Доктор Студинський в літературному житті Чернівців.

4 жовтня – 150 років від дня народження філолога-славіста, літературознавця, мовознавця, фольклориста, письменника, громадського і політичного діяча, голови Наукового Товариства імені Т.Шевченка, професора Кирила Йосиповича Студинського (1868 – 1941)


Він народився в селі Кип’ячка біля Тернополя і походив із родини греко–католицького священика. Його батько був парохом церкви в рідному селі. Мати Вікторія була донькою о. Степана Качали – публіциста, історика, політика та громадського діяча, посла до Галицького сейму та віденського Райхсрату, одного з засновників товариств “Галицько-руська матиця”, “Просвіта” та НТШ імені Т.Шевченка, активного галицького народовця, який був активним учасником «Весни народів» – революції у Відні 1848 року. Студинські відігравали важливу роль у національно–культурному й політичному житті Галичини протягом XVIII–XX ст. Вони дали Україні цілу когорту видатних культурно–громадських, політичних і військових діячів, священиків, учителів, науковців, співаків, музикантів. Тому зрозуміло, що хлопчик виховувався в українському дусі і вже змалечку прилучився до активного громадського та наукового життя.
Перші чотири класи він навчався в Тернопільській гімназії з польською мовою викладання. А вже пізніше родина відправила його до єдиної на той час української Академічної гімназії у Львові. Ще в гімназійні роки за сприянням Івана Франка, в 1886 році, він опублікував свою першу наукову розвідку під назвою "Дідівська мова", із словничком лірників-жебраків, який охоплював 300 слів. Вищу освіту розпочав студіював на в1887 році навчанням в Львівській духовній семінарії, де закінчив лише перші два роки навчання, а продовжив на філософському факультеті Львівського університету. Продовжив навчання на філософському факультеті Віденського університету як студент знаменитого славіста Ватрослава Яґіча, студентом якого став у жовтні 1891 році. Пізніше у Відні студіював філологічні дисципліни у професора В. Ягіча, академіка Петербурзької Академії наук (1891–1893). Під керівництвом визначного вченого–славіста у 1893 р. написав першу важливу наукову працю – “Огляд української літератури ХVI–XVII ст.” зі спеціальним оглядом "календарної справи", яка визначила головний напрямок діяльності Студинського – літературознавство.
В столиці відбулося подальше формування світогляду та політичної орієнтації Кирила Студинського. Впродовж року він перебував у складі місцевої віденської «Січі».
В 1894 році здобув титул доктора філософії.Після того стипендіат міністерства освіти ще вдосконалював свої знання з філології у Берліні, Києві та Петербурзі. Там працював цілий рік у бібліотеках та архівах.

У цей же час сталися приємні події в його особистому житті. Він одружився з Леонтією Вахнянин, дочкою відомого культурно-громадського діяча Анатолія Вахнянина.
 
В 1895 році повернувся до Львова, де викладав руську (українську) мову в гімназіях, співпрацював з науковими товариствами. Два роки був на посаді доцента української літератури Ягеллонського університету в Кракові, а у 1900–1918 роках – професором Львівського університету ім. Цісаря Франца І. В 1918 році був ректором цього поважного університету. Також був членом найвищого керівного органу освіти Галичини – Крайової Шкільної Ради (1905–1914).
І попри те не покидав своєї улюбленої наукової праці. Його дослідницький діапазон охоплював загальне мовознавство, слов’янську філологію, українську літературу, історію національного руху, взаємини із поляками та чехами, історію і філософію християнства, патрологію Церкви.
Кирило Студинський автор понад 500 наукових праць з літературознавства, історії та фольклористики, в яких застосовував здебільшого соціологічний і порівняльний методи. Зокрема у працях з полемічної літератури: «Пересторога» (1895) «Пам'ятки полемічного письменства кін. XVI і поч. XVII в.» (1900) «Pierwszy występ literacki Pocieja» (1902) «Антіґрафе, полемічний твір М. Смотрицького » (1925) та ін.

