25-03-2019

Інтелектуальний календар за березень 2019 року

 
Уже традиційно Муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського надає інформацію про знаменні та пам’ятні дати видатних діячів Чернівців, для яких  березень 2019 року є ювілейним, і які мали великий вплив і продовжують впливати на духовно-інтелектуальну атмосферу нашого міста.
 
 
12 березня – 155 років від дня народження політичного і громадського діяча,
доктора права, депутата Віденського парламенту
Аурела фон Ончула (рум. Aurel Onciul, 1864 — 1921).

Він народився в с. Верхній Віков (Південна Буковина, тепер Румунія) в сім'ї православного священика і університетського професора Чернівецького університету Ізидора Ончула. Навчався в самому престижному навчальному закладі для еліти того часу – академії «Терезіанум» у Відні. Пізніше студіював право в Чернівецькому і Віденському університетах. Службу проходив в 16 гусарському полку в Чернівцях. Працював повітовим старостою, згодом — директором буковинського відділення Моравського страхового товариства. В серпні 1903 року обраний депутатом Буковинського сейму від Сучавського виборчого округу. Був засновником і керівником міжнаціонального депутатського клубу в Буковинському крайовому сеймі «Вільнодумний союз», провідними діячами якого були також М. Василько (з яким навчався майже в один час у віденському «Терезіанумі») і Ст. Смаль-Стоцький (від українців), Бенно Штраухер (від євреїв), Стефан Стефанович (від вірменів). Завдяки злагодженій дії депутатів від «Вільнодумного союзу» вперше в історії було подолано політичну монополію румунського боярства в Буковинському сеймі, проведено виборчу, освітню та економічні реформи, подолано міжнаціональну упередженість між різними етнічними групами Буковини. Аурел Ончул як грамотний молодий юрист «готував реферат про виборчу реформу і санацію (оздоровлення) крайових фінансів» – самі важливі питання реформ. Правда, як це часто буває в політиці, цей союз досить швидко розпався, не виконавши всіх програмових завдань. Але на той момент це було дуже прогресивним і європейським кроком в політиці поліетнічного краю.

Впродовж 1907-1918 років двічі обирався депутатом Австрійського парламенту, представляючи в першому скликанні вільнодумних румунів, а в другому скликанні — румунську національно-демократичну партію. Його поважали всі політики як освіченого та обдарованого молодого державного діяча.

Автор численних статей та декількох наукових монографій. Важливе значення для розуміння та розвитку румунсько-українських стосунків мала стаття Аурела Ончула «Румунське питання на Буковині», вперше опублікована в ясському журналі «Viaţa Romineasca» в 1913 році. Після розпаду Австро-Угорської імперії, на початку листопада 1918 року, він був прихильником розподілу Буковини за етнічним принципом. 6 листопада 1918 року Аурел Ончул та Омелян Попович у взаємній згоді перебрали державну владу відповідно над румунською та українською частиною краю від останнього австрійського президента Буковини графа Й. Ецдорфа. Отримавши звістку про вторгнення на Буковину окупаційних військ королівської Румунії, Ончул вирушив до Сучави з протестом проти окупації, де був інтернований і вивезений в Ясси з забороною повертатися на Буковину. Як згадував пізніше про ті тривожні і непевні часи в своїх спогадах Омелян Попович: "По румунській окупації осів Ончул в Букарешті, бо не смів вернути на Буковину. Був це між румунами білий крук, що шанував права українців".

Відійшов у вічність 30 вересня 1921 року в місті Бухарест, а заповів себе похоронити в Чернівцях, в родинній гробниці рицарського роду Ончулів. І так він повернувся на рідну землю.
І ще є одна адреса в Чернівцях, дуже дорога і важлива для нього – це Українська, 25. В цьому будинку проживала його мама Агріпіна, і тому безперечно др. Аурел лицар Ончул часто тут зупинявся.
Аби повернути це ім‘я із забуття, в 1992 році Чернівецька міська рада присвоїла ім'я Аурела Ончула вулиці, що прилягає до вулиці Омеляна Поповича (колишній провулок та вулиця Кірова). І це також мабуть символічно, що вони разом намагалися в складні історичні моменти цивілізовано зберегти місто і край. А тепер вони поруч увічнені в назвах вулиць у вдячній пам’яті нащадків.

