18-07-2019

Буковинський інтелектуальний календар . Липень - 2019

17 липня –130 років від дня народження композитора, диригента, педагога Александру Завуловича (Alexandru Zavulovici, 1889 – 1976)

18 липня – 100 років від дня народження історика, професора Емануїла (Емануеля) Турчинського (нім.Turczynski Emanuel, рум. Turchinsky Emanuil, 1919-2002)

24 липня – 115 років від дня народження композитора, музикознавця , педагога, професора Джордже Ончула (Onciul, 1904 – 1981)

24 липня – 115 років від дня народження композитора, музикознавця , педагога, професора Джордже Ончула (Onciul, 1904 – 1981)

27 липня –135 років від дня народження одного з найдостойніших чернівчан, справжнього європейця, інтелектуала, відомого вченого, мецената, культурного і громадського діяча, політика, захисника українських інтересів у румунському парламенті Володимира-Сергія Залозецького (1884 – 1965).

17 липня –130 років від дня народження композитора, диригента, педагога

Александру Завуловича (Alexandru Zavulovici, 1889 – 1976)

Він народився в місті Сучава, де й отримав початкову освіту. З дитинства мав талант до музики, тому по закінченні навчався в Ясській консерваторії. Аби вдосконалити музичні заняття і мати можливість викладати мистецтво в школі, він відвідував заняття у Віденській музичній академії , де його основним і улюбленим викладачем з основних предметів – гармонії, контрапункту та музикології був наш легендарний чернівчанин у Відні Євсевій Мандичевський. Під його незаперечним авторитетом він по закінченні вищих наук з Відня приїхав в Чернівці. І тут цілу чверть віку, з 1912 по 1937 роки був професором музики в Чернівецькій учительській семінарії та ліцеї ім. А.Пумнула (нині школа № 1). Він був диригентом багатьох хорових колективів, в тому числі знаменитим хором товариства «Армонія». Майже двадцять років, впродовж 1922-1940 років, керував хором буковинської митрополії.

Серед його учнів в Чернівцях був талановитий та знаменитий тенор Йозеф Шмідт, який 1914 році з родиною перебрався в наше місто і тут брав уроки музичної грамоти в композитора Александру Завуловича.

Чернівці та Буковина завжди надихали композиторів на творчість. Александру Завулович також від перших років перебування писав класичні музичні твори, в основному симфонічну, вокальну та хорову музику (гімни, літургії,тропарі, аксіон і інші релігійні пісні). Серед його творів: «Симфонічна сюїта для оркестру пісні та гри» (1924), симфонічна картина «Весна» (1924), «Хора Наталя» (1936), «Пісня і танець», «Симфонічний дивертисмент», «Весна», «Відгомін», хорові твори «Хор на 3 різних голоси і фортепіано»(1924), пісні на слова Васіле Герасіма та Михая Емінеску «І якщо гілки б'ють у вікно»,«Гімни Святого Маса" та інші, обробки румунських народних пісень.
На написання музичних творів його надихнула мабуть і така важлива подія в його родині, як народження сина Сільвіу 16 лютого 1922 року. Тут він отримав загальну освіту в ліцеї імені Арона Пумнула і продовжив музичну спадщину батька, став відомим композитором та диригентом, засновником Галацкого музичного театру.
Як музичний педагог Александру Завулович в 1973 році видав книгу «Студії і п’єси для скрипки» (1973) . Залишив багату рукописну спадщину, мемуари та культурологічні документи у фондах Сучави в Буковинській бібліотеці «І.Г. Сбіерa».
Відійшов у вічність професор Александру Завулович 21 червня 1976 року в Сучаві.

18 липня – 100 років від дня народження історика, професора Емануїла (Емануеля) Турчинського (нім.Turczynski Emanuel, рум. Turchinsky Emanuil, 1919-2002)

«Він не втомлювався презентувати Чернівці Європі»

Емануїл Турчинський народився в Чернівцях, тут отримав початкову освіту, а потім закінчив румунський ліцей ім. Великого Воєводи Міхая (нині школа № 23 за адресою Загула, 8).
В 1940 році, коли в Чернівцях було дуже неспокійно і не було впевненості в завтрашньому дні, він зовсім молодим юнаком, в 21 рік, виїхав до Німеччини. Навчався в Берліні, Кенігсберзі, Мюнхені. Був студентом відомого вченого Фріца Валявека (Південно-Східний інститут).
З 1949 року викладав румунську мову і літературу та історію культури в Мюнхенському університеті. В 1955 році там же захистив докторську дисертацію на тему «Німецько-грецькі культурні відносини до приходу на престол короля Отто». Коли в 1962 році був відкритий перший новий університет в післявоєнній Німеччині – Рурський університет в місті Бохумі (нім. Ruhr-Universität Bochum, RUB), він перебрався туди. Там працював лектором , приват-доцентом, професором і викладав історію Східної і Південно-Східної Європи.
І хоч все своє життя, і наукове в тому числі, він прожив і присвятив європейським університетам, проте в нього назавжди залишилося не проминуще захоплення історією такого дивовижного «закутку Карпат», як Буковина. І не втомлювався відкривати сторінки цього краю для європейського читача. Емануїл Турчинський є автором поважних монографій, присвячених історії Буковини та її , без перебільшення, заслуженої гордості – Чернівецькому університету

