничникам, за допомогою яких здобув блискучі перемоги над переважаючим російським військом. Це було унікальним явищем в історії Першої світової війни. Без гармат і кулеметів (але він зімітував ворогові, що вони в нього є) Фішер звільнив Чернівці. Пізніше буковинці змогли утримати Карпатський перевал і не пустили російські війська в Угорщину.

Вже в перші дні війни він отримав орден Залізної корони 3-го ступеня з воєнною декорацією за вміле керування прикордонними частинами в боях на державному кордоні. З 2 вересня він вів проти ворога малу війну як на фронті, так і в тилу. Саме на той час російські війська перший раз зайняли Чернівці. Проте Фішер зі своїм добре організованим військом відвоював крайову столицю. За що сам цісар 23 жовтня позачергово присвоїв йому ранг полковника. Це унікальний випадок, аби за 12 тижнів заслужити такий військовий чин. Наступного року за військові заслуги його відзначили Рицарським Хрестом ордена Леопольда з воєнною декорацією. За організовану оборону Буковини сам яснійший цісар пообіцяв Фішеру нагородити його найвищою воєнною відзнакою – рицарським Хрестом ордена Марії Терезії, ще в січні 1915 року. І тільки війна зашкодила йому тоді отримати цю відзнаку. Проте ще за життя, аж 25 жовтня 1927 року генерал-полковник Віктор Данкль таки вручив Фішеру орден, який йому обіцяв Франц Йосиф І.
Росіяни також належно «оцінили» заслуги Фішера. Пообіцявши за живого 100 тисяч рублів, а за мертвого – 50 тисяч. Від пережитих випробувань він захворів на ішемічну хворобу серця і змушений був залишити фронт. Проте, загони, які він організував, влилися у лави Цісарсько-королівської 7-ої армії. А полковник повернувся в Чернівці, де знову очолив крайову жандармерію. Всі жителі міста і краю високо цінували його заслуги по обороні рідної землі. Едуардові Фішеру присвоїли звання «Почесний громадянин» багато громад Буковини, а громадська рада Чернівців подарувала йому почесну шаблю, яку у Відні виготовив зброяр Карл Ройль. На лезі було вигравійовано напис «За подяку в обороні Буковини та Чернівців». В 1916 році Чернівецький університет присвоїв йому почесне звання доктора філологічного факультету.

Після Першої світової війни прізвище Фішер було заслужено овіяно легендами як на Буковині, так і по всій Австрії. В 1918 році молодий цісар Карл І присвоїв Фішеру ранг генерал-майора і призначив начальником жандармерії Галичини і Буковини. Коли після розпаду Австро-Угорської імперії в листопаді 1918 року Ченівці захопили румуни, то Фішер не залишив місто. Румунський Генеральний штаб арештував генерала і він був інтернований в місто Ясси. Там він два роки прожив разом з дружиною в однокімнатному номері готелю «Континенталь», хоч життя його кожного дня було в небезпеці. Стараннями відомих осіб старої і нової Австрії 58-річний генерал був звільнений і виїхав до Відня. Після всього пережитого, років війни та полону, він виглядав хворим і змученим. Незабаром в нього стався інсульт, який призвів до часткового паралічу.

Він був добрим служивим чоловіком, користувався авторитетом в товаришів по службі, з якими пройшов все життя. Це дало йому привід з гордістю написати наприкінці життя в своїх спогадах: «Тепер я можу тихо померти – я виконав свій обов’язок і невідомим героям Буковини спорудив пам’ятник!». Цим пам’ятником стали його спогади.

Не можна оминути увагою і наукову спадщину Едуарда Фішера.
Найбільшим його захопленням було краєзнавство. Ще в 1898 році вийшла його найвизначніша праця «Буковина – загальне краєзнавство», яка була приурочена 50-річчю правління цісаря франца Йосифа І. Вона і нині не втратила своєї вартості. В 1907р. вийшла чудова фундаментальна монографія у співавторстві з Корнелієм Козаком «Краєзнавство Буковини», куди були включені такі серйозні розділи, як фізична географія, статистика, топографія. Також у 1902 році Едуард Фішер написав книжку «Козмин. До питання про історію польсько-молдавської війни 1497 року», де описується сутички, яка розігралася на буковинській землі 1497 року між Яном Ольбрахтом, королем Польщі, та Штефаном Великим, воєводою Молдови, та опис битви у Козминському лісі, як вона викладається в тексті, опирається на молдавські, польські, руські, литовські та угорські джерела, використання яких чітко видно з окремих посилань. Школи, гімназії, університет користувались картами Буковини, виготовленими Едуардом Фішером. Його завжди включали в археологічні розкопки, які провадились в Чернівцях і на Буковині. Він наполегливо вивчав крайові мови: українську, польську і румунську.

Проте найбільшим його захопленням була нумізматика і він зібрав дуже цінну колекцію монет. Правда, це захоплення мало дуже цікаву історію, яка заслуговує на окремі сторінки дослідженя і за якими можна знімати цілий серіал. Як дослідив за архівами ретельний науковець Іван Сандуляк, «13 травня 1903 року професор, антикознавець Йозеф Кромаєр (1859-1934) за попередньою усною домовленістю прийняв рішення передати дві тисячі чотириста шістдесят одну монету середньовічної молдо-валаської доби до Крайового музею Чернівців за умови, що музей у свою чергу віддасть зі своїх нумізматичних колекцій всі античні монети. На думку професора, було би краще монети з обох колекцій – університетської та музейної згрупувати за наступним принципом: усі античні та візантійські мали б зосередити в нумізматичному кабінеті університету, а всі середньовічні монети – в Крайовому музеї. Для транспортування монет професор залучив представника офіційної влади – капітана жандармерії Едуарда Фішера. Він мав гарантувати безпеку і доставку монет до музею. Другою особою, яка була при передачі колекції монет був директор школи мистецтв та промислів К. Ромшторфер.
Однак, сталося щось дивне і непередбачуване. Шеф жандармів у супроводі декількох своїх підлеглих на автомобілі завантажив сейф з монетами і відвіз його не в музей, а до свого кабінету, розташованого в казармах чернівецької жандармерії. Справа в тому, що на той час Е. Фішер мав намір написати науковий нарис стосовно історії монетної справи у середньовічній Молдові, який мав бути найближчим часом опублікований в музейному «Щорічнику». Під тим самим приводом Фішер у той таки день приїхав до Крайового музею у Чернівцях і вилучив для тимчасового використання всі музейні середньовічні монети з музейної колекції. Мабуть Фішер розраховував на те, що за декілька тижнів перед тим новим наглядачем та відповідальним за колекції було призначено К. Браду замість А. Міукуліца і він ще не увійшов до кінця в курс справи. Розрахунок виявився правильним. Попередній наглядач ні за яких умов не погоджувався тимчасово передати Фішеру молдавські монети, а новий погодився, можливо зважаючи на авторитетність жандарського чину Фішера.Таким чином, всі монети, атрибутовані як молдавські, теж опинились у руках Едуарда. Музейним працівникам Фішер пояснив, що це потрібно для завершення роботи над статтею. А К. Браду пообіцяв взятий його у співавтори. Ці події описані в пояснювальній записці в тодішнього директора Крайового музею професора Т. Ступніцкі.

Отже, за один день всі молдо-валаські монети опинились у сейфі Фішера. Проте очікуваної статті Фішер не написав ні через рік, ні через десять років.
Тодішній директор музею Ступніцкий писав в пояснювальній записці: «Ці молдавські монети передав я персонально в кабінеті, розташованому в жандармській казармі без будь-якого акту передачі. У 1906 році я також передав пану Фішеру ще частину молдавських монет і медалей, які за цей час поступили в музей».

Проте, коли почалась Перша світова війна, то Фішер викликав до себе директора музею Ступніцкі і передав йому всю колекцію монет, яку помістив в деревяну скриньку. Пан директор закопав цей скарб у підмурку прибудови музею і прикидав битою цеглою.
Нині це приміщення за адресою вулиця Івана Франка, 4. У 1915 році в цій прибудові російські солдати влаштували солдатську кухню і на це місце виливали брудну воду та окріп. Коли в 1919 році дістали скриньоку з монетами, то більшість з них була дуже зіпсована – вкрита іржею та окисом.
Заради справедливості вартує відзначити, що після всіх воєнних лихоліть, в 1929 році Е. Фішер все-таки видав грунтовну нумізматичну монографію, присвячену монетам середньовічної Молдови. І додав фотографії всєї колекції, яка знаходилась в нього.

Відійшов у вічність генерал-майор Едуард Фішер у Відні і похований на кладовищі Hietzing, група 49, номер 234.




25 січня – 85 років від дня народження художниці

Вірджінії БАЗ-БАРОЮ (Baz-Baroiu, 1932)

 
 
 
Вона народилася в Чернівцях. Малярську освіту отримала в Академії вишуканих мистецтв імені Григореску в Бухаресті, яку закінчила в 1957 році і того ж року представила свої роботи в техніці акварелі. Працювала асистентом на рисувальному факультеті в місті Тімішоара, а з 1974 року – викладачем місцевого ліцею. Не оминала нагоди вдосконалювати свою мистецьку школу в Болгарії, Австрії, Угорщини, СРСР. З 1957 року – учасниця колективних щорічних мистецьких виставок, арт-шоу і персональних виставок в Румунії – Бухаресті, Решіцці, Констанці, Сучаві; Югославії, Італії, Німеччині, Чехословаччині (Прага– Братіслава), Мароко, Індії, Нігерії, Іраку, Китаї, Філіпінах, Іспанії, Бельгії.
Член Спілки образотворчих мистецтв Румунії з 1958 року. Працює в місті Timişoara в Спілці художників Румунії.




29 січня – 180 років від дня народження громадського діяча, літератора,

лікаря і винахідника Антіна КОБИЛЯНСЬКОГО (1837-1910)


Анті́н (Антон, Антоній) Кобиля́нський – народивсяу східній Галичині в селі Перерослі під Надвірною (тепер Надвірнянського району Івано-Франківської області). Його батько був дяком і служив у сусідньому селі, тому для нього стежка також була вторована на теологію. Проте, ще на шкільній лавці, він був вільнодумним і палким прихильником народної мови.

Початкову і середню освіту він здобув в Станіславові (нині Івано-Франківськ), а потім подався до Львова. Там провчився всього рік і у 1858 році приїхав закінчувати науку в Чернівецькій богословській семінарії, де змінив віру з греко-католицької на православну. Документ про закінчення науки в 1861 році йому видав Микола Гакман.

За три роки перебування в Чернівцях цей, як би тепер сказали, неймовірно харизматичний чоловік проявив свій характер і залишив таку добру пам’ять, що пізніше ні один серйозний дослідник не оминав його в своїх працях. Будучи дуже неординарною особистістю, за такий короткий час йому вдалося назавжди вписати своє ім’я в літературно-мистецьке життя Чернівців, як на той час він сам і творив.
Антін Кобилянський назавжди залишив помітне місце в українській духовній культурі Чернівців і як один із літературного оточення Юрія Федьковича, що увів його в український літературний простір того часу і вплинув на вибір Федьковичем для творчості українську мову.

Відійшов у вічність Антін Кобилянський 8 лютого 1910 року у Львові.

Детальніше про перебування А. Кобилянського в Чернівцях можна за посиланням
www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news
 
ЛЮТИЙ


6 лютого – 100 років від дня народження актора, режисера
Юрія Олексійовича ВЕЛИЧКА (1917 – 1986)

 
 Юрій Олексійович Величко народився в місті Бендери (нині Молдова). В 1941 році закінчив студію при Київському драматичному театрі ім. І. Франка у викладача Гната Юри. Пізніше навчався в Київському інституті театрального мистецтва. Впродовж 1936 – 1944 років працював у Київському драматичному театрі ім. І. Франка. Після війни Юрія Величка направили на роботу до Чернівецького музично-драматичний театру ім. О. Кобилянської, в якому попрацював аж до 1965 року. 

Юрій Олексійович виконував переважно ролі героїко-романтичного плану, які завжди відзначалися яскравим індивідуальним характером. Це: головна роль Платона у прем’єрі п’єси «Платон Кречет» Олександра Корнійчука, якою в 1944 році театр завершив свій сезон. Майстерно виконав складну, багату на психологічні нюанси, роль Михайла в «Землі» О. Кобилянської, емоційно передав складний характер свого героя Улдіса за п’єсою Яніса Райніса «Вій, вітерець!». Роль головного героя у п’єсі Карла Гуцкова «Уріель Акоста» вимагала від Юрія Величка високої майстерності, глибокої душі і культури, але незважаючи на це він тонко, ненав’язливо, проник в образ Акости за що отримав шалену популярність у глядачів. Зіграв Юрій Олексійович і роль Маріо Арманді у п’єсі «Сеньйор Маріо пише комедію» Альдо Ніколаї та роль роль Лук’яна Кобилиці за однойменною п’єсою.

Як асистент режисера Юрій Величко завершив виставу за твором Михайла Лермонтова «Іспанці», яка доти не ставилася на українській сцені, «Людина з зірки» Карла Віттлінґера, «Житейське море» Івана Карпенка-Карого (обидві – 1965). Згодом зіграв ще декілька ролей: Антона у «Весняному потоці» чернівецького драматурга Зиновія Прокопенка; старшого агронома Дмитра у п’єсі Михайла Андрієвича «Леся»; Боровського – «За тих, хто в морі» Бориса Лавреньова; Олексія в «Оптимістичній трагедії» Всеволода Вишневського. 
В 1965 році вистава «Вовчиха» Олександра Ананьєва за твором Ольги Кобилянської та артисти, серед яких був і Юрій Величко, відзначені Дипломом І ступеня Міністерства культури УРСР, Українського театрального товариства і Республіканського комітету профспілки працівників культури.
В Чернівцях Юрій Величко отримав найвищі мистецькі відзнаки: в 1949 році – звання заслуженого артиста УРСР, а в 1964 році – Народного артиста УРСР .

Згодом був запрошений в Одеський російський драматичний театр ім. А. Іванова, в якому пропрацював до 1979 року. Там актор зіграв головні ролі у творах української та зарубіжної драматургії. Серед них: Гната («Безталанна» Івана Карпенка-Карого), Чацького («Лихо з розуму» Олександра Грибоєдова), Жадова («Доходне місце» Олександра Островського), Фердинанда («Мачуха» Оноре де Бальзака), Артура («Овід» Етеля Войнича).
Пізніше очолював народний самодіяльний театр Одеського трамвайно-тролейбусного управління.
Відійшов у вічність 2 березня 1886 році в Одесі.


 
 
6 лютого – 145 років від дня народження юриста і хореографа
Григорія Пантазі (Pantazi) (1872-1939)
 
 
 

Григорій Пантазі народився в селі Костичани Новоселицького району. Навчався на юриста в університетах Чернівців та Відня. Проте він був дуже різнобічно обдарованою людиною. Григорій Пантазі мав непернвершений талант до хореографії, музики, акторської, режисерської справи, при цьому він був ще поетом і скульптором. А найголовніше те, що він встиг успішно використати свої мистецька таланти.

Як хореограф Григорій Пантазі є автором танців до оперт «Молодик» Чіпріану Порумбеску, «Дід Чокирлан» Тудора Флондора, багатьох феєрій, балетів, пантомім. Кілька концертів організував у Відні разом учасниками товариства «Молода Румунія», навчаючись в університеті на юриспонденції. Григорій Пантазі завжди виступав у ролі режисера цих концертів і вистав. Він здійснив такі постановки: феєрії – «Гармонії Штрауса», «Сонце», балети – «Золоті сни», «Літо», «Водяна лілія», феєричну поему з прологом на 10 картин «Народ і пісня», пантоміми – «Сон моряка», «Музика душу звеличує», «Чарівність дівчат», «Залізниця». У своїй творчості ця талановита людина прославила свою Батьківщину і її талановитих митців.



7 лютого – 85 років від дня народження
ученого-біохіміка, доктора біологічних наук, професора, академіка Академії Наук Вищої Школи України, ректора
Чернівецького державного університету Степана Степановича Костишина (1932)

 
 
Степан Костишин народився в селі Звиняч Чортківського району Тернопільської області. По закінченні Буданівської середньої школи вступив до Чернівецького державного університету на біологічний факультет, який закінчив з відзнакою. Згодом при кафедрі фізіології рослин Чернівецького державного університету в 1964 році Степан Степанович закінчив аспірантуру, захистив кандидатську дисертацію зі спеціальності «фізіологія рослин» і був прийнятий на викладацьку роботу. Степан Костишин очолював науково-дослідну проблемну лабораторію з вивчення природи гетерозису рослин на кафедрі фізіології рослин та кафедру біохімії. За цей період захистив докторську дисертацію і йому присвоєно вчене звання професора. Тривалий час Степан Степанович працював на посаді проректора з наукової роботи, а з 1987 – 2001 р. — ректор Чернівецького національного університету. В даний час очолює кафедру екології та біомоніторингу і є радником ректора університету.

Основний напрям наукової роботи Степана Костишина – молекулярно-біохімічні основи гетерозису рослин. Ним опубліковано понад 300 наукових статей, 3 монографії, 6 навчальних посібників з грифом МОН. Важливим є те, що науковець отримав 6 свідоцтв на винаходи. Під керівництвом Степана Степановича захищено 19 кандидатських та 3 докторських дисертації.
Він очолював Чернівецьке відділення Українського біохімічного товариства, був членом Державної акредитаційної комісії України. Нині очолює спеціалізовану Вчену Раду із захисту докторських і кандидатських дисертацій (спеціальності «біохімія» та «екологія») в Чернівецькому національному університеті.

За значний вклад Степан Костишин отримав високі наукові відзнаки: Заслужений діяч науки і техніки України, почесний доктор права Саскачеванського університету Канади, почесний доктор Сучавського університету «Стефан чел Маре» (Румунія), почесний громадянин м. Лок-Хейвен (США) та м. Чернівців, почесний професор Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича. У 2001 році Міжнародним біографічним центром у Кембриджі ( Велика Британія) визнаний «Людиною року 2000—2001» а також нагороджений орденами «Знак Пошани», «За заслуги» ІІІ та ІІ ступеня, медалями Петра Могили, нагородою Ярослава Мудрого Академії Наук Вищої Школи України та знаком «За наукові досягнення».



7 лютого – 180 років від дня народження поета, перекладача, етнографа, педагога
Васіле Бумбака (Bumbac) (1837 –1918)



Васіле Бумбак народився в селі Костина Сучавського повіту (Румунія). Початкову освіту отримав в Сучаві. Впродовж 1854-1861 років навчався у Чернівецькій вищій гімназії. Вчителем румунської мови і літератури у хлопця був Арон Пумнул, який збирав навколо себе лише талановити учнів На той час в цій самій гімназії навчався Міхай Емінеску, з яким подружився Бумбак. Обидва жили у вчителя вдома. У 1862 р. під час виборів до австрійського парламенту Васіле заарештовано, через що змушений закінчити гімназію у м. Блаж. Проте він знову повернувся в Чернівці і навчався у Чернівецькому теологічному інституті, після закінчення якого вступив на літературно-філософський факультет Віденського університету, де навчається за кошти Релігійного фонду. У Відні Васіле Бумбак бере активну участь в роботі науково-літературних товариств. В столиці продовжує вивчати світову літературу і робить перші спроби в літературі. Поезії молодого автора друкуються в різних часописах. Невдовзі він успішно захистив докторську дисертацію і повертається в Сучаву професором, оскільки там відкрили на той час нові гімназії і потребували викладачів. Понад 30 років Васіле Бумбак викладав румунську і класичні мови в Сучавській гімназії.

Останні роки життя професор присвятив літературній праці та впорядкуванню наукових розвідок та літературних записів. Він автор ліричних поезій, од, байок, балад («Прощай, Буковино, «Миша і жолудь», «Воронячий камінь»). Хрестоматійними стали ряд праць: «Критичний огляд поезій Й. Вулкана», "Короткий огляд румунських казок" (1868), "Святкування нового року в румунів" (1869), "Теорія гекзаметра" (1869). Васіле Бумбак відомий як і перекладач творів античних поетів: Гомера, Вергілія, Горація, Анакреона, Платона, Овідія, а також німецьких: Гете і Шіллера. Він збирав народні пісні, легенди, вірші, казки. Особливе місце в його записах мали діалекти Буковини та Сучавського повіту, які не втратили своєї вартості до сьогоднішнього дня. Саме поезію Васіле високо цінував Сидір Воробкевич, написавши музику на окремі вірші, які надруковані в збірнику румунською мовою "Квіти з Буковини" (1870 р.).
Відійшов у вічність 27 лютого 1918 року в Сучаві (Румунія).



10 лютого – 160 років від дня народження художника і педагога
Євгена Олександровича Максимовича (1857-1928)
 
 

Євген Максимович народився в місті Вижниця в родині православних священиків. Батько служив у Чорториї, а мама була дочкою вашківецького священика. Дід по материній лінії – Костянтин Луческул був протопресвітером і референтом у Чернівецькій консисторії. Тому зрозуміло, що в малого Євгена також було призначення продовжити сімейну династію. Правда, він обрав трохи інший шлях служіння духовності.

Як і всі освічені на той час буковинці, Євген Максимович закінчив Чернівецьку першу цісарсько-королівську державну гімназію, де на той час в другому класі навчався його старший брат Костянтин, який став відомим чернівецьким архітектором. А Євген, маючи з дитинства талант до малярства, подався до столиці і успішно склавши іспит з живопису, у 1876 році став студентом Віденської академії мистецтв, де навчався у у професорів Вурцінгера, Айзенменгера, Леопольда Міллера, Ейтельберґера.

Під час перебування у Відні Євген Максимович познайомився з земляком Епамінондою Бучевським. Він був художником при будівництві резиденції митрополитів у Чернівцях. Згодом Бучевський і забрав до себе талановитого молодого художника.

Закінчивши в 1881 році навчання у Відні, Євген планував удосконалювати свою майстерність у таких європейських мистецьких школах, як в Мюнхені чи в Парижі. Проте тяжко захворів дідусь, який давав необхідні для навчання кошти, і йому довелося повернутися на Буковину, де став викладачем вищої гімназії в Радівцях. За протекцією Епамінонди Бучевського, Євгена Максимовича запрошують працювати над оздобленням Резиденції буковинських митрополитів. Саме там художник почав удосконалювати свою майстерність, адже працював з такими відомими спеціалістами як Кароль Свобода та Карл Йобст.

Коли Епамінонда Бучевський від виснажливої праці захворів, то рекомендував митрополиту Сильвестру Мораріу Євгена Максимовича як продовжувача своєї справи. В 1891 році після смерті Бучевського призначено на посаду єпархіального маляра у Буковинській православній консисторії Євгена Максимовича. Авторитет цієї посади давав йому змогу одержувати замовлення на створення парадних портретів митрополитів, іконостасів буковинських церков, портретів селян, краєвидів, фресок, ескізів ілюстрації та орнаментів для видавництва «Акафіст», оформляв інтер'єри громадських закладів, як от жіночу перукарню «Damensalon» і елітну кав'ярню «Габсбург», де нещодавно під час реставрації під шаром старої штукатурки були відкриті композиції художника, як результат, можливість здійснити подорож до Італії в1893 році, про яку мріяв ще будучи студентом.

Одночасно з роботою в митрополії Максимович продовжував працювати викладачем малювання в чернівецькій вищій православній реальній школі. Його цікавило все, що стосувалось мистецтва, адже не раз приймав активну участь у вивченні і його збереженні. Євген Максимович став дослідником унікальної буковинської храмової архітектури та мистецтва, займався питаннями історії формування іконографії візантійського живопису, досліджував буковинську храмову архітектуру та мистецтво. Великий інтерес викликала і музейна справа, адже працював у Чернівецькому церковному музеї православної митрополії та був у різні роки членом правлінь Крайового музею Резиденції митрополита і Буковинського музею ремесл.

У творчості Євгена Максимовича присутні впливи імпресіонізму, наявні риси модерну. Він учасник багатьох колективних чернівецьких виставок від кінця ХІХ століття, до того ж мав і персональні: у Чернівцях в 1905 -1906, 1913, 1919 роках і посмертна в 1931 році, в Бухаресті – 1906 році.

Деякі живописні полотна зберігаються у Чернівецькому художньому та краєзнавчому музеях. Це такі, як: «Дівчина» (ІІ пол. ХІХ ст.), «Митрополит Сильвестр», «Архієпископ Мораріу Андрієвич», «Митрополит Чуперкевич» (усі — 1880-ті рр.), «Колядки», «Біля перелазу», «Парубок грає на сопілці», «Дівчина з куфою», «Селянин» (усі — поч. ХХ ст.). «Двоє старих із Дорни», «Штефан Великий» (обидва — 1905 р.), «Два румуни» (1907 р.).

Після важкої недуги Євген Максимович відійшов у вічність 27 квітня 1928 року в чернівецькій лікарні і спочиває на Руському християнському кладовищі у Чернівцях поряд з могилою свого брата Олександра, відомого архітектора свого часу.


23 лютого – 210 років від дня народженя митрополита Буковини, просвітителя,
поета Теоктиста Блажевича (Theoctist Blaziewicz, 1807-1879)


Народився в селі Тишовці Сторожинецького повіту в сім’ї священика. Середню і вищу теологічну освіту здобув у Чернівцях По закінченні богословської школи одружився. Невдовзі його висвячують в сан диякона, а через деякий час і в сан священика. Теоктиста Блажевича направляють на службу в парафію міста Сторожинець і село Просіка, де прослужив 5 років. Після смерті дружини йде в монастир і приймає постриг з ім’ям Феоктист. В монастирі він виконує послух духовника, за що його возводять в чин протосинкела.

З 1857 року Блажевич призначений ректором Чернівецької духовної семінарії, а згодом його – референтом єпископської Консисторії. Через деякий час він стає ігуменом монастиря Драгомирна і возводиться в сан архимандрита, а в 1874 році – консисторським архімандритом і генеральним вікарієм Буковинської митрополії.

Імператорським указом Феоктиста Блажевича впродовж 1866-1874 років призначають митрополитом Буковини, а потім з 22 березня 1877 року до останніх днів життя він займав цю духовну посаду.

Феоктист Блажевич продовжив справу першого буковинського митрополита Євгена Гакмана і твердо обстоював думку, що православна церква повинна однаково поважати права українців і румунів. Богослов’я в українських народних школах має викладатися українською мовою, що метричні книги, журнали, протоколи в українських парафіях потрібно вести виключно українською мовою. Митрополит Теоктист був відомий в духовних і світських колах краю та імперії своїм негативним ставленням до національної та релігійної нетерпимості як шкідливої «для загального миру, благоговіння приватного межи людьми». Він своєю діяльністю сприяв утвердженню рівних прав різномовних верств населення, заслуживши цим авторитет видатної постаті в буковинському краї.

Водночас він був професором у вищій гімназії, педагогічної школи (т.зв. «препаранди») і школи церковних канторів.

Будучи людиною прогресивних поглядів, прислужився і науці в Чернівцях. Коли в 1853 році професор Й. Колбе залишив місто Чернівці, то розпочаті ним метеорологічні спостереження були продовжені під опікою саме Блажевича, який на той час вже обіймав духовну посаду архімандрита Консисторії теологічної духовної семінарії і викладача вищої гімназії міста. Невтомно і старанно провадив пан архімандрит цю місію на станції, адже на той час це була єдина на Буковині і найвіддаленіша на сході імперії.

Також шановний професор є автором поезій, байок («Голодний Кіт», «Сова і Горобець»), брошур з теології, поеми «Йорданія 1841 року в Чернівцях») та інших творів, переклав оди Гаврила Державіна.

Його портрет займав почесне місце в Залі засідань Священного синоду, який намалював відомий маляр, художник православної митрополії Епамінандос Бучевський.

27 червня 1879 року Феоктист Блажевич відійшов у вічність, його прах похований у митрополичій гробниці на християнському кладовищі в Чернівцях.

БЕРЕЗЕНЬ  


1 березня – 175 років від дня народження
лікаря, засновника товариства «Український Народний Дім в Чернівцях»

Володимира Дмитровича Залозецького (1842-1898) 


  Володимир Залозецький народився в селі Княже на Снятинщині. Майже все його життя пов’язане з Чернівцями. Стара частина міста пам’ятає цього шляхетного і мудрого чоловіка. Адже саме тут з відзнакою закінчив Чернівецьку чоловічу гімназію (нинішня загальноосвітня школа №1), після закінчення якої студіював медицину в Йосифинській військово-медичній академії у Відні, пізніше – у Віденському операційному інституті, у клініці знаменитого Теодора Більрота, де отримав вищу хірургічну кваліфікацію. По закінченні інституту Володимир Залозецький отримав призначення на посаду старшого лікаря 41-го піхотного полку, який дислокувався в Чернівцях.

З 1872 р. він очолив всю медичну службу 41-го піхотного полку. В час російсько-турецької війни (1876-1878 рр.) Володимир Залозецький перебував у діючих військах у Боснії, а до Чернівців повернувся 1879 р. кавалером Рицарського Хреста, ордена Франца Йосифа І та російського ордена Св. Станіслава. Згодом уряд Росії нагородив його ще орденом Св. Анни. З виходом у відставку в тому ж році Володимир Дмитрович призначений членом Буковинської крайової санітарної ради. З цього часу в нашому місті доктор Залозецький жив за адресою вулиця Руська, 15, про що свідчить меморіальна дошка.


Більшу частину свого життя, всі знання та душу, без перебільшення, Володимир Залозецький залишив у чернівецькому крайовому шпиталі (1886 р.), де очолив хірургічне відділення, тобто став головним хірургом краю. Лікар від Бога, адже врятував життя тисячам людей. Сучасники відзначали не лише високу професійність, але й надзвичайну чуйність лікаря до пацієнтів, його відданість улюбленій справі.


У 1866 році Володимир Залозецький став членом Товариства лікарів Буковини, 1870 року – його секретарем, а з 1877 – В. Залозецького обирають заступником голови, адже він користувався великим авторитетом серед медичної громади, регулярно виступав з доповідями на науково-практичних конференціях, що проводило товариство. Впродовж 16-ти років Володимир Залозецький очолював Товариство лікарів Буковини. Тут була заснована прекрасна медична бібліотека, яка одержувала медичні газети та журнали з Відня, Берліна, Варшави, Кракова, Праги. В. Залозецький виявляв також велику активність у громадсько-політичному житті, вніс значні кошти на розвиток Українського Народного Дому в Чернівцях, а з 1890 р. постійно обирався до Чернівецького магістрату.


Відійшов у вічність Володимир Залозецький, «...один з визначніших чернівецьких русинів [українців]», в червні 1898 року у віці 56 років. 
Похований на руському кладовищі в родинному склепі, автором якого є львівський скульптор Юліан Марковський. По смерті Володимира Залозецького в залі засідань Товариства лікарів Буковини встановили його портрет, а в хірургічному відділенні крайової лікарні – пам’ятну табличку.


На честь чудового лікаря міська рада перейменувала вул. Робітничу на вул. доктора В. Залозецького. На вшанування його пам’яті в наш час засновано обласну премію імені Володимира Залозецького.


Про Володимира Залозецького та його чернівецькі адреси можна детальніше ознайомитись за посиланням.www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news




3 березня – 170 років від дня народження австрійського географа і метеоролога

Олександра Зупана (Alexander Supan, 3. 03. 1847 – 07. 07. 1920,

м. Вроцлав, нині Нижньосілез. воєводства, Польща)
 


Народився в невеличкому містечку Інніхен у східній частині Альпійських гір, поблизу Тіроля в Австрії ( нині провінція Больцано-Боцен, Італія). Олександр Зупан навчався в університетах Ґраца, Відня, Галле та Ляйпциґа.


Цей відомий в наукових колах вчений прибув у Чернівці молодим 30-річним юнаком в 1877 році. Працював Олесандр Зупан учителем в гімназії і одночасно приват-доцентом в університеті. Чернівці і науковий заклад були прихильними до нього. Через три роки Олександр Зупан захистив наукову працю і отримав накове звання професора. За цей короткий час на основі прочитаного курсу лекцій опублікував підручник «Основи фізичної географії» («Grundzüge der physischen Erdkunde»), який вийшов у Ляйпциґу в 1884 році і який перевидавався декілька разів (6-е видання вийшло в 1916). Це видання відображало результати новітніх досліджень і відкриттів у галузі наук про Землю та було перекладено багатьма європейськими мовами, за ним багато років вчилися студенти всіх університетів Європи і не тільки. Так, підручник був перекладений і виданий в 1899 і 1914 роках російською мовою за редакцією і з доповненнями такого авторитетного вченого географа, антрополога, етнографа і археолога, завідувача кафедрою географії при Московському університеті як Дмитро Миколайович Анучин.

Перебуваючи в Чернівцях Олександр Зупан, видав також підручник з географії для шкіл, перше видання якого вийшло в 1880 році.
За сім років перебування і праці в нашому місті він стільки встиг зробити, що заслуговує на вдячну пам’ять.


В 1884 році Олександр Зупан перебрався до німецького міста Ґота , в якому до 1909 року редагував авторитетний географічний журнал «Petermanns Geographische Mittheilungen». Впродовж 1909–1916 років працював професором Вроцлавського університету.


І звичайно, що Олександр Зупан продовжував займатися своєю улюбленою працею – видавати монографії. Головні праці Зупана, видані окремо: «Statistik der unteren Luftstrmungen» і «Grundz ge der physischen Erdkunde». У працях «Peterm.Mitth. Jahreszeitl. Verteilung der Niederschlge» (1890) і «Die Arktische Windscheide » (1891) помістив безліч рецензій з фізичної географії, метеорології та геології.


За такий значний розвиток в науку його ім’я ще за життя було внесену в повну енциклопедію того часу «Енциклопедичний словник Брокгауза та Ефрона»: в 86 томі (82 том і 4 доповнений). — СПб., 1890—1907. Не оминуло його своєю увагою і найновіше видання «Енциклопедія сучасної України». 
Як найвищу наукову відзнаку отримав золоту медаль Котеніуса, названу на честь німецького медика Хрістіана Котеніуса. Її вручає раз на два роки Німецька академія натуралістів «Леопольдіна» за значний вклад в покращення життя людства.


Професор Олександр Зупан відійшов у вічність 7 липня 1920 року в місті Вроцлав, нині Нижньосілезьке воєводство в Польщі.





6 березня – 115 років від дня народження оперного співака (баритона),

диригента, композитора, доктора юридичних наук

Максиміліана Севяну (Saveanu Maximilian, 1902 – 1947)
 
 

Народився в селі Йорданешти, тепер Сторожинецького району.
По закінченні початкової освіти навчався на юриста в Чернівецькому та Клужському університетах. Згодом у 1926 році став доктором юридичних наук. 
Проте в Максиміліана Севяну перемогла схильність до мистецтва, адже паралельно з юриспонденцією, він займався музикою і став солістом та диригентом румунського оперного театру міста Клуж-Напока (1923-1927). В 1927 році отримав запрошення в Бухарестський оперний театр.
В 1929 році Максиміліан повертається в Чернівці, де став солістом та диригентом чернівецького театру.


Першу роль, яку він зіграв, була опера «Кармен» Бізе в місті Клуж-Напока в 1924 році. А далі були такі знакові ролі, як граф ді Луна в «Трубадурах», Амонасапро в «Аїді», Ріголетто в однойменній опері Верді, верховний жрець в «Самсон і Даліла» Сен-Санса, Тельрамунд в «Лоенгрін» Р. Вагнера та інших постановках. Як композитор, написав опери «Чужий», «Міоріца» (1938 р), кілька симфоній та інші музичні твори.


Відійшов у вічність в ще зовсім молодому віці і спочиває на кладовищі в Бухаресті.



7 березня – 160 років від дня народженя професора, доктора філософії, історика та журналіста

Зігмунда Герцберга-Френкеля

(нім. Sigmund Herzberg-Fränkel, 1857-1913 рр.)


Народився у місті Броди, яке на той час належало до королівства Галичини та Володимирії, в родині поета, письменника і журналіста, який був політичним кореспондентом газети «Neuen Freien Presse» Лео Герцберга-Френкеля. Початкову освіту отримав у гімназії. Вищу освіту здобував, студіюючи юриспруденцію, у Віденському університеті, потім - історію у навчальних закладах міст Лейпцига, Відня та Берліна. В 1880 році Зігмунд захистив докторську дисертацію у Віденському університеті. Впродовж 1879 –1881 рр. був дійсним членом Інституту австрійської історії у Відні.

Зігмунд Герцберг-Франкель займався дослідженням середньовічної історії і допоміжних історичних дисциплін. У липні 1887 року він обійняв посаду приват-доцента у Відні. З 1893 року працював професором середньовічної історії Чернівецького університету, а в листопаді 1895 року – ординарним професором загальної історії.


У 1905–1906 роках Зігмунд Герцберг–Франкель обраний ректором Чернівецького університету.


Не оминув він і громадсько-політичної роботи. За законами того часу, як ректор університету, був послом Буковинського крайового сейму Х скликання. Також з перших днів, як тільки прибув в Чернівці, то став активним журналістом і оглядачем «Віденської газети» («Wiener Zeitung») впродовж 1887-1899 років. 
Як науковець, ретельно вивчав історію середньовічної Німеччини, зокрема діяльність імператорської канцелярії. Його дослідження з історії Священної Римської імперії були високо оцінені європейськими науковцями і не втратили своєї цінності до сьогодні.


Зігмунд Герцберг-Франкель – автор численних публікацій у німецькомовних виданнях з середньовічної історії і джерелознавства. Його перу належить цілий ряд монографій, які користуються незаперечним авторитетом в наукових колах. Серед них: «Geschichte der deutschen Reichskanzlei» та «Імперські документи 1246–1308 рр.», які вийшли в 1885 році.


В 1906 році вчений написав надзвичайно цікаву популярну і оригінальну книгу «Moderne Geschichtsauffassung» (Kürschner, 1908), в якій проявив всю свою ерудицію. Пізніше були видані «Книга братства св. Христофора» (1901 р.), «Книга братства св. Петра», «Ян Вікліф. Трактат про симфонію». 
Відійшов у вічність 19 вересня 1913 року у Відні.


16 березня – 125 років від дня народження літературознавця, краєзнавця і педагога

Івана Дмитровича Василашка (1892-1974)
 
 

Народився в селі Топорівці, нині Новоселицького району. Закінчив ІІ державну гімназію в Чернівцях. Впродовж 1911–1919 років Іван Василашко навчався на відділенні класичної філології філософського факультету Чернівецького університету, яке переривала участь в першій світовій війні. Був студентом таких знаменитих викладачів та професорів, як Степан Смаль-Стоцький, Омелян Калужняцький, Дімітріє Мармелюк, Раду Сбієру. По закінченні науки викладав класичні мови (латинську та грецьку) в гімназіях Чернівців та Сучави. Іван Дмитович був дуже вимогливим вчителем і трохи диваком, про що написали пізніше в своїх спогадах всі його талановиті учні, в тому числі і письменниця Ірина Вільде.


Три найвідоміші романи, які склали славу Ірини Вільде, «Метелики на шпильках», «Б’є восьма», «Повнолітні діти» написані про Чернівці та складають спомин про власні роки навчання.До прикладу в книгах йдеться про заняття професора Івана Дмитровича Василашка, який прищепив юній гімназистці знання і любов до української літератури.


Після 1944 року якийсь час Іван Василашко працює інспектором шкіл, а потім – викладачем і завідуючим кафедри латинської мови Чернівецького державного університету.


Ще зі студентських років він захопився науковою працею і не полишав її впродовж всього життя. Перші його праці були присвячені грекам та латинянам. Він автор студій: «Гомеричний Апполонський сміх» і «Про літоту в «Метаморфозах» Публія Овідія Назона» (обидві в 1919). До того ж вже після війни він повертається до літературознавства і видає такі серйозні розвідки: «Юрій Федькович – перший редактор газети «Буковина» (1944), «Шевченко в серцях буковинців» (1945), «Іван Франко у науково-педагогічному часописі «Руська школа» (1966), «Федькович у Молдові» (1962), «Словничок малозрозумілих слів до коломийок і частівок» (в книзі «Коломийки», яка вийшла в Києві в 1963 році), «Вперше німецькою мовою» (про німецькі переклади новел М.Коцюбинського). До цих пір вартісними залишаються його спогади « Іван Франко в Чернівцях…», які були видані у Львові в 1956 році в збірнику «Іван Франко у спогадах сучасників». Він був дуже ретельним дослідником і у фольклорі. Так він доводив, що така відома і давня українська народна пісня, як «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш» має буковинське походження. В останні роки працював над словником мови С.Воробкевича та І. Франка.


Іван Дмитрович відійшов у вічність 22 листопада 1974 року і спочиває на християнському цвинтарі в Чернівцях.




24 березня – 70 років від дня народження історика, педагога, політолога, публіциста і громадського діяча

Ігоря Григоровича Буркута (1947)



Народився Ігор Григорович Буркут в селі Дудукалівка Єгорлинського району Ростовської області (Росія). Його предки переселилися на Північний Кавказ (тікаючи від безземелля) з Гуцульщини, з села Буркут. Дід Олексій при оформленні документів взяв собі за прізвище назву свого села. Після Другої світової війни батька направили на Тернопільщину, де він обійняв посаду інспектора районного відділу народної освіти. Згодом сім᾽я поселилась в місті Чорткові. Саме в цьому місті пройшли дитячі і юнацькі роки Ігоря Григоровича. Він закінчив медичне училище, по його закінченні працював в лабораторії і поступив на заочне відділення історичного факультету Чернівецького державного університету, а пізніше перевівся на стаціонар. Чернівці стали рідним містом для нього від 1968 року.


Коло наукових інтересів Ігоря Григоровича Буркута – історія України, насамперед – історії західно-українських земель. Викладачами, які здійснили значний вплив на його становлення як історика-науковця, були В. М. Курило, І. М. Тодорович, З. Ф. Пенюк, А. Колодний, М. Чурилов та інші. Джерелом пошуків Ігоря Григоровича стали фонди наукової бібліотеки університету і державного архіву. Під враженням від цих скарбів і щоби мати можливость доступу до першоджерел, він, ще будучи студентом, влаштувався на роботу у Чернівецький краєзнавчий музей. Через деякий час перейшов на роботу на кафедру всесвітньої історії Чернівецького університету і одночасно вступив на заочне відділення аспірантури.


В 1978 році Ігор Буркут перейшов молодшим науковим співробітником у Чернівецький відділ інституту історії Академії Наук СРСР, не покидаючи викладання на різних кафедрах Чернівецького державного університету. Після захисту кандидатської праці, присвяченої політиці Соціалісти́чної Федерати́вної Респу́бліки Югосла́вії в галузі науки, він продовжує працювати старшим науковим співробітником. Пізніше захопився лекторською працею, якій присвятив багато часу в товаристві «Знання» і Товаристві охорони пам'яток історії та культури. І до сьогодні його лекції викликають захоплення у всіх, хто має можливість слухати Ігоря Буркута. В цей же час він розпочав і журналістську діяльність, якій і досі приділяє дуже багато часу та зусиль.


На хвилі національного відродження брав активну участь в роботі культурно-громадських товариств. Був біля витоків створення товариства «Оберіг», громадського об’єднання «Січ», в роботі якого брали участь молоді і талановиті на той час поети, прозаїки і журналісти. Вони допопмогли у створенні Народного Руху України, на установчому з'їзді якого у вересні у столиці був присутній Ігор Григорович.


Із загостренням політичної боротьби в суспільстві ця визначна людина активно включилася в діяльність на боці демократичних сил. Разом з однодумцями ініціював створення Демократичної партії України, першим очолив чернівецьку міську організацію ДемПУ. І сьогодні без участі Ігоря Буркута не обходиться ні одне засідання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка в Чернівцях.


Хоча громадсько-політична робота займала багато часу, Ігор Григорович встигав вести наукові дослідження і викладати в Чернівецькому державному університеті.


Перша половина 90-х рр. виявилась дуже плідною у його журналістській та публіцистичній діяльності.


У другій половині 90-х років і до сьогодні його головна увага концентрувалась на вивченні політичного життя України, Буковини та інших країн. В цей період, крім роботи на різних кафедрах історичного фокультету Чернівецького університету, плідно працював в чернівецькому відділі Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАНУ, Чернівецькому регіональному центрі перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, керівників державних підприємств, установ та організацій, Навчально-методичному центрі культури Буковини, Інституті післядипломної педагогічної освіти.


Особливо цінна та частина творчого доробку Ігоря Буркута, яка охоплює його буковинознавчі розвідки. Вони торкаються дискусійних питань формування краю, етнонаціональної специфіки, діяльності владних інституцій, внеску провідних діячів в українську та загальноєвропейську культуру.
Діяльність Ігоря Григоровича Буркута отримала громадське визнання і відмічена нагородами. Це такі достойні відзнаки, як ювілейна медаль «20 років незалежності України» (2011); Медаль «За заслуги» (1996); «Хрест Заслуги» (2006); Звання «Лицар слова-2007» (2007); Відзнака «За заслуги» Чернівецької ОДА.




24 березня – 120 років від дня народження австрійского і американского психолога,

одного з основоположників європейської школи психоаналізу

Вільге́льма Райха ( Wilhelm Reich, 1897 – 1957) 
 
 
 
 
Вільгельм Райх народився в єврейській, досить забезпеченій родині у селі Добринівцях Заставнівського району, а дитинство провів в Южинці Кіцманського району, де його батько був керуючим орендованим земельним господарством. Здавалось би, що дитинство в нього мало бути щасливим і безтурботним, однак ще в ранньому дитинстві в родині сталася трагедія, яка мала вплив на все подальше життя.


Батько, Леон Райх, був доволі владний, запальний і ревнивий чоловік, хоч і дуже працьовитий. Мама Вільгельма, дуже красива і вразлива Цецилія Ронігер, у всьому підчинялась чоловікові, хоч і страждала від його характеру.


Хлопчик був позбавлений спілкування з місцевими українськими та єврейським дітьми, поскільки батько, не дивлячись на єврейське походження, вважав себе приналежним до німецької культури, так він виховував двох своїх синів. В домашній обстановці дозволялось спілкуватися виключно німецькою мовою. Як і справжній єврейський син, Вільгельм був дуже прив’язаний до мами, яку боготворив. Тому молодшого брата сприймав як свого суперника за любов до матері. В родині був домашній вчитель, з яким Цецилія любила спілкуватися. Проте це також викликало в хлопчика ревнощі і він про їхні зустрічі та довгі бесіди розказав батькові. Після цього мама не витримала жорстокості з боку батька. Коли Вільгельмові було всього 14 років вона покінчила життя самогубством. Це стало страшним ударом для підліткової психіки хлопця, а потім вплинуло на все його подальше життя.Батько по-своєму дуже любив свою дружину і її смерть також дуже його вразила. Він отримав запалення легенів, яке перейшло в туберкульоз.А ця хвороба на той час не лікувалась і він помер через три роки . В 17 років Вільгельм Райх залишився круглою сиротою. Згодом на туберкульоз, який на той час називався «хворобою бідності» захворів і молодший брат. Він помер у віці 26 років.


