22-05-2019

Денис Квітковський - «Апостол української державності»

22 травня минає 110 років від дня народження

історика, журналіста, публіциста, педагога, видавця, буковинознавця, громадсько-політичного діяча, адвоката, доктора права Дениса Квітковського

(1909 – 1979рр.)

Він народився в селі Горішні Шерівці Заставнівського району в багатодітній родині православного дяка, який був освіченим і навчався в Резиденції митрополитів Буковини і Далмації. Окрім Дениса, був ще один старший братик Євген і три сестрички – Ольга, Маруся та Єлесавета. І хоч родина не розкошувала, проте вважали за необхідне дати дітям добру освіту, особливо хлопчикам. В родині пізніше була зібрана величезна бібліотека, яку «органи» заставили всю спалити, бо через неї могли всіх вивезти в Сибір…Денис вже маленьким мав схильність до наук, тому його віддали спочатку в найближчу народну школу – в Садгорі. По її закінченні він навчався в єдиній на той час "Українській державній гімназії" (нині гімназія № 5), яку успішно закінчив. Впродовж наступних 1929–1932 років - на правничому факультеті університету імені Короля Карла ІІ в Чернівцях і став блискучим юристом. Вже через два роки відкрив приватну адвокатську канцелярію – йому на той час було всього 25 років, яку очолював до 1937 року. Своє майбутнє пов’язував виключно з юриспруденцією і в 1936 році в Бухаресті захистив докторську дисертацію.

Саме в Чернівцях і в його особистому житті відбулася приємна подія – в 1938 році він одружився. Дружина Марія походила з освіченої родини, брала участь у студентських націоналістичних організаціях і назавжди стала для нього підтримкою і опорою на все складне і непередбачуване життя. Тут у них народився єдиний син Остап. Він був ще зовсім маленьким, коли його батьки покинули рідні Чернівці, але вони назавжди передали йому любов до рідної батьківщини.
Активною політичною і громадською роботою Денис Квітковський захопився вже з перших днів студентського життя – був активним учасником Академічного Козацтва «Чорноморе», пізніше прилучився до створення студентського товариства «Залізняк», в яких велика увага приділялась вивченню історії України. І треба сказати, що не полишав цього «поля діяльності» до останнього дня свого життя. Як в Чернівцях, так і на Буковині він був одним з найактивніших політичних діячів свого часу, і залишив короткий, проте дуже яскравий слід для утвердження української державності. Хоча то власне було всього біля 7 років активної політичної праці, а дальше – то вже була діяльність в еміграції.

Ще на початку 1930-х років він разом із однодумцями заснував націоналістичні гуртки, які потім перетворилися в

Організацію українських націоналістів (ОУН) на Буковині. Як член Буковинської крайової екзективи ОУН Денис Квітковський спеціалізувався на ідеологічно-пропагандистській роботі і відповідав за видавничо-інформативний сектор.
Схильність до журналістики в нього була вже з перших днів навчання в університеті. Ще будучи студентом, він впродовж 1931–1937 років був співредактором журналу-місячника «Самостійна думка». Тому, як тільки закінчив навчання, одразу активно включився до конкретної громадсько-політичної роботи – заснував чернівецький журнал «Самостійність» і був головним редактором та видавцем впродовж 1934–1937 років. І за таку важку і наполегливу працю ні Денис Квітковський, ні його товариші, які не втомлювалися пропагувати українські ідеї на всій Буковині, не отримували жодної копійки. Вже на третьому році свого існування чернівецький тижневик «Самостійніть» мав аж 7 тисяч передплатників, і це була дуже добра цифра. «Самостійність» виживала лише завдяки передплаті та пресовому фонду. Багато хто не вірив, що можна щось робити винятково задля ідеї, а місцева поліція підозрювала, що часопис фінансує якась стороння сила. У 1937 році «Самостійність» закрили.

Йому не могли простити таку активну державницьку українську діяльність і в 1937–1938 роках Денис Квітковський сидів у

румунській в'язниці. А приводом стало щорічне дійство – святкування в березні 1937 року товариством «Кобзар» шевченківського свята. На ньому румунська влада зобов’язала відкривати його румунським гімном, а студенти запротестували, за що й поплатилися. Серед них був і Квітковський. Учасникам акції інкримінували образу румунської нації й засудили на терміни від кількох місяців до кількох років. Покарання вони відбували у найгіршій і віддаленій румунській в’язниці – в Дофтані коло Плоєшт. Коли він вийшов в наступному 1938 році, то його позбавили як громадянських прав, так і займатися адвокатською практикою. А в короткий час прийшла радянська влада. Денис Квітковський як добрий юрист розумів надзвичайно складну політичну ситуацію моменту.

