23-07-2018

В гостях у Муніципальної професор Михайло Юрій: про виклики сьогодення, візантизм як фактор цивілізаційного впливу на українське суспільство, про релігію та її вплив на ментальність

Днями в Муніципальній бібліотеці ім. А.Добрянського відбулася чергова зустріч тележурналістки Жанни Одинської в рамках її проекту «Творці культурних Чернівців» На цей раз гостем був доктор історичних наук, професор кафедри соціально-гуманітарних наук та права Чернівецького торговельно-економічного інституту Київського національного торговельно-економічного університету Михайло Федорович Юрій. Жанна Олексіївна представила свого гостя як надзвичайно цікаву людину, яка мало спить, надзвичайно багато і плідно працює як науковець…а також як художник та поет. Він намагається зрозуміти навколишній світ і закони, за якими він розвивається. І при тому залишається інтровертом, який прислухається і заглядає насамперед до себе.

Як людина високої організації свого часу і життя, професор Юрій озвучив п’ять принципів, які він сповідує, якими керується у свої роботі і за якими живе в цьому світі.

1. Вважаю, що справжній вчитель, викладач той, хто спроможний спуститися з висот своїх знань до незнання учня, студента і разом з ним здійснити сходження. Це стало першим принципом, яким я сьогодні керуюсь в педагогічній діяльності
2. Бути чесним і відвертим на лекціях – другий принцип.
3. Ще один: істина – це Пріоритет системи цінностей – ідеалів, звернених на моральні чесноти у вихованні: істину добра, свободи, любові, творчості, через сприйняття яких формується духовна культура людини і її моральні цінності.
4. Уміння захопити студентів своїм предметом вважає найвищою педагогічною майстерністю – 4 принцип
5. Співпраця – із студентами, колегами
Всі ці принципи дуже важливі, вони взаємодіють, доповнюють один одного.

А його життєвим кредом є „Віра в справедливість!” І хоч в цей прагматичний час така чеснота може здатися дещо наївною, проте сам Михайло Федорович попри життєві випробування в неї вірить і спокійно та професійно сповняє ті завдання, до яких Небо йому талантів вділило – наука, мистецтво, поезія… і цінувати кожен Божий день і дорогих людей поруч.

Коло наукових інтересів професора Юрія досить широке, але провідне місце в ньому посідають методологія історії, історіософія і цивілізаційні процеси, місце в них Української держави, соціокультурні проблеми українського суспільства, соціально-економічні та політичні проблеми України, соціальна філософія та психологія історії. Він не втомлюється формувати історичну та національну свідомість серед студентської молоді і показує місце української цивілізації серед інших цивілізацій світу.

Проте як небайдужа до своєї країни і її народу освічена людина, знаходить час, аби ще й поспілкуватись із небайдужими чернівчанами.

Тому з першим питанням, яким Жанна Олексіївна звернулася до шановного гостя, були такі дуже болючі і гострі на теми дня, як от:
Про наше сьогодення, явище олігархату, візантизм як фактор цивілізаційного впливу на українське суспільство, про релігію та її вплив на ментальність та вибір українського народу, роль Переяславської ради.

Професор Юрій свою зустріч розпочав з того, що відповідь на болючі і складні проблеми в українському сьогоденні потрібно шукати…ще в давніх часах візантіїстики. Свої глибокі думки він викладав дохідливо і через аналогії.

Сьогодення – Пригадаємо той час, коли прем’єром був Арсеній Яценюк, який не виправдав довір’я від ні суспільства, ні парламенту. Всілякі переконання, що наводились йому з приводу його прем’єрської непридатності не знаходили розуміння з боку пана А.Яценюка і він продовжував виконувати свої функції. Чому так відбувається? Чому людина, яка отримала певну посаду, вважає, що це вже назавжди? Відповідь на це питання потрібно шукати в минулому.
Відповідь Ісуса Христа і сьогоднішня влада

Історичний епізод – картина художника Миколи Ге ««Що є істина» (Христос і Пилат). До Понтія Пилата привели Ісуса Христа, якого він запитує: «Що є істина?». Ісус Христос у звичній йому манері мовчить. Тоді Пилат знову запитує те саме. Тоді Христос піднімає очі і відповідає: «Я є істина і прийшов в цей світ встановити царство Боже». Понтій Пилат не зрозумів його слів, умив руки і віддав Ісуса Христа на розп’яття. А проблема полягала в тому, що Понтій Пилат виховувався в цивільному римському праві, в основі якого лежить розподіл власності. А Ісус Христос – в східних традиціях, де влада є власністю.