Після смерті батька Вільгельм продовжив навчання і взяв управління господарством на себе. Проте Перша світова війна перешкодила і цій його справі. У 1915 році буковинський маєток родини Райха зруйнували російські солдати. Саме тоді він вирішив вступити на службу до австрійської армії і вже в чині офіцера брав участь у війні в Італії. По закінченні війни Вільгельм пішов навчатися на юриста, що дозволило би йому мати забезпечене житя. Проте провчився всього два семестри. На той час серед студентів була мода на марксизм та психоаналіз, тому не дивно, що Райх також захопився новомодними віяннями і намагався поєднати Фрейда і Маркса. В 1918 році він поступив в медичну школу Віденського університету. Вже наступного року став членом Віденського Психоаналітичного товариства і одразу приступив до практичного застосування своїх наукових досліджень. Під час навчання в університеті познайомився із своєю дружиною – майбутнім лікарем Анні Пінк, яка під впливом чоловіка стала психоаналітиком. Райх швидко став модним у віденських медичних колах і в 25 років став першим асистентом доктора Фрейда і одним з найталановитіших його послідовників. В 1922 році Вільгельм Райх заснував клініку у Відні. Пізніше займав посаду віце-директора цієї клініки. А через два роки Вільгельм Райх став директором першого в Австрії наукового інституту психоаналізу і вже сам викладав у ньому.
Проте у Фрейда часто виникали конфлікти із своїми учнями, особливо, якщо вони мали свою власну думку. Не уник цієї участі і Райх .


Треба відмітити, що Вільгелм направду був надзвичайно видатним психоаналітиком, який в своїх наукових передбаченнях набагато випереджав свій час. Так першою фундаментальною працею була «Фашизм і психологія мас», яку він написав ще задовго до того, як Гітлер прийшов до влади. Лікар Райх поставив діагноз усьому людству, і що найсумніше, що життя підтвердило цей невтішний діагноз. Це єдина праця, яка ще за життя вченого отримала цілковите визнання в науковому світі. Вільгельм Райх почав створювати клініки сексуальної гігієни для робочих, де всі могли безплатно отримувати консультацію у професіоналів. Проте його активна участь в політичній діяльності йому зашкодила, тому він переїхав з Відня в Берлін. Там Райх продовжив свою діяльність, організувавши гігієнічні центри по всій Німеччині. Проте недовго зміг займатися свєю улюбленою справою, так як до влади прийшов Гітлер. Його книги і діяльність були заборонені і він перебрався в Данію. Перша дружина не розділяла з Райхом його професійні і політичні погляди, тому він її залишив в Берліні. А сам оженився на балерині Эльзі Лінденберг, яка була членом його ячейки і цілковито поділяла його погляди. Згодом Вільгельм переїхав в Норвегію, де 5 років продовжував проводити свої біологічні та психологічні дослідження. Проте такі захоплення біоенергетикою не прийняли в науковому світі. В цей гіркий момент від нього пішла друга дружина.


В 1939 році керівництво Нової школи соціальних досліджень в Нью-Йорку запрошують Райха в Америку разом з лабораторією. Тут його асистенткою була емігрантка німецького походження Ільза Оллендорф, яка згодом стала його третьою дружиною і народила сина.


Поскільки Вільгельм був блискучим психоаналітиком, то ведучи практику з хворими пацієнтами, прийшов до висновку, що Всесвіт– це океан життєвої енергії, а енергією можна управляти. І назвав свою енергію оргоном і заснував Інститут оргону. На ці наукові дослідження він поклав всі свої кошти і зусилля. По-перше, Райх вирішив, що її можна концентрувати і зберігати, а потім використати там, де це потрібно. Для цього він виготовив спеціальні коробки із покриттям кількох шарів металу і деревини. Адже вважав, що метал зберігає, а деревина захоплює енергію із зовнішнього середовища. В коробках, направду, температура підвищувалась і такий винахід відразу став популярним у народі, проте науковець знову попав в немилість до науковців за свою алхімію. Окрім того, Вільгельм продавав свій винахід. З допомогою регуляції життєвої енергії Райх наважився втрутитись в Божі справи і керувати погодою. Для цього створив прилад, який розганяв хмари. Американські фермери навіть запрошували його до себе з цим приладом, коли довго не було дощу. Він завжди їхав на ці завдання із своїм маленьким сином, який пізніше напише про це в своїх спогадах у «Книзі мрій».
В своїх дослідженнях Вільгельм намагався зрозуміти, що заважає окремій людині і людству на загал бути щасливим. Це стало питаням всього його подальшого життя. Проте світ не був готовий до його висновків, оскільки він втручався в дуже складні сфери людського життя.


Американська асоціація медичних працвників, які були прихильниками сучасної фармацевтики, подала на нього в суд за незаконну торгівлю, відсутність патентів, невиплату податків та порушення інших законів, за якими живе Америка. Так він потрапив до в’язниці до федеральної тюрми в місті Льюісбург( Пенсільванія, США), в якій 3 листопада 1957 відійшов у вічність від сердечного приступу. Проте американські медики домоглися ще й того, що спалили в крематорії п’ять тонн паперів Райха з результатами його дослідів. Він поплатився своїм життям за те, що хотів щастя для всіх людей, а вони виявилися не готовими до цього. 

Нині в Америці можна придбати ці коробки Райха і навіть багатошарові ковдри його імені.
 
 
Квітень


1 квітня – 165 років від дня народження громадського і політичного діяча буковинського відродження,

депутата Буковинського сейму, фінансиста

Івана Тимінського (1852 - 1902)



 Іван Тимінський народився в селі П’ядиківці Кіцманського району. Він належав до когорти перших національно – свідомих, громадсько-політичних діячів на Буковині. Свою діяльність розпочав із студентського товариства «Согласіє», яке було засноване з відкриттям університету в Чернівцях. Іван Тимінський був одним із активних його учасників з перших років існування. А вже у 1881 році він разом з однодумцями створив товариство «Руська Рада», яка мала на меті просвітництво народу і залучення українців до активного суспільно-політичного життя. Для цього учасники товариства вносили пропозиції щодо видання книжок та календарів доступною мовою, а Іван Тимінський немало часу витратив на відкриття читалень в селах Буковини. Про це пише в своїй монографії дослідник національного руху на Буковині професор Александр Добржанський: «Молода генерація в «Руській бесіді» вже з початком 80-х років була критично настроєна щодо діяльності старших колег і намагалася вирішувати практичні проблеми, виходячи з власних переконань. До нового покоління у товаристві належали, як уже зазначалося, О.Попович, Є.Пігуляк, Ю.Пігуляк, І.Тимінський, С.Смаль-Стоцький. Це були молоді люди, яким у 80-х роках ХІХ виповнилося по тридцять років. Їхній шлях до суспільної діяльності був приблизно однаковим. Усі вони пройшли через членство в молодіжних організаціях, починали як прихильники старорусинства. Під впливом суспільних процесів на Буковині, передових ідей, які проникали з Галичини та Наддніпрянської України, власного аналізу громадських справ, нова генерація дійшла висновку про безперспективність старорусинства і перейшла на позиції народовства».

Також підтвердженням діяльності цих людей, зокрема Івана Тимінського є оцінка Євгена Дмитріва в «Ілюстрованій історії просвітного Товариства «Руска бесіда» (1869 – 1909): «Перед 25 літами почали промовами підносити вагу просвіти І. Тимінський, О.Попович, Є.Пігуляк і Стоцький. Фінансовий урядник Іван Тимінський перенявся скоро народною ідеєю, якою був так одушевлений, що ширив єї при кожній нагоді. Він не залишав ніяких зборів Рускої Бесіди, щоби на них не загріти слухачів переконуючим словом до просвіти і організації».

Цікаво, що сам Тимінський ще молодим юнаком, з 1878 року входив до першого українського просвітницького Товариства на Буковині «Руська бесіда». А 1 вересня 1884 року були скликані загальні збори, де народовці вибрали свій виділ, до якого ввійшов і Іван Тимінський. Учасники взяли під свій контроль товариство «Народний дім», статут якого був затверджений у 1884 р. 

В 1885 році почала видаватися українська газета «Буковина». І хоч редактором запросили Ю. Федьковича з огляду на його авторитет, фактично її редагували І. Тимінський разом з О. Поповичем та Ст. Смаль-Стоцьким. Газета відігравала важливу роль загальноукраїнського масштабу і була послідовною у відстоюванні прав народовців. Вона стала визначним явищем суспільно-політичного і культурного життя українців Буковини і поза нею, про що не раз відзначали всі освічені люди, а особливо Іван Франко. Це дало дуже значні результати для українства – обрання до Буковинського сейму трьох своїх депутатів від товариства «Руська бесіда» в 1890 році. Вперше в Буковинському сеймі з’явилися українські депутати-народовці, які мали добру освіту, державницьке мислення і належно відстоювали інтереси українського населення Буковини. Як пише професор Олександр Добржанський: «Поява українського депутата від Буковини в австрійському парламенті давала можливість об’єднати свої зусилля з галичанами на загальнодержавному рівні. Тепер добре підготовлені українські депутати не залишали поза своєю увагою політичні рішення, які були не на користь українству…».

Саме Іван Тимінський до п’ятнадцятиліття заснування «Руської бесіди» у львівській газеті «Діло» написав велику статтю, в якій дав глибокий аналіз діяльності товариства. Він піддав гострій критиці керівництво «Руської бесіди» за спад активності і зменшення кількості членів, за відсутність друкованої продукції. У статті писав: « «Беседа» не виповняє своєї задачі в вигляді товаришком. Она не причиняєся нічим до оживлення життя межи русинами, хоть-би лиш черновецкими; она не уміє з’єднати і сполучити інтелігенцію руску…» 

Іван Тимінський з молодих років був добрим державником, а до того ще й фінансистом. Вже на початок 90-х років написав програму буковинських народовців, яка була виголошена в 1891 році на головних зборах «Руської Ради». В ній були добре розроблені конкретні економічні вимоги, аби підняти рівень життя бідніших верств населення. Програма вимагала зменшення непрямих податків і запровадження прогресивного податку на прибутки, підвищення економічної освіти шляхом організації господарських шкіл при народних школах, піднесення і розвиток ремесел через заснування ремісничих шкіл, підтримку домашніх ремесел, запровадження державного страхування на випадок стихійних лих, переведення всіх залізниць у державну власність і зниження тарифів на перевезення, скасування акцизів на товари повсякденного попиту і т.д. Це була конструктивна і дуже серйозна програма, яку можна було реально втілити в короткий час. І навіть коли І. Тимінський, через непорозуміння, перейшов пізніше до консервативних русинів, народовці продовжували втілювати його програму в життя. Важливо, що вона була дуже подібна до тієї, яку затвердило галицьке політичне товариство «Народна Рада». Це свідчило, що народовці Буковини і Галичини були близькі у своїх ідейних прагненнях. Проте організаційно вони ніколи не об’єднувались, так як між ними існувало чимало відмінностей в тактиці дій і втілення їх на практиці, ставленні до сусідніх етнічних груп та інші суттєві на той час розбіжності. І потрібно врахувати, що австрійське законодавство також не сприяло спільним діям. 

Іван Тимінський був діяльним чоловіком і вмів переконувати інших та залучати їх до активної громадської праці, аби намарне не пропадали таланти. Йому навіть вдалося позитивно впливати на самого Юрія Федьковича і повернути письменника до діяльного життя, що було майже неможливим з огляду на безкомпромісний і непоступливий характер письменника. Ось як про це пише Євген Дмитрів в «Ілюстрованій історії просвітного Товариства «Руска бесіда» (1869 – 1909): «Виділовий Бесіди Іван Тимінський заходив до Федьковича, що мешкав тоді при улиці Полевій, і єму удало ся наклонити поета, щоб зірвав з апатитею до житя, а взяв ся на ново до письменства, для якого давнійше так славно трудив ся. Намір Тимінського здійснив ся, кобзар віджив, переселив ся р. 1884 до мешканя Бесіди [нині музей Федьковича на Соборній площі] і став пильно працювати на полі літератури».

Депутатська (посольська) діяльність і публікації І.Тимінського не раз висвітлювалась на сторінках авторитетного на той час часопису «Діло». Так Число 60 за 2 грудня 1886 року повідомляло: «П. Івана Тимінського, конциписта дирекція скарбу в Чернівцях…(про обрання почесним членом товариства «Союз» за патріотичну діяльність на Буковині). Тут же, але пізніше: «Ще одна виборча кампанія, а саме вибори до Буковинського крайового сейму, відбулася на початку липня 1890 р. Для її проведення українці створили дві структури – головний руський виборчий комітет і виборчий комітет чернівецьких руських міщан. Підсумком їх діяльності стало обрання українських представників у 3 з 12 виборчих округів з групи сільських громад, а саме Івана Тимінського, Єротея Пігуляка і Василя Воляна. Під час нових виборів до Буковинського сейму 4 квітня 1892 року чернівецьке політичне товариство «Руська рада» висунуло своїх кандидатів у шести округах. Перемогу святкували у чотирьох з них. Своє обрання підтвердили три представники буковинських українців з попередніх виборів. А товариство їм склав Стефан Смаль-Стоцький. Усі новообрані посли представляли народовецький напрям української політики». Від 15 вересня 1890 року: «П.Івана Тимінського, комісара буковинської дирекції скарбу і посла соймового…(про призначення перекладачем російської і української мов при крайовому уряді у Чернівцях); 17 серпня 1891 року Іван Тимінський … комісар кураєвої дирекції скарбу, іменований старшим комісаром тої ж дирекції».

У другій половині 80-х років Іван Тимінський вважався також головним експертом народовців у церковних питаннях, регулярно друкував у «Буковині» статті про гострі, а заодно і дуже делікатні проблеми серед буковинського православ᾽я. В 1891 році проводилися вибори до Синоду православної церкви Буковини. На них було обрано всього двох українців, а саме посла І.Тимінського від народовців. Наступного року його обрали повторно. Правда, пізніше ряди українських народовців розкололись, як то часто трапляється і до цих пір, і Тимінський разом з Воляном пропагували вигаданий ними «Буковинський православний народ». Зрозумівши її безперспективність, Тимінський покинув виділ товариства в 1896 році. І хоч то були суто крайові суперечки між москвофілами та консервативною автохтонною течією, яку очолив Іван Тимінський, проте для українців Буковини то був крок для послаблення їх ролі у відстоюванні своїх прав. 

Як для доброго політика саме на Буковині, Іван Тимінський мав ще одну чесноту – вмів домовлятися з лідерами різних партій та народностей. Він був прихильником українсько-польського союзу і підтримував приязні стосунки з провідним письменником і журналістом, редактором «Ґазети польської» Клименсом Колаковським. Як підтверджують дослідники, саме вони вдвох склали план усунення з «Руської Бесіди» москвофілів і утворили українську газету «Буковина», так як польський часопис не міг доносити потрібної інформації до українців.

Не оминала громадської роботи і його дружина – Євгенія, яка була секретаркою «Товариства Православних Русинок».
Достойне місце в житті Буковини і вплив на Івана Тимінського мав його рідний брат Тарас Тимінський (чернече ім'я Тит), церковний і громадський діяч, священик, архимандрит, епіскоп-номінат і вікарій митрополії Буковини (1917–1918), член Наукового Товариства ім. Т.Шевченка з 1907 року, діяч товариства «Просвіта», тоборонець українських прав у Буковинській митрополії.

І хоч Іван Тимінський на той час не завжди до кінця міг зрозуміти хід політичної боротьби, проте мав незаперечний авторитет і коли в 1902 році відійшов у вічність, то консервативні русини одразу втратили своє лідерство. 

А ще від Івана Тимінського залишились листи до О. Кониського, які зберігаються у відділі рукописів Інституту української літерату-
ри ім. Т. Шевченка. Інформація, яка міститься в них та неординарні публіцистичні праці І.Тимінського не втратили своєї вартості до сьогодні, як інформаційні та аналітичні документи своєї доби.

Джерело фото: Ілюстративна Історія Руської бесіди в Чернівцях. – Чернівці:, 1909. – 125 с. 





16 квітня – 85 років від дня народження скрипаля, диригента, композитора

і педагога, фольклориста, культурно-громадського діяча, 

професора Ґеоргія Миколайовича Ґіни (творче ім'я — Юрій Ґіна, 1932)
 
 


Народився в селі Ленківці, яке нині у складі міста Чернівці.
Талант до музики у майбутнього скрипаля проявився з дитинства і вже з 15 років Ґеоргій Ґіна почав свою працю музикантом-скрипалем та акордеоністом у відомому свого часу ресторані «Чернівчанка» на вулиці Ольги Кобилянської.

Вже пізніше отримав професійну освіту. Спочатку навчався в Чернівецькому музичному училищі, згодом у Київській державній консерваторії ім. П. Чайковського, яку закінчив в 1956 році. Одразу по закінченні Ґеоргій Ґіна почав працювати викладачем по класу скрипки і очолив Чернівецьку дитячу музичну школу № 1. За майже півстолітню працю педагогом з його скрипкової школи вийшло більше сотні скрипалів, які стали артистами симфонічних оркестрів, педагогами музичних навчальних закладів, лауреатами міжнародних і Республіканських конкурсів.

Одночасно Ґеоргій Ґіна викладав скрипку в Чернівецькому музичному училищі та був художнім керівником і диригентом камерного оркестру Чернівецької обласної філармонії, який він створив при Чернівецькій обласній філармонії.

В останні роки свого життя ця талановита людина працює на на кафедрі музики Чернівецького Національного університету ім. Ю. Федьковича, де отримав звання професора.

Ґеоргій Ґіна написав багато наукових та навчально-методичних праць, які дотепер користуються авторитетом у викладачів скрипки.
Він залишив багату спадщину і як композитор. Написав близько ста музичних творів, серед яких: інструментальні твори, пісні, п'єси для дуетів, ансамблів, троїстих музик, цимбал, обробки і переклади для ансамблю скрипалів, камерного оркестру, хору і солістів.

Основні його музичні твори: «Прогулянка», «Скерцо». «Гумореска», «Святкові танці», «Вітер надії», «Мандрівний музика» (присвячений пам'яті В.Івасюка), «Хоровод», «Святкові танці», «Гора і Садагурська полька». Ґеоргій Ґіна здійснив такі відомі обробки і переклади для ансамблю скрипалів: «Арія», «Експромт» Шуберта; «Мазурка» Бакланова; «Старовинний романс» Свиридова; українська народна пісня «Ой ти дівчино, з горіха зерня»; «Заграй ми, цигане старий» С.Воробкевича; «Балада» Ч. Порумбеску); рапсодія «Рідне наше — найдорожче». Його твори друкувалися у збірниках, виходили в записах на платівках. В 1990 році фірма «Мелодія» випустила грамплатівку «Буковинський сувенір», де були представлені твори Ю. Ґіни у виконанні камерного оркестру.

Його педагогічна, творча і громадська діяльність неодноразово відзначалися почесним відзнаками. За значний внесок в розвиток класичної української музичної спадщини Ґіна став одним з перших лауреатів обласної літературно-мистецької премії імені С.Воробкевича. В 1980 році отримав мистецьке звання – Заслужений артист УРСР, а в 2002 році йому присвоено почесне звання – Народний артист України. Ім'я Георгія Ґіни в 2000 році занесено на «Алею зірок» в Чернівцях.

Джерело фото: Вікіпедія



19 квітня – 170 років від дня народження австрійського архітектора 

мюнхенської школи кінця XIX - початку XX століть 

Фердинанда Фельнера (нім. Ferdinand Fellner, 1847-1916)


Народився у престольному місті Відні в сім’ї архітектора Фердінанда Фельнера-старшого (нім. Ferdinand Fellner des Älteren), за планами якого вже було збудовано декілька театрів. Фердинанд Фельнер-молодший успішно продовжив професію свого батька. Він вивчав архітектуру у вищій технічній школі у Штудгарті, Берліні та Відні. Ще під час навчання почав працювати в архітектурному бюро. Саме тут він розробляв свої перші проекти. Але раптова хвороба батька порушила всі мрії Фельнера. Будучи молодим юнаком він взяв цілковиту відповідальність за всі домашні спави. Сам завершував роботи над будівництвом театру у Брно в Чехії, в 1870-1873-му збудував театр у Румунії у Темешварі, у 1871-1872 роках збудував міський театр у самій столиц – Відні. Смерть батька у 1871 році спустошила хлопця. У спадок Фердинанд Фельнер отримав архітектурну фірму свого батька. На той момент саме там працював молодий і дуже талановитий архітектор Герман Ґотліб Гельмер (нім. Hermann Gottlieb Helmer). 

Він народився у Гарбурзі (сьогодні це частина міста Гамбурга) в сім’ї ювеліра. Проте батькова справа не зацікавила Германа. Він з юних років захопився будівельною справою. Герман Гельмер закінчив політехнічну школу у Ганновері та студіював архітектуру в Мюнхенській академії витончених мистецтв. Зовсім молодим 19 юнаком, від 1868 року, працював у Відні в майстерні Ф. Фельнера (старшого) як архітектурний рисувальник. Саме тут, в 21 рік, в 1870 році, спроектував свій перший театр в місті Варашдін (Хорватія) і виграв конкурс. 
Отож два молодих, амбітних, з доброю професійною освітою архітектори заснували у Відні архітектурне бюро «Фельнер & Гельмер» (1872–1919), яке надзвичайно успішно працювало майже 50 років. У фірмі працювало понад 20 архітекторів і основним напрямками їхньої роботи була розробка проектів театрів, опери, банків, готелів та інших елітних і дороговартісних споруд.

Майже монопольне становище архітекторів в Австро-Угорській імперії було зумовлене тим, що бюро могло гарантувати високу якість при низьких витратах, швидкому виконанні, надійності, обчислюваності та професійності. Їхній стиль започаткував нову епоху в архітектурі ХХ століття, зробивши переворот у містобудуванні. Це був шлях від строгого італійського ренесансу через повторне відкриття бароко до модерну пізніх споруд. У цьому стилі ними були зведені не тільки театри, а також торговельні заклади, банки, палаци та готелі. У будівництві Фельнер і Гельмер використовували найновіші відомі на той час методи. Архітектори керували спорудженням об'єктів на місцях, часто виконували проекти архітектурних деталей і навіть крупних фрагментів. Через це атрибуція великої кількості будівель ускладнена.

Взаємне порозуміння і велика повага дали змогу обом архітекторам успішно працювати, будувати, крім театрів, замки, палаци, вілли, торгові та житлові будинки, готелі, виставкові зали, мавзолеї, навіть надмогильні пам’ятники. За проектами бюро у Центральній і Східній Європі споруджено понад 200 будівель. Проте найбільшу славу їхній співпраці принесли театри. Вони спроектували 48 надзвичайно вишуканих мистецьких споруд в стилі, який гармонійно поєднав в собі елементи італійського ренесансу, бароко та модерну, які до цих пір є окрасою своїх міст. Віденська архітектурна майстерня Фельнера і Гельмера створила на той час першу європейську типологічну архітектурну театральну науку. Їхні споруди славилися досконалістю, вишуканістю та красою. І що важливо, вони були порівняно недорогі, як для таких споруд. При будівництві архітектори користувалися так званою модульною системою. Брали за основу головний проект та пристосовували його до місцевих умов. Театри Фельнера і Гельмера не займали багато місця, а це було важливо, бо земля вже була в ціні і навколо неї тривала конкурентна боротьба. Ательє Фельнера і Гельмера будувало свої театри від Чорного моря і Балкан до півночі Німеччини, від Адріатики до Молдавії, від Угорської Низовини до Швейцарських Альп. Були розроблені навіть плани побудови великого театру у Нью-Йорку, проте через початок Першої світової війни архітекторам не вдалося втілити у життя цей задум. Споруди фірми Фельнера і Гельмера були завжди поза конкуренцією.

Фірма збудувала театри в 12 країнах Європи: Австрія, Швейцарія, Німеччина, Польша, Румунія, Чехія, Словакія, Болгарія, Хорватія, Молдова, Угорщина та Україна. Зокрема пишаються їхніми мистецькими закладами в таких єврпейських містах, як Гамбург, Відень, Грац, Клуж, Зальцбург, Фюрт, Одеса, Цюрих, Торн. Цей гідний ряд міст продовжує одна з архітектурних перлин Чернівців – Чернівецький театр. Архітектори залишили свої «візитівки» і у сусідньому Львові – Будинок вчених (т. зв. «Шляхецьке казино») та знаменитий готель «Жорж». 
Початок ХХ століття, час коли був споруджений чернівецький театр, відзначився бумом театрального будівництва в Європі. Кожне гонорове місто мало за честь мати власну театральну сцену.

Тому і Президент Буковини, з огляду на останні події, що відбувались в Європі, підписав наказ про негайне закриття дерев’яної споруди, що слугувала театром. (Цей старий деревяний театр знаходився на місці сучасної поліклініки № 1 по вулиці Шкільній у Чернівцях). А оскільки стара споруда вимагала щороку великих коштів, то чернівчани одразу зраділи почувши звістку про омріяний новий храм Мельпомени. 
Невдовзі було прийняте єдино правильне рішення – будувати нову фундаментальну красиву споруду. Спочатку навіть планувалось оголосити конкурс на кращий проект театру. Для цього спеціально був створений театральний комітет. Проте згодом чернівчани відмовились від своїх планів. Вони дійшли висновку, що така відома віденська фірма, як «Фельнер & Гельмер» не стане брати участь у конкурсі разом з недосвідченими фахівцями. Тому було вирішено одразу звернутись до відомого столичного архітектурного бюро. І це був цілковито правильний вибір. Невдовзі до Чернівців з Відня було запрошено будівельного радника, автора багатьох проектів театрів Фердинанда Фельнера. І вже 5 травня 1900 року до Чернівців прибув сам Фердінанд Фельнер, аби вибрати достойне місце для нової споруди і разом з комітетом погодити всі необхідні будівельні і фінансові питання. Фельнер радо погодився виконати це замовлення, оскільки місто справило на австрійця велике враження. Сам він говорив, що має відчуття, ніби знаходиться в чудовому місті зі старими австрійськими традиціями.

Згідно з угодою, в травні 1902 року проект вже був готовий. А 30 травня 1904 року до Чернівців прибув Герман Гельмер, який привіз погоджений остаточний варіант проекту, кошторисна вартість якого складала 600 000 крон (на той час просто фантастична сума). Будівельні роботи провадились теж фірмою «Фельнер & Гельмер».

1 серпня 1904 року урочисто заклали «перший камінь». Традиційно в посланні до нащадків закладеному у фундамент було сказано: «Нехай цей театр послужить справжнім храмом вишуканого мистецтва і культурним центром для всіх національностей та віросповідань, для всіх мешканців міста. І нехай нам допоможе в цьому Господь Бог». Опікувався процесом будівництва віце-бургомістр Й. Грегор, перший заступник легендарного Антона Кохановського. Представником віденської фірми став архітектор Йозеф Шрайбер, який не знаючи втоми з раннього ранку до пізнього вечора працював над створенням архітектурного шедевру. Керівництво і нагляд з боку маґістрату мав Людвіґ Вест, який став добрим колегою і другом віденських архітекторів. Цей вишуканий і розкішний палац був зведений в рекордно короткий термін – за один рік і два місяці.

3 жовтня 1905 р. об 11 годині ранку в споруді нового театру зібралися представники влади краю та міста, шановані гості, будівельники, представники міської громади. Під величну мелодію Людвіґа Бетховена «Освячення дому» було урочисто відкрито театр. «На славу, благо та процвітання міста, краю та держави», - відзначали в своїх вітальних промовах поважні гості. На пам’ятній плиті у вестибюлі театру були зазначені прізвища геніальних митців, які створили цю архітектурну перлину. Серед незвичайної розкоші всі відвідувачі почували себе щасливими, їм було цікаво і несподівано комфортно. Будівля театру з оригінальним фасадом символізувала поєднання стилів – неоренесансу, необароко та сецесії. Театр складався з трьох головних частин: вестибюлю, зали для глядачів зі світлим фойє та сцени з допоміжними приміщеннями. Вестибюль був з’єднаний біломармуровими сходами з другим та третім поверхами, що вели у світлі фойє першого ярусу та амфітеатру. Внутрішнє оздоблення було виконане переважно в стилі бароко: теплі тони, розкішне покриття сухозліткою і багате драпірування. Партер, ложі, амфітеатр – усе відповідало канонам європейського театру. Оригінальні прикраси, античні фігури, ліпний декор, прекрасна акустика зали, опалення й вентиляція, добре облаштована сцена – все це справляло незабутнє враження на глядачів.

Чернівецький театр – це триповерхова споруда у стилі Декор Модерну. Коли підніматися східцями на верхні поверхи, то міняється архітектурна стилістика. Спочатку бачимо модерн з елементами барокко, а далі – новий стиль з елементами функціоналізму.
Цікаво, що окремі східці ведуть на третій поверх таким чином, що публіка з лож другого поверху не зустрічається з публікою третього. 
Театр дуже функціональний. Унікальність чернівецького театру в тому, що він має порівняно невеликі розміри - в глибу 47 на 28 метрів. Проте тут є абсолютно все, що необхідно для театру: репетиційна зала на 60 квадратних метрів, кулуари, рекреації, зручні гардероби, евакуаційні виходи. При цьому унікальна акустика.
Портал театру прикрашає скульптура богині театру – Мельпомена. 
Головний вхід увінчаний композицією з горельєфом Аполлона в оточенні персонажів античної культури, яка відтворює сцени з трагедії древньогрецького драматурга Софокла "Цар Едіп". 

Над фасадними вікнами розміщено рельєфні зображення Вільяма Шекспіра та Ріхарда Вагнера в обрамленні муз. На бокових ризалітах і нішах встановлені бюсти видатних німецьких драматургів та композиторів. З правого боку розміщені Людвіг ван Бетховен, Франц Йозеф Гайдн, Йоганн Вольфганг фон Гете. З лівого боку – Вольфганг Амадей Моцарт, Йоганн Фрідріх Шиллер, Франц Петер Шуберт. В другій половині ХХ ст. до них прилучилися Тарас Шевченко та Олександр Пушкін. 

Розкішна глядацька зала складається з партеру, 35 лож бельетажу та амфітеатру. Театр може прийняти одночасно 813 шанувальників мистецтва.
Як писав Георґ Ґайнцен: «Чернівецький театр – це мрія з оксамиту і золота, проектована віденськими архітекторами Гельмером і Фельмером... Театр – то пам’ятник обізнаним із культурою чернівчанам, які понад усе боялися набути репутації провінції і палко прагнули ні в чому не поступатися шановному метрополю Відню».

Театр мав намір ставити на своїй сцені твори національних авторів щоби стати культурним центром всіх націй, які мешкали на Буковині. Початково театру присвоїли ім’я видатного німецького поета та драматурга Фрідріха Шіллера – найбільш популярного тоді серед чернівчан. А оскільки його вистави не сходили зі сцени, то 10 листопада 1907 р. перед театром було встановлено пам’ятник улюбленому драматургу.Варто зазначити, що пам’ятник разом з театром створював на площі єдине композиційне й духовне середовище. Автор пам’ятника Георг Лайзек (Georg Leisek, 1869-1936) на той час вже був автором багатьох скульптурних композицій в європейських столицях. 
Однак цей надзвичайно вишуканий пам’ятник з білого мармуру простояв тут недовго. З приходом румунської влади в 1922 році його було перенесено на подвір’я Німецького Народного Дому, а пізніше зовсім знищено під час історичних перипетій.
У Чернівцях наприкінці ХІХ століття знамените архітектурне бюро в центрі міста спорудило ще одну презентабельну будівлю – філію Австро-Угорського банку на розі вул. І. Франка, № 4 і Штерна, № 1(нині це один з корпусів ЧНУ).

У Фрідріха Фельнера і його дружини Катарини (нім.Katharina) було двоє дітей: Мелані (нім.Melanie) і Фердінанд (нім.Ferdinand (genannt "Ferry")Їх подальша доля невідома, а от творча і бізнесова співпраця двох талановитих співвласників Фердинанда Фельнера і Герман Гельмер завершилась з відходом обох архітекторів у вічність. 

Спочатку відійшов у віцчність Фрідріх Фельнер. Це сталося 22 березня 1916 року у Відні. Він спочиває на Грінцинзькому цвинтарі. За ним в 1919 році у Відні відійшов в кращі світи і його вірний та надійний по життю і бізнесу товариш Генріх Гельмер. Він похований на Центральному кладовищі столиці.

Після розпаду Австро-Угорщини кількість замовлень відомої фірми значно скоротилась. А після того як Германі Гельмер відійшов у вічність, бюро перестало існувати.

Проте незважаючи на численні війни та пожежі майже усі театри Фрідріха Фельнера та Германа Гельмера діють до сьогоднішнього дня, сприяючи культурному розвитку європейців. Неймовірно вишукані та надійні в конструкторському виконанні вони залишаються гордістю багатьох міст Європи.

Джерело фото: photo-lviv.in.ua/byuro-felner-helmer-avstro-uhorski-budivelni-mahnaty



21 квітня – 170 років від дня народження видатного хіміка, доктора філософії, 

ректора Чернівецького університету Ріхарда Пшібрама 

(Ріхард Прібрам; нім. Richard Pribram

(також Přibram, родина писала своє прізвище 

в Австрії в основному як Прібрам, а за її межами – Пшібрам (Przibram)


 
Народився Ріхард Пшібрам в столичному місті Празі в родині відомих лікарів. Вищу освіту молодим юнаком студіював в університетах Праги і Мюнхена. По закінчення навчання працював асистентом зоотехнічної лабораторії у Празі, де отримав ступінь доктора філософії. З 1870 року був співробітником хімічної лабораторії у Лейпцігу. Через деякий час Пшібрам повернувся до Праги, де дуже успішно як для молодого науковця почалася його наукова кар'єра — з посади асистента хімічного відділення фізіологічного факультету місцевого університету, а вже через два роки він став приват-доцентом.

В 1874 році його як здібного викладача запросили до Чернівецької вищої ремісничої школи на посаду професора загальної й аналітичної хімії та хімічних технологій. А вже наступного року в Чернівцях відкривають університет і Ріхарда Пшібрама одразу ж запрошують туди працювати. Спочатку на посаді позаштатного професора загальної й аналітичної хімії та завідувача кафедри неорганічної хімії. А вже з 1876 року його було обрано професором загальної та аналітичної хімії. З 1879 Ріхард Пшібрам працює як штатний професор, в 1883—1884 навчальних роках обирався деканом філософського факультету. До 1900 року завідував хімічною лабораторією, яка проіснувала аж до початку Першої світової війни, тобто до 1914 року. За ці роки високий фах хіміка отримали 773 студенти, 120 отримали ступінь магістра з фармакології, а 6 – доктора наук.
І впродовж всіх років, а ця талановита людина пропрацював в університеті майже 30 років, окрім пильної викладацької праці знаходив час і для наукової.

Разом із своїми колегами Пшібрам досліджув проблеми фармакології, вивчав аналізмінеральних джерел та сировинні поклади Буковини, будову речовин тощо. Також вивчалися і проблеми органічної хімії, які стосувалися вивчення температур кипіння і в’язкості рідин, питомого обертання площини поляризованого світла оптично активними речовинами. Разом із Алоїсом Ганделом він досліджував в'язкість різних органічних сполук, чим внесли неоціненний вклад у використання природних багатств краю. Ці дослідження не втратили актуальності до сьогоднішнього дня. Також впродовж багатьох років Ріхард Пшібрам був членом державної екзаменаційної комісії при складанні іспитів з хімічних дисциплін. 

В 1891—1892 навчальному році його обрали ректором Чернівецького університету. А в 1905 році – призначений на посаду таємного радника.
За ці роки науковець видав свої відомі праці: «Керівництво з випробувань та аналізу лікарських засобів для фармацевтів, хіміків, лікарів та медичних працівників» (в співавторстві, 1893), «Новий метод дослідження молока»; «Про специфічні властивості рідини та їх відношення до хімічного складу»; «Про кількісні показники фосфорної кислоти», «Докладний посібник з хімії» та інші вартісні видання.

Після виходу на пенсію в 1906 році як лектор він переїхав до столичного Відня. Його син, Бруно Оскар Прібрам, успадкував професію родини і був відомим хірургом.

Відійшов у вічність Ріхард Пшібрам 7 січня 1928 року в Берліні і похований на військовому кладовищі (de:Friedhof Heerstraße).

Джерело фото: upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/0/07/Richard-Pribram.jpg

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. Імена славних сучасників. - Київ: Новий Друк, 2004. - 300 с.



25 квітня – 130 років від дня народження піаністки, скрипачки 

Лянг-Пігуляк Наталі Юстинівни (1887 – 2017)

  
Народилася Наталя Лянг-Пігуляк в Чернівцях в багатодітній родині відомого на Буковині та поза її межами маляра та громадського діяча Юстина Пігуляка, який походив з Мамаївців, поблизу Чернівців та мами Юліянни, яка походила зі Скалата. 
Батьки дали дівчинці добру освіту. Початкову освіту Наталя отримала в Державній реальній школі ( нині Чернівецька ЗОШ № 2), де батько працював учителем малювання. Пізніше закінчила ще і ліцей для дівчат. В неї ще в дитячому віці проявився талант до музики, тому батько, який сам співав в хорі місцевого українського музичного товариства, віддав дочку вже з 6 років до музичної школи. Вона була старанною і талановитою ученицею і вже в десятирічному віці дала свій перший фортепіанний концерт. Одночасно навчалася ще і гри на срипці.

Згодом батьки підтримали її бажання отримати вищу музичну освіту. В 1909 році Наталя Лянг-Пігуляк поїхала на студії до Відня і там продовжила навчання в Музичній Академії по класу фортепіано у професора Ернста Людвіґа, який був учнем самого Ференца Ліста. Окрім обов’язкових, вона намагалася опанувати й інші музичні курси. Тому за цей час вивчала ще мистецтво хорового співу, науку інструментів та історію музики, солоспівів, науку гармонії, оркестрові вправи. В 1912 році успішно склала в Академії державний іспит з гри на фортепіано, так як за правилами того часу студій гри двох головних предметів рівночасно в Академії не дозволяли. Проте Наталія Пігуляк продовжувала науку гри на скрипці приватно у професорів Ю. Екгарда й О. Шевчіка. І вже через два роки, у 1914 році, склала другий державний іспит із гри на скрипці і в тому ж році, після закінчення Академії, вернулась до Чернівців. Як піаністка і скрипалька, Наталя Лянг-Пігуляк в 1922 році здійснила концертне турне по Польщі. Проживаючи в Чернівцях, вона часто давала як власні концерти, так і спільно з іншими музикантами. Після одного з таких виступів музичний критик зарахував її до найкращих піаністів Буковини. Та найбільших заслуг осягнула Наталія Пігуляк у своїй педагогічній праці. На початку 20 - тих pоків вона перебрала провід музичної школи „Буковинський Кобзар" при Товариствіві ,,Боян“ у Чернівцях на себе. На той момент школа була в цілковитому занепаді. Але під вмілою рукою Наталії Пігуляк швидко завоювала авторитет серед учнів. До неї стали посилати дітей румуни, поляки і євреї, хоч на той час в Чернівцях були й інші приватні школи і навіть консерваторія. Свідченням високого рівня підготовки може цілком послужити той факт, що навіть такий багатий землевласник і румунський президент Буковини Янку Флондор віддав свого сина в науку приватно до пані Пігуляк.

Музичні зацікавлення пані Наталії були всебічні. Коли учитель її школи Стовбенко зробив спробу відродити кобзу, як музичного інструменту, вона одразу його в тому підтримала. Їм вдалося таки ввести вивчення кобзи в школі, хоч і довелось подолати чималі перепони. За пару років створила моделі кобзи-прім, кобзи-альта, кобзи-баса. Залишалось ще ввести кобзу-тенор, але друга світова війна завадила цьому. А створені моделі кобз грали такими тонами, що їх не можна було прирівняти до ніяких інших музичних інструментів, їх звуки були наче людський спів. 
Завдяки добрій організації та високому рівні викладу сюди приїжджали вчитися музики учні з Бухаресту, Коломиї, Львова й інших міст. За час своєї майже 30-літньої педагогічної діяльности в нашому місті Наталія Пігуляк випустила біля 2 000 учнів. Поміж ними було багато відомих музикантів та педагогів як от: Галя Тимінська-Василашко; Тит Тарнавський, який в 1943 році став директором музичної консерваторії в Зальцбурзі; Гедвіґ Галицька-Бухир, стала професором бухарестської консерваторії; відомий піаніст Олександр Омельський – перше кохання письменниці Ірини Вільде, про яке вона описала в своїх творах, як і про його навчання музики і багато інших.

Мала пані Наталя і композиторський талант. Вона написала «Гуцульську рапсодію», яку виконувала на святочних імпрезах в самому Відні; пісні на слова Тараса Шевченка «Літа молодії", „Минають дні, минають ночі..." і фантантичний парафраз „Думи мої"; „Я чую мов крізь сон ..." на слова Дмитра Загула; „Один день з козацького життя", симфонічна поема для фортепіано „Старий цвинтар у Ґмінді", музичний нарис для фортепіано, пісня-романс на її власні слова „Потис мороз весною" ; „Святочна увертюра і пам’ять великих" для фортепіано; пісня на слова Манастирського „Ой, Дністре, мій Дністре". Надзвичайно цікавим і вартісним твором є фортепіанний твір „Гимн", створений на вшанування пам’яті громадської і політичної діячки Ольги Басараб, з якою композиторка познайомилась і подружилась з нею в молодості у Відні. Всі ці композиції і до сьогодні залишились тільки в рукописах, вони ніколи не були надруковані. Тому давно заслуговують, аби вони стали доступними для виконавців та ширшого кола музичних шанувальників буковинського мистецтва.

А ще пані Наталя від батька отримала талант до малювання і залишила зразки малярської праці. З всіх цих її обдарувань можемо однозначно сказати, що Наталя Пігуляк була однією з найосвіченіших жінок свого часу. Тому так заприязнилася із своєю старшою подругою Ольгою Кобилянською, адже вони мешкали в будинку поруч, їхні пороги розділяли якісь десятки метрів, на Новому світі майже 15 років. Ольга Кобилянська завжди була бажаною гостею садибі Пігуляків. Вона дружила з доньками художника, добрими співачками і піаністками. Особливо вона заприязнилася з Наталкою і їм завжди було про що поговорити. Адже піаністка Наталія Пігуляк була не тільки вродливою дівчиною, а ще й дуже освіченою інтелектуалкою. Тому Кобилянська дуже любила її слухати, як та розказувала про культурне життя Відня. А вже спілкування з письменницею відкрило для Наталки світ європейської літератури. І хоч сама вона не пробувала свої сили в красному письмі, проте прислужилася приятельці, яка списала з неї головну героїню Аглаю в творі «За ситуаціями». Про це стверджували сучасники письменниці, та й власне сама панна Ольга це не спростовувала. Ось як пише в своїх спогадах про Кобилянську Степанія Садовська: « …Аглая-Феліцітас. Це була талановита чорноволоса дівчина, з рівними чорними бровами, очима подовгуватими, що, як говорили про них, «забирали одну часть лиця до себе» – і устами рухливими. Барва лиця – слонової кості. Укінчивши учительську семінарію, грала попри то вже і класичних музиків, а за скрипкою тужила, мов циган. Поміж тим всім малювала, не вивчися ні в кого, пізніми ночами гарні картини…Її мрією було дістатися де-небудь в консерваторію, студіювати музику і в теорії, і бути колись викінченою Піаністкою». В образі батька головної героїні твору — піаністки Аглаї — ми впізнаємо художника Юстина Пігуляка. Не оминула увагою Кобилянська і інших членів цієї сім’ї та дуже тонко передала атмосферу їхньої родини. Про це пізніше залишив спогад видатний філолог, багатолітній приятель Ольги Кобилянської і редактор її творів Василь Сімович: «Родина Юстинів Пігуляків, сусідів Кобилянської, змальована в повісті «За ситуаціями», а головна героїня твору добре відома кожному українцеві».

Після війни пані Наталія Лянґ-Пігуляк проживала з родиною у Відні і була професором в консерваторії. Брала активну участь в житті української громади. Газета Союзу українок в діаспорі «Наше життя» за 1957 рік, яка виходила в Америці, повідомляє, що «Український Жіночий Союз» в Австрії повернувся до активної роботи і головою обрано професора Наталію Лянґ- Пігуляк. Вона з радістю долучалася до всіх імпрез української громади, а її виступи завжди були їх окрасою. Цей же часопис вже в 1963 році також подає розлогий матеріал Теодора Даниліва в статті « Жінка-композитор» про професора, піяністку Наталію Лянґ-Пігуляк.

Джерело фото: Вознюк Володимир. Буковинські адреси Ольги Кобилянської. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2006. – 276 с.
 
ТРАВЕНЬ

5 травня – 110 років від дня народження письменниці, громадського та державного діяча Ірини Вільде
(Дарини Дмитрівни Макогон, Полотнюк, Дроб’язко, 1907-1982).


Народилася Ірина Вільде в Чернівцях в сім’ї народного вчителя і українського письменника Дмитра Макогона, який прибув на Буковину з Галичини. Саме батько став її першим учителем української літератури, яка стала справою всього її життя. Мама – Адольфіна Янушевська була чернівчанкою і її рід мав німецьке коріння. Мабуть, що і свій псевдонім вона взяла під впливом німецької мови (Вільде – по-німецьки „дика”, „бурхлива”).


Тут вона навчалась в ІІ цісарсько-королівській гімназії, що зараз загальноосвітня школа № 23. На той час це був єдиний навчальний заклад, в якому частина предметів читалася українською мовою.


В 1918 році Буковину зайняли війська королівської Румунії. А в 1922 році родина Ірини Вільде, рятуючись від переслідування, переїжджає до Станіслава (нині Івано-Франківськ). Дівчинка продовжує свою науку у приватній класичній гімназії, по закінченні якої вступає до Львівського університету. Провчилася Ірина Вільде в університеті чотири роки, студіюючи славістику і германістику на філологічному факультеті. Скрутне матеріальне становище родини змушувало заробляти на хліб, і дівчина давала приватні уроки дітям поміщиків. Проте їй все одно довелося залишити університет, але на той час вона вже була відома як молодий прозаїк. Згодом Ірина Вільде переїхала до Коломиї, де редагувала часопис „Жіноча доля”. Її публікації, есеї в тогочасних виданнях і до сьогодні не втратили своєї цінності. Дослідники творчості письменниці стверджують, що перший її друкований твір (оповідання „Марічка”) з’явився 1926 року у перемишльській газеті ”Український голос”, коли Дарії Дмитрівні було лише 19 років.

У 1930-ті роки Ірина Вільде належала до модерністського середовища галицької літератури. Її твори дають можливість збагнути, що модернізм, тобто зачарованість формою, химерність словообразу, витончене переживання деталей і мистецької символіки не обов’язково мусить відчужувати людину від національної традиції. Навпаки, і галицька письменниця, і ряд інших українських модерністів поєднали естетичні пошуки з сутністю духовно-національної проблематики. Так, у повісті „ Б’є восьма” Ірина Вільде, може, найглибше і найдраматичніше в нашій літературі показала міжнаціональне румунсько-українське протистояння в Буковині на побутово-повсякденному рівні. В 1939 році Ірина Вільде повернулася до Львова, де й провела все своє подальше життя. А до того часу вона опублікувала близько 50 творів малої прози – новел, оповідань, ескізів, есе, нарисів та 4 повісті.

Важливою подією стало – отримання найвищої тоді галицької, літературної премії імені Франка, усталену Товариством письменників і журналістів.

