19-10-2018

Запрошення на прогулянку вулицею Саксаганського

Історія вулиці Саксаганського_Василька
Wassilkogasse_ Alexandru Vasilco_Саксаганського

До 610 річниці від дня писемної згадки міста Чернівці колектив Муніципальної бібліотеки запросив чернівчан прогулятися (на віртуальну прогулянку) однією з найзатишніших вуличок міста – вулицею Саксаганського. Її не оминають всі гості з Європи, які приїжджають в наше місто, адже саме на цій вулиці провів свої дитячі і юнацькі роки поет, якого знають і шанують всі освічені люди – Пауль Целан. Проте, її мабуть менше знають власне самі чернівчани. І ми запрошуємо прогулятися нею і познайомитись з її мешканцями – які тут жили давно і тими, які мешкають на день сьогоднішній.
Через життя мешканців невеличкої вулиці, їх національності і професії можна «прочитати» історію всього ХХ і навіть початку ХХІ століття.

Wassilkogasse 1910-1920

Ця невеличка затишна вуличка виникла на початку ХХ століття, між 1909 і 1914 роками. В оте золоте десятиліття перед Першою світовою війною, коли місто дуже активно розбудовувалось. Вулиця була сформована неподалік аристократичних Панської (нині вулиця Ольги Кобилянської), де проходило все ділове та богемне життя міста та Нижньопанської і Йозефинської (частина вулиці Української від Вірменьскої церкви до вулиці Шеченка). В адресних книгах вперше ця вуличка появилась в 1914 році. Вона на той час називалася Василькогассе (Wassilkogasse). Так її назвали на честь шанованої і шляхетської родини українсько- румунських магнатів на Буковині – Васильків. Вони з давнього українського боярського роду Васильків, який походить з часів Київської Русі і вперше згадується в 1097 році. В період Молдавського князівства зрумунізувався або, як тоді казали, зволощився. Вже з часів середньовіччя в документах Молдавського князівства є чимало згадок про цей рід і про ті землі та села, які їм належали. В ХVстолітті князь Молдавії надав їм право на володіння маєтками в селі Лукавець. В грамоті від 4 лютого 1676 року польський король за видатні заслуги в польській армії в битві при Хотині 1673 року надає родині Васильків титул баронів. Диваном Молдови в акті від 24 січня 1681 року згадується, що рід є великими боярами. Пізніше у їхній власності був Берегомет, а вже на початок ХІХ століття в їхній власності були 10 сіл. Це були одні з найбільших землевласників Буковини.

Одним з найдостойніших представників цього роду є громадсько-політичний діяч, лідер національного руху, дипломат Микола рицар фон Василько (нім. Nikolaus Wassilko von Serecki, рум. Vasilco, 1868 –1924). Він мешкав неподалік цієї вулички – за адресою вулиця Шевченка, 40 (тоді вона називалася Новий світ). В цьому році в нього був ювілей і про нього та його подвижницьку працю спрямовану на розвиток української державності можна прочитати за посиланням

Непрості часи Миколи Василька
http://www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news?id=990189

На той час на цій невеличкій вуличці було всього 5 будинків: 2 – з правого парного боку, і 3 – з лівого непарного. І проживало 25 мешканців. Серед них були службовці, військові та найбільше було комерсантів.

В будинку № 6 (на той час № 4) жила Анна Григорча (Grigorcea Anna), яка була власницею цього будинку. Вона походила з дуже заможної на Буковині родини землевласників. Фасад, який нині потребує реставрації, прикрашений багатою ліпниною, сандриками над вікнами, рустами… У свій час то був дуже солідно викінчений будинок. Це свідчить про те, що його власники мали добрий смак і були людьми небідними.