Українська влада відчуває владу як власність. Це пояснюється тим, що ми прийняли вчення християнства, християнство з Візантії, але то не було те християнство, яке проповідував Ісус Христос в своїй Нагорній проповіді. Воно було перероблене під свої потреби і під свою владу і вже значно пізніше отримало назву Цезарепапізм або цезаропапізм. Цей термін в ХІХ столітті ввів в наукові тексти німецький вчений Йозеф Хергенретер для позначення своєрідних відносин між імператорською владою і церквою у Візантійській державі. Глава світської влади, імператор чи цезар, фактично був і главою церкви,папою чи патріархом. Однак термін набув значно ширшого змісту та використання – використання церкви державою як політичного інструменту, а священнослужителів як державних чиновників.

Як підтвердження цієї (своєї) думки цитата з наукової монографії Михайла Юрія: «Візантійську імперію зруйнували не стільки дикі кочівники, скільки відсутність нових змістів, нестримна гра еліти в привілейованість, а також третя і, мабуть, основна причина – тотальна та всепроникна корупція. Ось що з цього приводу написав філософ Лев Тихомиров: “Замість того, щоб держава користувалася в управлінні сприянням місцевих соціальних сил, вона, навпаки, своїх чиновників зробила виконавцями посади соціальних сил. Але різниця в цій заміні виходить та, що, маючи свої інтереси по службі, чиновництво перестало бути на місцях свого землеволодіння громадянами, не мало потреби турбуватися про інтереси цих місцевостей, соціальне здоров’я та міцність, а дивилося на них тільки з перспективи тимчасового доходу і тимчасового ступеня кар’єри. Чиновники Візантії служили державі, але грабувати народ не протирічило їхньому патріотизму. Імператори, в яких жило почуття “служителя Божого”, були повні недовіри до своїх чиновників. Але значення вищої управлінської влади невідворотно занурювало імператора у світ бюрократії, робило його не главою народу, а главою бюрократії, і він сам очолював грабіж народу”.

Але сприйняте на Русі християнство було не християнством узагалі, а християнством у його візантійській версії, з притаманними йому недоліками. При цьому дуалізмі світська влада була над духовним, вона переробила духовне християнське під свої потреби.

Приклад з минулого, проекція на сьогодні: «Наприклад, імператор Лев VI навіть установив тарифи за кожну посаду і говорив, що торгує посадами, як фруктами на ринку. В принципі, тарифи були “пристойними” – зазвичай одразу ж потрібно було внести свою десятип’ятнадцятилітню зарплату. Якщо уважно проаналізувати всі факти розквіту і занепаду Візантії, то стає очевидним, що згасання цієї імперії співпало з періодом, коли кілька найбагатших сімей і корпорацій великих власників скупили в ній усі вищі посади. Сумно, але це дуже нагадує нам сьогоденну Україну. Таке відчуття, ніби дивишся у своє дзеркальне відображення»

Цитата із філософсько-поетичних роздумів Василя Розанова «Стара немічна Візантія, яка помирала із своїми пороками заповідала молодій Русі їх прийняти. Християнство прийшло в молоду Київську Русь і вона «…прийняла їх ніжно до дитячого свого серця…» із всіма своїми вадами»

Паралель: вся інформація дитини на 80 % формується до 5 років, а вже в школі та інституті наступні 20 %. Тобто 80 % інформації, яку ми сприймаємо потім, стаючи дорослими, ми проживаємо не своє життя, а те, що батьки нам передали і з нього дуже важко вийти. Пізніше ми вже продукуємо життя наших батьків яке на флешку чи на дискету – закладається в несвідоме (підсвідоме).
У кожного народу є також своє дитинство – це коли з’являється релігія – віра в єдиного Бога, монорелігія. Тут все поєднано і сформувалося на генетичному рівні українського народу.