На той час припадають і щасливі події особистого життя. Ірина Вільде вийшла заміж за інженера-лісівника Євгена Полотнюка. Невдовзі в сім’ї з’явився маленький хлопчик, якого назвали Яремою (на честь головного героя Шевченкових "Гайдамаків"), адже протестні цінності були для молодих батьків таки важливими. На жаль, подальша доля виявилася неймовірно скупою, а життя обернулося трагедіями й великим терпінням. Із початком війни родина проживала у лісництві, в митрополичих маєтках Андрея Шептицького. Євген Полотнюк виконував ризиковані доручення Української Повстанської Армії. А в 1943 році його арештувало гестапо. Пізніше в числі заручників фашисти розстріляли в Станіславі чоловіка Ірини Вільде Євгена Полотнюка. Жінка залишилася одна, з двома синами на руках. Попереджена солдатами вермахту Ірина Вільде втікає, захопивши тільки дитячий одяг, друкарську машинку - чоловіків весільний дарунок - і рукопис роману "Сестри Річинські". Коли ж повернулася радянська влада, доводиться приховувати і причину розстрілу чоловіка, і власну приналежність до молодіжних українських організацій, і долю двох рідних братів, змушених емігрувати після поразки повстанського руху.
Пізніше життя давало Ірині Вільде свої також нелегкі завдання. Другий чоловік Ірини Вільде був полковником КДБ, а одного із синів було засуджено за український націоналізм.

Проте попри всі випробування, вона повністю віддавалася своїй улюбленій письменницькій праці. За більш як чотири десятиліття творчої діяльності нею зроблено немало справжніх відкриттів у царині людського серця і душі, в розкритті складного світу людських взаємин, у тім числі й інтимно-особистих та родинно-побутових, в аналізі й відтворенні мінливого і багатобарвного розмаїття переливів найрізноманітніших особистих почуттів. Її розповіді про пересічних людей, про їхні клопоти, проблеми, звичайне щоденне життя з його дрібницями та переживаннями виявилися значно близькими і зрозумілими читачам. У своїй творчості Ірина Вільде завжди залишалась вірною своїй психологічній манері зображення жіночих характерів, відкриваючи справжню індивідуальність, самоцінність людини.


Проте вершинним твором в зображенні й дослідженні людської душі, психології, любові, взаємин письменниця сягнула в найкращому із своїх творів – романі „Сестри Річинські”. В 1965 році за цей твір вона отримала саму престижну літературну премію – стала лауреатом Державної (тепер Національної) премії імені Тараса Шевченка.

Можна вважати, що твори Ірини Вільде – то чарівне віконце, через яке кожний зацікавлений зможе заглянути в історію, ментальність і звичаї Західної України міжвоєнної доби, а саму постать Ірини Вільде – символічною: ця письменниця передала у своїй прозі новий настрій українства, гордо зберегла західноукраїнський колорит у радянську добу, створила неповторну ліричність стилю.


Твори Ірини Вільде перекладалися багатьма мовами народів тодішнього СРСР, а також польською, чеською, німецькою, угорською, румунською, болгарською, італійською та ін. ЇЇ ж переклади постійно друкували у журналах „Дружба народов” та „Новый мир ”, а їх редактори, якщо виникали якісь питання, з поваги до Дарини Дмитрівни приїжджали до Львова. До останніх своїх днів Ірина Вільде була членом правління Спілки письменників СРСР. В 1947 році Ірину Вільде було обрано депутатом Верховної Ради Української РСР. В подальшому вона неодноразово була депутатом обласної і міської Рад, очолювала львівську письменницьку організацію, працювала спецкором газети „Правда Украины”. За свою літературно-громадську працю нагороджена орденами Трудового Червоного Прапора, „Знак пошани”, Дружби народів, Почесною Грамотою Президії Верховної Ради Української РСР. Особливо активно співробітничала Ірина Вільде з журналом „Жовтень”: керувала секцією прозаїків, обиралася до редакційної колегії. 1950 року письменниця – делегат Другої Всесоюзної конференції прихильників миру у Москві.

Цій дивовижній жінці, авторці одного з найкращих українських романів ХХ століття, випало жити в трагічні й не надто сприятливі для творчості часи. Але попри всі неминучі втрати вона змогла зреалізувати свій талант і зостатися вірною своїм найдорожчим ідеям і цінностям. За вагомий внесок в літературу і ті пробеми людяності, які Ірина Вільде паднімала в своїх творах, вона внесена ЮНЕСКО до числа знаменитих людей ХХ століття і другого тисячоліття.


Проте для нас найцікавішими є ті роки і творчість, які пов’язані з перебуванням Ірини Вільде в Чернівцях. Як вона сама писала: «В цьому місті я народилась, цьому місту навіки належить моє серце». Три найвідоміші романи, які склали славу Ірини Вільде, «Метелики на шпильках», «Б’є восьма», «Повнолітні діти» написані про Чернівці та складають спомини років навчання. Наприклад заняття професора Івана Василашка, який прищепив юній гімназистці знання і любов до української літератури. Перші книжки – повість „Метелики на шпильках” та збірка новел „Химерне серце” здобули першу літературну премію Товариства українських літераторів і журналістів імені І.Франка.


Працюючи у Львові, Ірина Вільде очолювала Спілку письменників України, мала багато громадських обов’язків, була досить пошанована, як на той час, владою, але кожної можливості приїжджала до Чернівців. 
Треба зауважити, що «Серце Буковини» залишилось у серці І. Вільде не тільки малою Батьківщиною, про що вона пише в етюді «Кілька днів на зеленій Буковині»: «... скільки разів я приїжджаю до Чернівців уже як «вигнанець» з рідного краю, не можу не хвилюватись на сам вид міста, яке зробило колись мою найпершу молодість такою багатою». І дальше: «Я буковинка, - неодноразово наголошувала письменниця, - навіть не тим, що уроджена там і вихована на тій землі, але тим якимсь віковим прив’язанням до того закутка нашого краю, тою тугою, що за дванадцять чи тринадцять літ не змарніла ані на волосок...». Найкращим путівником по Чернівцях Ірини Вільде є, безперечно, роман «Повнолітні діти», в якому видно детальне знання топографії чернівецького середмістя і передмість, шанобливе ставлення до рідного міста. Великою мірою це розповідь про власне дитинство у Веренчанці, про навчання у чернівецькій українській гімназії, про перше кохання. Цей роман – серйозний історичний документ про 20-і роки на Буковині, в якому чимало цікавих фактів.
Чернівці для Ірини Вільде – це насамперед Ольга Кобилянська, з якою кілька разів зустрічалась у Чернівцях і яка назавжди залишиться незмінним авторитетом як письменниця. Вже по смерті Кобилянської Ірина Вільде взяла участь у науковій конференції Чернівецького університету на пошанування до 100-річчя з дня народження Ольги Кобилянської.

Адже, бувало таке, що у Львові її шукають, не знають, де поділася, а вона просто сіла у поїзд і поїхала на Буковину. Вона дуже любила спілкуватися зі своїми чернівецькими друзями дитинства, шкільними товаришками – Ольгою Годованською, Марією Квасницькою. Вони разом училися і завжди мали про що говорити. Дуже близькою її приятелькою була чернівчанка Зіновія Пенюк. Ще одна чернівецька родина близько товаришувала з Іриною Вільде – сестри Віра та Романа Павлюк. 
Ірина Вільде у своїх творах нічого не вигадувала, а описувала те, що її оточувало. Тож в творах можна знайти дуже багато описів Чернівців. Вона описувала єдину на той час у Чернівцях українську книгарню, описувала ті враження, які отримала від перших відвідин греко-католицької церкви. Практично вся повість "Повнолітні діти" обертається довкола її гімназії, довкола закриття її румунськими окупантами. 
Вона мріяла закінчити своє життя в Чернівцях. Тому взяла на утримання стареньку пані Гоян, яка жила на вулиці Хотинських комсомольців. Та пані була на 20 років старшою за Ірину Вільде. Квартира цієї жінки мала залишитися Ірині Вільде, і туди вона планувала переселитися на старість. Але склалося так, що пані Гоян пережила Ірину Вільде на десять чи навіть більше років.

Її любов до Чернівців можна вважати дивовижною, бо вона завжди почувалася чужою в Чернівцях. Місто було, як зараз переважно російськомовним, так колись німецькомовним. До кожної дитини, яка розмовляла українською мовою, було таке ж ставлення, як іще недавно до тих, хто виділявся з російськомовного середовища. А Ірина Вільде була вихована в патріотичній родині, хоч мати її була німкенею, а тато – українцем. Вона була галичанкою, греко-католичкою, і тим не менше її любов до Чернівців перевершує все, що ми маємо на увазі під буковинським патріотизмом.

Відійшла у вічність Ірина Вільде 30 жовтня 1982 року Львові, де спочиває на Личаківському цвинтарі.


Фото І.Вільде з домашнього архіву.


10 травня – 120 років від дня народження художника театру,
режисера, сценографа, акробата та балетмейстера, актора, танцюриста, поета, письменника
Ґеорга Лаврентійовича Льовендаля (Löwendal George) (1897 – 1964)
 
 
 
Барон Ґеорг Льовендаль народився в Санкт-Петербурзі і походив із шляхетної датсько-норвезької родини. Життя його було доволі складним. Батько, барон Лауренцій ІІ Льовендаль, був офіцером російського військово-морського флоту.

В хлопчика вже із самого дитинства проявилася схильність до мистецтва. Як згадувала пізніше дочка художника Лідія Льовендаль Папає, що малювати батько почав швидше, ніж ходити. Саме тому по закінченні ліцею у Києві впродовж 1914-1917 років він навчався в Академії мистецтв Санкт-Петербурга. Одночасно з навчанням займався сценографією в Театрі опери Принца Ольденбургського. Вже у 18 років Льовендаль виготовляв декорації та костюми, а також був балетним танцюристом та актором на сцені санкт-петербурзького імператорського театру, де працював поряд з таким видатним танцюристом як Вацлав Ніжинській.

Проте більшовицька революція в Росії 1917 року внесла свої корективи в розмірене життя родини та захоплення мистецтвом Жоржа, як його називали в родині. Маму Любов Гаврішову депортували до Узбекистану. А він по смерті батька, який загинув, рятуючи родину царя Миколи ІІ, разом із своїм наставником, професором Олександром Олександровим, якого супроводжував, перебралися в Бесарабію. Спочатку Ґеоргій працював деякий час в дитячому ляльковому театрі міста Сороки, де проявилася його пристрасть до анімаційного театру. Саме тоді виготовив перші ляльки, а з нареченою Аріадною Амброзієвою писав пісні і влаштував театральні сценки для дітей. Згодом Льовендаль перебрався до Кишинева, тут працював в різних театральних трупах, зокрема чотири роки – в театрі Буфф. Одночасно виконав декоративні панно для будівлі Дворянського зібрання. А потім переїхав до Бухареста, де заклав початки сценічного мистецтва, будучи сценографом і режисером у невеликих літніх і водевільних театрах до 1926 року.

Наступні одинадцять років, з 1926 по 1937 роки Жорж Льовендаль провів в Чернівцях, куди його запросили на посаду художника-постановника Національного, а пізніше – і лялькового театрів. Цей період для нас найцікавіший, оскільки він залишив в нашому місті по собі дуже добру згадку. Саме в Чернівцях розгорнув виняткову культурну діяльність. Художник, поет, письменник, актор, танцюрист, артист балету, режисер, сценограф, акробат та балетмейстер Жорж Льовендаль був однією з найбільш чарівних та, як би тепер сказали, харизматичних особистостей міжвоєнних Чернівців.

Звичайно, що найбільший внесок він залишив в театральному мистецтві. Одразу по приїзді, в 1926 році створив першу мобільну сцену в Чернівецькому національному театрі. До відкриття театрального сезону в Чернівцях Георг Льовендаль подав проект, за яким була виготовлена завіса. Відтак до постановки «Злочин та покарання» за Ф.Достоєвским запропонував технічну інновацію – сцену, яка ковзала на рейках, а згодом побудував сцену, котра оберталася.

На цій сцені він поставив першу науково-фантастичну п'єсу "РУР" Карела Чапека, яка була покладена невдовзі після світової прем'єри у Празі. У цій виставі Льовендаль зобразив та змайстрував для сцени штучні супутники і навіть літаючі об'єкти, а чернівчани вперше почули слово "Робот". У театральному сезоні 1929-1930 рр. він встановив інший рекорд, неперевершений ще й досі, особисто створивши декори для 38 театральних вистав для всіх національних громад Чернівців.

На цих театральних підмостках він співпрацював з такими провідними режисерами того часу як Віктором Іон Попа, Аурелом Іон Майцаном, Джорджі Михайлом Замфіреску, котрі принесли театру славу одного з найкращих в Європі.
На ці роки припадає і відкриття в нашому місті лялькового театру. Ініціатором його створення став Теодор Настасі, який народився в місті Лінц і був учнем відомого австрійського режисера Макса Рейхарда. Він звернувся до Міністерства освіти в Бухаресті з клопотанням про відкриття лялькового театру в Чернівцях. Дозвіл було отримано і перший професійний ляльковий театр в Румунії відкрили. Щоправда, як відділ при «Teatrul National», себто при «Національному театрі» Румунії в Чернівцях. Презентація нового закладу відбулася 1 травня 1928 р. І звичайно, що Льовендаль прилучився до цієї події якнайактивніше – виготовив ляльки до вистави.

Він проявив себе як художник театру, що працював у дусі модернізму. Саме тут, за словами мистецтвознавців, викристалізувався його стиль художника-постановника театральних вистав. Одночасно, впродовж 1918 – 1945 років, він був сценографом в численних театрах Румунії та одним з яскравих представників авангардистського театру. В цей період здобув тріумфальний успіх в Тімішоарі за декорації до оперети Ф.Легара «Країна усмішок» (1934). За мистецькою оцінкою Маттіаса Ландхоффа Георг Льовендаль належить до великих реформаторів європейського театру першої половини ХХ століття.

А ще Жорж займався живописом, його улюбленими сюжетами були селяни і монастирі краю. Льовендаль є автором картин на історичну тематику, видів буковинських монастирів і церков та багатьох портретів. Зокрема, він створив портрети письменників Г.Галактіона, Р.Боуряну, Н.Коча, Л.Ребряну та багатьох інших. Його полотна прикрашають іконостаси в церквах Чернівців, Браїла та інших міст. Він розписав іконостас у Свято-Троїцькій церкві, яка на той час була щойно збудована в стилі неоромінеск на Клокучці і нині знаходиться за адресою вулиця Золочівська, 76. Також виконав художні роботи в Свято-Вознесенській церкві на вулиці Руській, 235.

Його цілком заслужено називали "художником Буковини", так як він дуже тонко відчував типологію буковинського селянина, які він вивчив у своїх подорожах по буковинських селах. Селяни Льовендаля занурені в інтимність власного мовчання, кожен його персонаж містить на обличчі дивні риси внутрішнього всесвіту.
Картини, які він створив, перебуваючи на Буковині, мистецтвознавці віднесли до золотого фонду образотворчого мистецтва свого часу. Насамперед, це такі полотна, як: «Автопортрет»; «Лорд» ( селянин Костянтин Віксич із с.Бояни, 1943); «Портрет дівчини»; «Селянин з Буковини»; «Цигани на базарі»; «Будинок Пумнула в Чернівцях»; «Монастир Воронець»; «Вірменська церква» та багато інших. 
На цілком окрему розвідку заслуговує картина «Буковинська мадонна» (портрет молодої буковинської селянки Аниці Максимець з села Остриця, неподалік Чернівців і була намальована у січні 1937-го року). Мистецтвознавці свого часу писали, що загадкову посмішку цієї молодої жінки можна зрівняти з вже відомою посмішкою Мони Лізи Леонардо да Вінчі. У 1942-му році ця картина, на жаль, згоріла в Кьольні. У 1937-му році через натовп зацікавлених цією картиною людей, що збиралися на бухарестському бульварі Каля Вікторієй перед вітриною музичного магазину "Орфей", де її було виставлено, Георг Льовендаль був запрошений до поліцейського відділку і йому погрожували штрафом, якщо він не забере її звідти.
Він є також автором фресок у великому залі Кишинівського міського клубу і національного театру (1921), декоративних панно для румунської виставки у Венеції (1943). 
Жорж був творцем широкого діапазону: виготовляв костюми і декорації для театру, рекламні афіші для кіно, вироби декоративного і прикладного мистецтва, мозаїки, вітражі, гобелени, художню кераміку, скульптуру. За такі многогранні і різнобічні таланти чернівецькі журналісти нарекли його «Буковинським Леонардо да Вінчі».

Тому його натура потребувала якомога ширшої діяльності. В 1931 році він став засновником в Чернівцях товариства художників Буковини «Друзі мистецтва», яке проводило в місті щорічні осінні виставки. В 1933 році в Національному палаці у Чернівцях відбулася і його персональна виставка, на якій було представлено 89 робіт. А вже в 1935 році провів першу свою персональну виставку в Бухаресті, на якій були представлені живопис, малюнки і акварелі. Його картину «Селянин у зламаному капелюсі» президент Міжнародного комітету історії мистецтва Лео ван Пуйвелде придбав для Музею сучасного мистецтва у Брюсселі. В 1936 році в Чернівцях пройшла ще одна персональна виставка в Музеї Кароля ІІ, на якій було представлено 141 робота. Хоча полотна Льовендаля експонувалися в Чернівцях на щорічних виставках до 1940 року вже і по його від їзді.

У 1936-му президент Міжнародного комітету історії мистецтва Лео ван Пуйвелде придбав його картину «Селянин з обірваним капелюхом» для музею сучасного мистецтва в Брюсселі. 
Твори художника зберігаються в музеях Сучави, Радівців, Гура-Гуморулуй, Лондона, Брюсселя, Берліна, Росії, Швейцарії.

Перебуваючи на Буковині, він захопився мистецтвом монастирів і навіть коли повернувся до столиці, то прикладав значні зусилля, а то і немалі власні кошти, для їх збереження. Був одним з ініціаторів Бухарестського музею Села. Аби зберегти монастир в Сучевіці, особисто найняв майстра для ремонту даху церкви. Він любив Буковинський край і місто Чернівці, був тут найщасливішим. Саме в Чернівцях народилася його єдина і улюблена дочка Ірина, тут пройшло її дитинство до десятирічного віку. Його запрошували до співпраці відомі театри, але він залишався в цій стороні. Художник відмовився навіть від престижної посади художнього радника та сценографа Нью-Йоркської метрополітенської опери, аби залишитись на Буковині.

В 1937 році художник перебрався із сім’єю в Бухарест. Участь у театральних проектах уже брав не так часто. Відновив співпрацю з режисером Якобом Штернбергом і виконував оформлювальні роботи для групи «Сіді Таль» і Театру-єврейської студії в Бухаресті, якими той керував. 
В 1938 році в Бухаресті він організував Вільну Академію Мистецтв. Тут же в 1943 році відбулася успішна виставка, на якій всі 80 картин були продані. В 1944-1945 співпрацював із Бухарестською національною оперою, відтак вніс дуже суттєвий вклад у створення першого професійного театру ляльок Румунії «Циндиріки». З нагоди 50-річного ювілею художника король Мігай І відзначив його нагородою за заслуги в культурі, яких Льовендаль мав чимало. Він був серед засновників Спілки художників Румунії та Художнього фонду в Бухаресті, брав участь у щорічних виставках художнього мистецтва в Бухаресті. В 1950-1957 працював професором в Інституті образотворчих мистецтв Ніколає Грігореску в Бухаресті.

В 1954 році померла його улюблена дружина, яка все життя підтримувала його творчі уподобання і захоплення. У підписах на картинах до своїх ініціалів додав першу букву імені покійної дружини. Щоліта на Буковині продовжував писати пейзажі та обличчя селян.
В наступні роки після цієї сумної події займався впорядкуванням і виданням літературної спадщини Аріадни Льовендаль. За цей час видав кілька своїх автобіографічних праць, опублікував у пресі низку художніх творів і статей. 
Барон Ґеорг Льовендаль відійшов у вічність 18 лютого 1964 року. Проте він ще встиг втішитися народженням внучки Аріадни, яку йому подарувала донька Ірина. Саме Аріадна створила Фонд культури «Льовендаль», щоб зберегти пам’ять про свого незвичайного і талановитого дідуся. Для цього придбала будівлю в центрі Бухареста, де Фонд і почав в 2010 році працювати.
Щоб підтримати сучасне мистецтво, фонд проводить конкурси для молодих сценографів. Тут відбуваються художні виставки, презентації різних видань, які сприяють збагаченню культурного життя Бухаресту.

На сьогоднішній день вся спадщина художника зберігається його онукою Аріадною Аврам – засновницею і головою Фонду Льовендаля у Бухаресті. Саме її стараннями аристократ, іронічно-усміхнений барон Льовендаль повертається у місто його молодості і активної творчої праці уже у своїх картинах. У Чернівецькому художньому музеї нещодавно було зорганізовано виставку його робіт, в експозиції було представлено близько 100 копій творів митця.

Георг Льовендаль був професором, порадником та другом таких видатних особистостей як маляр, драматург, режисер і актор Віктор Іон Попа, румунський театральний і громадський діяч, актор театру, кіно і телебачення, режисер, педагог, професор Інституту театру і кіно в Бухаресті, Почесний член Румунської академії Раду Беліган, Грігоре Васіліу Бірлік, Нінета Густі, Олег Дановській, Сіке Александреску.За честь його мали приймати у всіх мистецьких товариствах та столицях Європи. Проте він довгі роки був замовчуваний через своє шляхетне походження. Повернув це славне мистецьке ім’я працівник буковинської бібліотеки ''I. G. Sbiera'' в місті Сучава Еміль Сатко, який присвятив йому статтю у книзі ''Мистецтво Буковини" в 1984 році.

Фото Льовендаля
http://www.rri.ro/uk


15 травня – 160 років від дня народження громадського діяча,
президента нотаріальної палати, викладач права в Чернівецькому університеті,
засновника академічного товариства «Союз», члена Української національної ради в 1918 році,
експерта торгівельної місії Західно-Української Народної Республіки
Миколи Драгомирецького (1857-1922)


Народився Николай рицар де Говора Драгомирецький (з походження шляхтич гербу Сас де Говора) на Галичині, на Косівщині. В Чернівці приїхав в юному віці на науку до гімназії. Доля розпорядилася так, що в цьому місті Микола Драгомирецького провів майже все своє свідоме життя, ретельно працюючи на утвердження української державності. 
Вже з молодості мав схильність до активної громадської праці. Разом з друзями створив перше українське академічне товариство «Союз». По закінченні правничих студій в Чернівецькому університеті Микола Драгомирецький вступив до нотаріальної канцелярії в Снятині. Саме там взявся одразу за просвітництво. В Снятинському повіті Микола Драгомирецький заснував читальні «Просвіти» і прилучився до побудови «Народного Дому» в Снятині. Пізніше як нотаріальний субститут практикант переселився до Довгопілля і був там публічним нотарем.

У 1890-х роках повертається до Чернівців, куди його запросили викладати право на юридичному факультеті університету. Одночасно Микола Драгомирецький заснував нотаріальну канцелярію, яка знаходилась в самісінькому центрі міста на Ringlplatz, біля Ратуші. Нині це адреса Центральна площа, 10, в якому знаходиться Управління культури Чернівецької міської ради. А меморіальна таблиця свідчить, що в цьому будинку мешкав один з найдостойніших бургомістрів Чернівців Антон фон Кохановський. Безперечно, що вони не раз зустрічалися в цьому місті. 
Микола Драгомирецький був дуже добрим нотарем, за що його члени нотаріальної камери (контори) обрали своїм президентом. До того ж був на цій достойній посаді до кінця свого життя.
Найбільше праці, сил і часу як свідомий і небайдужий чоловік з державницьким мисленням Микола Драгомирецький поклав саме на громадсько-політичну працю, особливо в роки Першої світової війни (1914- 1916).
Микола Драгомирецький в тяжкі моменти історії завжди був поруч із своїм народом і робив дуже серйозні і конкретні справи Так, коли літом 1916 року на Буковину почався наступ російських військ, так званий Брусилівський прорив, то буковинці масово кидали своє майно і ставали біженцями. Біля 200 тисяч людей подалися в глибину Австро-Угорщини. Аби їм полегшити долю, з ініціативи посла, барона Миколи Василька та підтримки колишніх намісників Буковини було створено «Буковинський запомоговий комітет у Відні». Доктор Драгомирецький належав до головного відділу та був заступником голови, водночас вів канцелярію всього комітету. Комітет взяв опіку над всіма біженцями, аби полегшити їхню долю.
Надзвичайно складними і неоднозначними були також 1917-1922 роки, про які в «Зверненні Української Національної Ради» писалося: «Стара влада упала і настала необхідність скласти новий орґан виконання державних функцій».
Аби втримати владу в краї, потрібно було на місцях покласти свідомих і відповідальних людей. Так Микола Драгомирецький був призначений на посаду міського голови міста Вижниці. Про це повідомила газета «Буковина» від 6 серпня 1917, яка на той час виходила у Відні. «Зараз після відбитя перших буковинських областей удався шеф кураєвого буковинського правительства граф Ецдорф на Буковину. У Вижници розпочало вже тамошне староство урядованє. Дня 1 серпня виїхав до Вижниці також д-р Николай Драгомирецький, аби обняти там назад веденє чинностей міського голови. Занимане ним доси неплатне місце відпорпучника виділу праці в буковинськім Запомоговім Комітеті обняв посол Николай Спинул».
Внаслідок поразок Автро-Угорщини у Першій світовій війні і її розпаду в Чернівцях відбувалися важливі події – зустрічі, на яких мешканці міста, краю та представники українських політичних партій намагалися визначити свою подальшу долю. Цілковито занурився у вир тогочасних подій і доктор Микола Драгомирецький. Він увійшов до Українського крайового комітету, який був створений 24 жовтня 1918 року в Українському народному домі для реалізації ідеї створення української держави і прилучення до неї буковинських українців. А 3 листопада в Чернівцях зібралося народне віче представників від українських міст і сіл краю, які ухвалили об’єднати північну українську частину Буковини із Східною Галичиною і Північно-Східним Закарпаттям в одну українську державу, поширити на цій частині Буковини владу Української Національної Ради, що у Львові, закликати її виробити конституцію цієї держави, визнати права всіх національностей на цій території. І ухвалили знамениту, вимріяну соборницьку ідею українців об’єднатися зі всіма українцями в єдину Соборну Українську державу: «Віче бажає прилучення австрійської часті української землі до України». Крайовий комітет почав діяти у приміщенні Крайового управління як влада, як складова частина уряду Західноукраїнської держави, яка була створена 18-19 жовтня 1918 року у Львові як Українська Національна Рада Західної Української Народної Республіки (УНРада) — законодавчий орган ЗУНР.
18-19 жовтня 1918 року в приміщенні Народного Дому у Львові відбулась Конституанта (Конституційні Збори) – українське представництво зібрання (близько 500осіб), яке обрало Українську Національну Раду, що згодом стала вищим законодавчим органом Західно-Української Народної Республіки. 9 листопада 1918 УНР затвердила Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР).
Місцева преса повідомляла про участь буковинських делегатів у роботі Української Національної Ради у Львові та в проголошенні її українською Конституантою. Як делегат Української Національної Ради Західно-Української Народної Республіки Микола Драгомирецький представляв Буковину. «Буковинська делегація української національної ради: Парляментські посли ( Австрійського парламенту); соймові посли; за національно-демократичну партію; за народну партію; за радикальну партію; за соціально – демократичну. Представник національно-демократичної партії: д-р Николай Драгомирецький — український громадський діяч». 
Всі ті представники разом утворили окрему Буковинську Секцію Української Національної Ради з осідком у Чернівцях.
Повернувшись в Чернівці, в ті листопадові дні був прийнятий серйозний документ, про який написали всі поважні місцеві газети того часу, як от «Буковина», «Czernowitzer Morgenblatt», «Czernowitzer Allgemeine Zeitung», «Czernowitzer Tagblatt». Це «Звернення Української Національної Ради – Крайового комітету Буковини до населення з закликом підтримати новоутворену владу». У якому звучало: «Велика історична хвиля визволення і само означення народів докотилася й до нас, великий час кличе, тож і людяність Буковини – стати під прапор свободи.
Старі уряди, що не хотіли чи не вміли пристосуватися до жадання волі народів, мусіли упасти; усунув їх непереможний дух часу. Без насилля, тільки під примусом історичного процесу влада висховзнулася з рук дотеперішнього правительства.
Стара влада упала і настала необхідність скласти новий орґан виконання державних функцій. … в цей відповідальний момент Українська Національна Рада, як єдина в цей час організована сила, вирішила перейняти під свою опіку суспільний лад і безпеку.
1. Переймає управління Чернівцями і всіма повітами краю, в яких українське населення складає більшість.
2. В місті Чернівцях бере під свій захист всі центральні установи.
Українська Національна Рада стоїть непохитно на становищі повного, ніяким насиллям не обмеженого права само означення народів. Ми свідомі того, що про територіальний розділ цього краю рішати будуть судді світа на мировім конґресі. Утворяючи на такій платформі владу для збереження ладу і порядку, ми кличемо всіх громадян піддержати цю тимчасову владу та її органи, котрі мають перед собою трудну задачу в цей перехідний час оберегти місто Чернівці від тяжких допустів, а чей же незабаром настане бажанна хвилина золотого мира. Під прапором само означення народів зустрічаймо її!
Чернівці, 6-го листопада 1918 р.».
В пізніші часи для вирішення надзвичайно складних завдань того часу також відправляли доктора Драгомирецького, про що завжди сповіщала преса. «В цих революційних днях зв’язок Буковини з іншими українськими землями був досить утруднений, тому координації дії Український Краєвий Комітет вирішив вислати своїх офіційних делегатів: до Києва Т.Галіпа і до Львова доктора Драгомирецького. Крім репрезентативного та інформативного завдання, буковинські представники мали домагатися військової і матеріальної допомоги. Для інформації та пресового зв’язку з провінцією було відновлено видавання щоденника «Буковина», в якому друкувалися повідомлення й ухвали Краєвого Комітету та інформації». 
Краєвий комітет діяв у приміщенні Крайового управління як влада, як складова частина уряду Західноукраїнської держави. І поки зібралася Мирна конференція, аби прийняти остаточне рішення про долю Буковини, то історія як завжди внесла свої гіркі корективи і Буковину зайняли війська королівської Румунії. 
Тому, коли на початку березня 1921 року «Союз» дав єдиний за післявоєнний час український бал у Чернівцях, то на нього зібралися рештки української репрезентативної інтелігенції, які осталися в Чернівцях. «Між іншими були на цьому балю ….нотар д-р Микола Драгомирецький. Це був виразно репрезантивний бал, на який не шкодувалося коштів».
Вартує відзначити ще одну благодійницьку рису д-ра Драгомирецького і його родини. Адже саме в нотаріальній конторі д-ра Драгомирецького в дуже гіркі години свого життя тулилася Ольга Кобилянська. Про це написав найретельніший дослідник її життя, директор літературно-меморіального музею Володимир Вознюк. «Після того, як Ользі Кобилянській вкотре довелося покинути чергове помешкання, та ще й у такі складні роки воєнних лихоліть, то з травня 1919 року по 30 квітня 1920 року Кобилянська мешкала в нотаріальній конторі М. Драгомирецького, яка знаходилась за адресою Ringlplatz (зараз це адреса Центральна площа, 10), який її там прихистив».
Тяжка і виснажлива праця підірвали його здоров’я, але найбільше мабуть його боліло те, що не справдились надії українства на свою державу.
Відійшов у вічність відомий і шанований всіма чернівчанами публічний нотар, довголітній президент нотаріальної камери, фундатор і почесний член майже усіх українських товариств на Буковині Николай рицар де Говора Драгомирецький 1 березня 1922 . Він спочиває на православному цвинтарі в Чернівцях.
Дуже теплий спогад залишив про доктора відомий культурно-освітній діяч і педагог того часу І. Карбулицький: «1-го березня ц.р. [1922] помер в Чернівцях в 66-тому році життя публичний нотар Николай Драгомирецький. Покійний був свідомим, щирим українським патріотом і членом всіх українських товариств в Чернівцях. Ник. Драгомирецький був разом із покійним генеральним вікарієм о.Олександром Манастирським, основателем першого академічного товариства «Союз». 
А вже пізніше на сторінках календаря «Порада й розвага» на 1930 рік в статті «Николай риц. де Говора Дрогомирецький» під рубрикою «Ті, що від нас відійшли», нагадуючи про відзначення чергових роковин його пам’яті, наголошувалося: «Бл. пам’яти покійний Николай рицар де Говора Драгомирецький, один з найкращих людей старшої верстви, в котрого шукали поради й помочи не лише свої, але й чужі.
Покійний упав жертвою своєї тяжкої невтомимої праці в повоєнних часах. По розпаді австрійської влади, в найбільш критичнім часі, відважно, сміло і безкорисно заступав він інтереси українського народу на Буковині. Старенький батько часто з’являвся серед нашої молодіжи, бо був дійсним її протектором і помічником. Покійний публичний нотар Николай рицар де Говора Драгомирецький, наче той цар уночі, проганяв темноту і вносив в пригноблені юні душі української молодіжи – радість, надію та охоту до праці й науки.
Мрія покійника про українське сонце під блакитним небом не здійснилась – заскоро покрила його сира земля. 
Ми, українці, можемо сміло сказати, що він осиротив не лише свою рідню, доньку й сина, але також все наше українське громадянство. В його особі втратило наше громадянство вельми щирого працівника та першорядного провідника серед бурхливих хвиль повоєнного життя». 
Фото Драгомерецького: 
Старик В.П. Від Сараєва до Парижа. Буковинський Interregnum 1914-1921. – Чернівці: Прут, 2009. – 168 + 184 с.: іл. 695.
 
 
 
16 травня – 175 років від дня народження драматичної актриси,
театральної діячки,
директорки та режисера театру «Руської бесіди»
Теофіли Романович (1842–1924)
 
Вона народилася у селі Довгопілля (нині Довгополе), Верховинського району Івано-Франківської області в родині греко-католицького священика Теодора Рожанковського та його дружини Анни. Після народження дочки отця Теодора перенесли на парафію Св. Михаїла до Качики в румунській Південній Буковині. А з 1846 року осів уже на постійно на парафії Св. Миколая у містечку Заставна на Буковині, де прослужив до своєї смерті.

Так що все свідоме дитинство і молоді роки Теофіла провела саме в цьому містечку, яке відвідувала при кожній нагоді. Пізніше в родині народилася ще молодша сестричка Марія і дівчаткам дали добре домашнє виховання, як було прийнято на той час в родинах священиків. Вони захопилися мистецтвом і обидві стали акторками, взявши сценічне прізвище Романович. Теофіла разом із молодшою сестрою Марією дебютували одночасно 1867 року в Тернополі – на сцені театру «Руської бесіди» в трупі Омеляна Бачинського. Пізніше перебралася до Львова, де впродовж 1867-1880 років грала в Руському народному театрі. А Теофіла Романович залишила по собі добру пам’ять в мистецькому житті Львова ще й тим, що впродовж 1874–1880 років була директоркою та режисером театру «Руської бесіди». Вона, будучи ще доволі молодою жінкою, проявила добрий організаторський хист, так як запросила до праці кращі акторські сили українського театру і скомплектувала добрий акторський склад, який мав змогу ставити багато вистав. Режисером і актором в них був навіть сам Марко Кропивницький. Тут же грав і Михайло Коралевич, який пізніше став її чоловіком. Сама Теофіла дуже добре грала ролі літніх жінок і цокотух.

Ті роки загально вважаються часом найбільшого розвитку театрального мистецтва в Галичині. Сучасник актриси, поет-молодомузівець і дослідник історії галицького театру Степан Чарнецький так оцінював діяльність Т.Романович: 
«З днем 1 січня 1874. «Бесіда» віддала театр Теофілі Романовичці (правдиве прізвище: Рожанковська). Дирекція Романовички тривала до кінця 1880 р. й записалася як краща доба в історії розвитку театру. Нова директорка незабаром доказала, що, крім акторського таланту вона має доволі енергії, меткости, й витривалости, щоб самостійно кермувати мандрівним театром. До того ж вона виявила дуже гарні тенденції – зберігати чистоту української мови на сцені».

Її майбутній чоловік Михайло Коралевич був не лише актором, але й секретарем театру, що було для неї дуже посутньою підтримкою. Проте за цей час він також встиг закінчити право на новоствореному Чернівецькому університеті ім. Франца Йосифа І і отримав посаду судового радника в столиці Буковини. А Теофіла Романович припинила свою театральну кар’єру і в 1880 році залишила керівництво театром «Руської бесіди». Хоча в 1881–1883 роках вона мала знову власну антрепризу.

За цей час вони перебралися в Чернівці, тут вона одружилася з Михайлом Коралевичем, який продовжував разом з дружиною виступати на сцені під псевдонімом Душинський.

У березні 1884 року в Чернівцях на базі аматорського гуртка «Руської бесіди» та із залученням трьох засновників та найактивніших діячів – Теофіли і Марії Романовичів та Михайла Коралевича було створене перше Руське драматичне товариство, головою якого був С.Воробкевич. Головною метою товариства було «плекати драматичну та музичну штуку (мистецтво) руську, устроєння театральних представлень, музично-декламаторських вечерків, концертів та забав». Вистави новоствореного товариства проходили в приміщенні чернівецької «Руської бесіди», нині там знаходиться Меморіальний музей Юрія Федьковича. Репертуар театру складали п’єси С.Воробкевича, Ю.Федьковича, Квітки-Основ’ яненка та інші. Репертуар на 1885 рік складався з 8 оперет та 10 комедій. Про популярність їхніх вистав свідчить той факт, що на їхні вистави квитки розкуповувались задовго до початку.

Впродовж 1883–1885 років Теофіла Романович виступала на сцені Першого Руського Драматичного Товариства у Чернівцях. Глядачі її аплодували за такі ролі: Свахи в «Одруженні» за М.Гоголем, Галі в «Назар Стодоля» Т.Шевченка, Терпелихи в «Наталкці Полтавці» І.Котляревського, Одарки ("Сватання на Гончарівці" Квітки-Основ'яненка), Стехи ("Назар Стодоля" Шевченка), Кабанихи ("Гроза" О. Островського), Арини ("Одруження" М. Гоголя), Тетяни "Підгірний" Гушалевича, Катерини «Гроза» О.Островського, Амалії в «Розбійникиках» за Ф.Шіллером.

Але зовсім несподівано для товариства настали скрутні часи. У серпні 1885 року Михайла Королевича було переведено на роботу до Сучави, а з ним поїхала Теофіла і Марія Романовичі. Правда, вони свій акторський талант проявили і там, ставлячи вистави.
А потім настала воєнна завірюха, революція – Західну Україну поділено поміж Польщею й Румунією і Теофіла відійшла від театральної праці. Теофіла Коралевичова прожила свої останні роки в Чернівцях.

В Чернівцях вони проживали спочатку на вул. Семигородській, 18 (тепер вул. Головна, 72). А 1913 року судовий радник М.Коралевич вже є власником вілли на престижній Gartengasse, 9 (нині це вул. Федьковича, 23).

Їх син Семен Коралевич, як і батько, закінчив Чернівецький університет і працював до 1921 року викладачем класичних мов у Вижницькій українській гімназії, а потім в Українській приватній жіночій гімназії.

Відійшла у вічність Теофіла Романович 16 січня 1924 року у Чернівцях і спочиває на християнському цвинтарі на вулиці Зеленій. Проте могили на даний час ще не віднайдено. Так само, як і її чоловіка Михайла Коралевича.

Детальніше про творчу працю Теофіли Романович та її родини, а також їхні зв’язки з Буковиною та Чернівцями можна познайомитись за посиланням: 
zbruc.eu/node/66029
 

18 травня – 110 років від дня народження письменниці
та громадської діячки
Ірини Левинської-Парилле (1907-1990) 
Вона народилася в місті Рожнятові (нині Івано-Франківської області) в сім’ї спольщеного француза учителя Омеляна Парилле. Коли Ірині було три роки, батько переїхав викладати математику й фізику в українську гімназію в місто Долину. Тут пройшло її дитинство і юність.

В 1919 році батьки відправили дівчинку до Львова, де Ірина закінчила Першу дівочу гімназію, організовану «Клубом русинок». Будучи ученицею шостого класу гімназії, разом із трьома найближчими подругами заснувала літературний гурток імені Ольги Кобилянської. Як вона згадує у своїх мемуарах: «…раз у два тижні ми сходилися, читали уривки з її творів і дискутували прочитане. Тоді вперше ми написали їй вітального листа з нагоди дня її народження, на який письменниця відписала нам кілька сердечних, теплих слів, якими наш гурток невимовно пишався».

В 1922 році вступає до Львівського Українського таємного університету на історико-філологічний факультет.

Також вона брала актив
ну участь у створенні молодіжного літературних гуртка ім. Ганни Барвінок та інших культурологічних імпрезах. За активну громадянську позицію Ірину, разом з багатьма студентами, було ув’язнено польською поліцією. В 1930 році Ірина Парилле вийшла заміж за інженера Степана Анатазійовича Левинського і майже відразу після одруження молоде подружжя Левинських виїхало до Праги, де чоловік закінчив політехнічний інститут.

А потім доля так розпорядилася, що вона приїхала в Чернівці, провела тут майже 6 років, які виявилися щасливими для родини і для неї особисто. Для нас цікавий саме цей період впродовж 1930-1935 років, який вона провела в нашому місті. Тут Ірина Левинська бере активну участь в культурному житті міста, друкується в періодиці, влаштовує вечори, зустрічі, друкує свої твори і публіцистику. Звичайно, що одразу після прибуття в Чернівці, вона не оминула нагоди і в цей же час особисто знайомиться з Ольгою Кобилянською, творчістю якої захоплювалася ще в ранній юності. У цей час вона активно спілкувалася з родиною Кобилянських, гостювала в Ольги Кобилянської, допомагала їй правити розділи роману «Апостол черні».

Ось як вона згадує ці зустрічі: «
Тоді вона працювала над останнім своїм твором «Апостол черні», і я часто перечитувала їй цілі розділи, а вона виправляла деякі пасажі, що їй не подобалися. Так ми засиджувалися аж до вечора».

Разом з панною Ольгою вони часом читали Шекспіра, Тургенєва і «Анну Кареніну» Толстого, обговорювали прочитане, письменниця згадувала своїх товаришів Івана Франка, Осипа Маковея, Василя Стефаника, Лесю Українку, спілкування з ними.

Часто навідувала її в Чернівцях, листувалася з нею, найцінніші є спогади про Ольгу Кобилянську «Я знала Ольгу Кобилянську», які написала в 1961 році, проте опублікувала їх аж в 1981 році в Бухаресті в щорічному збірнику «Обрії». Вони до цих пір не втратили своєї цінності. Літературознавці повертаються до них кожного разу, коли досліджують творчість письменниці. Ірина Левинська була поруч Кобилянської, коли вона працювала над своїми творами і ділилася з нею своїми творчими пошуками.

Восени 1935 року Левинські переїхали до Бухареста і, звісно, зв’язок Ірини з Ольгою Кобилянською перервався, хоча і в наступні роки, коли приїжджала до Чернівців, то неодмінно відвідувала вже дуже хвору письменницю.

Співробітничала з громадськими та культурними товариствами «Жіноча громада» і «Кобзар», її твори друкувалися у журналах. Підтримувала дружні стосунки з українськими письменниками і митцями Василем Стефаником, Оленою Кульчицькою, Орестом Масикевичем, Михайлом Бойченком та іншими.

Проте мала тут і сумні моменти. Зимою простудила легені і змушена була повернутися до батьків на лікування. За цей час її чоловік, який був дуже добрим архітектором, отримав посаду в Бухаресті, де він працював з таким видатним архітекторам того часу, як Еміль Прагер.
Родина переїхала до Бухареста і належала до тієї невеличкої горсточки українців, котрі першими заклали цеглини в основи української літератури та культури в Румунії. Там вона одразу знайшла громаду українців, котрі також службово переселилися до Бухареста і занурилась, вірніше творила українську культуру в столиці Румунії.

Тут Ірина надалі провадила активну культурно-просвітницьку роботу, зокрема в середовищі української студентської молоді. Власне, саме вона з чоловіком і витворили і багато років підтримували українське культурно-мистецьке середовище. Вони були організаторами літературних імпрез на честь Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Юрія Федьковича, Івана Франка, Тараса Шевченка.

Вони зустрічалися, мали своє коло знайомих. А коли почалася Друга світова війна, то до Бухареста прибуло багато їхніх знайомих, і буковинців зокрема. Всі вони сходилися у їхньому домі. Вони дуже багато допомагали буковинцям у біді, тому помешкання Левинських було свого роду "гніздо" українців.

У 1942-1943 роках Ірина Левинська закінчила повний курс викладання української мови і літератури в Бухарестському інституті італійської мови і культури. Пізніше в 1949-1950 роках навчалася на курсах російської мови в інституті імені Максима Горького в Бухаресті й одержала право викладання цього предмета.

Література займає особливе місце в її житті. Перші свої твори – вірші та байки вона написала ще у 16 років. Друкувалася у тогочасних журналах «Нова хата», «Жіноча доля», збірниках «Обрій», газеті «Новий вік» та інших часописах. Публікувалась в українській та польській періодиці.

Мала проза та вірші Ірини Левинської друкувалися на сторінках літературного альманаху «Обрії» щорічно від 1981 до 1988 року. За цей час тут з’явилось друком чотирнадцять її новел, оповідань, образків, пастелей.

І хоч Ірина Левинська займалася творчістю все життя, проте її творча спадщина не дуже велика, так як почала писати пізно, на схилі життя, і їй вдалося підготувати і видати три книги малої прози. Вона автор збірок психологічних новел «Живиця» (1982), «Серце на грані» (1984), «Коли були ми молоді» (1989), які вийшли в Бухаресті. В них відтворено життєві драми, складний внутрішній світ людини, «вічні» істини народження Буття.

Про її творчість, яку тонко відчував, дуже добре відгукнувся український поет з Румунії, Степан Ткачук: «Новели Ірини Левинської схожі на старовинні грецькі храми. Нема в них ні дуже синього неба, ні нарочитих ефектів, ні розхристаних барв. Проте в них відчувається класична гармонія усіх важливіших елементів літературного твору: сюжети, композиції, стилю і мови. Це значить, що письменниця має точну руку, вона з філігранною ніжністю торкається різних тем, щоб на їх фоні шукати людину з її світом. В центрі майже кожного твору стоїть якась психологічна проблема. З правдивою і сильною майстерністю письменниця розкриває складну, а подекуди й чудну машину людської психіки. Основною стихією її таланту є ліризм, а романтичний підхід до дійсності набирає різних форм, вказує на багату мистецьку винахідливість. Ірина Левинська насамперед митець, що дивиться на життя очима вічності і шукає в його тенетах рівновагу краси. Писати для Ірини Левинської – божий ритуал.» 

Ірина Левинська відійшла у вічність 6 липня 1990 року в своєму помешканні і спочиває на цвинтарі в Бухаресті.

