31-01-2019

ІСТОРІЧНИЙ ЮВІЛЕЙ БУКОВИНСЬКОГО АРХЕОЛОГА

Цього року виповнюється 100 літній ювілей відомого історика-археолога Бориса Онисимовича Тимощука.
                           

 
Він все своє наукове життя присвятив, аби чернівчанам та буковинцям повернути їхню давню багатовікову історію. Звичайно, що з нагоди такого знаного і шанованого науковця будуть проведені зустрічі та наукові зібрання як в Чернівцях, так і в Чернівецькому національному університеті ім. Ю.Федьковича. Проте він залишив по собі ще один дуже важливий скарб, як для Вчителя – талановитих і небайдужих студентів, які зберігають пам‘ять свого викладача. Серед них і доктор історичних наук, професор, заступник Генерального директора з наукової роботи Національного Києво - Печерського історико - культурного заповідника Сергій Володимирович Пивоваров, який люб’язно погодився представити на нашому сайті текст із відчуттям щирої вдячністю за науку і світлини про свого Викладача. Надіємося, що він пригодиться всім, хто знав Бориса Онисимовича, працював поруч з ним і насамперед подарує приємні хвилини світлих спогадів його студентам.


ІСТОРІЧНИЙ ЮВІЛЕЙ БУКОВИНСЬКОГО АРХЕОЛОГА
 
У квітні цього року виповнюється сто років від дня народження видатного українського археолога, вченого із світовим ім’ям, доктора історичних наук Бориса Онисимовича Тимощука (1919-2003 рр.).
Цей славний ювілей має особливе значення для Буковини, адже дослідження минулого земель Чернівеччини і крайової столиці неможливе без залучення праць археолога, історика, краєзнавця Б.О.Тимощука. Завдяки його роботам на території регіону були виявлені сотні нових археологічних пам’яток, проведені масштабні розкопки десятків об’єктів, багато з яких стали „хрестоматійними” у вітчизняній та зарубіжній історіографії.
Народився Борис Онисимович 7 квітня 1919 року в селі Лука Житомирської області в сім’ї Онисима та Олени Тимощуків. Крім нього, у сім’ї було ще двоє дітей – молодший брат Євген (загинув у боях на Курській Дузі) та сестра Зоя, 1929 року народження.
Дитячі та юнацькі роки майбутнього вченого пройшли на рідній Житомирщині. До 5 класу він навчався у сусідньому селі Левки, а пізніше у школі рідного села. Уже зі шкільних років йому запам’яталася розповідь односельця про „дивного діда” (пізніше з’ясувалося, що це був відомий український археолог С.С.Гамченко), який збирав в околицях Житомира черепки битих горщиків і встановлював їх вік.
Сім’я Тимощуків, як і все населення радянської України, важко пережила голод 1932-1933 років. Незважаючи на те, що врожай був непоганий, весь хліб у селян вилучили. Цей час запам’ятався підлітку постійним недоїданням та великою кількістю загиблих односельців від голодної смерті.
У 14 років Борис Тимощук вступив на факультет робітничо-селянської молоді в місті Житомирі. Після робфаку був прийнятий на історичний факультет місцевого педагогічного університету. Вчився заповзято, багато читав, особливий інтерес у нього викликали дослідження із давнього та середньовічного минулого.
Після закінчення ІІІ курсу він був направлений на роботу (повний курс навчання не пройшов, бо після масових арештів 1937 року у школах були потрібні вчителі) учителем історії в селі Веселиново Миколаївської (тепер Одеської) області. Там пропрацював 2 роки у місцевій школі і паралельно навчався на заочному відділенні Одеського педінституту, який закінчив у 1939 році.