( на фото будинок № 6 (на той час № 4)

Сусідній з ним будинок № 8 (на той час № 6) збудований близько 1910 року в стилі пізнього, доволі ощадного, модерну, який був модним в останні роки перед Першою світовою війною. До сьогодні збереглася і його прикрашає розкішна металева брама зі світликом над нею. Будинок мабуть одразу був розрахований на те, аби помешкання здавались. Їх називали - прибуткові доми. Судячи з того, що то був будинок досить великий і просторий, його винаймали люди не бідні .

( на фото будинок № 8 (на той час № 6)

На той час в ньому проживало 3 мешканці: торговець лісом Давид Іванір (Iwanier Dawid), працівник лікарні Владіслав Захер (Zacher Wladislaus), військовий (Art.-Major ) Карл Женіх (Jenisch Karl) і сам власник будинку – комерсант Генріх Секлер (Sekler Heinrich).

Значно більше мешканців жило на вулиці на непарній стороні.

У стилі вишуканої декоративної сецесії збудовано кам’яницю на вул. Саксаганського, 1 (на той час Wassilkogasse № 3). В ньому жила Марія Григорча (Grigorcea Maria), яка була власницею цього будинку. І мабуть ця дуже заможна родина Григорчів збудувала в цьому затишному закутку два однакових будинки для своїх доньок - один навпроти одного. Так на той час було прийнято. Тут винаймав помешкання вчитель фізкультури Йоганн Вільгельм (Wilhelm Johann).

( на фото - вул. Саксаганського, 1 (на той час Wassilkogasse № 3)

Наступний будинок під № 3 ( на той час Wassilkogasse, 5) збудований в стилі пізньої

сецесії як прибутковий. В ньому винаймало помешкання теж дуже не бідне і достойне товариство. На той час там проживали вчителі Бенжамін Ебнер (Ebner Benjamin) та Віктор Олінський (Olinschi Viktor), крайовий інженер Григорій Герасимович ( Herasimowicz Gregor), старший інженер Макс Марубер (Maurüber Max ), службовець Генріх Едельстен (Edelstein Heinrich), директор залізничних доріг Стефан Маєр (Mayer Stefan) з братом старшим адміністратором Йозефом Маєром (Mayer Josef) і старший лейтенант Йоганн Кріха ( Kriha Johann). Їм компанію складали дві вдови: по надвірному раднику Агнеса Олінська (Olinschi Agnes) та по старшому раднику –Єфросинія Ончул (Onciul Eufrosine).

(на фото будинок під № 3 ( на той час Wassilkogasse, 5)

І ще одна дуже презентабельна кам’яниця навіть на той час - будинок під номером № 5 (на той час Wassilkogasse № 7). Вона була збудована близько 1910 року, про що свідчить розкішний фасад і запис в кадастровій карті за 1914 рік.

Основні прикраси цього будинку – великі барельєфи з орлами. Вони збереглися лише частково. Біля брами бачимо оригінальну меморіальну композицію з трьох таблиць. На нижній написано: «В цьому будинку в 1920 р. народився поет Пауль Целан».

( на фото будинок № 5 (на той час Wassilkogasse № 7)

Дослідник життя і творчості Пауля Целана професор Петро Рихло недавно з’ясував, що рідний дім поета стоїть по сусідству, на Саксаганського, 3 (Василька, 5) і то є добудований корпус в міжвоєнний час. Родина Анчель мешкала там у 1920-х–1930-х роках на першому поверсі. Тут провів свої дитячі роки один з найвидатніших німецькомовних ліриків ХХ століття – поет, який кардинально змінив традиційні уявлення про поезію, зазирнув, по суті, у третє тисячоліття. Про його творчість німецький письменник, публіцист, філолог і літературний критик, президент Берлінської академії мистецтв Вальтер Йєнс писав: «Яке унікальне поєднання: Пауль Целан. Народжений 1920 року в Чернівцях, вихований у наснаженому легендами й міфами просторі східноєвропейської мудрості, оточений візіонерством хасидських казок, згодом, під знаком страхітливих зір, вигнаний катами зі своєї землі, оселений в Парижі – спілкується французькою. Мислить і перекладає мовами сходу, пише вірші німецькою!».

