10-04-2018

СПОВІДЬ. Ірина Михайлівна Беклемішева

Переді мною портрет гарної, як кажуть, з породистим обличчям, жінки. Під портретом напис - Ірина Михайлівна Беклемішева і дати 1903 – 1988 роки. Український живописець, Заслужений діяч мистецтв УРСР), член Спілки художників України (нині Національна спілка художників України) від 1938 року.

На столі лежать аркуші, списані швидким нервовим почерком – автобіографія, яку пані Ірина писала у 1958 році. Скупі слова, аж занадто загальні фрази зовсім не дають уяви про її життя та роботу, а між тим оповісти було що. Тож беручи за основу  написану нею біографію, ми дещо розшифруємо, те, що так старанно приховувала ця неординарна жінка.
«Я народилася 7 березня 1908 року у місті Ніжин, Чернігівської Губернії. Батько був інженером-службовцем, мати-артистка».

Непорозуміння починаються чи не від початку.. З місцем народження все ясно, а ось з роком… В одних документах зазначений 1903, в інших - 1908 рік. Яка ж з цих дат справжня? Здавалося б, є власноруч написаний документ, в якому пані Ірина вказала саме 1908-й роком свого народження, проте... Якось ми натрапили на статтю Лілії Руденко «Що може розповісти стара фотографія» у часописі «Ніжинська старовина». Йшлося у статті про Володимира Олександровича Беклемішева – видатного російського скульптора, професора,  ректора Академії мистецтв та Вищої художньої школи при Санкт - Петербурзькій Академії (1901-1903, 1906 – 1911), автора чудових пам’ятників, серед яких мармуровий Чайковський, що й дотепер прикрашає фойє великого залу Московської консерваторії.  Там є такі рядки: «У 1900 році до Ніжина на службу керівником будівельної ділянки Московсько – Києво - Воронізької залізниці був призначений рідний брат скульптора архітектор-будівельник Михайло Олександрович Беклемішев. Він оселився в Ніжині з дружиною. Там у них народилася дочка, у майбутньому – художник – пейзажист, заслужений діяч мистецтв України Ірина Беклемішева. За її спогадами в Ніжині не раз гостювали Володимир Олександрович Беклемішев, Віра та Варвара Астафєви – доньки батькової старшої сестри (її маєток був під Конотопом). Варвара згодом стала художником, ученицею Івана Шишкіна. Віра Астаф’єва – відомою українською співачкою, котра з успіхом виступала на сценах Києва, Санкт-Петербурга, Одеси, Відня, Риму… Загалом, родина Михайла Беклемішева прожила у Ніжині впродовж 6 років. У 1907 р. Михайло Олександрович раптово помер, а його дружина з донькою переїхали до Києва. Відтепер усе стає на свої місця. Позаяк сама ж Ірина Михайлівна пише, що батько помер, коли їй було три роки. Значить реальний рік народження художниці саме 1903-й.

А чому переїхали у Київ? Виявляється з Києвом родина також мала тісний зв'язок. Один з представників роду Беклемішевих, а саме Григорій Миколайович Беклемішев, знаменитий піаніст, був серед засновників Київської консерваторії. Взагалі, якщо зробити екскурс у глибини історії, то прізвище Беклемішеви посідає в ній своє місце. Таке авторитетне джерело, як енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона зазначає: «Беклемішеви – старовинний руський дворянський, який походить, за легендою, від виходця «из Пруссія земли» Льва, котрий прибув до Москви за правління великого князя Василя Дмитровича на початку XVстоліття». «Беклемішеви були в послах і служили воєводами». «По жіночому коліну з роду Беклемішевих вийшли два знаменитих вожді 1612 та 1812 років: князь Михайло Федорович Пожарський та … Михайло Іларіонович Кутузов» (т.III, СПБ, 1891 р.) . Хоча у роки юності пані Ірини такий родовід, певно, краще було не згадувати.

Від 1921 до 1927 року навчалася у Київському художньому інституті.