насамперед. Серед них: «Заснування Чернівецького університету» (1955), «Розвиток і значення Чернівецького університету» (1956), «Робота німецьких хлоп’ячих товариств на Буковині» (1959), «Значення Чернівців для православної теології в Південно-Східній Європі» і «Культурні досягнення буковинських німців і буковинців» (1976), «Політична культура Буковини: гармонія етнічних культур» (1979), «Чернівці, як приклад інтегративного університету» (1984), «Йоган Мікуліч Радецькі всесвітньо відомий хірург з Буковини» (1986), «Історія Буковини в новий час» Вісбаден, (1993), «Професори і студенти Чернівецького університету в міжвоєнний період» (1995) та інші. Численні публікації в часописах та наукових вісниках з проблем історії національних меншин, церкви і культури Буковини.
Як добрий зразок такої праці, і доступний для читача, може слугувати праця Емануеля Турчинського «Значення Чернівців для православної теології у південно-східній Європі», яка була надрукована в 1996 році в «Буковинському журналі» в перекладі історика Олександра Масана.

Як додає Олександр Миколайович у вступній статті: «Публікація…проф.Е.Турчинського покликана хоч якоюсь мірою заповнити існуючий вакуум і познайомити сучасних читачів з маловідомою, але важливою проблемою, яка нині набула ще й практичного значення». Це писалося понад 20 років тому, а проблема так і залишається гострою на день сьогоднішній.

В праці представлено велику кількість імен викладачів, які впродовж існування факультету викладали на ньому різні дисципліни. Дуже багато цікавої і вартісної інформації з наукового життя Чернівців та університету відкривають для небайдужого читача сторінки даного дослідження.
Там же подана вступна стаття ще одного призабутого чернівчанина Казімежа Фелешка «Європа й «мала Європа» – кількісні чи якісні різниці»?, в якій він на основі праць професора Турчинського подає таке цікаве і до сьогодні «виняткове, у кожному разі рідкісне явище» Буковини, як багато національність, що проявляє себе у багатокультурності пограниччя. Або як тепер прийнято казати, що «Саме актуальність цієї європейської ідеї та її нічим не послаблена привабливість спричинила певну моду на Буковину….».
Емануїл Турчинський до останнього подиху невтомно трудився презентувати Чернівці світу, аби освічений люд знав цей унікальний і дивовижний закуток Карпат і Європи назагал.
Для небайдужих до історії і науки про місто та Буковинський край у фондах австрійської бібліотеки ЧНУ ім.Ю.Федьковича знаходиться видання Е.Турчинського -«Geschichte der Bukowina in der Neuzeit : zur Sozial- und Kulturgeschichte einer mitteleuropäisch geprägten Landschaft».

Ось їх неповний перелік: «Konfession und Nation : zur Frühgeschichte d. serb. u. rumän. Nationsbildung»; «Von der Aufklärung zum Frühliberalismus : politische Trägergruppen und deren Forderungskatalog in Rumänien»; «Die deutsch-grieschischen Kulturbeziehungen bis zur Berufung König Ottos»; «Rumänische Sagen und Sagen aus Rumänien»; «Sozial- und Kulturgeschichte Griechenlands im 19. Jahrhundert : von der Hinwendung zu Europa bis zu den ersten Olympischen Spielen der Neuzeit»; «Erinnerungen an Wien, Krakau, Königsberg und Breslau : Memoiren der Frau des Chirurgen Johann von Mikulicz-Radecki»; «Zur Integration ausländischer Kinder und Jugendlicher»; «Die deutsch-griechischen Kulturbeziehungen bis zur Berufung König Ottos»

Вийшов ауковий збірник до 70-літнього ювілею на пошанування професора Емануеля Турчинського: «Von der Pruth-Ebene bis zum Gipfel des Ida : Studien zur Geschichte, Literatur, Volkskunde und Wissenschaftsgeschichte des Donau-Balkan-Raumes : Festschrift zum 70. Geburtstag von Emanuel Turczynski
Професор Еманеель Турчинський відійшов у вічність 15 березня 2002 року в Мюнхені на 83 році життя.

