«Чернівецькі сторінки митця»

 «Чернівецькі сторінки митця»
 
7 квітня минає 125 років від дня народження Василя Степановича Василька (справж. – Миляєв) (1893-1972), українського режисера, актора, педагога, театрознавця
 
   Народився Василь Степанович Миляєв 7 квітня 1893 року в селі Буртах (нині Шполянського району Черкаської області) в працьовитій родині. В сім’ї виховували п’ятеро дітей. Василь був другою дитиною. Батько Степан Платонович спочатку пройшов усі конторські посади аж до головного бухгалтера у поміщика Ханенка у Буртах. Разом із дружиною Марією Павлівною Рудкевич згодом перебралися в село Куцівку Черкаської області. Степан Платонович дуже плідно працював, отож вихованням дітей займалася мати. Обоє читали своїм дітям твори з «Кобзаря» Т.Шевченка, «Енеїду» І.Котляревського, Є.Гребінки, І.Нечуя-Левицького, І.Карпенка-Карого. Уся родина охоче полюбляла музику: мати грала на піаніно, а батько на скрипці.
 
   1900 року Василь пішов до народної школи, яка на той час звалася парафіяльною. Але оскільки дорога була довга й небезпечна, батьки вирішили відправити хлопця в містечко Фастів, де школою керував батько Марії Павлівни. У 1904 році Василя Миляєва було зараховано до Київської другої класичної гімназії. В ній викладали грецьку та старослов’янську мови, які дуже подобалися юнакові. До часу перебування у перших класах гімназії належить знайомство Василя Василька з театром, адже неодноразово разом з однолітками ходили до оперного або драматичного театру. Натомість відвідування гастролей українського театру заборонялося. Театр захопив Василя Василька з першої побаченої вистави.                                                             
 
                                                                        На фото: Батьки Василя Василька - Степан
                                                                              Платонович та Марія Павлівна Миляєві.
 
«Разом із мамою я відвідав театр Бергоньє виставу «Суєта». Мати сиділа зачарованою грою великих акторів. А я так хотів би бути на їхньому місці…»
 
   Під впливом відвідування театру серед учнів гімназії постала думка поставити виставу в пансіоні. Василь виконував різні ролі: спочатку вони були незначними, згодом ставали все кращими і досконалішими. Але драмгурток невдовзі розпався і хлопець пішов співати в гімназійний хор.
 
   Через деякий час уся родина Милєвих переїжджає до Києва. Сільському хлопчині, на той час київському гімназисту, поталанило пізнати велике мистецтво у стаціонарному українському театрі М. Садовського. На той час появилася фотографія і він знімав всі прем’єри. А заодно він був свідком народження вистав за участю корифеїв української сцени. Влітку 1912 року він отримав свою першу роль в комедії «Сватання на Гончарівці», режисер якої Федір Левицький став театральним хрещеним батьком дебютанта. Поєднуючи навчання на історико-філологічному факультеті Київського університету (1913-1915) і сценічну діяльність, юнак все частіше з’являвся на лицедійському кону.
 
   У 1915 році молодий актор перейшов до «Товариства українських артистів за участю Марії Заньковецької та Петра Саксаганського під орудою І. О. Мар’яненка», де почав виступати під псевдонімом Василько. Надзвичайно спостережлива людина, він увібрав у себе артистичність Миколи Садовського, натхненне перевтілення Марії Заньковецької та гострохарактерну комедійність Петра Саксаганського. Кожну мить, проведену поряд з великими митцями, Василь Василько називав священною.
 
   Вихований на традиціях реалістичного народного театру, митець все ж прагнув до нових сценічних образів та експериментів. Доля подарувала йому зустріч з фундатором модерного українського театру Лесем Курбасом, який відіграв визначальну роль у формуванні режисерської майстерності Василька. Сталося це близько 1915-1916 років. Уперше Курбаса Василько побачив у виставі «Безталанна». З колективами «Молодого театру» та театру «Березіль», котрий працював впродовж 1918-1926років, пов’язані кращі ролі та перші режисерські спроби Василя Василька. Разом з Курбасом він брав участь у постановці вистави за Т. Шевченком «Гайдамаки» — його першої режисерської любові. У серпні 1918 року разом з Молодим театром Василько побував на гастролях в Одесі: тут були поставлені прем’єри «Горя брехунові» та «У пущі» - лише в грудні 1918 року будуть вони показані київській публіці.
 