Восени того ж року був покликаний до лав Червоної армії. Він служив у Першій особливій бригаді морської піхоти Балтійського військово-морського флоту. В її складі брав участь у „визволенні Естонії”.
Напередодні Великої Вітчизняної війни Борис Онисимович був направлений (командиром відділення морських піхотинців) для подальшого проходження служби в Пінську військову флотилію, сформовану в червні 1940 року із трофейних польських військових кораблів. Тут же він зустрів і початок війни. Разом із однополчанами виривався із оточень, брав участь у героїчній обороні міста Києва. Після залишення української столиці відступав на схід, але потрапив в оточення у жовтні 1941 року. Потім був німецький полон, втеча з нього та повернення до рідного села Луки.
Там йому довелося пристосовуватися до окупаційного життя і працювати у місцевому колгоспі, який продовжував функціонувати при німецькій адміністрації. Спроба зв’язатися із підпіллям і партизанами виявилася для нього невдалою. Він був заарештований гестапо й відправлений до концентраційних таборів. Спочатку ув’язненого доправили до одного із найжахливіших німецьких концтаборів „Майданека” у Польщі. У цьому таборі смерті Борис Тимощук перебував із 3 серпня 1943року до 6 березня 1944 року. На все життя запам’яталися жахіття та знущання, які довелося пережити. Дивом полоненому вдалося вижити в тих нелюдських умовах, одужати після тифу, не зламатися від непосильної праці, не втратити віри в себе. У березні 1944 року в’язнів табору перевели до Флосенбурга, на територію Німеччини, де розташовувалася не меш жахлива „фабрика смерті”. Після більш ніж річного там перебування, його разом із тисячами інших в’язнів визволили у квітні 1945 року американські війська.
Перед колишнім військовополоненим постало питання: як діяти далі? Повертатися на батьківщину, де полонені вважалися „зрадниками” і переслідувалися? Чи залишатися в американській зоні й згодом емігрувати? Зваживши всі „за” і „проти”, Борис Тимощук вирішив повертатися до рідної домівки. Шлях до Вітчизни виявився не з легких. Спочатку довелося пройти фільтраційну комісію в Чеських Будейовицях, а потім була служба у діючій Червоній армії. Навесні 1946 року його демобілізували.
Після повернення на батьківщину молодому солдату було вкрай складно знайти роботу, адже перебування у полоні було майже рівноцінне тавру „ворог народу”. Спроби працевлаштуватися до Житомирського музею чи на посаду вчителя історії виявилися марними. В пошуках роботи Борис Онисимович відвідав не одну установу, але скрізь чув єдине: „не потрібен”. І тут відбулася зустріч, яка стала доленосною для нього і докорінно змінила його життя.
Під час спілкування із співробітниками Житомирського краєзнавчого музею він познайомився із Володимиром Кириловичем Гончаровим (1909-1987), відомим київським археологом, який розкопував городище в урочищі Лука поблизу села Райки. Учений запропонував Борису Тимощуку роботу землекопа в археологічній експедиції. Участь у дослідженнях зацікавила і захопила молоду людину, незабаром він уже був керівником розкопу, а у вільний час посилено студіював археологічну науку.
 