До 1943 року життя Ірини Михайлівни було пов’язане з Києвом. Там вона закінчила середню школу, у 1921 році вступила на малярський факультет Київської академії мистецтв, яка у 1922 року стала іменуватися Інститутом пластичних мистецтв, а від 1924-го - Художнім інститутом.  Студентські роки стали визначальними у її творчому житті, а життя це формувалося під впливом титанів малярства, таких як Микола Бурачек – талановитий живописець, театральний художник, котрий свого часу працював у студії Анрі Матісса, Федір Кричевський – фундатор Київського художнього інституту, перший ректор Української академії мистецтв.Свого часу він навчався у знаного модерніста Густава Клімта.Лев Крамаренко – блискучий живописець, під час навчання в Академії Ронсона у Парижі брав студії у Шарля Герена, П’єра Боннара, Моріса Дені та Поля Серюзье – учасників постмодерністської групи «Набі» («набі» з давньоєврейської – пророк). Площинність форм, певна декоративність кольору, примхливо вигнуті лінії контурів – характерні риси для представників «Набі», які згодом бачитимемо й на полотнах Ірини Беклемішевої.

Однокурсниця Ірини Михайлівни, відомий театральний художник Наталія Алексєєва-Горбунова згадує:

"Мені пощастило бути однією з перших учениць Академії мистецтва. Приміщення академії було тісне. Нашій групі запропонували займатись під керівництвом Ф.Г. Кричевського в майстерні, наданій нам Альошею Зайцевим (не знаю, хто він був), на розі вулиці Володимирської, поблизу площі Б. Хмельницького. Там ми працювали самовіддано і вперто: зранку – живопис, увечері – рисунок та інші предмети. Група склалася немала. Пам’ятаю Беклемішеву Іру, Лісовського Олександра, Хижняка Гришу, Штільмана Іллю, Цейтліна Павла, Глущенка, Сахновську Оленку, Сафра та ін. ( Наталія Павлівна Алексєєва-Горбунова «Мені пощастило бути однією з перших учениць Академії мистецтва», Українська академія мистецтва. Науковий збірник. Дослідницькі та науково-методичні праці. – К., 1994. – Вип. 1. – С. 97.).

Дивовижні часи, коли мистецьке життя вирувало, мов неприборкана стихія. Виникали нові течії, напрями: фонізм, кубізм, футуризм, сюрреалізм, модернізм… Молода художниця радо приймає їх. Вона якраз закінчує інститут і своєю дипломною роботою – жанровою картиною «У пральні» - дебютує на 1-й Республіканській виставці 1927 року. Бажання постійно не бути - жити у вирі мистецьких подій, приводить малярку до Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ). Щоправда, надто революційне та заідеологізоване мистецтво Давида Бурлюка, Михайла Бойчука дещо лякало дівчину. Невдовзі вона залишає революційну Асоціацію, й у 1928 році переходить до Об’єднання сучасних художників України (ОСМУ), ініційоване і створене Левом Крамаренком та Андрієм Тараном. Новий творчий гурт проголосив мету створення групи нових радянських реалістів: «То були роки пошуків. Хотілося ближче познайомитися з новими конструктивними течіями й відірватися від академізму. Я пішла на рік до Бойчука, а невдовзі знову зустріла Іллю Штільмана з усією їхньою компанією у майстерні художника театру «Березіль» Меллера, який ми нерідко відвідували. Група студентів, до якої входив й Ілля Штільман, прийшли в інститут після художнього училища. Але вузько театральні завдання не задовольняли нас щодо питань живопису. Зрештою, Штільман і я опинилися в майстерні Л.Ю. Крамаренка. Окрім нас, там працювали Шавикін, Жданко та Коділько. Крамаренко чудовий художник та людина, справжній педагог, котрий умів запалити наші серця творчістю. Він розширив наш кругозір, познайомивши детально з групою Сезанна, Гогена, Ван-Гога… Ми їздили до Москви вивчати цих художників. Їхні твори знаходилися у Музеї Західного мистецтва (колекція Морозова й Щукіна", - згадуючи ті роки, писала Ірина Беклемішева до відомого мистецтвознавця Ії Огієвської 10 січня 1978 року.
                                                            Ірина Беклемішева на відпочинку
 
Впродовж двох років (від 1928 до 1930) Ірина Беклемішева працює на фабриці «наглядних пособій». Але вже у 1930-му вона повертається до творчої роботи і за два роки (1932 р.) бере участь у V республіканській виставці з картиною «Безробітні на Заході». Потім були VI республіканська виставка - 1934 року («Збір овочів»), VII - 1937 року («Перше травня»). Про рівень виконання говорить той факт, що усі ці полотна придбала держава.