14 березня – 115 років від дня народження
українського журналіста і письменника
Остапа Вільшини (Юрія Пентелейчука)
(1899-1924)
Український письменник Остап Вільшина народився у невеличкому селі Рогізна, яке знаходиться у передмісті Чернівців. Майбутній журналіст і письменник навчався у Чернівецькій учительській семінарії. У юному віці брав активну участь у боротьбі проти румунської влади на Буковині, через що згодом зазнав переслідувань.

Літературною діяльністю журналіст Вільшина почав займатись на початку 1920-х років. В цей час він друкує свої перші творчі доробки у чернівецькому журналі “Промінь”, який заснувала письменниця Констянтина Малицька, що була ініціаторкою створення на Буковині жіночої організації «Союз українок» і працювала редактором чималої кількості часописів: «Дзвінок», «Жіночі долі» та ін. За її сприяння твори Остапа Вільшини побачив читач і на сторінках газети «Каменярі» та в періодичних виданнях Львова і Ужгорода.

Великий вплив на молодого журналіста мав письменник Павло Григорович Тичина та його творчість перших років радянської влади.

Юрій Пентелейчук, який був відомий у журналістських та письменницьких кругах як Остап Вільшина, був автором ліричних і революційних віршів, невеликих творів для дітей, переспівів з Рабінтрата Тагора – великого індійського письменника, поета і композитора. Кращі твори Вільшини виражають протестний дух проти поневолення рідного краю. Зокрема це особливо яскраво виражено в його циклі “Веснянки”. Також у 1923 році ще при житті письменника були підготовлені до друку його збірки віршів “З-над Пруту” та “Жмуток незабутків”, однак вони не були опубліковані. Велику частину поезій Остапа Вільшини революційного спрямування було конфісковано румунською владою. Лише у 2006 році зусиллями буковинської громади та чернівчан, яким була не байдужа доля письменника у чернівецькому видавництві «Букрек» побачила світ книга «Я – син вільного роду».

Помер Юрій Пентелейчук (Остап Вільшина) 14 травня 1924 року у селищі Ленківці, поблизу Чернівців. Через два роки після виходу книги «Я – син вільного роду», у 2008 році на честь письменника Остапа Вільшини в Чернівцях було названо його іменем вулицю, а в Рогізні, де він народився, зусиллями громади встановлено пам’ятник роботи відомого буковинського скульптора Володимира Гамаля.
 

21 березня – 130 років від дня народження естрадного артиста, кіноактора, композитора, поета і співака Олександра Миколайовича Вертинського (1889-1957)
 

