«Сумовиті спогади друзів…» 70 - річчю від дня народження поета Миколи Бучка присвячується

«Сумовиті спогади друзів…»
під такою назвою у Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського
відбувся літературний вечір Миколи Бучка присвячений 70- річчю від дня народження поета
 
(19 серпня 1948- 2 червня 2017).
 
 
Присутні на вечорі його друзі та знайомі мали змогу побачити на екрані образ близької їм по духу та енергетиці людини і послухати вірші, які сам поет читав на останній зустрічі з шанувальниками творчості у Муніципальній книгозбірні та під час запису культурно-мистецьких програм із серії «Палітра» редактора Чернівецького обласного телебачення Антоніни Фантух.
 

Ведучою цього вечора пам’яті була відома журналістка газети «Версії» Лариса Хомич, яка довгі роки залишалася доброю подругою поета. Адже здружившись у студентські роки, вони не поривали стосунків до останніх днів життя. Миколі Бучку час від часу необхідні були люди для «обкатки» своїх віршів. Журналістка Лариса Хомич, професор ЧНУ, письменник та перекладач Богдан Мельничук, а також професор кафедри української літератури ЧНУ Володимир Антофійчук завжди були серед цих людей.
 
 
Володимир Іванович на зустрічі пригадав останній дзвінок Миколи Бучка, який поет йому зробив за кілька годин до того як відійшов у вічність. За звичкою поета цей дзвінок був нічним. Поету не спалось… Роздуми про життя провокували появу поетичних рядків, хвороба пришвидшувала ці процеси і мотивувала зробити більше… Викласти на папері все, що зберігалось в підвалинах його «будучини», було створене в «буденнім вариві змагань». «Ми розмовляли рекордний час – годину сорок хвилин. Він читав мені свою поезію і ми говорили, говорили, говорили…», - розповідає Володимир Антофійчук. Професор довгі роки залишався вдячним слухачем першої версії вірша. Вхожий в приватний світ поета науковець каже, що не один раз з Миколою Бучком та юним буковинським співаком Іво Бобулом разом сиділи за домашнім столом Анатолія Добрянського. Бучко нерідко картав співака за виконання іноземних шлягерів і підштовхував його на велику сцену зі своїм власним репертуаром. Анатолій Добрянський підтримував поета. В цій творчій компанії молодих митців він грав роль батька- наставника, який опікав неординарні таланти і своїми  підказками  делікатно скеровував їх на правильний результативний шлях.

Лариса Хомич одночасно з сумом і з радістю згадує літературні студії Анатолія Добрянського і Миколу Бучка – першокурсника: «…за високий зріст юний Бучко, один з численних літстудійців, здавався спрямованим кудись у небо… Вже після першого курсу я категорично заявила керівникові літстудії Анатолієві Добрянському після виступу Миколи на черговому вечорі поезії:

- Ми всі пишемо вірші. А Поет серед нас лиш один».

Живі спогади не покидали ведучу вечора, вона пригадувала свого однокурсника після лікарні, стомленого хворобою: «чисті паперові аркуші він тримав біля ліжка і писав, писав, писав… Інтернетом, комп’ютером користуватись так і не навчився, все з книгами та папірцями … Іноді вже й після публікацій, бувало, щось змінював, переписував, чи як він казав «перемальовував».
 

Не претендуючи на біографа поета, Ларисі Хомич хотілось видати все, що накопичувалось в її пам’яті продовж 50 років спілкування з ним. Журналістка цитувала уривки його поезій і зокрема рядки присвячені Моцарту (поема «Скрипкове коло») та із захопленням коментувала їх: «Навіть не чіпаючи зміст і драматургію твору, варто подивитись на текст і вслухатись в музичний стрій рядків: то коротких то, напружених, то розлогих і довгих, як сама мелодія…»
Моцарт правий.
Як завжди…
В цьому мотлосі
гаморів,
стресів
Зжухлих марнот,
нескінченних нудних тяганин,
В цім трясовинні бездонному,
в лігвищі тлумів нескреслім
Він
залишається
тільки один.
Лиш один…


Не варто Миколу Бучка сприймати обмежено лише як поета.
Професор поважного віку Богдан Мельничук знав його і як хорошого спортсмена в студентські роки, пізніше як літературного редактора, видавця, педагога, вихователя молодих літературних талантів, з якими у свій час поет випускав книги «Світлослов», як перекладача, котрий перекладав з румунської мови на українську поезії Михая Емінеску.
 