У 1937 році вона дістає посаду викладача живопису, малюнку та композиції у республіканській художній школі імені Шевченка. Коли ж 1938 року була заснована Спілка радянських художників України, Ірина Михайлівна одразу вступила до новоствореного мистецького гурту.

Далі у автобіографії вона пише:
«Наполегливо готувалася до ювілейної виставки, яку планували на 1942 рік та на яку мала державне замовлення».

Проте виставці цій не судилося бути. Йшов другий рік Великої Вітчизняної війни. І, як слушно зауважили мудрі латиняни, “Inter arma silent Musae”( Коли говорять гармати, Музи замовкають). Війна застала художницю у Києві з тяжко хворою матір’ю, котра невдовзі померла. Проте евакуюватися пані Ірина не встигла. Відтак мусіла виживати, ще й допомагати рідним. Аби не вмерти з голоду,  писала пейзажі і відносила їх до комісійної крамниці. «Уже в перший день окупації був виданий наказ здати під загрозою смерті надлишки продуктів. Дозволяли мати на сім’ю лише одноденний запас їжі. Магазини не працювали, лише у грудні 1941-го стали видавати карточки на 200 грамів хліба на день. Жири, м'ясо, цукор та інші продукти не передбачалися у раціоні харчування жителів столиці України. Міський голова доповідав начальству, що на вулицях Києва можна бачити опухлих від голоду людей» - так свідчать безпристрасні документи Київського архіву.
Восени 1943 року вона потрапила в облаву. Окупанти тоді спішно депортували працездатних киян на примусові роботи до Німеччини. Ірину Беклемішеву відправили ешелоном у напрямку Відня. Проте дорогою, коли їхали територією Чехословаччини, на станції Списька Вісь тамтешні залізничники допомогли їй утекти. Якийсь час вона переховувалася то у Спаській Вісі, то у Братиславі. Там 4 квітня 1945 року й дочекалася приходу Радянської Армії й уже зі своїми повернулася додому.

Ірина Беклемішева повернулася до Києва, де мала прописку, а невдовзі була серед учасників VIII Республіканської виставки1945 р.

«У Києві я не мала квартири, чому й переїхала з чоловіком до Чернівців, де йому запропонували роботу, а квартирне питання вирішувалося легше»- писала Ірина Михайлівна у різних документах.

Квартиру, в якій мешкала Ірина Михайлівна до війни зайняла інша сім’я, іншого ж помешкання вона не мала. Та й отримати його у повоєнному Києві було нереально. Саме тоді чоловік пані Ірини, Олександр Павлович Єдиневський, – обдарована творча натура, талановитий архітектор, представник Санкт-Петербурзької архітектурно-художньої школи, отримав запрошення зайняти місце викладача на архітектурно-будівельному факультеті Чернівецького Політехнікуму з обіцянкою, що подружжю одразу нададуть житло. Так вони опинилися на Буковині. Ірина Михайлівна безтями любила Київ і заспокоювала себе, що то ненадовго, скоро вона знову повернеться до рідного міста, друзів, побачить Дніпро, пройдеться загадковою бруківкою Андріївського узвозу… Нічого не буває більш постійного, за тимчасове. «Ненадовго» розтягнулося на чотири десятиліття. Щоправда, то були роки, сповнені натхненням, новими враженнями й відчуттями, наполегливою плідною працею. За часи окупації вона втратила членство у Спілці художників, тому 1947 року пише заяву до секції живопису СРХУ: «… Маючи 20-річний стаж роботи в живописі, нині змушена бути поза творчого союзу художників, через це перебуваю у тяжкому моральному стані, й без підтримки творчого середовища не сила налагодити плідну роботу. Відтак прошу секцію живопису поновити мене у складі Союзу Радянських художників, в якому мала членство від самого дня його заснування». На заяві резолюція і підпис чи не найзнаменитішого українського графіка, народного художника СРСР Василя Касіяна, на той час очільника Спілки художників України. Ірина Михайлівна, відновивши душевну рівновагу, взялася до роботи.
                                              Ірина Беклемішева серед чернівецьких художників

«Мешкаючи у Чернівцях, – писала малярка, – я маю можливість багато працювати творчо, відтак не пропускаю жодної Республіканської виставки».