Все її надбання, зокрема книги та фотографії, як духовний скарб, залишила у спадок своїй подрузі з Чернівців Мирославі Лемний, яка зберігає їх до нині. Ось як вона пам’ятає пані Ірину Левинську: «Різнородно, тому що мала, як би вам це сказати, від природи, з кожної національності від її родичів прекрасні риси. Часом і такі трохи польські, але взагалі була дуже добра людина. Дуже допомагала людям у біді, головно тим нашим буковинцям, котрі полишалися беж ніякого маєтку, полегшили все на Буковині, і прийшли сюди лише з валізами. Це була велика річ. Була коректною як німкеня, але була дуже кокетна, була дуже весела, співала багато і в нашому колі всі ми відчували її веселу душу.»
 
Джерело фото: old.rri.ro/arh-art.shtml



24-25 травня – 170 років тому в Чернівцях відбулися гастролі
блискучого угорського композитора, піаніста та диригента
Ференца Ліста (1847)


 
«ВІН ТУТ БУВ. ВІН ТУТ ГРАВ...» Так може з гордістю сказати в ці дні кожен чернівчанин, якому не байдужа музична культура рідного міста. 
У насиченому подіями, поїздками, концертами житті великого маестро наше місто залишило свій скромний і світлий спогад.
Після турне країнами Європи, у 1847 році Ліст організував виступи у Санкт-Петербурзі, Константинополі та Афінах. Цей шлях пролягав через Галичину та Буковину.
По дорозі зі Львова в Ясси він зупинився в Чернівцях. Звістка про прибуття відомого піаніста набула розголосу завдяки президентові Товариства сприяння розвитку музичної культури на Буковині, президентові Крайового суду Буковини Карлу Умлауффу фон Франквелю. Товариство готувало великому піаністу гідну зустріч. Композитор прибув у Чернівці 22 травня, пробув у місті тиждень. Тут він дав три концерти. Два – у великому концертному залі в ошатному готелі «Молдавія», який був на той час центром культурно-мистецького життя не тільки міста, але й усього краю. Усі місця, незважаючи на високу ціну квитків, були заповнені. Вдячні поціновувачі його таланту з’їхалися з усіх кінців краю. А ще один концерт він дав в маєтку барона Євдоксія Гормузакі, в якого зазвичай обідав.
Ось як про цю знакову подію для музичної культури міста писала місцева преса:
«...І ось з’явився Ліст, по-юначому стрункий, напів-Апполон, напів-Гермес, з чітко окресленим, тонким, натхненним обличчям, обрамлений білявою хвилею в’юнкого волосся, з витончено-граціозними французькими манерами, людина іскроментної дотепності, високої оригінальності, геній у своїх найвищих проявах, без граму пихи чи зарозумілості, милий, невимушено простий. 
В концертній залі, трохи відвернувшись від рояля, юний бог музики розмовляє з дамами, розсипає жарти, експромти, – і несподівано, наче осяяний вищим натхненням, повертається до інструменту. Швидким поривом – легко й ніби недбало – опускає руки на клавіші, і під його пальцями народжується блискучий каскад звуків... Усі – німують. А згодом зринає буря оплесків...».
Він грає напам’ять увертюру Россіні до «Вільгельма Телля», «Місячну сонату» свого улюбленого Людвіга, «Лісового царя» Шуберта, полонези, вальси та мазурки Шопена, свої власні твори, серед них композиції «Кампанелла» та «Дон Жуан».
На додаток заграв коломийки у власній обробці, які на прохання єпископа Євгена Гакмана виконав аж двічі. 
В помешканнях заможних чернівчан, в яких він гостив, надовго зберігся спогад про Ференца Ліста як безпосереднього, люб’язного і вишуканого світського співрозмовника.
Можна висловити здогад, що маестро міг відвідувати і нинішню вулицю Українську, де на той час проживав Ніколаус – один з родини барона Гормузакі .
Саме з Чернівців 25 травня 1847 року він надішле листа недосяжній Кароліні Сайн-Вітгенштейн, в якому признається в коханні... і з хвилюванням чекатиме відповіді… 
Фото Ф. Ліст
http://www.allposters.com/-sp/Illustration-of-Franz-Liszt-Hungarian-Composer-and-Pianist-Posters_i3591030_.htm
 
 

 

25 травня – 175 років від дня народження літератора,
церковного і культурного діяча
Сімеона Кобилянського (1842 –1910)
 
Народився в селі Фрумосу Сучавського повіту в Румунії. Навчався в Чернівецькому теологічному інституті, по закінченні якого отримав парафію в місті Гура-Гуморулуй, звідти був переведений в село Коровія поблизу Чернівців. Тут впродовж 1883-1884 років видавав двотижневу газету для селян «Стелуца» («Зірка») і за цей час вийшло 24 номери.

З 1886 року і до останніх днів життя служить у чернівецькому храмі Св. Параскеви Сербської.

Окрім духовної праці, багато зусиль приклав, аби підняти рівень культури і життя буковинського люду назагал на вищий щабель. Всіляко сприяв відкриттю по селах краю читалень, народних банків. Він є автором шкільних посібників з християнської моралі і політичної економії та статей на релігійні теми в місцевих часописах.

Пробував свої сили і на літературній ниві. Успіхом в читачів користувалась його повість «Дмитро Стан», яка вийшла в світ в Чернівцях в 1886 році.

Відійшов у вічність Сімеон Кобилянський 26 липня 1910 року і спочиває на православному цвинтарі в Чернівцях. 


 
 
 

27 травня – 155 років від дня народження фольклориста, композитора,
педагога, освітнього діяча
Александру Воєвідки (Alexandru Voevidca) (1862 – 1931)

Народився у селі Васловівці (нині Заставнівського району) у селянській родині. Початкову освіту Александру Воєвідка отримав у місцевій школі, а оскільки з дитячих років мав хист до науки та викладання, то навчання продовжив у єдиному доступному на той час на Буковині професійному закладі з підготовки вчителів – Чернівецькій державній учительській семінарії. За роки навчання він ретельно проштудіював всі обов’язкові та надобов’язкові навчальні дисципліни. Проте найбільше йому припали до душі вивчення музики та співу, гра на скрипці, клавірі та органі. Обов’язковою складовою уроків музики і співів в учительських семінаріях тогочасної Австро-Угорщини було опанування основних понять загального музикознавства, науки про гармонію та історії музики. А методика викладання співу становила тоді 6 навчальних годин на тиждень. Таким чином, Александру Воєвідка мав можливість отримати належну теоретичну й практичну підготовку.

Він не шкодує часу, аби якнайкраще опанувати й удосконалити володіння голосом і слухом, розвинути вокально-хорові навики. А також пізнати всі ті знання у галузі гармонії, теорії музики, мистецтвознавства, музичної літератури, які пізніше йому дуже пригодились в педагогіці. Свій талант вчителя музики він проявив вже на практичних заняттях, ще будучи студентом. Воєвідка, мріючи стати учителем музики у народній школі, оволодіває не лише професійними уміннями гри на скрипці, а й навчається впевненому і коректному використанню скрипки на уроках співів у народних школах: удосконалює навички утворення звуку й ведення смичка, вміння настроювати інструмент; виконання мелодичних вправ, дуетів, терцетів; розучує народні, шкільні, церковні пісні. Отже, закінчивши Чернівецьку учительську семінарію, він вже добре володів цілим комплексом музично-виконавських знань, умінь і навичок, був ерудованим фахівцем у галузі музично-естетичного виховання учнів. Однак природна допитливість, бажання до самоудосконалення спонукають його продовжити освіту у відомого музиканта Антона Кузелі, з яким він познайомився ще під час навчання в семінарії. Теоретичний та практичний досвід Кузелі, який тривалий час працював учителем співів у народній школі міста Берн у Швейцарії, його зацікавленість у роботі з талановитим учнем стали для останнього дуже важливим кроком у професійному становленні. Вивчаючи під його керівництвом теорію сольфеджіо, гармонію та хорове диригування, але саме європеський досвід викладу, Александру потім використав цей досвід у своїй педагогічній практиці. Значний вплив на особистість А. Воєвідки справив і знаменитий чеський композитор, диригент, скрипаль, піаніст, педагог, музичний критик Адальберт Гржімалі. Під його керівництвом він опановує композиторські навички, удосконалює теоретичні знання з методики викладання музики, робить перші спроби в музичній публіцистиці.

Фундаментальні основи музичної культури в Чернівцях завжди поєднували багатонаціональні та поліконфесійні культурні традиції регіону, в яких мешканці Буковини витворили собі таку атмосферу співжиття, в якій панували взаєморозуміння, повага до чужих традицій та бажання спільного розвитку, де культура і освіта були на дуже почесному місті. А. Воєвідко жив і працював у складні історичні часи, на зламі епох, коли Буковина була коронним краєм Австро-Угорської імперії й частиною тодішньої освіченої Європи, а, починаючи з 1918 р., – увійшла до складу королівської Румунії. У таких цікавих історичних умовах формувалася особистість Александру Воєвідки як талановитого педагога і творчої особистості, або якби тепер сказали він був креативним вчителем.

Отримавши блискучу музичну освіту, він розпочинає плідну і довголітню успішну педагогічну працю. Упродовж тридцяти років працює вчителем музики в народних школах сіл Нижні Синівці, Валя Кузьміна, в місті Кіцмані, понад 20 років виконує обов‘язки директора школи у Боянах. Був інспектором з музики у школах міста Чернівців. А паралельно він ще диригує хором і оркестром та бере активну участь в інших музичних імпрезах. А ще займається перекладацькою діяльністю.

Незважаючи на таку завантаженість педагогічною працею, він знаходить час і провадить широку громадсько-просвітницьку, композиторську, фольклористичну, дослідницьку роботу, втілює особисті творчі захоплення. Проте найважливішою справою всього життя він вважав вчительську працю. Свідченням чого є той факт, що усі свої численні рукописи незмінно підписував: вчитель Александру Воєвідка.

Викладаючи музику у народних школах краю, він, з одного боку, ретельно дотримувався вимог державних освітніх документів, що регламентували зміст навчання, а з іншого – намагався запровадити новітні методики навчання, апробував власні методичні ідеї та знахідки. Основним своїм завданням як вчителя музики в нього було пробудження і утворення відчуття тону, облагородження духу і оживлення патріотичних почуттів, формування музичних здібностей учнів.

Свої педагогічні напрацювання, власні методичні знахідки та ідеї він виклав у методичних посібниках та рекомендаціях. Так, у 1923 р. він видає методичні посібники для учителів «Викладання співів у початкових класах", "Навчання співу на слух", публікує низку педагогічних статей в журналах "Izvoraşul" («Джерельце») й "Voinţa Şcoalei" («Воля школи»). Окрему сторінку у біографії Александру Воєвідки становить його дослідницька, пошуково-етнографічна, фольклорно-етнографічна діяльність, метою якої було зібрати й узагальнити перлини музичної народної творчості народів Буковини, ознайомити з ним широкий загал не лише в краї, а й у Європі, надати можливість учительству використовувати цей багатий музичний матеріал у своїй професійній діяльності. Дослідницько-етнографічну діяльність А. Воєвідка розпочав практично з часу завершення навчання в учительській семінарії, його напрацювання були достатньо відомими серед збирачів та дослідників фольклору. Саме до нього у 1907 році звернувся відомий вчений-фольклорист професор Маттіас Фрідвагнер з проханням про співпрацю, коли готував до друку знаменитий збірник "Rumänische Volkslieder aus der Bukowina. Liebeslieder mit 380 von Alex. Voevidca auggezeichneten Melodien, Würzburg" («Румунські народні пісні Буковини), який побачив світ в 1940 році у Вюрцбургу. Як свідчить листування, найбільш плідним часом у їх спільній роботі були 1907-1924 роки. Зібрання А.Воєвідки вражає своїм багатством та різноманіттям і складає більш як 3000 пісень, об‘єднаних у 10 томів рукопису. Воєвідка був дуже старанним збирачем-дослідником буковинських народних пісень, автором пісень і хорів, численних записів румунського фольклору. Відомий буковинський композитор Є.Мандичевський гармонізував 200 пісень, зібраних А.Воєвідкою. По його смерті колекція буковинського фольклору належала його синові. Також він залишив по собі спадщину як композитор. Зокрема, написав в 1922 році музику до театральних вистав: «Два живих мерці» на лібрето Васілє Александрі, хорову музику «Національне попурі» для мішаного хору і фортепіано на народні вірші, збірку колядок «17 колядок, різдвяних пісень та новорічних побажань».

Він був людиною, яка настільки віддана своїй справі, що не потребує особистої слави. Але звичайно, що його належно поцінували музичні товариства. Він був проголошений почесним й на усі часи повноважним членом авторитетного у буковинському краї музичного товариства «Гармонія» ("Armonia").

Відзначимо, що педагогічні надбання вчителя Александру Воєвідки не втратили своєї цінності до сьогодні і активно використовується вчителями музики краю.

Відійшов у вічність Александру Воєвідка 6 червня 1931 р. у місті Чернівці, де й похований на православному цвинтарі.

При підготовці тексту використані дослідження Георгія Постевки і Наталі Філіпчук.

 
 

28 травня – 185 років від дня народження поета,
перекладача, краєзнавця
Людвика-Адольфа Сімігіновича-Штауфе (Simiginowicz-Stayfe) (1832-1897)
 
Він народився і провів дитячі та юнацькі роки в місті Сучаві в такій звичній, як на той час, змішаній родині. По батьківській лінії він був українцем, а по маминій – німецького походження. Ця поєднання мов та культурних традицій дуже добре йому пізніше прислужились до розуміння особливостей краю, коли він писав свої знамениті краєзнавчі розвідки. Він був одним із яскравих представників космополітичного духу буковинської культури в австрійські часи серед німецькомовних письменників краю.

На науку батьки відправили його в Чернівці. Саме під час навчання у Відні відбулася відома Березнева революція, яка й надихнула юного гімназиста на написання поезії. Свій перший вірш він опублікував під псевдонімом Адольф Занд у формі листівки і одразу став знаменитим. Окрилений цим першим успіхом, молодий автор розгорнув інтенсивну літературну діяльність. Свої вірші й новели публікує у модних тодішніх часописах „Iris“(«Ірис») в Ґраці, „Phönix“(« Фенікс») в Іннсбруку і „Galizia“ («Галичина») у Львіві. В 1850 році з’являється перша збірка віршів вісімнадцятилітнього поета під заголовком “Гімни”. Через рік він укладає антологію “Альбом найновішої поезії”, яка виходить у світ на початку 1852 р. з нагоди заснування крайової бібліотеки в Чернівцях.

В цьому ж році він закінчив гімназію і подався до столиці студіювати германістику й історію у Віденському університеті.

Так як він був дуже товариським, то ще будучи студентом в австрійській столиці здобув собі багато друзів серед віденського товариства – літераторів, журналістів та інтелектуалів. Тут він пише вірші, новели, нариси й театральні рецензії для таких престижних на той час літературно-мистецьких видань, як „Österreichische Illustrierte Zeitung“("Австрійська Ілюстрована газета"), „Theater-Zeitung“(«Театральна газета»), „Donau“ та інших періодичних видань, етнографічні статті для заснованого Й.В.Вольфом „Zeitschrift für deutsche Mythologie und Sittenkunde“ («Журналу німецької міфології і народних звичаїв»). Саме в ньому Штауфе опублікував в 1853 і 1855 роках “Казки Буковини”, які були позитивно оцінені самим Вільгельмом Ґріммом. Перебуваючи у Відні, в 1855 році видав збіркау віршів „Heimatgrüße aus Niederösterreich“ ("Вітання з Нижньої Австрії").

По закінченні університету працює вчителем у Шоттенфельдській реальній школі. Проте Буковина для нього має дуже важливе місце і він повертається в Чернівці на посаду суплента (молодшого вчителя) гімназії.

А так як він звик у столиці до активного літературного життя, то повернувшись, він береться сам витворити його в столиці Буковини. Створив форум для буковинських літераторів і засновав в 1857 році як додаток до “Буковинського домашнього календаря” альманах „Familienblätter“ (“Сімейні листки”), до якого залучив всіх відомих на той час письменників. Саме тут вперше він надрукував твори Юрія Федьковича.

Проте наступного року він отримує посаду професора гімназії в Кронштадті (Трансільванія) і переїжджає туди працювати. Проте не пориває своїх зв’язків з Буковиною, отож його “Сімейні листки” продовжують з’являтися в Чернівцях до початку 1860 років. А його матеріали регулярно публікуються в таких виданнях, як „Sonntagsblatt der Bukowina“ (Недільний журнал для Буковини») чи „Buchenblätter“(«Букова газета») і співпрацює з такими знаними на той час видавцями і публіцистами як Е.Р.Нойбауер, В.Капіллері, К.Е.Францоз, Й.Ґ.Обріст.
У Кронштадті він продовжив свою літературну діяльність. Володіючи крайовими мовами, займається перекладами, працює над етнографічними й культурно-історичними розвідками, які не втратили своєї цінності і до сьогодні. В цей час він впорядкував антологію румунської лірики «Romanische Poeten» («Румунські поети», Відень, 1865), оповідання «Спорудження монастиря» (1870). Одночасно працює і видає таку серйозну наукову працю, як «Грунтознавство Буковини» (Кронштадт») і друкується у провідних періодичних журналах свого часу.

Належно відзначив Штауфе і такі дві важливі дати для Чернівців, як столітній ювілей приєднання Буковини до Австрії та заснування університету Франца-Йосифа. Для цього він в 1875 році разом із Моріцем Амстером впорядкував антологію німецькомовної поезії «Poetisches Gedenkbuch» («Поетична пам’ятка»), куди включив і буковинських поетів.

Проте він завжди сумував за Чернівцями, тому коли звільнилося місце професора учительської семінарії, то він одразу повертається до міста своєї молодості і працює тут до кінця свого життя.

І як завжди, такий діяльний і творчий чоловік, він продовжує займатися і літературною працею та дослідженнями. Багато часу приділяє перекладам, а також пише новели, казки, вірші, подорожні замальовки.

Особливу цінність до цих пір мають його етнографічно-фольклористичні дослідження «Етноси Буковини. Етнографічно-культурно-історичні написи» (1884), «Народні перекази Буковини» ( 1885), «Малоруські народні пісні у метричному перекладі»(1888), «Долина Пруту в Галичині й Буковині» (1896). Збірників українських пісень, перекладених німецькою мовою в другій половині XIX столітті і виданих в Австрії, було дуже мало. Тому найповніший з них, «Українські пісні», який Л.А.Штауфе-Сімігінович підготував у Чернівцях, він був перекладачем і упорядником цього доволі фундаментального видання на 266 сторінок і над¬рукований у 1888 році в Лейпцігу. А так як він був у родинних зв'язках з українським поетом Сидором Воробкевичем і, мабуть, тим пояснюється, що у збірнику, окрім великого розділу «Коломийки» та народних пісень різного змісту є й розділ «З поезій українського поета Данила Млаки», який займає майже сто сторінок. Проте не тільки родинні зв’язки їх єднали, вони обидва були тримовними в своїй літературній праці. Життя розпорядилося таким чином, що Воробкевич навіть спочиває в одному гробівці з Л.А.Штауфе-Сімігіновичем.

Штауфе також залишив такі вартісні матеріали, хоч і писав їх на замовлення, як «Історія виникнення та розвитку Музичного товариства в Чернівцях» (1882). На основі звітів «Музичного товариства» він ретельно описує передумови заснування культурно-освітнього об’єднання в Чернівцях, подає важливі події з історії розвитку музичного товариства в хронологічному порядку. Належне місце відведено і фундаторам та членам товариства, які прилучилися до відкриття такого важливого мистецького закладу. В книзі представлена концертна діяльність товариства і навіть ретельно описаний екстер’єр та інтер’єр будівлі музичного товариства. Це видання вартує, аби його переклали і перевидали.

Надзвичайно цінною є краєзнавча розвідка Л.А.Штауфе-Сімінінович «Спогади із старих Чернівців», яка була опублікована в газеті «Bukowiner Nachrichten»(«Буковинський вісник») в 1896 році. В ній ретельно подано життя перших суспільних інститутів, спілок, товариств, знакових особистостей, які творили культурно-мистецьке життя шляхетних Чернівців впродовж майже всього ХІХ століття, в якому він жив і яке він добре знав. Передав, як чернівчани відпочивали, розважалися – тобто в своїх спогадах передав дух міста того часу.

А так як він був дуже талановитим і багатогранним в своїй творчості, то не відмовлявся і від замовних матеріалів. Так, до ювілею Спортивного товариства написав кантату і текст до комічної оперети «Холостяцький податок».

Відійшов у вічність Людвик-Адольф Сімігінович-Штауфе 19 травня 1897 року і спочиває у Чернівцях на Центральному християнському кладовищі по вулиці Зеленій. 

 
ЧЕРВЕНЬ
 
 
4 (17) червня – 115 років від дня народження інженера-архітектора,
громадського та культурного діяча,
письменника і фольклориста
Степана Афанасійовича Левинського (псевд. Панащук) (1902- 1985) 
 

Народився Степан Левинський в Чернівцях, тут отримав початкову освіту, а в вже вищу поїхав студіювати в Празький політехнічний інститут, який закінчив в 1927 році.

Цікаві спомини про походження роду Левинських залишила пані Мирослава Лемний, яка довгі роки дружила з родиною, Іриною та Степаном Левинськими, в Бухаресті: «Я маю книжечку, яку передав її тесть [Ірини Левинської], пан Левинський, батько пана Стефана Левинського. Він був сам греко-католицьким священником. Вони були нащадками саксонців з Німеччини. Один з князів львівських найняв собі полк рітерів (лицарів) саксонських з Дрездену, щоб обороняли його маєток. Вони були, за звичаєм, водночас, і римо-католицькими священниками. Коли вони перейшли на Галиччину, а здається тоді Галичинна перейшла на греко-католицьке віросповідання, то і вони теж обняли греко-католицьке віросповідання. Тоді вони могли одружуватися. Десь близько 300 років чин передавався старшому синові. Настала черга пана Стефана Левинського стати священником. Однак пан Стефан в дитинстві, коли грався із своїм братом, переламав ногу, і трохи шкутильгав. Тому він і відмовився бути священником, який повинен бути гарним, стройним чоловіком. Утім він любив математику, і поїхав студіювати до Праги. Він був останнім, котрий перервав цей звичай. Таким способом, він хотів показати батькові, що став студентом. Працював уночі і утримував себе, так що закінчив три факультети: Будівництва, Залізниці та Консерваторію».

Проте не тільки наукою займався Степан Левинський. Ще з юнацьких років він активно прилучився до громадської роботи на ниві українства і впродовж всього життя, куди б його доля не закидала, він багато сил і часу витрачав на неї. Як тільки в 1921 році в Чернівцях студентами був створений «Комітет Українського Студентства Буковини» (КУСБ) – першу студентську надбудову на Буковині, до якої ввійшли делегати студентських українських товариств і завданням якої було репрезентувати назовні українське студентство Буковини, утримувати зв’язки із студентством Галичини і еміграції та погоджувати всі дії загальнонаціонального характеру, то він одразу активно прилучився до активної праці. На другому з’їзді Центрального Союзу Українського Студентства (ЦЕСУС) громадська організація студентів українського походження в діаспорі ( яка була створена в Празі) який відбувся в липні 1924 року, КУСБ начисляв 120 членів і був репрезентований студентом Степаном Левинським.

По закінченні науки в Празі він повернувся в Чернівці, де працював інженером. Десь під час культурологічних заходів, які відбувалися на теренах Галичини, він познайомився із студенткою львівського університету Іриною Парилле, яка цілком поділяла його погляди і також брала саму активну участь в культурно-громадській роботі. В 1930 році вони одружилися і поїхали в Прагу, а невдовзі повернулися в Чернівці, де Степан Левинський працював інженером. Проте в 1935 році він отримав посаду в Бухаресті, де працював з великими архітекторами того часу, з-поміж яких з американським архітектором Емілем Прагером. Степан Левинський, будучи професійним будівельником та інженером під керівництвом Прагера в 1940 році збудували в столиці Румунії таку презентабельну споруду як Інститут технічної документації.

Проте не тільки працею жив цей чоловік. Одразу по приїзді в Бухарест там було засноване культурно-спортивне товариство «Буковина», при ньому існував мішаних хор під орудою інженера Степана Левинського.

Коли почалася Друга світова війна і до Бухареста в пошуках безпечнішого місця прибуло багато українців, і з Буковини в тому числі. І всі вони шукали порятунку і поради в родині Левинських. Особливо допомагав Степан Афанасійович тим, з ким навчався і дружив за молодих років у Чернівцях. І разом з дружиною Іриною в ті важкі і тривожні часи допомагали всім, хто потребував прихистку.

І вже наприкінці життя він повернувся до літературної праці. В 1979 році видав збірку гумористичних творів «І це і те», в яких переосмислив і осучаснив низку казкових сюжетів, а також передав характерні риси українського культурного життя в Румунії. Впродовж життя він захоплювався і збирав українські пісні, які упорядкував та видав в 1984 році в Бухаресті збірником «Укра¬їнські пісні». Туди ввійшли 400 пісень з нотами – історичні, побутові, ліричні, зокрема і на тексти українських сучасних поетівю.

Відійшов у вічність Степан Левинський 19 червня 1985 і похований в місті Бухаресті.
 
Джерело фото: old.rri.ro/arh-art.shtml
 
 
  
 
10 червня – 120 років від дня народження літературознавця і мистецтвознавця
Єуджена Похонцу (Pohonțu) (1897)

Народився і отримав початкову освіту в селі Михайлени Сучавського повіту. В Чернівецькому університеті Єуджена Похонцу навчався на літературно-філософському факультеті, який закінчив 1927 році. Аби вдосконалити своє захоплення мистецтвом, їде в Париж, де в університеті Сорбонни слухає курс лекцій з історії світового мистецтва. Пізніше він вдосконалював свої знання в музеях Відня, Мюнхена, Дрездена, Венеції, Мілана, Амстердама, Лондона. Повернувшись в Чернівці, Єуджен Похонцу якийсь час викладає в Чернівецькому військовому ліцеї. Він був одним із засновників Товариства художників Буковини в 1931 році, а також організатором виставок буковинських авторів так званих «Осінніх Салонів», які відбувалися в 1931–1935 роках. В Чернівцях віддавна зберігалася традиція проведення крайовими товариствами митців щорічних виставок художників. За кількістю поданих творів (від 150 до 290 речей) та представлених на них митців (іноді більше 40) «Салони» не поступаються сучасним виставкам. Вже на перший «Осінній Салон», який відбувся в 1931 році, пропонувалося подати на розгляд журі до семи робіт одного автора, виконаних олією, аквареллю, тушшю, темперою або вуглем, яке очолював професор та художній критик Є. Похонцу. Він не тільки взяв на себе труд по організації цієї мистецької імпрези, але також очолив журі по відбору творів, які вартували бути представлені на ній.

Саме тут він почав писати свої перші статті з мистецтва, які друкувались в місцевій пресі та європейських мистецьких часописах.
З початком Другої світової війни він перебрався до Ясс, де працював професором естетики в Академії мистецтв. Після 1944 року проживав у місті Кимплунг-Мусчел в Румунії.

Він залишив багато мистецьких розвідок, які до сьогодні не втратили своєї мистецької цінності. Серед них монографії «Александру Македонський» (1934), «Новітнє мистецьке життя у Молдавії» (1967), «Вступ до образотворчого мистецтва» (1980). Багато статей про художників Буковини, чиє життя і творчість були або пов’язані з нашим містом, або він був їхнім сучасником. Серед них такі постаті як Євген Максимович, Георг Льовендаль, Пауль Верона, Леон Грушка, Ілля Штефуряк, А. Рошка та багато інших митців.

На сьогоднішні дата смерті й місце поховання Єуджена Похонцу залишаються невідомими.
 
 
 
 
 
12 червня – 165 років від дня народження доктора філософї,
ректора Ісидора Гільберга (1852- невідомо)
 
Він народився в місті Біла Церква (нині районний центр Київської області) в родині доктора медицини Йозефа Гільберга. Ще в ранньому дитинстві родина науковця перебралася до Відня. Там він отримав повну середню освіту, а потім студіював класичну філологію у Віденському університеті. Тут Ісидір був студентом у таких відомих філологів того часу як Йогана Валена, Теодора Комперца, Йогана Йозефа Гофмана та Вільгельма Гарте. Ще будучи студентом, він захопився наукою і почав друкувати свої перші праці. Ще зовсім молодим юнаком в 1874 році Ісидір Гільберг отримав науковий ступінь доктора філософії, а в 1877 році став приват-доцентом класичної філології Віденського університету. Пару років був професором Празького університету і в 1882 році науковець отримав запрошення працювати штатним професором на кафедру класичної філології Чернівецького університету. За короткий час він мав неабиякий авторитет у наукових колах університету і в 1891-1892 навчальному році його було обрано на посаду декана філософського факультету. А в 1897-1898 навчальному році він був ректором Чернівецького університету.

І впродовж всього життя Ісидір Гільберг ретельно займався наукою і мав багато друкований праць. Серед них: «Eusthatii Macrembolitæ Protonobilissimi de Hysmines et Hysminiæ Amoribus Libri xi.» (Wien, 1876); «Epistula Critica ad Joannem Vahlenum de Nonnullis Scriptorum Græcorum et Romanorum Locis Emendandis Explicandisve». (Wien, 1877); «Das Gesetz der Trochäischen Wortformen im Dactylischen, Hexameter und Pentameter der Griechen vom 7. Jahrh. v. Chr. bis zum Untergang der Griechischen Poesie.» (Wien, 1878); «Das Princip der Silbenwägung und die Daraus Entspringenden Gesetze der Endsilben in der Griechischen Poesie». (Wien, 1879); «Die Gesetze der Wortstellung im Pentameter des Ovid». (Leipzig, 1894); «Philologie und Naturwissenschaft»; «Про гальську війну Цезаря» (1890).

На увагу заслуговує Промова, яку він виголосив при вступі на посаду ректора Чернівецького університету в Чернівцях в 1898 році, яка була надрукована в чернівецьких часописах того часу.

Свої численні наукові розвідки публікував у щорічних наукових збірниках: “Zu Plutarchos” (1872), “Eustathii Macrembolitae Protonobilissimi de Husmines amoribus libri XI” (1876), “Zu Plinius naturalis historia” (1882), “Zu Mautialis”, “Про гальську війну Цезаря”, “Філологія та природознавство” (1890) та ін.
   Складні історичні події внесли свої корективи в налагоджене життя вченого, а тому і до сьогодні невідомо, як склалася його подальша наукова та життєва доля.
 
  
 
21 червня – 60 років від дня народження історика-медієвіста,
науковця, літописця Чернівців
Олександра Миколайовича Масана (1957)
 
Він народився в селі Плоска Путильського району в родині службовців. Ще в дитинстві з родиною переїхав в Чернівці. Тут закінчив Чернівецьку середню школу № 7 з поглибленим вивченням німецької мови (нині це гімназія № 1). По її закінченні навчався в Чернівецькому державному університеті на історичному факультеті.

Він захопився історичною наукою, особливо середніх віків, ще студіюючи в університеті. Тому одразу по його закінченні навчався в аспірантурі при кафедрі історії середніх віків Московського державного університету ім. М.Ломоносова, яку успішно завершив в 1985 році. Захистив кандидатську дисертацію «Місто в державі Тевтонського ордену в ХІІІ – першій половині ХV ст.(За матеріалами середньовічної Прусії)» у Московському державному університеті ім. М.Ломоносова під науковим керівництвом професора, члена-кореспондента Академії наук СРСР, видатного науковця в області історії середніх віків, візантіїстики, слов’янознавства та історії пізньої античності Зінаїди Удальцової. Мабуть це захоплення історією середньовіччя від керівника передалося талановитому студенту на все життя. Тому то й до сьогодні сферою наукових інтересів Олександра Миколайовича залишаються такі складні, проте дуже цікаві періоди, як: історія середньовічної Прусії, Німецького (Тевтонського) ордену, українсько-прусські відносини за доби середньовіччя, історія Буковини в добу середньовіччя, міст Чернівців і Хотина.

Як авторитетний вчений і знавець середньовічної історії, він викладає студентам такі нормативні курси: «Історія середніх віків», «Історія Росії в середні віки», «Генеза феодалізму в Європі», «Історія країн Азії та Африки в середні віки». А також спецкурси «Торгівля і торгівельні шляхи у середньовіччі», «Наука і культура епохи Відродження», «Повсякденне життя населення Середньовічної Європи», «Культура Середньовічної Європи».

Він автор наукових праць, науково-популярних книг та статей. Серед них: «Ще раз про битву на Чудському озері 1242 р.», «Етапи будівництва Хотинського замку у світлі нових археологічних джерел», «Урбанізація у державі німецького ордену в Прусії (перший етап: 1231-1309 роки)», «Урбанізація у державі Німецького ордену в Прусії (другий етап: 1310-1409 роки)», «Дипломатичне забезпечення Німецьким орденом вторгнення у Прусію (1225-1235 pp.)», «Сільська колонізація у державі Німецького ордену в Прусії: перший етап (1231-1309 рр.)», «Діяльність Тевтонського ордену в період розвиненого середньовіччя у Європі», «Українсько-пруські взаємини в період середньовіччя».

Як безмежно відданий дослідник історії Чернівців у співавторстві підготував такі серйозні монографії, як: з Ігорем Чеховським видав: «Чернівці: 1408 – 1998: Нариси з історії міста»; «Чернівці: Історія і сучасність (Ювілейне видання до 600-річчя першої писемної згадки про місто)» / За ред. проф.В.Ботушанського; «Буковина: історичний нарис» / За ред. проф. В.Ботушанського (1998) та «Хотинщина. Історичний нарис» (2002); «Буковина в контексті європейських міжнародних відносин (З давніх часів до середини ХХ столітя) / За заг. ред. проф. В.Ботушанського (2005). Однією із перших ластівок історії міста було видання також у співавторстві «Вітання з Чернівців» (1994).
В щойно виданій збірці «Раймунд Фрідріх Кайндль. Розвідка з нагоди 150-ліття від дня народження» (2016) він помістив свою як завжди ґрунтовну статтю про цього шановного історика Чернівців.

Як вдячний студент свого викладача, підготовив персональну бібліографію видатного чернівецького археолога: «Борис Онисимович Тимощук: Бібліографічний покажчик. (До 80-річчя від дня народження) (1999).

Не оминув Олександ Миколайович увагою таку знакову духовну постать Буковини і вперше видав про нього розвідку: «Владика Євген (Гакман) – визначний діяч православної церкви на Буковині в ХІХ столітті: Нарис життя і діяльності» (1999).
І сьогодні Олександр Масан, кандидат історичних наук, доцент кафедри етнології, античної і середньовічної історії Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича, продовжує свої наукові пошуки, готує до друку вартісні і давноочікувані розвідки і намагається передати свої захоплення своїм небайдужим до історичної науки студентам. Як член Національної спілки журналістів України, він автор численних статей і рецензій з краєзнавства, які виходять як в місцевих періодичних виданнях, так і наукових вісниках. Проте на них завжди очікують небайдужі до історії міста і краю читачі.

Багато часу і сил Олександр Миколайович приділяв і приділяє громадській роботі по збереженню культурного середовища міста Чернівці. Без його присутності та авторитетної думки не відбувається жодне засідання в Ратуші, на яких піднімаються серйозні питання збереження культурної спадщини міста. Він входить в склад міської топонімічної комісії, член Художньої ради Чернівецької міської ради, в робочу групу з вивчення питання відновлення пам'ятника Пієта в м.Чернівцях; довший час очолював громадсько-консультативну раду з питань охорони культурної спадщини міста.

Фото Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського.
 
 
 
 
22 червня – 160 років від дня народження православного церковного діяча,
архімандрита, історика, етнографа, письменника, поета, драматурга,
публіциста і проповідника, культурного діяча
Олександра Манастирського (чернече ім'я – Артемон, 1857-1920)
 
Народився Олександр Дмитрович в селищі Лужани Кіцманського району. Маючи схильність до просвітництва і духовного життя, закінчив гімназію і духовну семінарію в Чернівцях, а потім навчався на богословському факультеті Чернівецького університету. Служив священиком у селах Північної Буковини. В 1899 році вперше за багато років був обраний радником консисторії з українців.

В 1905 році прийняв чернецтво з ім'ям Артемон і згодом висвячений на архімандрита. За віддану і довголітню духовну працю в 1913 році представники народницьких партій підтримали кандидатуру Манастирського на посаду гененерального вікарія Буковинської митрополії. Це було дуже серйозне досягнення для українського духовенства Буковини. Ця посада робила його першим кандидатом у майбутньому на митрополита. Він докладав дуже багато часу і зусиль в справі національної просвіти українців Буковини. Впродовж 1901 - 1906 років був членом крайової шкільної ради.

Він автор низки підручників для народної школи та 2 томів проповідей для народу. Водночас в 1901-1914 роках редагував і був активним дописувачем такого прогресивного як на той час церковно-богословського журналу «Candela» («Сітильник»), який виходив на чотирьох мовах. Також вміщував публікації у газетах того часу «Буковински вѣдомости», «Буковина», «Bukowiner Rundschau» (усі виходили в Чернівцях) та інших виданнях.

Також Манастирський співавтор (разом із Р.-Ф. Кайндлем) такої серйозної етнографічної праці «Die Rutenen in Bukowina» («Русини на Буковині», т. 1-2, Чц., 1889 – 1890). Ця праця була удостоєна прийняття до цісарської книгозбірні. Вона перевидана українською мовою в 2007 році. Також написав німецькою мовою розділ про історію русинів в колективній праці «Австро-Угорська монархія в слові і в образках», яка українською так і не перевидана до сьогодні.

На той час популярним було видавати брошури, які були доступніші для народу, ніж книги. Тому Манастирський також видав декілька брошур, серед яких «Моим селянським братьям в Буковине» (1890), «О нищете (бедноте) нашого народа» (1894) та інші на актуальні на той час проблеми, а також 2 томи проповідей для народу.

Писав побутово-моралізаторські вірші, оповідання. Видав народні комедії «Гарно підхмелився і не оженився» та «Бабка умирає» (обидві – 1888).

Творив пісні для заснованого ним хору хлопчиків: «Ой, Дністре, мій Дністре» (яка пізніше стала народною), «На селі», «Жовнярі».

Прозу, поезію, наукові твори Манастирський писав як українською, так і німецькою мовами.

За віддану працю і заслуги Олесандра Манастирського відзначено «на ревній душпастерській службі гідностею» Екзарха і Червоним поясом.

Відійшов у вічність 23 жовтня 1920 року і спочиває на православному цвинтарі в Чернівцях.
 
Джерело фото: Буковина. Визначні постатті: 1774-1918 (Біографічний довідник) / Автор-упор. О.М. Павлюк. - Чернівці: Золоті литаври, 2000. - 252 с.
 
 
 
 
27 червня – 180 років від дня народження професора філології,
ректора Чернівецького університету
Алоїза Ґольдбахера (Alois Goldbacher) (1837-1924)
 
Він народився в місті Тіроль в Австрії. По закінченні гімназії в містечку Меран вивчав класичну філологію в Інсбруці. А потім ще вдосконалював свої знання у Відні. З 1862 року працює помічником учителя в гімназії міста Ольмоуц, пізніше став вчителем цієї гімназії, де працював до 1869 року.

В 1867 році Алоїз Ґольдбахер здобуває ступінь приват-доцента класичної філології при університеті Граца. З 1869 по 1875 рік – професор у Другій державній гімназії міста Грац.

В 1872 році Алоїс Гольдбахер, виконуючи завдання Віденської академії наук, їде в Італію, де займається дослідженням діяльності римського Папи Августина. У 1883 році Алоїс Гольдбахер продовжує дослідницьку роботу та поповнює збірку матеріалів стосовно життя і діяльності Папи Августина — з цього приводу він відвідує Лондон, Оксфорд (1883) та Грецію (1888). Результатом такого ретельного вивчення життя і діяльності Папи Августина стало його наукове видання «Листи Аугустінуса», які вийшли в двох томах в 1895 і 1898 роках і здобуло належне пошанування в наукових колах.

Коли в 1875 році в Чернівцях було відкрито Університет імені Франца Йосифа, то Алоїза Ґольдбахера було запрошено в ньому викладати. Вже наступного року він був деканом філологічного факультету. Будучи дуже ретельним науковцем і добрим організатором, в 1881-1882 роках Алоїз Гольдбахер був призначений сьомим ректором університету. Проте того ж року його запрошують викладати до Грацького університету, де в 1891-1892 він також був ректором.

Автор книг латинською та німецькою мовами. Основні його праці: «Латинська граматика для шкіл», яка вийшла у світ в 1883 році і мала 6 видань.

Відійшов у вічність Алоїз Ґольдбахер 28 квітня 1924 року в місті Грац. 

Джерело фото: wikiwand.com/uk/Ректори_Чернівецького_університету  
 
 
 
29 червня – 115 років від дня народження оперної співачки (мецо-сопрано),
заслуженої артистки Румунії Філомен Пітею-Джорджеску (Piteiu_Georgescu)
(1902 – рік смерті невідомий)

Вона народилася в селі Магала, тепер Новоселицького району. З дитинства мала талант до музики, тому після початкових приватних уроків батьки віддали її до Віденської музичної академії, де Філомена навчалася в протягом 1919-1925 років. А далі вдосконалювала свої знання в європейській столиці музики – Зальцбурзі.

В 1924 році в Чернівцях було відкрито консерваторію. Саме тоді Філомена приїжджала додому, де також брала уроки музики і співу у дуже висопрофесійних викладачів. По закінченні мистецьких шкіл її запросили солісткою оперного театру в місті Клуж в Румунії. Вона прийняла запрошення щойно відкритої на той час Румунської національної опери в місті Клуж-Напока.

Мабуть то було не випадково, адже навіть сама споруда театру нагадувала їй рідні Чернівці. Вона побудована в один і той же час, впродовж 1904-1906 років, що й чернівецький театр, за проектом відомих австрійських архітекторів Фердінанда Фельнера і Германа Хельмера. 

На сцені клужської опери Філомена зіграла понад 30 ролей в операх найвизначніших європейських композиторів. Вона виконувала головні жіночі ролі в операх "Бал-маскарад", "Ріголетто", "Трубадур", "Аїда" "Травіата" Джузеппе Верді, "Пікова дама" Петра Чайковського, «Фауста» Шарля Гуно, «Мадам Баттерфляй» Джакомо Пуччіні, «Сільська честь» Пьетро Масканьі, «Тангейзер» Ріхарда Вагнера та інших.

Так як вона виросла на народних піснях Буковини, то на її концерт поруч із класичними оперними партіями завжди звучали українські та румунські народні пісні та твори зарубіжних композиторів.
 
 
 
 
 

29 червня – 120 років від дня народження художника, скульптора,
графіка і архітектора
Бернарда Редера (Bernarda Redera) (1897-1963)

Бернард Редер народився в нашому місті в родині власника готелю і вихований був цілковито на єврейській культурі і традиціях. Особливості його творчості окреслила мистецтвознавець Тетяна Дугаєва: «Предметом його творчості були єврейська міфологія і фольклор, грецька міфологія, Біблія, музичні теми, а також образний світ письменника-гуманіста Франсуа Раблє». Художник дуже тонко відчував місто свого дитинства і згадував згодом: «Ми народились вже сп’янілими від фантазії». У більшості своїх мистецьких творів завжди відчувалась присутність культури і духу Чернівців.

Його молодість співпала з важкими роками Першої Світової війни – у сімнадцятилітньому віці Редер потрапив до армії, де служив рядовим солдатом. По закінченні війни поїхав до Праги, де навчався в Академії мистецтв. Тут його вчителем із скульптури був один з найвідоміших чеських митців професор Ян Штурса, а графіки навчався у професора Августа Бремзе.

З Європи Редер повернувся до Чернівців, у яких 20-30-ті роки ХХ століття були часом мистецької активності та яскравого творчого піднесення культурних кіл – митців та літераторів. Будучи молодим і готовим до пошуків у мистецтві, він разом із такими відомими живописцями, як Євзебій Ліпецький, Яків Айзеншер, Артур Кольнік, створили в місті відділ культурно-освітньої організації «Культур-Ліга», який проіснував у Чернівцях сім років.

Після такої високої мистецької школи він творив у скульптурі, графіці і працював над архітектурними проектами, проте на життя заробляв собі виготовленням надгробних пам’ятників, яких створив 21 для Руського кладовища. Один із пам’ятників у вигляді стіни з чорного шведського граніту – для президента Чернівецької палати адвокатів, громадського і політичного діяч Макса Фокшанера – і до сьогодні стоїть при вході на єврейський цвинтар справа від Будинку Вічності. Проте нині він чомусь належить невідомим людям.

У 1930 році він полишає Чернівці і наступні 20 років Редер провів у мандрах не з власної волі, так склалися історичні події в першій половині ХХ століття.

Спочатку митець оселився у Празі, а в 1935 році переїхав до Парижа, де успішно пройшла його виставка скульптур. Там відбулася його зустріч із відомим скульптором Арістодом Майолем, яка мала значний вплив на його творчість. Їхня дружба тривала багато років і саме Майоль допоміг уникнути розправи німецьких окупаційних сил. Проте складні історичні події торкнулися і долі Редера. Хоч він і уник арешту, проте в 1940 році була знищена його скульптурна майстерня і всі твори, які там знаходились. Після цього він кілька років працював у Гавані, де також мав дві персональні виставки. В 1943 році з дружиною перебрався до Нью-Йорку, де отримав американське громадянство і заслужений авторитет в мистецьких колах. В 1962 році Бернарда Редера за видатну діяльність прийняли у члени Американської академії мистецтв і літератури.

До кола його захоплень належала і архітектура, якою він почав активно займатися ще в Чернівцях. Його оригінальні архітектурні ідеї завжди викликали неабиякий інтерес. Ще будучи тридцятилітнім юнаком в нашому місті, він в 1927 році отримав спеціальний приз міжнародного архітектурного конкурсу за проект споруди для пам’ятника Колумбу в Санта-Домінго. Серед найбільш креативних, якби ми тепер сказали – проект театру в Чернівцях, над яким він почав працювати ще в Чернівцях ще в 1927 році, а завершив в 1961 році в Нью-Йорку. Будівля задумана у вигляді сферичної форми, тому в ньому не було незручних місць. Сцена в театральній кулі була з прозорою підлогою, а прозорі сидіння глядачів рухалися по спіралі вверх і вниз. Тому всі мали можливість вільно оглядати сцену з усіх боків і під різними кутами.

В 1959 році він виконав надзвичайно оригінальний проект виставкового павільйону для скульптури. Саму будівлю він виконав як бджолиний стільник і при потребі вона могла необмежено розростатися за рахунок окремих елементів-комірок, причому як по горизонталі, так і по вертикалі вверх. Глядачі могли рухатися у тривимірному просторі окремих залів, в яких скульптуру можна оглядати з різних точок зору. І ця дивовижна споруда вся була залита світлом і нагадувала величезний кристал.

В історії новітньої архітектури його ім’я стоїть серед серед найбільш авангардних і прогресивних. Він мав багато виставок своїх творів в найпрестижніших виставкових залах Америки і отримав численні мистецькі відзнаки. Нині його твори знаходяться у кращих музеях світу і їх регулярно виставляють на продаж на найпрестижніших світових аукціонах.

Відійшов у вічність Бернард Редер 7 вересня 1963 року в Нью-Йорку.

