Сергій Пивоваров та його книга «Садогурський монетарний двір під Чернівцями (1771-1774)»

  
Під занавіс року, що минає, чернівчани отримали ще одне неординарне видання про Садгору та знаменитий монетний двір, який, власне, й започаткував це поселення. Сергій Пивоваров, доктор історичних наук, професор, заступник Генерального директора з наукової роботи Національного Києво - Печерського історико - культурного заповідника презентував своє історико - нумізматичне дослідження "Садогурський монетний двір під Чернівцями (1771-1774)» в Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського. На дану зустріч зібралися представники Садгірської громади, майбутні історики, колеги професора Пивоварова,  журналісти, небайдужі чернівчани.Такі події в Муніципальній стали вже доброю традицією.
 
У 1998 року у співавторстві з Юрієм Макаром та Юрієм Юрійчуком побачила світ  книга «Садогурська монетарня», де  вперше було представлено матеріали   місцевих архівів та топографічні карти тих часів. Проте видання вийшло невеличким тиражем і давно стало бібліографічною рідкістю. Займаючись археологією та нумізматикою Буковини, Сергій Володимирович  та  і його і студенти й випускники  продовжували досліджувати  матеріали, які стосувались історії Чернівців, садогурської монетарні та особистості   барона Гартенберга.
 

За останні  роки 
відкрито   архівні  матеріали та    документи, а також  чимало  досліджень  і праць вітчизняних та  зарубіжних науковців,   які висвітлюють дану  тематику. Ці джерела  опрацьовано  і представлено в презентованому виданні «Садогурський монетарний двір під Чернівцями (1771-1774)».

На зустрічі Сергій Володмирович розповів: «Яскравим прикладом для мене слугувала праця П.фон Вілкнера (1866-1937), опублікована в Санкт - Петербурзі у 1899 році, що стала новим явищем у російській нумізматиці і фактично продовжила справу, розпочату великим князем Г.М. Романовим. У досить об’ємному нарисі історик і геральдист Пауль фон Вілкнер конкретизував діяльність барона Гартенберга, визначив кількість гарматного металу, доставленого до монетного двору із захоплених фортець. Проаналізував чисельність відкарбованих монет та визначив примусовий характер їх обігу, вказавши на головні ознаки властиві «військовим грошам». Зі сторінок книги Сергія Пивоварова дізнаємось, що буковинський історик Йоган Полек, який був директором університетської бібліотеки ім. Франца Йосифа І у Чернівцях, в своїй роботі теж звернув увагу на примусовий характер обігу молдово - волоських монет і прагнення росіян їх обміняти на існуючі уже срібні і золоті монети. На думку Йогана Полека монетарня відкарбувала грошових знаків на суму близько 2-х мільйонів рублів, пише у своїй книзі Сергій Пивоваров.

Професор Пивоваров, працюючи  в Національному Києво-Печерському історико – культурному заповіднику, звернув увагу на поховання 
в Успенському соборі  Петра Олександровича Румянцева-Задунайського, якого за словами  дослідників слід вважавати «ініціатором чи прожектором випуску молдово-волоської монети або садогурських монет». Також  науковець повідомив, що у фондах столичних книгозбірень він віднайшов рідкісні праці Великого князя Григорія Романова, брата останнього імператора Миколи ІІ, в яких йшлося про фінансові справи монетного двору  часів Катерини ІІ і  монети тих часів зокрема. В архівах віднайдено близько 70 документів : реляцій, донесень, постанов, відомостей тощо. Йшлося і  про виникнення монетарні в Садогурі та її діяльність. Після  досліджень цих документів у Сергія Пивоварова з’явилась ідея написання книги «Садогурський монетарний двір ...», яка  нещодавно  побачила світ і була презентована чернівчанам. 

На основі цих віднайдених документів професор Сергій Пивоваров детально подав характеристику ситуації, яка склалася в другій половині ХVIII і привела до початку російсько-турецької війни 1768-1774 років. Військові  дії  розгорталися не подалік  Чернівців -  в Хотинській фортеці. Війна була розв’язана за переділ земель між Османською портою та Російською імперією, яка мала намір розширити території шляхом приєднання степів Північного Причорномор’я, вихід до Середземномор’я і Чорного моря.
 