Він народився в Києві і був дитиною великого кохання. Його мати Євгенія Степанівна Скалацька, дівчина дворянського походження закохалася в київського адвоката Миколу Вертинського, який не мав знатного походження і ще на той момент жонатого. Він був відомим у Києві адвокатом, людиною шанованою, отримував великі гонорари від багатих клієнтів і водночас безкоштовно допомагав бідним. Микола Вертинський ще мав  одне захоплення – журналістику. У них в цивільному шлюбі народилося двоє діток – Надійка та Сашко.Проте коли йому виповнилося 3 роки, померла мама. Батько не зміг пережити смерть коханої жінки – одного разу його знайшли непритомного на могилі дружини. Він лежав на снігу в розстебнутому пальті й після цього дуже швидко згорів від швидкоплинних сухот. Надійці на той час було 10 років, Сашкові – 5. Їх узяли на виховання материні сестри.
Коли хлопчикові виповнилося 10 років, його віддали до 1 імператорської Олександрійській гімназії, звідки він був досить швидко виключений за неуспішність і погану поведінку. Пізніше навчався в 4-ій Київській класичній гімназії, проте у п’ятому класі Сашка виключили з гімназії.
А погана поведінка проявлялася в тому, що він де міг, цупив дрібні гроші. А витрачав ці гроші не на розваги – він купував на них квіти й носив їх до Володимирського собору. Річ у тім, що зухвалий хуліган був ніжно закоханий у Діву Марію. І ставив перед її образом замість свічки блакитну троянду. Окрім того, талановитий бешкетник всерйоз захопився театром, а за вхід на вистави треба було також платити. А до театру він ходив так само часто, як і до церкви.
А ще на той час в Києві, як би тепер сказали, була мода на театр – всім чомусь страшенно хотілося грати на сцені. Гімназисти в складчину знімали яке-небудь приміщення – зазвичай, це був зал у «Контрактовому домі» на Подолі. Ставили все що завгодно – від низькопробних п’єсок до Грибоєдова та Островського. Самі клеїли примітивні афішки, самі розповсюджували білети – головним чином, між родичів і знайомих. У Театрі Соловцова (сьогодні – театр ім. Франка) можна було вийти й на «справжню» сцену – статистом. Але за це потрібно було самим і заплатити. Тож в зовсім юного і цілковито незабезпеченого хлопчика не було іншого виходу, як щось вкрасти…
Проте доля часами була прихильна до нього – йому пощастило потрапити на літературне зібрання Софії Миколаївни Зелінської, викладачки жіночої гімназії, чи не найрозумнішої й найосвіченішої жінки в Києві, де і сформувався світогляд і мистецький талант молодого Вертинського. В тому богемному колі збиралися такі особистості, як філософ і публіцист Микола Бердяєв, поети Михайло Кузьмін, Володимир Ельснер, художники Олександр Осмьоркін, Казимир Малевич, Марк Шагал, Натан Альтман, поет, перекладач і дослідник футуризму Бенедикт Лівшиць. Олександр Вертинський проникався їхньою філософією, естетикою, набував духовного і творчого досвіду. У цей період він пробує зайнятися літературною працею: появилися його перші декадентські оповідання та відгуки на театральні постановки, які без проблем друкує газета «Киевская неделя». Молодий поет пише театральні рецензії на виступи знаменитостей — Федора Шаляпіна, Анастасії Вяльцевої, Михайла Вавича, Джузеппе Ансельмі, Варвари Каринської, Тітта Руффо. Поступово його ім'я стає відомим в середовищі київської творчої інтелігенції.
Приблизно в цей само час талановитий юнак виходить на сцену «Контрактового залу» із власними мініатюрами. Він захопився театром, виступав в аматорських виставах і, як статист, на сцені київського Соловецького театру. На відміну від естрадних зірок початку XX століття та й естради назагал і до сьогодні, Олександр Миколайович вийшов на сцену з вишуканого літературного середовища. Він сам писав: «Я не можу зарахувати себе до артистичного середовища, а скоріше до літературної богеми. До своєї творчості я підходжу не з погляду артиста, а з погляду поета, мене привертає не тільки виконання, а пошук відповідних слів, які зазвучать на мій власний мотив».