Про тонке відчуття слова  і мистецтво перекладу додав і присутній журналіст Василь Карлащук. Він розповів, що в одному із інтерв'ю  для Всесвітньої Служби Українського Радіо  Микола Бучко  зізнався, що він є учнем відомого фахівця  в галузі українсько - румунських літературних зв'язків - Олекси Романця. І що саме  професор Романець  йому порадив зайнятись  перекладами  румунських поетів,   що  жили в нашому краї  в різні часи ( Георгє Асакі, Богдан Петрічейку - Хашдеу, Михай Емінеску) українською мовою. Також  в цьому  інтерв'ю Микола Бучко  розповів про свою мрію - написати поетичний сценарій на базі ліричних творів Михая Емінеску та Вероніки Міклє - коханої жінки поета. На жаль мрія залишилась нездійсненною, але цю неординарну  ідею взяла  на озброєння поетеса Тамара Севернюк, яка нині займається перекладами цих поезій. 
 
 
Про опікування обдарованими дітьми - Юлією Боднар, Оксаною Команяк, Інгою Кейван, Христею Венгренюк та іншими їх однолітками,  розповідала і журналістка газети «Буковина» - Валентина Мацерук. Вона повідала присутнім про різні літературні конкурси, які проводив Микола Бучко та ініційовані ним в газеті «Молодий буковинець» літературно - мистецькі салони, куди навідувались нині відомі артисти, художники, літератори, а тоді талановиті початківці. В цьому творчому середовищі багато років працював чернівецький журналіст Григір Мацерук, який теж був одним із перших читачів віршів поета та писав рецензії на його поетичні збірки, друкуючи їх в місцевій та республіканській пресі. У відповідь Микола Бучко підправляв журналісту написані ним новели і оповідання, котрі увійшли в збірки «Заповідаю довго жити» та «По кому росте трава».

Яким же він був Микола Бучко?

Якось юна поетеса Антоніна Аністратенко, розмірковуючи на цим питанням, написала: «Поети бувають різні: сумні й грізні, замріяні й романтичні, дилетантсько - егоцентричні, трапляються нормальні й талановиті, а бувають поети – Поетами. І тоді дуже складно підібрати адекватний епітет…»

Микола Бучко вмів бути різним: Інтелігентно витонченим і з живою мімікою на обличчі, коли майже пошепки читав рядки своїх поезій в камерній атмосфері знайомих людей, і навпаки - емоційним, голосним, напористим, втискаючим кожне своє слово у свідомість незнайомців на концерті, активно жестикулював, коли стояв на сцені зі збіркою поезій у руці... Мабуть, якби Микола Бучко не став поетом, він би неодмінно став актором.
 

Переглядаючи його світлини, зроблені під час читання власних віршів, розумієш яким внутрішнім діапазоном перевтілень він володів. Прекрасне володіння словом і цей талант сприяв його  тісній співпраці з телевізійниками. Програма про життя і творчість Миколи Бучка із циклу «Палітра» Антоніни Фантух стала Золотим фондом Чернівецької Телерадіокомпанії. Авторка, режисерка і ведуча програми, а згодом і заступник генерального директора з творчих питань - Антоніна Фантух не раз заставала поета «у його майстерні слова, у його творчій робітні» і була свідком того, як «крізь усе його творче життя, крізь усі вимовлені і невимовлені рядки звучало його вічне»:

