«Чернівці – квітучий шматочок Європи», таким побачив і вишукано написав про наше місто Карл-Еміль Францоз, який провів тут майже 20 років свого життя


25 жовтня виповнюється 170 років від дня народження цього відомого новеліста і романіста, журналіста і редактора, перекладача і літературознавця Карла-Еміля Францоза (Karl Emil Franzos, 1848 – 1904).

Він залишив стільки добрих слів і міфологем про життя Чернівців,
що направду заслуговує на нашу повагу
до нього та його творчості.

Народився Карл-Еміль в дуже знаковий для історії Європи рік «Весни народів», коли австрійський цісар Фердинанд І дарував галицьким селянам волю. Вони ж на честь цієї події почали повсюди споруджувати хрести, які ще й дотепер можна зустріти при дорозі до галицьких сіл і безпосередньо в самих селах. Мабуть ця подія так вразила Карла-Еміля, що залишилась жити в його підсвідомості до кінця життя. Карл-Еміль Францоз народився і виховувався в досить забезпеченій єврейській родині. Його журналістське і творче життя проходило в європейських столицях. В своїй творчості він не втомлювався досліджувати життя гуцулів, тему соціальної справедливості, освіти та культурного розвитку русинів-українців у тодішній імперії Габсбургів.
 

Як свідчить енциклопедія, його прадід по батьковій лінії М. Левент походив з міста Нансі у Франції і був поважним спеціалістом з ливарної справи. Проте в нього виник конфлікт з єврейською громадою, через що йому довелось перебратися до Польщі разом зі своїм бізнесом. Там він кожному із своїх синів збудував по чавунно-ливарній фабриці в Кракові та в Тернополі. Пізніше дід Карла Францоза продав свою фабрику в Тернополі і переїхав до Львова, де зайнявся ретельним вивченням німецької культури і традицій. В такому ж пієтеті до європейської культури виховав і своїх дітей. Попри те, що завжди вважав себе євреєм.

На той час австрійські чиновники, записуючи прізвища згідно «Закону про терпимість», проігнорували справжнє прізвище Левента в записали діда під прізвищем Францоз, що означало німецькою «француз». Ось так родина Левентів стала Францозами.

Батько, Гайнріх Францоз (1808—1858), перший галицький єврей, котрий отримав вищу освіту, закінчивши Віденський університет, і став першим у Чорткові повітовим лікарем. Він був настільки шанований мешканцями міста, що у вирі подій революції 1848 року вони хотіли обрати його депутатом до Віденського парламенту.

Родина матері письменника, Кароліни Францоз, походила з Одеси.

Всі офіційні джерела розповідають, що майбутній письменник народився та провів свої дитячі роки в невеличкому галицькому містечку Чорткові (нині місто Тернопільської області).

Хоча ретельні краєзнавці в останні роки доводять, що Карл-Еміль народився і провів дитячі роки у Білому, куди Гайнріх Еміль Францоз перевіз свою вагітну дружину перед пологами, побоюючись провокацій і переслідувань. Адже не секрет, що він підтримував революційні події 1848-1849 років. А оскільки батько служив лікарем у Чорткові і синагога була тільки в цьому містечку, то й релігійне іудейське обрядове хрещення майбутній письменник отримав саме в цьому місті. Де і зроблено відповідний запис у метрикумі. Мабуть досить важливним був і той факт, що батько Францоза був одним із засновників Чортківської Хаскали (єврейського просвітницького товариства), діяльність якого була спрямована проти хасидів. Хасидизм як релігійний напрям, супротивний ортодоксальному іудаїзму, утримував на той час панівне становище в чортківському єврействі. Отож, Гайнріх Францоз для власної безпеки і благополуччя своєї родини змушений був триматися на відстані від Чорткова настільки, наскільки йому дозволяли обставини. Це слугувало причиною його переселення до Білого.
Так виглядає розгадана таємниця народження Карла-Еміля Францоза.

Проте, свої дитячі роки Карл-Еміль провів в Чорткові, в оточенні українських селян, поляків та містечкових євреїв. А нянькою в нього була українка, яка співала йому українських пісень. Тому він і зберіг на все життя прихильність до української культури, фольклору та етнографії. Це відчутно навіть в його художніх творах та наукових розвідках.