Про юного Вертинського починають говорити в літературних колах як про такого, що подає надії. А він купує собі на подільському базарчику старенький фрак і з незмінною фіалкою в петлиці з’являється в «богемних» кав’ярнях, де цілими вечорами серед мистецької богеми п’є дешеве вино й дискутує на модні теми. Саме в Києві, у кав’ярні «Павільйон де Парі» в 1915 році, Вертинський уперше вийшов на сцену виконувати власні пісні в костюмі П’єро.
Він мріяв про велику сцену і назбиравши 25 рублів, молодий Вертинський у компанії свого приятеля, художника Олександра Осьмьоркіна, вирушає до Москви. Він ще не знав звичайно, що для нього закінчився київський період його життя. Проте, як пізніше виявиться, йому вдалося підкорити своїм співом увесь світ.
Перші «московські» виходи на сцену в театрі мініатюр із сумними «арієтками» у гримі П’єро, перші пристойні гонорари, перша слава – раптова й шалена, перший гучний бенефіс – 25 жовтня 1917 року – у той самий день, коли в Петербурзі грянув переворот.
Після невизначеності і жахіть революційної доби, він в 1919 році емігрує до Туреччини. В Стамбулі Вертинский винаймав номери в «Pera Palace Hotel».
Попереду – довгі роки еміграції, вечірні ресторани, французькі балагани, бананово-лимонні сингапури, палестинські танго, жовті янголи, лілові негри й маленькі креольчики. Вертинський прожив життя, сповнене пригод, захоплень, розчарувань, аншлагів і самотності. І приправлене гірким соусом ностальгії. За його власним зізнанням, усі 25 років еміграції йому часто снився один сон: він повертається до Києва й лягає спати на ту саму скриню, де так натхненно плакалося й мріялося в дитинстві.
Після повернення до новітньої імперії, Олександр Вертинський кілька разів відвідав Київ. Він дав кілька концертів, і навіть знявся у двох кінофільмах студії Довженка – «Кривавий світанок» та «Полум’я гніву», де зіграв, до речі, українською мовою, чим дуже пишався. При цьому він усе життя вважав себе «українцем за народженням» (ба навіть хохлом себе називав), а своїм маленьким донькам співав як колискові тільки українські народні пісні. Видатний співак та поет Олександр Вертинський, українець та уроджений киянин наприкінці життя з гіркотою писав дружині, грузинській княжні Лідії Циргаві: «Мне бы надо быть украинским певцом и петь по-украински! Україна — рідна мати! Иногда мне кажется, что я делаю преступление тем, что пою не для нее и не на ее языке!..».
Відійшов у вічність кумир і бард світової слави Олександр Миколайович Вертинський 21 травня 1957 року в Петербурзі.
А для нас він цікавий насамперед своїми концертами у Чернівцях і романсами, які тут написав. У колах меломанів було відомо, що кумир естради першої половини ХХ століття Олександр Вертинський був у Чернівцях двічі. Вперше – у 1927 році, під час одного зі своїх європейських турне, вдруге – в 1954. Він дав тоді декілька концертів, але багато хто з прихильників таланту Вертинського так і не потрапив до залу: зайвих квитків не було.
Про своє життя і унікальне творче життя, сповнене пригод, і про перебування в Чернівцях описав він сам, маючи літературний талант, у книзі «За лаштунками», виданій у Москві в 1991 році. Вперше повністю надруковано оповідання Вертинського «Сила пісні», яке написане на основі одного випадку, що трапився у Чернівцях. Цей же випадок підштовхнув співака написати й один з найпопулярніших його романсів – «Концерт Сарасате». В 1927 році, під час своїх турне по містах Європи він відвідав і Чернівці. Вертинський із захопленням відгукується про місто і його людей, згадує цікаві деталі, котрі відтворюють специфічну атмосферу тих часів.
«Це було в 1927 році. Ми сиділи у великому кафе в Чернівцях (тоді місто належало Румунії). За великими дзеркальними вікнами ходила звична вечірня публика. Вздовж тротуару безконечною вервицою повільно рухались люди і здавались величезними пласкими рибами, що не поспішаючи пропливали кудись. Блакитне світло підвечірніх ліхтарів створювало в сутінках враження води. Я наче дивився крізь скло великого акваріума. Чоловіки були, як на підбір, гладкими, круглолицими, з трохи виряченими очима, з цигарками в кутках рота, і були схожі на жирних коропів, у которих застрягла в роті їжа.