 
                                                                Історія Румянцева-Задунайського 
  
Реальність поставила  перед командувачем Першої армії генерал-аншефом П.О.Румянцевим  господарські проблеми, найважливішими серед яких були забезпечення  російської армії продуктами харчування і фуражем. Для цього потрібні були чималі кошти. «На захоплених територіях російська військова адміністрація, очолювана командувачем Першої армії П.О.Румянцевим (1725-1796), вирішила відновити функціонування місцевих адміністративних і господарських органів». Генерал мав солідний досвід управління, і тому завжди знаходив вихід із скрутного становища.

Особистість Румянцева-Задунайського   була дуже неоднозначною. У 1764 році, коли Катерина ІІ після двірцевого перевороту прийшла до влади, то одразу  відправила імператорського улюбленця 
(Румянцева - Задунайського) 
  подалі від трону,  оскільки його  вважали  позашлюбним сином імператора Петра І  і він  міг претендувати на трон.Таким чином  Румянцева-Задунайського було   призначено Катерниною ІІ  намісником в Малоросію (так тоді росіяни називали Лівобережну Україну), та президентом Другої Малоросійської колегії.  На Румянцева  було покладено серйозні повноваження. Він володів  майже  необмеженою владою, що   мало плачевні  наслідки для Лівобережної України. Адже за вказівкою імператриці його ревними зусиллями було знищено українські національні права і вольності, здійснено закріпачення місцевого населення й ліквідацію автономії. Саме він провів горезвісний «Румянцевський опис Малоросії», «…в якому було оцінено майно й доходи місцевого населення з метою його оподаткування, що фактично означало закріпачення населення Гетьманщини. Тоді  ж було здійснено  і реформування адміністративних, військових, судових, освітніх установ і органів Лівобережної України, що супроводжувалося жорстоким придушенням всього українського, русифікаторством, приниженням козацької старшини, прирівненням козаків до селян, руйнацією місцевої економіки і культури, підпорядкуванням церков Гетьманщини московському патріархату. В результаті цих реформ  Румянцева Лівобережна Україна перетворилася у  звичайну окраїну Російської імперії».
 
Румянцев був «скуп и корыстолюбив», тому він був дуже винахідливим і не пропускав для збагачення  жодної можливості.  Російсько-турецька війна стала для нього одним із засобів збагатитись. Він  цієї нагоди не зміг  оминути,  тому  використав своє «спадкове право»,  і на території військових дій,   почав   карбувати обігову монету, аби вирішити проблеми  забезпечення армії продуктами харчування, фуражем і коштами.  При цьому  йому вдалось щей   збагатитись. Сергій Пивоваров розповідає : «Командувач Першої армії надіслав до Петербурга свої пропозиції щодо поліпшення постачання армії грішми, переконав у необхідності випуску монет імператорський двір і отримав схвалення Катерини ІІ. За його «прожектом» планували влаштувати монетний двір на землях князівств…».
                                                                                           
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
На той момент  в Європі  одним із кращих  фахівців  з  карбування  монет вважався  саксонський барон Петро-Миколай Гартенберг фон Садогурський (1714-1786) –   верховний гірничий капітан Сілезії, знавець гірничої справи і виплавки з руд срібла і міді, орендар Краківського і Варшавського монетного дворів, таємний радник польського короля.  Його, овіяна таємницями,   харизматична особистість зацікавила і привабила Румянцева - Задунайського.
 
 У свій час до творення образу Гартенберга   долучались різні джерела,  авторами  створювалась  чимала кількість легенд  про нього. Ці міфічні історії  та   перекази  іноді позитивно,  а іноді  негативно   позначилися  як на  діяльності барона  так і на  його особистості. На відкарбованих  садигурською монетарнею медалях титул «реалізатора монетного проекту» подано так: "Петро Миколай Священної Римської імперії барон Гартенберг-Садогурський підданий короля Польщі та курфюрста Саксонії".
 

Професор  Сергій Пивоваров із звичною науковою ретельністю вивчив  наявні джерела і чи не вперше  перед читачем   на сторінках презентованої книги постає 
неординарна і харизматична особистість  засновника  монетарні і Садгори. 
Аналізуючи  діяльність Гартенберга, науковець дійшов висновку, що  авантюрний європеєць володів 
  вродженим талантом правильно оцінювати  ситуацію і вмів  скористатись  нею(ситуацією).Тому  йому вдавалось завжди швидко налагоджувати потрібні зв'язки  і розширювати  власний  бізнес.