Пауль (Пессах) Анчель народився 23 листопада 1920 р. в родині Лео та Фріці Анчелів. Батько – Лео Анчель-Тайтлер народився 1890 р. в Шипинцях (недалеко від Чернівців). Мати Фрідеріка (або як її всі люблячи називали Фіці), вишукана, романтична, без тями закохана у німецьку поезію уроджена Шраґер, народилася 1895 р. в Садаґурі.

( на фото будинок № 5 (на той час Wassilkogasse № 7.Вхід з двору. Вікно напівпідвального приміщення зліва)

Перше напівпідвальне помешкання в Чернівцях, вікна якого виходили в двір, належало дідові Пауля (по матері). Помешкання складали 3 кімнати, в одній мешкав сам дід, у другій – дві молоденькі незаміжні його доньки. Відтак молода сім’я мала тішитися однією кімнатою, яка правила і за їдальню, і за вітальню, і за спальню. В первозданному вигляді збереглися і цей будинок, й вуличка і район. У дитячі роки поета ця вулиця була засаджена каштанами. Пізніше у вірші «Потойбіч» він напише: «Лиш за каштанами – широкий світ…».

Він завжди з теплотою згадував місто свого дитинства і навіть із Парижа писав своєму другові - чернівецькому німецькомовному поету Альфреду Марґул-Шперберу: «...я вже не раз запитував сам себе: чи не краще було б, якби я залишився біля буків моєї вітчизни...».

Із цього помешкання майбутнього поета водили в дитячий садок Майслера з німецькою мовою навчання. Восени 1927 року його віддали до єврейської народної школи «Ссафа-Іврія», яка знаходилась в єврейському кварталі. Восени 1930 року він вступив до елітного на той час навчального закладу – румунської державної гімназії т. зв. «православного хлопчачого ліцею» (нині середня школа № 2). Державною мовою навчання тут була румунська. Паралельно Целан вивчав французьку і продовжував вивчення єврейської з приватним учителем. У 1934 році він завершив нижчий ступінь гімназії і за добру науку його відправили до тітки в столицю Румунії – Бухарест.

Весною 1935 року його відвели до Ліцею Великого воєводи Міхая, колишньої Четвертої або Української гімназії (нині Чернівецька гімназія №5 на вулиці Загула). Батьки перебралися у власне помешкання на вул. Масарикґассе, 10 (тепер вулиця Богомольця). Цей навчальний заклад був найліберальнішим у ставленні до єврейських школярів. Тут Целан досконало вивчив німецьку мову і літературу, румунську, а також французьку, латину і давньогрецьку. У 1938 році завершив навчання, почав вивчати англійську. У тому ж році склав бакалаврат (матуру) на вивчення медицини в «Підготовчій медичній школі» м. Тур у Франції, де провчився рік. У вересні 1939 розпочалась війна. Вона зламала його плани на спокійне майбутнє. Однак Целан записується студентом до Чернівецького університету на відділення романістики.

28 червня 1940 року в Чернівці вступає Радянська армія. Пауль Анчель починає вивчати російську мову в університеті, що став радянським.

Але з початком Другої світової війни для родини Целана розпочинається часи жахіть, які спіткали тисячі єврейських сімей: батьків Целана депортували у Трансністрію, де вони загинули. Поет перебував у трудовому таборі в Молдові. Зимою 1944 року він повертається до Чернівців, де живе в родині своєї подруги Едіт Горовіц, батько якої мав одну з найбільших приватних бібліотек міста. У цей час він знайомиться з поетесою Розою Ауслендер. Навесні цього ж року в Чернівці прийшла Червона армія, і Целану повернули родинне помешкання. Він повторно вступає до університету на англійську філологію і йде працювати в редакцію газети «Радянська Буковина», яка на той час була розміщена за адресою Українська, 22, перекладачем румунською мовою статей для румуномовного видання. У цей час він укладає свою першу збірку поезій «Типоскрипт». Наступного року завершив «Манускрипт» і готується до від’їзду з міста свого дитинства, оскільки починається відвертий тиск на євреїв з боку радянських властей.

