12-02-2019

Корифей Чернівецького радіомовлення - Драгош Буджак

14 лютого виповнилось би 80 років від дня народження відомого диктора Чернівецького обласного радіо Драгоша Буджака, знайомий голос якого обірвала несподівана смерть теплого травневого дня 2005 року. Нашим читачам пропонуємо сторінки біографії відомого радіожурналіста Драгоша Буджака - Корифею Чернівецького радіомовлення .

Тринадцять років тому несподівано для багатьох радіослухачів в ефірі буковинського радіо перестав звучати голос Драгоша Буджака. Таким чином шанувальники його Слова дізнались про те, що на 67 році обірвалося життя легенди буковинського радіомовлення…
Диктор першої на Буковині телерадіокомпанії Драгош Миколайович Буджак народився 1939 року у нашому рідному місті Чернівці. Після успішного закінчення школи № 23, яка у свій час стала першою українською школою в Чернівцях, пішов навчатись на філологічний факультет Чернівецького державного університету. Оскільки уже в молодших класах вчителі початкової школи почали прививати дітям та майбутньому радіожурналісту любов до рідної мови, літератури та мистецтва, культури рідного краю, то він прагнув, працюючи серед цікавих людей, реалізувати себе в журналістиці. Починаючи з п’ятого курсу університету Д. Буджак відвідує радіоредакцію Чернівецької Державної Телерадіокомпанії і стає успішним практикантом, беручи участь у створенні радіопрограм: приймаючи дзвінки під час прямих радіоеферів спілкується з краянами та допомагає своїм старшим колегам формувати кожну програму до виходу. Ставши незамінним співробітником редакції, 30 липня 1961 року Драгош Миколайович починає на ЧДТРК свій професійний шлях диктора, вже офіційно працюючи на радіо «Буковина». Він активно цікавиться минулим краю та видатними особистостями, які творили його історію. Ніколи не зраджуючи улюбленій журналістській справі, не уявляє без цієї професії своє життя.

Радіожурналіст та редактор Драгош Буджак започатковує на «Радіо «Буковина» цілий ряд своїх авторських програм під назвою «Моїй Буковині, Моїм Чернівцям – поетичні спалахи».

Сторінки його радіоефірів розповідали слухачам про рідну Буковину, цікавих людей праці, що займались розбудовою краю, представників культури, художників, поетів, письменників. До історичного радіолітопису, який створювався продовж десятиліть Чернівецькою державною телерадіокомпанією півсотнею своїх авторських радіопрограм долучився і журналіст Драгуш Буджак. Зокрема це були такі програми літературно-мистецької тематики як «М.В.Лисенко у Чернівцях», «Ф. Ліст і Чернівці» та інші. А також радіопортрети буковинської письменниці Ольги Кобилянської, румунського поета Михая Емінеску, чернівецького поета Степана Будного, який у свій час працював в газеті «Радянська Буковина», українського письменника Івана Багряного, Василя Стефаника, Юрія Федьковича – відомого буковинського письменника, першого редактора часопису «Буковина» та інших , що складали творчий доробок Драгоша Буджака. Дикторський голос Драгоша Миколайовича виховав не одне покоління радіослухачів. За висловами колег радіожурналістів його голос був одним із найбільшвпізнаваним на радіохвилі «Буковина». Тому молоде покоління радійників не уявляло в ефірі передач без його участі. Драгош Миколайович Буджак не покидав студії до останнього дня свого життя. Йому хотілось своїм слухачам розповісти якомога більше повчальних життєвих історій. Його творчий доробок до нині залишається для багатьох радійників зразком, тому пам’ять про нього не згасне ніколи...