У Карла Юнга поняття «архетип» – їх є стільки, скільки травм є в народу. Ми можемо бути віруючими чи невіруючими. Але з молоком матері ми отримуємо все на генетичному коді, що притаманно для нашого народу, культури, що має український народ.

В українців є досить зневажливий відомий вираз «Моя хата скраю», який має певний сенс. Під час безкінечних воєн українець боявся бути вбитим, боявся за своїх дітей, боявся втратити свою власність. Оця боязнь зовнішнього світу і сприяла тому що він ставав інтровертом, тобто заглибленим у себе. Так формувалась доля українського народу.
Кожен народ має пройти свій шлях розвитку до кінця. Коли Київська Русь була на вершині свого язичництва, якого вона до кінця не пройшла, їй нав’язали християнство. Західні країни на той час сприймали її саме як язичницьку (варварську) державу. На той момент Русь не була готова прийняти християнство. Його було прийнято насильно і впродовж 300 років було пристосовано християнство до язичницьких вірувань, які збереглись до сьогодні.

Ще одне філософське вчення, яке мало вплив на формування українського народу і відчувається до сьогодні, це маніхейство – дуалістичне вчення про боротьбу добра і зла. Воно виникло у ІІІ столітті н.е. в Ірані на основі зороастризму та христянства, який в свою чергу з’явився приблизно 3 тисячі років тому і вважається найдавнішою із світових релігій. За ім’ям свого засновника Мані (бл. 216 – бл. 277) вчення отримало назву маніхейства.
Згідно цього вчення, світ поділений на біле і чорне, світле і темне, добро і зло, правду і кривду. Боротьба добра і зла – це не ідея, а ідеологія. Завжди буде ця боротьба – вона вічна. Це вчення отримало дуже значне поширення, особливо серед єретичних вчень Середньовіччя. Воно було привабливим для простого люду, так як дохідливо пояснювало існування соціального зла. І стало ідеальною системою уявлень, що протистояла державності. Беручи своє коріння із гностицизму, воно вимагало найсуворішої врівноваженості, особливо щодо харчування, статевого життя, фізичної праці. Проте більшість маніхейських мирян дотримувалися лише деяких із необхідних правил, що не позбавляло їх можливості спасіння.

В ІХ –Х столітті виникають секти, які сіють багато зла – провокують боротьбу всередині між етносами. Прикладом цього явища може бути боротьба чеського релігійного реформатора Яна Гуса, який виступав проти розкоші і багатства церкви. Він був прихильником католицизму, проте дотримувався протестантської тези про незаперечний авторитет Святого письма. У своїх проповідях Ян Гус критикував тодішні звичаї Католицької церкви, й закликав повернутися до джерел християнської віри. За це був страчений через спалення. Це призвело пізніше до запеклих та спустошливих гуситських воєн. Таким же сумним прикладом може бути і тридцятилітня війна, яка відбувалася у 1618—1648 роках між союзом католицьких держав та коаліцією протестантських держав . Внаслідок війни перемогу здобули протестантські сили. Старий європейський порядок, що тримався на авторитеті Католицької церкви та імператорів Священної Римської імперії було зруйновано. Утворилися європейські суверенні держави, прообрази перших національних держав. Війна була найжахливішою в історії тогочасної Європи, в ході якої загинуло до 8 мільйонів чоловік. Спустошення та непоправних втрат зазнали німецькі, чеські та північно-італійські землі, де велися основні бойові дії.

Не оминула ця хвиля і українські землі. В Україні виникає козацтво, різні братства, які були заражені маніхейством. На Волині під дією цього вчення було знищено до 80 % мирного населення. Петро Могила намагається проводити реформи аби встановити мир та рівновагу між цими вірами. Ця ідеологія через віки також врізалася в поведінку українського народу.

Сьогоднішня боротьба, непримиренність між партіями – це прийшло ще з тих часів. 350 років в складі Польщі, відсутність власної держави, власної еліти також наклало дуже суттєвий вплив на ментальність українського народу. На той час на наших землях існувало православ’я, яке мусило пристосуватись до тих умов.