На початку 1945 року поет перебрався в Бухарест. Працював у столичному видавництві «Російська книга», перекладав румунською російську прозу, писав власні вірші. Саме тут вперше на літературній арені з'явилось ім'я Целана. В 1947 році в авангардистському журналі «Агора» надруковано три вірші, підписані новим, нікому ще невідомим прізвищем — Целан: німецьке написання свого прізвища, «Ant-schel», Пауль переробив у псевдонім Zelan, але пізніше писав його на французький лад Celan.

Для Пауля Анчеля відкриваються європейські культурні столиці…

Його поезія незвична, її нерідко класифікували ще за його життя як «темну, зашифровану, герметичну». На подібні закиди розгублених читачів і роздратованих літературних критиків Целан зазвичай ввічливо відповідав: «Читайте! Потрібно лише читати, розуміння прийде само собою».

Тепер аби збагнути Целана, його не тільки читають, а й їдуть до Чернівців. Тому цю затишну вуличку не оминають увагою туристи. Сюди їдуть всі європейські дослідники творчості Пауля Целана, щоби глибше зрозуміти те середовище, в якому він зростав і виховувався, те, що його надихало.

За життя Пауля Целана вийшли такі збірки його поезій: «Пісок із урн» (1948), «Мак і пам’ять» (1952), «Від порога до порога» (1955), «Мовні ґрати» (1959), «Нічийна троянда» (1963), «Зміна подиху» (1967), «Сонця з ниток» (1968), «Диктат світла» (1970), і вже по смерті – «Рештка снігу» (1971).

Ще за життя його проголошено класиком і він був увінчаний літературними преміями: найпрестижнішою для німецькомовного автора – Г. Бюхнера та великою Мистецькою премією землі Північний Рейн-Вестфалія.
Сьогодні Целан належить до культових фігур, його творчість введено до програми загальноосвітніх шкіл України та всіх вузівських філологічних факультетів. Критики називають його «останнім поетом модернізму…». За словами поета Тео Бука: «Жоден інший лірик, окрім нього, не поставив так багато запитань. Мало хто знайшов подібне визнання і водночас був би таким незнаним».

А власне, на той час, коли будинок був зведений, тут проживав власник будинку – старший інженер Франц Хубіц (Hubich Franz). Квартири були недешеві. Серед мешканців переважали чернівчани, причетні до фінансів, які після напруженої праці бажали відпочити і без зайвої метушні подумати про завтрашні серйозні бізнесові справи. Серед них: член рахункової палати Адольф Нац (Nath Adolf ), директор банку Грегор Ганкевич (Hankiewicz Gregor), асистент крайового банку Антон Ковалюк (Kowaliuk Anton), страховий агент Едуард Ротенберг (Rottenburg Eduard ), комерсант Йозеф Цільберхен (Silberschein Josef), державний службовець Вільгельм Войцехович (Wojcekiewicz Wilhelmine). І вдова надвірного радника Ервіна Ромпе (Pompe Erwine).

Вулиця Олександра Василька
Alexandru Vasilco 1920-1944

В міжвоєнний час Чернівці входили в склад королівської Румунії , тому трохи поправили її покровителя. Вулицю назвали на пошану депутата Віденського парламенту, маршалка Буковинського крайового сейму барона Александра Василька-Серетського (Baron Alexander Wassilko von Serecki , 1827 – 1893).

