23-07-2019

Нова книга з сучасного літературознавства


До уваги студентів філологічних факультетів та викладачів вищих навчальних закладів, науковців і усіх тих, кого цікавить сучасне літературознавство  нове видання відомого в Україні науковця  Івана Мегели, яке нещодавно потрапило на полицю Муніципальної книгозбірні Анатолія Добрянського.

Український науковець з вагомим досвідом на ниві літературознавства, котрий отримав статус «гостьового професора Віденського університету», перед цим пропрацювавши не один рік очільником кафедри філології в Київському театральному інституті ім.Карпенка – Карого та в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка, пропонує шанувальникам літературознавства свої наукові роботи, які увійшли до нової книги «Ейдоси літературного дискурсу».

В цьому виданні київський науковець висвітлює широке коло проблем історії світової і української літератури, торкається проблем «жанрових модифікацій, інтермедіальності, наратології» та ін. Серед статей, котрі були написані в різні роки життя і професійної діяльності науковця є такі , що торкаються античної літератури, періоду Відродження і середніх віків. Зокрема науковець розглядає змістовно- формальні аспекти міфу про Адоніса, творчість Овідія, питання духовного рабства й свободи особистості у світовій літературі, на матеріалах Вольфрама фон Ешенбаха роздумує над красою і силою середньовічного образу та ін. В статті « Корабель дурнів» як алегорія Ноєвого ковчега» автор розповідає про роман англійського письменника Грегорі Нормінтона, що був написаний під впливом художніх творів епохи Відродження та народних переказів. Критики зазначають, що даний роман можна ототожнити з великим полотном епохи, яка нагадує розкішний гобелен середньовіччя переплетеного з традиціями Ренесансу. «У тексті книги можна знайти багато прямих і прихованих цитат з « Кентерберійських оповідань» Чосера, «Декамерона» Бокаччо. «Гаргантюа і Пантагрюель» Рабле. Герої роману нерідко розмовляють дражливою англійською лайкою, яка була характерною для даної епохи.

Вагому частину видання містять праці, присвячені літературі Нового часу і зокрема творчості великого Шекспіра. Розглядаються такі твори драматурга як п’єса «Сон в літню ніч», яка відкриває читачу британського Барда – великого лірика й водночас містика, глибинного втаємниченого співця Природи і кохання, п’єса «Буря», яку автор вважає найвеличнішим прозрінням Шекспіра і його «своєрідним Останнім Заповітом» людству і чуттєво – еротична шекспірівська сонетика.

Також серед творів літератури Нового часу фігурує фривольний роман Дені Дідро «Нескромні скарби», «Звільнений Єрусалим» Торквато Тассо та ін.
ХХ століття у працях науковця представлено письменником Германом Гессе і психоаналізом його повісті «Клайн і Вагнер», романами «Гра у бісер», «Степовий вовк» та іншою малою прозою, розглядається науковцем у цьому розділі і творчість Артура Шніцлера у статті «Ілюзія і реальність. Комедія життя і «гра в життя», романи Дюла Круді, Деже Костолані, Петера Гандке, Роберта Шнайдера.

Україніку у пропонованому літературознавчому виданні представляють статті присвячені творчості Юрія Клена, зокрема розглядається австрійський період життя і творчості письменника, а також аналізується українська література 20 – 30 років ХХ століття та ін. Чи не найбільшою у цьому розділі є стаття «Австрійська література в Україні», де автор досліджує внесок видатних українських германістів та молодих науковців в Австрійську літературу.
Велику увагу у розділі «Україніка» приділяється і 12- ти угорським перекладам Шевченківського «Заповіту» та їх змістовому прочитанню.
Автор зосереджується на «особливості пафосу Кобзаря, метафорику, ритмомелодику, звукові організації тексту маніфесту українського народу».

Особливе місце в розділі займає аналіз творчості відомого драматурга Миколи Куліша, який «вийшов з бідного сільського середовища, дійшовши до вершин мистецької слави, зазнав переслідувань з боку влади, що призвело до душевної хвороби і трагічної смерті на засланні у таборі на Соловках. На його творчості лежала «тінь журби українскої» та особлива трагедійність світобачення, яка набувала ознак трагікомічного і трагіфарсового».Пошуки універсальних принципів загальнолюдських ідей, «нового Євангелія», які сприяли б збереженню сутності кожної окремої людини, вели його до створення нової сучасної драми. Розвиваючись в руслі європейської культури ХХ століття… Куліш виводив українську драматургію за межі «місцевого колориту», він був драматургом «широкого тематичного діапазону».» Кожен його твір дихав свіжістю – комедія «Хулій Хурина» - стала «своєрідним фарсом розвінчання бюрократизму у стилі гоголівського «Ревізора», п’єса «Отак загинув Гуска» - пародія на естетику старої української комедії, «Мина Мозайло» сприймається й нині як «філологічний водевіль» у дусі « Ж.-Б. Мольєра та «Пігмаліон» Бернарда Шоу. До найвищих досягнень трагедійного жанру належать п’єса « народний Малахій»( 1927) в якій Куліш продовжив популярну у світовій літературі тему неопророка – людини, яка бере на себе місію реформувати світ, витворити нову мораль. Нове експресіоністично – романтично – барокове бачення дозволяло охопити в одному образі риси « останнього пророка Старого Завіту», новітнього Дон – Кіхота, сповненого лицарської самопожертви і фантастичного прагнення виправити зло та «всесвітнього пастуха», обпльованого недавніми прибічниками його реформ.