У 1940 році Денис Квітковський разом із дружиною Марією та маленьким сином Остапом змушений був залишити Буковину. Спочатку думали, на короткий час, як виявилось – назавжди. З тих пір він не мав жодних зв‘зків з родиною на Буковині, а дружина наприкінці життя, в 1992 році встигла відвідати рідну землю.

І з того часу їхнє життя було на еміграції, хоча вони всю свою працю цілковито присвятили українській державності. Родина потім в радянський час дуже потерпала, що їхній брат за кордоном.

Спочатку жив у Німеччині, працював викладачем Високої економічної школи у Мюнхені. І одночасно був секретарем Українського Національного Об'єднання(УНО) і впродовж серпня 1941— літа 1943 років – співредактор її друкованого органу «Український вісник». Тут опублікував свої програмні статті, серед яких «Націоналізм», «Маса і провід», «Орієнтація». У 1943 році у справах ОУН він прибуває до Львова, де його заарештовує гестапо і кидає у тюрму на Лонцького, а згодом перевезло до в’язниці біля Берліна, тюрмі м. Потсдам. Там він пробув до жовтня 1944 року.
На короткий час перебрався в Мюнхен, де викладав вексельне право у Високій економічній школі.

А заодно опікувався створенням профспілки українських журналістів на еміграції, впродовж 1946–1948 років, вів Референтуру преси й пропаганди Проводу Українських Націоналістів, з 1947 — член ПУН ОУН.

В у 1949 році разом з родиною переїжджає у США (Детройт), де проживає до кінця своїх днів. Спочатку йому прийшлось працювати на фабриці автомашин, аби утримувати родину і одночасно студіював американське право, яке суттєво відрізнялося від європейського. Відкрив тут в 1955 році адвокатську контору, яка користувалась незмінним авторитетом в її клієнтів. І вже звично Денис Квітковський весь свій вільний від юриспруденції час приділяв двом своїм найбільшим захопленням – політиці та журналістиці. Він очолив організацію «Самостійна Україна» і впродовж 1976–1979 років в Чикаго видавав її однойменний друкований орган. Одночасно, в 1974–1977 роках був першим заступник Голови ПУН. Як один із найактивніших українських політиків Денис Квітковський в 1977 році, після смерті Олега Штуля-Ждановича, став головою Проводу Українських Націоналістів. Співпрацював із Українським конгресовим комітетом Америки, Світовим конгресом вільних українців. В 1972–1974 роках він віце-президент Організації Державного Відродження України, а в 1974-1976 – її президент.

Він ще із студентських років займався журналістикою – в його роботах завжди була присутня конструктивна пропозиція і зрозуміла думка, оскільки він був цілеспрямованою людиною і користувався авторитетом в американських журналістських колах, не втомлюючись розказувати заокеанським читачам про життя України. Друкувався в українських виданнях Німеччини, Франції, США і Канади. Укладач і редактор збірки матеріалів детройтського з'їзду «У 40-ліття ОУН» (1970), автор статей у збірниках, присвячених Є. Коновальцю та А. Мельнику (1974). Саме з ім’ям Дениса Квітковського пов’язано становлення повоєнної української еміграційної журналістики.

Прекрасно володіючи словом і будучи юристом, він залишив не просто спогади, хоч то також документи епохи і варті

уваги, а глибоко проаналізовану блискучу публіцистику. А ще будучи висококласним юристом, він завжди давав професійну аналітичну і політичну оцінку подіям, що надзвичайно вартісно і його спадщина не втратила своєї актуальності на день сьогоднішній. Автор багатьох статей у періодиці, зібраних у три книги «Мої міркування: Зб. публіцист. творів 1970–1977 рр. ч. 1–2», які були видані в Києві в 1993,1996 і 1998 роках і є важливим внеском в розуміння політичної думки української еміграції. Він друкувався під різними псевдонімами та криптонімами, як от: Д. Квітка, Д. Слобідський, Д. Кирильчук, П. Ром., Д. Кир. та ін..