І ще одна важлива історична подія, яка до цих пір навіть науковцями трактується нерівнозначно. Йдеться про Переяславську раду 1654 року – визвольну боротьбу проти Польщі. Всі ми знаємо, як Тарас Шевчено засуджує вчинок Хмельницького від імені матері –України. Проте внаслідок багатолітньої війни з Польщею сили вже були цілковито вичерпані, потрібно було шукати, хто би допоміг, підтримав в цій виснажливій боротьбі. До Росії приєднались за однією ознакою – православною вірою, так як на той час і українці і росіяни були православні. До 17 століття етнічність взагалі визначалася за релігійною ознакою. Нації почали формуватись у ХVІІІ столітті, наприклад українська почала формуватись наприкінці ХVІІІ століття. І Богдан Хмельницький підписує угоду. Україна на чолі з Б.Хмельницьким пішли на цей союз з росіянами, тому що вони були православними і вважалося, що вони візьмуть українців під свій захист. Ще невідомо, що би було, якби її не підписали. В історії немає умовного способу « що було би, якби…»

Проте українське православ’я не було ідентичним з російським, відрізнялося від російського – поскільки перебувало довго під впливом католицизму. У світі існують дві форми свідомості: індивідуалістична і колективістська.

Українці – індивідуалісти, росіяни – колективісти.
 
Українці – інтроверти, тобто спрямовані всередину, на духовні пошуки, роздуми, створення свого закутка, ведення власного господарства, тому то й українська література і культура взагалі є інтровертними, заглибленими у духовно-моpальні пошуки, суто естетичну творчість на відміну від творців інших цивілізацій, зосереджених переважно на вдосконаленні матеріально-технічного виробництва, технологій, установ.
В Україні в ХV – ХVІ століттях був Ренесанс в повному розквіті – тут була висока освіта, в тому числі жінки і діти, високий інтелектуальний розвиток, Києво-Могилянська академія, всі випускники якої знали декілька європейських, і не тільки, мов, давню філософію, мистецтво.
В Україні у вжитку на той час було дві мови – старослов’янська або літературна (мова служби Божої і літургій) і народна. Українською була написана «Енеїда» Котляревського, нею творили письменники ХІХ століття, а Тарас Шевченко довів до логічного закінчення українську мову.
Старослов’янська розвивалася, відповідно, до тих мовних змін через контакти, які відбувалися в Сербії і Болгарії. Таких змін не зазнала старослов’янська в Росії. Що стосується народної мови, то як відомо, нею була написана «Енеїда» І.Котляревського, яка пізніше, в ХІХ столітті, завдяки Т.Шевченку, його «Кобзарю», стала літературною.
Після приєднання України до Росії у 1654 році українська старослов’янська мова витіснила російську старослов’янську і в майбутньому стала літературною мовою. Це серйозно довів в своїй науковій праці мовознавець і філософ, культуролог та історик літератури, професор слов’янської філології Софійського та Віденського університетів, князь Микола Трубецькой.

В Росії Ренесансу не було зовсім. Саме з приєднанням України до Росії там починається справжній Ренесанс – розвиток освіти, науки, мистецтва.
Варто згадати хоча би знаменитого композитора Максима Березовського, який 16-літнім вступив до Петербурзької придворної капели і був зарахований оперним співаком до театру майбутнього імператора Петра III.
Кирило Розумовський помітив геній юного композитора і допоміг добитися рішення про надання коштів на десятирічне навчання в Болонській академії. А від себе подарував капшук золота зі словами: "Це не для тебе. Ти перший із України будеш у Болонській академії, а там про нас не дуже багато чули". Європа почула українського Моцарта і заговорила про нього. 25-літнього Березовського обрали академіком Болонської академії, його ім`я "Маssimo Веresovski" золотом записали на мармуровій плиті уславленого навчального закладу, а на стіні церкви Сан-Джакомо є портрет "maestro", академіка Максима Березовського.
Та власне ідеологами російської імперії за роки правління Петра І були українці Феофан Прокопович і Стефан Яворський. Це була перша інтелектуальна еміграція в російську столицю. А потім були Безбородько, Кочубей, за ними пізніше потягнулися десятки і сотні інших освічених людей, які, як не прикро, творили Російську імперію.
Для росіян характерна колективістська форма і спільна форма господарювання. В Росії – авторитарний тип влади, який іде зі Сходу. Наприклад, Іван Грозний керував за принципом «Держава – це я» і є правнуком монгольського хана Мамая.