- У довгу ніч не спать мені й перу ,
Повірив я у вічну силу слів.
Я людський біль у вірші заберу
І болю менше буде на землі…

«Він писав, творив, забирав людську біль у вірші, проповідував добро, бо впевнений був, що з доброти виростає совість, виростає людина. А ще гортав сторінки відеокадрів із фільмів, де кадр за кадром пробігали відеомиті з його життя, - ділиться спогадами Антоніна Павлівна. - З акторами Чернівецького театру виконував власні літературні композиції на професійній сцені Івано-Франківська і Чернівців, а також на телебаченніі».
 
… Лунали знакові поезії Миколи Бучка…Уривки з поеми «Страсті євангеліста Матвія» …Рядки присвячені Тарасу Шевченку…
Відомій тележурналістці Жанні Одинській пощастило чути, як Микола Бучко читав їх на вечорі в Органній залі, адже вона цього вечора була ведучою концертної програми. Та по щирій дружбі виручала поета і читала його поезію в залі Академічному.

Володимир Вознюк – друг поета, своєю присвятою спільному студентському життю з Миколою Бучком, з яким розігрував на сцені біблійні сюжети з Адамом ( грав М.Бучко) і Євою ( грав В.Вознюк), повернув присутніх однолітків Бучка у юні роки.

                                                 «Ретробурлекс пізнання» із збірника поезій В. Вознюка «Карпатське око»
Була студентська юність пелехата…
Гейби була, і гейби , відгула…(…)
Була у лицедійстві якась магічна сила,
адже опісля першокурсниця Пиріг Людмила
зізналася, що їй уже назавше милий,
а однокурсники відверто, без насмішки,
Наполягали: « О Єво! Оголи – но ніжки!»
Адам - поет Бучко Микола -
Аудиторії цідив слова спроквола:
« Адам – я перший чоловік,
Важкий мій день, важкий мій вік!...
                                                   
Запалюючи свічку пам’яті хочеться повернутись у ті миті, коли поет Микола Бучко був з нами.
 
Нерідко перенестись у часі, створити атмосферу минулих років допомагає пісня. Тому чернівецька співачка – лауреатка міжнародних конкурсів Лариса Бєлова пісню на слова Миколи Бучка «Мрія» давно внесла до свого репертуару і дарує її зі сцени шанувальникам. Чимало пісенних шлягерів поет подарував іншим нашим відомим землякам – співакам - Софії Ротару, Лідії Сандулесі, Іво Бобулу, Назарію Яремчуку, Павлу Дворському, ансамблям «Смерічка», «Карпати», «Світязь». Своїми спогадами про пісенну творчість Миколи Бучка ділиться журналістка Надія Будна («Дарую людям вірші»): «Бучко писав слова до пісень, які ставали шлягерами: «На Івана Купала», «Чекання», «Дивоцвіт», «Вже дощі зупинились»… - На першій платівці Софії Ротару «На Івана купала» є пісня з однойменною назвою на мої вірші, - пригадував поет.- Пісня на мої слова у виконанні Лідії Сандулеси стала шлягером року. Назарій Яремчук виконував «Христину» і «Танго матіоли». Остання пісня увійшла до зібрання найкращих шлягерів ХХ століття». На співану поезію Миколи Бучка писали музику Леонід Затуловський, Валерій Громцев, Левко Дудківський, Павло Дворський та інші композитори.
 

Вслухаючись у рядки віршів Бучка та роздивляючись його глядацьку і читацьку аудиторію стає зрозуміло чому серед шанувальників його творчості так багато інтелігенції, чому кожне, вивірене поетом, слово неймовірно інтелігентно, з акварельною легкістю та прозорістю змальовує подію, чи образ. Чимало людей, що входили до кола його спілкування, відчували, бачили і емоційно підтримували цей феномен, бо знаходились з поетом на одній частоті, в зоні взаєморозуміння. Поет з вдячністю платив їм за це своїм талантом, поетичними рядками, що формували цілі блоки віршів - присвят: матері, слову, перу, книзі, театру і актору, вчителю, ескізу, пейзажу, саду, чернівецькій бруківці і т.д.
 