Свої п’єси Куліш створював у той період, коли пролетарська ідеологія дедалі більше розкривала моральне падіння суспільства, коли розпад гуманістичних традицій породжував глибоку кризу свідомості. Втрата цільності, відсутність належних орієнтирів відкривали перед людиною фантомічну «голубу далечінь», незбагненність і моторошність… Формувався образ ідеалізованої людини, сучасного святого, який своєю самопожертвою, стражданнями здатен врятувати світ».

Окремий розділ у виданні присвячений письменнику Миколі Хвильвому.
В часи його творчості « модерне українське письменство переживало розквіт поза ідеологією компартії, всупереч «політиці в галузі літератури», оскільки формувалось воно на уроках національного відродження. В такій суперечливій атмосфері літературна дискусія в середині 20 – х років була неминучою і характеризувалась полемічними збуреннями письменницької еліти. Основним питанням дискусій було – було питання «бути чи не бути українській літературі, культурі, нації ? Зініціював цю дискусію Микола Хвильвий, який вважався оновлювачем модерної української прози і був центральною фігурою літературного життя України. Оскільки Хвильовий вийшов з лав так званих «революційних письменників» і був спочатку захоплений романтикою революції, то нерідко використовував комуністичну фразеологію. Пізній розвиток Хвильового був позначений внутрішньою боротьбою. Революційний пафос змінився сатиричним спрямуванням, замість оспівування революції на передній план виходить тверезий аналіз дійсності, що поєднувався з сумом і безнадією» .Як далі пише автор книги « для творчої біографії Хвильового завжди була характерна розбіжність між мрією і реальністю і змалювання у творах відважних і сильних особистостей.
Чимало галасу спровокувала у свій час стаття Хвильового «Про сатану у бочці…» спрямована проти «масовизму» та «червоної халтури». Письменники з цього приводжу навіть влаштовували обговорення його особистості. Та Хвильовий продовжував висловлювати думку, що письменництву не варто орієнтуватись на «Москву як центр всесоюзного міщанства» а «навчатись в психологічної Європи». Саме тоді дискусія з літературної перекинулась в політичну площину і в неї втрутились «партійні функціонери», а згодом і Політбюро ЦК ВКП(б). Автор вважає, що духовна «революція» Хвильового грунтувалась на усвідомленні трагічного зіткнення особистісних запитів із безжальною соціальною машиною, що не терпить жодних відхилень…Відкинувши позицію «гвинтиків», митець відважно протистояв офіційній ідеології. Автор повідомляє читачу, що в той період «його слово виражало і тугу за втраченою свободою (особистою та національною) , і провокувало співвітчизників на усвідомлений бунт.
Згодом Хвильовий почав проголошувати «азіятський ренесанс» як поєднання відродження країн Сходу з традицією класичного західноєвропейського Ренесансу і, як пише автор, за його теорією «силова лінія такого поєднання» мала пролягати через Україну, «призначену бути географічним та психологічним перехрестям між двома континентами». У статті «Формалізм?» із циклу «Думки проти течії», теорію О.Шпенгера про цинічність історичного розвитку Хвильовий уже трактував як оптимістичний прогноз щодо майбутнього української культури, а в есе «Україна чи Малоросія?» він стверджував, що «оскільки Євразія стоїть на межі двох великих територій, двох енергій, ми (українці) виступаємо як авангард четвертого культурно- історичного типу».
«Болісно переживаючи суперечності в особистій долі, крах віри у прекрасну комуну та не бажаючи іти на компроміс з владою, Хвильовий розділив мученицьку дол мислителів та борців за свободу індивідууму. Пішов з життя застрелившись 13 травня 1933 року. Його смерть стала крапкою в історії українського відродження 20 – х років»,- пише автор. За його висновками «українську культуру 20 – х років руйнував зсередини насамперед ідеологічний чинник. Вільний естетичний вибір дедалі більше блокувався політичними табу, письменник внутрішньо роздвоювався, маскувався, з’являвся тичинівський «феномен доби. Так почав стверджуватись один з прогнозів Т.Еліота про небезпеку « змішування культури з політикою», що може призвести до «ідеалу всесвітньої держави» з «єдиною уніфікованою всесвітньою культурою». Щоб утвердити владу ВКП(б) приступило до тотального погрому національної науки, культури, мистецтва, до ізолювання в тюрмах і на засланні, а згодом і знищенню іх представників. Так завершився перший період розвитку української новітньої літератури, яка за дуже короткий час висунула ціле сузір’я талантів, збагатила національну культуру визначними художніми цінностями».



Збірник загалом містить 40 статей, але не відображає весь науковий доробок автора. Він розкриває за словами О.В Кеби низку історико – літературних і теоретико – літературних проблем та окреслює не лише горизонти наукових пошуків автора, а й висвітлює генеральні тенденції розвитку новітнього літературознавства».


І.Мегела. «Ейдоси літературного дискурсу».-Київ: Видавничий дім Д.Бураго, 2016.-448с.

Слово «ейдос» з грецької мови перекладається як вигляд, образ, мета, сутність.Вперше з'являється в Гомерівському епосі і означає «прекрасну» зовнішність, пізніше за Платоном, — те, на що насправді спрямована мисленнєва здатність людини – обєкт та його буття.

Підготувала Галина Мурмилюк