   Тим часом навесні 1919 року відбулося об’єднання Молодого театру із Державним драматичним. Але воно було несвоєчасним через різні творчі принципи обох керівників: Леся Курбаса та Олександра Загарова. Василь Василько згадує: «...Чого мене навчив Олександр Степанович Курбас? Перш за все — бути САМИМ СОБОЮ! У всіх вчитися, але нікого не копіювати. До зустрічі з Курбасом я вчився у наших корифеїв і, правду кажучи, «чесно» наслідував їх. Після школи Курбаса у процесі творчості я уже не згадував, як би той чи інший епізод зіграв Садовський або Саксаганський. Я свідомо уникав копіювання. Курбас своєчасно застеріг мене від епігонства, від переспівування чужих досягнень, від кволості творчої думки. Лесь Степанович навчив мене творити самостійно!»
 
На фото український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач Лесь Курбас.
 
   Згодом війна, нестатки поклали негативний відбиток на житті українців. Театр переїжджає на Білоцерківщину і вже там готується до наступних постановок. Саме там виражається провідна риса всієї його театральної, режисерської діяльності – він ніколи не віддаватиметься їй наполовину або навіть на три чверті. Вона заповнить усю його душу, мозок, серце. Далі були гастролі в Одесі, Києві, Харкові
 
   Успіх Василю Васильку принесла втілена ним на сцені театру «Березіль» вистава М. Старицького «За двома зайцями» в 1925 році. Він став одним з найпопулярніших режисерів України, роботи якого відзначалися яскравою театральною формою. Його запрошують художнім керівником до новостворених українських театрів в Одесі, Харкові, Донецьку, Чернівцях. Так, у Харківському Червонозаводському театрі, Василько здійснив в 1929 році постановку комедії-феєрії І. Кочерги «Марко в пеклі», яка мала великий успіх.
 
   Свою педагогічну діяльність розпочав 1929 року в Харківському музично-драматичному інституті.
 
Проте для нас цей творчий чоловік цікавий порівняно невеликим, всього якихось п’ять років, але дуже активним в мистецькому плані перебуванням в нашому місті. Впродовж 1943 - 1948 років він працював художнім керівником Чернівецького українського музично-драматичного театру. І ще три роки паралельно був на посаді директора цього театру. У складні воєнні та повоєнні роки Василь Василько відновив творчу роботу театру, поповнивши його склад такими талановитими митцями, як Юрій Величко, Марія Кисельова, Борис Борін, Маргарита Андрієвич, М. Котляревський, художник театру Денис Нарбут, П. Захаров. Визначив структуру театру як музично-драматичного, що відповідало національним традиціям українського театрального мистецтва, і відповідно формував його репертуар. Роки сценічної праці Василька були важливими щаблями зростання театру, значного піднесення професійної майстерності колективу. Під його керівництвом у Чернівцях працювала театральна студія, вихованцями якої стали народний артист УРСР Дмитро Гнатюк, заслужені артисти УРСР Орест Савка і Дарій Ластівка, артисти Тарас Рідуш та В. Москалюк.
 
   Вершиною його творчої діяльності в чернівецькому театрі стала вистава "Земля" за його ж інсценізацією повісті Ольги Кобилянської, постановка якої відбулася 11 березня 1947 року і стала подією у культурному житті не тільки Чернівців та Буковини, але й цілої України. Цією постановкою театр започаткував сценічний літопис Буковини. У Чернівецькому театрі режисер уперше в 1955 році здійснив також інсценізацію повісті Ольги Кобилянської «У неділю рано зілля копала…». Обидві вистави обійшли мало не всі театри України, були поставлені у США та Канаді. Цікавим є те, що Василь Василько працюючи над інсценізацією повісті «Земля», відвідав село Димку, в якому відбувалися описані події. На той час люди добре знали про той прикрий випадок і розповідали йому. Дуже важливим для розуміння поведінки та вчинків головних героїв стало те, що познайомився Василь Василько із Марією, яка в повісті названа Рахірою. «Мені необхідно було побачити, відчути, зжитися з місцями подій. У недільну днину разом з Юлією Миколаївною Розумовською (дружина Василя Василька та його помічниця) та актором-буковинцем Іваном Миколайовичем Спинулом, я відвідав село Димку. А потім були репетиції, репетиції і ще раз репетиції… На прем’єру «Землі» у святковому національному вбранні приїхало все село Димка. У оглядній залі особи, що особисто знали Івонику, Марію та Ольгу Юліанівну, яка довгий час проживала серед них у селі. Приїхали Іван Жижиян (син Марії) та Рахіра (сама Марія). Але родичі Ольги Кобилянської аби не завдавати Рахірі жалю тяжкими спогадами затримали її в себе до кінця вистави».
 
   На виставу «Земля» з усіх кінців Буковини, а також з Івано-Франківської та Тернопільської областей приїздили селяни. І те, що герой вистави – народ, було для них найсильнішим враженням. Влітку 1947 року театр виїхав на гастролі по селах Чернівецької області. «Землю» побачили глядачі Глибоцького, Сторожинецького, Вашківського та Вижницького районів.