З культурно-літературного руху в Галичині: («Geneza poetycznych utworów Markiana Szaszkiewicza» (1896, український переклад 1910), «Кореспонденція Якова Головацького» (2 т., 1905 — 1909), «Копітар і Зубрицький» (1918), «Матеріали до історії культурного життя в Галичині в 1795 — 1857 pp.» (1920) та ін.З фольклору: «Лірники» (1894)
Про зв'язки Галичини з Наддніпрянщиною: «До історії взаємин Галичини з Україною» (1906), «З листів П. Куліша до Ом. Партицького» (1908) й ін.

З української літератури 19 ст.: «Котляревський і Артемовський» (1901), «Літературні замітки» (1901), «В пятьдесятилітє смерти Т. Шевченка» (1911) та ін.
Про українсько-польські взаємини: «Польські конспірації серед руських питомців і духовенства в Галичині в роках 1831—1848» (1908), «Листи мін. Флоріяна Земялковського до єп. Івана Ступницького» (1908) й ін.
Серед цих праць такі важливі видання, які не втратили своєї цінності і до сьогодні: «Листи Куліша до Ом. Партицького з літ 1866–8» (Львів, 1908), «Анатоль Вахнянин. Листи до П. Куліша (1869)» (Львів, 1908), «До історії зв’язків Куліша з галичанами в pp. 1869–70» (Київ, 1927), «Слідами Куліша» (Львів, 1928), «Переписка П. Куліша з І. Пулюєм», «Перша зустріч Драгоманова з галицькими студентами (кінець червня 1871 p.)» (Київ, 1926), «Переписка Драгоманова з Вол. Навроцьким. З початків соціялістичного руху в Галичині (1871–1877)» (Київ, 1927), «Причинки до історії зв’язків Галичини з Україною в рр. 1860–1873» (Київ, 1928)


Кирило Студинський володів шістьма стародавніми та десятьма живими мовами

Писав він також художні твори та поезії, проте друкував їх здебільшого під псевдонімом. Його перу належать повість “Поема молодості” (1919) та мемуари, якими до цих пір послуговуються науковці.
Як чоловік діяльний, немало часу вділяв і для громадської та політичної діяльності. Так, Кирило Студинський був одним з керівних членів Християнсько-суспільної партії та співредактором її органу «Руслан», редактором видань товариства «Просвіта», головою "Учительської громади", очолював Філологічну секцію НТШ.
Коли Львів зайняла польська влада, то вимагала від пана професора скласти присягу на вірність Польщі. Однак він відмовився, за що був позбавлений посади професора університету та інтернований в табори.
У 1921–1922 роках професор Студинський був головою тимчасового парламенту ЗУНР – Української Національної Ради, а в 1923–1932 роках –очолював Наукове Товариство ім. Т.Шевченка.
Працював у комісії з укладання українського правопису, яка працювала в Харкові в 1928 році. У 1932 році академік Студинський одним із перших виступив з протестом проти голодомору в Україні.
Кругозір К.Студинського був надзвичайно широким, оскільки його хвилювали не лише місцеві галицькі проблеми, а й проблеми цілої України, яка в цей час переживала «голодні роки». Створений та очолений за кордоном Михайлом Грушевським «Комітет допомоги голодній Україні» мав свій Крайовий комітет у Галичині, котрий очолював саме Кирило Студинський.
Він намагався зрозуміти новий час і нову владу, хоча як показує досвід, інколи це буває надзвичайно складно. Ще в 1924 році він за посередництвом Михайла Грушевського, з яким перебував у добрих стосунках завжди, налагодив взаємини з урядом УРСР. Не могла не імпонувати голові НТШ і політика українізації. До того ж, його обрали академіком ВУАН і почали платити зарплату в... доларах США.
Тому і прихід радянської влади та розвиток української науки він зустрів прихильно. За ці симпатії Студинський зазнавав критики не лише від націоналістичних, а й від поміркованих українських політиків. Безліч пасквілів звалились на вченого зі світовим ім'ям. Проте ця співпраця для нього закінчилась також не дуже вдало. В 1933 року президія ВУАН вивела з числа своїх членів "ворогів трудящих мас" – галицьких науковців, в тому й числі Кирила Студинського, якого взагалі назвали "шпигуном польської дефензиви" (контррозвідки). Проте восени 1939 року більшовики про це вже "забули".