В Чернівцях він мешкав на вулиці Руській в скромному будиночку під № 31. І хоч життя розпорядилося так, що він вже більше не повернувся в місто свого народження, проте завжди з гордістю говорив про себе і свою творчість «Усім, чим я є, я зобов’язаний Чернівцям».

Детальніше про життєвий і творчий шлях митця можна познайомитись за таким посиланням
drive.google.com/file/d/0B01TciZvzv2hWmxjMDRoa3VQeHc/view 

Джерело фото: 
www.jewishgen.org/Yizkor/Bukowinabook/bu2P200m.html  
ЛИПЕНЬ
 
4 липня – 110 років від дня народження художника, гравера,
ілюстратора і теоретика мистецтва
Фреда Мікоша (Fred Mikosch) (1907 – 1995)
 
 
Народився Фред Мікош в Чернівцях в родині майстра-механіка машин Владіслава Мікоша за адресою Bachgasse, 12 (нині це вулиця Нечуя-Левицького) в приватному будинку, який знаходиться поруч з парком Шіллера. З дитинства Фред мав хист до малювання, тому після отримання початкової освіти поїхав студіювати мистецтво малярства спочатку в академію образотворчих мистецтв у Кракові, де його учителями живопису і гравюри були Dimikowski та Pevitesch. А потім ще п’ять років продовжував вдосконалювати свої знання в Бухарестській академії декоративного мистецтва і гравірування, у вчителів Сесілії Кутеску-Шторк та знаменитого професора художника, гравера і письменника Сіміона Люка (Simion Iucа), яку закінчив в 1938 році. По її закінченні він майже сорок років працює професором, звання якого йому було присвоєне в 1969 році, Бухарестського художнього інституту ім. Миколи Григореску.

Ще навчаючись в Кракові, в 1933 році Фред Мікош створив картину «Нуд», яка одразу ж отримала схвальні відгуки від мистецтвознавців та на сторінках мистецьких видань. Серед відомих творів Мікоша: ксилографії «Ворота Дунаю», «Сонячна брама», гравюри «Ворота», «Селянський інтер’єр». Славу йому принесли цикл фресок на біблійну тематику «Створення». На передньому плані знаходиться «Творець», потім зображено картини «Земля», «Діалог», «Вода», «Медитація» і «Музика». У фоновому режимі подано тему «Диявол», який сидить на стовбурі дерева і призначений спокушати. В цих біблійних сюжетах він використовує техніку Миколи Григорського. Фред Мікош брав участь в 1934 році в Чернівцях в знаменитих свого часу художніх виставках «Осінній салон», ще будучи студентом. Наступні роки також були для нього успішні. Він мав персональні або брав участь в мистецьких виставках в наступні роки: 1936, 1937, 1938, 1939, 1940, 1941, 1942, 1944, 1947. В 1942 році представив цикл із 10 ксилографій, який мав значний успіх серед цінителів мистецтва.

Фред Мікос створив фрески в католицьких костьолах в містах Сучава, Сірет, Нью – Солонцях, які до сьогодні тішать око всіх, хто переступає поріг цих храмів. Він також є автором теоретичних студій з таких технік в мистецтві як гравірування та ксилографії. Будучи художником з ілюстрації книг, проілюстрував такі видання, як: «Александру Лепушняну» К.Негруці, «Карлик» Д.Ботеза, «Загублена стежка» А.Фурніє, кольорові ілюстрації до фільму Уолта Діснея «Божевільні події Буратіно» та багато інших. За значний вклад в мистецтво Фред Мікош удостоєний багатьох національних та міжнародних мистецьких премій. Серед них: срібна медаль за гравюру «Томмазо Кампанелла» (Рим, 1969) та Срібна медаль «Тіберіна» (Рим, 1979). Він є почесним членом Римської академії мистецтв ім. Т.Кампанелли. Фред Мікош відійшов у вічність 10 вересня 1995 року в Бухаресті.

На вшанування пам’яті митців в червні 2003 року в престижній галереї Horizon була розгорнута виставка гравюри Ельвіри і Фреда Мікосів.
 
10 липня – 155 років від дня народження композитора,
адвоката, політичного діяча, економіста
Тудора Флондора (Tudor Flondor) (1862 – 1908)
 
Тудор Флондор народився в містечку Сторожинець в заможній родині Ґеорга Флондора та Ізабели Бухенталь Добровольської. В сім’ї завжди в пошані була музика, тому хлопчик з дитинства відчув потяг до прекрасного і початкову музичну грамоту отримав, як тоді й було прийнято в заможних родинах, вдома, опанувавши гру на фортепіано під керівництвом домашньої вчительки Адольфіни Уолфарт. Родина Флондорів була доволі заможною, батьки прагнули дати своїм синам гарну освіту. Тудор навчався в Чернівецькій вищій гімназії, по закінченні якої два роки студіював юриспруденцію в університеті. Батьки підтримали його схильніть до музики і одночасно віддали його на науку в Чернівці, де Товариством філармонії були організовані уроки музики. Тут він провчився чотири роки гри на скрипці і був учнем самого Адальберта Ґржімалі. Творчі здібності Тудора помітив і відзначив професор Сидір Воробкевич.
 
Ще зовсім молодим юнаком диригував хорами й оркестрами. В цей час Тудор Флондор написав комічну оперу «Ніч Святого Георгія» на слова Т.Алексі, прем’єра якої відбулася на чернівецькій сцені 26 березня 1885 року і мала великий успіх у глядачів. Маючи гарний голос, він і сам співав на сцені. Аби вдосконалити свої знання в музиці, подався до музичної столиці Європи – Відня.
 
Тут Тудор Флондор занурився в музичне життя Австрії і відвідував заняття у Віденській Академії музики і драматичного мистецтва, яку закінчив в 1888 році. Свою увагу зосередив на вивченні теорії музики та контрапункту, щоби стати композитором і навчався в професора Роберта Фукса, який був вчителем знаменитого Джордже Енеску. В цьому ж році Тудор кавалер Флондор одружився з дочкою знатного румунського боярина Марією Чунту. Одночасно у Відні в тому ж році він закінчив університет сільського господарства відділ економіки. Довший час він з родиною мешкав в родинному маєтку в селі Рогожешти, де написав оперету «Дід Чокирлан» на лібрето К.Бераріу і Т.Боканчі. Окрім того, він автор оперет «Парі» і «Селянське весілля» на слова Александрі, «Ліца Пескеріца» на слова Н.Богдана, «Зелені свята» на слова В.Александрі; музику до водевілів В.Алекандрі «Мілло-директор», «Відгадай-но» та М.Мілло «Баба Хирка». А також він автор багатьох прекрасних пісень і романсів на слова М.Емінеску, В.Александрі та інших буковинських авторів. Чудові краєвиди сиретських полонин, були для композитора джерелом натхнення, а його творчість живилася народними традиціями, чудовою природою рідного краю і тут він створив багато різножанрових музичних творів. Окрім музики, тут він активно прилучився і до громадсько-політичного життя краю. 1889-го року його обрали примарем громади Рогожешти, села, у якому, окрім румунів, проживало багато українців та євреїв. Будучи різнобічно освіченою людиною, він свою політичну працю бачив у налагодженні мирного співіснування представників усіх національностей Буковини, повноцінному розвитку різних етнічних культур.
 
Тудор Флондор любив Чернівці, місто, де прожив першу половину свого життя, тому в 1898 повертається до Чернівців, де став організатором, а згодом і диригентом музичного товариства «Армонія» у Чернівцях. Він став одним з організаторів музичного ансамблю, який з успіхом виступав не тільки в Чернівцях, а й у місцевостях Трансільванії, гастролює по містах Північної і Південної Буковини. Тут починає працювати над оперетою «Рибалка Дунаю», яку не встиг закінчити. Серед його музичної спадщини оперети, хорові твори, серенади, інструментальна музика, водевілі, пісні і романси. У його творчості відчувається вплив Брамса і Вагнера.
 
Найбільш знаменита його серенада «Sleepy птахів» на вірш Міхая Емінеску. Слід зазначити, що Тудор Флондор захоплювався не лише музикою, а з цікавістю вивчав ще агрономію та юридичні науки. Тому, окрім мистецтва, він був ще й талановитим адвокатом і політиком, економістом і навіть кондуктором. 1898 року Флондора обрали депутатом до міської ради Чернівців, а 1901-го — депутатом до Імперської палати Комітету сільського господарства. Обирався депутатом Буковинського сейму і Віденського парламенту. Проте підступна хвороба не дала йому цілковито втілити всі свої таланти та уміння. Він відправився на лікування в приватний санаторії «Fichtenhof» в Шлахтензі (Schlachtensee) – сьогодні сектор Штегліц-Целендорф Берліна. Проте 22 червня о шостій годині вечора 1908 року з - за серйозних захворювань життя його обірвалося. Проте навіть на смертному одрі він написав свою останню пісню «Tempi прохід». А мистецький талант передався його дітям, які продовжили музичні традиції свого талановитого батька.
 
Його остання пісня, «Tempi прохід», він писав на смертному одрі. І хоч він відійшов у вічність в дуже ранньому віці, проте його талант до мистецтва передався дітям, які продовжили музичні традиції свого талановитого батька. Дочка Ізабелла Нектару Flondor (1890-1985, Нью - Йорк ), відома під іменем Нектар , була оперною співачкою, членом Віденської державної опери. А молодша дочка Florica (Ліл) Racovitza-Flondor (1897 - 1983) була автором пісень. Вона вчилася в Університеті музики і мистецтва Інтерпретації Відня під керівництвом Джозефа Маркса і Еміль Зауер.
 
Джерело фото: ro.wikipedia.org/wiki/Tudor_de_Flondor 


17 липня – 180 років від дня народження архітектора
Юліана Октавіана Захаревича (Julian Oktawian Zachariewicz), (1837–1899)
 
Він народився у Львові в родині вірменина Георгія Захаревича та Юзефи з Ґросманів. Тут впродовж 1852-1857 років навчався у Львівській реальній школі, по закінченні якої студіював у Віденській політехніці. По її закінченні працював у генеральній дирекції будівництва державних залізниць Австро-Угорщини. Одночасно проходив практику в архітектурному бюро Леопольда Ернста при реставрації віденського готичного костелу св. Стефана. Там він ознайомився з тодішніми стилями та тенденціями розвитку європейської архітектури.

Як пишуть дослідники його творчої спадщини:
 «З 1860 до 1865 року Ю.Захарієвич працює на приватній залізниці Кароля Людвіка, а згодом переходить до Чернівецької колії, де активно будувалася залізниця Львів–Чернівці, яка пізніше продовжилася до Ясс. Енергійний Ю.Захарієвич обіймає все вищі і вищі щаблі у рангах, за кілька років досягнувши посади начальника руху на австрійсько-румунських лініях з центром у Чернівцях. Крім посадових обов’язків, він залучається до проектування станційних будинків, зокрема бере участь будівництві вокзалу в Яссах (1869–1870). Ця споруда фактично стала початком архітектурного доробку Ю.Захарієвича.
 
Рік 1871 р. стає переломним у житті майстра. Ю.Захарієвич приймає запрошення працювати професором архітектури у Технічній академії Львова. Він повертається до рідного міста і напередодні дня народження 16 липня 1871 року отримує офіційну номінацію на “звичайного професора”».

В часи прокладання залізниці Львів–Чернівці–Ясси брав участь у проектуванні вокзалів, станцій та інших об’єктів, яких потребувала залізниця.

І якщо більшість вокзалів на той час були схожими один на одного, то Захаревич намагався всім спорудам, які він будував або проектував, надати свого виразного стилю. Так, колійний двірець у Яссах будували за його проектом і він вирізнявся оригінальним стилем, наближеним до мавританської (середземноморської) неоготики. Це була його перша візитівка як архітектора.
З 1871 року Юліан Захаревич — професор, завідувач кафедри архітектури Львівської Політехніки, у в 1881–1882 роках обіймав поважну посаду ректора.

За його проектом і при його безпосередній участі були збудовані нові корпуси Львівської Політехніки. Ректором Політехніки на той час був Юліан Октавіан Захаревич, якому цісар Франц Йосиф І надав шляхетський титул “із Львова-города”. А 1 жовтня в новому корпусі розпочався перший навчальний рік. У 1872–1881 рр. Ю.Захаревич був деканом будівельного (архітектурного) факультету, у 1877–1878 та 1881-1882 роках – ректором Політехнічної школи.

Він був організатором Львівської архітектурної школи, яка визначала архітектурне обличчя Львова 2-ї половини XIX — початку ХХ століття.

Для нас найцікавіший той період в житті Захаревича, коли він збудував у Чернівцях знамениту до сьогоднішнього дня синагогу юдейських прогресистів, так званий Темпль. Він її завершував у1873–1878 роках, вже перебравшись до Львова. 
Ця велична споруда знаходиться на сьогоднішній вулиці Університетській, це перший і найкоротший відрізок колись називався Темпльгассе (Tempelgasse), або як її називали місцеві українці, вулиця Божниці. Цей провулок простягався від площі Ринок до площі Темпля.

Історія Темплю починається 4 вересня 1877 року – саме тоді синагога була урочисто відкрита. Так що цього року минає 140 років від того часу, як в Чернівцях урочисто її було збудовано.

Ця назва прижилася і досі – нині це одна із туристичних родзинок міста. Місцеві екскурсоводи завжди зупиняються тут, аби розповісти туристам історію Темпля. У зовнішніх обрисах кінотеатру всі намагаються побачити сліди колишньої розкішної синагоги. Тому зазвичай під руками вони мають збільшене фото тієї споруди, яку спроектував для міста Юліан Захаревич. Але навіть фахівцям важко сказати, що автентичного збереглося тут. Хіба що зовні ще можна шукати натяки на колишню синагогу. Проте тут знаходиться момеріальна дошка Йосефу Шмідту – відомому єврейському оперному співаку, котрий співав тут у хорі, а згодом був кантором у цій синагозі.

А синагога Темпль була реформістською. На той час значна частина заможніх єврейських мужів міста вже перебувала під впливом ідей реформ, тому вони вирішили збудувати власну синагогу. Навіть обряд богослужінь тут був трішки інший. Тут також були більш ліберальніші правила, наприклад, чоловіки і жінки могли сидіти поруч. До речі, у Західній Європі в деяких синагогах навіть був орган, в Темплі органу не було, але був хор.

Було створено відповідне товариство і почалося будівництво. Ініціатором будівництва реформованої синагоги в Чернівцях був духовний лідер місцевих юдеїв-реформаторів Лазар Еліяс Ігель (1825-1892). Фундамент під майбутній хоровий храм на ділянці в центрі Верхнього міста святково заклали 8 травня 1873 року. Спорудили Темпль за чотири роки.

Темпль був збудований в мавританському стилі, мав чотири бокові вежі, які здіймалися у вигляді мінаретів, дах увінчувало покрите міддю шатро. Вона точно була пишною всередині, з тих фрагментів, що збереглися на фотографіях, можна сказати, що інтер’єр був зроблений на високому мистецькому рівні. Першим равином у Темплі був Лазар Еліяс Ігель. В цій історії є така цікава деталь: “Перший проект, розроблений архітектором Карлом Ґреґором не був схвалений міською владою як «надто скромний». Після чого, безкоштовно виготовити новий проект зголосився Юліан Захаревич. Цим вчинком Захаревич викликав здивування із огляду на його протестантські переконання”.

Цей рік для Юліана Захаревича виявився щасливим назагал. В тому ж 1877 році цісар Франц Йосиф І надав йому шляхетський титул Лицаря з Львигороду (Ritter von Lwigród). Він отримав лицарський титул не за воєнне завзяття, а за талановиту працю архітектора.

А Чернівці були для нього знаковим і для особистого щастя. Саме в Чернівцях він одружився з Анню Йозефою Давид (1841–1874), уродженкою Данії. Вони мали двох синів (Віґґо й Альфреда) та доньку Анну. Проте вона померла і в 1877 році Захаревич одружився вдруге з Людвігою Ґромадзінською, яка народила йому доньку Гелену та сина Юліана Едвіна.

Історик мистецтва Ігор Сьомочкін писав про його захоплення культовими спорудами: «Сакральна архітектура – церкви, костели, синагоги – цікавили його і як науковця, і як архітектора. За національністю – вірменин, одружений на датчанці (коли працював ще на чернівецькій залізниці), за віросповіданням протестант-євангеліст, він був представником того ліберального напрямку в культурі, науці та політиці, який горував тоді у Європі і, зокрема, в Австро-Угорщині».

Фахівці низивають колишню синагогу одним із найбільш стильних та культових пам’яток старих Чернівців. Творінням Юліана Захаревича у Чернівцях зачаровувалися всі. Але пережити світові війни синагога не змогла: під час Першої світової війни Темпль був пограбований, а під час Другої Світової війни — спалений.

Після пожежі у час війни Темль стояв у руїнах. Колишню синагогу перебудували під культурний заклад. І з 1959 року тут розташовувався перший в Україні широкоформатний кінотетар “Жовтень”, який на початку 90-х перейменовали на “Чернівці”. Правда, після активного розвитку новітніх технологій він втратив свій багаторічний лоск.

Відійшов у вічність Юліан Захаревич 27 грудня 1898 року і спочиває на Личаківському цвинтарі у Львові. На його могилі – пісковиковий надгробок з вазою, який архітектор за кільканадцять років до смерті сам спроектував у стилі неоренесансу.
За проектами Ю.Захаревича збудовано дуже багато цікавих і вартісних різноманітних об’єктів у містах і селах Галичини, які до сьогоднішнього дня не втратили своєї мистецької вартості.

Детальніше про життя і архітектурні споруди, які цей талановитий і дуже працелюбний архітектор залишив по собі, можна переглянути за посиланням zbruc.eu/node/68472 




22 липня – 180 років – від дня народженя доктора філософії,
професора фізики Алоїза Гандля (Alois Handl) (1837 - 1915)
Він народився 1837 року у місті Форт-Альберзі в Австрії, тут отримав початкову освіту. З дитинства мав схильність до точних наук, тому спочатку студіював фізику у знаменитому Віденському університеті і продовжив свої знання у місті Грац, де вивчав ще й математику. По їх закінченні працював у Львівському університеті як викладач фізики і математики та одночасно займався наукою і в 1859 році здобув ступінь доктора філософії. І вже у 25 років отримує почесне звання повного (або як на той час говорили штатного) професора з фізичних наук. У 1870-1871 роках був обраний деканом філософського факультету. Він ще й виявив себе добрим організатором, тому не раз призначався екзаменатором комісії в гімназіях міста. Також мав обов’язки державного інспектора екзаменаційної комісії навчальних установ зі стенографії, член фізіографічної комісії при Краківській академії в 1867 році, почесний член Галицького товариства стенографів (1868), член правління комітету першого загального товариства службовців у Львові (1867).

Проте саме в цей час університет з німецького перейшов на двомовну (так звану утраквістичну) польсько-українську мову викладу. А талановитого вченого в 1872 році запрошують до праці на посаду професора фізики в найстарішому вищому військовому навчальному закладі у світі – елітарній Терезіанській військовій академії у місті Вінер- Нойштадті на півдні Австрії.

Саме в цей час у світі активно проводилися наукові пошуки доказів існування атомної будови матерії. І Алоїз Гандль, будучи молодим прогресивним ученим, також не оминув нагоди серйозно займатися цією темою. Його праці про будову рідин, кристалічну будову солей, природу поглинання світла внесли на той час своє вагомий вклад у вчення про атомарну будову матерії. Про рівень цих праць свідчить те, що вони регулярно публікувалися у періодичних виданнях Цісарської Академії наук у Відні.

Але найбільшу частину свого наукового життя Алоїз Гандль, понад 30 років, провів в університеті Чернівців від самого моменту його заснування до виходу на пенсію в 1906 році. З 1876 року він професор Чернівецького університету і провідний вчений. Тут він створив і очолив кафедру експериментальної фізики. Наукові роботи цього періоду стосувалися кристалофізики, молекулярної теорії, оптики, метеорології, барометрії , гідроденситометрії , а також досліджень, що стосуються поглинання світла, питомої резистентності рідин та кольорового зору у тварин.
Він займався наукою не тільки в ділянці чистої прикладної фізики, а і в дотичних галузях, де без фізичних методик неможливо було обійтися. Так, від самого початку роботи в університеті він тісно співпрацював з Ричардом Прібрамом (Richard Příbram), відомим професором у галузі хімії. Вчені спільно досліджували в'язкість численних органічних сполук, і опублікували свої результати не тільки в „Sitzungsberichte” – науковому журналі Австрійської Академії наук, але і в першому у світі науковому журналі в області фізичної хімії "Zeitschrift für Chemie Physikalische”, який заснував у 1887 році лауреат Нобелівської премії з хімії Вільгельм Освальд. Він був настільки різностороннім вченим, що з 1877 навчального року започаткував в університеті також географічні курси з відчитуванням курсу метеорології.

За такий значний вклад в розвиток університету і авторитет в науковому світі в 1879-1880 року він став п'ятим ректором Чернівецького університету, а в 1894-1895 роках – повторно ректором університету. І двічі обирався деканом філософського факультету.
Після виходу на пенсію його замінив на кафедрі вчений Йозеф Гейтлер Фон Армінген, двоюрідний брат знаменитого фізика Генріха Герца.

За значний вклад в науку та освіту Австро-Угорської імперії він отримав орден Залізної корони ІІІ ступеня. Також був удостоєний ювілейної та почесної медалей за 40-річну наукову працю.

Надзвичайної популярності набрав його „Підручник з фізики для старших класів середньої школи” ("Lehrbuch der Physik für die oberen Classen der Mittelschulen "), який був перевиданий декілька раз.

Відійшов у вічність цей талановитий вчений у лютому 1915 року в Чернівцях.

 
 
 
 
 
25 липня – 135 років від дня народження історика,
публіциста, доктора теологічних наук, професора, архівіста,
фольклориста, церковного діяча і педагога
Сімеона Релі (Simeon Reli), (1882-1945)
 
Він народився в селі Верхні Петрівці Сторожинецького району. По закінченні місцевої школи навчався в Чернівцях у вищій гімназії, потім – на теологічному факультеті університету. Будучи священиком, служив у селах Михайлівка, Димка, Глибока. В 1912 році перебрався в Чернівці і працював викладачем релігії в гімназіях Кіцманя та Чернівців. В роки Першої світової війни він був мобілізований і впродовж 1916-1918 років сповняв обов’язки військового капелана. По її закінченні Сімеон Релі продовжував викладати в гімназіях Чернівців. Проте його завжди цікавили документи, давня історія. Тому пізніше поїхав до Відня, де впродовж 1928-1929 років студіював історію та архівну справу і отримав звання доктора богослов’я. Там у державному архіві Сімеон Реллі відшукав багато матеріалів про Буковину. Повернувся на роботу в Чернівці, де впродовж 1929-1935 років працював професором богослов’я і церковної історії Буковини в університеті. У 1934–1935 роках працював деканом теологічного факультету в Чернівцях.

А потім зайнявся улюбленою архівною справою. Спочатку працював секретарем, згодом заступником, а відтак директором державного архіву. Сімеон Реллі видавав багато праць з історії Буковини і релігійних документів. Серед основних: «Спогади з палацу на Дністрі» (1924), «В дні лихоліття» (1925), «Релігійна політика Габсбургів стосовно православної церкви в ХІХ ст. в світлі документів і неопублікованих документів з архівів дому та імператорського двору у Відні» (Чернівці, 1928), «Місто Серет у давні часи» (1934), «Монастир Путна» (1937), «Монастир Сучевіца» (1937). «Монастир Драгомирна» (1943), «Путівник по історико-релігійних пам’ятках Буковинскої єпархії» (Чернівці, 1937), «Хотинська фортеця під турецьким ігом», «Початок католицької релігії на Буковині» та багато інших. Видання «Історія села Їжівці в старі і нові часи» вийшло в світ в 1936 році і було перевидано в місті Глибока в 1994 році. В 1933 році в Чернівцях він видав монографію «Резиденція митрополитів у Чернівцях та її творець Йосиф Главка». Всі вони написані на архівних матеріалах, тому не втратили своєї наукової цінності і до сьогодні.

Також друкував численні статті та рецензії з історії церкви на Буковині, які були написані на оригінальних документах в архівах Відня та Чернівців, в чернівецьких часописах «Кандела», «Літературна Junimea», «Журнал освіти», «Голос Буковини» та «Буковина».

Будучи провідним фахівцем з історії церкви на Буковині, він багато часу і зусиль приклав також для захисту і збереження історичної спадщини. Був членом Комісії історичних пам'яток при Департаменті Буковини. Як церковний історик він був організатором етнографічного музею при Метрополії Чернівців.

В Чернівцях він мешкав і працював над своїми науковими розвідками на давній історичній вулиці Якоба фон Петровича під № 5.

Проте складні історичні події втрутились в його захопленню історичною наукою і в 1940 році він змушений був покинути столицю Буковини.

Сімеон Реллі відійшов у вічність в 1945 році в притулку і був похований в колишній столиці Молдавії – Сучаві.

Посмертно професор Сімеон Релі отримав звання почесного громадянина міста Сірет в знак поваги, що він написав першу монографію про цю місцевость. Сьогодні на його честь названа і одна із вулиць цього міста.
 
 
СЕРПЕНЬ
 
 Данієль Веренко 
 
2 серпня – 140 років від дня народження австрійського і румунського історика, педагога
 
Даніеля Веренки нім. Werenka; рум. Verenka,1847 – 1940)

Він народився в передмісті Чернівців в селі Роша (нині це мікрорайон Чернівців) в родині етнічного українця Георгія Веренки та Анни Меленицької. Тут навчався в найпрестижнішій і єдиній на той час Чернівецькій першій цісарсько-королівській державній гімназії, яку закінчив в 1869 році. Студіював теологію в університеті в Чернівцях і продовжив у Відні на філологічному факультеті. Тут залишився працювати вчителем філософії в реальній школі у VIII федеральному штаті Відня впродовж 1883-1894 років. Але в силу різних причин, і особистих в тому числі, він повертається в рідні Чернівці. Тут йому запропонували місце у Вищій православній реальній школі (нині це ЗОШ № 2 на вулиці Головній), яка в 1870 році була відкрита з ініціативи і благословення самого митрополита Євгена Гакмана. Це один з небагатьох закладів у Чернівцях, в якому вивчалась українська мова. Тут він викладав понад 13 років поруч з такими з знаними викладачами Чернівців, як найвідоміший історик, професор і ректор університету Раймунд Фрідріх Кайндль, який тут викладав німецьку мову, історію та географію; політичний діяч, депутат Буковинського сейму, перший голова товариства «Народний дім», викладач хімії Єротей Пігуляк та його брат, відомий буковинський живописець, портретист, талановитий педагог, вчитель креслення та каліграфії Юстин Пігуляк; австрійський письменник і перекладач, історик Йоганн Ґеорґ Обріст. Також тут викладав православний священик, професор, композитор, вчитель музики для учнів православного віросповідання поет Сидір Воробкевич. А професором української мови був «один із світлих людей свого часу» Сидор Мартинович.

Під впливом таких знакових особистостей він і сам захопився дослідженням і вивченням історії Буковини кінця XVIII – початку XIX століть. Підготував та опублікував І частину німецькою мовою нарисУ і підбірки документів - «Виникнення і розквіт Буковини» («Bukowina's Entstehung und Aufbluhen», teil 1), яка вийшла в 1892 році у Відні. Згодом підготував таку серйозну і дуже скрупульозну працю як статистичні відомості про кількість населення міст і сіл Буковини наприкінці 18 століття -«Топографія Буковини під час приєднання її до Австрії» (Topographie der Bukowina zur Zeit ihrer Erwerbung durch Österreich), яка вийшла в 1895 році в Чернівцях. А в наступні 1896-1897 роки підготував і видав «Документальні повідомлення про міста Цецино і Чернівці» ( Urkundliche Nachrichten über die Städte Cecina und Tschernowitz. «Jahresbericht d.gr.-orth. Ober-Realschule»). «Марія Терезія i Буковина» у Віденській газеті № 107 в 1888.«Вшанування на Буковині 12 жовтня 1777 року» (Die Huldigung der Bukowina am 12 oktober 1777) у «Румунському віснику» за 1889 рік, який виходив у Відні.
«Взаємини Австрії і Туреччини у виданні «Герцогство Буковина» (Tratativele Austriei si Turciei asupra „Districtului Bucovina“ in Anuarul Scolii Reale de Stat din Viena) 1891¬-1892. «Російсько-турецька війна 1773 року» (Der russiesch -turkische Krieg im jahre 1773 in Rumanische Revue Viena nr.8 1892 ) «Regularea frontierelor pe timpul alipirii la Austria in Anuarul Muzeului de stat al Bukovinei III». 
«Буковина в 1809 році» в шкільному щорічнику за 1902 -1903, який виходив в Чернівцях(«Apelul la arne catre Bucovina in anul 1809 in Anuarul colii Reale Superioare din Cernauti 1902 -1903»).

Також він є автором праць з історії Стародавньої Греції (Еллади), яка залишалась його захопленням впродовж всього життя.
Для духовного і наукового розвитку гімназії він подарував бібліотеці значну частину своєї книгозбірні. Він був членом комітету «Mazililor si i Razesilor din Bucovina» і віце-президентом секції з вивчення історії минулого та етнографії румун на Буковині і підготовив основну експозицію з цієї теми в 1906 році в Бухаресті.

Брав саму активну участь в роботі Товариства культури і літератури Буковини Австро-Угорського періоду.
Як талановитого викладача і доброго організатора педагогічної науки в 1907 році його було призначено директором гімназії в місто Кімполунг (нині знаходиться в Румунії), що тоді належало до Південної частини Буковини. Він пропрацював на цій посаді до 1916 року.

Тут він і відійшов у вічність 1серпня 1940 року.
 
 


              Іларіон Веренко

8 серпня – 140 років від дня народження філолога, композитора,
 
педагога, диригента, доктора теології
 
Іларіона Веренки (рум. Verenka Ilarion(Ilarie), 1877 – 1923).

Він народився в передмісті Чернівців – Горечі (нині мікрорайон Чернівців)в родині вчителя Івана Веренка. Початкову освіту отримав в Чернівецькій державній гімназії. Потім студіював на теологічному і філософському факультетах Чернівецького університету імені Франца Йосифа і продовжив навчання у Віденському університеті (1907–1909).
Аби вдосконалити свої мистецькі вподобання, впродовж 1909 – 1910 років навчався в столичній Академії музики та сценічного мистецтва, де його основним учителем був знаменитий чернівчанин Євсевій Мандичевський.
Завжди брав активну участь в культурному житті Чернівців та Буковини , будучи віцепрезидентом чернівецького культурологічного товариства в школі(1904) і членом румунського товариства культури і літератури.
Впродовж 1901–1914 та 1918 – 1921 працював професором румунської мови і музики Чернівецького ліцею імені Пумнула і водночас був диригентом хору митрополичого кафедрального собору Св. Духа.
Будучи доктором теології, в 1917 році був висвячений на священика і в роки Першої світової війни був православним капеланом у православній каплиці і духівником у Відні. І хоч він прожив дуже коротке життя, проте він є автором музикознавчих праць, церковних мелодій, низки пісень, хорів на вірші Міхая Емінеску, Джеордже Кошбука, Штефана Іосіфа.
Гармонізував понад 500 румунських народних пісень з колекції Олександра Воєвідки.
 
 
 
Василь Шендеровський
 

22 серпня – 75 років від дня народження українського фізика, історика науки, доктора фізико-математичних наук,
 
професора Василя Андрійовича Шендеровського (1942)
 
 

Народився в містечку Заставна на Буковині в селянській родині поважного заставнівського ґазди Андрея Шендеровського.
По закінченні з відзнакою фізико-математичного факультету Чернівецького державного університету працював науковим працівником в Інституті напівпровідників Академії наук. Одночасно закінчив аспірантуру в Інституті фізики АН за спеціальністю «Теоретична фізика». Зараз працює на посаді Віце-президента Українського фізичного товариства Інституту фізики Національної академії наук України. 
Василь Андрійович — автор понад 500 наукових і науково-публіцистичних розвідок, серед яких три монографії з фізики (у співавторстві): «Узкозонные полупроводники. Получение и физические свойства» (1984), «Процессы переноса в теллуре» (1987), «Вариационный метод в кинетической теории» (1992). В.А.Шендеровський є співавтором словників: «Українсько-англійсько-німецько-російський словник фізичної лексики» (1996), «Українсько-англійсько-російський словник з радіаційної безпеки» (1998),«Українсько-англійсько-російський тлумачний словник з радіології та радіологічного захисту» (2007). У 2003 році ним видано книгу «За правдиве назовництво українське», де аналізуються сьогоденні проблеми української наукової термінології.

Професор Шендеровський — упорядник і редактор унікальних книг про видатного українського вченого-фізика і культурного діяча Івана Пулюя: «Іван Пулюй. Збірник праць» у 3-ох томах (1976, 1997) та «Іван Пулюй — Пантелеймон Куліш. Подвижники нації» (1997).
За редакцією В. Шендеровського вперше перевидано українською мовою німецькомовну монографію видатного вченого-фізика, нашого земляка Олександра Смакули «Монокристали» (2000). У цьому ж році за ініціативи В. Шендеровського та В. Козирського вперше за 100 років перевидано «Біблію» в перекладі П. Куліша, І. Нечуя-Левицького та І. Пулюя, а наступного 2001 року вперше видано книгу «Ганна Барвінок» та вперше в Україні перевидано Святе Євангеліє в перекладі Пилипа Морачевського (2007). В. А. Шендеровський є одним з упорядників двотомового видання «Ганна Барвінок» (2011).
Проф. В. Шендеровський — автор сценаріїв науково-популярних фільмів «Іван Пулюй. Повернення» (перша премія на Міжнародному конкурсі «Нашого цвіту — по всьому світу», 2001), «120 років Чернівецькому університету», «Олександр Смакула», «Данило Заболотний» та інших. Високохудожня стрічки «Іван Пулюй. Повернення» отримала високу оцінку діаспори як в Україні, так і в Празі, Парижі, Торонто, Ванкувері, Відні.
У 1999 році професор Василь Шендеровський започаткував авторську програму «Нехай не гасне світ науки» і п’ять років вів її разом з відомою журналісткою Еммою Бабчук на Українському Національному радіо. Вийшло понад 150 передач про видатних українських вчених, які через різні причини були маловідомими або замовчуваними.
Результатом цієї клопіткої багаторічної праці став тритомник «Нехай не гасне світ науки» (т.1, 2003, 2009, 2011). А в 2012 році вийшов довідник «Видатні українські вчені у світовій науці».
Він не втомлюється працювати в українських та міжнародних архівах і відкриває нам імена та прізвища геніальних українців, які назавжди ввійшли в історію своїми винаходами, дослідами та неймовірною перебудовою уяви про світ.
В 2012 році за вагомий внесок у розвиток науки та освіти України 
професору Василю Шендеровському присвоєно Почесного доктора Тернопільського Національного технічного університету ім. Пулюя (Doctor honoris causa). 
Василь Шендеровський в 1992 році був ініціатором, організатором і виконавчим директором «Міжнародного енциклопедичного бюро з фізики», діяльність якого скеровано на створення українською мовою «Енциклопедії фізики», термінологічних словників, посібників з фізики та історії науки.
За таку подвижницьку працю в поверненні із забуття українських наукових імен Василь Шендеровський є лауреатом премії Фонду Тараса Шевченка (1997) та імені Івана Огієнка (1999), нагороджений Подякою Голови Київської міської державної адміністрації (2001) та нагрудним знаком «Знак Пошани» (2002). У березні 2003 року В. Шендеровського, як вияв високої оцінки його наукової і громадсько-політичної діяльності, обрано дійсним членом Наукового Товариства імені Шевченка, за заслуги у відродженні духовності в Україні у 2006 році Київським Патріархатом він нагороджений Орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня.
 
                                                                                                  Франц  Гауке
 
28 серпня –165 років від дня народженя доктор права, професора
 
Франца Гауке   ( Hauke Franz, 1852 – 1915)
 

Він народився у Відні, де й отримав вищу юридичну освіту в столичному університеті. В 1877 році склав кваліфікаційний екзамен і здобув ступінь доктора права. Наукову кар’єру розпочав в університеті Інсбрука, де отримав посаду приват-доцента із австрійського державного права. І коли в Чернівцях у 1885 році було відкрито університет Франца Йосипа, в якому були перспективи наукової кар’єри, то він, як і більшість молодих та амбітних науковців, прийняв запрошення викладати в ньому. І наступні 20 років своєї науково-педагогічної діяльності Франц Гауке віддав юридичному факультету Чернівецького університету. Спочатку отримав посаду неординарного професора, а з 1889 року став ординарним професором. Тобто виріс від приват-доцента до професора. За старанність і відданість науковій та організаційній роботі в 1897 навчальному році був деканом юридичного факультету, а в 1900-1901 роках – обраний ректором університету. Майже постійно він був членом державних екзаменаційних комісій із правознавчих та державознавчих дисциплін. Про свою прихильність до студентської молоді сам Франц Гауке свого часу сказав, що “Спілкування з обдарованою молоддю, яка сповнена благородною наснагою, поза сумнівом, - світлий промінь посади викладача університету. Він дає можливість врятувати хоч деяку частинку юнацьких відчуттів на схилі літ”.

Франц Гауке, як відомий вчений в області державного права,в числі своїх найпомітніших праць може назвати: “Історичні основи монархічного права” (1894); “Нарис конституційного права” (1903); “Студії з австрійського права управління” (1908); “ Октройоване конституційне право” (1911); “Розвиток публі чного права в Австрії” (1911); “Історія розвитку і проблеми права на недоторканість” (1915). Окрім дисциплін державно-правового циклу він викладав декілька спецкурсів з римського права – спадкового права і сімейного права. 
Свою активну науково-педагогічну діяльність Франц Гауке у Чернівцях завершив в 1904 році. Він перейшов до університету у Граці, де у 1908-1909 роках був деканом факультету, а у 1911-1912 – радником ректора.

Відійшов у вчність шанований і відомий в наукових колах австрійський конституціоналіст 11 листопада 1915 р. на своїй рідній землі, у Відні.
На його пошанування 28 березня 1916 року в університеті Граца відбулася поминальна академія. Не оминули вкладу цього достойного вченого і в 1936 році, коли другий за величиною університет в Австрії – Ґрацький університет імені Карла і Франца (нім. Karl-Franzens-Universität Graz) святкував триста п’ятдесят років університету.
 
ВЕРЕСЕНЬ
 
7(17) вересня – 200 років від дня народження юриста,
журналіста, публіциста, фольклориста і
громадсько-культурного діяча Георге Гурмузакі (7.09.1817 - 13.05.1882)
 

   Народився у родовому маєтку Чорнівці під Чернівцями. Як і прийнято було на той час в заможних родинах, Георге Гурмузакі закінчив Чернівецьку вищу німецьку гімназію та юридичний факультет Віденського університету. 

   Всі члени родини Гурмузакі мали в Чернівцях свої справжні міські (столичні) резиденції, тому хлопець разом з братами одразу активно включився в громадсько-політичну та культурологічну працю. Георге Гурмузакі мав схильність до творчої роботи, тому відомий як публіцист, фольклорист і громадсько-культурний діяч.

   В 1848 році Георгій Гурмузакі разом з молодшим братом Александру (1823–1871) надрукував перший номер газети «Буковина» («Bucovina»), редактором якої він став. На шпальтах висвітлювались новини з політичного та культурного життя Буковини. Газета друкувалася двома мовами – німецькою та румунською. Одночасно Георге Гурмузакі був засновником журналу «Foaiei» («Листок»), який виходив впродовж 1865–1869 років. На сторінках цього журналу друкувалась поезії, проза та театральні п’єси. На сторінках багатьох часописів Георге Гурмузакі опублікував низку статей і рецензій з питань румунського фольклору, культури тощо. Георге - автор статей: „Професія політичної віри" (1863), „Бібліографія" (1865), „Румунські народні загадки на Буковині" (1867), „Румунське літературне товариство в Бухаресті" (1867), „Один добрий румун" (1868), „Про збірку Д. Петріно „Надмогильні квіти" (1868).

   Він був засновником і активним учасником «Товариства румунської культури та літератури на Букови¬ні» (1862), яке очолював впродовж 1865-1882 років. Георге Гурмузакі – один із засновників «Товариства плекання музики на Буковині», що було справою честі на той час кожного освіченого чоловіка.

   Він обирався депутатом Буковинського сейму і Віденського парламенту. Його син, Євдоксій (18.06.1845 - 10.06.1936), також був відомим політиком та культурним діячем Буковини.

   Відійшов у вічність Георге Гурмузакі 13 травня 1882 року і похований у Чернівцях на Руському цвинтарі.
 
 
 
14 вересня – 155 років від дня народження всесвітньо відомого вченого-юриста,
педагога, засновника сучасної соціології права,
ректора Чернівецького університету
Євгена (Еліаса) Ерліха (нім. Eugen Ehrlich,1862-1922)
 
   Він народився у Чернівцях, яке на той час стало крайовим центром Австро-Угорської імперії, у сім’ї доктора права Симона Ерліха і його дружини Елеонори (дівоче ім’я Доненфельд). Невдовзі батька призначили адвокатом у Самборі, що неподалік Львова, тому сім’я переїхала на нове місце проживання. Там пройшло його дитинство, він отримав загальну освіту у Самбірській польсько-мовній публічній гуманітарній гімназії, в якій поряд з іншими мовами викладалася й німецька. З дитинства Євген Ерліх мав схильність до навчання і вже з початкової школи був одним з кращих учнів класу. Вищу юридичну освіту отримав, навчаючись два роки у Львівському університеті, а продовжив – у Віденському університеті, який закінчив у 20 років. В 1886 році здобув ступінь доктора права і залишившися у Відні. Якийсь час Євген Ерліх займався адвокатською практикою, але переважно свій час він витрачав на заняття улюбленою наукою – вивчення загальної теорії права та римського права.

   У 1893 р. в Берліні вийшла перша його наукова праця «Мовчазне волевиявлення», за яку у Віденському універси¬теті був удостоєний звання приват-доцента (вчене звання позаштатного викладача вищої школи). В 1896 році за активну діяльність у сфері права Ерліху присвоєно звання екстраординарного професора, в цьому ж році його було запрошено на цю посаду в Чернівецький університет. У 1900 році на підставі опублікова¬ної рік перед тим в німецькому місті Ієні монографії «Примусове і непримусове право в цивільному кодексі Німецької імперії» Євген Ерліх отримав звання ординарного (штатного) професора римського права і працював на цій посаді у нашому університеті до початку Першої світової війни. За високий і заслужений авторитет в наукових колах в 1901 році оби¬рався деканом юридичного факультету, а в 1906-1907 роках – ректором університету, і, за посадою, депутатом місцевого парламенту.

   Євген Ерліх в силу своїх можливостей, адже був надзвичайно зайнятою людиною, брав активну участь у громадсько-політичному житті та виступав в пресі з актуальних питань соціально-культурного життя міста та краю. Він обирався до міської ради, де активно боровся проти бездіяльності та корупції, оголосивши навіть про намір створити «партію чистих рук», займався правотворчістю в місцевому парламенті.

   Майже 25 років праці присвятив Чернівецькому університету, невтомно реалізуючи своє життєве кредо: «Копати криницю життя». За спогадами колег та студентів, які в нього навчалися, Євген Ерліх ко-ристувався незмінним авторитетом як блискучий викладач. Він один читав весь курс римського права, який вивчався надзвичайно інтенсивно і докладно – по 7-8 пар на тиждень. І це крім консультативних годин, закладених у розкладі занять.

   В 1909 році Ерліх засновав тут широко відо¬мий науково-навчальний семінар (форма практи¬чних занять, щоправда, для випускників, а не студентів) з «живого права», який пізніше приніс йому світову славу. На заняттях його учасники займалися дослідженнями звичаєвого права Буковини, хоча коштів для реалізації всіх планів бракувало. Вчений вважав, що семінари «живого права» дадуть «можливість студентам пізнавати науковий метод» і пробудять в них сві¬домість дійсності. «Достатньо було мені, — пише він, — поспілкуватися із студентом п’ять хвилин для того, щоб помітити, як перед ним відкривається новий світ... Тисячі справ, на котрі він до цього часу не звертав ніякої уваги, отримували для нього нове життя... ставали для нього свідками живого права». Як педагог і дослідник Євген Ерліх намагався поєднати навчальний процес із практикою. Проводячи свої дослідження переважно у сільських околицях Чернівців, він намагався здійснити особливий «юридичний прийом», який передбачав до-слідження правових відносин таких господарських одиниць, як селянський двір, фабрика та інші. Разом із викладачем політекономії професором Дунгером проводив екскурсії студентів на підприємства з метою вивчення їх виробничої діяльності.

   Діяльність семінару під його керівництвом швидко отримала визнання в юридичних колах, про це свідчить, наприклад, опублікування в 1911 році Товариством українсько-руських правників у Львівському «Правничому віснику» і окремим випуском праці «Про живе право» з описом методології дослідження, праці «Живе право народу Буковини» (1913). Не випадково, очевидно, ним обрано й тему джерел права, їх застосування, які він брав з правдивої дійсності. Спостерігаючи за життям багатонаціональної Буковини та Галичини, у яких етнічні групи прагнули зберегти культурну ідентичність, Ерліх помітив, що не всі норми чинного законодавства застосовуються або виконуються, існує чимало відносин, які взагалі не врегульовані законодавством, зате діють і часом застосовуються судами інші норми, вироблені у процесі співжиття. Так він створив «живе право», як його згодом і назвав.

   А ще студенти пригадували, що ніхто не міг зрівнятися з Євгеном Ерліхом у швидкості ходьби. Хоча він майже весь свій час знаходився в університеті. Вдома застати його було неможливо, хоч і проживав зовсім недалеко від корпусу юридичного факультету, на вулиці Штайнгассе, 28 (нині Переяславська), мабуть, аби не витрачати часу на дорогу.

   Про особисте життя Ерліха відомо небагато. Він був неодружений. Зовнішньо, зі слів сучасника, був подібний на Лорда Байрона, чим пишався; мав струнку статуру, виразні риси обличчя, високе чоло, веселий характер, добре почуття гумору. А свій вільний час він вважав за потрібне проводити із своїми друзями-інтелектуалами в добрій бесіді. До них належав безперечно Йозеф Алоїз Шумпетер –світило світової економічної і соціальної науки, австрійський і американський економіст, соціолог та історик економічної думки, який у молодості працював в чернівецькому університеті як екстраординарний професор і читав фінансове право. А також компанію їм складав знаменитий австрійський юрист, основоположник криміналістики, фундатор кримінальної психології Ганс Густав Адольф Гросс. 
   Активна наукова діяльність Євгена Ерліха, зацікавленість його «семінарами» створили йому широке визнання в юридичному світі. Світове визнання серед теоретиків права професору Євгену Ерліху принесли дослідження в галузі соціології права, які він виклав у друкованих працях, найвизначніша з яких — «Основи соціології права», яка була неодноразово перевидана багатьма мовами: англійською, французькою, японською та іншими.

   Він стверджував, що право генерує саме суспільство, а не законодавство, юриспруденція чи судова практика. Ідеї Ерліха отримали назву концепції «вільного права». Основу її становив «вільний» підхід до права, що полягав насамперед у такій практиці, коли суддя міг вирішувати справу на власний розсуд. Юриспунденція, на його думку, не повинна керуватися лише тим, що диктує закон, а має з’ясувати, що відбувається насправді.