24 липня – 115 років від дня народження композитора,

музикознавця, педагога, професора Джордже Ончула (Onciul, 1904 – 1981)

Він народився в Чернівцях, де отримав початкову освіту. Як і більшість освічених буковинців, мав схильність до музики і закінчив музичну академію в Бухаресті. Як талановитого молодого чоловіка і прекрасного музикознавця, його запросили працювати, впродовж 1925-1930 років, у Міністерстві освіти Румунії і паралельно на бухарестському радіо. А потім в нього почався досить успішний – чернівецький період. В 1930 році в Бухаресті, аби зберегти на належному рівні нещодавно відкриту таку серйозну освітньо-музичну інституцію, як консерваторія, запропонували цю посаду Джорджу Ончулу. І цей ще зовсім молодий чоловік, йому на той час було всього 26 років, прибув в столицю буковинського краю і очолив цей мистецький заклад.
В Чернівцях повноцінна «Консерваторія Музичного та Драматичного Мистецтва», зі статусом Державної, була відкрита в 1924 році. На її утримання із бюджету міста в 1925 році виділили 7,5 тисячі лей, а до 1933-го на її утримання Міська примарія давали по 10 тисяч. Відтак консерваторію під свою опіку взяло Міністерство освіти Румунії. В 1928 році вона отримала своє власне приміщення. На цей час її директором був пан Александру Цірра (Zirra), відомий у музичному світі як добрий композитор і гідний господар, урівноважений. Проте через складні умови праці в перші роки і перенапруження він захворів і в 1930 році відмовився дальше очолювати цю освітньо-музичну інституцію.
Тому й приїхав сюди Джорджу Ончулу, вірніше повернувся в рідне місто, аби зберегти і продовжити високу музичну освіту в Чернівцях. І хоч на той час йому вже було значно легше, тому що було придбане приміщення і вже будувалася солідна споруда, сьогодні це Чернівецьке училище мистецтв імені Сидора Воробкевича за адресою вулиця Митрополита Гакмана, 3. Проте там почалися інші труднощі, які лягли на плечі молодого директора.
Міністерство і примарія перестали фінансувати діяльність закладу, в червні 1935 році вона була ліквідована як державна установа, продовжуючи працювати як приватна консерваторія. Одразу значно скоротилось кількість учнів. Чимало вихованців змушені були перервати навчання, так як не могли заплатити. Хоча всі знають, наскільки талановиті і обдаровані до музики буковинські діти. Із трьохсот учнів навчання у приватній консерваторії продовжили тільки 115.

Окрім директорських обов’язків він ще читав фахові музичні дисципліни. Одночасно був диригентом музичного Товариства «Армонія».
Як композитор, написав низку хорових творів, кантату для сопрано і хору на слова Дж.Кошбука «Ми хочемо землі» (1936), п’єси для фортепіано, камерну музику. За ці роки праці написав і видав в Чернівцях фахові видання з музики, як от «Музична енциклопедія» (1931), «З музичного минулого Буковини (1932), надрукував в часописах численні статті з історії музичного мистецтва Буковини.
Серед її талановитих випускників того часу варто назвати такі імена, як піаніст, композитор, концертмейстер, педагог, музичний громадський діяч, Заслужений діяч мистецтв України, володар Золотої медалі ЮНЕСКО та звання «Золоте ім'я світової культури» Йосип Ельгісер.
Один із найвідоміших випускників Чернівецької консерваторії – директор театру Ла Скала у Мілані, суперінтендат Римського оперного театру, президент Італійського товариства сучасної музики Роман Влад. Він після закінчення закладу у Чернівцях виїхав 1938 року до Риму, де продовжив навчання. Там він здобув світове визнання і написав музику до 54 фільмів. Навчалася у консерваторії також оперна співачка Філомена Пітею-Джорджеску, яка згодом стала Заслуженою артисткою Румунії.

Такі випускники завжди будуть гордістю свого навчального закладу. Джордж Ончул був її директором до 1940 року і консерваторія припинила свою роботу із приходом в Чернівці радянської влади.
В 1940 році перебрався в Німеччину, в невеличке містечко Ансбах (нім. Ansbach), розташоване в землі Баварія. Тут викладав музику в навчальних закладах.
Джордж Ончул відійшов у вічність 21 квітня 1981 року і похований в містечку Ансбах.