Підготувала

Галина Мурмилюк

Серед книг, які подаровані авторами Муніципальній бібліотеці ім. А.Добрянського, є одна невеличка і дуже вишукана збірочка – «о, Чернівці, оаза дивини…» Тамари Севернюк. Цим виданням поетеса віддала свій поклін рідному місту до його поважного ювілею в 2008 році. В ньому через есеї, поезію, прозу представлені особистості, які творили музично-літературне, духовне життя міста в найвищому сенсі цього слова.
Вони творили саме ті Чернівці, які з ностальгією та світлим смутком згадують його мешканці. Серед творців є і особистісний спогад про справжнього інтелігента, неперевершеного радіожурналіста, з чиїм голосом виросло не одне покоління буковинців – Драгоша Буджака.В пам'ять про нього з дозволу поетеси Тамари Артемівни пропонуємо читачам сайту цей щемливий спогад про цю людину.

І СВОБОДА ТОБІ - СВОЯ…

( фрагмент книги Т.Севернюк « о, Чернівці оаза дивини»)

Цей голос ми знаємо всі. Він невіддільний від голосу Буковини. Майже півстоліття, 37 весен, літ, осеней, зим він передавав нам вісті…життя.
Того, хто володів цим голосом, буковинці давно називають корифеєм Чернівецького радіомовлення. І то не проста данина рокам і пам’яті.
Це визнання праці, своєрідний Символ її, що мав і має звичайне професійне означення і людське ім’я – диктор Драгош Буджак…
…Уперше це ім’я почула з уст дивовижної людини – митця, лікаря-народника, унікального скульптора, буковинця Опанаса Шевчукевича. Він нерідко заглядав до трохи дивної, але непересічної особи – Анатолія Гуторовича – випускника Ленінградської вищої школи профспілкових діячів, відомого в Чернівцях бібліомана, позаштатного кореспондента тодішньої «Радянської Буковини».
Він жив поряд з моєю тітонькою – Кравець Зінаїдою Іванівною – багаторічним директором восьмирічної школи № 27 по вулиці Руській, недалеко від «п’яної церкви», і двоюрідною сестрою Лідією Дмитрівною Ашпаловою – відомим у місті юристом. А я тоді жила у них, готуючись до вступу в Чернівецький держуніверситет.
У їхньому і його домі бувало багато неординарних людей: славнозвісний художник Корнелій Дзержик ( якого Анатолій уперто називав «Корнило», доводячи, що саме то його правильне ймення), народний артист України Юрій Величко, Заслужена артистка України Меланія Кисельова, тоді ще юний поет, студент ЧДУ, Михайло Пилатюк у своїй незмінній полотняній вишиванці і багато-багато інших буковинських знаменитостей.
Отам я й почула від Опанаса Євгеновича Шевчукевича (вересень-жовтень, 1962) пророчу фразу: «…З того дзвіночка-Драгоша буде для нас велика втіха. То – талант». Опанас Євгенович ще встиг переконатися у своїй правоті. І Драгошеві теж пощастило: він бував у скульптора вдома, торкався його унікальних мистецьких «цеглин», завмирав перед книжковими фоліантами…

Усі ми одними путівцями пов’язані.
…Такий далекий і такий близький 1978-ий…
Пізнє літо, а може, рання осінь.
Вперше на Чернівецькому радіо звучить моя міні-поема «Дальнє дерево» - про не дуже шанованого тоді (з причини «історично-невизначеної громадянської позиції») вихідця з українського козацтва художника Максиміліана Волошина.
Читає її начеб спокійно, без особливих емоційних сплесків диктор Драгош Буджак. Я ж слухаю схвильовано, боляче реагуючи на певні скорочення, і особливо потерпаю за долю чотирьох рядків, викреслених з усіх друкованих варіантів тексту «всевидющим перстом» цензури.
І раптом в ефірі – миттєва пауза і… голос, від якого мурашки до оніміння:
Воскресає усе, що смеркло,
Що віки спопеляли вкрай.
Кожний вік має власне пекло,
В кожнім пеклі є власний рай…