Жінки – ті, навпаки, жваві й легкі, в літніх повітряних сукнях із шифону й органзи, у капелюшках із перами – були схожі на тих хвостатих срібно-блакитних рибок з довгими «шлейфами», яки плавають в акваріумах зоомагазинів».
Тут він познайомився з Жаном Владеско – ресторанною «зіркою», королем циганської музики, і з не менш видатною актрисою Сільвою Тоскою. І його знаменита пісня "Концерт Сарасате" про фатальне кохання акторки, колишньої зірки до брутального, але талановитого скрипаля, створена в українському місті Чернівці. Про це Вертинський написав спомин у вигляді художнього оповідання. Правда, він трохи переплутав дату.
« Це було у 1930-му році. Ми сиділи [із давнім приятелем Пєтєю Барацом] у великому кафе у Чернівцях (які тоді ще належали Румунії). Цим містом завершувалося моє гастрольне турне Європою. У Румунії я опинився проїздом, в останній раз, і ранком мав відлетіти до Парижа.
Владеско? – спитав я, - Той, що грав у Відні? Це був один з п'яти ресторанних знаменитостей - королів циганського жанру. У його скрипки був надзвичайно густий і пристрасний звук, ніжний та жалісний, ніби плачущий.
Бачиш он ту жінку біля естради? - запитав він, вказуючи на столик, де сиділа помічена мною красива дама. - Це його дружина.
- Ну?
- Колись вона була знаменитою актрисою ... Сільвія Тоска. Ти чув це ім'я? Весь світ знав її. Це була зірка. І яка зірка! Йому до неї було як до неба!
- Адже вона ж його кохає. Розумієш, кохає! Вона задля нього все життя своє зламала. Відмовилася від сцени, імені, багатого чоловіка, успіху, Він забрав її діаманти, гроші, славу, душевний спокій. І ось бачиш,плентається за ним ресторанами світу. Сидить ночами ... чекає на нього!Я мовчав, схвильований цією оповіддю. Поступово в залі запанувала тиша.Владеско грав одну з найулюбленіших моїх композицій - «Концерт Сарасате». Це було якесь чаклунство. Час від часу з-під його пальців вилітали непритаманні скрипці, майже людські інтонації. Живі і благальні, вони просочувалися до самого серця слухачів. Як місячна блакитна дорога, його мелодія владно вабила до якогось іншого світу, світу високих, невимовно прекрасних почуттів, світлих і чистих, наче сльози уві сні.
Я не міг відвести очей від нього. Він грав, весь зібраний, витягнутий, як струна, гранично напружений, ніби відірвався від землі. Піт градом котився з його чола. Вогнені відблиски гніву, печалі, болю і ніжності змінювалися на суворому обличчі. Обпечене творчим вогнем, воно було натхненним і прекрасним.
Він закінчив. Буря оплесків була відповіддю…»
І вже через три роки, коли він виступав в Берліні у величезному «Блютнер-залі», який був переповнений. І знову там опинився його всюдисущий друг:«У день концерту у мене в готелі з'явився Петя Барац. Він був у Берліні проїздом, прямуючи в Дрезден. Цього вечора я був у піднесеному настрої. Перед початком концерту заглянув до зали через дірочку у завісі. Владеско сидів у першому ряду. Поруч з ним у простому і строгому платті сиділа Сільвія Тоска. У моїй програмі було багато нових речей. Був в ній і «Концерт Сарасате» - так я назвав пісню, народжену в Чернівцях. Пісня мала успіх. Її вже знали.
Акомпаніатор зіграв вступ, я почав:
Ваш коханець – скрипаль, сивий він та горбатий
Він Вас дико ревнує, лупцює, бува,
Але тільки заграє «Концерт» Сарасате,
Ваше серце, як птиця, летить і співа.
Він альфонс за покликанням. Знає секрети
З гонорової кралі він зробить «зеро» ...
Але тільки заплачуть його флажолети,
Він божественний принц, він натхненний П'єро!
Він зім'яв Вас, зламав, обікрав, знеособив –
Femme de luxe перетворено на femme de chambre.
І давно вже нікому не є до вподоби
Ваш кротячий жакет з легким запахом амбр.
Ваша втома в очах і ваш кшталт поведінки
Відображують тяжкість безрадісних літ
А чи можна так злісно паплюжити жінку?
А чи можна топтати підборами квіт?
І коли Ви, несила вже більш потерпати,
Тихо плачете наче маленьке пташа, -
Він награє для Вас свій «Концерт» Сарасате,
Від якого аж кров'ю заллється душа!
Як потвора, непотріб, хвора й кострубата
Крізь ненависть до себе, палку нелюбов
Ви даруєте все за «Концерт» Сарасате
І пекельно, шалено кохаєте знов…