27 липня - 170 років від дня народження фольклориста, етнографа, видавця, журналіста, політичного і громадського діяча Григорія Купчанка (1849 – 1902)
Він народився в селі Берегомет Кіцманського району. Початкову освіту отримав в рідному селі, де навчалися волоською (молдавською) мовою. Тут на нього в 3 класі справив на все життя великий вплив вчитель природознавства, який прибув із Станіславова (нині Івано-Франківськ). За спогадами самого Григорія Купчанки, він в 4 класі перейшов з волоської на руську мову , почав збирати фольклор і етнографію рідного народу. Правда, на той час на Буковині були тільки москвофіли, які писали так званим язичієм, він попав під їхній вплив, брав активну участь у діяльності москвофільських організацій на Буковині. За що потім надовго потрапив в опалу до науковців і дослідників культури краю.
По закінченні початкової науки навчався в Чернівецькій державній цісарсько-королівській гімназії, а потім вступив до Віденського університету, де вчився на юридичному і філософському факультетах. З 1870 року жив у Відні, де працював журналістом. Видавав там часописи «Русска правда» (1888–93), «Про¬свѣ¬ще¬ніе» (1894–95), «Вѣночокъ». Заснував в столиці товариство «Буко¬¬ви¬¬на». Ця робота дозволяла йому багато подорожувати. Короткий час працював у Лондоні, де видавав часопис «Звѣзда». Робота журналіста дозволяла багато подорожувати і він залишив про ці поїздки свої багаточисельні спогади.
Як член Російського географічного товариства, за програмою його Південно-Західного відділу в 1870-х роках почав збирати матеріали з історії, статистики, фольклору й етнографії українців Буковини. Залишив багато досліджень: «Сѣльськое веселье на Буковинѣ» // «Буковин¬ская зоря», 1870, ч. 11; «Веселье русское на Буковинѣ» // Там само, ч. 13–16; «Нѣкоторыя историко-географи¬¬ческія свѣ¬денія о Буковинѣ» // «Записки Юго-Западнаго Отдѣ¬¬ла Императорскаго Русскаго Географическаго Общества», 1874, т. 2 (окреме вид. – К., 1875). За зібраними Купчанком етнографчними матеріа¬лами А. Лоначевський видав в Києві в 1875 році «Сборник пѣ¬сенъ буковинскаго народа». Григорій Купчанко вніс величезний внесок у розвиток етнографії на території сучасної Західної України. Його основними досягненнями в цьому напрямі з'явилися монументальні роботи «Доля русинів », Leipzig, 1887, «Буковина и еи руссикие жители» (Відень, 1895), «Галичина та еи росcкие жители» (Відень, 1896) і «Угорську Русь и еи росские жители» (1897), в котрих східнославянске населення цих регіонів розглядається і аналізується з різних точок зору - мови, духовної та матеріальної культури, антропологічного типу, менталітету. Велика увага Купчанко приділяв порівнянні один з одним різних етнографічних груп цих регіонів і поясненню їх спорідненості з іншими східнослов'янськими народностями. Його етнографічні та фольклорні праці не втратили своєї цінності для дослідників і на день сьогоднішній.

Відійшов у вічність Григорій Іванович Купчанко 10 травня 1902 році у Відні і був похований на Центральному кладовищі. Поруч спочивав його 19-річний син Володимир. Проте, за європейськими правилами, якщо могилу ніхто не доглядає і не платить за місце, її перепродують. І так в 1928 році місце було віддано під інше поховання.

27 липня –135 років від дня народження одного з найдостойніших чернівчан, справжнього європейця, інтелектуала, відомого вченого, мецената, культурного і громадського діяча, політика, захисника українських інтересів у румунському парламенті Володимира-Сергія Залозецького (1884 – 1965).

«Він творив культурне середовище Чернівців».
Народився він на вулиці Руській, 15 (тоді це була Russische Gasse), в добротному одноповерховому будинку, фасад якого прикрашає доволі багата ліпнина, барельєф античного мудреця та картуш з монограмою власника "Z", у родині шляхетних і визначних чернівецьких русинів Залозецьких. Його батько д-р Володимир Залозецький, учень знаменитого професора з Відня д-ра Billrotha, в другій половині ХІХ століття був «найславнішою лікарською фігурою в нашім місті». З поваги до його жертовної праці чернівчани ще при житті назвали вулицю його іменем (нині це вулиця Фурманова). Лікар Залозецький походив із знаної в Галичині родини священиків. Тому Володимир ІІ або, як люблячи його називали, Владзьо, разом зі своїми братами Олексієм (лікарем) і Романом та сестрою Вірою дістали дуже старанне виховання. Родина була заможна, то й могли собі дозволити на те, щоб всі діти вчилися змалку й світових мов – англійської, французької. І то з першого джерела: від гувернанток – високоосвічених на той час англійки і француженки. Отже, в інтелігентному батьківському домі мав д-р В. Залозецький вже змалку не лише добре виховання, а й добірне товариство.
Мати Софія (дочка президента вищого крайового суду в Чернівцях доктора Р. Пієти) походила з німецько-румунської родини, тому вдома розмовляли німецькою, однак не занедбуючи ніколи й української мови, задля досконалого вивчення якої своїми дітьми лікар Залозецький держав осібних учителів. Української в нього вчили др. Лев Єх (пізніше став заступником Земського Президента Підкарпаття в Ужгороді), директор Вижницької гімназії професор Николай Ісопенко та інші. Ці старання не були марними, оскільки д-р Володимир Залозецький завжди пишався своїм видатним древнім шляхетським українським родом Сас-Залозецьких, знаним в Європі. Доля судила також йому самому творити частину тієї історії, й то на чолі тих українців, що проживали у румунській державі. І завжди Володимир Залозецький чітко усвідомлював важливість мови як націєтворчого чинника, як індикатора рівня національної самоідентифікації, самоусвідомлення. Відома його стаття 1918 року "Чи буде Буковина розділена?", в якій він, зокрема, він згадує: "Мій дід, український священик, писав дома лише по-польськи, мій батько вже не дозволяв собі як українцю писати польською мовою, я не смію як українець вже писати іншою мовою, ніж українська!"