                                                                    Штрихи  біографії Гартенберга  
 
«Майбутній засновник Садогурського монетного двору народився у далекій Данії на берегах Північного моря в 1714р. у населеному пункті Крегоме ( Kregome), поблизу Фредеріксварек (Frederiksvarek), у родині лютеранського пастора. Батько Ханс Ніелс Нойгарт правив служби у місцевому молитовному будинку, мати Марія, уроджена Арендруп, була домогосподаркою. Відомо, що звали його Петро-Миколай Нейгарт (Neugart). Початкову освіту він отримав в латинській школі при кафедральному соборі у Рошкілді. Далі Петро-Миколай навчався у столичному Копенгагені (1736), де вивчав медицину, в 1743 р. отримав ступінь. Пізніше переїхав до Норвегії, де освоював гірничу справу на одному з найвідоміших рудників з  видобутку срібла в Конгсберзі». Потім його сліди загубилися і вже «…інформацію про нього знову знаходимо аж на землях Німеччини, де він з’явився в 1749-1750 рр. у Саксонії як спеціаліст з гірництва та карбування мідної монети, на монетному дворі в м. Губен над Лужицькою Нісою. Пізніше він був причетний до діяльності монетних дворів у Лейпцигу і Дрездені. Там Петро-Миколай займався виготовленням мідних польських грошів та шелягів за саксонського курфюрста і польського короля Августа ІІІ (1733-1763). Карбування монети приносило значні прибутки, і П.М. Нейгарт разом з першим саксонським міністром Г.фон Брюлем розширив емісію мідних шелягів для Польщі. Усього саксонські монетні двори відкарбували за декілька років майже 50 мільйонів грошів та удвічі більше шелягів. Їх таємно, порушуючи закони Речі посполитої, переправляли в Польщу і пускали в обіг. Такі махінації принесли саксонському двору солідні прибутки…. А грошовому господарству королівства завдали серйозних збитків. Утім, карбування значно збагатило підприємця, кишеню якого поповнювали і доходи від ряду сумнівних операцій. Зміцнилось і його суспільне становище. За заслуги перед Саксонським двором Петро-Миколай Нейгарт у 1753 р. отримав баронський титул, причому змінив своє родове прізвище на Гартенберга. Новоспечений барон досить швидко зробив карколомну кар’єру, став генеральним гірничим комісаром у Фрайберзі, де був багатий рудник з видобутку срібла та міді, а вже у 1763 р. обійняв посаду верховного гірничого капітана «Oberberghauptmann» Саксонії і дістав чин таємного радника». Звичайно, що потім ще було дуже багато серйозних фінансових оборудок в різних містах і державах, які принесли йому мільйонні прибутки і поважне місце при дворі.

На вершині таких успішних справ виникла потреба карбувати монети для окупованих російськими військами Молдови і Волощини.  Гартенберг не оминув слушної нагоди і тут. І вже «навесні 1769 р. з’явився у своїх південно-східних польських маєтностях, очевидно, в м. Заліщики, на берегах Дністра, відвідав землі Молдавського князівства й ознайомився з місцевим станом справ та планами російської військової адміністрації». 
 

 
Очевидно Гартенберг  добре володів політичною ситуацією, оскільки  був членом масонської ложі і мав впливових друзів як серед політиків, так і серед дипломатів.  Провадити  фінансовий бізнес та  виходити з найкладніших  ситуацій,  йому завжди дозволяли впливові друзі із масонських лож. Ця таємна сторінка  з його біографії найчастіше  привертала увагу до його персони. (Треба сказати, що  у ХVIII столітті діяльність масонських лож була явищем цілковито звичним - «була мода на масонство». Кожен представник вищого світу, включаючи і  коронованих осіб, були представниками однієї з існуючих  лож. Про масонський  рух  тих часів теж можна ппрочитати на сторінках даного видання).  Тому коли  
Гартенберг  прибув в Садогуру, то мав за плечима уже  добрий  життєвий досвід  і  умів  швидко налагодити таку прибуткову справу, як карбування монет.  Він  це успішно довів на прикладі Садогурської монетарні.

Так вже сталося, що саме на наш Садгірський  закуток, віддалений від  тодішніх столичних дворів, припав вибір  прославленого барона Гартенберга. 
 В своєму виданні про знаменитий Садогурський монетний двір, який започаткував це поселення, С. Пивоваров зосереджує  особливу увагу на місцезнаходження монетарні:
 
«Місце для влаштування монетного двору вибрали досить вдало. Воно відповідало всім необхідним для виробництва вимогам, а саме: розташованість поблизу джерел води, енергетичних ресурсів та в природно захищеному від східних та північних вітрів мікрорегіоні…З появою нового поселення виникла і його назва – Садогура. В її основу покладено саме слов’янську частину баронового прізвища П.М.Гартенберга-Садогурського, як найбільш зрозумілу для російської військової адміністрації, а головне – довколишнього українського населення!»
 