Як він це прочитав!
Чи хто збагнув, про – що?
Сьогодні теж далеко не все читається легко і просто. Та все-таки сьогодні – простіше. Тоді ж – то був мужній вчинок людини з почуттям внутрішньої волі і професійної гідності. Таке не забувається. В такому – збуваються.
«Як ти не побоявся?» - запитала його через роки. Він усміхнувся: «І свобода тобі – своя… Як у Богдана–Ігоря Антонича: хочу і маю відвагу йти самітно і бути собою…».
«А самота не лякає? Бути собою, - кажу, - не легкий, а іноді й убивчий хрест…».
Він знову усміхається: «А ти спробуй, можливо, тобі вдасться прожити, як людині, що задоволена своєю долею і придбала свій внутрішній світ любов’ю, працю, добром. Це грандіозно цікаво… А самота – то лиш відлуння волі. Я ніколи не відчуваю її. Хіба що в…свята…».
Ми сидимо в його квартирі. П’ємо запарений на травах пахучий чай. Я радію, що зустрілася з ним. Тепер і звичайні людські спілкування – рідкісні явища. А він такий не схожий ні на кого, що це – справжня подія. Ніби жартома говорить про високе і вічне, а від того «жарту» щось стискається у душі і вивільнює її з тенет виснаження безкінечними політичними і соціальними стресами буття.
«Ти тут оглянься хвилинку…Я - зараз», - кинув привітно і побіг на кухню. Клопочеться сам, робить це досить швидко і вправно – гощення делікатне, оригінальне й смачне.
Я «вивчаю» кімнату: картини, книги, різьблені з дерева скульптури, японські нецке, прибалтійська, українська, грузинська кераміка, химерної форми камені на подіумі, старенький приймач ретро-сентиментальної марки «Веф-рапсодія»… Тонке художнє скло…

Цікаво, чим живе людина, яку усі чують, та рідко хто бачить. Речі говорять про неї чимало…
Впізнаю авторів деяких робіт. Це здебільшого чернівецькі митці: Елаїда Нейман, Фелікс Мішин, Василь Ковалюк, Наталія Ярмольчук, Орест Криворучко, Олег Любківський, Тетяна Царик, Валентина Прокопенко, Ігор Юр’єв…
Близькі імена й авторів книг: Платон, Сенека, Сковорода, Плутарх, Ян Парандовський, Леся Українка, Міхай Емінеску, Михайло Коцюбинський, Ромен Роллан… Мистецькі альбоми, музичні платівки… Одне слово – світ, якого стає все менше і менше в панських хоромах наших «нових» українців, і який говорить про господаря більше, аніж слова.
Проте спочатку все ж було Слово…

Драгош вловив мій вивчаючий погляд: «Ти не думай… це не втеча… Мистецтво не повинно бути дурманом чи схованкою від жахіть життя. Воно має бути радістю, емоційним стимулом, поштовхом, а то й відпочинком. Це те, що тримає в житті, в роботі, а для мене це – міс голос, а голос для диктора – сама розумієш…».
Я дивилась на нього – зрілого, трохи втомленого, заглибленого в себе, незвично врівноваженого, чимось внутрішнього пораненого, а чомусь ніби обачного чи обережного, без колишнього зривного блиску в очах – і мовчки думала: «Що я розумію? Знаю тебе роки, а про тебе нічого не знаю, де народився, вчився, як все починалося… І чому саме між близькими людьми завжди якась дистанція? Все приходить запізно. І вже про твоїх найближчих тобі ж іноді розповідають чужі люди…».

Він, звичайно, не чув моїх думок і заговорив про своє. Але це було навдивовижу відповідно. «…Знаєш, на радіо я потрапив випадково. Оголосила про потребу диктора. Я пішов заради товариша, в якості підтримки. Ми були студентами… ну, ось прослухали друга, а заодно й мене… і от – живий результат перед тобою. Випадок сліпим не буває… дикторую 38-й рік…».

Тоді на радіо «батькував» Андрій Москаленко – незрівнянний зразок справжнього керівника і чуйної, мудрої, доброї людини. Драгош згадує його зі світлим почуттям вдячності: «Мені в житті якось завжди таланило на добрих і цікавих людей. На Буковині їх було і є чимало. А я – корінний буковинець. Чернівчанин. Ще й досі іноді забрідаю по ту сторону залізниці від мосту, все шукаю свій дім дитинства… та не знаходжу. Давно було… скоро шість десятків літ…
Зате школи мої стоять на місці – і 9, і 23, 24… і університет – також, принаймі, рідний філфак…».