Закінчивши чернівецьку гімназію, Володимир Залозецький здобув докторат з права у Чернівецькому університеті. Потім продовжив вдосконалення своїх знань у Відні, Мюнхені, Парижі, Флоренції.

Володимира-Сергія приваблювали наука, а особливо – мистецтво. Результатом стали дисертація з мистецтвознавства, ступінь доктора філософії Віденського університету і державна служба в міністерстві на посаді головного консерватора неавстрійських провінцій імперії (керівника державної служби охорони історико-мистецьких пам'яток).
Уже з юності в Чернівцях він був не лише дуже відомою, а й знаковою особистістю. Жодні спогади того часу про місто не обминають В. Залозецького. Відомий австрійський письменник і журналіст Ґеорґ Дроздовський у книзі «Тоді в Чернівцях і довкола» згадує: « Одна з постатей, яка завдяки своїм сміливим ідеям, своїм глибоким знанням і силі художнього мислення була символом Чернівців, втілювалася для мешканців міста у сенаторові д-рі Володимирові Залозецькому, лицареві фон Залозе-Зас, котрого краще знали і любили під іменем Владзя. Він мав гумор, умів жартувати і володів даром слова, яке не щадило нікого, хто потрапляв під його постріл».
По завершенню науки В. Залозецький «був призваний до Садаґури для військових вправлянь». Першого ж дня його захотів привітати «вудерраббі» Мордехай Фрідман, який на той момент очолював династію рабинів. Засвідчити такому чоловікові повагу своїм візитом вважалося великою честю. А заслужив її В. Залозецький тим, що «Чудесний раббі з Садаґури» був пацієнтом його батька і зберіг про нього найтепліші спогади.
Улюблене заняття мистецтвом перервала Перша світова війна, під час якої виконував свій обов’язок по-лицарському. Як старшині славних австрійських уланів доводилося йому бувати в передніх воєнних рядах. У своїх воєнних споминах він пише: «Весною 1915-го року лежав я в окопах Онута з моєю сотнею уланів (1 сотня 9 полку уланів)». Він гідно захищав рідний край від московських "визволителів", отримуючи поранення, за подвиги, заслуги його нагороджували численними військовими відзнаками. В. Залозецький двічі був у російському полоні, звідки втікав, задля виживання виконував різну роботу (про це розповідає Олександр Масан у статті "Віце-президент Буковини, сенатор і лялькар": " Нащадок старовинної шляхти виживав як міг: возив Волгою астраханські кавуни, служив запалювачем ліхтарів, торгував газетами, був конюхом і навіть обмивачем трупів."). І навіть у цих складних, драматичних подіях він залишався сповненим прагнення знань, відкриттів науковцем-естетом. Перебуваючи у Києві і Москві, він аналітичним оком мистецтвознавця спостерігав за українською і російською церковною архітектурою, роблячи висновки про відмінності.

Після другої втечі із російського полону В. Залозецький переховувався у Києві, вивчав архітектуру, мистецтво. Тут дочекався Лютневої революції. Його підтримували представники української інтелігенції. Ольга Кобилянська листовно попросила Михайла Грушевського допомогти її давньому знайомому д-ру Залозецькому. Також усіляко сприяли йому Микита Шаповал і київська громада. В. Залозецького призначили лектором німецької і французької мов в університеті ім. св. Володимира.
З початком більшовицько-української війни Залозецький взяв участь у боях проти більшовиків. Він вертається до австрійської армії, яка тоді вступила в Україну, і архикнязь Василь Вишиваний посилає його до штабу Одеси, «щоб паралізувати всякі московські впливи». Він і там опікувався українською громадою.
Після повернення восени 1918 року до Чернівців Володимира Залозецького обрали заступником голови Українського Крайового Комітету. 3 листопада відбулося Буковинське віче, яке встановило у північній частині Буковини владу українців. Тут була створена Українська Національна Рада, що провела пам’ятну злуку Буковини зі східною Галичиною в Західну Українську Народну Республіку. Д-р Залозецький очолив дирекцію скарбу (фінансів).