Так, так, це були поезії присвячені не окремо взятій людині – це були поезії в подарунок. Оскільки майже півстолітній відрізок часу пов’язував його з Чернівцями і чернівчанами, то за цей час поет зумів сформувати навколо себе велике коло друзів. Саме їм і робив він ці поетичні дарунки.

«Після видання кількох поем, які Бучку вдалося видати, - розповідає Лариса Хомич, - він захопився, як тепер говорять, проектом книги присвят. Вона навіть вийшла… Яким тиражем, сказати не можу, бо привезли Бучку один примірник, який ми дуже швидко «зачитали»...Це книга віршів Миколи Бучка «Замість поеми». Понад півтори сотні осіб, яким присвячені ці вірші, - письменники, журналісти, актори, музиканти, науковці ЧНУ, лікарі – мабуть, теж би хотіли мати у себе таку книгу…»

Пропонуємо Вашій увазі окремі з них:
2017. Лютий

Олександрові Масану

Мій добрий двір тепер – прифронтовий,
Мій рідний двір тривогою протятий…
Мовчать під снігом кетяги трави, –
Солдати – поруч… Молоді солдати
І зовсім сиві. Палять цигарки.
Суворими терпкими голосами
Укотре переказують роки,
Які зрослись із їхніми роками,
Яких від них ніяк не відділить,
Як не відняти безборонну долю, –
В рубцях щокожна позосталась мить
Неперебутнім поминальним болем,
В рубцях… І в душах – на самому дні,
Аж на межі безсмертя, аж на грані…
Пригадують… І вирви, і вогні,
І кров, завмерлу в непростимій рані,
Пригадують і палять цигарки
Солдати, браття молоді і сиві,
А ще – жартують… Наче хлопчаки,
Веселуни, бешкетники щасливі…
«Здоровим будь!» – «І ти тримайсь, живи!» –
«Тривай!» – «Шануйся!» – не мовчать солдати…
Не тільки двір, а цілий світ – прифронтовий, –
Інакше я не зважуся назвати.

ІЗ ГОЛОСУ ТРАВИ

Анатолієві Томківу

Запевно, знає, що вона – трава,
Ніскіль не прикидається травою…
Щоранку прокидається, дива
Земні вітає щиро. Із новою
Справдешньою росою розмовля
Про птиць, тварин, комах, обов’язково
І про людей… Про все, чим радує земля
Невигадково і невипадково.
Земля – родюча! Зазвичай свята…
Як небеса, одвічно незрадливі…
Листки вістують. Мов благі вуста.
Слова лиш первородно справедливі
Про солод світла й гіркоту пітьми,
Про найрідніше… Тільки аніколи ж
Про тих, що прикидаються людьми,
Всього лиш називаються, всього лиш…


Микола Бучко почав публікувати свої твори в десятирічному віці. А починаючи зі студентських років почав дуже цінувати, те що писав, і це його вирізняло з поміж однокурсників.
Бучко не раз запрошував додому свого друга поета Бориса Бунчука і вмикав записану обласним телебаченням програму з власним викладом своїх поезій та змушував сьогоднішнього декана філфаку по кілька разів передивлятись та прослуховувати твір, щоб зрозуміти його глибинний зміст.

Він залишив після себе 12 поетичних збірок, більшість з яких зберігається у фондах Муніципальної книгозбірні.
 