Крок за кроком, я наближалася до його першоджерел. До Едуарда Карловича Жолківера – репетитора з німецької мови та латині, від якого Драгушел (так лагідно називала його мати) вперше почув про Ніцше, Канта, Шопенгауера, торкнувся азів індійської філософії. Заслужена учителька України, завуч 24-ї школи Ольга Михайлівна Свиридова прищепила йому незворотній потяг до виразного читання і читання взагалі. А ще…

«…Ось бачиш цей лист, - Драгош простягає геть зжовклий аркуш з не- вицвілими акварельними ромашками в кутику зліва і датою «21.VI.1957» - Це Орися Устимівна Пігуляк, остання дочка художника Пігуляка. Вона теж учителькою була, вела хор, грала на фортепіано. Я бачив у неї роботи її батька віденського періоду. Це було диво. А ось подарунок самої Орисі Устимівни – її маленький пейзаж пастеллю і акварельними фарбами: річечка, вівці, трави, рідна земля – перша картина в моєму зібранні…».

Я зачудовано дивилася на ці скарби. Лист тремтів у моїх пальцях:
«Дорогий Драгош! Прочитавши твої слова декілька разів, такі описи природи захоплюють мою душу до крайнощів… я сіла за рояль та переграла Лисенка «Valse me’lancoligue», Чайковського романс, Шопена полонез… Твій лист впливає на душу, як твори Ольги Кобилянської, які завжди якусь тугу серцю завдають… Я чула недавно по радіо «Танок Анітри» і «Марщ карликів» Гріга із сюїти «Пер Гюнт», сповнені симфонічним оркестром. Прекрасно! Цю музику любив слухати Осип Маковей…».

Як миттєво зімкнулися просторові площини! Живий струмінь позачасового серцебиття зринув за рядками Орисі Устимівни. Виявляється, вони з Ольгою Кобилянською сусідами були, в одному дворі жили, і вона часто грала Мендельсона, Шопена… То була мала дитина поряд з письменницею. Але й - особлива дружність і спільнота двох різновікових істот.

Цілком природно, що перебуваючи в такому оточенні, торкаючись такого духовного роздолля, Драгош Буджак мав горду основу твердити: «В принципі я вважаю себе … космополітом в людяному розумінні цього слова. Але глибоко відчуваю, що я патріот Буковини. Це якийсь дивний, може, містечковий патріотизм, але він в мені існує. Я не можу це пояснити, та для мене тут все святе. Навіть той гранчастий брук, покладений старими майстрами. Я ніколи в житті не сварився б із буковинцем, навіть якщо він і не правий…».

Воістину несповідимі путі серцеві…
А він продовжує: «…Повністю пізнати людину і самого себе – марна справа. Про це знали японці, що сотворили в місті Кіото диво саду Реандзі, де в геніальному хаосі розкладено 15 каменів так, що хто і звідки б не дивився, а бачить їх лише 14. П’ятнадцятий зникає з-перед очей, ховаючись за сусідом, і завжди залишається невидимим, хоч завжди є.
Так і в людини є щось ніким і нею самою не побачене, хай навіть зникли б усі ймовірні і неймовірні дистанції. Так і в самих дистанціях… В усьому… Це – як символ, а пізнання – лиш доторк, до нього…». А може? справа в тому, не звідки, а як дивитися, і що хотіти бачити?!