Батько вдома виховував Карла-Еміля в німецько-єврейському дусі. Цей вишкіл залишився у письменника на все життя. Початкову освіту він отримав вдома, а потім відвідував монастирську школу домініканців у Чорткові. Проте несподівана і рання смерть батька ( хлопчикові виповнилося заледве 10 років) внесла свої корективи в забезпечене і безтурботне життя родини. Мати з Карлом-Емілем перебираються до Чернівців. Тут юний Францоз блискуче закінчив в 1867 році знамениту І державну цісарсько-королівську гімназію. Немаючи достатньої матеріальної підтримки, аби вивчати філологію, подався студіювати право в університети Відня та Грацу і завершив науку блискучим захистом докторської дисертації. Однак під час навчання він долучився до німецьких студентських товариств. За активну участь в політичному житті в нього розпочались проблеми з владою. Через це по закінченні навчання він не мав шансів отримати державну службу і подався в журналістику та літературу, схильність до яких мав з дитинства. Карл-Еміль вважається одним із найталановитіших і професійніших журналістів свого часу. Перша його так звана гетто-новела «Молодий Давид» («David der Bocher») була надрукована в 1870 році саме в Чернівцях у редагованому ним альманасі «Літературні листки» («Buchenblatter»). Він продовжував видавати його вже і після того, як поїхав до Відня, але кожного разу повертався на Буковину. Саме в цьому виданні опублікував він і свій переклад вірша Тараса Шевченка «Минули літа молодії», який став одним з перших перекладів поета. Карл-Еміль мав намір створити антологію поліфонічної Буковини, серйозно працював над «Історією літератури Буковини», щодо цього навіть консультувався з Юрієм Федьковичем, який на той час був незаперечним авторитетом в літературному середовищі Чернівців і з яким він листувався.

Після Чернівців Францоз поселився у Відні, де працював видавцем та головним редактором «Neue Illustrierte Zeitung», а пізніше штутгартського журналу «Deutsche Dichtung».

Карл-Еміль в якості кореспондента таких поважних видань, як віденська газета «Він Neue Freie Presse» та будапештського часопису «Ungarischer Llozd» впродовж 1872 -1877 років відвідав більшість країн Західної Європи: Англію, Францію, Італію, Швейцарію, Німеччину, Угорщину, Румунію, Туреччину, а також Росію, Малу Азію та Єгипет. На основі публікацій в 1876 році в Лейцпігу вийшли його дорожні есеї "З напів-Азії.
 
 
Культурні образки з Галичини, Буковини, Південної Росії та Рмунії»"(«Aus Halb Asien”) у двох томах, які перевидавались пізніше п’ять разів. Францоз відразу став знаменитим на території Австрії та Німеччини. У 1878 році це видання було продовжене вже під назвою "Від Дону до Дунаю". Публіцистика Карла-Еміля відрізнялась чіткістю викладу думки і гострою спостережливістю навколишнього життя. Європейській спільноті він представив життя українців, румун і євреїв, про яких вони мало знали. Треба зауважити, що одночасно Францоз був юридичним консультантом єврейської громади Відня.

В 1887 році він переїжджає до Берліна, де продовжує свою журналістську та активну видавничу діяльність. Впродовж 1886 – 1904 років як засновник-редактор в Берліні літературного двотижневика «Deutsche Dichtung”.

Саме в цей час Францоз почав активно займатися літературною творчістю. Тут він розпочав знамениту видавничу серію «З ХІХ століття: Листи і замітки», в якій вперше були опубліковані матеріали з літературної спадщини видатних письменників»; Збірники «Німецька поезія в Австрії» (1883) та «Історія першого твору» (1895), до якої він включив автобіографії німецьких письменників. Також Францоз впорядкував, редагував і видав повне зібрання творів Г. Бюхнера в 1879 році.
До найвидатніших художніх творів та публіцистики письменника належать «Повстання у Воловцях» (1874), «Війт з Білої» (1875), «З напів-Азії» (1876), «Євреї з Барнова» (1877), «За правду» (1882), «Німий» (1886), "Юдіт Трахтенберг" (1891), «Блазень» (1905).
Поза сумнівом, дуже важливе місце в його творчості має збірка «Євреї Барнова» (“Die Juden von Barnow”), опублікована в 1868–71 роках, яка стала даниною вдячності автора рідному місту Чорткову, що перекладена на десяток різних європейських мов. Окрім української…