   На землі майбутньої монетарні   мали прибути працівники  з Польщі  та вся необхідна техніка.
Для переплавки з гармат потрібно було багато дров і вугілля. А  на той час в районі Ясс ще мали місце  бойові дії, що також накладало свої обмеження. Дуже суттєвим  був і той факт, що під час майбутнього  будівництва  монетарні поблизу Ясс, бояри молдовського Дивана (місцевий орган влади, складався з вищого духовенства та бояр) й російської військової адміністрації мали б можливість ретельно  контролювати  проецеси будівництва та роботу самої  монетарні. «Це було вкрай невигідно барону П.М.Гартенбергу, який волів подалі бути від будь-якого ревізування й прямих контактів з адміністрацією Молдовського князівства та російськими офіцерами. Окрім того, влаштувати монетний двір барон планував у власному маєтку, який би носив його ім’я, що відповідало дворянській традиції Польського королівства. За його наполяганням,  і завдяки зв’язкам серед військовиків, розпочались пошуки більш «зручного» місця для майбутнього монетного двору на території князівства, - розповідає С.Пивоваров.- У свою чергу командувач армії генерал-фельдмаршал П.О.Румянцев видав термінове розпорядження боярам Молдовського Дивана   якнайшвидше віднайти  необхідну територію, яка б відповідала  умовам  налаштування монетарної справи. З Ясс до різних частин князівства (цинутів) направили спеціальні листи з детальними інструкціями. На місця виїхали довірені представники барона П.М.Гартенберга, щоб особисто оглянути й оцінити сировинні ресурси, шляхи сполучення та перспективи розбудови майбутнього підприємства. Позитивна відповідь надійшла лише від чернівецьких старост пахарніка (чашника) Імбо (Імбаульта Леона) та Ілії Херескула, які доповіли Дивану про наявність потрібного місця на землях в околицях с. Рогізна, неподалік із готарем (границею) монастирського с. Жучка, на лівому березі р. Прут. Довірений барона, за підтримки чернівецьких старост,  у свою чергу  провів попередні перемовини з власниками цих земель і отримав згоду на спорудження тут ремісничого поселення»

 
Після цих перемовин барон П.М. Гартенберг одразу ж звернувся до Дивана з проханням дозволити заснувати поселення й монетний двір на землях  Рогізни. Він  зауважив, що будівництво і нормальне функціонування його підприємства (монетарні) неможливе без залучення ремісників різних спеціальностей, підсобних робітників, торговців, обслуги та інших працівників. Тому барон запропонував надати новоутвореному поселенню статус ринкового містечка з належними привілеями. Молдовський Диван цілковито погодився із даними пропозиціями.

24 лютого 1771 року барон 
Гартенберг  отримав від уряду Катерини ІІ право на карбування монет в кількості 1 000 000 руб. молдовської мідної монети, так званий «Привілей». Однак, як стало відомо, «Привілей» він отримав не одразу, а лише через посередників.  
 

«Місце для влаштування монетного двору вибрали досить вдало...Топографічно новоутворене поселення розміщувалося в долині, захищеній від вітрів, на перших надзаплавних терасах річечки, але його назва пов’язана з висотним рельєфом. Сталося це через прізвище барона Гартенберга, адже з німецької воно перекладається як «сад-гора», а польською – отримало звучання «Садогурський».
З появою нового поселення виникла і  назва – Садогура. В її основу покладено саме слов’янську частину баронового прізвища П.М.Гартенберга-Садогурського, як найбільш зрозумілу для російської військової адміністрації, а головне – довколишнього українського населення!»

Очевидно П.М.Гартенберг-Садогурський сам був зацікавлений у тому, щоб  увіковічнити себе в назві поселення і відчувати себе шляхетним господарем. Сергій Володимирович  Пивоваров для допитливого читача ретельно прописав всі деталі назви сучасного передмістя: «У документах кінця ХVIII – першої половини ХІХ ст. назву «Садгора» писали по-різному: Sadagura, Satagura, Sattagura, Sadogura. З часом найбільш вживаною назвою поселення стало – Садогура, хоча інколи й трапляється - Садагура, Садигура, Садогора. Барон П.М.Гартенберг у звітній документації до російської військової адміністрації місце свого перебування вказував як «Sadogura».