…Якоїсь миті я раптом побачила його чернівецьку дорогу від вулиці Стасюка до Головної… Він роками ходив нею до своєї радіостудії. За будь-якої погоди, в будень і свята, завжди задуманий, підтягнутий, внутрішньо зібраний, що б там не було… А було й буває всяко, адже він…хворіє. «…Я б не хотів уточнювати. Скажемо так, я – солодкий хлопець. Тільки ця солодкість не дає солодкого життя, я радий був би позбутися її навіки».
Мій мозок обпік гіркий здогад: «…інсулін». Воно й справді не було потреби щось ще уточнювати. Я тільки подумала, як він живе сьогодні на ту свою, так звану зарплату, і що б він робив, якби раптом взагалі довелося втратити роботу, про яку говорить і щемно, і піднесено:

«Дикторський фах – це якраз із серії англійських газонів. Людина чим більше працює, тим вправнішою стає. Це – психотехніка: в якусь хвилину ти мусиш зразу натиснути кнопку мікрофона: і водночас – якусь кнопку в собі, і бути в тому емоційному стані, якого потребує саме той матеріал, з яким працюєш. Це не так легко, як здається…».

Бувалицю про англійський газон розповіла їм колись у Москва на курсах підвищення кваліфікації його дорога вчителька і згодом щирий друг, диктор Всесоюзного радіо Ольга Сергіївна Висоцька. І він запам’ятав те надовго.

…Екскурсія. Англійський палац. Дивовижної краси газон, філігранно викінчений. Там, клацаючи ножицями, ходить сивий садівник. Його запитують, як досягається така сліпуча довершеність? «Дуже просто, - відповідає старий, - 300 років ми просто підстригаємо…».
Нам би й сьогоднішню Україну хоч трішечки тої «простоти». Болить безлад у суспільстві. Від цього життя стає печально безрадісним. Важко про це оголошувати в ефірі. Але він мусить говорити, адже він – диктор.

Коли ж випадає рідкісна нагода самому зробити передачу, чи мати перед очима талановитий журналістський матеріал – жодної похибки не відчує слухач, Драгош працює чітко, точно, упевнено, без жодного фальшу. Емоційно! Він проніс цей матеріал через свій розум, свою логіку, свій темперамент.
«…Не бійся імпровізувати, розкрий свій голос…» - радили йому його друзі, вчителі, відомі українські диктори Андрій Йовенко, Олена Коваленко, Юрій Рудник, Петро Бойко. Незраджені в пам’яті серця Валентина Леонтьєва, Тетяна Цимбал, Микола Погрібний…
Ось уже 30 літ у Чернівецькій студії зберігається «Словник наголосів української мови», який подарував йому автор, неповторний поціновував слова, Микола Іванович: «Хай до вас горнеться невтомність, солодкість праці, добро, щастя, радість, любов і сонце, і люди! Будьмо!» - це писано Погрібним ще в 1966 році.
«…Я часто чую Ваші виступи на радіо і зараз дуже приємний, ніжний, глибокий і мелодійний Ваш голос. Він не змінився. Великий вам уклін за Вашу працю… Хотіла б Вам подякувати піснею у виконанні Василя Зінкевича. Аделя Завадюк, с. Новосілка Кіцманського району» - це лиш одна із сотень тих людей, які пригорнулися до нього серцем і душею, і заради яких він теж не зрадив своєму фахові.

Мені щастило чути на радіостанції «Буковина» кілька його вражаючих радіоесеїв – про Августу Кохановську, Володимира Кобилянського, Євгена Маланюка, Ференца Ліста, Пауля Целана, Данте, Тодося Осьмачку, Степана Будного… Це були рідкісні перлини духовної насолоди. Я написала вдячного листа його «начальству» - Тетяні Смолдирєвій, яка довірила йому цю прекрасну редакторську роботу. Шкода, що останнім часом подібні передачі чомусь зникли з радіохвиль «Буковини» зовсім.