Чернівецький театр мав творчі зв’язки з місцевими письменниками та університетом. Здобув визнання і прихильність місцевої інтелігенції. Вистави Василя Василька рецензували авторитетні критики. На постановки приїздили відомі художники, композитори. Репертуар поповнювався п’єсами «Приїздіть у Дзвонкове», «Єгор Буличов», «Старі друзі», «Глибоке коріння», «За тих, хто в морі». Систематично за сприянням Василя Василька проводилося навчання в театральній студії і в театр приходили молоді актори.
 
   Спектаклі "Шельменко-денщик" Г. Квітки-Основ′яненка, "Безталанна" І. Карпенка-Карого, "Віндзорські витівниці" У. Шекспіра, "За тих, хто в морі" Б. Лавреньова, "Правда" О. Корнійчука у постановці Василька стали помітними мистецькими віхами у творчості Чернівецького театру. Режисерська і акторська діяльність Василька була великою школою майстерності для митців театру. Чернівецький глядач запам′ятав глибокі, реалістичні образи, створені Васильком як актором: Шельменко ("Шельменко-денщик"), Бублик ("Платон Кречет"), Усай ("Житейське море"), Арсентій ("Зустріч у темряві").
 
   Але згодом заступник театру вдавався до недозволених методів. Протести Василя Василька не допомагали і він вирішив відмовитися від посади директора. Новопризначений директор почав самостійно планувати репертуар. Далі працювати в таких умовах Василько не міг. «Всім серцем я любив Буковину. Роботи – тут непочатий край. Театральне мистецтво необхідно розвивати і підносити. Я гадав, що Чернівці в моєму житті – останнє пристановище. Але змушений був подати заяву про вихід з театру.»
Шляхом Василька пішов у чернівецькому колективі актор О. Ананьєв. Він створив дві п’єси, які були показані на сцені Театру Ольги Кобилянської. Спочатку це були п’єса «Дністрові кручі», написана за творами Юрія Федьковича, пізніше п’єса «Вовчиха» Ольги Кобилянської.
 
   Перед Буковиною Василько у боргу не залишився. Чернівецький театр піднявся міцно на ноги, став яскравим мистецьким колективом. Свою справу в Чернівцях він виконав і міг тепер сміливо братися за відновлення роботи в уже знайомому одеському театрі.
 
   Він мешкав в Чернівцях неподалік театру, за адресою Котляревського, 9. Про це свідчить меморіальна дошка на фасаді будинку, який є пам’яткою архітектурної спадщини, і яку встановили на честь знаменитого режисера в 1993 році.
 
Мацієвська, Крамаренко, Маяк, Бабенко, Загорянська, Луценко… Це ті актори, до яких Василь Василько завжди знаходив творчий підхід.
 
   Василь Василько залишив по собі і літературну спадщину. Як історик театру написав цікаві творчі портрети: «Любов Павлівна Ліницька» (1957), «В. Ф. Левицький» (1958), «Микола Садовський та його театр» (1962). І до сьогодні не втратили своєї цінності його теоретичні виклади про постановку вистав такі як «Фрагменти режисури» (1967), «Театру віддане життя» (1984), «Інсценізація» (1987).Він - один із засновників Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва України.
 
   Помер народний артист СРСР Василь Степанович Василько 18 березня 1972 року в Одесі. На фасаді театрального будинку на вулиці Пастера, 15 встановлено меморіальну дошку, котра свідчить про те, що в цьому театрі працював видатний український режисер Василь Степанович Василько. Меморіальна дошка встановлена також на фасаді будинку на вулиці Софіївській, 10, де проживав майстер (всього в двох кварталах від свого Дому-Театру).
 
   У музеї історії Одеського українського театру зберігається величезна кількість експонатів, які розповідають про життя і творчість Василька: афіші, програмки вистав, фотографії, книги, малюнки, режисерські експлікації, листи, особисті речі Василька. На протязі багатьох років – з 1967 по 1972 рр. Василько писав книгу «Театру віддане життя» (книга була видана вже після смерті автора), в якій описані етапи шляху великого режисера. Василь Степанович Василько залишив подальшим поколінням невичерпну спадщину: спектаклі, дослідження з історії та теорії сценічного мистецтва, п'єси та ін.

 
 
При підготовці матеріалу використано праці :
 
Василько Василь. Фрагменти режисури. – К., 1967. – 380 с.

Василько В.С. Театру віддане життя. – К.: Мистецтво, 1984. – 407 с.

Недзвідський А.В. Василь Василько: Нарис про життя і творчість. – К.: Мистецтво, 1981. – 116 с.

Тадей Сулятицький. Чернівецький український музично-драматичний театр імені Ольги Кобилянської. Нарис історії. – чернівці: Золоті литаври, 2004. – 212 с.
 
 



Підготувала Віолета Онуфрійчук