Вранці 11 листопада, коли стало відомо про наступ румунської дивізії на Чернівці, Українська Національна Рада на чолі з А. Артимовичем призначила Залозецького "заступником президента краю і поручила йому зараз же йти до президіяльного бюра та вести урядованє, коли його силою відтам не усунуть". Так і було зроблено. Не діждавшись нікого, Залозецький сам пішов до Румунського національного дому на Ринку (Центральна пл.). Він відрекомендувався лідеру місцевих румунів Янку Флондору, що розмовляв з офіцерами 8-ї румунської дивізії, як іменований УНРадою заступник президента української частини краю Поповича і заявив, що до його повернення буде очолювати цей уряд. Флондор відповів, що румуни не визнають УНРади і що її постанови їх не обходять. Однак Залозецький ніколи не мав відчуття власної національної меншовартості ні щодо румунів, ні щодо поляків, ні щодо німців, і висловив протест проти вторгнення війська чужої держави на Буковину. Правда, зробив він це так артистично і виклично, що учасники тих подій ще довго згадували з «неприхованою шаною віце -президента української Буковини». Ось як подає ті події Роман Смаль-Стоцький у своїх спогадах з нагоди 70-тилітнього ювілею Володимира Залозецького: «Те, що оповідаю, знаю від свідка подій, барона Ніку Фльондора, румунського політика, що скоро розчарувався в румунських «порядках». Він оповів мені в Берліні цілу ту історію в приявності посла Миколи Василька. [...] Не у фраку, а в щоденнім одязі, з’явився нараз на залі Володимир Залозецький перед окупантами, «трохи блідий, але дуже самовпевнений кавалерист», голосом, що звик командувати ескадроном, німецькою мовою загримів до Янку Фльондора про текст. Заявив, що, згідно з маніфестом цісаря Карла, уконститувалася в Північній українській Буковині Українська Національна Рада, що він є її представник, що в її імені він протестує проти вмашерування румунської армії та домагається її відступу поза межі Буковини, бо вирішення справи Буковини належить до міжнародних чинників. [...] Українська Національна Рада не визнає жадної Румунської Національної Ради на своїй території – і по-військовому «півкругом обернись» віце-президент Залозецький покинув залу. Румуни не мали ще відваги його арештувати, знаючи його широкі особисті зв’язки із заграницею».

Усе ж румуни не вибачили Залозецькому його сміливості і того ж вечора кинули до в'язниці. Так що судилося йому відпокутувати свою відвагу побутом у військовій в’язниці в Чернівцях у товаристві багатьох українців. Невдовзі він утік у Галичину, звідки виїхав до Відня як радник посольства ЗУНР. Тут у його сім’ї сталася важлива подія – народився син. «При хрещенні маленького Володимира, яке відбулося в церкві святої Варвари, був присутній також і добрий приятель ерц-герцог Вільгельм, відомий між українцями під іменем Василь Вишиваний» (зі спогадів Р. Смаль-Стоцького).

Згодом головний отаман Симон Петлюра, за посередництвом барона Миколи Василька, який на той час був на чолі українського посольства в Берні, призначив Залозецького радником посольства, а потім повіреним УНР у Швейцарії. Він свою посаду використовував для всілякої популяризації України, її культури, для утвердження її іміджу як країни, що бореться за свою свободу і правду. Його роль на цій посаді характеризує Роман Смаль-Стоцький: «Ту в дійсності всі зв’язки нашого посольства з аліянтами – це були зв’язки радника Залозецького, що розгорнув тут широку дипломатичну акцію в обороні правди про Україну. За ввесь час праці нашої дипломатії, що мала тоді дві групи, так звану франкофільську й англофільську, Залозецький був один з гарячих прихильників орієнтації на Англію та Америку. Та, на жаль, наші партійники в уряді не зуміли його відповідно використати».

На початку 20-х років Залозецький повернувся з дружиною Антонією і сином Володимиром ІІІ до Чернівців, осів приватною людиною, жив з батьківського спадку. Та оскільки, за словами Ґ. Дроздовського, «він був людиною дії», то присвятив себе справі українській громаді та улюбленому мистецтву.

Тут він у кінці 20-х років організував «незалежну від румунів Українську Національну Партію». Був її президентом впродовж усього її одинадцятилітнього існування аж до Другої світової війни, виконуючи функції то посла, то сенатора до парламенту Румунії, згодом був єдиним українським депутатом у румунському парламенті. За цей час він виголосив у Бухаресті безліч промов, вимагаючи дотримання мирових договорів щодо прав національних меншин, безліч протестів проти румунізації шкільництва й православної та католицької церков. «Справу української Буковини він переніс з внутрішньої проблематики Румунії в міжнародньо-европейську проблематику як сталий член Конгресу Меншостей, що відбувалися в Берні та Женеві. На Конгресі в Лондоні його обрали на президента конгресу і він був запрошений обома партіями на прийняття до англійського парляменту, на якому виголосив промову, з’ясовуючи англійській публічній опінії долю й інших українських «меншин», жертв несправедливих мирових договорів» (Р. Смаль-Стоцький). Виступаючи у Палаті громад британського парламенту, Володимир Залозецький підняв питання голодомору, влаштованого більшовиками в Україні. Чернівчанин отримав неабияке визнання в Лондоні. З ним рахувалися і надалі. Детально про це розповідає О. Масан: «У липні 1937 року в Лондоні відбувся черговий Міжнародний конгрес національних меншостей. Його головою був обраний В.-С. Залозецький, що засвідчувало високий авторитет українського політика з Буковини серед європейських борців за рівноправність націй.