   Основні праці Євгена Ерліха: «Мовчазне волевиявлення» (1893) ; «Примусове і непримусове право в цивільному кодексі Німецької імперії» (1899); «Основи соціології права» і «Обґрунтування соціології права» (1913); «Юридична логіка» (1917, 1918) ; «Про прогалини в праві» (1888); «Вільне право знаходження і вільне правознавство» (1903); «Соціологія і юриспруденція» (1916); «Про живе право» (1911). Вчений не завершив працю «Теорія суддівського правознаходження» (частково її опублікувавши 1917 р.). Ерліх видав і низку праць, присвячених іншим правознавчим, соціально-культурним, політичним питанням. Наприклад: «До питання про навчання жінок» (1895), «Міжнародне приватне право» (1906), «Завдання соціальної політики на австрійському сході» (1916, 4-е вид.), «Національні проблеми Австрії» (1917), «Бісмарк та світова війна» (1920). У 1922 році в журналі «Архів соціальної науки та реформи» була опублікована остання стаття  Ерліха «Карл Маркс та суспільне питання».

   Всього вченим опубліковано понад 70 робіт. Посмертно опубліковано дві збірки його праць: «Право і життя» (1967), «Закон і живе право» (1986) – обидві за редакцією найретельнішого дослідника його наукової спадщини Манфреда Ребіндера. Повне зібрання праць Ерліха могло б скласти кілька томів.

   Євген Ерліх отримав усесвітнє визнання і широку популярність як в Європі, так і за океаном завдяки своїм фундаментальним працям у галузі соціології права. Водночас наукові інтереси вченого розповсюджувались у сфері філософії, історії, психології, етики, права та соціальних (соціокультурних) явищ із такими їх характеристиками, як цінності, норми, значення. Багатьох сучасників вражала масштабність його дослідницьких задумів і справді титанічна праця щодо їх реалізації. На підтвердження цього наведемо лише один приклад: Ерліх вивчив близько 600 (!) томів рішень німецьких, австрійських і французьких судів, опитав сільське населення Буковини на предмет знання Австрійського цивільного кодексу для того, щоб дійти висновку, що тільки близько третини приписів закону застосовується у правовому житті.

   Згодом це дало підстави Карлу Реннеру, австрійському вченому, автору однієї з класичних соціологічно-правових праць того часу, першому Президенту Австрії, назвати Ерліха «людиною невтомної праці та невгамовного прагнення до знань». 
Євген Ерліх володів багатьма мовами: англійською, датською, іспанською, італійською, німецькою, норвезькою, польською, російською, румунською, сербською, угорською, французькою, хорватською і більшістю із них писав свої наукові роботи. Світове визнання серед теоретиків права Євген Ерліх отримав як один із засновників так званої соціології права, особливо з того часу, коли він створив у Чернівецькому університеті свої семінари «живого права» для дослідження правової діяльності і почав викладати свої соціологічно-правові погляди в друкованих роботах.

   Після Першої світової війни брав участь у міжнародних конференціях, представляючи Австро-Угорщину. В 1914 році Ерліх був запрошений до США для читання лекцій про «живе право» в Чиказькому університеті. В цьому ж році Гронінгенським університетом в Голландії йому присвоєно почесний докторський ступінь поряд з відомими правознавцями того часу, як французькі юристи Леон Дюгі та Франсуа Жені, голандський правник У. Губер.

   У 1918 році, коли він був у Швейцарії, то неодноразово виступав з доповідями перед спілками юристів у Берні і Цюріху. За короткий час перебування у Бухаресті в 1921році посприяв виникненню там спілки з дослідження «живого права». Незважаючи на те, що основну частину свого життя Євген Ерліх прожив і творив у Чернівцях, майже всі його праці були видані в Німеччині. У зв'язку з цим він визнається деякими дослідниками представником німецької правової науки. Багато праць ученого перекладено англійською, японською мовами. Він по праву залишився неперевершеним авторитетом для науковців, які займаються соціологією. Саме на його праці посилаються такі відомі американські і японські соціологи як, Роско Паунд, Отосіро Ісісака, Тетсу Ізомура та інші.

   Проте трагічні історичні події початку ХХ століття дуже швидко поламали йому всі плани як науковця, та власне і саме життя. Початок Першої світової війни, розпад Австро-Угорщини, перехід Буковини до Румунії, переформування новою владою Чернівецького університету драматично вплинули на життя й академічну працю Ерліха. Він їде до Відня, а згодом до Швейцарії, хоча все ще не знає подальшої своєї долі. Спочатку Ерліх думав виходити на дострокову пенсію, запропоновану румунськими властями. Мав надію оселитися й займатися науковою роботою у Швейцарії; однак, отримавши відмову, яку важко переніс, починає навіть думати про те, щоб «усамітнитися в якомусь гніздечку, в ідеалі в Італії, аби спокійно завершити свої дні: назавжди залишити наукову й публіцис¬тичну діяльність» Утім Ерліх таки вирішує повернутися до Чернівців. В листопаді 1918 року вчений, як «рішучий представник німецької нації», був звільнений з роботи в університеті. З часом румунський уряд все ж таки дозволив йому викладати у Чернівецькому університеті. Але, щоб уникнути різних нападок, які мали місце що до нього в Чернівцях, наприкінці 1921 року він переїжджає до Бухаресту. Між тим, у 1919 році кафедру, яку він очолював, посів його учень. Проти його повернення відкрито виступили нове керівництво тепер уже румунського університету та частина радикально налаштованого національного студентства. Ерліха називали “зрадником”, указали на зміну релігійної конфесії, єврейське походження, а також свого часу висловлені реформаторські ідеї щодо перетворення університету на спеціалізований вищий навчальний заклад. Ерліх, будучи соціологом і вченим - реформатором, вважав недоречним для краю існування університету, в якому майже всі стають юристами, філософами, службовцями, тоді як відсталий, на його думку, край, потребує фахівців прикладних спеціальностей.

   Завдяки авторитету Ерліха як вченого, саме з його ім’ям довгий час асоціювали в Європі Чернівецький університет, впливовим знайомствам у Бухаресті, він мав аудієнцію у короля, що на той час вважалося як винятковий випадок, у липні 1921 року, окремим рішенням Міністра просвіти в університеті було створено кафедру філософії права та соціології, яку він мав очолити. Незважаючи на подальші протести, Ерліх міг поновити науково-викладацьку діяльність.

   І хоч планів було чимало, цьому так і не судилося збутися: прогресуюча хвороба цукрового діабету, вимушена в зв’язку з цим ампутація ніг, обірвали життя Ерліха у Відні 2 травня 1922 року, де й похований. Йому було на той час всього 59 років.

   Самий серйозний та авторитетний дослідник і популяризатор наукової і педагогічної праці, засновника соціології права Євгена Ерліха німецький правознавець, ординарний професор, завідуючий кафедрою теорії держави і права Цюрихського університету в Швейцарії Манфред Ребіндер (нім. Manfred Rehbinder) від 1962 року присвятив йому велику кількість праць. Проте до сьогодні вони не перекладені на українську мову. У 1967 році Ребіндер опублікував монографію «Обґрунтування соціології права Євгеном Урліхом», у якій дав ґрунтовний позитивний аналіз соціологічної концепції Ерліха. Зусиллями професора Ребіндера була перевидана третім (1967) і четвертим (1989) виданням основна робота Євгена Ерліха «Обґрунтування соціології права» (перше видання — 1913 р., друге — 1929 р.), а також скомпонована і видана нова збірка його робіт «Закон і живе право». 
В Україні наразі тільки часопис «Проблеми філософії права» вперше після 1911 року опублікував переклад деяких праць Євгена Ерліха українською мовою.

   Славетному буковинцю Євгену Ерліху у Чернівцях відкрили дві меморіальні дошки за адресою вул. Горького, 20 та на корпусі юридичного факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича за адресою вул. Університетська, 19.

Жовтень 
 
«Слідами Реформаторів»
Завжди при переході між століттями відбуваються дуже знакові – в історичному, економічному, державотворчому вимірі – переломні події в державах та світі. Таким був в Європі кінець ХV – початок XVI століть, перехід від феодального способу життя і діяльності до капіталізму, що й зумовило (спричинило) до ідеологічного руху проти католицизму. Ініційований Мартіном Лютером, церковно-релігійний рух спричинив розрив єдності західно-європейської церкви — появу національних церковних спільнот та виникнення нової теології протестантизму.

Релігія завжди була важливою як для буржуазії, так і для простого люду. Так виникла потреба в реформації християнства, внаслідок якої виникла нова течія – Протестантизм, або як ще її називають Реформація. Реформація - слово, що перекладається з латинської як "перебудова", стало символом цілої епохи в історії Європи. Реформація (від лат. reformatio — перетворення, виправлення) — церковно-релігійне, духовно-суспільне та політично рухове оновлення в країнах Західної та Центральної Європи у XVI столітті, яке було спрямоване на повернення до біблійних першоджерел християнства.

Реформацію пов'язують з іменами Мартіна Лютера, Жана Кальвіна та Ульріха Цвінглі — і відповідно називають протестантською, кальвіністською, лютеранською або євангелічною. Ці представники бюргерсько-буржуазного крила Реформації вимагали ліквідації церковного землеволодіння, чернецтва, виступали за спрощення культу, демократизацію богослужіння, обстоювали ідею створення національних церков, проведення служби рідною мовою.

31 жовтня виповнюється 500 років Реформації, яка стала переломною подією в Новій історії Європи. Саме цього дня 1517 року німецький ченець, професор Мартін Лютер (1483-1546) виголосив і прибив 95 тез на дверях Замкової церкви в місті Віттенберзі, в яких виступив проти торгівлі індульгенціями та претензій пап на контролювання віри й совісті на правах посередника між Богом і людьми. Обурений кризою церкви, критикуючи розкіш Риму, він був вимушений визначити нові відносини між людиною і Богом, створюючи, таким чином, нову релігію. У лютеран, як і більшості протестантів, відсутній культ поклоніння святим, іконам, мощам. Ліквідовано чернецтво. Ці постулати лягли в основу церковно-релігійного, духовно-суспільного та політичного руху у країнах Західної та Центральної Європи в XVI столітті.

Це важливе явище європейської культури, яке змінило хід історії і поклало початок важливим змінам у Німеччині та за її межами: в Австрії, Скандинавії, Угорщині, Нідерландах, Швейцарії, Франції, Великобританії, Речі Посполитій. У першій половині XVI ст. лютеранство поширилося у князівствах Німеччини - Пруссії, Браденбурзі, Саксонії, Сілезії, Вюртемберзі, Гессені. Офіційною релігією його визнали у Данії, Швеції, Норвегії, Фінляндії і в прибалтійських землях. Поширення ідей Реформації в Англії спричинило виникнення англіканської церкви.
Реформаційний рух у Швейцарії очолив письменник, французький богословський проповідник Жан Кальвін (1509-1564), який був ще рішучіше налаштований проти догматів католицизму і його прихильники стали називатися кальвіністами. Також ще одним представником нової релігійної течії в цій країні став теософ, гуманіст і протестантський пастор, прихильник філософії Еразма Ротердамського Ульріх Цвінглі (1484—1531). Одночасно з Кальвіном в 1517 році він опублікував 67 тез, де обґрунтував своє вчення. За основу свого віровчення Цвінглі брав послання апостола Павла. Замінив латину у богослужіннях німецькою, ввів безкоштовне відправлення деяких церковних ритуалів (треб), скасував целібат і сам одружився. Крім того, була скасована необхідність оздоблення храмів зображеннями, а також органна музика, дзвони — все, що, на його думку, може відволікати людину від віри. Таїнства він тлумачив не з погляду сходження Святого Духа, а як нагадування віруючим про фрагменти життя Ісуса. Цвінгліанство не набуло значного поширення і згодом воно злилося в кальвінізмом.
Очевидно, на Реформацію варто подивитися не лише як на рух релігійний, але як на шанс, що давав можливість для суспільно-економічного розвитку. Вже значно пізніше, як це звично буває, під релігійні канони були підведені і економічні підвалини. В 1905 році вийшла знаменита робота Макса Вебера "Протестантська етика і дух капіталізму". В ній відомий соціолог спробував проаналізувати відоме явище економічного буму в протестантських країнах Європи і доводив, що саме протестантизм як породження Реформації стало головним чинником становлення й розвитку капіталістичних відносин. Не всі дослідники сприймали міркування Вебера. Мав він чимало критиків. Але факт залишається фактом: ті країни, де утвердився протестантизм, це більшість регіонів Німеччини, Англія, Скандинавія, США, у період Нового часу стали на шлях динамічного суспільно-економічного розвитку. І сьогодні вони залишаються світовими лідерами. Щире ставлення до праці, до власних обов'язків, виконання контрактів і домовленостей випливає з прийнятої у протестантів особистої відповідальності перед Богом. 
Адже релігія, на цьому наголошував Вебер, визначає світоглядні орієнтири людини та її поведінку. Протестантизм орієнтував людей на відповідальне ставлення до праці. Адже праця, на думку протестантів, є служінням Богові. Навіть це стосується праці, яка вважається "непрестижною". Не дивно, що в протестантських країнах заможні люди та їхні діти не цураються "чорнової роботи". 
Реформація мала дуже серйозний вплив на розвиток філософії, просвітництва, літератури, національних культур. Протестантизм був зорієнтований на книжкову релігійну культуру. Віруючий мав оволодіти грамотою й читати Біблію, котра вважалася протестантами джерелом віровчення. Систематичне ж читання книг, як довели дослідження, орієнтує людину на раціоналістичне сприйняття дійсності. Тому в протестантських країнах є розвинутою книжкова культура. Відповідно, люди раціоналістично, розумно ставляться до життя. І на день сьогоднішній, такі цінності як справжня, «жива» релігійність, шанування книжності, зокрема рідною мовою, і культ праці не втратили своєї вартості.
Пізніші хвилі Реформації призвели до появи баптистської, євангелістської, методистської, адвентистської церков, а також до церков п'ятидесятників та харизматів.
Україна і Реформація
У кожній країні Реформація мала свої особливості. Цей вплив на українських землях проявився не стільки в поширенні нових (протестантських) віровчень, скільки в застосуванні реформаційних ідей для оновлення православ'я. Насамперед православні підтримали думку про використання в церковних обрядах живої української мови. Утілення цієї ідеї потребувало високоосвіченого духовенства, наявності національних шкіл і друкарень. У середині XVI ст. в Україні з'явилося Святе Письмо, перекладене українською мовою. Найвідомішим є Пересопницьке Євангеліє, перекладене так званою «простою мовою» Михайлом Василевичем та архімандритом Пересопницького монастиря Григорієм у 1556—1561 pоках, на якому нині присягають на вірність президенти України. 
В Україні ідеї Реформації отримали поширення в середині й другій половині XVI століття і перші протестантські громади були засновані європейськими лютеранами, кальвіністами, чеськими братами, антитринітаріями. 
Чимало українців на той час навчалося у європейських університетах, де були сильні впливи протестантизму. У Краківському університеті навчалося чимало представників шляхти з етнічної української території, яка згодом влилася у протестантський рух. Дуже часто (якщо були засоби і учень готував себе до майбутньої політичної чи наукової кар’єри) навчання продовжувалося в інших наукових центрах Європи. У Віттенберзькому та Кролевецькому (Кенігсберзькому) лютеранських університетах навчалися Станіслав Оріховський, Фрич Моджевський, Ян Секлюціан, Мартін Стрийковський, Мартін Руар. У реформатських університетах в Базелі і Лейдені слухали лекції Ян Лаский, Філіпп Іловський, Андрій Тржецеський. Серед литовсько-руських родин, які мають відношення до розвитку протестантизму в Україні, за кордоном навчалися Радзивілли, Сапєги, Ходкевичі, Глібовичі, Головчинські, Кішки, Язловецькі, Воловичі, Хребтовичі, Сенюти та інші. Взагалі, знайомство з біографіями багатьох протестантських діячів у польсько-литовській державі дає підстави для висновку, що майже всі вони отримали всебічну і ґрунтовну європейську освіту. 
А молоді люди завжди підтримують і більше відкриті до всього нового. Одним із улюблених учнів самого Мартіна Лютера став українець Станіслав Оріховський. Повернувшись на батьківщину, він почав впроваджувати деякі протестантські ідеї. Як от виступав проти целібату католицького духовенства. Чимало православних шляхтичів того часу під впливом новітніх течій на західноукраїнських землях відмовлялися від свого віровизнання й приймали протестантизм, зокрема в формі кальвінізму. 
Протестанти на українських землях у кінці XVI – на початку XVIІ століття організовували не лише свої громади, а й друкарні, школи, в тому числі й вищого типу. Так, недалеко від Кам’янця-Подільського, в селі Панівцях, на початку XVIІ століття існувала вища кальвіністська школа разом із друкарнею.
У другій половині XVI століття в Україні деякого поширення набула одна з течій протестантизму — соцініанство. Назва течії походить від імені головного теоретика-богослова Фавста Соціна. Основою віровчення соцініан було визнання істинним з трьох осіб Святої Трійці лише Бога-Отця. Соцініанство прийшло на українські землі з Польщі й було особливо популярним на Волині. Центрами соцініанства були містечка Киселин та Гоща, де соцініани заснували свої навчальні заклади, а також Острог, Берестечко, Ляхівці, Дорогостаї, Корець, Кременець.
У 1638 році на Волині, в містечку Киселин, протестанти-соцініани організували вищу школу-академію. На українських землях жив один із провідних ідеологів соцініанства Андрій Вишоватий. Його праця «Релігія, відповідна людському розуму» була знана серед інтелектуалів Європи. Прихильником соцініанства був знаний природодослідник Ісаак Ньютон. В ті далекі часи Україна була частиною Європи, а українська релігійно-філософська й суспільна думка, що народжувалась на українських землях, знаходила відгук у країнах європейського Заходу.
Протестанти, зокрема соцініани, вплинули і на православну церкву й православних мислителів України того часу. Протестантські ідеї знаходимо в творах українських православних полемістів кінця XVI – початку XVIІ століття, діячів Острозького культурного центру, викладачів Києво-Могилянської академії, зокрема Інокентія Гізеля, Феофана Прокоповича. До соцініан належав український військовий і політичний діяч Юрій Немирич – автор Гадяцького договору.
Протестанти на українських землях у кінці XVI – на початку XVIІ століття організовували не лише свої громади, а й друкарні, школи, в тому числі й вищого типу. Так, недалеко від Кам'янця-Подільського, в селі Панівцях, на початку XVIІ століття існувала вища кальвіністська школа разом із друкарнею. У 1638 році на Волині, в містечку Киселин, протестанти-соцініани організували вищу школу-академію. Такі знамениті свого часу українські мислителі полемісти як Лаврентій та Стефан Зизанії, Ігнатій Наливайко, Захарія Копистенський, Іов Борецький, Мелетій Смотрицький, продовжуючи тут освітню та літературну діяльність, активно співпрацюючи з місцевими братчиками. Подібна доля спіткала багатьох протестантських діячів Західної України. 
У Вільні вже в другій половині XVI ст. діяли міцні організаційні осередки лютеранства і кальвінізму, громади антитринітаріїв і чеських братів, проводились численні протестантські синоди, існувала низка нововірчих шкіл і друкарень, звідки вийшло чимало протестантських творів, написаних у православних землях Речі Посполитої.
Однак найвагоміша роль в ідейній підготовці Реформації та протестантизму в Східній Європі належить перекладам і творам видатного білоруського (народився у Полоцьку) гуманіста, просвітника, вченого Франциска Скорини (бл. 1490 — бл. 1551). Його перші біблійні видання слов’яно-руською мовою — Псалтир і 22 книги Біблії (вийшли у 1517-1519 роках у Празі), «Малая подорожная книжка» (1522 р. у Вільні) та «Апостол» (1525 р., там же) — стали надзвичайно популярними в Україні. Наближаючи Біблію до звичайного мирянина, Скорина утверджував ренесансно-реформаційний принцип особистого розуміння Слова Божого і безпосереднього усвідомлення віри. А це зумовлювало перелом у характері мислення людини Середньовіччя, відкривало для неї можливості вільного осягнення здобутків передової думки, наукового (починаючи з аналізу біблійного матеріалу) пошуку, до емансипації духовного світу, звільнення від церковного авторитаризму. І хоча сам Скорина не брав участі у реформаційному русі, не розробляв нових релігійно-філософських ідей, проте його просвітницька діяльність довший час мала дуже серйозний вплив на духовні підвалини «розумової революції».
Отже, в кінці XV - першій половині XVII століть стався глибокий перелом в духовній історії України. Вона поступово увійшла у загальноєвропейський реформаційний процес, одночасно захопилась і новою західною культурою. Відбувалось активне запозичення передових філософських, етичних, релігійних ідей, що зумовлено потребами вітчизняного національно-культурного відродження. Починаючи з XV століття – перші твори західноєвропейських реформаторів, що через Польщу та Чехію потрапляли у Західну Україну. Це вилилося у пошуки нових поглядів на світ і людину. Такі погляди готували освічену еліту тодішнього суспільства до сприйняття протестантських ідей і стали наслідком загального духовного розвитку.
Однак протестантизм на українських землях, за винятком Трансільванії та Закарпаття, де кальвінізм і унітаризм набули статусу хоч і другорядних, проте офіційних релігій, викликав протидію влади та панівних релігійних конфесій.

Реформація викликала відповідну реакцію з боку Католицької церкви, яка отримала назву Контрреформації. У XVII ст. більшість протестантських осередків в Речі Посполитій були ліквідовані. В наступні сторіччя на території України кальвінізм зберігся лише в угорських громадах на Закарпатті, а лютеранство – серед частини німецьких поселенців. Хоч з ХІХ ст. почали поширюватись в Україні нові протестантські конфесії переважно з Америки.

Послідовники Лютера на Буковині

Буковина з другої половини XIV століття була органічною складовою щойно посталого Молдавського воєводства, населення якої переважно були православними русинами й молдаванами. Тому, як свідчив у своїх спогадах того часу венеціанець Джорджіо Томасі, жителі Молдавського воєводства залишалися «настільки стабільні в релігії, що ніколи не допускали, щоби до неї могла потрапити якась єресь і не дозволяли, щоби ніхто крім православних були їхніми воєводами, не дивлячись що султан багато разів пробував встановлювати свого пашу». 
Проте, як свідчить професор Михайло Чучко, на території молдавського князівства чеські гусити з’явилися ще в ХV столітті, як ідейно оформлена передумова протестантського руху в Речі Посполитій. Тим паче, що гусизмові завдячує поява громад чеських (або Богемських, у Моравії — моравських) братів. Виникнувши як гілка поміркованого гуситського руху, течія чеських братів у середині XVI століття виступила віросповідно й організаційно оформленою протестантською конфесією. Поряд з лютеранством і кальвінізмом вона пізніше стала моделлю раннього протестантизму в Україні.
Проте ставлення корінних мешканців до іновірців збереглось незмінним через багато віків в північній частині історичної Молдови, тобто на Буковині аж до того часу, як вона була приєднана до імперії Габсбургів. Австрійський генерал Ґабріель фон Сплені в 1775 році писав, що православні буковинці, а особливо їхні священики, «настільки фанатичні, що до всіх інших християн, особливо до католиків, ставляться не набагато краще, ніж до іудеїв або до язичників». За доволі короткий час, як для такої делікатної справи, австрійський уряд застосував досить енергійні заходи, аби налагодити стосунки різних етнічних і конфесійних груп на Буковині. Вже в 1781 році цісар видав патент про віротерпимість, за яким всі права отримали осіли німці. Тому німецький мандрівник, географ і письменник,професорЙоганн Ґеорґ Коль (нім. Johann Georg Kohl ) в 1841 році відмітив в своїх нотатках «Мандрівки по Росії і Польщі. Буковина, Галичина, Краків і Моравія», що «під крилом австрійського плекання справедливості в цьому напрямку помітні разючі зміни». Таких змін в ставленні потребували перш за все німецькі колоністи, яким австрійська адміністрація намагалася забезпечити спокійне життя в іншому етнокультурному середовищі. Саме тому професор пише, що «взаємини маленького німецького спадкоємного ядра австрійської монархії з чужими національностями є одними з найдивніших у Європі, й чогось подібного не зустріти в жодній державі. Тільки щодо Буковини й Галичини можливо легко прийняти багато тисяч австрійсько-німецьких родин, які поселені завдяки цим стосункам і базуються на цьому у своєму існуванні й щасті». Його думки вже в 1845 році підтвердив ректор православної духовної семінарії в Чернівцях Теофіл Бенделла:«Буковина заселена різними етносами, які не зливаються воєдино, а чітко вирізняються релігією, мовою, звичаями, характером та живуть поруч один з одним у незатьмареній згоді».
Поступово Буковина, а особливо її столиця -- Чернівці, завдяки німецькому елементу та його активній культурній експансії, стала змінювати своє напівсхідне обличчя на західне. Отож під скіпетром Габсбургів буковинці різних етнічних груп та віросповідань почали вчитися жити поряд, толеруючи один одному.
Проте, перші послідовники Лютера на Буковині, як пише у своєму дослідженні знаний історик та культуролог Ігор Чеховський, «карбували монети» ще до прилучення краю до Габсбурської монархії». Вони приїхали сюди на запрошення барона Петра-Миколая Ґартенберґа-Садоґурського і це були переважно німецькі майстри – фахівці монетної справи. Спочатку вони оселялися переважно у Садагурі на землях барона Ґартенберґа. Більшість працювала у кузнях, займалася ковальськими роботами, виготовленням мідного посуду з матеріалів, отриманих методом переплавлення турецьких гармат, а також відливали церковні дзвони, карбували мідні та бронзові монети. 
Коли Буковина стала підпорядковуватись Австрії, ковальські майстерні у Садагурі закрили, внаслідок чого лютеранці залишились без роботи. Проте частина ремісників-лютеран залишилися на місці й звернулися до глави військової адміністрації краю генерала Ґабріеля фон Сплені з пропозицією розбудувати в Садгорі вільне торгове містечко з мурованими будинками. Проте найважнішою умовою для них була гарантія від генерала про збереження «повної свободи протестантського віросповідання».
Пізніше, з 1843 року, більшість з них все-таки переселилась до передмістя Чернівців і осіла на околиці Рошош, вже заселеній на той час німецькими колоністами. Тут вони збудували невеликий храм в західному стилі, який сьогодні знаходиться за адресою вулиця Лозiвська, 20. Так як на цей момент там немає прихильників лютеран, то в ньому відправляють службу Божу православні цього району Чернівців.
На початках чернівецькі євангелісти не мали свого пастиря. І лише в 1795 році на їхнє запрошення сюди прибув Філіп Керн, який і став першим євангельським пастором в Чернівцях. В цьому році в місті було створено євангельську парафіяльну громаду лютеран ауґсбурзького віросповідання.
Спочатку власного приміщення для богослужінь у них не було, а так як вони менше дбали про зовнішні атрибути, тому винаймали кімнати у приватних будинках в старому єврейському кварталі. В 1814 році викупили стару дерев’яну капличку у римо-католиків, які в тому році освятили мурований храм. Вона знаходилась на розі нинішніх вулиць Шкільної та Головної, і розмістили її на вулиці Університетській (тоді Єпископській чи Резіденгассе), де їм виділили земельну ділянку. Колишній костел ще майже до середини ХІХ століття служив вірянам як лютеранська кірха. Проте вона на той час вже не могла вмістити всіх парафіян, тому на часі було збудувати більшу і звичайно кам’яну споруду для відправ. На той час євангельсько-лютеранська спільнота налічувала 120 родин, тому громада потребувала ще будинку для пастора та приміщення для приватної релігійної школи. З цими клопотаннями вони й звернулися до магістрату. А тим часом громада звернулася з відозвою до краян, які сповідували інші конфесії, аби вони допомогли коштами у будівництві нового храму. На їхнє прохання відгукнулися віруючі краю – і насамперед православні українці і румуни, в тому числі від старовинних монастирів Південної Буковини у Путні, Сучавиці, Драгомирні, Воронці, також свою допомогу внесли віряни Чернівців і Сторонця-Путилова та інші православні осередки. 
Проект для будівництва храму розробив архітекторЙо́зеф Е́нґель (нім. Josef Engel, 1819 —1888). Він народився в Чернівцях, патент на будівництво отримав в 1848 році у Львові, де на той час його було прийнято в Товариство уповноважених будівничих. До 1850 року творив у стилі класицизму, пізніше — у різних напрямках історизму. Пізніше перебрався до Львова на постійне проживання. У 1882—1888 роках був головою Товариства уповноважених будівничих, де й відійшов у вічність в 1888 році. А його працю продовжив його син, Йозеф Енґель- молодший. 
Євангельський храм почали зводити 1847 року, і тривало будівництво всього два роки. Освятили нову євангельсько-лютеранську кірху 30 вересня 1849 року. Сьогодні це будівля за адресою Університетська, ч. 23, яка порівняно скромно виглядає на цій вулиці. Але про неї варто детальніше згадати, так як це була перша кам’яниця на цій вулиці, яка ще тоді називалася Єпископською. 
Споруда кірхи у так званому терезіанському стилі була типовим молитовним храмом протестантів – видовжене приміщення з великими світлими вікнами та вежею з годинником. Вона мала 18 м завдовжки, 7 м ширини і 6 м висоти. Над входом здіймалася вежа з з годинником, яка мала позолочену мідну маківку; храмова баня була вкрита олов’яною бляхою. Храм мав два входи. До парадного вели кам’яні сходи, а сам вхід мав подвійні дубові двері. До бічного, за одинарними дверима, піднімалися дерев'яними сходами. Через вхідні двері парафіяни потрапляли в неф, долівка якого була вкрита дерев'яною підлогою. У храмі були орган і хори, на які вели дерев'яні сходи із залу. Хори підтримувалися чотирма кам'яними колонами. Стеля кірхи була прикрашена орнаментом, стіни мали більш аскетичний вигляд. Адже у лютеран, як і в більшості протестантів, відсутній культ ікон, збереглося лише поклоніння хресту з Розп'яттям. Денне світло до кірхи потрапляло через десять вікон напівкруглої форми, заскленими почасти звичайними, а почасти різнокольоровими шибками. Від нефу чотири дерев'яні сходинки вели до вівтаря, освітленого трьома вікнами. Там же, за скляними дверима, була кімната для хрещення дітей - одного з небагатьох таїнств, які визнавалися лютеранами. Нині в такому вигляді кірху, який так гармоніював із ансамблем університетських корпусів та Резиденції і слугував однією з візиток багатокультурного обличчя столиці Буковини, можна побачити хіба-що на старих поштівках.
А на місці старого дерев'яного храму в 1852 році було зведено мурований парохіяльний будинок для пастора. Будівля мала 8,5 м завдовжки і 8 м ширини. У приміщенні було чотири кімнати, кухня і дві комірчини. А напроти нової кірхи в 1859 році громада збудувала приватну лютеранську тривіальну школу, спершу однокласну, а згодом чотирикласну. Сьогодні в цьому приміщенні знаходиться початкова школа елітної гімназії № 4 за адресою вулиця Лесі Українки, 27.
У такий спосіб довкола лютеранської кірхи виріс справжній духовний осередок євангельської громади Чернівців і всієї Буковини. А головний духовний осередок німців-лютеран -- Evangelische Kirche, євангельська кірха, чи, як ще його називали місцеві українці, «лютріянський костьол», став органічною складовою унікального за своєю багатогранністю архітектурного ансамблю культових споруд старих Чернівців. 
Чимало зусиль, енергії і власних коштів для зведення цих культових приміщень доклав член громади медик й аптекар Вільгельм фон Альт, на честь якого згодом було перейменовано вулицю, що прилягала до лютеранської кірхи. Серед інших лютеран заслуги перед громадою здобули згадувані Філіп Енґель і Карл Грец, а також Йоганн Енкнер, Мартин Гак, Петер Екгард. 
Кількість парафіян нового храму поступово збільшувалася. Згідно з даними, опублікованими сучасною буковинською дослідницею Ганною Скорейко, станом на 1857 рік у місті налічувалося 1069 євангелістів, на 1880 рік їх було вже 2200, на 1900 рік - 3546, а за переписом 1910 р. - 4,6 тис. осіб. Тобто, протягом півстоліття євангельсько-лютеранська громада Чернівців збільшилася у 4,2 раза, хоча їхня питома вага серед багатоконфесійного населення міста утримувалася практично незмінно на рівні близько 5%. Динаміка росту лютеран у краї протягом означеного періоду була порівняно нижчою: їхня кількість зросла у 2,5 рази і досягла на 1910 рік 20029 осіб. Загалом, на 1900 рік на Буковині проживало близько 19 відсотків від усіх євангелістів Австрії.
Хоча євангельсько-лютеранська церква була відкритою для всіх вірних без огляду на національність, на Буковині вона мала виразне етнічне забарвлення. До цієї конфесії тут належали переважно німці: станом на 1900 р. вони складали майже 93,4 відсотка від усіх протестантів-євангелістів. Ще біля двох відсотків припадало на мадьярів-секлерів, які сповідували реформатство. Представники ж інших етносів краю становили серед євангелістів незначну кількість: поляки - 1,35 %, українці - 0,43 %, румуни - 0,36%. Таким чином, можна сказати, що буковинські євангелісти-лютерани, як, зрештою, і євангелісти-реформати, були за своїм характером етноконфесійною спільнотою. 
До речі, саме завдяки цій обставині євангельсько-лютеранська церква відігравала значно активнішу роль у вихованні національної самосвідомості буковинських німців, аніж католицька, хоча римо-католиків серед місцевих німців було майже в 2,5 раза більше, ніж євангелістів. Більше того, в умовах Буковини римо-католицька церква навіть сприяла ополяченню своїх парафіян - німців за походженням, і це при тому, що останні серед буковинських римо-католиків складали більшість (згідно з переписом 1900 р., серед вірних Римської церкви, включно з греко-католиками, німці становили 42,64%, а поляки - лише 23,64%). Проте місцеві римо-католики підпорядковувалися Львівському архієпископству, де традиційно верховодили поляки, до того ж духовенство готувалося в Галичині та інших австрійських провінціях. Тому душпастирями римо-католицьких громад Буковини, у т. ч. і німецьких, здебільшого призначалися ксьондзи польського походження. Характерно, що римо-католицьку церкву в краї, попри багатонаціональний склад її парафіян (окрім німців і поляків, цю віру також сповідували буковинці - за походженням мадяри, чехи, словаки, італійці), нерідко називали "польською".
Про утиски, яких зазнавали німецькі парафіяни від таких пастирів, змушений був згадати Р.Ф Кайндль у своїй історії карпатських німців: "Вони (себто польські ксьондзи -- прим. Авт.) ганьблять німців, засуджуючи їхні національні товариства і змушують вступати до польських товариств. В одній громаді стався навіть випадок, коли польський священик відмовив німцеві у вінчанні через його членство в "Німецькому шкільному товаристві". Полонізація німецьких імен у церковних книгах теж не рідкість, як, наприклад, Schwarz - у Szwarz, Schuster - у Szuster, Pscheid - у Pszeid. Особливо небезпечними для німецтва можуть бути дії окремих польських священиків під час виборів та перепису населення". Німецькомовне написання буковинських топонімів, зокрема назв населених пунктів, так само опиралося саме на польський правопис -- навіть назва столиці краю передавалася через польське cz: Czernowitz. Німецькою місто мало б називатися: Tschernowitz.
При цьому ситуація у протестантських громадах була сприятливою для національного виховання: богослужіння проводилося рідною мовою, німецькою велося навчання у приватних протестантських школах, на кшталт відкритої при лютеранському храмові в Чернівцях. Ще від середини ХІХ століття у краї діяло євангельське запомогове товариство "Gustav Adolf Verein", яке підтримувало розвиток національно-реігійної освіти. 
Ревно пильнуючи свою етноконфесійну самобутність, німці-лютерани, тим не менш, вважали себе повноправними буковинцями, які жили і працювали в краї, що став для них новою батьківщиною, у доброму порозумінні з представниками інших етносів і конфесій. 
У міжвоєний період, коли Буковина входила до королівської Румунії, євангельсько-лютеранська громада Чернівців продовжувала існувати, а в 1926 році об'єдналася з іншими п'ятьма діючими на теренах Румунії лютеранськими територіальними організаціями (зокрема в Трансільванії, Бухаресті, Добруджі та ін.) у Євангельську церкву Ауґсбурзького сповідання в Румунії. Після Першої світової війни євангельські ідеї, почасти під впливом протестантських церков США і Канади, а почасти і місцевих німців-колоністів, знаходять численних послідовників і серед українців західних земель, зокрема Галичини і Волині. У середині 1920-х років у Західній Україні за підтримки українських місіонерів із-за океану, які поверталися із заробітків, було створено Українську Євангельсько-Реформовану Церкву. Водночас українські євангелісти, чи, як їх тоді називали, євангелики, які дотримувалися лютеранського Ауґсбурзького сповідання об'єдналися в Українську Євангельсько-Авґсбурзьку Церкву, яка перед Другою світовою війною налічувала близько 5 тисяч вірних. Після встановлення на західноукраїнських землях сталінсько-більшовицького режиму, євангелісти, як і представники багатьох інших "ворожих" церков стали жертвами репресій. 
Подальша доля лютеранської кірхи у Чернівцях віддзеркалює сумну долю більшості її парафіян - німців за походженням. Восени 1940-го звичний уклад німців Чернівців, Буковини, усієї Західної України зазнав крутого зламу. Їхню долю самовільно вирішили політики: згідно з радянсько-німецькою угодою, етнічні німці повинні переселитися до "фатерлянду". В межах цієї акції 1940-го було репатрійовано до Німеччини понад 95 тисяч буковинців. У їхньому числі була і більшість парафіян лютеранської кірхи, яка в цьому ж році закрилась. Щоправда, є свідчення, що невеликій групі німців-лютеран пізніше вдалося повернутися назад на Буковину, однак вони відправляли свої служби в приватних помешканнях. А більшість перебралися в південну частину краю, на територію сучасного Сучавського повіту Румунії. 
Нові господарі краю - більшовики - розпорядилися колишніми культовими приміщеннями як "бесхозным имуществом". У постанові Чернівецького облвиконкому від 21 квітня 1941 р. із красномовною назвою "Об использовании бросовых немецких кирх" окремим пунктом, серед інших храмів, визначалася і доля лютеранського храму в Чернівцях: "З метою раціонального використання покинутих німецьких кірх /.../ 4. Німецьку кірху, розташовану в м. Чернівці по Університетській вулиці... -- передати у розпорядження Обласного Архівного Управління НКВС". Аналогічну постанову щодо надання Облдержархіву НКВС приміщення "колишньої Німецької церкви по Університетській вулиці" ухвалив 23 квітня цього ж року й виконком Чернівецької міської ради. Якщо згадати, що більшість православних, греко-католицьких та католицьких храмів краю було перетворено на господарські склади, то можна вважати, що історична доля була до лютеранської кірхи ще загалом милосердною. 
У часи другої світової війни лютеранська кірха стала власністю штабу Міністерства національної оборони Румунії, про що засвідчує, зокрема, офіційне повідомлення Губернаторства провінції Буковини від 27 січня 1944 р. Цікаво, що в архівних матеріалах збереглося свідчення про подання в той період апеляції Чернівецьким Євангельським товариством, яке вимагало повернення культової споруди віруючим .
Однак подальші сліди євангельської громади в Чернівцях губляться в порохняві часу -- очевидно, залишки євангелістів-лютеран, не чекаючи нового приходу войовничих атеїстів, покинули край і емігрували за кордон, а частина до своїх єдиновірців на теренах сусідньої Румунії. 
У кожнім разі, вже 7 лютого 1945 р. Чернівецький міськвиконком ухвалив рішення "Про увічнення пам'ятників архітектури м. Чернівці", на виконання відповідної постанови Комітету (чи Управління) в справах архітектури при Раднаркомі УРСР "Про увічнення пам'ятників архітектури і взяття їх під державну охорону". Своїм рішенням міськвиконком зобов'язав відділ благоустрою при міськкомунгоспі "виготовити і вивісити до 1 березня 1945 р. мармурові (!) охоронні дошки на таких пам'ятниках архітектури м. Чернівці". Восьмою у переліку називалася "протестантська кірха 1847 р. (архітектор Енгельс)" за адресою - вул. Університетська, 15. Судячи з інформації тодішнього головного архітектора міста В. Афанасьєва, доданої до проекту згаданої ухвали міськвиконкому, на той час кірху ще увінчувала "по осі переднього фасаду вежа-дзвіниця з годинником, вкрита шатровим дахом". Чому ухвала міськвиконкому тоді так і не була виконана і культова пам'ятка не опинилася під захистом охоронної дошки, коли і за яких умов була зруйнована вежа – то залишилось невідомим. 
В 1962-1966 роках авторитетний на той час архітектор Михайло Шевченко, який реставрував Резиденцію митрополитів, здійснив реконструкцію, тому будівля більш відома чернівчанам як Центр науково-технічної інформації.
До наших днів ця споруда дійшла перебудованою до невпізнання: без вежі з годинником, без органу і без лютеранської громади. Зараз це приміщення займає церква п’ятидесятників «Благодать». Станом на початок 2017 р. в Чернівецькій області зареєстрована одна громада Української лютеранської церкви. Натомість в області налічуються: 181 громада євангельських хритиян-баптистів; 11 громад євангельських християн; 164 громади християн віри євангельської-п’ятдесятників; 118 громад адвентистів та інші протестантські організації.
Євангельські віруючі на Буковині появилися на початку ХХ століття. Вважається, що першим на буковинські землі цю віру приніс з армії в 1911 році в своє рідне село Петрівці (нині Сторожинецький район) Тодор Гриженко. До 1914 року кількість їх збільшувалась саме за рахунок тих, що повертались з війська. В селі Кам’яна Глибоцького району такі християни появились в 1918 році. Вони дуже швидко організувались і активно почали створювати Євангельські церкви по всій Буковині.
П’ятдесятницький рух на Буковині почався одночасно з двох джерел: з Аради (територія Румунії) і Америки. Вважають, що першим п’ятидесятником на Буковині був Філат Ротару. Під час заробітків в Америці в 1906-1909 роках він працював на заробітках в Америці в 1906-1909 роках на деревообробній фабриці по розпилці лісу. З ним трапився нещасний випадок і його доглядав хазяїн, який належав до церкви п’ятидесятників і ділився своєю вірою. Тому коли Філат повернувся на Буковину, то став проповідником і приєднався до баптистської церкви.
На початку 40-х років вони заклали основи своєї церкви в Чернівцях. А так як на той час молитовних будинків не було, то Богослужіння проводилось по приватних помешканнях. При радянській владі проповідники їхніх церков і вірячи зазнавали гонінь і позбавлення волі.
Аби зберегти свої громади, баптисти і п’ятидесятники в Чернівцях в 1945 році об’єднались і зареєстрували одну церкву. Проте це не допомогло і в 1948 році почалося масове переслідування віруючих і були арештовані майже всі активні служителі віри. В Чернівцях було заарештовано біля 70 вірян, майже всі віруючі п’ятидесятники вийшли з баптистської церкви і перейшли на нелегальне служіння.
А в 1969 році з боку влади надійшла пропозиція зареєструвати церкву окремо від баптистів і Чернівецька церква ЗВЄ стала однією з перших зареєстрованих церков в СРСР і нараховувала на той час 141 члена громади. Проте з часом чисельність досить швидко зростала, тому на численні прохання їм запропонували колишню єврейську синагогу по вулиці Горіхівській, 32, в якій 31 грудня 1974 року відкрився дім молитви. За час Незалежної України в Чернівцях появилося багато молитовних споруд для вірян всіх сповідань і течій.
Прихильники віри Лютера і Кальвіна у всьому світі в ці дні святкують 500 років від зародження Реформації. З цієї нагоди в Україні президент П. Порошенко видав Указ № 357/2016 «Про відзначення в Україні 500-річчя Реформації».

За наукову консультацію вдячні професору, доктору історичних наук Михайлу Чучку, журналісту, краєзнавцю Ігорю Мельнику та за наданий матеріал про стан релігійних громад на Буковині священику Віктору Фролову.
 
 

                                  ЛИСТОПАД 

Антон Кохановський ( нім.Anton Kochanowski von Stawczan; (17 листопада 1817, Тернопіль — 10 вересня 1906, Чернівці) — громадсько-політичний діяч Буковини, який 26 років перебував на посаді бургомістра і 42 роки був депутатом міської ради Чернівців. 

 

Чернівці європейські Антона Кохановського

 

17 листопада виповнилося 200 років від дня народження найшановaнішого чернівчанина, якого цінувала вся освічена Європа – багаторічного бургомістра нашого міста барона Антона рицара Кохановського фон Ставчанського (Аntoni Kochanowski, 1817 – 1906).

 

 А. Ротт. Портрет Антона Кохановського, 1894

Він народився 17 листопада 1817 року в Тернополі, де його батько був дрібним урядовцем. У пошуках кращого становища багатодітна родина Антона Іоана Кохановського та Розалії Дзюрженської перебралася в 1823 році до Чернівців. Окрім трьох синів, котрі  приїхали сюди з батьками, в Чернівцях в них народилося ще 8 дітей. Тому спочатку вони мешкали в досить скромному та порівняно віддаленому на той час від центру районі, в будинку під кадастровим № 889 (нині це відповідає ділянці на вулиця Руській, 35, там у 1855 році стояв будинок, а в 1930-х була збудована церква Св. Миколая). Проте батько старався, аби всі діти отримали належну освіту і вибилися в люди. Тому юний Антоні спочатку навчався в початковій школі, а потім в знаменитій Чернівецькій першій цісарсько-королівській державній гімназії, відтак у «філософічному закладі», який існував при ній і закінчення якого давало право вступу до вузу. Вищу науку студіював на правничому факультеті у Львівському університеті, по закінченні якого пару років працював службовцем у Станіславі (нині Івано-Франківськ). Ще коли він закінчував навчання, в родині трапилася велика втрата – помирає батько. Тому Антоні, мабуть аби бути ближче до своєї родини, в 1847 році склав адвокатський іспит і в 1850 році згідно наказу Австрійського Міністерства юстиції призначений адвокатом в Чернівці. Близько 24 років свого життя віддав він адвокатурі, завоювавши великий авторитет серед населення і колег, які обрали його в 1868 році головою Буковинської палати адвокатів.

Саме в цей час в його житті трапилась важлива і радісна подія – він одружився з Антонією, вдовою барона Капрі, яка мала дуже великий земельний спадок в селі Ставчани на Буковині. Родина була римо-католицького віровизнання і відвідувала Костел Воздвиження Всечесного Хреста. Вдома розмовляли польською мовою. В них народилося чотири сини і донечка Ізабела, яка померла в дитячому віці.
Попри велике навантаження, Антон Кохановський ще й встигав дуже добре справлятися з величезним маєткам та господаркою і вважався найстараннішим землевласником Буковини.

З 1860 року Кохановський був членом центрального виконавчого комітету Буковинської ощадної каси і Буковинського товариства крайової агрокультури. Він мав великі маєтки в селах Кичера, Верхні Мігучени, Костешти і звичайно, в Чернівцях.