А те, що барон відчував себе тут повноправним власником і мав намір залишитись тут  надовго, свідчить хоча би й такий факт, що коли в 1774 році чиновники Молдавського Дивану робили перепис всіх мешканців навколишніх поселень, то  вони з’явились  і в Садгорі «…пришел к ним один немец,…, находящийся у господина Гартенберга вместо дворецкого, сказывал что оная деревня барона Гартенберга…» і листок з реєстром порвав.

 Сергій Володимирович представляє нам облаштування самої монетарні і поселення: «Будівництво монетного двору (комплексу виробничих, житлових і господарських приміщень) здійснювалися на правому березі річки на давньому готарі (межовій границі) між селами Рогізна і Жучка. Більшість споруд зводили з дерева, якого було вдосталь. Через декілька років тут з’явився млин, а згодом і перші кам’яниці. Необхідність у переплавці гарматного металу та обробки міді привела до спорудження плавильних печей і спеціальних горнів. Також було збудовано виробничі приміщення для карбування, де встановлювали гвинтові преси й різноманітні допоміжні пристосування. Поряд із ними функціонувала кузня, що обслуговувала і жителів навколишніх сіл. Основні роботи зі зведення мінниці виконували майстри німці, які прибули на Буковину разом з бароном. Відомо, що частина колоністів походила з округу Ноймаркт. … на монетарні вже в початковий період її діяльності працювало понад 50 робітників різних спеціальностей. Серед них, окрім ремісників – монетарів, були столяри, миловари, шевці, лимарі та ін.. Кількість населення стрімко зростала й на час вступу австрійських військ у Чернівці на початку вересня 1774 р. у Садгорі вже проживало 180 християнських та понад 40 юдейських родин. Новоутворене поселення фактично було найбільшим в межиріччі Дністра та Пруту й нічим не поступалося центру цинуту – Чернівцям»

 Найнеобхідніші  споруди були зведені в дуже короткий термін – за якихось 5-6 місяців. Для повноцінного розвитку поселення одразу було дозволено відкрити ринок, будувати будинки, виробничі споруди, корчми,  було надано право вільної торгівлі. Поселятись  в ремісничому містечку мали право люди різних національностей та віросповідань. А для кращого та успішного розвитку торгівлі надавався  спеціальний дозвіл євреям.

Професійний рівень працівників на монетарні був дуже високим.  Там працювало близько 150 чоловік. Саме виробництво було добре налагодженим. Монети в Садгорі  виготовляли з турецьких трофейних та російських пошкоджених гармат, які привозили з фортець, що знаходились  в Хотині, Бендерах, Кілії, Яссах, Бухаресті. Після битв  затоплені  гармати піднімали  з  дна річки Дунай. Сергій Пивоваров розповідає: «Монети карбувалися з металу турецьких гармат… Коли російська армія захоплювала території, то  з допомогою людей, яких нині називають водолазами, ці гармати витягувались з водойм та перевозились на монетарню в Садгору. Можливо ці люди і були першими підводниками на Буковині» - іронічно посміхаючись, зауважив Сергій Пивоваров.
 

«На Садогурському монетному дворі було здійснено карбування серії пробних та налагоджено випуск монет серійного виробництва двох номіналів: парників (пара=3 деньги) та двопарників (2 пара =3 копійки). Ці монети і пускали в обіг на завойованих російською армією територіях. Всього, за відомостями Гартенберга на монетному дворі у Садгорі відкарбовано 661 629 руб. 63 коп.» дізнаємося з книги Пивоварова. На сьогодні ці монети є  досить рідкісними  і цінуються насамперед  нумізматами.

На монетарні  також карбували пам’ятні медалі.  Вони були  присвячені діяльності  масонської ложі «Мінерва»( Садгора), заснованої бароном.
Гартенберг-Садогурський  був відомим діячем свого часу, мав значний вплив на житєдіяльність Молдовського князівства, успішно залучав чиновників високо рангу до своєї масонської ложі, що  дозволяло йому успішно вирішувати  свої справи.

На підприємстві барона виготовлялись також гармати для суден Дунайського флоту,
  дзвони та інші нескладні у виготовленні, але  необхідні  в побуті речі, «як-от ступи побутові й аптекарські, підсвічники, канделябри, панікадила, лампади, багатораменні свічники (менори, хануки), котли, блюда, каламарі, люльки, дрібні прикраси тощо».
 