Лондонський конгрес став вершиною діяльності В.-С. Залозецького на міжнародній арені. Жоден буковинський діяч ні раніше, ні пізніше не перевершив президента УНП в галузі міжнародної діяльності, до того ж з питань, які безпосередньо торкалися інтересів, прав і сподівань українців Буковини і Бессарабії».

У Чернівцях румунська влада В. Залозецького не чіпала, оскільки він мав дипломатичний паспорт УНР – держави без території, що визнавалася Румунією. У Чернівцях ще діяли консульство та військова місія УНР.
На той час він мешкав на вулиці Янку Флондора (відомої до 1919 р. як Панська, з 1940 р. – Ольги Кобилянської) в будинку № 31. Це чотириповерховий дім, збудований в румунський період за проектом Р. Музеальника. На висоті другого-третього поверхів знаходяться два напівкруглі еркери, а посередині – балкон. Цей дім аж до початку другої світової був осередком українського політичного та культурного життя на Буковині, адже д-р Володимир Залозецький належав до всіх українських товариств, до культурного фонду й до народної канцелярії і збирав довкола себе все культурно-мистецьке середовище нашого міста, був його душею, розумом, двигуном, каталізатором різних культурно-мистецьких подій, проектів. Як зазначає О. Масан, «Залозецький перебував у центрі українського культурного життя краю, організував урочисту академію на честь О.Кобилянської, відзначення роковин Лесі Українки, поставивши на сцені Народного Дому п'єсу-феєрію "Лісова пісня". 1929 р. він і архітектор Й. Легнер розробили проект перебудови греко-католицької церкви в Чернівцях, реалізований у 1930 – 1936 рр. До невеликої церкви в стилі ампір було прибудовано просторий храм у стилі українського бароко». Він був засновником видавничої спілки «Час».

Маючи добру європейську освіту, знаючи мови, мистецтвознавець, ерудит – він збирав навколо себе всю еліту. Відвідати його мали за честь усі представники консульств, яких на той час було багато в Чернівцях. Як згадували його сучасники, «при своїм європейськім вихованню й огляді та широкій освіті й науці, він зумів з’єднати собі поважання серед своїх і чужих». В. Залозецький щиро вболівав за Україну, українців, переймався ментальними недугами. Його сучасники добре це знали. Це відзначив у своїй вітальній промові на честь його ювілею тоді заступник голови "Народного Дому" Т. Бриндзан. Ось як передала це газета «Час»: «промовець витає від імени всіх товариств – знаючи, що він у своїй безкорисності інакшого дарунку не прийме – передає йому приречення, що всі просвітні українські товариства будуть поступати завжди у повнім порозумінню, незломній згоді й солідарності».

Крім політичних справ, він не полишав заняття своїм улюбленим мистецтвом.
Так 1924 року В.-С. Залозецького запросили на посаду професора історії мистецтва у новозаснованій Чернівецькій консерваторії. Сьогодні це Чернівецьке училище мистецтв імені Сидора Воробкевича, яке знаходиться за адресою вул. Гакмана, 3. Він заснував у Чернівцях «Український музей народознавства» (1927 – 1940), «Гуцульський музей», проводив численні археологічні розкопки, робив важливі знахідки, виступав на міжнародних конгресах з доповідями на теми українського народного мистецтва, протягом шести років на пропозицію міністерства освіти періодично виступав з доповідями на вчительських конференціях, глибоко переймаючись тим, що буковинське вчительство усі свої сили віддало національній боротьбі, забувши також про не менш важливу роль естетичного виховання: «Їх політичний мозок не розумів моїх термінів, немовби вони походили з іншого світу». У цей період написав праці «Künstler oder Kunshistoriker» (1924), «Die Ostereier der ukrainischen Hutzulen» (1942).

В. Залозецький був одним із найбагатших чоловіків Чернівців, мав кілька помешкань у місті і на Цецині. Та попри те залишався надзвичайно мудрою, доброю людиною. Як писав його сучасник д-р Майєр Ебнер, «найдорожче у д-рові Залозецькому його людяність, він добродушний як велетень, лагідний наче дитина, рицарський наче силач». Про це ходили в Чернівцях легенди. А Василь Кожелянко в романі «Срібний павук» наводить запозичений зі сторінок місцевої преси приклад: «Двоє зловмисників надумали пограбувати молочарню на вулиці Панській. На їхню біду, над молочним склепом мешкав пан сенатор доктор Володимир Залозецький, який, зачувши серед ночі гуркіт у молочарні. спустився вниз і, користаючи зі своєї надзвичайної фізичної сили, скрутив злодійчуків і здав поліції. Наступного дня жид-власник молочарні помістив у газеті «Час» вишукану подяку панови сенатору і оголосив, що відтепер аж до кінця пан Залозецький буде отримувати які схоче молочні продукти з його крамниці безкоштовно. Треба зазначити, що цей епізод справив добру рекламу цій молочарні, і клієнтів у ній від того часу подвоїлося».