У нього були дуже добрі стосунки зі всією своєю родиною, а також великою ріднею вірмен своєї дружини Антонії та з її дітьми від першого шлюбу.
Костел Воздвиження Всечесного Хреста

В 1864 році Чернівці отримали право автономного самоврядування і з цієї нагоди відбулися вибори депутатів до першого магістрату. А місто почало гордо називатися столицею коронного краю Буковина і для нього почалася «золота епоха», яку творили освічені та активні мешканці цього міста. До таких безперечно належав і Антон Кохановський, який був обраний до складу першого депутатського корпусу. Потім впродовж 42 років представляв інтереси чернівецьких виборців у міській раді, з них 26 – власне бургомістром. Він мав дуже добрі організаторські здібності, завжди був цілеспрямований і при тому виважений у своїх словах та діях, примиряти різні фракції та групи в раді шляхом розумних компромісів, що давало йому можливість спрямовувати роботу колег у конструктивне русло.

Не дивно, що після відмови бургомістра Якоба фон Петровича балотуватися вдруге в 1866 році, на цю посаду одностайно було обрано Антона Кохановського. В цьому ж році він з родиною поселяється у будинку № 442 на площі Ringplaz (нині це будинок під номером 5 на Центральній площі), як тоді було прийнято, недалеко від місця роботи. А свідченням того, що тут проживав шановний «бурмистр», як на той час казали, свідчить встановлена на фасаді одна з найкращих в нашому місті меморіальна таблиця роботи художника Антона Піонтковського.
Узвишшя Г. Пардіні, будинок в якому мешкав Антон Кохановський
 
 
Потім його депутати переобирають на цю посаду ще на чотири терміни (без перерви) до 1874 року.
Антон Кохановський і в поважному віці мав чистий розум і прогресивні погляди. Ці чесноти разом із величезним досвідом, дали підставу депутатам міської ради навесні 1887 року, не дивлячись на 70-річний вік, знову обрати його бургомістром Чернівців. І з 1887 до 1905 року він був обраний на цю посаду ще п’ять разів. Крім того, в 1868 році Антон Кохановський здобув перемогу на виборах до Буковинського крайового сейму (ландтагу), де він представляв інтереси Чернівців по 1904 рік. Цей орган виконував приблизно такі самі функції, які нині виконує Чернівецька обласна рада. Організаторські та ораторські здібності і тут вивели його на перші ролі. Упродовж 1871-1874 років він займав посаду віце-маршалка (заступника голови) сейму, залишаючись водночас бургомістром Чернівців. В 1874 році депутати обрали Антона Кохановського маршалком крайового сейму. На цій посаді він перебував упродовж десяти років. Тому змушений був відмовитись від посади бургомістра Чернівців, проте і в цей час він залишався депутатом міської ради.

В 1871 році його обрано, як депутата ландтагу, до Державної ради Австрії. В 1873 та 1879 pоках Антон Кохановський двічі переобирався до Державної ради Австрії та перебував у ній до 1885 року. З 1900 по 1904 рік займав посаду заступника Крайового голови. Правда, єдине, від чого йому довелось відмовитись, то цілком припинити адвокатську практику.

Це феноменальний випадок не тільки в чернівецькій історії державотворення, а й у східноєвропейській назагал.

Проте Антон Кохановський на крайовому та державному рівнях послідовно відстоював інтереси Чернівців та його мешканців. Для прикладу, і в Буковинському крайовому сеймі, і в Державній Раді він палко відстоював проект відкриття у Чернівцях університету, взявши активну участь у його заснуванні. 

Він своїм прикладом показав, що може одна людина зробити для міста, для громади, якщо вона цього прагне. І він мав талант усіх їх переконати, що вони понад усе – чернівчани. Тому містом треба пишатися і все для нього зробити. І йому це вдавалося. У цій справі потрібно було проявляти ще й неймовірну мудрість. Адже в місті проживало багато народів, представники яких були в мерії. Він був толерантним до представників усіх народів і всіх підтримував на всіх щаблях влади. Зокрема, у сеймі представляв національні прагнення українців мати ширші права та повноваження. 

Доба Антона Кохановського у Чернівцях ознаменована справжнім яскравим поступом у розбудові, коли Чернівці почали виглядати справжнім європейським містом. За час його бургомістерства у місті з’являються визначні споруди, які принесли славу місту і до цих пір є його окрасою. Це такі як: резиденція Буковинських Митрополитів (1864–1882), Кафедральний собор Св. Духа (закінчено при Кохановському у 1864 році); Вірменська католицька церква Святих апостолів Петра та Павла (1869–1875), Єврейська синагога Темпль (1877), блискуча візитівка віденської сецесії – Дирекція Буковинської ощадної каси ( 1900, нині тут Художній музей), Пошта і телеграф на вулиці Поштовій (1889), новий залізничний вокзал (1893-1908), корпуси університету, знаменита мережа університетських книгарень Генріха Пардіні, низка дуже розкішних готелів. З його ініціативи в 1874-1875 роках було споруджено перше приміщення для Буковинського ландтагу (нині – Міський палац школярів і юнацтва на вул. Митрополита А. Шептицького, 10). Перлиною в цьому переліку став міський музично-драматичний театр імені Шіллера (1903–1905), спроектований у віденському архітектурному бюро Гельмера і Фельнера і збудований за рекордно короткий термін.

Під його пильною опікою завжди були школи і за ці роки в місті здійснено будівництво комунальних шкіл: Чернівецька Промислова школа, вища реальна школа (ріг вул. Семигородської та Кафедральної (1870), сільськогосподарська школа з розписами на фасаді по Семигородській (1897, пізніше це - пологовий будинок), комунальна школа на вулиці Вокзальній (1888), чоловіча учительська семінарія (1871), жіноча учительська семінарія (1872). 
Він був серед засновників Другої державної гімназії (нині це гімназія №5 за адресою Д.Загула, 8).

В роки його правління було збудовано приміщення для Гімнастичного товариства по вул. Йосифа (нині вулиця Українська, 32), яке було створено в 1886 році.

При будівництві єзуїтського костелу "Найсвятішого Серця Ісуса " (1891-1894) він особисто опікувався його зведенням і офірував значні кошти. Велику роль бургомістра Антона Кохановського відзначив особисто папа Римський - передав писемне «апостольське благословення особисто Антону Кохановському та його родині аж до третього коліна»

В той час значно зросла ділова активність у місті, почало розвиватись виробництво та торгівля, Чернівці стали міжнародним транспортним центром. В 1904 році в місті відкрито Віденський банківський союз, представництво Галицького іпотечного банку в Чернівцях. Його діяльність збігається з бурхливим економічним розвитком міста. Тому, коли 3 березня 1887 року депутати міської ради знову обрали його посадником Чернівців, то він взявся за надзвичайно важку навіть на день нинішній справу – розбудову комунального господарства. Місто не могло далі розвиватися без таких життєво важливих систем як водогін, каналізація, електростанція, електромережа тощо. На початку 90-х років міська рада оголосила цілий ряд конкурсів на відповідні проекти, і в порівняно стислі терміни
Костел "Найсвятішого Серця Ісуса" в Чернівцях була збудована водогінна система, яку було здано в експлуатацію 2 листопада 1895 року. Вона постачала жителів джерельною водою з Рогізни. Одночасно в дію вводиться і каналізація, у зв’язку з чим значно поліпшився санітарний стан будинків і вулиць, і можна вже було будувати в центрі будинки вищі другого поверху.

Усе це вимагало величезних коштів. Та Кохановський мав талант переконувати депутатів їх виділяти. Згодом будується і впроваджується у дію теплова електростанція. На початку 1896 року на центральних вулицях уперше засяяло електричне світло. Перша електростанція розташовувалася по вул. Альта (нині Лесі Українки). 5 лютого 1896 р. на центральних вулицях уперше засяяло електричне світло, а вже 3 березня і у ратуші «була саля нарад вперше елєктрично осьвітлена. З тої нагоди зробили радники овацию свому бурмистрови», – писала про це газета «Буковина». Невдовзі у Чернівцях розпочалося прокладання трамвайної колії від Народного саду (парку ім. Т. Шевченка) до Залізничного «двірця». 18 липня 1897 р. через місто проїхав перший трамвай.
За завданням магістрату міським будівельним інженером Людвіком Вестом в 1895 році було складено план Чернівців, який видав Андреас Юшинский.

В той час значно зросла ділова активність у місті, почало розвиватись виробництво та торгівля, Чернівці стали міжнародним транспортним центром. Була відкрита продовольча біржа.

Одночасно міська рада на чолі з А. Кохановським прийняла рішення покривати вулиці бруківкою, на що також були виділені значні кошти. Одне слово, на рубежі ХІХ-ХХ століть. Чернівці почали набувати того європейського вигляду, яким жителі міста пишаються і понині.

Офіційні святкування в ратуші. В центрі - бургомістр Антон Кохановський. Фото 1898 року.
 
Справжнім вінцем його діяльності як бургомістра  стало спорудження в 1904-1905 роках нового міського театру на площі Єлизавети (нині Театральній). Спроектований у віденському архітектурному бюро Гельмера і Фельнера і збудований за рекордно короткий термін ( лише за 15 місяців ) цей храм муз за архітектурою та інтер’єрами не поступався кращим віденським театрам.

Будівництво будь-яких комунальних закладів і споруд було пов’язано із витратами значних бюджетних та кредитних коштів, і в усі часи є спокуса скористатися ними не за призначенням. Тому в кожному випадку створювалися наглядові ради, на чолі їх завжди стояв особисто бургомістр Антон Кохановський. Також за посадою він очолював Чернівецьку міську шкільну раду, яка наглядала за діяльністю комунальних шкіл.

Кохановський відзначався надзвичайною працездатністю. Він не перевертав світ, але працював, як мурашка. Чернівецький історик О. Масан відзначив, що він, мабуть, керувався у житті такими відомими словами Канта: «Праця – це найліпший спосіб насолоджуватися життям».

Хоча справи міста і краю завжди займали чільне місце в діяльності Антона Кохановського, він знаходив час і для участі в різних економічних, благодійних, мистецьких та інших товариствах. Для розвитку культури, мистецтва, освіти він не шкодував ні часу, ані коштів, поскільки не раз буваючи в європейських столицях, розумів, що тільки піднявши на найвищий рівень розвиток культури, тільки тоді місто набуде європейського рівня.

Для прикладу, він був членом-засновником Товариства плекання музичного мистецтва на Буковині, або Музичного товариства, яке навіть очолював впродовж 1868-1874 років. Чернівецький магістрат ухвалив виділити Музичному товариству під будівництво земельну ділянку на Мучному майдані (пл. Філармонії). Початок будівництва 1876 р., відкриття будинку Музичного товариства - 1877 року було зведено при його особистому сприянні.
 
 
 
 
  Приміщення Чернівецької філармонії
 
Для кращого розвитку театрального мистецтва в 1897 році в місті утворено Театральну комісію, провідну роль як завжди відігравав Антон Кохановський. А результатом результатом діяльності комісії стало спорудження театру європейського зразку в рекордно стислі терміни.
В 1895–1902 роках було створено Товариство прихильників мистецтва в Чернівцях(Gesellschaft der Kunstfreunde in Czernowitz) і як завжди при активній участі пана бургомістра.

За ініціативи Антона Кохановського створено Товариство прикрашення Чернівців, яке він очолив. Метою його було озеленення міста, і за цей час було суттєво впорядковано та оновлено Народний парк (теперішній парк культури та відпочинку ім. Т.Шевченка) та утворено сквери сквери, на що він не шкодував коштів. Антон Кохановський і члени товариства досягали цієї мети, головним чином, за членські внески – власні кошти. Вони заклали теперішній парк ім. Ю. Федьковича, скверик на розі вулиць Головної і Шкільної та багато інших зелених оаз. Антон Кохановський витрачав власні кошти на парки, сквери, спорудження пам’ятників

1892 році було засновано Товариство “Буковинський крайовий музей”. Він був членом-засновником та заступником голови Буковинського Промислового музею (1895). У травні 1887 року під егідою Палати ремесел і торгівлі було створено Музей ремесел (пізніше Промисловий музей, розташований по вул. А. Міцкевича, нині – відділення Укрсоцбанку. Урочисте відкриття відбулося у грудні 1888 році, в 1895 році - споруджено нову будівлю. У музеї регулярно проводилися виставки, у тому числі і міжнародні (серед них, наприклад: в 1897 році - міжнародна виставка у Промисловому музеї (“Gesellschaft der Kunstfreunde in der Bukowina”), видано каталог; 1896 року відбулася виставка ручних інструментів, двигунів та матеріалів для підприємств, водопроводів, електричного обладнання; 1907 року - виставка "Золото та срібло" тощо

При університеті діяв музей старожитностей - "Münzkabinet" — Мюнцкабінет ( монетний), у якому була велика колекція монет та медалей. Діяв і Православний архієпископський єпархіальний музей, заснований 31 березня 1887 р. як музей церковних старожитностей у будинку семінарії в резиденції буковинських митрополитів. Скорочено його називали церковним. 
Він уважно слідкував за всіма вартісними нововведеннями, які появлялися в європейських столицях і все найкраще впроваджував потім в Чернівцях. Так, з його ініціативи в нашому місті з 1895 року почали виходити адресні книги, які були і до сьогодні залишаються надзвичайно цінним джерелом з історії міста

Бургомістр став одним із засновників і першим головою Чернівецького товариства притулку, створеного в 1887 році. Члени товариства збирали кошти для утримання притулку для бездомних літніх чернівчан. Зведено Будинок для осіб похилого віку (1888,) тоді за межами міста у районі вулиць Семигородської та Польової (нині вулиця Щербанюка). Як голова Фонду для нужденних жертвував значні суми, які призначалися для лікування важко хворих чернівчан.

Він однаково ставився до всіх прошарків міста, незважаючи на національну та релігійну приналежність, за що й був названий "батьком міста", якого кожен чернівчанин знав в обличчя.

Проте особливе місце Кохановського в історії Чернівців – не в цих кількісних показниках, а в тому, що завдяки його цілеспрямованій і багатогранній діяльності Чернівці наприкінці XIX ст. власними зусиллями спромоглися вирішити найскладніші на той час проблеми і ввійти у XX століття як перспективний європейський центр. Це співзвучно сучасному етапу розвитку міста, яке швидко модернізується і впевнено здобуває європейську перспективу.

Антон Кохановський був справжнім сином ХІХ століття, який вірив у суспільний поступ і невтомно працював на громадській ниві, не «перевертаючи світ», а добиваючись мурашиною працею цілком очевидних і корисних результатів. Він домігся й собі великих статків, але ніколи не шкодував грошей на те, аби Чернівці набували вигляду справді європейського міста.

Він постійно витрачав власні кошти й на прикрашання Чернівців. Досі на фасаді ратуші, на рівні третього поверху, можна побачити круглої форми годинника, подарованого бургомістром Антоном Кохановським місту в 1887 році, хоча на ратушній вежі вже був чотирибічний годинник з курантами. Але новий, виготовлений у Празі, мав ту особливість, що світився уночі.
У віці 88 років Антон Кохановський сам попросив звільнити його від обов’язків міського голови – через поважний вік.

За своє довге життя чернівецький бургомістр одержав чимало цісарських нагород. Був нагороджений цісарем орденами Залізної Корони 3-го ступеня (1872) Франца Йосифа (1875 ), Залізної Корони 2-го ступеня (1884 р.).

А також два іноземні ордени – російський Святої Анни ІІ ступеня за допомогу при гасінні пожежі у місті Новоселиці (1888 ) та папським орденом Святого Георгія із зіркою та званням Командора ордену (1898 ), що було рідкісною відзнакою.

Але, мабуть, найбільш гоноровими відзнаками його заслуг стало надання йому 1873 року шляхетства і 1898 року титулу барона, через що в офіційних документах він писався як Антон рицар Кохановський фон Ставчан, а потім як барон Кохановський фон Ставчан. Останній додаток походив від назви його маєтку в Ставчанах.

Виразом глибокої пошани з боку чернівецької громади безумовно, стало отримання ним у 1899 році звання Почесного громадянина міста та Почесного бургомістра.

В 1906 році в приміщенні Ратуші відбулося шанобливе пошанування його 40-річної праці на славу і розквіт Чернівців, про що свідчить світлина того часу.
 
Святкування 40-річчя з дня обрання Антона Кохановського бургомістром. Святково прикрашена ратуша. Фото 1906 року.

Коли ж у квітні 1905 року, з огляду на похилий вік, він звернувся до депутатів з проханням звільнити його від обов’язків бургомістра, міська рада одностайно ухвалила присвоїти Антону Кохановському звання Почесного президента Чернівців і назвати його іменем одну з центральних вулиць. У радянський час вона називалася вулиця М. Лермонтова, проте в 1992 році їй було повернуто колишню назву – А. Кохановського. Востаннє він брав участь у засіданні міської ради 4 вересня 1906 року, за шість днів до кончини.

«Батько міста», якого кожен чернівчанин знав в обличчя, скінчив свій вік у ніч на 10 вересня 1906 року. В Чернівцях було оголошено триденний траур, і на Ратуші та багатьох установах вивішено і приспущено чорні прапори. В усіх установах панувала незвична урочиста тиша. В той сумний день навіть купці закрили свої магазини і одягли жалобну одежу. У школах було припинено навчання і учні стояли живим коридором впродовж всієї похоронної процесії, посипаючи дорогу квітами. В місті на той час зупинено трамвайний рух. В останню путь прах А. Кохановського проводжала велетенська процесія. Поховали його з почестями на Руському кладовищі в родинному склепі. І нині біля цього трохи незвичного пам‘ятника у вигляді дзвона зупиняються всі небайдужі чернівчани.

12 вересня 1906 року працівники магістрату, громадська рада прощалися з Антоном Кохановським. Відспівав його прелат Йосиф Шмідт, а в останню путь свого найдостойнішого бургомістра проводжали тисячі чернівчан, серед них і урядовці, Президент краю О. фон Блеймбен, бургомістр Едуард Райс, генерал-майор Горнік, заступник голови Крайового сейму Степан Смаль-Стоцький.

Почесного бургомістра Чернівців поховали у родинному склепі.
 
На кончину достойного бургомістра відгукнулися всі місцеві та закордонні часописи.

Поляк за походженням, галичанин за народженням, він пов’язав свою долю з Чернівцями та Буковиною. За свою віддану працю Антон Кохановський назавжди залишився гордістю і непроминальною славою Чернівців.

Про це достойне ім’я сьогодні нагадує назва однієї хоч і невеличкої, проте однієї з центральних вулиць, в сесійній залі висить його портрет, до сьогодні збережений і впорядкований родинний склеп. Аби належно продовжити його діла на користь культурного розвитку Чернівців, була започаткована програма книговидання імені Антона Кохановського.

При підготовці матеріалу використано дослідження історика Олександра Масана та архівіста Марії Никирси. Розвідки культурного середовища часів Антона Кохановського люб’язно надала нам мистецтвознавець Тетяна Дугаєва. Кадастрові карти та адресні книги прочитав журналіст Ігор Мельник. За унікальні світлини вдячні науковцю і колекціонеру Едварду Туркевичу. Портрет Антона Кохановського з фонду Чернівецького художнього музею.



 
 
Ва́нда Адо́льфівна Яновиче́ва (Тейхман ; по чоловікові — Курбас .11 .11. 1867, Чернівці - 24.08. 1950  Харків ) — українська акторка , дружина актора Степана Яновича, мати режисера Леся Курбаса. 


   Прима театру «Руська бесіда»

 

   11 листопада виповнюється 150 років від дня народження талановитої акторки і красивої жінки, матері режисера Леся Курбаса і дружини актора Степана Яновича – Ванди Яновичевої (таким був її сценічний псевдонім; від народження мала прізвище Тайхман (Teichmann); а по чоловікові – Курбас), 1867 – 1950).

 

 Здавалось, доля була прихильна до неї і життя з дитинства обіцяло бути цілковито безхмарним, проте, вона в зовсім юному віці закохалася і, будучи справжньою чернівчанкою, все своє життя присвятила двом найдорожчим чоловікам – чоловіку Степану Яновичу і сину Лесю Курбасу.

    Народилась Ванда в доволі забезпеченій чернівецькій родині службовця Адольфа Тайхмана. Можливо, як вказують адресні книги того часу, вони мешкали на вулиці Schiesstattgasse, нині це вулиця Зої Космодем’янської, 14 і були власниками будинку. (На 1898 рік з таким прізвищем є тільки одні Тайхмани). Батько, очевидно, походив з Галичини, якийсь час був навіть урядником при старостві в Городенці. Він дуже тішився своєю красивою, і при тому розумною і талановитою донечкою, тому не пошкодував грошей для її освіти, аби влаштувати щасливе і забезпечене майбутнє. На науку родина відправила юну красуню в престижну на той час Коломийську гімназію, так як Адольф Тайхман свого часу долучився до будівництва народної початкової школи в Коломиї. А можливо, що й навчання там було значно дешевшим, ніж в приватних гімназіях для дівчат Чернівців того часу. Крім загальноосвітніх предметів, гімназисток навчали грі на фортепіано та досконало кільком чужоземним мовам. А так як на той час навчали по-справжньому, то вона отримала дуже добру освіту, чим дивувала пізніше всіх, хто приходив у їхнє помешкання і спілкувався з нею. 

   Проте дівчина з дитячих років мріяла стати актрисою, зачитувалася німецькими та польськими романами. Тож усупереч волі батьків вирішила присвятити себе українській сцені і драматичному мистецтву. А якщо згадати, у Коломиї ще в 1848 році отцем Іваном Озаркевичем був організуваний перший український професійний театр у Галичині і в тому місті він був на дуже почесному місці. Тобто всі більш-менш відомі театральні трупи обов’язково ставили свої вистави на коломийській сцені. 

   Звичайно, що юна Ванда потрапила в сприятливе для її уподобань середовище. Тому, коли в Коломию приїхала на гастролі найвідоміша свого часу українська трупа театру «Руська бесіда» зі Львова, то юна гімназистка не пропустила жодної вистави. Під сильним впливом від гри акторів вона з чисто юнацьким максималізмом попросилася працювати в трупу. В січні 1885 року гімназистку Ванду Тейхман прийняли

актрисою в трупу театру «Руська бесіда». Саме під час цих гастролей вона і познайомилася з Степаном Курбасом, який виступав під сценічним іменем Янович. Він вступив до театру рік перед тим й теж став актором усупереч волі батька.
 
Український драматичний актор, співак і режисер Степан Пилипович Курбас народився 28 жовтня 1862 року в селі Куропатники, нині Бережанського району Тернопільської області. Так що цього року минули і ювілейні 155 років від дня його народження. По чоловічій лінії у роді Курбасів усі чоловіки були священиками. Батько Степана, Пилип Іванович, спочатку був парохом у селі Куроп’ятники, що поблизу Бережан, а потім, понад сорок років і до кінця життя – у Старому Скалаті Підволочиського району на Тернопільщині. Парох у Галичині – це не тільки релігійний, але й незаперечний культурний діяч. Саме таким і був отець Пилип. У його помешканні зберігалась і була відкритою для загального користування велика, зі смаком підібрана бібліотека. Проте він рішуче не поділяв прихильності своїх дітей і онуків до театру, очевидно вважаючи, що сцена – це вічна бідність, невідворотні спокуси й суцільні розчарування. Для цього у нього було достатньо підстав, виходячи з практики тогочасного галицького театру «Руська бесіда». Фото батька режисера Степан (Стефан) Пилипович був артистом театру "Руська бесіда" (сценічний псевдонім – Янович), грав героїв-коханців, рано залишив сцену, опинившись на утриманні свого батька-священика, помер у 46 років. Фото: valeriybolotov.at.ua     

 Надзвичайно глибокий вплив на його розвиток мала мати Степана – Осипа Григорівна Алескевич. Будучи досить освіченою жінкою для свого часу, саме вона прищепила синові любов до живопису та музики. Юний Степанко багато читав, захоплювався грою на роялі. Навчаючись у Бережанській гімназії, брав активну участь у концертах, вечорах, студентському драматичному гуртку, співав у хорі. Мав приємний тенор, тому виконував сольні номери і мав захоплені відгуки від вдячних слухачів. Щойно розпочавши навчатися у випускному восьмому класі Бережанської гімназії, Степан Курбас робить несподіваний крок для всієї достойної і шанованої родини Курбасів: покидає гімназію і 17 жовтня 1864 року стає актором Львівського українського театру товариства «Руська бесіда». Керівники театру Іван Біберович та Іван Гриневецький із розпростертими обіймами прийняли на роботу красивого темпераментного юнака з гарним голосом. Звістка про те, що син став «бродячим комедіантом», як тоді так називали акторів мандрівних театрів, вкрай розгнівила батька, священика Пилипа Курбаса, який відцурався сина. Але навіть це не зупинило доволі послушного сина і він твердо вирішив присвятити себе служінню Мельпомені. Щоб не ганьбити таке знатне священицьке ім’я Курбасів, Степан на сцені виступає під псевдонімом Янович. 

   Оскільки «Руська бесіда» був мандрівним театром, то в 1882–1892 роках театр відвідав всі більші і менші міста та містечка Східної Галичини: Львів, Теребовля, Тернопільщина, містечка Буковини, на заході був у Ряшеві, Яслі, Горлицях, Новім Сончі та Тарнові. Під час цих мандрівних виступів їхня дорога проходила і через сцену коломийського театру, де й перетнулися шляхи двадцятидворічного Степана і сімнадцятирічної Ванди. Всі дослідники творчої долі родини Курбасів списують їхню зустріч на вибуховий темперамент актора-прем’єра і стійкий характер, схований до якогось часу за привабливою зовнішністю, тендітної дівчини. Але при тому, вони обоє були дуже освічені як для свого часу, молоді люди, їм було про що поговорити, вони захоплювалися класичною літературою та світовою драматургією. І на все життя їх поєднало найбільше захоплення для творчих та обдарованих натур – любов до театру. Через рік, в 1886 році, Ванда та Степан одружилися, також проти волі батьків. Ні в Чернівцях, ні в Старому Скалаті батьківського благословіння на шлюб не давали. Тож благословили молодят на щасливе сімейне життя директор і актор театру Іван Біберович актор і режисер Іван Гриневецький і вся театральна трупа. Так Ванда Тайхман стала Вандою Курбас, а на сцені – Вандою Яновичевою.

   Отака собі романтична історія. Кохання всупереч волі батьків, попри обставини – назустріч долі. А доля дальше писала свої і світлі, але здебільшого доволі гіркі сторінки в житті цих молодих людей. Так як театр був мандрівний, тому трупа майже весь час була на гастролях. 20 лютого 1887 року театр «Руська бесіда» прибуває на місячні гастролі до міста Самбора, де актори розмістились в єдиному на той час в місті готелі. Як згадують очевидці, вівторок 25 лютого 1887 року видався морозний, ясний і чарівний у сніговому вбранні день. Ввечері Степан Янович мав грати Карла Моора у шіллерівських «Розбійниках». Але саме цього зимового дня у дев’ятнадцятирічної Ванди народжується первісток, якого за тамтешнім звичаєм батьки назвали подвійним ім’ям – Олександром-Зеноном.  


Похрестили Леся майже через рік. З появою сина подружжя Яновичів очікувало, що їхні родичі, яких вони щиро любили і шанували, приймуть їхній життєвий вибір служінню сцені. Проте ні з одного, ні з іншого боку прощення не отримали. А Степан таки сподівався, що батько втішиться народженням онука і сам його похрестить. Але той не простив синові того, що він став комедіантом, а не священиком чи вчителем. Майже цілий рік малий Лесь був неохрещений, що для того часу було неприйнятним. Ванда і Стефан жили, як зараз кажуть, у цивільному шлюбі, або, як тоді казали, "на віру". Для того, щоб зареєструвати стосунки, неповнолітньому Стефану (повноліття чоловіків наставало у 24 роки) потрібен був дозвіл батька. Хрестити ж дитину, народжену поза шлюбом, означало офіційно визнати її незаконнонародженою. У таких метриках вказували тільки матір, а ім'я немовляті давав священик. Через рік Стефану виповнилося 24, додаткових дозволів уже не потрібно було, вони зробили документ синові і оформили шлюб.


   Хоча Степан писав листи до батька о. Пилипа, щоб охрестив внука і пробачив його, але Пилип Курбас був невблаганний. 
Леся хрестили 8 січня 1888 року під час гастролей «Руської бесіди» в місті Перемишлі. Мати все життя люблячи звала його Леськом, для друзів він був Лесем, актори називали його «паном Лесем». Так під чужим дахом народилася дитина, якій доведеться все життя долати складний і тернистий шлях актора, як і його батьки. Й надалі актори «Руської бесіди» опікуються долею Леся Курбаса. І він, як свій, стає актором цього театру. Театр увійшов у життя Леся Курбаса з пелюшок у буквальному розумінні. Всі свої дитячі роки він визирав з-за лаштунків львівського пересувного театру «Руська бесіда», вишукуючи очима батька і матір. Пізніше, вже в підлітковому віці, життя ще раз поверне його в місто, де він з’явився на світ. Для вступу до гімназії, про навчання у якій мріяв Лесь, потрібен був офіційний документ про початкову освіту. А тому навесні 1897 року, коли театр знову перебував у Самборі, Лесь екстерном склав іспити за IV клас у «нормальній школі». 

    Вони тоді і гадки не припускали, що вже в інші часи на цьому будинку, сучасна адреса – вулиця Леся Курбаса, 1, буде встановлено меморіальну таблицю про їхнє перебування в цьому місті. 10 квітня 1987 року на цьому будинку встановлено бронзову таблицю з барельєфом Леся Курбаса, скульптор Еммануїл Мисько, на якій написано: «В цьому будинку 25 лютого 1887 р. народився український радянський актор, народний артист УРСР Олександр Степанович Курбас. Дошка встановлена до 100-річчя з дня народження»

   
Тоді Ванда та Степан навіть не могли здогадуватись, що Лесь піде по їхніх стежках і здобуде собі світове визнання. Правда, пізніше священик зі Старого Скалата Пилип Курбас таки подобрішав і забрав внука до себе. Це дозволило Яновичам більше часу віддавати своєму професійному зростанню. У рік народження Леся Курбаса його батько вже мав у своєму репертуарі 20 ролей, з них – 10 партій у музичних виставах. Брав участь майже у кожній п’єсі, за короткий час став сформованим актором. 
 

  А тоді, 28 березня 1887 року, Степан Янович виїхав з родиною в складі трупи із Самбора до Коломиї. А в половині квітня уже гастролював у Чернівцях. Десь тоді «пані Яновичева», як тоді її з любов’ю називали актори, з маленьким Лесем прибула залізницею до Чернівців, до міста свого дитинства. Далі маленький Лесь мандрував з батьками від міста до міста, де гастролював театр, жив у Чорткові, Товстому, Монастириськах, Бучачі, Станиславові, Тернополі... 

    Проте вона приїжджала ще не один раз в рідні Чернівці. Очевидно, що родина Ванди все-таки змирилася з вибором доньки. Проте більшість цих приїздів були пов‘язані із сумними подіями. Як згадувала пізніше її єдина невістка – актриса Валентина Чистякова, «…поховавши батька, матір, двох своїх маленьких братиків». В Чернівцях з прізвищем Тайхман і пізніше було не багато адрес. Так що цілком можливо, вона відвідувала своїх родичів, які на той час вже були на вищому соціальному – працювали бухгалтерами, рестораторами і які проживали на той час за адресами Dreifaltigkeitsgasse, 17, (нині це вулиця Б.Хмельницького) та Petrinogasse, 1, нині це вулиця ….Ferdinandsplaty (нині район між вулицями Загула та Шевченка). Тобто родина вже в матеріальному плані трохи вибилась в «люди» і могли собі дозволити з району Роші перебратися в нове місто.  

    А родина Степана також пішла на поступки вибору свого сина. Після народження другого онука, Нестора, отець Пилип таки примирився із вибором сина і взяв онуків до себе. Вперше Лесь побачив діда у сім років. Вони з братиком жили у великому парафіяльному будинку діда на п’ять кімнат. Будинок, в якому останні роки жив Степан Янович і в якому пройшли дитячі роки його талановитого сина, добре зберігся до наших днів. На ньому встановлено дві меморіальні дошки: на честь Степана Пилиповича та його сина Леся Курбаса. Тут 19 лютого 1987 року, напередодні 100-річчя від дня народження Леся Курбаса, яке відзначалося за ухвалою ЮНЕСКО, відкрито музей-садибу родини Курбасів, поруч iз церквою, де правив служби дід. Правда, Ванда, яка тут стільки часу прожила і працювала, аби зберегти це все, як завжди залишилася в тіні своїх великих і знаменитих чоловіків.  

    Проте Степанові Яновичу потрібно було з акторської праці прогодувати сім’ю з п’яти осіб! І він повертається до роботи в «Руській бесіді». Коли трохи налагодилося життя в родині Курбасів, то Степан з неймовірним творчим натхненням взявся до своєї улюблені праці в театрі. Він зробив блискучу, хоч і недовгу, акторську кар’єру у львівському пересувному театрі товариства «Руська бесіда». Сценічні успіхи Степана Яновича примножувалися майже щоденно, особливо у лірико-героїчних ролях. Час приносив вагомі удачі — добре зіграні основні ролі у п’єсах Івана Карпенка-Карого, Івана Франка, Панаса Мирного, Марка Кропивницького, Михайла Старицького. Степан Пилипович успішно співав в операх «Вечорниці», «Наталка Полтавка», «Утоплена», «Циганський барон».  

    Як писав найприскіпливіший театральний критик того часу Іван Франко в 1893 році у статті «Руський театр» про дев’ятирічний творчий шлях Степана Яновича: «Провідним актором української сцени є Янович, який давно вже грає ролі перших коханців. Як сільський парубок, він справді чудовий, уміє бути і по-справжньому веселим, і похмурим, умудряючись у найпатетичніших місцях залишатися природним і правдивим. Сцени спокійні, рівні, ідилічні чи ніжні вдаються йому гірше, вони для нього занадто одноманітні. На ньому, як і на Підвисоцькому, відчувається могутній вплив сценічних шедеврів театру України, до яких він, хоч і недовго, приглядався на місці. Янович — явище для української сцени в Галичині вкрай корисне, і ми не сумніваємося, що становлення його артистичного обличчя ще не завершилося і що в ролях характерних він теж проявить себе не менш цікавим майстром». 

І тут же продовжує «Кращі артисти галицько-української трупи, а з живих досі п.п. Підвисоцький і Янович, перебували довший чи коротший час у театральних трупах на Україні, і ми можемо сказати без перебільшення, що це перебування було для них школою дуже плідною і корисною».
У всіх своїх театральних рецензіях на вистави, в яких грав Степан Янович, Франко незмінно виділяє його гру як «дуже добру». А Іван Якович так просто не розкидався високим оцінками на адресу митців, значить то таки п. Степан був дуже добрим актором.

    «Українська Бесіда», високо оцінюючи талант Яновича, в 1890 році запропонувала йому стати режисером, узятися за постановку спектаклів. Розуміючи, що йому бракує професійної освіти і практики, Степан добивається від керівництва «Руської бесіди» субсидії і в 1891 року їде на піврічне стажування в Наддніпрянську Україну, де ретельно приглядається до режисерської роботи таких театральних авторитетів, як Марка Кропивницького, Михайла Старицького та Миколи Садовського. У Галичину Янович повернувся пристрасним послідовником реалістичних традицій Кропивницького. Але після повернення перші режисерські роботи Степана не мали успіху, а публіка була тоді дуже прискіплива саме до театрального дійства, за що йому справедливо докоряла театральна критика. Почулись ремствування на те, що даремно були потрачені гроші на науку, яка нічого не дала. 1891 року у відкритому листі до громадськості Степан Пилипович пояснив причини своїх творчих невдач у постановці окремих спектаклів. Він вбачав їх у складних матеріальних умовах, в яких змушений був працювати український театр, позбавлений частини дотації. Крім того, трупу покинуло кілька провідних акторів і музикантів. Пізніше до Яновича прийшов успіх, і він показав себе як талановитий і культурний режисер. Проте ці невдачі були для нього великим випробуванням, які негативно позначилися пізніше на його здоров’ї.

   Після його від’їзду до театру Ванда Адольфівна з трьома синами залишилась у Старому Скалаті і вперше в житті могла насолоджуватись домашнім затишком. Тут був налагоджений побут, тому вона втішалась спокоєм і доволі таки забезпеченим життям і все тепло свого серця мати віддавала дітям. Лесь почав відвідувати школу. Часто в тихі осінні вечори мати просиджувала з Лесем над книгою. Вона була дуже доброю і гостинною, ті шкільні, а потім університетські приятелі, які бували в їхньому домі. І через роки згадували, як мама Ванда смачно пекла і завжди щиро всіх пригощала.

    Але в домі батька Степан Пилипович не знаходить спокою, адже йому потрібно прогодувати свою сім’ю. Уже навесні 1898 року, залишивши дітей у Старому Скалаті, Степан Янович із дружиною та акторами Підвисоцькими їде в Кам’янець-Подільський. 

    А залишити всіх дітей на батьковому утриманні у Старому Скалаті Степан не хотів. Але добра, щиросердна мати Осипа Григорівна таки залишила в себе внуків Леся і Нестора. Тільки маленького Корнила забрала Ванда з собою у «мандри з театром». Лесь далі навчався у школі. Степан Янович щоденно був зайнятий у театрі. Його дружина одержувала мізерну платню за акторську працю, а тому мусила ще заробляти на прожиток удень у квитковій касі. Сім’я жила бідно. Щоденне змагання цієї акторської сім’ї з труднощами було великим героїзмом і патріотичною самопожертвою заради рідної сцени. Щоб заробити грошей для навчання дітей, Янович влаштовується на сезон працювати в «Народній Торгівлі» аж у Перемишлі. 

    А для Ванди цей період також став найпліднішим у творчій біографії. Вона була примою трупи театру «Руська бесіда» впродовж 1885 – 1900 років. Зіграла Стеху в «Назарі Стодолі» та Черницю в «Гайдамаках» за Тараса Шевченка, гострохарактерну роль Проні Прокопівни в комедії «За двома зайцями» Михайла Старицького, Христю в «Дай серцю волю, заведе в неволю» Марка Кропивницького, Явдоху в «Безталанній» Івана Карпенка-Карого та багато інших цікавих персонажів. Виступала також в оперетах : Саффі в «Циганському бароні» Й. Штрауса, Франческа у «Веселій вдові» Целлера, Фрузя в «Корневільських дзвонах» Р. Планкетта та інших. Режисери завжди ставили за приклад її працелюбність при створенні складних характерів. Для дуже вразливого, яким завжди був Степан, найбільшою підтримкою у всьому завжди була присутність мудрої і коханої Ванди. І для талановитої Ванди були ролі в спектаклях, що також важливо для творчих особистостей.  

   Проте обов’язки дружини та матері забирали багато часу. Крім Леся, у Ванди Адольфівни було ще троє дітей — Корнило, Нестор і Надія. Влітку 1895 року їхню сім’ю спіткало велике горе: у Станіславі несподівано помер їх наймолодший син Корнило. Родина дуже важко переживала цю втрату, а тут і в театрі в Степана почались негаразди. Ванда із Лесем як могли, намагались його розрадити. Проте він був надто вразливою натурою і в квітні 1896 року тяжкі переживання і фізична втома звалили його під час гастролей у Тернополі. У Курбаса вперше виявилось складне нервове захворювання, що пізніше стало хронічним. Ці втрати та творчі проблеми цілковито надломили Степана, тому всю гіркоту втрат взяла на себе Ванда. Як писав захоплено пізніше український театрознавець, ретельний дослідник життя і мистецької діяльності театральної родини Курбасів Петро Медведик про Ванду Яновичеву: «Урівноважена, спокійна, стримана, завжди сміливо йшла назустріч долі. Такою залишилася і пізніше, коли Степан Янович невиліковно захворів і вона змушена була розлучитися з театром. 1898 року вони їдуть до батьків у Старий Скалат. Тоді батько Олександра Курбаса не думав, що на тридцать шостому році життя він назавжди буде повинен розпрощатися зі сценою, якій віддав п'ятнадцать найкращих років. Проте Ванда Адольфівна переконує, що йому потрібний відпочинок».

    Усі ті злигодні та сльози батьків за померлим Корнилом важко було приховати від дітей. І зовсім юний Лесь також важко пережив першу болючу втрату їхньої родини. Як виявилось, то був тільки початок їхніх втрат і страждань.  

  А доля знову післала випробування для родини. 15 вересня 1899 року в Старому Скалаті вмирає від туберкульозу мати Степана Курбаса – Осипа, яка була великою і мудрою підтримкою для всієї родини. На той час артисти Яновичі працювали в Літньому театрі Кам’янця-Подільського. Після сезону 1900–1901 років у театрі «Бесіди» Янович до кінця життя оселяєтьcя з сім’єю у Старому Скалаті. Склалися такі сімейні обставини, що пані Яновичева змушена була залишити театр і приїхати надовго до Старого Скалата, щоб опікуватися своїми дітьми і взяти на себе обов’язки покійної свекрухи – ведення господарства. І так це тривало аж до 1915 року. Проте і на цей період не закінчились їхні болючі втрати. 10 листопада 1905 року раптово помер від тифу Нестор Курбас, учень III класу гімназії. 

    Лесь, який на той час навчався у Відні, де закінчив університет і драматичну школу вільного слухача при Віденській консерваторії. Брав уроки театрального мистецтва в провідного актора австрійського Бурґтеатру Йозефа Кайнца. Проте, отримавши болючу звістку, негайно їде до Старого Скалата на похорон. У тяжкій розпуці застає матір. А тут, у другій кімнаті, лежить безнадійно хворий батько – нервове захворювання цілком виснажило його. Кругом горе, розпач, матеріальні нестатки і сльози! 

    Одинокою розрадою для матері і Леся була найменша в сім’ї сестричка Надія. Вона ще не усвідомлювала тих страшних ударів долі, які безнастанно падали на сім’ю. Лесь, хоч і в самого серце обливалося кров’ю від розпуки за братом, намагається заспокоїти матір і батька. Він залишається на деякий час удома, аби хоч трохи розрадити вбитих горем батьків. Тому можна зрозуміти Ванду, яка дуже боялась, щоб Олександр часом не вступив до театру. І вона хотіла бачити свого первістка вчителем гімназії. Тому мати майбутнього режисера взяла з сина клятву, що він і думати забуде про акторство, поки не здобуде пристойної освіти. Підтвердженням цього є спогад вірного приятеля Леся з тернопільської гімназії Хоми Водяного: «Річ у тім, що мати Курбаса, хоч добре бачила великий талант сина і його потяг до театру, але, маючи за собою довголітні жахливі гаразди в галицькому мандрівному театрі, не хотіла і рішуче противилася тому, щоб Лесь став актором. Вона просто панічно боялася, щоб він не покинув навчання, як його батько. Ще як Лесь був у нижчій гімназії, – про це мені розказував Зенко, – мати «просьбою і грозьбою» вирвала у нього обіцянку, «як довго він молодий і нічого не розуміє», не думати про театр і не грати ні в яких аматорських гуртках, зокрема не організовувати драматичних вистав. Вона думала, що коли Лесь скінчить гімназію і піде до університету, він уже сам не схоче йти до театру.

    І Лесь обіцянки, даної матері, яку він дуже – і заслужено! – любив і поважав, повністю дотримав. Навіть у Відні він крився, що студіює драматичне мистецтво».  Хоч син і дотримався клятви, проте більшу частину часу навчання у Відні та Львові присвячував сцені. 
А доля і дальше дає свої жорстокі випробування. В 1908 році не стало Степана Курбаса. Після похорону С. Яновича Лесеві настав час їхати на навчання до Віденського університету. На «сімейній раді» мати і дід Пилип радили Лесеві покинути «далекий і дорогооплачуваний» Відень і продовжити навчання у Львові. Тут Лесь, син відомого актора, мав шанси одержати стипендію і безкоштовне помешкання. За цієї умови дід авторитетно пообіцяв ще грошову допомогу. Залишати Відень Лесь не мав бажання, але погодився на наполегливе прохання матері. Того ж року через матеріальні нестатки таки перевівся до Львівського університету.

    Коли почалась Перша світова війна, Лесь повернувся до дому і проживав перші місяці війни у Старому Скалаті з матір’ю і сестрою. Проте гіркі втрати і дальше не залишають родину.1 вересня 1914 році на 84-му році життя помер дід Леся, Пилип Курбас, який завжди був серйозною підтримкою в родині Курбасів. А невдовзі від туберкульозу згасла і їхня втіха та відрада – життєрадісна Надійка. Сухоти були родинним прокляттям Яновичів. Тому Ванду через те, що вона часто ховала своїх дітей, у театрі «Руська Бесіда» називали Ніобеєю. 

    Здавалось, що материне серце не витримає ці втрати. У Ванди зі всієї великої родини залишився один Лесь. Він не міг залишити матір у такій розпуці і забрав її до Тернополя. Там він заходився створювати перший в місті український стаціонарний театр, в якому протягом півроку зіграв 79 вистав.

Від 1916 року Ванда Адольфівна та Лесь Курбас нерозлучні. Відтепер гордістю та головною турботою матері був її син Лесько – його робота в театрі, його біди й радості. З Тернополя, де мати плідно співпрацювала із сином в організації «Тернопільських театральних вечорів», вони переїхали в Київ.  

   В цей важкий час розрухи Ванда Адольфівна майже два роки жила в маєтку Тобілевичів – «Надія». В театральних колах до їхньої родини ставились з повагою, вона приятелювала з дружиною Карпенка-Карого Софією. Там вони перебули досить тривалий час і пережили чимало жахливих хвилин всіляких «змін». Мати Леся прибула до Києва із Софією Тобілевич вже аж восени 1919 року, після того, як її син оженився з актрисою Чистяковою
. Ось як вона згадує той час: «Ванда Адольфівна приходила до нас, але мешкала в будинку Тобілевичів. Там ми вперше зустрілися з нею.Уявляєте, як мені було страшно! Ванда Адольфівна, побачивши мене й довідавшись про одруження сина, посміхнулася і тихенько з гіркотою, засміялася. Я в свої вісімнадцять років здавалася, мабуть, років на два молодшою, вражала своєю «інфантильністю», а хіба вона про таку мріяла невістку? Мені тяжко далися перші хвилини знайомства. Правда, мати миттю взяла себе в руки й дуже тепло й голубливо привітала мене й завела з нами лагідну розмову…». Весільне фото Леся Курбаса та Валентини Чистякової (у центрі в нижньому ряду) з артистами Молодого театру, Київ, 1919 рік. Фото: 
valeriybolotov.at.ua

    А Ванда гірко-сумовито посміхнулась, так як мудра жінка мабуть одразу згадала себе в такі юні роки і про свою долю.  

    Ванда Адольфівна взяла на себе всі побутові клопоти, щоб Лесь Степанович міг вільно працювати в Театрі Миколи Садовського, де організував театральну студію (пізніше «Молодий театр»). Проте Лесь з юних років завжди мріяв про створення в Україні театру нового європейського зразку. І на втілення цієї ідеї він поклав всі свої роки, і навіть перебуваючи в тюрмі, він і там створив і керував його діяльністю. А так як він міг втілити це тільки з молодими акторами, тому він енергійно і взявся за організацію студії молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр. Назва «Молодий театр» з'явилася вже влітку 1917 року. Молодий театр — це театр пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії. В 1919 працював режисером Київського оперного театру «Музична драма». Влітку 1920-го Лесь Курбас зібрав своїх найкращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім. Шевченка, і під назвою «Кийдрамте» (Київський драматичний театр) трупа почала своє турне по містах Київщини. Спочатку осіли у Білій Церкві, потім в Умані. Лесь Курбас в 1922—1926 роках був засновником спочатку політичного, а потім впродовж 1926—1933 років і філософського театру в Україні. 