Б.О.Тимощук під час археологічних робіт на Буковині (50-ті рр. ХХ ст.)

Захоплення археологією і фахові знання, здобуті в експедиції, сприяли у розвʼязанні життєвих проблем. У серпні того ж 1946 року він влаштовується на роботу до Бердичівського краєзнавчого музею на посаду завідувача археологічного відділу. Завдяки своїй працездатності, наполегливості та здібностям він звернув на себе увагу фахівців.
Влітку 1947 року розпочинається новий період у житті Бориса Онисимовича Тимощука. Визначальним його моментом став переїзд майбутнього науковця до м. Чернівців.
В цей час у Чернівецькому обласному краєзнавчому музеї, який відновив роботу в 1944 році, виникла потреба у спеціалісті з археології. Директор музею Леонід Федорович Новицький звернувся по допомогу до київських фахівців. Майже в один голос вони порекомендували йому Бориса Тимощука. Незабаром останній отримав офіційну пропозицію від директора музею обійняти посаду археолога. Але перш, ніж відправитися у Чернівці, Борис Онисимович вирішив облаштувати особисте життя. Він одружується із Марією Шеремет, уродженкою Полтавщини, педагогом за фахом і перебирається до буковинської столиці.
Буковина зустріла початківця-археолога досить привітно, окрім зарплатні, він отримав від музею й помешкання, де й оселилася молода сім’я. Молодий, сповнений енергії й вдячний за підтримку він із завзяттям приступив до виконання своїх обов’язків у музеї. Ознайомився з матеріалами про археологічні старожитності регіону і розпочав власні дослідження. Спочатку вони носили розвідковий характер і мали за мету якомога швидше поповнити музейну колекцію новими експонатами. Наприклад, невдовзі після прийому на роботу, Борис Онисимович відвідав село Шипинці Кіцманського району, де з кінця ХІХ століття розкопувалося поселення трипільської культури й одразу ж привіз до музею численні уламки розмальованої кераміки, кремінні та кістяні вироби.
Із кінця 40-х -початку 50-х років ХХ століття визначилися основні наукові пріоритети дослідника. Все більше уваги він приділяє середньовічним старожитностям регіону, хоча вивчає та розкопує й пам’ятки інших археологічних періодів. Для такої наукової орієнтації молодого вченого був ряд причин. Зокрема, тоді вважалося, що слов’янське (давньоукраїнське) населення з’явилося на землях краю порівняно пізно (ХVII-XIX ст.). Цю тезу активно підтримували румунські дослідники довоєнного часу, а вітчизняна наука через брак матеріалів доби середньовіччя не могла її заперечити, а обмежувалася лише припущеннями. Між тим, досліджуючи археологічні пам’ятки буковинського краю, науковець звернув увагу на місцеву мікротопонімію, яка в значній мірі збігалася з гідронімами й ойконімами рідного Полісся. Більше того, маючи досвід розкопок слов’янських (райковецька культура) та києворуських (ХІІ – перша половина ХІІІ ст.) об’єктів на Житомирщині мав змогу порівняти основні категорії тамтешніх археологічних комплексів із виявленими на землях краю. Це дозволило констатувати, що матеріли з обох регіонів ідентичні. Підтвердили його припущення й консультації із багатьма вітчизняними археологами та апробація результатів досліджень на форумах різних рівнів.
Виявлені Борисом Тимощуком пам’ятки поблизу сіл Бурдей, Іванківці, Гаврилівці, Ставчани, Шишківці, Давидівці, Кліводин, Лашківка та ін. дозволили їх надійно пов’язати зі старожитностями слов’янського та києворуського. До цих же періодів були віднесені городища в Ленківцях, Карапчеві, Станівцях. А проведені розкопки у літописному Василеві й зібрані там матеріали для музею (колекція кераміки, кам’яний саркофаг, предмети побуту) ще більше переконали дослідника у правильності інтерпретації обстежених пам’яток. Правда, результати його досліджень співробітниками музею та краєзнавцями сприймалися неоднозначно. Наприклад, доповідь археолога на Вченій раді музею (1948) про старожитності Василева та віднесення їх до доби Київської Русі була розкритикована, але це не похитнуло переконань молодого вченого.
У 1952 році він приступив до дослідження, розташованого поблизу міста Чернівців, Ленківецького городища, яке вивчалося також в 1955, 1957, 1967 роках. Тоді ж були виявлені середньовічні археологічні пам’ятки в Дарабанах, Нагорянах, Непоротово, Ломачинцях, Бабиному, Горішніх Ширівцях і других пунктах. Всього на 1955 рік Борис Онисимович зафіксував понад 60 пам’яток ІХ-ХІІІ століть.
Дослідження цих пам’яток мало важливе значення для подальшого розвитку історичних уявлень про регіон. Так, було доведено, а потім неодноразово підтверджено, що знайдені городища і поселення за своїм плануванням і основними структурними елементами відповідають пам’яткам періоду Київської Русі та Галицько-Волинського князівства з інших українських територій.
У 1958-1959 роках дослідник розпочинає масштабне археологічне вивчення літописного Василева. Детальне обстеження решток пам’ятки дозволило йому встановити, що Василів у києворуський час був міським поселенням із дитинцем, торгово-ремісничим посадом, феодальним замком, сільськими поселеннями - супутниками та монастирем. Сенсацією розкопок стало відкриття фундаментів білокам’яного чотирьохстовпного храму, збудованого за типовою загальноруською схемою. Не менш важливою знахідкою став виявлений біля стіни храму кам’яний саркофаг із вирізаними на верхній плиті знаками Рюриковичів.
 
Вивчення культурних нашарувань Хотинської фортеці (60-ті рр. ХХ ст.)