Денис Квітковський співавтор, разом із ще двома емігрантами-буковинцями, істориком Аркадієм Жуковським і філологом Теофілом Бриндзаном, фундаментального видання «Буковина - її минуле і сучасне», яка вийшла в 1956 році. Вони почали роботу над монографією ще в 1940-х роках, як тільки покинули Буковину, а завершили на початку 1950-х. Друком книжка вийшла в 1956 році в Парижі. Її унікальність в тому, що книга позбавлена найменшого радянського впливу. Як згадували самі автори, вони опрацювали архіви Відня, Берліна, Парижа, Едмонтона, хоча не могли працювати в Україні і навіть у Румунії. У деяких випадках, як зауважували вони, покладалися на власні спогади, бо події 1920-1930-х років ще добре пам’ятали. В Україні до початку незалежності у вільному доступі книжки не було. Зараз є і в друкованому вигляді і вона доступна в електронному ресурсі. І хоч з боку істориків може й має деякі конструктивні зауваги, проте жоден історик чи краєзнавець не оминає її увагою.

Він є автором таких праць: Нація, держава і провід у "Націократії" Миколи Сціборського. "Наступ" (Прага) 1942; Репресії в Україні в світлі міжнародної конвенції про злочини геноциду. "Новий шлях", 1968, 6 лип.–14 верес.; Боротьба за свободу в Україні. Торонто, 1968.

В 1993 році в Детройті Науково-дослідний інститут ім. Ольжича коштами родини видав поважне видання Дениса

Квітковського «Боротьба за українську ідею», куди ввійшла вся його публіцистика і заслуговує на увагу всіх істориків та політологів, хто намагається дати оцінку української дійсності в день сьогоднішній. Редактор і упорядник Василь Верига у вступному слові пише: « Публіцистична діяльність д-ра Дениса Квітковського – це немов дзеркало, в якому відбивається життя і мрія українського емігранта, відданого патріота своєї Батьківщини, що шукає шляхів, як розбудувати своє власне життя, не затративши своєї національної особистости, одним словом – як бути собою». І тут же продовжує: «Денис Квітковський дивився на українську проблему як частину світової проблематики, й тому він цікавився всім, що могло б бути корисним для української справи. Для нього не було байдужим те, що відбувалося в Асамблеї Організації Об’єднаних Націй, що відбувалося у Вашингтоні, Парижі, Лондоні й Москві. Він у лабіринті світових подій дошукувався можливостей, як вплести українське питання в загальнолюдську і світову політику».

У цьому виданні, яке готував Остап Квітковський, так пише про батька: «Він не мав страху і не боявся найтяжчих завдань. Він вірив, що ніяка фізична сила не встоїть перед силою ідеї. Він був проповідником і носієм такої ідеї… Він знав, і ми повинні знати, що Москва сльозам не вірить, та що світ відкидає немічних слабодухів на смітник історії».
Воно присвячене пам’яті їхнього єдиного сина Остапа, який дуже цінував батькову працю, збирав матеріали до його видання і передчасно пішов з життя, не дочекавшись виходу його в світ.

З цим виданням можна познайомитись за посиланням

http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/19007/file.pdf

Його вірним помічником завжди була дружина Марія, яка за кордоном, як і її чоловік, вела активну громадську діяльність: була професором соціології, опікувалася українськими жіночими організаціями за кордоном і 10 років поспіль очолювала Світову Федерацію Українських Жіночих Організацій (СФУЖО).

І будучи активними в соціальному житті і весь час обоє працювали, а як згадувала п. Марія в свій останній приїзд, все життя вони жили дуже скромно.

Денис Васильович Квітковський відійшов у вічність 15 березня 1979 року на 70- му році життя у місті Детройт (штат Мічиган). А похований (спочиває) на українському цвинтарі св. Андрія у Баунд-Бруці поблизу Нью-Йорка (штат Нью-Джерсі). Панахиду відправив Первоієрарх Української Православної церви Блаженнійший митрополит Мстислав. Це була велика втрата для української діаспори.

Не випадково назва статті до його ювілею звучить як «Апостол української державності». Він направду все своє життя, як Апостоли, не втомлювався працювати кожен день аж до останнього подиху на утвердження української державності. І при тому спокійно при всіх умовах і не претендуючи на перші ролі, хоча коли виникала в цьому потреба, він прекрасно з ними справлявся.
Фото з інтернету