Так, вона багато працює. Чарівна природа Буковини і Карпат підкорила і її серце. Написані картини: «Пейзажі Буковини» (1949–1957), «Сплав іде» (1962), Натюрморт (1963).
«Буки червоні», «Червона осінь» (1964), «Новий міст на Черемоші», «Літо в Карпатах» (1965), «Карпатська весна» (1967) та інші.

Не оминула й історичної тематики: «Хотинська фортеця» (1966), «Башта Кармелюка» (1968)), «Кам'янець-Подільська фортеця» (1970). Все ж таки, у її творчості переважає пейзаж. Якщо ранні роботи були жанровими, суто реалістичними, то у Буковинському періоді художниця віддає перевагу роботі на натурі. Її вабить гра кольорів, мінливості світла, більше уваги приділяє настрою самої композиції. «У часи мого студентства пейзаж не був у пошані. Ним займалися у вільний від інституту час я і Штільман. Щоправда, для нас це було головним і любимим» - писала Ірина Беклемішева до Ії Володимирівни Огієвської у 1978 році.

Ірина Беклемішева на етюдах
 
 
У 1964 році її нагороджують званням Заслужений діяч мистецтв УРСР.

Попри творчу роботу від 1950 року, вона входить до складу правління Чернівецького відділення Спілки художників та працює уповноваженим художнього фонду. Двічі Ірину Михайлівну обирали депутатом Чернівецької міськради X - XI скликань 1965-1967 років. І це при тому, що не пропускала жодної республіканської виставки, брала участь у Всесоюзних експозиціях.

Подяку краю вона висловлювала у своїх роботах, які, окрім Республіканських виставок, давала можливість бачити чернівчанам на персональних вернісажах. Таких було три: 1958, 1970,1971 років за життя художниці і 1993 року експозиція пам’яті - по її смерті.
 
Під враженням від побаченого на персональної виставці малярки, що проходила у Києві 1971 року, письменник Сава Голованіський присвятив малярці такі рядки: «…Ірині Беклемішевій пощастило. Не знаю, випадково вона потрапила в Буковину чи довго шукала її й нарешті знайшла. Та, оселившись у цьому благодатному краї, вона натрапила на свою життєву «золоту» жилу. Там, серед величних гір й альпійських долин, прорізаних бурхливими ріками й повільними струмками, знайшла вона певний і твердий грунт для свого світлого й життєрадісного таланту». І ще: « Глибоке розкриття природи, наближення людини до її краси, спроможне не лише розчулювати, а й породжувати благородне відчуття моральної відповідальності. І недаремно, дивлячись на змальовані Іриною Беклемішевою старовинні фортеці, які були колись щитами й заборолами зниклих культур, починаєш з особливою гостротою відчувати велич і красу, що струменить із розвішаних поруч із ними краєвидів. Ці первозданні гори, залиті сонцем, й, уквітчані буйними деревами долини, людина в наш час може захистити вже не з допомогою фортець, а лише силою відчуття своєї відповідальності перед усім, чим вона володіє. І те, що залишаєш приміщення виставки з розумінням цього, робить картини Беклемішевої особливо значними».

(Сава Голованіський «Від нашого кореспондента»: Оповіді, портрети, репортажі Київ «Радянський письменник» 1977 р.
Творчі й дружні стосунки впродовж багатьох років пов’язували Ірину Михайлівну з відомим українським художником - графіком Гаврилом Пусто війтом (1900-1947)
Кажуть, людина живе доти, допоки про неї пам’ятають. Ірина Михайлівна Беклемішева прожила 85 непростих, але цікавих, сповнених творчим неспокоєм літ.
 
У 1985 році вона, нарешті, повернулася до Києва. Ненадовго, всього на кілька років. Дуже шкода, але дізнатися про те, як велося художниці у рідному й любимому місті після повернення, місті, в якому відбулися найзначиміші для неї події, нам так і не вдалося. Люди, котрі знали Ірину Михайлівну Беклемішеву або відійшли у кращі світи, або просто не пам’ятають – час і роки невблаганні. Перервався ланцюжок - зв'язок часів, і поколінь. Проте цей факт, здається, сьогодні мало кого хвилює.

P.S. Висловлюємо велику подяку родині пана Іллі Штільмана, за надану можливість познайомитися з їхнім сімейним архівом, спогадами про студентські роки Ірини Михайлівни Беклемішевої.
Олена Росинська, Ігор Хілько.