У 1961-1962, 1964, 1967 роках під його керівництво проводилися розкопки Хотинської фортеці, про період виникнення якої точилися суперечки. Було встановлено, що перші дерев’яно-земляні укріплення слов’ян на місці фортеці з’явилися ще в VIII-ХІ століттях, а кам’яна фортеця почала будуватися в роки правління Данила Галицького. У тих же роках науковець провів обстеження літописного Онута, де виявив давньоруські матеріали та дослідив рештки наземного житла з підвалом. Не виявивши синхронних укріплень, дослідник відніс пам’ятку до категорії літописних сіл. Проводилися ним також роботи по вивченню згадуваних у „Списку руських городів дальних і ближніх” Цецина (Чечуня) і Городка на Черемоші. Рештки першого пункту він обстежив на горі Цецино, а з другим – пов’язав городище біля села Карапчів і ототожнив його з містом Хмелевом, який згадується у грамотах молдавського часу. Невеликі роботи здійснювалися і на других пам’ятках.
Важливою подією у житті науковця став захист в 1967 році кандидатської дисертації „Північна Буковина ІХ-XIV ст. за археологічними даними”, яка підвела певний підсумок в археологічному вивченні середньовічних старожитностей краю. Під час роботи над дисертацією науковець використав матеріали із 190 селищ, 26 городищ і трьох міст (давні Чернівці, літописний Василів, середньовічний Хотин). На основі вивчених матеріалів науковець прийшов до висновку, що „в світлі письмових і археологічних джерел Північна Буковина в ІХ-XIV ст. виступає як частина Давньоруської держави”. Важливо також, що на основі аналізу предметів матеріальної культури він виділив три періоди в житті місцевого слов’янського населення, а саме: ІХ-ХІ ст., коли дана територія входила до складу Київської Русі; ХІІ – перша половина ХІІІ ст. – феодальна роздрібненість і входження регіону до руських феодальних князівств (Теребовлянського, Галицького, Галицько-Волинського); друга половина ХІІІ – XIV ст. занепад у житті населення краю після монголо-татарської навали та захоплення регіону молдавськими боярами.

Апробовані в дисертаційному досліджені дані лягли в основу низки праць науковця. Серед них були статті, розділ у колективній монографії, а також науково-популярні видання „Дорогами предків” та „Північна Буковина - земля слов’янська” Завдяки їх появі інформація про минуле краю стає доступною широкому загалу, інтенсивно пропагується зі сторінок довідників та путівників.
У лютому 1968 року Бориса Онисимовича Тимощука, уже кандидата наук, запрошують на посаду старшого викладача кафедри історії СРСР вузу. Співпраця із навчальним закладом тривала у нього ще з кінця 40-х років, коли в експедиціях вченого проходили практику студенти-першокурсники. На час приходу на викладацьку роботу дослідник провів 22 наукові експедиції та виявив близько 800 нових пам’яток, накопив значний досвід археологічних робіт, був відомим у краї лектором і екскурсоводом. Тому не випадково, що на засіданні Вченої ради історичного факультету Чернівецького державного університету всі присутні одноголосно проголосували за обрання його на викладацьку посаду .
За період роботи у вузі впродовж 1968-1979 років він докладав чималих зусиль для зацікавленості студентів-істориків проблемами археології, очолював археологічну експедицію ЧДУ і підготував чимало фахівців, для яких археологія стала справою всього життя. У вузі він викладав студентам курс „Основи археології СРСР” та спецкурси „Історія Буковини” та „Основи Радянського краєзнавства”, керував студентським археологічним гуртком і навчальною практикою. У студентів викладач користувався заслуженим авторитетом. Своєрідна манера спілкування з ними та притаманна демократичність постійно притягували до себе. Часто після лекцій вони приходили до нього додому і годинами слухати розповіді про різноманітні наукові проблеми, задавали питання, переглядали фахову літературу, займалися консервацією та фіксацією виявлених археологічних матеріалів. Фактично Борис Тимощук став засновником наукової школи з археології в Чернівецькому університеті. Завдяки його плідній діяльності на ниві археології зі стін вузу вийшла ціла когорта вітчизняних науковців, які продовжили справу свого Вчителя і Наставника. Це Д.Я.Телегін, І.І.Винокур, О.М.Приходнюк, Л.В.Вакуленко, І.П.Герета, Л.П.Михайлина, Б.П.Томенчук, О.М.Масан, В.М.Войнаровський, М.А.Филипчук, С.В.Пивоваров, М.О.Ягодинська та інші.
 