Владеско був вражений цим романсом: «Ви вбили мене! Убили ... - бурмотів він, задихаючись. Руки його тряслися, губи тремтіли. Нервове тремтіння лупцювало його всього.
- Я знав ... Я зрозумів ... Я .. Але я не буду! Чуєте? Не буду! - раптово і відчайдушно крикнув він. Сльози рікою лилися з його очей…».

Ось так Чернівці назавжди залишилися в пам’яті та творчості неперевершеного Олексадра Вертинського.

А нещодавно у фондах Чернівецького державного архіву знайдено свідчення ще одного, зовсім невідомого візиту співака в Чернівці. В той перший його приїзд він прибув із грецьким паспортом, але документи заповняв румунською мовою, якою досить добре володів. Вертинський під час чотирирічного перебування на території Румунії досить добре вивчив румунську мову.
У фонді особливого відділу сигуранци міста Чернівці знайдено таку заяву, написаною румунською мовою: «Панові начальнику сигуранци м. Чернівці. Пане начальнику! Маючи на увазі мій ангажамент на 20 днів та інші творчі справи, прошу Вас зволити видати мені дозвіл на перебування в місті, й одразу після цих 20 днів я продовжу шлях до Польщі. З повагою – О. Вертинський»
На штампі вхідних документів вказано дату складання документа: рік – 1923, місяць – квітень, день – 11. Ось коли відбулося перше знайомство видатного співака з нашим містом!
Правда, за ним уважно наглядала сигуранца – і про це також збереглись документи в Чернівецькому державному архіві. « Пан Александру Вертинський, російський артист, згідно з розпорядженням №7155 від 22.03.1923 Військового командування Бессарабії, не має дозволу на перебування в зоні осадного положення і зобов'язався виїхати в Польщу. Маючи справи в Чернівцях, залишиться там на кілька днів. Для того, щоб ми були точно поінформовані про його виїзд із країни, з повагою просимо Вас після його виїзду з міста вказати прикордонний пункт, через який названий Вертинський залишить країну. Генеральний інспектор. Підпис». Знайдено і рапорт прикордонного пункту Григоре Гика Воде (Неполоківці) від 28 квітня 1923 року, адресований начальникові спеціальної служби сигуранци, в якому йдеться про те, що «іноземець Вертидіс Александру, а не Вертинський Александру, як, думаємо, помилково було надруковано, грецький підданий, залишів країну через цей прикордонний пункт 12 квітня цього року».
Із знайдених документів випливає, що Олександр Вертинський вперше приїздив у Чернівці 10-11 квітня 1923 року, дорогою до Польщі. Тут, у Чернівцях, великий артист збирався дати кілька концертів, як робили це інші співаки, тикаючи від більшовітського терору на захід. Та, на жаль, місцева влада, мабуть, не дозволила це зробити. Але знаючи добре характер чиновників тої епохи, можна припустити, що Вертинський, шляхом всемогутнього «дарунку» міг дати концерти трохе раніше, а заяву написав як доказ непідкупності влади. Як би то не було, вже 12 квітня він переходив прикордонний пункт у Неполоківцях, «тримаючи курс» на Польщу.Його поневіряння світом лише починалися. Великі радощі й гіркі розчарування були попереду.

Олександр Вертинський ще раз відвідав таке миле для нього місто Чернівці в 1954 році, коли виступав тут з кількома концертами. Меломани старшого покоління добре пам'ятають його успіх і любов, яку виявила чернівецька публіка до великого співака. Багато хто з прихильників цього таланту так і не зміг дістати квиток на концерт. Про ці знамениті концерти кумира світової слави писала місцева преса.

У фондах Муніципальної бібліотеки є роман-есе у трьох книгах київського письменника і журналіста Олександра Балабка «Олександ Вертинський, нащадок Гоголя», який нещодавно був виданий в Чернівцях у видавництві «Букрек». Разом з автором і з Олександром Вертинським всі небайдужі до творчості богемного маестро читачі здійснять захоплену подорож до Стамбула, Шанхаю, Парижа та інших європейських столиць…На сторінках роману будуть зустрічі з такими знаковими постатями світової культури і літератури як Федір Шаляпін, Назим Хікмет, Пабло Пікассо, Фернан Леже, Іван Бунін, Дмитро Мережковський, Володимир Маяковський, Єлизавета Кузьміна-Караваєва, синайський принц Чакрабон, китайський маршал Фен Юсянь, французька кінозірка Мілен Демонжо…Разом з ними в читача є можливість зануритись в богемну атмосферу того часу…

Переклад романсу та тексти підготовлені за матеріалами Еміля Крупника.