Наскільки наш народ талановитий та освічений, настільки і безталанний у своїй бездержавності і загубленості у своїй ментальності. Та й 350 років бездержавності для ментальності українців не минули намарно.
Різниця у поглядах, ментальностях – це і є велична трагедія на сьогодні.

Як сказав з гіркотою професор Михайло Юрій, хтось народився під зіркою, а хтось ні. Не та зірка засвітилась, коли народився і розвивався український народ.
 
І назвав причини цього:
Перша істина – влада як власність і депутатський склад. Депутати які прийшли на початку 90-х років, так і лобіюють свої інтереси до сьогодні.
Друга істина української влади за ці роки незалежності – зневага до свого народу.
Причина цієї сумної дійсності: завжди, коли український народ був в складі Польщі, то поляки зневажливо ставились до українців. Або коли були в складі Росії – то також до малоросів було зневажливе ставлення, що вони вміють тільки їсти сало, співати і танцювати. І влада, на жаль, перейняла від загарбників зневагу до українського народу.
Є в психоаналізі таке поняття «накинута тінь», мається на увазі тінь колонізаторів накинута на сьогоднішню українську владу, тому вона дублює відношення до свого народу як загарбник.

Звичайно, то дуже неоднозначне ставлення може бути на цю проблему. Можуть бути інші точки бачення, проте професор Юрій висловив свою особисту думку.

Звичайно, що після викладу таких серйозних аргументів, які Михайло Федорович робив дуже делікатно і професійно, не раз під час зустрічі виникали конструктивні діалоги на дуже актуальні, навіть болючі і дуже незручні, виклики сьогодення. У присутніх ці виклади викликали дуже різні думки, інколи діаметрально протилежні, проте ніхто не залишився байдужим до тих постулатів, думок, про що йшла мова на зустрічі.
 


Куди ж ми рухаємось, чи є у нас майбутнє?
 
Михайло Федорович не втомлюється повторювати, що саме 350 років бездержавності, перебуваючи в складі інших держав, наклали свій дуже відчутний вплив на ментальність, освіту, культуру, світобачення, проте українці все одно стали європейцями.

Проблема ментальності, яка закладена на основі релігій. Протестантизм, особливо в скандинавів, там побут закладений, узаконений в економіку. Німеччина, Англія, США, скандинавські країни на сьогодні на першому місці по економічному рівні розвитку. Католики – на другому, православні – на 64 місці.

Проблеми світобачення відрізняються: в протестантів – Бог – людина – диявол
В православних: Бог – диявол – людина

Чому протестанти найрозвинутіші? Тому що за М.Вебером, під час другого пришестя Христа ти будеш спасенний, якщо тут за життя будеш мати успіх, результат. Католики наближаються до них за світобаченням.

Православні – інші, їхній світогляд прийшов з Візантії. А там була духовна практика – саме головне молитва і Бог прийде і допоможе. Зовнішній світ їх не цікавить. На дорозі до Бога є диявол, тому віряни і звертаються до Бога через молитву.
Матеріальні статки не мають значення для простого люду, бути багатим – це соромно. А для себе залишили багатства і розкіш – влада і церква. Так воно записалось на ментальному рівні.

Сам Михайло Федорович належить до православної віри, яку він перейняв від своїх батьків, адже Бог не винуватий, що Візантія свого часу спотворила його вчення.

Питання : Зараз появились публікації, що в сьогоднішньому глобалізованому світі проект «Україна» потрібно закривати.
Пан професор не погодився з цією тезою. Україна, український народ існує і буде існувати. Не наша вина, що ми опинились з точки зору геополітики як розуміння місця на перехресті двох світів – європейського і азійського –пограниччя і завжди це потрібно розуміти і сприймати як дійсність. Ще О.Довженко з гіркотою написав в своїх щоденниках, що нас погубила наша територія і наша історія.