Фундаментальні наукові дослідження археолог здійснював у цей період, працюючи у Відділі історії Північної Буковини Інституту історії АН УРСР. На початку 70-х років увагу археолога все більше привертають ранньослов’янські старожитності празько-корчакської культури. Пам’ятки цієї культури були знайдені вченим поблизу Чернівців. Після проведення невеликих досліджень і отримання перших результатів, які свідчили про унікальність виявленого матеріалу, Борис Онисимович запрошує до співпраці знаного фахівця з археології ранніх слов’ян, московську дослідницю Ірину Петрівну Русанову. Впродовж 1974-1979 років вони проводили спільні дослідження на одному з таких поселень, в урочище Кодин, поблизу села Остриці. Завдяки проведеним роботам дослідники першими на території СРСР виокремили слов’янські старожитності другої половини V ст. н.е. і так простежили безперервність історичного розвитку старожитностей слов’ян від пізньоантичного часу до доби раннього середньовіччя. Згодом результати їх розкопок були видані в 1984 році окремою науковою розвідкою.
Вагомим підсумком у вивченні минулого регіону стала також праця Бориса Онисимовича Тимощука „Давньоруська Буковина”, в якій були узагальнені матеріали, отримані дослідником за десятки років розкопок археологічних пам’яток києворуського періоду.
 
 
У наступні роки археологічні дослідження вченого здійснювалися спільно з експедицією Інституту археології АН СРСР під керівництвом доктора історичних наук Ірини Русанової й були присвячені вивченню пам’яток райковецької культури. Роботами експедицій було проведене суцільне обстеження території Буковини та окремих місцевостей Івано-Франківщини і виявлені поселенські структури (гнізда поселень) слов’ян, які складалися із городища (вони були декількох типів), могильників та певної кількості землеробських поселень. Застосування нових методик пошуку поселень у залісненій місцевості, по западинам, які зберігалися на місцях, де свого часу були житла-напівземлянки, дозволили деталізувати плани поселень і характеризувати їх розташування на місцевості без розкопок. Усе це дало можливість висунути ряд новаторських поглядів на формування та еволюцію общинного ладу східних слов’ян.
 
Розкопки слов’янської печі-кам’янки (80-ті рр. ХХ ст.)

  

Результатом цих дослідження стала докторська дисертація Бориса Онисимовича Тимощука на тему „Общинний лад східних слов’ян VI-X ст. (за археологічними даними Північної Буковини)”, яка була успішно захищена в Інституті археології АН СРСР в 1983 році. Неординарність теми, важливість її результатів та обґрунтованість і логічність висновків, викладені в роботі, поставили його в один ряд із провідними спеціалістами в сфері ранньослов’янської проблематики у колишньому Радянському Союзі. Одразу ж після захисту директор Інституту археології академік Борис Олександрович Рибаков запропонував науковцю перейти на роботу в сектор слов’яно-руської археології.
У житті науковця розпочинається новий життєвий етап – московський. Працевлаштувавшись у науковій установі, Борис Тимощук активно включається в дослідницьку роботу. Він працює над плановими темами, бере участь в роботі археологічних експедицій. В Інституті археології він пройшов шлях від виконуючого обов’язки старшого наукового працівника до провідного працівника-консультанта. Тільки важка хвороба та інвалідність змусили відійти його від активної діяльності.
Під час роботи в інституті Борис Онисимович та Ірина Петрівна здійснювали спільні експедиції на західноукраїнських землях. Основною проблематикою, якою вони зацікавилися, стали язичницькі культові пам’ятки середньовічного часу. Дослідники вивчають слов’янські святилища на Буковині у Нагорянах, Бабиному, Кулішівці, Горбовому, а також ведуть пошуки місця, де стояв відомий Збруцький ідол, знайдений у 1848 році. Протягом декількох сезонів Прикарпатська експедиція, яку вони очолювали, проводила стаціонарні дослідження городища на горі Богіт на Тернопільщині, де віднайдено початкове місце розташування кам’яного чотириликого ідола, так званого „Святовита”. Незабаром неподалік (села Крутилів) було виявлено ще одне городище із чіткими ознаками культової пам’ятки. Матеріали, які отримали дослідники, мали величезний науковий резонанс. З’ясувалося, що християнська релігія на території Давньої Русі остаточно не витіснила язичницьку навіть у першій половині ХІІІ ст. Острівки останньої зберігалися по важкодоступних місцях у лісовій гущі зі святилищами і жрецями ще довгий час. Повідомлення про відкриття викликали гостру дискусію серед дослідників. Загалом вони поділилися на тих, хто підтримував, і тих, хто повністю заперечував існування у ХІІ-ХІІІ ст. великого язичницького центру на Збручі. Парадоксально, що якщо передові кола західних спеціалістів позитивно відгукнулися на відкриття Ірини Русанової та Бориса Тимощука, значна частина вітчизняних науковців зустріла їх „у штики”.
     Б.О.Тимощук ( квітень 1989 р.)