Ця збірка є цінним літературним та історичним пам’ятником Галичини ХІХ століття – світу, який зник у вогні світових воєн, майже не залишивши по собі матеріальної спадщини. Чортків середини ХІХ століття сьогодні можна пізнавати значною мірою лише як Барнов Францоза. Оповідання Карла-Еміля цікаві ще й тим, що у них знаходиться місце для усіх представників строкатої людської спільноти Барнова: жидівських торговців та орендарів, русинських селян, австрійських урядників, польських шляхтичів та ксьондзів, швабських колоністів, угорських гусарів, вірменських та німецьких купців, греко-католицьких панотців, мандрівних кобзарів зі Сходу, а ще - караїмів, циган, липован, татар… Кожна з цих етнічних та конфесійних груп живе у вузькому та замкненому власному просторі, але кожного ярмаркового вівторка зіштовхуються усі вони на ринковій площі Барнова, на великому і галасливому “Ringplatz”. І жодного з них не обходить тут увагою око письменника. Жодного з них – як і свого Барнова в цілому – він не ідеалізує, бачить з усіма тіньовими рисами, гріхами та слабостями. Але кожному з них він не відмовляє в людському співчутті і в повазі до їхньої людської гідності.

Вони вбрані у різні строї, розмовляють різними мовами і вклоняються різним богам, але на думку Францоза: «Їм може допомогти лише один Бог, той що дрімає в грудях кожної людини – усвідомлення людської гідності». Ця фраза може слугувати епіграфом до усієї його творчості, оскільки письменник сповідував чесноти, які в ньому з дитинства виховував батько.

Францоз має незаперечні заслуги перед українською культурою – насамперед як перший у світі дослідник та популяризатор творчості Тараса Шевченка. Тому навіть таке поважне видання, як ювілейна «Шевченківська енциклопедія» (2015), не оминули його внесок в шевченкіану. Адже він впродовж 1871-1877 років опублікував працю «Українці та їхній співець», присвячену життю і творчості Тараса Шевченка і його самобутній стилістиці. Він вперше на високому професійному рівні представив німецькомовному читачу творчість українського поета і показав його місце в світовій культурі. Він також переклав поезії Шевченка на німецьку мову і публікував їх.

Серед його найважливіших робіт про українську літературу заслуговує на увагу «Die Literatur der Kleinrussen», яка до цих пір не втратила своєї наукової цінності. Письменник подає детальний та систематизований аналіз української літератури від ХІ до ХІХ століття.

Як етнограф, він першим відкрив феномен української народної пісні у нарисі «Народна пісня малоросів» ( Das Volkslied der Kleinrussen“), в якій Францоз ґрунтовно і захоплено знайомить німецькомовний світ з українським пісенним багатством: козацькими думами, гуцульськими опришківськими піснями й коломийками. Він вважає, що український фольклор не має аналогів у цілому світі.

Повне видання творів Карла Францоза було видане лише один раз – у 1876 році в Лейпцигу, та ще й готичним німецьким шрифтом.Як письменник і публіцист Карл Францоз був добре відомий при житті в літературних колах, його твори перекладені 15 мовами світу.Звичайно, окремі його твори було перекладено і на українську мову. Можливо найбільшим за останні роки культурним здобутком у справі популяризації в Україні його творчості та життєвого шляху стала збірка новел та культурологічних нарисів “Ucrainica”. У її складі – спогади про Чортків, нариси про Тараса Шевченка та українську народну пісенну творчість. Збірку видано у 2010 році видавництвом «Книги – ХХІ», переклад з німецької та коментарі належать професорові Чернівецького національного університету Петрові Рихлу.

Францоз К. Е. Ucrainica: культурологічні нариси / упоряд., пер. з нім., передмова і коментар Петра Рихла. — Чернівці: Книги-ХХІ, 2010. — 292 с.