На цей час припадає значне збільшення мешканців міста, що вимагало збільшення житлових площ. Тому центр міста в цей період почав дуже активно забудовуватись. Будинки споруджувались в стилі функціоналізму, який був поширеним у світі, лише окремі будинки були збудовані в розкішному стилі необринков’яну.
Таким чином адресні книги за 1927 рік повідомляють, що на той час на вулиці Alexandru Vasilco проживало 36 мешканців. Деякі залишились з тих, що тут були ще за Австро-Угорщини, але й нові часи внесли свої правила життя.
В своєму помешканні залишились власники будинку № 3, тобто Григорчі – Янку Григорчі (Grigorcea Iancu). В них винаймали квартири такі солідні і забезпечені чернівчани, як директор банку Генріх Кіндлер (Kindler Heinrich) та його брат – генеральний директор Якоб Кіндлер (Kindler Iacob).

Власниками будинку № 6 ( на той час № 4) навпроти залишилась Анна Григорча (Grigorcea Ana ) і в неї винаймали помешкання два комерсанти Леопольд Гольдберг (Goldberg Leopold ) та Іоан Маврокордат (Mavrocordat Ioan )

(фото будинку № 6 ( на той час № 4)

Власником будинку № 5 був Самуель Рафалович (Rafalovici Samuel). Тут винаймали помешкання 18 чоловік, серед яких більшість складали службовці, техніки та комерсанти. Проте є два вчителі, професор університету Бенджамін Ебнер ( Ebner Benjamin), один не бідний студент Маркус Нагель (Nagel Marcus ) і один журналіст Янкель Ботушанський ( Botusanschi Iankel) . А власницею будинку була Августа Вайсманн (Wachsmann Gusta)

(фото будиноку № 8 (на той час № 6)

Цікаво, що весь будинок № 8 (на той час № 6) займала забезпечена родина комерсантів Секлерів (Sekler Gustav, Iulius ) та їхній син або брат студент Альфред (Sekler Alfred). Будинок дістався їм у спадок від батька – комерсанта Генріх Секлер ( Sekler Heinrich), що збудував його для родини. Тут же проживав, мабуть їхній помічник, комерсант Курт Зінгер (Singer Curt).

У вишуканій сецесійній кам’яниці власником залишився інженер Франц Хубіц (Hubich Franz), а винаймали квартири в основному службовці міста. Із попередніх мешканців залишився тільки службовець Антон Ковалюк (Kovaliuc Anton), а його сусіди – співмешканці переселилися на той час мабуть у власні апартаменти.

( на фото будинки № 2 та № 4)

Правда, два великі будинки (на три поверхи) на початку вулиці, нині це № 2 та № 4, в яких квартири здавалися або продавалися, на момент1936 року тільки зводилися, тому їх немає в адресних книгах. Однак , вони збудовані надійно, там використані всі досягнення тогочасного будівництва, зокрема металоконструкції. Просторі сходові клітки, великі, зручні квартири… Тут є все для зручного життя мешканців. Поважних мешканців ми можемо уявно «розселити» тільки за спогадами сучасників.

На той час на вулиці вже мешкало 54 чернівчани. Власницями і мешканцями своїх будинків залишалася родина Григорчу. В будинку № 3 проживала Марія Грігорча (Grigorcea Maria ) із сином Євгеном, який був промисловцем. І ще в них мешкав муляр Петро Білек.

А власником їхнього будинку навпроти був поважний пан Іоан Георг Марокордат (Maurocordato Ioan Gheorghe), який там жив до цього часу. Там же винаймали помешкання доктор медицини Сара Донет (Donet Sara) та комерсант Леопольд Гольдберг (Goldberg Leopold )

В будинку № 5 також більшість мешканців складали службовці, інженери та комерсанти. Проживали також вчитель фізкультури Кароль Кіршоф ( Kirchhoff Carol) та студент Маркус Нагель (Nagel Marcus Eisig).

Проживало на той час більше 20 чернівчан. Серед постійних залишився журналіст Янкель Ботушанський (Botosanschi Ianchel). А власниками були Ной Соколовський (Sokolovski Noe) та Самуель Рафаловський ( Rafalovici Samuel)

В своєму приватному будинку № 8 проживала родина Генріха Секлера. 3 кімнати здавались комерсантам.
Власником будинку № 7 залишався Франц Хубіц (Hubich Franz ). Правда, на цей час разом з ним проживала його родина. Берта Хубіц ( Hubich Berta) – дружина пана інженера. Також дочка Зігріфд Хубіц (Hubich Siegfried) та родич інженер Ганс Хубіц (Hubich Hans). Винаймали помешкання службовці та інженери.