Після своєрідної суспільної ізоляції Кирила Йосиповича було поновлено у членстві АН (1939). Незважаючи на роки, він знайшов сили і для організації навчального процесу, і для виконання депутатських обов'язків, і для офіційних поїздок до Москви, виступів у пресі, по радіо тощо.
Шукали в нього допомоги і старі друзі, які вже давно зазнали важких ударів долі, як от родина Грушевських, і нові жертви "визволеного краю". Кирило Студинський не складав рук. Чим він тільки не займався, аби полегшити людські долі. Пам'ятав про дружину Михайла Грушевського Марію та сестру Ганну й домігся для них пенсії. Клопотався у справі їх арештованої доньки Катерини. Підтримував вдову Осипа Маковея, Ольгу, в її потребах. Він максимально використовував свій вплив депутата і присвячував захисту нещасних багато часу, хоч не завжди це закінчувалось успіхом.
Суспільно–політична та наукова діяльність К. Студинського у період становлення радянської влади на західноукраїнських землях вражає: він входить в редколегію видання творів І. Я. Франка, заступник голови комітету для проведення 85–річного ювілею від дня народження Каменяра, входить до складу вченої ради Львівської філії бібліотеки АН УРСР, Інституту української літератури ім. Т. Г. Шевченка та Інституту мовознавства. І все це в один – 1940 рік. Кирило Йосипович продовжує займатися охороною пам’яток культури, зокрема він входить до комітету охорони та збереження історико–культурних, архітектурних і археологічних пам’ятників УРСР.
Студинський знову став професором Львівського університету, його проректором, деканом філологічного факультету, депутатом Народних Зборів Західної України, які він відкривав як найстарший віком обранець. Пізніше Кирила Студинського обрали депутатом Верховної Ради УРСР, академіком АН УРСР. Використовуючи своє становище, вчений не раз намагався допомагати людям в тих складних умовах. На цих постах врятував своїми клопотаннями багатьох українців від тюремного ув'язнення.
Допомагав усім, як і чим міг. Та коли невдовзі потому Кирила Студинського разом із сином Івана Франка Петром примусово вивезли радянські спецслужби, заступитися за них не було кому...
Життя цього поважного чоловіка завершилось дуже трагічно. Наприкінці червня 1941 року, під час втечі сталіністів зі Львова, більшовики вивезли депутата й академіка. За однією з версій, Студинського застрелили конвоїри під час бомбардування санітарного потягу біля Тернополя. Найімовірніше, його разом з Петром Франком, сином Івана Франка, НКВС заарештували та евакуювали за особистою вказівкою М. Хрущова та розстріляли у липні 1941 року, про що свідчить недавно знайдена шифрограма до наркома держбезпеки Меркулова. Сліди обох учених розшукують і досі.
У нього в шлюбі народилося двоє дітей.
Дочка Ірина, яка в 1923 році вийшла заміж за одного із засновників «Пласту» – українського педагога, основоположника й організатора Пласту, доктора біологічних наук, дійсного члена НТШ, вчителя природознавства Академічної гімназії, професора Українського Таємного Університету, Львівського Державного Університету ім. І. Франка та вищих аґрономічних курсів у Львові Олександра Тисовського . Проте в 1944 році, коли радянські війська підійшли до Львова, він з родиною емігрує до Відня, де оселяється на постійно. Нещодавно тлінні останки Олександра Тисовського, його дружини та сина були перевезені з Відня до Львова, де урочисто перепоховані в криптах «Стіни пам'яті» меморіалу вояків УГА-УПА на Личаківському цвинтарі.
Син Юрій став відомим економістом, публіцистом, перекладачем. В довоєнні часи співпрацював зі щоденною газетою "Діло", був її кореспондентом у Парижі д-р права в Сорбоні. З 1945 року жив у Мюнхені, де був професором Українського вільного університету. Дійсний член НТШ з 1953 року, автор праць про економіку України, кооперацію, християнські тенденції в економіці. Найвідоміші його праці: Le problème agraire en Ukraine (1930), «Історія світового господарства» (1939), Christliche Tendenzen in der Wirtschaftsordnung (1947).