У виставах свого філософського театру «Березіль», який перебрався до Харкова, Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях. В листопаді 1922 року в Києві в державному народному театрі відбулася прем'єра вистави Тараса Шевченко «Гайдамаки». І звичайно, що і всіх цих починаннях і повсюди за ним їде Ванда. Мати підтримувала Леся у всіх творчих починаннях. Фото: Лесь Степанович із мамою Вандою Адольфівною (в центрі) й артистами театру "Березіль", крайні зліва – дружина Курбаса Валентина Чистякова та Йосип Гірняк (в окулярах), 1932 рік. Уже через півроку розпочнеться розгром театру та цькування режисера, майже вся трупа підтримає звинувачення на адресу свого керівника, Наталія Ужвій виступить із викривальною промовою, Курбаса, а трохи пізніше Гірняка заарештують, Чистякова, яка підтримала чоловіка та важко переживала трагедію "Березолю", залишиться в колективі.Фото: valeriybolotov.at.ua 

   А ще їй вдавалося створити домашній затишок всюди і при всіх умовах, далеко не завжди сприятливих. Як пише Ніна Бічуя в своїй статті «Спроба перетворення 2: Лесь Курбас. Харків, грудень, рік 1931» пише: «Доброї кави в Харкові не знайдеш. От хіба що в пані Ванди Курбасової. Але він не хотів клопотати матері голову своєю втомою. Вона й так має досить синових проблем і клопотів». Вона була для нього не тільки матір’ю, але і великим другом , товаришем, порадником, він її смаку дуже довіряв. І навіть працювала актрисою «Кийдрамте», зіграла стару черницю в «Гайдамаках», які Лесь Курбас поставив за однойменною поемою. 

    В червні 1924 Всеукраїнське кіно-фото управління запросило його на один рік режисером до Першої державної одеської кінофабрики. Лесь Курбас і «березольці» знайшли свого драматурга, п'єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драматургом став Микола Куліш. У Києві «Березіль» мав під своїм крилом майстерні, плинні півавтономні одиниці. У Харкові все було під одним дахом і під одним проводом — Курбасовим. У театрі діяв також мюзик-хол. 

    П'єси Миколи Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло» не знайшли розуміння у радянських критиків. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності. Багато чого з творчих пошуків Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва.  

 Адже поруч завжди були його найдорожчі жінки – всерозуміюча мама Ванда і любляча дружина Валентина. Вони не тільки його обожнювали, обидві інтелігентки європейського виховання, вони між собою прекрасно лагодили, що також для нього було дуже важливим. Опоненти ж щонайменшу невдачу Леся Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру. Можливо, саме тому, що режисер не відступив, не поступився своїми переконаннями, його було наклепницьки обмовлено, звільнено з посади керівника «Березоля» і заарештовано у Москві, де він кілька місяців працював постановником Малого театру та у Соломона Міхоелса в Московському державному єврейському театрі на Малій Бронній.

    Вже пізніше про ті роки з теплотою і ніжністю , згадувала народна артистка УРСР Софія Федорцева у своїх спогадах про Ванду Адольфівну , яку знала майже 20 років: «Мила, безтурботна, з книжкою в руках. Читає в оригіналі якийсь німецький роман і готує обід, — такою я побачила Ванду Адольфівну, коли Лесь Степанович уперше запросив мене у свій дім… Ніжна, струнка, худенька, швидка, вона встигала зробити все — і стіл накрити, і вислухати всіх і об'єднати навколо себе. Було це 1927 року на 16-ій станції під Одесою, біля самого Чорного моря… У „Березіль“ я вступила після приїзду з панської Польщі, колектив став моєю сім'єю. Коли я захворіла, Ванда Адольфівна мене старанно виходжувала, як рідна мама; без неї, можливо, і не було мене тепер у живих. Гордістю та головною турботою Ванди Адольфівни був її син Лесько — так вона його називала, — його робота в театрі, його біди й радості. Ванда Адольфівна була для нього не тільки матір'ю, але і великим другом, товаришем, порадником, він її смаку дуже довіряв. Вихід Курбаса з „Березоля“, що стався 1933 року, вона витримала стійко, без нарікань і скарг. Про звільнення Харкова від фашистів ми з нею почули в евакуації у Фергані. Вона, як і всі ми, плакала від радості. Повернувшись наприкінці 1943 року в Харків, Валентина Чистякова (дружина Леся Курбаса), народна артистка УРСР, отримала квартиру на вулиці Гіршмана; в ній поселилися Ванда Адольфівна та мама Чистякової. Одного разу я зустріла Ванду Адольфівну на вулиці. Вона була зовсім старенькою, але зберегла свій колишній запал. Такою зосталася в моїй пам'яті мати Леся Курбаса».

Чи не найкращу оцінку особистості Ванди Адольфівни, як освіченої і сильної жінки, дала її невістка, актриса Валентина Чистякова у своїх спогадах від 28 листопада 1972 року: «Якби я знала тоді, що спільне тридцятилітнє життя з Вандою Адольфівною принесе мені стільки радощів! Що я ніколи не перестану дивуватися мужності цієї маленької сивої жінки, її доброзичливості, чутливості до людського горя, повсякденної готовності допомогти, розраяти, надихнути на витримку, переконання на краще…І це все робила вона, людина такої трагічної долі! Втративши шестеро дітей (ми називали її Ніобеєю), поховавши батька, матір, двох своїх маленьких братиків, потім свого чоловіка, Степана Яновича і його батьків, вона лишилася одна на світі – зі мною. І в цьому «альянсі» двох жінок у скрутному становищі Ванда Адольфівна завжди була сильніша, розумніша, винахідливіша й оптимістичніша, ніж я. Вона ніколи не плакала, не нарікала на своє життя». 

   Ванда Адольфівна відійшла у вічність 24 серпня 1950 року у Харкові та була перепохована поруч із могилою Валентини Чистякової, дружиною єдиного сина – Леся, яка померла 19 травня 1984 року. Об’єднавши могили двох найближчих Курбасові жінок й урну із землею із Соловків, де обірвалось життя самого Курбаса, на 13-му кладовищі у Харкові було створено пантеон сім’ї Курбасів.

ГРУДЕНЬ 
 
 
16 грудня – 160 років від дня народження чеського етнографа, перекладача, дослідника українського
 
народного побуту, народної медицини і фольклору в Галичині Франтішека Рже́горжа (чеськ. František Řehoř, 1857 - 1899).

Він народився в родині селянина Йозефа Ржегоржа в селі Стєжери (Stěžery) поблизу міста Градець-Кралове в Чехії. Проте в липні 1877 року, після того, як Франтішек закінчив реальну гімназію, батько з родиною в пошуках праці перебрався на Галичину. Вони орендували маєток Грабник в селі Вовків біля Львова (нині Пустомитівський район), що належав львівському монастирю сестер-бенедиктинок. На той час л
юди в пошуках кращого життя також шукали вигіднішого місця. А так як Галичина входила до великої Австро-Угорської монархії, то чехів завжди радо приймали до праці, адже вони вважалися добрими господарями.

Вже з перших років перебування Франтішек Ржегорж глибоко зацікавився місцевою народною культурою, розшукував і вивчав літературу про Галичину. Він дуже ретельно вивчав побут, звичаї, народну медицину, демонологію, календар, фольклор українців, притому такі різні як бойків, гуцулів, лемків.

Проте для юного Франтішека знакову роль зіграло особисте знайомство в 1879 році із відомим чеським ученим, етнографом, мандрівником, колекціонером, меценатом, активним прихильником всього прогресивного і популяризатором науки Войтєхом Напрстеком (1826- 1894), яке потім визначило все його подальше життя. Напрстек був засновником Чеського промислового музею в Празі і прихильником слов’янської культури. Тому дуже швидко зумів захопити юного Франтішека і саме під його впливом той почав збирати східно-галицьку етнографічну колекцію. Більшість коштів на збирання культурної спадщини для Чеського промислового музею надавало подружжя Напрстеків. Проте в 1891 році і чеське товариство “Svátobor” виділило йому наукову стипендію в сумі 150 золотих ринських спеціально для дослідження української народної культури.

Із особисто зібраних ним етнографічних колекцій був створений окремий український відділ. Колекція Ржегоржа налічує близько 1200 зразків етнографічних матеріалів, серед яких виділяється, зокрема, збірка гуцульської народної культури і зараз вона знаходиться в Етнографічному відділі Національного музею в Празі. За допомогою українських друзів він своїм коштом зібрав українську бібліотечку, яку подарував Національному музею у Празі. В1890 році музей подарував бібліотеці львівської «Просвіти» книжки, які зберігалися там із зазначенням його імені. Пізніше колекцію було передано бібліотеці Наукового товариства ім. Т. Шевченка. А свою багату особисту бібліотеку чеської літератури він подарував товариству "Просвіта", за що єдиний з іноземців в 1895 році удостоївся звання почесного члена товариства. Передана згодом Науковому товариству імені Шевченка, вона тепер зберігається у фондах Львівської національної наукової бібліотеки імені В.Стефаника НАН України До кола його наукових зацікавлень входила переважно рівнинна область Галичини, хоча не оминув він своєю увагою і таку неймовірно цікаву як для дослідника – гірську частину Карпат, населену гуцулами та бойками. Звичайно, що вражає географія, куди ступала нога дослідника української спадщини. От хоча би побіжно перелік тих місцевостей, де він особисто побував і зробив світлини. До речі, фотоапарат для цього він позичив у Володимира Шухевича. Це майже весь Жидачівський район, у Косові, Дорі, Микуличині, Жаб’є-Ільчі, в околицях Долини, Городенки, Калуша, Львова, Стрия, Тернополя, Товмача. А ще ж скільки сіл ним було сходжено…

16 грудня – 160 років від дня народження чеського етнографа, перекладача, дослідника українського народного побуту, народної медицини і фольклору в Галичині Франтішека Рже́горжа (чеськ. František Řehoř, 1857 - 1899).

Він народився в родині селянина Йозефа Ржегоржа в селі Стєжери (Stěžery) поблизу міста Градець-Кралове в Чехії. Проте в липні 1877 року, після того, як Франтішек закінчив реальну гімназію, батько з родиною в пошуках праці перебрався на Галичину. Вони орендували маєток Грабник в селі Вовків біля Львова (нині Пустомитівський район), що належав львівському монастирю сестер-бенедиктинок. На той час люди в пошуках кращого життя також шукали вигіднішого місця. А так як Галичина входила до великої Австро-Угорської монархії, то чехів завжди радо приймали до праці, адже вони вважалися добрими господарями.

Вже з перших років перебування Франтішек Ржегорж глибоко зацікавився місцевою народною культурою, розшукував і вивчав літературу про Галичину. Він дуже ретельно вивчав побут, звичаї, народну медицину, демонологію, календар, фольклор українців, притому такі різні як бойків, гуцулів, лемків.

Проте для юного Франтішека знакову роль зіграло особисте знайомство в 1879 році із відомим чеським ученим, етнографом, мандрівником, колекціонером, меценатом, активним прихильником всього прогресивного і популяризатором науки Войтєхом Напрстеком (1826- 1894), яке потім визначило все його подальше життя. Напрстек був засновником Чеського промислового музею в Празі і прихильником слов’янської культури. Тому дуже швидко зумів захопити юного Франтішека і саме під його впливом той почав збирати східно-галицьку етнографічну колекцію. Більшість коштів на збирання культурної спадщини для Чеського промислового музею надавало подружжя Напрстеків. Проте в 1891 році і чеське товариство “Svátobor” виділило йому наукову стипендію в сумі 150 золотих ринських спеціально для дослідження української народної культури.

Із особисто зібраних ним етнографічних колекцій був створений окремий український відділ. Колекція Ржегоржа налічує близько 1200 зразків етнографічних матеріалів, серед яких виділяється, зокрема, збірка гуцульської народної культури і зараз вона знаходиться в Етнографічному відділі Національного музею в Празі. За допомогою українських друзів він своїм коштом зібрав українську бібліотечку, яку подарував Національному музею у Празі. В1890 році музей подарував бібліотеці львівської «Просвіти» книжки, які зберігалися там із зазначенням його імені. Пізніше колекцію було передано бібліотеці Наукового товариства ім. Т. Шевченка. А свою багату особисту бібліотеку чеської літератури він подарував товариству "Просвіта", за що єдиний з іноземців в 1895 році удостоївся звання почесного члена товариства. Передана згодом Науковому товариству імені Шевченка, вона тепер зберігається у фондах Львівської національної наукової бібліотеки імені В.Стефаника НАН України До кола його наукових зацікавлень входила переважно рівнинна область Галичини, хоча не оминув він своєю увагою і таку неймовірно цікаву як для дослідника – гірську частину Карпат, населену гуцулами та бойками. Звичайно, що вражає географія, куди ступала нога дослідника української спадщини. От хоча би побіжно перелік тих місцевостей, де він особисто побував і зробив світлини. До речі, фотоапарат для цього він позичив у Володимира Шухевича. Це майже весь Жидачівський район, у Косові, Дорі, Микуличині, Жаб’є-Ільчі, в околицях Долини, Городенки, Калуша, Львова, Стрия, Тернополя, Товмача. А ще ж скільки сіл ним було сходжено…

Колекція світлин, яка зберігається в музеї Напрстека і до сьогодні має неприминущу цінність для дослідників. У 1999 році Мілена Сецка підготувала повну збірку фотодокументів, яка включила 553 світлини і яку видав Напрстків музей у Празі на СD-RОМ як додаток до часопису Annalsofthe Náprstek Museum. Ця збірка фотографій Ржегоржа має велику документальну цінність як історичне та етнографічне джерело унікальне свідоцтво того часу.

Він мав добру спостережливість, умів виділити деталі, а наполегливість та вивчення наукової літератури дали йому змогу зібрати величезну кількість матеріалів, які він потім ретельно опрацював. Ржегорж прагнув якомога детальніше задокументувати галицько-українську народну культуру, тому він не лише писав про неї, збирав етнографічну колекцію, але й фотографував і навіть робив замальовки окремих предметів. З його спадщини у Меморіалі народної письменності в Празі на Страгові знаходяться виписки з літератури, нотатки з терену, невеликі малюнки, наприклад, фрагменти будинків, інтер’єрів, господарського реманенту, прикрас, візерунків писанок тощо. 
А ще в нього був талант в доступній формі доносити це до читача, що також дуже важливо. Про це можна пересвідчитись, так як деякі з його праць представлені на сторінках Збруча.

У коло його зацікавлень потрапили описи близько 40 різних свят або днів, які відзначалися народними традиціями чи певними обрядами магічного характеру, що мали забезпечити успіхи в господарюванні та в особистому житті людей. І що важливо, що йому вдалося за короткий час через етнографічні дослідження познайомити освічену Європу із справжнім життям мешканців найсхіднішого регіону монархії Габсбурґів. А так як він володів десятьма іноземними мовами, то це для нього було не складно.

Звичайно, що йому одному би не вдалося стільки всього осягнути. Але він мав ще й добрий талант організатора і дипломата, який вмів переконувати. Тому під час свого перебування в Галичині налагодив особисті контакти з галицькими та буковинськими українцями – редакторами, вчителями, письменниками, священнослужителями.

Як на той час без сучасних засобів зв’язку йому вдалося залучити 35 коресподентів, які йому допомагали збирати, описувати і надсилали йому всі ці народні скарби. Зустрічався і листувався із такими знаковими в українській культурі науковцями і письменниками, як Іваном Франком, Михайлом Павликом, Володимиром Шухевичем, Ольгою Кобилянською, Осипом Маковеєм, Євгенією Ярошинською, Володимиром Гнатюком, Володимиром Шухевичем, Наталею Кобринською, Денисом Лукіяновичем, Іваном Белеєм. 
З інтелектуалом і поліглотом, знавцем слов’янських мов Іваном Франком то була багаторічна і дуже конструктивна співпраця, яка потребує окремої розвідки. До речі, вони спілкувались і переписувались чеською мовою.

Проте не тільки науковими дослідженнями цікавився цей чоловік. Він ще й був досить практичний. Саме з його ініціативи велика група галицьких і буковинських українців відвідала у Празі в 1891 році Крайову ювілейну та у 1895 році Етнографічну виставки. А це ж завжди є дуже непростою справою, так як вимагає великих коштів. Він зумів їх знайти, аби українці змогли побувати на таких заходах, адже такі поїздки відкривають світ і звичайно, що на таких міжнародних зібраннях зав’язуються особисті контакти між вченими.
А ще цей діяльний чеських науковець клопотався про те, аби налагодити торгівлю між українцями і чехами. Він привозив зразки чеських товарів і розсилав їх по крамницях Галичини.

Він і справді був найпершим представником України в Європі і дуже серйозно прилучився, аби українську культуру знали в Європі, і в Чехії зокрема. Цей чоловік один, звичайно запросивши до співпраці небайдужих і освічених українців, стільки зробив аби нас, українську культуру знали у світі, що таки заслуговує на нашу повагу до його подвижницької праці.

У чеських енциклопедичних виданнях та періодичній пресі опублікував велику кількість статей з українознавства, зокрема розвідки й матеріали про українське студентське товариство «Січ» у Відні, Руську видавничу спілку у Львові, 100-літній ювілей «Енеїди» 1. Котляревського, про І. Головацького, М. Шашкевича, відгук на видання творів Т. Шевченка. А ще він підготував понад 160 українознавчих гасел і статей для енциклопедичного "Наукового словника Я.Отта"(«Ottův slovník naučný»), які він готував з допомогою українських учених про історію та культуру українців Галичини

Він є автором понад 170 праць і статей, які були надруковані у чеських, українських і польських збірниках, часописах, зокрема й у такому поважному журналі, як Slovanský přehled і газетах, про народні звичаї українського населення Галичини. Серед них «Календарик з народного життя бойків», «Календарик з народного життя лемків», «Русинське весілля лемків у Карпатах», «Народне лікування галицьких малорусів», «Гуцули», «З етнографічного природознавства Галицької Русі», «Новий рік на Галицькій Русі», «Квітна неділя», «Русинські гаївки», «Маріянські дні русинів Галичини», «Задушки», «Пан і селянин у русинському селі в Галичині», «Шлюб», «Поклін у пана», «На русинській верховині у Галичині», «Русинський загородник», «Мазник». Вже тільки перелік цих назв показує, яке широке коло зацікавлень з життя українців було в цього чоловіка.

А ще він встигав робити ілюстрації до українських періодичних видань, зокрема, тісно співпрацював з часописом “Зоря”. Він був щирим прихильник українського відродження і все що міг, то робив для цього. За цю подвижницьку діяльність пізніші дослідники справедливо називали Франтішека Ржегоржа «апостолом слов’янського єднання»

Проте в 1890 році від такої напруженої праці він важко захворів і повернувся до Чехії. Але вже наступного року знову повернувся на Галичину, в село Зарогізно біля Жидачева, де його сестра з чоловіком купили маєток. В тому ж році він відвідав село Тисів (нині відноситься до Болехівської міської ради), де досліджував реліктові залишки патріархальщини. А в сусідньому Болехові зустрічався з Наталею Кобринською, яка на той час там жила. І залишив світлини про ті відвідини.

Проте через погіршення стану здоров’я в 1893 році був змушений на довший час їхати на лікування до Праги. Але і в столиці він продовжував свої етнографічні дослідження, тому в своїх листах він завжди вказував свою адресу так: «Прага, Злата вулічка 9. Русинське консульство». Україністика стала справою всього його життя.

Ф.Ржегорж був дійсним членом Наукового товариства ім.Шевченка (1895), товариств “Просвіта” (1891) і “Чеська беседа” (1879) у Львові, Чеського музею (1894).

Проте мрії повернутися в рідну для нього Галичину його не покидали. І як тільки він трохи підлікувався, то в 1899 році здійснює ще одну, і як покаже час, вже останню етнографічну поїздку. Проте навіть будучи вже зовсім хворим, він ще відвідав Львів і Чернівці.
 
Коли він повертався до Чехії, його галицькі друзі не знали, що прощаючись з ним, вони прощаються назавжди.
Після важкої недуги відійшов у вічність 6 жовтня 1899 року у Празі, де й спочиває на Ольшанському цвинтарі в кварталі № IV, відсік 9, могила 12.

Проте для нас, насамперед, найважливіші і найцікавіші сторінки його зв’язків з Чернівцями і Буковиною. Чи то тому, що ті контакти були з освіченим жінками, які не тільки йому допомагали у справах, але що важливо, добре його розуміли і зворушливо піклувалися про його здоров’я.

Насамперед звернемось до спілкування Ржегоржа з Ольгою Кобилянською. Він цінував її творчість і невтомнопопуляризував в європейській літературі, чеській зокрема. Статтю про Ольгу Кобилянську він надрукував у енциклопедичному чеському словникові «Ottov slovnik naucny» за 1899 рік, т. XIV, стор. 475. Для письменниці то було важливо. Про це вона пізніше напише у великій автобіографії «Про себе саму» на прохання професора Степана Смаль-Стоцького: «Забула завважити, що мене чеський етнограф Франтішек Ржегорж вписав… в чеський конвертаційний лексикон».

Збереглося, хоч і не численне, проте дуже важливе для розуміння їхніх стосунків і власне життя тієї доби назагал, листування п.Ржегоржа із письменницею. В 5 томі повного видання творів Ольги Кобилянської подано 8 листів, хоча очевидно, що їх було більше. Всі листи до Ржегоржа зберігаються в празькому літературному архіві Національного музею.

Листування було не надто регулярне, але при тому дуже щире і конструктивне, що було пов’язано із зайнятістю Ольги Кобилянської і хворобою Ржегоржа, і через його від’їзди до Праги на лікування. Він познайомився, очевидно, з нею через її публікації у львівських часописах і одразу запросив до співпраці: збирати для чеського музею Напрстків у Празі зразки буковинського народного одягу та прикладного мистецтва.

Перший опублікований лист, датований 3 жовтня 1893 року, який п.Ольга відписала до нього: «Доперва від Вас самих довідалася я, що Ви хорували так сильно… Желаю Вам з щирого серця якнайскорішого поздоровлення, а заразом і витривалості і сили. З збіркою герданів і гуцульських вишивок займуся дуже охотно». (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С.261.). Мабуть Ржегорж мав намір приїхати на Буковину до п.Ольги, так як в цьому ж році, але вже через місяць, у своєму листі до нього вона відписала: «Тішимося щиро, що зможемо Вас, може, і у себе на Буковині повітати; та додержіть лише слова! Приїдьте» (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С.262.).

Попри всі клопоти і негаразди, вони знаходили час, аби надіслати і потішити одне одного новими виданнями, особливо тими, які потребували до праці, слідкували за літературними новинками. В листі від 28 лютого 1894 року Ольга Кобилянська пише: «Лист Ваш і часописи чеські одержала я і дякую сердечно за них; вони справили мені дійсну радість… Подяку за гердани і гроші я також одержала. Вашу працю буду читати, хоть і не буду всього розуміти. Дякую Вам ще раз щиро за прислання «Svetozora» – се мене дуже і дуже тішило. Книжки, котрі бажаєте, буду всією силою старатися роздобути і післати Вам…» (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С.263.).

Франтішек Ржегорж належав до вузького кола людей, з якими Ольга Кобилянська була відвертою. Свідченням цього є її ґрунтовний лист від 17 січня 1898 року, в якому вона подала все своє життя, всі свої клопоти і своє місце в цьому світі та літературі. А завершує дуже щирими словами: «Єсли я зможу Вам надалі чим служити, якими книгами, або чим-небудь,то прошу звертайтесь лиш до мене, я з великою радістю сповню все, – а може я прецінь заїду раз вже в золоту Прагу, тогди пофатигую [потурбую] Вас показати мені найкращі її власності» (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С.318.). То треба знати Ольгу Кобилянську, аби вона була така відкрита і така щира в своїх побажаннях допомогти. Зазвичай вона була замкнута і дуже рідко йшла на відкриту бесіду, майже нікуди не виїздила, про що власне й сама пише в листі. Саме з Ржегоржем вона любила довго бесідувати хоча би за допогою листів. Мабуть щось було в цьому чоловікові таке, що викликало в неї довіру. Дуже важливим для їхньої співпраці та й дуже скромного становища цих великих людей, які трудилися на розвій культури українського народу є лист Кобилянської до Ржегоржа від 24 квітня 1899 року: «Люблю зараз довше побалакати, та й через тоє відкладала я все писання, аж не настала весна. Прийміть про теє хоть і пізно, але щиру подяку за Вашу старанність і прихильність для руського народу, його літератури і його діячів. Дай боже, щоби ми, русини, могли ще довго та довго Вами тішитися і могли Вам з щирого серця дякувати, як я Вам тепер дякую.

Чи не будете мали охоту загостити сього року і до Буковини? Вже давно обіцяли Ви се мені, а як будете в Галичині, то до нас вже недалеко». І тут же викладає дуже важливі для неї і її творчості моменти: «Ваш зошит «Slovnika naucneho», висоповажний пане, незвичайно придався мені, я подалася о стипендію, виписаною від Міністерства освіти і культури, для артистів (літератів, малярів і композиторів) всіх країв австрійських, то є для кожного краю є осібна стипендія. Я мусіла до подання приложити всі свої письма і всякі критичні замітки, які досі появилися про мої праці. Що «Slovnik naucny» прийняв мене в свій об’єм, се для мене дуже почесно; і я горда на теє, а то все маю я Вам завдячувати.

Я маю до Вас, висоповажний пане, дуже велику просьбу. Приходжу я з нею до Вас, як до щирого приятеля і прошу дуже не беріть се мені за зле, що так свобідно вискажу Вам ту просьбу…. І от я звертаюся до Вас, високоповажаний пане, з просьбою уділити мені впливу Вашої високоповажної, загально так похитуваної особи, і – звернутись до нього [проф. Ягича], щоб був ласкавий зайнятись моєю справою остільки, щоб вона: 1) пішла скорше, як можливо, ще сього року, а 2) щоб моя просьба о уділення самої самої стипендії не випала безхосенно…. Між слов’янами не маю я там до кого звернутись – тож звертаюся я з довір’ям до Вас, високоповажний пане, як до щирого слов’янина і прошу Вас – єсли се Вам можливо і не справить прикості, бути ласкавим і не відмовити мою велику просьбу…лиш боюся дуде, щоби я не стала отсею справою для Вас тягарем і прикрістю.

Може, я колись відвдячуся Вам своїми скромними силами за Вашу поміч» (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С. 402-404).

Стипендія складала 400-500 франків, то була дуже посутня сума на той час. І вона вже планує на ті кошти поїхати до Відня та Мюнхена, про що ділиться з Ольгою Франко, аби трохи «літератці» побачити світу. І треба сказати, що Франтішек, навіть будучи вже зовсім хворим, таки допоміг Ользі в її справі і ще встиг приїхати в Чернівці. Про це потверджує лист самої Кобилянської від 15 липня 1899 року: «Ржегорж був у нас. Приїхав 11, а від‘їхав 14. Він дуже вже слабенький. Мав щастя з нас, жінок, ми йому дуже много при закупні різних речей помагали, та й рятували, а наостанку я все йому попакувала сама. Лук‘янович забив скриню та й відвіз його враз з його здобутками буковинськими на дверець. Дуже радувався нашим воздухом…» (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С.419). Зустріч відбулася в помешканні Ольги Кобилянської за адресою Neue Weltgasse, 61 (вулиця Новий Світ, 61) (нині це вулиця Шевченка, 83).

Як виявилось, то таки була остання зустріч, бо вже в жовтні вона сповіщає Денису Лук‘яновичу, «що бідний Ржегорж вже помер». А вже пізніше, в грудні цього року в листі до того ж Лук‘яновича сама ж і відповідає про їхні теплі людські взаємини: «В Празі хорував лиш кілька днів. В мене осталось якесь потайне задоволення, що ми – і Ви, і я – так про нього дбали. Ся дрібонька смутна пам‘ятка лишиться нам на ціле життя. Прощаючись з ним, я знала, що не побачу його більше» (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С.438).

Ще однією адресаткою на Буковині була письменниця і вчителька Євгенія Ярошинська. Листування між Ржегоржем і Ярошинською тривало більше 10 років і на сьогодні в літературному фонді Праги зберігається 20 таких листів. Письменниця на його прохання надсилала йому зразки буковинських вишивок, вироби народного мистецтва, розповідала про вартісні для нього культурно - освітні імпрези. А Ярошинська, як і п.Ольга, зворушливо турбувалася про його здоров’я. Про що свідчить лист до нього від 8 липня 1890 року: «Велику втіху справило мені Ваше поважане письмо, з котрого довідала-м ся, що з Вашим, для всіх русинів дорогим, здоров’ям ліпше стоїть. Сеся новина справила мені дуже велику приятність.

Я ще й сегодня готова подати Вам всяку в моїх силах лежачу поміч до Ваших описань наших буковинських вишивань, лиш прошу мені сказати. Як то учинити ма. Для звеличення мого народу рада б я також бодай чимсь причинитись» (Ярошинська Є. Твори. – К.: Дніпро, 1963. – С.388-389.).

І вже пізніше, 23 липня 1897 року: «Дуже мені Вас жаль, що Ви все хоруєте, але, може, там, в лісах, віднайдете своє нам всім дороге здовлє, щоби ще довгі літа жити для слави свого і нашого народу. Сего бажаю не лиш я, а всі русини з щирого серця» (Ярошинська Є. Твори. – К.: Дніпро, 1963. – С. 211.).

Важливим для Ржегоржа мабуть, був і той факт, що саме освічені жінки по-справжньому цінували його працю. В листі від 15 лютого 1892 року Ярошинська пише: «Тішить мене, що Ваша праця приносить такі добрі плоди і що Ви причинилися до того, аби про наш бідний нарід довідалися і інші народи. Честь Вам за те і слава, що взяли-сьте-ся до сеї праці, котра хоч утяжлива, то все учинить Ваше ім’я славним на цілий слов’янський світ». (Ярошинська Є. Твори. – К.: Дніпро, 1963. – С. 397.).

А пан Ржегорж таки допоміг письменниці з поїздкою до Праги. Вона  за його допомоги перебувала в родині Напрстків.

 Колекція світлин, яка зберігається в музеї Напрстека і до сьогодні має неприминущу цінність для дослідників. У 1999 році Мілена Сецка підготувала повну збірку фотодокументів, яка включила 553 світлини і яку видав Напрстків музей у Празі на СD-RОМ як додаток до часопису Annalsofthe Náprstek Museum. Ця збірка фотографій Ржегоржа має велику документальну цінність як історичне та етнографічне джерело унікальне свідоцтво того часу.

Він мав добру спостережливість, умів виділити деталі, а наполегливість та вивчення наукової літератури дали йому змогу зібрати величезну кількість матеріалів, які він потім ретельно опрацював. Ржегорж прагнув якомога детальніше задокументувати галицько-українську народну культуру, тому він не лише писав про неї, збирав етнографічну колекцію, але й фотографував і навіть робив замальовки окремих предметів. З його спадщини у Меморіалі народної письменності в Празі на Страгові знаходяться виписки з літератури, нотатки з терену, невеликі малюнки, наприклад, фрагменти будинків, інтер’єрів, господарського реманенту, прикрас, візерунків писанок тощо. 
А ще в нього був талант в доступній формі доносити це до читача, що також дуже важливо. Про це можна пересвідчитись, так як деякі з його праць представлені на сторінках Збруча.

У коло його зацікавлень потрапили описи близько 40 різних свят або днів, які відзначалися народними традиціями чи певними обрядами магічного характеру, що мали забезпечити успіхи в господарюванні та в особистому житті людей. І що важливо, що йому вдалося за короткий час через етнографічні дослідження познайомити освічену Європу із справжнім життям мешканців найсхіднішого регіону монархії Габсбурґів. А так як він володів десятьма іноземними мовами, то це для нього було не складно.

Звичайно, що йому одному би не вдалося стільки всього осягнути. Але він мав ще й добрий талант організатора і дипломата, який вмів переконувати. Тому під час свого перебування в Галичині налагодив особисті контакти з галицькими та буковинськими українцями – редакторами, вчителями, письменниками, священнослужителями.

Як на той час без сучасних засобів зв’язку йому вдалося залучити 35 коресподентів, які йому допомагали збирати, описувати і надсилали йому всі ці народні скарби. Зустрічався і листувався із такими знаковими в українській культурі науковцями і письменниками, як Іваном Франком, Михайлом Павликом, Володимиром Шухевичем, Ольгою Кобилянською, Осипом Маковеєм, Євгенією Ярошинською, Володимиром Гнатюком, Володимиром Шухевичем, Наталею Кобринською, Денисом Лукіяновичем, Іваном Белеєм. 
З інтелектуалом і поліглотом, знавцем слов’янських мов Іваном Франком то була багаторічна і дуже конструктивна співпраця, яка потребує окремої розвідки. До речі, вони спілкувались і переписувались чеською мовою.

Проте не тільки науковими дослідженнями цікавився цей чоловік. Він ще й був досить практичний. Саме з його ініціативи велика група галицьких і буковинських українців відвідала у Празі в 1891 році Крайову ювілейну та у 1895 році Етнографічну виставки. А це ж завжди є дуже непростою справою, так як вимагає великих коштів. Він зумів їх знайти, аби українці змогли побувати на таких заходах, адже такі поїздки відкривають світ і звичайно, що на таких міжнародних зібраннях зав’язуються особисті контакти між вченими.
А ще цей діяльний чеських науковець клопотався про те, аби налагодити торгівлю між українцями і чехами. Він привозив зразки чеських товарів і розсилав їх по крамницях Галичини.

Він і справді був найпершим представником України в Європі і дуже серйозно прилучився, аби українську культуру знали в Європі, і в Чехії зокрема. Цей чоловік один, звичайно запросивши до співпраці небайдужих і освічених українців, стільки зробив аби нас, українську культуру знали у світі, що таки заслуговує на нашу повагу до його подвижницької праці.

У чеських енциклопедичних виданнях та періодичній пресі опублікував велику кількість статей з українознавства, зокрема розвідки й матеріали про українське студентське товариство «Січ» у Відні, Руську видавничу спілку у Львові, 100-літній ювілей «Енеїди» 1. Котляревського, про І. Головацького, М. Шашкевича, відгук на видання творів Т. Шевченка. А ще він підготував понад 160 українознавчих гасел і статей для енциклопедичного "Наукового словника Я.Отта"(«Ottův slovník naučný»), які він готував з допомогою українських учених про історію та культуру українців Галичини

Він є автором понад 170 праць і статей, які були надруковані у чеських, українських і польських збірниках, часописах, зокрема й у такому поважному журналі, як Slovanský přehled і газетах, про народні звичаї українського населення Галичини. Серед них «Календарик з народного життя бойків», «Календарик з народного життя лемків», «Русинське весілля лемків у Карпатах», «Народне лікування галицьких малорусів», «Гуцули», «З етнографічного природознавства Галицької Русі», «Новий рік на Галицькій Русі», «Квітна неділя», «Русинські гаївки», «Маріянські дні русинів Галичини», «Задушки», «Пан і селянин у русинському селі в Галичині», «Шлюб», «Поклін у пана», «На русинській верховині у Галичині», «Русинський загородник», «Мазник». Вже тільки перелік цих назв показує, яке широке коло зацікавлень з життя українців було в цього чоловіка.

А ще він встигав робити ілюстрації до українських періодичних видань, зокрема, тісно співпрацював з часописом “Зоря”. Він був щирим прихильник українського відродження і все що міг, то робив для цього. За цю подвижницьку діяльність пізніші дослідники справедливо називали Франтішека Ржегоржа «апостолом слов’янського єднання»

Проте в 1890 році від такої напруженої праці він важко захворів і повернувся до Чехії. Але вже наступного року знову повернувся на Галичину, в село Зарогізно біля Жидачева, де його сестра з чоловіком купили маєток. В тому ж році він відвідав село Тисів (нині відноситься до Болехівської міської ради), де досліджував реліктові залишки патріархальщини. А в сусідньому Болехові зустрічався з Наталею Кобринською, яка на той час там жила. І залишив світлини про ті відвідини.

Проте через погіршення стану здоров’я в 1893 році був змушений на довший час їхати на лікування до Праги. Але і в столиці він продовжував свої етнографічні дослідження, тому в своїх листах він завжди вказував свою адресу так: «Прага, Злата вулічка 9. Русинське консульство». Україністика стала справою всього його життя.

Ф.Ржегорж був дійсним членом Наукового товариства ім.Шевченка (1895), товариств “Просвіта” (1891) і “Чеська беседа” (1879) у Львові, Чеського музею (1894).

Проте мрії повернутися в рідну для нього Галичину його не покидали. І як тільки він трохи підлікувався, то в 1899 році здійснює ще одну, і як покаже час, вже останню етнографічну поїздку. Проте навіть будучи вже зовсім хворим, він ще відвідав Львів і Чернівці.

Коли він повертався до Чехії, його галицькі друзі не знали, що прощаючись з ним, вони прощаються назавжди.
Після важкої недуги відійшов у вічність 6 жовтня 1899 року у Празі, де й спочиває на Ольшанському цвинтарі в кварталі № IV, відсік 9, могила 12.

Проте для нас, насамперед, найважливіші і найцікавіші сторінки його зв’язків з Чернівцями і Буковиною. Чи то тому, що ті контакти були з освіченим жінками, які не тільки йому допомагали у справах, але що важливо, добре його розуміли і зворушливо піклувалися про його здоров’я.

Насамперед звернемось до спілкування Ржегоржа з Ольгою Кобилянською. Він цінував її творчість і невтомнопопуляризував в європейській літературі, чеській зокрема. Статтю про Ольгу Кобилянську він надрукував у енциклопедичному чеському словникові «Ottov slovnik naucny» за 1899 рік, т. XIV, стор. 475. Для письменниці то було важливо. Про це вона пізніше напише у великій автобіографії «Про себе саму» на прохання професора Степана Смаль-Стоцького: «Забула завважити, що мене чеський етнограф Франтішек Ржегорж вписав… в чеський конвертаційний лексикон».

Збереглося, хоч і не численне, проте дуже важливе для розуміння їхніх стосунків і власне життя тієї доби назагал, листування п.Ржегоржа із письменницею. В 5 томі повного видання творів Ольги Кобилянської подано 8 листів, хоча очевидно, що їх було більше. Всі листи до Ржегоржа зберігаються в празькому літературному архіві Національного музею.

Листування було не надто регулярне, але при тому дуже щире і конструктивне, що було пов’язано із зайнятістю Ольги Кобилянської і хворобою Ржегоржа, і через його від’їзди до Праги на лікування. Він познайомився, очевидно, з нею через її публікації у львівських часописах і одразу запросив до співпраці: збирати для чеського музею Напрстків у Празі зразки буковинського народного одягу та прикладного мистецтва.

Перший опублікований лист, датований 3 жовтня 1893 року, який п.Ольга відписала до нього: «Доперва від Вас самих довідалася я, що Ви хорували так сильно… Желаю Вам з щирого серця якнайскорішого поздоровлення, а заразом і витривалості і сили. З збіркою герданів і гуцульських вишивок займуся дуже охотно». (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С.261.). Мабуть Ржегорж мав намір приїхати на Буковину до п.Ольги, так як в цьому ж році, але вже через місяць, у своєму листі до нього вона відписала: «Тішимося щиро, що зможемо Вас, може, і у себе на Буковині повітати; та додержіть лише слова! Приїдьте» (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С.262.).

Попри всі клопоти і негаразди, вони знаходили час, аби надіслати і потішити одне одного новими виданнями, особливо тими, які потребували до праці, слідкували за літературними новинками. В листі від 28 лютого 1894 року Ольга Кобилянська пише: «Лист Ваш і часописи чеські одержала я і дякую сердечно за них; вони справили мені дійсну радість… Подяку за гердани і гроші я також одержала. Вашу працю буду читати, хоть і не буду всього розуміти. Дякую Вам ще раз щиро за прислання «Svetozora» – се мене дуже і дуже тішило. Книжки, котрі бажаєте, буду всією силою старатися роздобути і післати Вам…» (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С.263.).

Франтішек Ржегорж належав до вузького кола людей, з якими Ольга Кобилянська була відвертою. Свідченням цього є її ґрунтовний лист від 17 січня 1898 року, в якому вона подала все своє життя, всі свої клопоти і своє місце в цьому світі та літературі. А завершує дуже щирими словами: «Єсли я зможу Вам надалі чим служити, якими книгами, або чим-небудь,то прошу звертайтесь лиш до мене, я з великою радістю сповню все, – а може я прецінь заїду раз вже в золоту Прагу, тогди пофатигую [потурбую] Вас показати мені найкращі її власності» (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С.318.). То треба знати Ольгу Кобилянську, аби вона була така відкрита і така щира в своїх побажаннях допомогти. Зазвичай вона була замкнута і дуже рідко йшла на відкриту бесіду, майже нікуди не виїздила, про що власне й сама пише в листі. Саме з Ржегоржем вона любила довго бесідувати хоча би за допогою листів. Мабуть щось було в цьому чоловікові таке, що викликало в неї довіру. Дуже важливим для їхньої співпраці та й дуже скромного становища цих великих людей, які трудилися на розвій культури українського народу є лист Кобилянської до Ржегоржа від 24 квітня 1899 року: «Люблю зараз довше побалакати, та й через тоє відкладала я все писання, аж не настала весна. Прийміть про теє хоть і пізно, але щиру подяку за Вашу старанність і прихильність для руського народу, його літератури і його діячів. Дай боже, щоби ми, русини, могли ще довго та довго Вами тішитися і могли Вам з щирого серця дякувати, як я Вам тепер дякую.

Чи не будете мали охоту загостити сього року і до Буковини? Вже давно обіцяли Ви се мені, а як будете в Галичині, то до нас вже недалеко». І тут же викладає дуже важливі для неї і її творчості моменти: «Ваш зошит «Slovnika naucneho», висоповажний пане, незвичайно придався мені, я подалася о стипендію, виписаною від Міністерства освіти і культури, для артистів (літератів, малярів і композиторів) всіх країв австрійських, то є для кожного краю є осібна стипендія. Я мусіла до подання приложити всі свої письма і всякі критичні замітки, які досі появилися про мої праці. Що «Slovnik naucny» прийняв мене в свій об’єм, се для мене дуже почесно; і я горда на теє, а то все маю я Вам завдячувати.

Я маю до Вас, висоповажний пане, дуже велику просьбу. Приходжу я з нею до Вас, як до щирого приятеля і прошу дуже не беріть се мені за зле, що так свобідно вискажу Вам ту просьбу…. І от я звертаюся до Вас, високоповажаний пане, з просьбою уділити мені впливу Вашої високоповажної, загально так похитуваної особи, і – звернутись до нього [проф. Ягича], щоб був ласкавий зайнятись моєю справою остільки, щоб вона: 1) пішла скорше, як можливо, ще сього року, а 2) щоб моя просьба о уділення самої самої стипендії не випала безхосенно…. Між слов’янами не маю я там до кого звернутись – тож звертаюся я з довір’ям до Вас, високоповажний пане, як до щирого слов’янина і прошу Вас – єсли се Вам можливо і не справить прикості, бути ласкавим і не відмовити мою велику просьбу…лиш боюся дуде, щоби я не стала отсею справою для Вас тягарем і прикрістю.

Може, я колись відвдячуся Вам своїми скромними силами за Вашу поміч» (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С. 402-404).

Стипендія складала 400-500 франків, то була дуже посутня сума на той час. І вона вже планує на ті кошти поїхати до Відня та Мюнхена, про що ділиться з Ольгою Франко, аби трохи «літератці» побачити світу. І треба сказати, що Франтішек, навіть будучи вже зовсім хворим, таки допоміг Ользі в її справі і ще встиг приїхати в Чернівці. Про це потверджує лист самої Кобилянської від 15 липня 1899 року: «Ржегорж був у нас. Приїхав 11, а від‘їхав 14. Він дуже вже слабенький. Мав щастя з нас, жінок, ми йому дуже много при закупні різних речей помагали, та й рятували, а наостанку я все йому попакувала сама. Лук‘янович забив скриню та й відвіз його враз з його здобутками буковинськими на дверець. Дуже радувався нашим воздухом…» (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С.419). Зустріч відбулася в помешканні Ольги Кобилянської за адресою Neue Weltgasse, 61 (вулиця Новий Світ, 61) (нині це вулиця Шевченка, 83).

Як виявилось, то таки була остання зустріч, бо вже в жовтні вона сповіщає Денису Лук‘яновичу, «що бідний Ржегорж вже помер». А вже пізніше, в грудні цього року в листі до того ж Лук‘яновича сама ж і відповідає про їхні теплі людські взаємини: «В Празі хорував лиш кілька днів. В мене осталось якесь потайне задоволення, що ми – і Ви, і я – так про нього дбали. Ся дрібонька смутна пам‘ятка лишиться нам на ціле життя. Прощаючись з ним, я знала, що не побачу його більше» (Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Художня література, 1963. – С.438).

Ще однією адресаткою на Буковині була письменниця і вчителька Євгенія Ярошинська. Листування між Ржегоржем і Ярошинською тривало більше 10 років і на сьогодні в літературному фонді Праги зберігається 20 таких листів. Письменниця на його прохання надсилала йому зразки буковинських вишивок, вироби народного мистецтва, розповідала про вартісні для нього культурно - освітні імпрези. А Ярошинська, як і п.Ольга, зворушливо турбувалася про його здоров’я. Про що свідчить лист до нього від 8 липня 1890 року: «Велику втіху справило мені Ваше поважане письмо, з котрого довідала-м ся, що з Вашим, для всіх русинів дорогим, здоров’ям ліпше стоїть. Сеся новина справила мені дуже велику приятність.

Я ще й сегодня готова подати Вам всяку в моїх силах лежачу поміч до Ваших описань наших буковинських вишивань, лиш прошу мені сказати. Як то учинити ма. Для звеличення мого народу рада б я також бодай чимсь причинитись» (Ярошинська Є. Твори. – К.: Дніпро, 1963. – С.388-389.).

І вже пізніше, 23 липня 1897 року: «Дуже мені Вас жаль, що Ви все хоруєте, але, може, там, в лісах, віднайдете своє нам всім дороге здовлє, щоби ще довгі літа жити для слави свого і нашого народу. Сего бажаю не лиш я, а всі русини з щирого серця» (Ярошинська Є. Твори. – К.: Дніпро, 1963. – С. 211.).

Важливим для Ржегоржа мабуть, був і той факт, що саме освічені жінки по-справжньому цінували його працю. В листі від 15 лютого 1892 року Ярошинська пише: «Тішить мене, що Ваша праця приносить такі добрі плоди і що Ви причинилися до того, аби про наш бідний нарід довідалися і інші народи. Честь Вам за те і слава, що взяли-сьте-ся до сеї праці, котра хоч утяжлива, то все учинить Ваше ім’я славним на цілий слов’янський світ». (Ярошинська Є. Твори. – К.: Дніпро, 1963. – С. 397.).

А пан Ржегорж таки допоміг письменниці з поїздкою до Праги. Вона за його допомоги перебувала в родині Напрстків.