І хоча  барон серйозно підійшов до будівництва   монетного двору , проте історичні обставини  склались так, що його функціонування  тривало всього три з половиною роки.  Російсько-турецька війна  закінчилась - потреба в молдово-волоській монеті відпала. Барону довелось  закрити налагоджене виробництво і повернутися назад в Польщу. Там він продовжував займатись  фінансовими справами, займаючи  посаду асесора скарбової комісії. Відійшов у вічність П.М.Гартенберг у 1786 році в одному із своїх маєтків в місті Спіш (область у північно-східній Польщі, колись  м. Цірка), де й був похований.  Навіть під кінець життя  авантюрний характер  не давав Гартенбергу  спокою. «Численні статки барона було втрачено, а його дочка із зятем ще довгий час сплачували борги батька».

Найбільшою заслугою барона  Гартенберга перед чернівчанами та   історичним минулим   до цих пір залишається поселення Садгора, яке він заснував завдяки історичним обставинам та своїй підприємницькій натурі.

Досліджуючи біографію та життя фельдмаршала П.О.Румянцева – Задунайського, науковець встановив, що після смерті у 1796 р. його декілька місяців не хоронили  та  не дозволяли перевозити тіло до столиці імперії Санкт-Петербургу, не дивлячись на високий чин сина М.П.Румянцева. Фельдмаршала поховали у склепі Успенського собору Києво-Печерської лаври. Коли на перетині століть прокладали в Лаврі галереї для обігріву, розтрощили склеп, в якому був похований федьдмаршал і труну перемістили в інше місце. А вибух 3 листопада 1941 року зруйнував Собор і цілковито знищив поховання генерал-фельдмаршала.
 
 
Професор Пивоваров обгрунтував і розклав "останні крапки  над ї" і щодо точної дати появи  Садгори: « …дані документальних джерел дають змогу впевнено назвати «рік народження» Садгори саме 1771 р.. По-перше, це привілей Гартенбергу, наданий 24 лютого 1771 р. де в першому пункті обумовлено розміщеня монетарні саме в Яссах. По-друге, старости в Чернівцях Імбаульт Леон (Леон Імбо де Монтай) й Ілія Херескул, які відіслали відповідь Дивану, обіймали свої посади в 1771 р. По-третє, в усіх виявлених нами архівних документах як рік виникнення поселення вказано 1771 р. по-четверте, в роботах Ф.А.Вікінгаузера і Й.Полека зазначено, що восени 1770 р. барон Гартенберг прибув до молдовського князівства, а не заснував поселення. Отже, датою заснування Садогури слід вважати 1771 р.».

Ось таким дивовижним чином були переплетені долі і таємниці Російських імператорів, Ніколаса фон Гартенберга, родини Румянцевих та сучасної Садгори.
 

А життя містечка Садагура не закінчилось з від’їздом його засновника.
 
Історія розпорядилась так, що на землю Буковини були введені австрійські військові підрозділи під командуванням генерала Габрієла Міхальді фон Сплені. І як пише професор Пивоваров: «Командувач російських військ генерал-фельдмаршал П.О.Румянцев не протидіяв введенню австрійських частин і встановленню прикордонних стовпів. Австрійські документальні матеріали дозволяють з’ясувати причини такої лояльності царського вельможі. За їхніми даними, уславлений полководець взяв від їхнього повіреного фельдмаршал-лейтенанта Барко хабар у розмірі 5 тис. золотих дукатів й золоту табакерку, прикрашену діамантами, ще 1 тис. дукатів отримали наближені до командувача військові чини». Ось так потвердив Сергій Володимирович поширену серед екскурсоводів міфологему, що австрійці викупили Буковину за хабар. А проти документів нема що сказати….
Варто сказати, що генерал фон Сплені був дуже прихильним саме до розвитку Садгори, але то вже інша сторінка історії, яку також вартує прочитати в цьому виданні.

 
Детальніше про історію садогурської монетарні та саму садогурську монету, яку науковці та журналісти називають прабабусею євро, читайте в дослідженні чернівчанина Сергія Пивоварова «Садогурський монетарний двір. 1771- 1774 рр.». Книгу рекомендовано історикам, краєзнавцям, вчителям, колекціонерам, студентам вишів і насамперед мешканцям Садгори та Чернівців. А детальні цитати з цього історико-нумізматичного дослідження переконують читачів, що самі серйозні наукові виклади читаються легко і доступно.
«У минулого нашого міста ще є багато маловивчених і загадкових сторінок», - заявив науковець прощаючись з присутніми,
 тому ми чекаємо на наступні не менш захопливі дослідження від професора Сергія Пивоварова…

Л. Щербанюк, Г.Мурмилюк.