На той час на вулиці вже появився невеличкий будиночок, який нині знаходиться під № 10, де поселилися комерсант Геран Перетц (Peretz Herman), працівник сільського господарства Адольф Найдер (Schneider Adolf) і комерсант Герман Перетц (Peretz Herman ).

Збільшилась кількість мешканців вулиці в останнє десятиліття перед війною ( в 1940 роках). Якраз на той час припадає розквіт будівництва житлових будинків в центрі Чернівців (як на день сьогоднішній, події розвиваються з завидною постійністю).

Саксаганського 1944-1995рр.

Після війни вулиці отримали нових покровителів. Досить багатьох із них назвали іменами видатних письменників, акторів, музикантів.

Ця невеличка вуличка отримала ім’я видатного українського актора і режисера, драматурга, педагога, одного з корифеїв українського побутового театру -Панаса Карповича Саксаганського.
Правда, гіркі і сумні події Другної світової війни внесли дуже суттєві зміни у склад її мешканців. Тут в основному селилися тепер родини воєнних діячів і деяких відповідних органів, яких сюди прислали по закінченні війни. Тому далеко не всі погоджуються на розмову, на спогади. Квартири були поділені – частина з них стала комунальними, аби розмістити більше жильців.

Ті, що з приємністю погодились поспілкуватись

Із захопленням від вулиці та міста назагал є її мешканка Олена Петрівна Конотопчик, яка прожила тут 44 роки. Вона приїхала з батьками в Чернівці після війни. Батько багато років працював в управлінні культури області. А оскільки родина переїхала сюди з Петербурга, то з перших днів жінка «закохалася» в місто, його архітектуру і культуру. Складніші були стосунки з людми цього краю. Все-таки вона виростала в іншому середовищі і навіть хотіла повернутись в місто своєї молодості. Проте коли зрозуміла, що то не вийде, то вирішила пізнати історію міста та краще зрозуміти та його мешканців. Для цього подалася на курси екскурсоводів. І коли вона вивчила складну історію цього краю та міста, його культуру і традиції, то їй стало набагато легше порозумітися з його мешканцями. І навіть попри те, що вона отримала вищу технічну освіту, при нагоді жінкка інколи підпрацьовувала ексксурсоводом.

( на фото Олена Петрівна Конотопчик , будинок № 2 на вулиці Саксаганського )

В родині дуже цінують книги – гордістю є такий раритет, який передається як сімейна реліквія – «Кобзар» Шевченка з дарчим надписом онуки племінниці Тараса Григоровича.

Олена Петрівна дотепер захоплено відкриває для себе сторінки історії міста, та своєї вулиці. В будинку до цих пір збереглися цікаві трьохстворчаті вхідні двері, якими вона завжди милується. Вона захоплено і з теплотою розповідає про всіх сусідів, з якими їй поталанило тут познайомитись та подружитись на довгі роки. А в квартирі, де вона зараз проживає з родиною, до 1945 року мешкала вчителька музики, котра виїхала в Гамбург, де проживала ще донедавна і навідувалась в Чернівці.

В будинку, який збудований в міжвоєнний час, всі квартири дуже комфортні і в чотирьохкімнатних завжди мешкали єврейські родини.