Безперечно, що полеміки не раз виникали під час цієї зустрічі, проте вони були конструктивні – саме на таку бесіду налаштував професор М.Юрій, який на всі питання намагався дати науково глибокі і обґрунтовані відповіді. Прозвучало дуже багато різних думок, проте виважених і глибоких, які заставляють нас думати, шукати, читати і прислухатись насамперед до самих себе.

А завершилася зустріч високим і світлим мистецтвом.
Присутнім була представлена презентація його мистецьких робіт і всі без перебільшення були вражені. Читачі сайту також мають можливість прилучитися до їх перегляду. У нього своя авторська манера, багато світла і картини дуже сонячні. Проте, аби досягти такої чистоти і легкості, він працює над кожною від 3 місяців до півроку. Поскільки техніка акварелі – це водяна фарби, а вони повинні висохнути, аби продовжувати далі їх малювати. Основна тема його мистецьких робіт – Бог – Природа – Жінка. Картини накладені на поезії професора Михайла Юрія.
 
 

Шлях до створення картин був довгий і дуже незвичайний. Схильність до мистецтва мав з дитинства і займався графікою. Проте його не покидала думка малювати аквареллю. Тому, коли в 1993 році йому випала можливість півроку бути в Індії, в Тибеті, то Михайло Федорович не оминув нагоди потрапити на зустріч до Далай-лами V. Правда, йому для цього довелось чекати своєї черги три дні. Проте ця знакова зустріч таки відбулася і саме від Далай -лами він отримав благословення писати акварельними фарбами. Все життя професор Юрій був надзвичайно скромною людиною і колеги довший час навіть не підозрювали, що цей серйозний, заглиблений в себе науковець, який дуже мало говорить, має ще таланти до мистецтва та поезії. Про це вже присутнім розказала багатолітня завідуюча кафедрою Ганна Василівна, яка з гордістю сказала, що саме йому свого часу передала кафедру на довгих 27 років

На завершення зустрічі Михайло Федорович подарував присутнім власні поезії у своєму виконанні, які він пише українською та російською мовами і які, як кожна молода людина, почав писати ще в юності. Вони надзвичайно витончені, філософські, духовно-душевні…
 

Поезії:

***

Я встану на колени перед Богом:
«Прошу Тебя, помилуй, сохрани!
У каждого из нас была своя дорога,
Но в этот раз мне, Боже, помоги!»

Я буду вечно за тебя молиться,
О, Боже, не дай сойти с ума,
Святой водой бы мне умыться
И хоть на миг обнять тебя.

В своем бессилии ничтожном
Я буду только верно ждать,
И каждую секунду осторожно
Я буду Бога умолять.


***
Ну вот и все. Сожжен последний мост.
Ну вот и все. Последнее свиданье.
Не те слова, и слез застывших гроздь.
И проблески, надежды, ожиданье…
Ну вот и все. Ну что же ты молчишь?
Скажи мне хоть два слова на прощанье!
Ну вот и все. Весенние ручьи
Уносят все слова и обещанья

Ну вот и все. Скажи хоть что-нибудь.
Скажи хоть, что меня ты не любила.
Ну вот и все. Но сдавливает грудь
Любви умершей и угасшей сила.
Ну вот и все. Ведь наша жизнь театр.
Ну вот и все. Мы роль свою сыграли.
Ну вот и все. К чему переживать?
Зачем же носим маски мы печали…

Ну вот и все. Но мне не позабыть
Все наши встречи, наши все разлуки.
Ну вот и все. Под небом голубым
Твои я не согрею больше руки…
Ну вот и все. И снова пустота…
И снова одиночество как плаха…
Пустынно сердце и душа пуста,
И потерять тебя нет больше страха…