У радянський період, в 1970 році, в українському перекладі вийшов найбільщий роман Францоза «За правду» (Ein Kampf um Recht,1882), який він присвятив життю українського селянства в часи Австро-Угорщини. З його творів було перекладено також оповідання «Німий» та «Повстання у Воловцях».

Але повного видання творів письменника та його наукових праць українською досі немає.

Його дружиною була австрійська письменниця Оттілія Францоз (народжена Бенедикт; літературний псевдонім Ф. Оттен, 1856–1932). Вона є автором збірника оповідань «Das Adoptivkind» ( «Прийомна дитина та інші новели» (1896) , який мав значний успіх у читачів. З інших її творів варто відзначити «Мовчання» («Das Schweigen», 1901)).

Відійшов у вічність Карл-Еміль Францоз ще в досить молодому віці 26 січня 1904 року і похований у Берліні на єврейському цвинтарі Вайсензее.

Оскільки вагоме місце в його житті мали Чернівці, то в місті його навчання та творчої праці завжди було багато друзів, які не забували про нього. Тому Францоз при кожній нагоді навідувався сюди. До 1918 року в Чернівцях існувала вулиця Францоза, нині це вулиця Богуна. А нещодавно знову на мапі міста з’явилася вулиця і провулок Карла-Еміля Францоза. Вони знаходяться в районі Рощі-Стинки.
 

Варто сказати і про роль Францоза при відкритті в Чернівцях університету 4 жовтня 1875 року згідно указу імператора Австро-Угорщини Франца Йосифа. Хоча в час відкриття університету письменник працював в редакціях європейських видань, він не міг оминути такої визначної події в житті рідного міста. До цієї події був виданий розкішний том поетичної антології із золотим тисненням «Поетична пам’ятка. Святковий дарунок на торжество столітнього ювілею об’єднання герцогства Буковини з австрійською цісарською державою та інавгурації університету в Чернівцях». В ньому було представлено п’ять поезій Францоза.
Звичайно, Карл-Еміль був присутнім на цій події і написав спеціально для цих урочистостей студентську пісню «Давайте співати й казати» („ Nun lasst uns singen und sagen“), яка звучала в ті дні.
 

 
Звичайно, що найважливішим його завданням в ті дні було донести європейському читачу про таку грандіозну подію, адже святкування відкриття університету в його рідних Чернівцях тривало цілих три дні. В різних часописах появилося більше десяти детальних репортажів з гравюрами про цю новину. А разом з подією Францоз розповідав Європі про історію міста та його особливий культурно-релігійний розвиток. Детальніше про це можна прочитати в ґрунтовному дослідженні професора Петра Рихла.

В Чернівцях на вулиці Емінеску, 1, на фасаді приміщення гімназії (нині ЗОШ № 1), в якій навчався Францоз, встановлена меморіальна дошка.
 

В останні роки, завдячуючи належному поцінуванню його творчості тернопільчанами, письменник повернувся на свою малу батьківщину – в місто Чортків. В 2017 році на Ринковій площі Чорткова, в історичній частині міста, було відкрито перший в Україні пам'ятник Карлу-Емілю Францозу авторства тернопільського скульптора Романа Вільгушинського. А вже цього року, до ювілею славного земляка, неподалік пам’ятника, було урочисто відкрито і меморіальну дошку, присвячену пам’яті Карла Еміля Францоза. Коштами допомагав Уряд Федеративної Республіки Німеччини.

Місто дитинства Карла – Еміля - Чортків середини ХІХ століття, залишився нині значною мірою лише у його оповіданнях, які можна сьогодні вважати його першим літературним пам’ятником. Самодіяльним студентським театром «Агапе» Чортківського гуманітарно-педагогічного коледжу імені Олександра Барвінського було вперше представлено виставу за мотивами новели Карла Еміля Францоза «Ярмарковий день у Барнові».

Європейська слава нині додає шарму і ваги Чорткову - рідному місту письменника. Та власне, саме завдяки Францозу Чортків нині вписано в літературну мапу Європи.

Детальніше з життям та творчою спадщиною Карла-Еміля Францоза можна познайомитись на виставці, яка представлена в бібліотеці.