А ще в них по сусідству проживав полковник контррозвідки Некрасов Микола Єфремович, який дивував тих, хто його знав тим, що досконало володів персидською мовою. Це було несподіванкою навіть для багатомовних Чернівців.
Довгий час, з 1954 року, в них по сусідству проживала доцент педіатрії, викладач Чернівецького медичного університету Лідія Олександрівна Глуговська. І хоч зовсім недавно вона переїхала на іншу вулицю, проте не дивлячись на дуже поважний вік, пам’ятає всіх свої сусідів і годинами може з теплотою і вдячністю про них розповідати. Її сусідами на той час були працівники комсомолу, обкому партії, полковник з родиною, директор взуттєвої фабрики, комунальну квартиру ділили між собою лікар та єврей.

Лідія Олександрівна народилась в Харкові, батьки були дуже заможними українцями. з Донбасу . Вона пронесла з собою повагу до всього українського впродовж всього свого життя. Коли радянська влада забрала в них все, то родина жила дуже бідно, не дивлячись на те, що мама була лікарем, а батько мав технічну освіту. В роки війни батька забрали на фронт, звідки він не повернувся і вони з мамою дуже бідували, пережили і голод, і холод. В пошуках куска хліба ходили по селах. Таким чином потрапили в родину професора ще цісарської школи. Його родина допомагала виживати жінці з дитиною і так вони залишились живі. До речі, саме цей професор нарадив їм поїхати після війни на Буковину, де жила його сестра з родиною. І так в 1949 році вони приїхали в Чернівці…і потрапили, за словами самої Лідії Олександрівни, в Казку. Їх зустріло прекрасне європейське місто з чудесною архітектурою. Вулицями ходили дуже гарно одягнуті мешканці, але найголовніше, - тут в магазинах і на базарах були продукти. А вони з мамою до цього пережили голодні роки. Мама жінки влаштувалась на роботу, а здібна дівчинка за її прикладом подалась студіювати медицину в інститут. Закінчила з відзнакою, трохи працювала дільничним лікарем і щасливо вийшла заміж за корінного буковинця. А потім закінчила аспірантуру і викладала на кафедрі педіатрії аж до виходу на пенсію. Дуже любить Чернівці і, не дивлячись на поважний вік, уважно стежить за життям міста, України… і дуже багато читає. А ще любить це життя та невтомлюється ним захоплюватися.

Саксаганського 1995 – 2018рр.

І ще одна мешканка вулиці Саксаганського – Віра Дмитрівна, переїхала сюди в 1995 році, оскільки тут була квартира батьків її чоловіка. Його батько був полковником, а мама – лікарем. Проте сама Віра Дмитрівна з гордістю похвалилась, що вона народилась в цьому місті, а її мама Марія Гаврилівна Гіза (Муляр), як корінна чернівчанка, закінчила гімназію і знала 5 мов. Цю вуличку дуже любить, як і місто назагал. Тут їй комфортно і затишно проживати разом з дочкою та онуками.

Початки ХХІ століття, коли багато чернівчан виїхало у світи в пошуку кращої долі, почались активно продаватись квартирами, вносячи свої правки в життя мешканців вулиці.

Недавно сюди поселилися такі поважні чернівчани, як адвокат Валентин Степанович Ставчанський з родиною,

( на фото )директор

Буковинського центру реконструкції і розвитку Ярослав Васильович Кирпушко

з родиною, які є щирими приятелями Муніципальної бібліотеки ім.А.Добрянського. Та й багато інших чернівчан облаштовуються на цій вулиці, що спостерігаєш споглядаючи впорядковані помешкання та фасади будинків.

Оскільки вулиці й будинки зберігають енергетику тих людей, що там мешкали, то вони дають можливість по зернині збирати спогади про вулицю і її мешканців.

( на фото адвокат В.С.Ставчанський)

Звичайно, що ми не змогли цілком вичерпно «прочитати» історію вулиці Саксаганського. Маємо гадку, що озвуться колишні та теперішні її жителі, їхні діти та онуки і ми зможемо разом виписати прецікаві історії з життя Чернівців.

( В іменах та прізвищах мешканців вулиці іноземною мовою можуть бути допущені помилки. Конструктивні зауваження будуть прийняті до уваги і внесено зміни.)

Підготувала Леся Щербанюк