 

 Самі автори розкопок стверджували, що дана дискусія не є закритою, оскільки вимагає систематичного розгляду аналогів на інших територіях. Така робота була проведена науковцями, і її результатом став вихід в 1993 році чергової спільної монографії „Язичницькі святилища древніх слов’ян”. Загалом, як зазначила дослідниця Анна Леонідівна Хорошкевич: „ця праця надзвичайно важлива не тільки і не стільки для археологів, як для істориків духовної культури, причому не тільки древності, але і нашого часу”. Праця, яка вийшла вже після розпаду СРСР, мізерним тиражем на газетному папері, зразу ж стала бібліографічною рідкістю. Згодом вона була перевидана на теренах Росії .
Продовжував у цей час Борис Онисимович і вивчення розвитку слов’янського суспільства. Певними підсумком цих досліджень стала нова робота „Східні слов’яни: від громади до міст”, в якій було розкрито основні механізми трансформації слов’янського суспільства протягом VІ-ХІІІ ст. та шляхи виникнення на основі ремісничих центрів перших міст.
В 1997 оці в нього почалися проблеми зі здоров’ям, далися взнаки військові лихоліття, перебування у концтаборах, напружена атмосфера столичного інституту, некоректні напади заздрісних опонентів і критиканів. А після перенесеного інсульту він опинився в ліжку. Ірина Петрівна Русанова доглядала за чоловіком то того часу, поки сама важко не захворіла. У 1998 році, після важкої тривалої хвороби, вона відійшла у вічність. За наполяганням рідних, Борис Онисимович переїхав із Москви під опіку дочок і внуків до Чернівців, де й провів останні роки життя.
Але навіть будучи хворим, він не полишав занять наукою. Учений багато читав, спілкувався з учнями, надиктовував мемуари. У 1999 році в Чернівцях вийшла остання книга археолога „Східні словʼяни VII-X ст.: полюддя, язичництво, початки держави”, де були розглянуті найбільш вагомі питання формування державності у слов’ян. Книгу переклав із російської мови та підготував до друку один із учнів науковця, чернівецький історик Олександр Масан. Вийшла вона за сприяння Буковинського центру археологічних досліджень при ЧНУ.
На початку 2003 року його здоров’я погіршилося, після другого інсульту він довго не прожив і 26 лютого відійшов у вічність. Поховали Бориса Онисимовича на кладовищі в місті Чернівцях по вул. Руській, поряд із першою дружиною – Марією Василівною.
Пам’ять про Бориса Онисимовича Тимощука - видатного буковинського археолога увіковічена в його численних працях, а також дослідженнях великої когорти учнів і послідовників, які пам’ятають свого Вчителя і Наставника.
До 90-річчя вченого, в 2009 році, в Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича була проведена Міжнародна наукова конференція «Східноєвропейські старожитності в добу середньовіччя», в якій взяло участь близько 100 учасників. На пошану вченого його учнями та родиною було також видано книгу «Тимощук Б.О. Найкраща моя знахідка. – Чернівці: Зелена Буковина, 2009. – 264 с.» з мемуарами науковця, виданням його археологічних щоденників за 1947-1952 роки, науковою біографією вченого та переліком наукових, науково-популярних статей, заміток, дописів, монографій, брошур тощо. В тому ж році співшукачем кафедри етнології, античної та середньовічної історії ЧНУ Олегом Володимировичем Шманьком, під керівництвом Сергія Пивоварова, була успішно захищена кандидатська дисертація на тему «Борис Тимощук – дослідник давніх і середньовічних старожитностей Східної Європи».
В пам'ять про видатного вченого на будинку, де він проживав, була установлена стараннями родини і громадськості меморіальна дошка, а одна із вулиць нового мікрорайону, неподалік досліджуваного вченим Ленківецького городища, рішенням Чернівецької міської ради названа на честь Бориса Онисимовича Тимощука.
Сторічний ювілей видатного вченого, який наближається, нагадує всім нам про непересічну особистість науковця, його величезний вклад в археологію Буковини й європейську славістику й необхідність на належному рівні відзначити цю пам’ятну дату.

Сергій Пивоваров