…За вікном – сніг. Морозить шиби. В кімнаті його – тепло і затишно. Він любить цю білу пору нехолодної зимности, хоч обожнює жарке літо, називаючи себе «…людиною більш осінньою».
Розгорне улюблену книгу, поставить хвилюючу платівку, полине в кохану свою, та нині вже недосяжну Палангу, і перебиратиме на її білому піску фотографії пам’яті, де незабутні друзі усі живі, хоч і багатьох уже нема…
Ніна Заліс, Надія Григорівна Пенюк, Зіна Вигнан, Фелікс Мішин… А ще колеги: Жанна Одинська, Василь Стріхович, Микола Палійчук, Люба Яценко, Ніла Милашенко, Саша Боровкова, Вікторія Мельник, Олена Назарко… Хіба їх усіх перелічиш? Уже ветерани – колишні керівники радіо Петро Романюк, Аркадій Казимірський, прийшли люди, молодші від нього, як от – Юрій Тирон…

Час збігає, як гірський струмок в долину. «Чи жалкуєш за чим?» - питаю майже банальне. І у відповідь чую несподіване: «Людина повинна дивитись у вищі світи. Бо ми належимо світові, а світ - нам. Я вдячний долі, що вивела мене на дикторську дорогу, але… я волів би бути вчителем або лікарем. Це – святі професії. Та не склалося…».
… І була субота.
Ми йшли кимось уже прокладеними в глибокості снігу цвинтарними доріжками і говорили про живе: які високі тут дерева, як тепло гомонять між собою примерзло сухі гілки,як тихо і вільно тут думати. І свобода тобі – своя!..
Скромна могила його батьків дихала під захистом чистого неба і простертих – через стежку навпроти – обеліскових рук Божої Матері.

Мовчки, майже одночасно, ми нахилилися і запалили свічки. Він свою – червону, я свою – зелену. На снігом укритій німій плиті спалахнули гвоздики. Ніби обняли і цю тишу, і схований глибоко біль, і тоненьку блискавку безсилого жалю, і скупу сиву сльозу, вивільнивши два імені:
Анна Василівна Буджак…
Микола Матейович Буджак…

Дати, рисочки і один і той же останній рік…
«…Я шалено любив батьків. Мама – румунка, батько – українець із Заставнівщини. Коли мама відійшла, він тільки й вимовив:

- Прощай, Аніца… тепер ніхто не буде питати, чи ми голодні…

Голос Драгоша перервався коротким нападом сухої хриплоти: «…Вони десь 20 літ думали і нарешті побралися. Батько був зовсім неграмотний, але від роду наділений віщою мудрістю. Зате мама 6 класів австрійської школи і дуже пишалася тим…вони намагалися зробити грамотним свого сина. Вважали, що то – величезна сила. І, напевне, мали рацію. А до моєї роботи ставилися своєрідно.

Коли я читав якісь зазвичай антирелігійні речі, то моя мама – справді побожна людина – усі ці півгодини стояла вдома на колінах і молилася: «Не карай його, Боже, бо не відає, що говорить…». А тато жартував: «Побріхуєте…»
Він був гуморист, мудрий і далекоглядний».
… День набирав висоту.
Стримано схвильований Драгошів голос якось дивно ущільнював часові пласти і заводив у найнесподіваніші закутки життя: «… Ми прийшли на цей світ не для того, щоб знищувати один одного, руйнувати. Стихія сама це зробить за нас. Вона, може, має якийсь свій розум. Але я не за розум стихії!
Мусимо хоча б інтуїтивно відчути ту дорогу, яка б вела нас на достойний землі нашої причал. Вони теж (глянув на могилу) цього хотіли. У мене немає відчуття, що померлі люди – це люди неживі. Пам'ять…»
- Пам'ять – це сильне чи пристрасне почуття?- «В людині цінується не сила чи пристрасть почуття, а його подовженість…».
- Ти відсторонений від земного життя? – «…По-моєму, ні. Бо два на два в мене завжди чотири, і десять копійок плюс десять – завжди двадцять. Конкретному я намагаюся бут адекватним…».
… Тихо-тихо, зовсім поволеньки ми покидали біле царствіє спокою і задуми. Услід нам тепло світили червона й зелена свічечки. Наче усміхалися…Чому, Драгоше?..
P.S. Тепер знаю. Це вічність посилала свої струми… За ним…І він пішов…на поклик…
23.12.1998 – 14.01.2007