***
О Господи, благослови
Любовь, пока еще живую,
Где губы легкие твои
Я как в последний раз целую.
Их створчатый барочный рай,
Их трещинки и их изломы,
О Господи, не отбирай –
Они вовек неповторимы.
О Господи, благослови
Сквозь ноту вечную разлуки
Еще вплетенные в мои
Недоцелованные руки.
В них все отмычки и ключи,
И вдаль судьбы моей продленность…
О Господи, переучи
Неразделенность в разделенность.
О Господи, благослови
Мое последнее мученье,
Последний лик моей любви,
Его жасминное свеченье.
Я неумелый поводырь,
Но там, где прежде было пусто,
Любви развернутый псалтырь
Закормит мир горстями грусти.
О Господи, благослови
Последнюю свечу и спичку,
прекрасный лик моей любви,
Его презренное величие.
Еще вся музыка горит
Жемчужиной на дне печали.
Я слышу этот благовест,
Он наши небеса листает…
Любви моей нательный крест
В смертельный крест перерастает.
И с мертвым ликом судии
Придет палач, любви наследник…
Последний крест, последний лик,
Судьбы последнее приятье…
О Господи, не умали
Мое последнее объятье…
 

Втіхою та натхненням для Михайла Федоровича є 3 дочки, дві займаються наукою, як і батько та 3 онуків.
А в затишних залах бібліотеки ще довго велися неспішні бесіди про святе і вічне, які переходили на болючі і тривожні проблеми сьогодення. І на всі питання Михайло Федорович відповідав спокійно, виважено, дуже цікаво роблячи аналогії та порівняння і саме головне – дохідливо і зрозуміло.
Глибше познайомитись із такими серйозними питаннями можна, завітавши до Муніципальної бібіліотеки ім.А.Добрянського, у фонди якої професор М.Юрій презентував свої поважні монографії.
 

Довідка : Народився Михайло Федорович Юрій в селі Шишківці Новоселицького району в бідній родині. Батько зовсім не знав грамоти, проте мав вплив на хлопчика. Батьки тяжко працювали в колгоспі. Тому своє важке повоєнне дитинство він згадував не дуже охоче, аби не повертатися в ті холодні та голодні роки. Проте батьки доклали зусиль, аби він успішно закінчив школу а потім Чернівецький державний університет ім. Ю.Федьковича за спеціальністю «Історія». З 1978 по 1989 роки навчався спочатку в аспірантурі, а потім – в докторантурі Московського історико-архівного інституту. У 1982 захистив кандидатську дисертацію на тему "Центральний військово-промисловий комітет в період Першої світової війни", а в 1990 році — докторську: "Буржуазні військово-громадські організації в період Першої світової війни". У 1992 році присвоєно звання професора, а в 1998 – обрано академіком АН Вищої школи України.
Коло наукових інтересів М.Ф. Юрія досить широке, але провідне місце в ньому посідають методологія історії, історіософія і цивілізаційні процеси, місце в них Української держави. Вся наукова діяльність пов’язана з вищою освітою, де реалізуються наукові інтереси і освітянська робота, де він має можливість передати молоді свої ідеї, формувати історичну та національну свідомість, показати місце української цивілізації серед інших цивілізацій світу.
В науковому доробку професора Юрія майже 350 наукових праць, у тому числі 36 індивідуальних монографій, підручників і навчальних посібників для студентів України, розділів у колективних монографіях. Серед поважних видань – фундаментальна монографія «Соціокультурний світ України» (2003), яка у 2006 році була представлена на здобуття Державної премії України в галузі науки і техніки. З підручників можна назвати «Основи політології» (2003), «Політологія» (2004), «Соціологія» (2004), «Релігієзнавство» (2006). Михайло Федорович є одним з провідних авторів фундаментальних і таких актуальних на день сьогоднішній колективних монографічних досліджень «Україна: цивілізаційне пізнання» у двох книгах: «Україна найдавнішого часу – ХVIII століття: цивілізаційний контекст пізнання» та «Україна ХІХ – початку ХХІ століття: цивілізаційний контекст пізнання», «Українська культура: цивілізаційний вимір» та «Ментальний вимір української цивілізації». В них небайдужий та ерудований український читач знайде відповіді на гострі виклики сьогоднішнього дня.
В 2003 році за наукові здобутки нагороджено медаллю ім. Ярослава Мудрого, а в 2008 – присуджено звання "Заслужений діяч науки і техніки України".

Підготувала Леся Щербанюк