 
26 березня – 115 років від дня народження всесвітньо відомої оперної співачки (мецо-сопрано) Віоріки Урсуляк (Viorica Ursuleac, 1894 – 1985)
 
Вона народилася в Чернівцях в родині греко-католицького архідиякона Михайла Урсуляка, який викладав вокал на теологічному факультеті Чернівецького університету. Від батька вона успадкувала талант до музики, тому коли дівчинка закінчила ліцей, то саме він в 1913 році відвіз доньку до Відня. Вчилася прима у Віденській (навчаючись у фінського педагога з вокалу Філіпа Форстена) та Берлінській консерваторіях (клас однієї із яскравих оперних співачок свого часу, німецької та американської співачки Лотти Леман).
Через п’ять років співачка дебютувала у Загребі, і з того часу почалася її тріумфальна кар'єра на оперних сценах Європи. Її голос чули здебільшого у Віденському державному та Віденському народному оперних театрах, а також – в оперному театрі міста Франкфурта, де працювала прима. Надзвичайно популярною була співачка і в Зальцбурзі, Дрездені, Амстердамі, Лондоні, Берліні, Римі тощо. Вона виконувала майже всі відомі жіночі партії для меццо-сопрано, виступала у Франкфурті і Мюнхені, Відні і Дрездені. Була учасницею фестивалів у Зальцбурзі, гастролювала в Загребській опері.
Віоріка Урсуляк відома як інтерпретатор образів в операх Р. Штрауса, який присвятив їй та її чоловікові Клементу Краусу свою оперу «День миру», в якій головну роль партії Арабелли виконала Віоріка. На концертах часто виступала з чоловіком – піаністом і диригентом, директором Віденської опери доктором Климентом Краусом. Вона часто виступала і як концертна співачка.
Віоріка Урсуляк виступала на найпрестижніших сценах Європи, виконувала оперні партії найвідоміших світових композиторів та була удостоєна виняткового права на виконання окремих творів Ріхарда Штрауса, створених особисто для талановитої сопраністки. Співачка мала не лише один з найгарніших голосів ХХ-го століття, але була ще й надзвичайно привабливою жінкою. Її називали «золотим голосом Європи». Чернівчанка настільки зачарувала голосом та вродою композитора Ріхарда Штрауса, що він писав виключно для неї музичні твори і надав їй пожиттєве право їх прем’єрного виконання.
Актриса зіграла головні ролі в операх Р. Штрауса («Арабелла», «Капріччіо», «Жінка без тіні», «Кавалер троянд», «Кохання Данаї». З великим успіхом виконувала партії в операх Моцарта, Бетховена, Вагнера, Верді, Пуччіні та інших.
Виступала з концертами у багатьох містах Європи, підтримувала зв'язки з Буковиною і приїздила сюди при кожній нагоді. 5 січня 1920 року виступала у Чернівцях з великим концертом у філармонії. А вже в наступному, 1921 році, мала тур по багатьох містах Румунії і була на гастролях у Чернівцях.
Все життя мріяла повернутись в Україну, на Буковину, але побоюючись каральної сталінської машини, так цього й не насмілилась зробити. Залишила сцену у 1954 році. Не стало „золотого голосу Європи” 22 жовтня 1985 року. Свій вічний спочинок Віоріка Урсуляк знайшла на цвинтарі австрійського міста Ервальд, провінція Тіроль.
Голос співачки записаний на платівках «Полідор», «Кавалер троянд», «Літаючий голандець»… Звучить у радіопередачах Відня, Бухареста, інших міст Європи.
Віоріка Урсуляк – донька трьох народів – румунського, австрійського та українського, адже народилася вона у румунській родині, виросла на українській землі, а своє найвище професійне визнання здобула в Австрії та Німеччині.
В Україні широкому загалу ім’я Віоріки Урсуляк маловідоме. Відрадно, що співачку хоч пам’ятають у її рідному місті. На фасаді будинку №75 на вулиці Тараса Шевченка встановлено меморіальну дошку на честь відомої співачки Віоріки Урсуляк з таким текстом: “У цьому будинку провела свої дитячі та юнацькі роки всесвітньо відома оперна співачка Віоріка Урсуляк (1894-1985)“. Надпис виконано українською та німецькою мовами.