 

  Професор культоролог і літературознавець Семен Абрамович, з огляду на  смислове навантаження  поетичної  спадщини  поета,  висловив свою думку про те, що Микола  Бучко мав  людську сміливість бути готовим до відходу у вічність.Чим не може похизуватися кожна пересічна людина. Саме це робило його особистістю неперічною. "Художній світ Миколи Бучка далекий від метафізики.- каже науковець.-  Він тісно пов’язаний з тим, що нас оточує, що ми буденно переживаємо, що нас постійно хвилює. Поет був, як кажуть, активним учасником життя, не позбавленим громадянських зацікавлень та пристрастей, йому якому боліло серце через те, що
Оман,
Шахрайських брехонь
Не перелічити!


Водночас його поезія свідчить, що Микола Бучко був вірним лицарем найкращих людських цінностей. Характерна його фраза; «Найдорожче, що я придбав – це друзі». Але завданням його не було «робити друзям приємне»: він вважав, що поет мусить «дарувати читачам відчуття іншого виміру», й зовсім не обмежувався отим «відтворенням дійсності», до якого зводять творчість люди обмежені й невибагливі.
Хотілося б звернути вашу увагу на те, що ми звикли обходити мовчанкою. За бравурним вихвалянням митців, які жили серед нас і залишаються в нашій пам’яті, намаганням ствердити, що вони «вічно живі» тощо, ховається намагання «зупинити мить» і розгубленість перед Таїнством Смерті. Та й з митців небагато хто знаходив мужність зазирнути в обличчя Неминучого. Сам-один зустрічає кожен з нас оті останні миттєвості, й дуже повчальні твори, в яких закарбувалася присутність духу й гідність людини, яка прожила достойно. Саме такі пронизливі рядки, в яких усе земне немовби вже дематеріалізується, слова тріпочуть, мов полум’я свічечки, що згасає на холодному вітрі, зустрічаються в пізній творчості Бучка, але ані розгубленості, ані жаху тут немає:

Либонь, пора.
Таки пора збиратись…
Межа
земного й неземного:
ні віршувать,
ні малювать…
ні мовить…
Вчора коротко, недовго
вітали друзі…
День народження…
Не розмовляти
лікар радив строго.
Дарунок — жменька слів
терпких,
зажурених…
Нікого поруч.
Можу говорити
Тільки сам з собою —
Поки ранок
двері не відчинить
на той світ…
Понад Летою бездонною…

до Бога…


Це усе ж таки не молитва, це художній твір. Як справжній поет, Бучко залишається у вимірі цінностей людини, й характерно, що він спирається у фіналі на міфологічний образ бездонної Лети, яка є підсумком усіх наших прагнень і зусиль. І лише останнє слово розриває похмуру приреченість незрозумілій, язичницькій Долі, й спалахує надія світло, на позбавлення від тілесного болю, на нескінченну Вічність і Любов: До Бога…"
 
А за вікном вирує  буденне життя ... Ще мить дарована Всевишнім  і.... і  поет  продовжує роздумувати  про  наболіле і непроминуще ...   
 
Тарас Шевченко

Романові Лучицькому

Заклопотані зроду собою лиш,
Інші - спритніші:
Вперто гримають в душі,
гарчать за плечима...
Хоч умри, до байдужого слова
не в’яжеться рима,
Не звучать заповітом
марудно придумані вірші...
В поклоніннях, поклонах
дрижать містечково коліна...
Патріотики, здирці...
В марнотах-гризотах їм тісно.
Він, Шевченко, щасливий ?
Щасливий і нині, і прісно,–
В нього клопіт одинний,
єдиний, єдин – Україна !


«Хоч умри, до байдужого слова
Не в’яжеться рима,
Не звучать заповітом
Марудно придумані вірші…»,
- пророкував поет.
 
Він вважав свій дар віршування «важким ярмом, від якого неможливо відчепитися». Бо до останнього свого подиху «вірив у силу «Слова» – мовленого і написаного», - робить висновок Лариса Хомич. Тому навіть перед мандрівкою у вічність він не переставав писати і дивувати своїх друзів відвертими рядками нових поезій і симбіозом власних думок, аналізуючи нашу реальність.
Галина Мурмилюк