У травні 1933 року побили вікна в квартирі Залозецького. Він мешкав на другому поверсі, а на першому була молочна крамниця, яку тримав єврей. Там також побили вікна. Така була дійсність. Після цього українська газета «Час» запитувала всіх журналістів і політичних діячів: «Як же може так бути, що Залозецького обзивали фашистом, а фашисти побили йому шибки?!» Хоча легенди і міфи про силу Залозецького не були безпідставними – він займався спортом, завжди був у гарній фізичній формі. Сучасники про його зовнішню красу згадують так само часто, як і про його розум, високодуховність, талант.

У 1940-1941 роках Залозецький жив у Бухаресті, відтак у Чернівцях, у своєму будинку на Цецинській горі, де писав статті про українське народне мистецтво.

Ще на початку 30-років ХХ ст., заходами Володимира Залозецького – директора українського музею народовідання в Чернівцях, біля підніжжя гори Цецин було встановлено різьблену гуцульську хату та різьблену браму. Це мало започаткувати музей гуцульського мистецтва. В роки лихоліття будинки на Цецинській горі згоріли, але залишилася неушкодженою вхідна брама, яку сьогодні можна побачити в експозиції Чернівецького обласного музею народної архітектури та побуту.
Проте не лише мистецтвом займався Володимир Залозецький на горі Цецин. Він «був родоначальником лижного спорту на Буковині. Як піонер «білого» мистецтва, він задумав прищепити селянським хлопцям любов до лещатарського бігу. Він влаштував перші перегони на діжкових дошках, запровадив справжні лижі як призи для переможців...». Як майстерного лижника та альпініста його знали вже у студентські роки.

В останні роки життя в Чернівцях доктор Залозецький негласно пішов на заслужений відпочинок. Очевидно, він намагався просто насолоджуватися життям і робити те, до чого найбільше тяжів. Він повністю відійшов від політики. Відома його заява Денису Квітковському: «Моя роль скінчилася. Тепер приходить черга на вас, молодих».
Та як не хотілося спокійного, розміреного життя, історія знову все вирішила по-своєму. На початку 1944 року легендарному чернівчанинові довелося залишити таке любе місто, покинувши велику бібліотеку, цінну колекцію творів народно-прикладного мистецтва, які після війни вивезла його дочка, котра вийшла заміж за німця і через посольство отримала дозвіл вивести музейні цінності. Документи про це зберігаються в Державному архіві.
А доктор Залозецький знову оселився у Відні, викладав історію мистецтва у Віденському університеті, працював у Музеї народознавства, брав участь у розкопках Штефансдому (Собору Святого Стефана), пошкодженого під час війни, став членом організації, що об’єднувала найвизначніших діячів мистецтв Австрії "Віденський Сецесіон", заснував ляльковий театр, про що розповідає О. Масан: «В 50-их роках дещо несподівано для багатьох, хто знав В.-С. Залозецького, він захопився ляльковим театром і виступав в Австрії, Німеччині, Бельгії з власними спектаклями для маріонеток, що викликало справжній фурор серед фахівців і публіки. Причому це був театр одного актора, якого повсюдно супроводжував небувалий успіх. Провідні газети стверджували, що Залозецький створив новий вид мистецтв, описати який неможливо, бо для цього не існує слів, його треба бачити й пережити. Захоплення його творчістю висловлювали такі знаменитості, як А.Матісс. З поширенням телебачення Залозецький виступав із спектаклями на перших каналах в Австрії та Німеччині. Спілкуючись із тисячами глядачів, діячами мистецтва та журналістами, він завжди підкреслював свою приналежність до української нації та культури». Перебуваючи за кордоном, він продовжував жити Україною – став одним із засновником та першим головою товариств "Спілка українців в Австрії" та "Буковина", які існують донині.
У липні 1965 року Володимир Залозецький перебував на курорті в Нижній Австрії, у містечку Іспер. Саме тут, у цьому на вигляд райському місці, 13 липня закінчився його земний шлях. На цю сумну подію відгукнулися українці з різних куточків світу.
Серце Володимира-Сергія Сас-Залозецького зупинилося в Австрії, та воно продовжує битися в Чернівцях, злившись з його ритмами. Цю харизматичну особистість, його голос, кроки, сміх пам’ятають чернівецькі вулиці, стіни, бруківка. Про нього варто знати, варто пам’ятати, варто бути вдячними за його відданість своїй землі, своїй нації, нести велику вдячність за його любов – до всіх нас.www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news

Підготувала Леся Щербанюк