Для нас цікаві насамперед зв’язки Кирила Студинського з літературним процесом в Чернівцях. Зрозуміло, що одразу ми говоримо про Ольгу Кобилянську, адже все українське літературне життя на той час в нашому місті піввіку відбувалось саме в її оточенні. Їх мабуть познайомив Осип Маковей, адже вони разом навчалися у Львівській гімназії і належали обидва до таємного учнівського гуртка.

Варто зауважити, що українську мову він вивчав лише поза гімназією. Спілкувався з національно свідомою молоддю, відвідував таємні студентські зібрання, на яких дізнавався про творчість Т. Шевченка, І. Котляревського, М. Шашкевича Ю. Федьковича, з яким він познайомився особисто в нашому місті під час літньої учнівської подорожі. В таємному гуртку була добре налагоджена освітня робота, його учасники щотижня читали на зборах одну, а то й дві доповіді, влаштовували для себе вечірки («комерси») тощо. Загалом таємні учнівські гуртки в той час були важливим чинником у справі виховання тодішньої молоді. Коли збиратися в гімназії стало небезпечно, гурток проводив свої збори в т. зв. «кавалерській» кімнаті Осипа Маковея. В нього ж зберігалась і бібліотека «громади». Та і з літературним авторитетом Студинського також познайомив Маковей: «Не хто інший, а Маковей похвалив мій літературний хист перед Іваном Франком, котрий забажав мене побачити і через Маковея визначив мені годину і день нашої зустрічі у своїм мешканні».
На той час Осип Маковей вже активно прилучився до видавництва літературних часописів і був добре знайомий з творчістю Ольги Кобилянської. Тому зрозуміло, що й всі його друзі, і зокрема найближчий друг – Кирило Студинський, був добре знайомий з її творами. А Ольга Юліанівна також уважно стежила за його розвідками, мабуть також не без участі Осипа Маковея, і дуже високо цінувала його наукову працю. Їхня літературна і людська співпраця тривала довго. Вона надсилала йому свої твори для друку. Так в 1931 році в червні надіслала Студинському новели із нової збірки «Чорні і білі листки», аби він опублікував в новому літературному журналі «Нові шляхи», який почав виходити у Львові в 1929 році. Кирило Йосипович, використовуючи свій високий авторитет та маючи глибоке християнське виховання, взагалі допомагав дуже багатьом письменникам і науковцям. І саме він не раз брав на себе труд вирішувати ще й матеріальну сторону життя письменниці, пересилаючи їй з Наддніпрянської України персональну пенсію і гонорари за видані твори. Адже Буковина на той час знаходилась в складі королівської Румунії і то було дуже складно вирішити такі важливі моменти.

Значне число листів Кирила Студинського до Ольги Кобилянської, до Осипа Маковея, Василя Лукича та кола їхнього спілкування зберігаються у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України, у державному архіві Львова, у літературних фондах Києва. Вони ще чекають своїх небайдужих дослідників і відкриють нові сторінки їхніх взаємин.

Джерело фото http://askoldova-mohyla.org/uk/item,1574

http://www.wikiwand.com/uk