06-08-2019

Європейські цінності на кожен день : Гамбург. Довга дорога до омріяного життя

У Гамбурзі проживає два мільйони чоловік. Це якщо не рахувати усіх тих, хто з навколишніх містечок приїжджає сюди на роботу. Бо тоді є всі п’ять мільйонів. Гамбург – місто-гігант. Місто-красень. Його унікальність – в його багатогранності. Центр зі старовинною архітектурою та численними водоймами нагадує Венецію. Нові мікрорайони вражають гігантськими розмірами та сучасними формами.

Але що чернівчанину до Гамбурга? У нього – свої справи, свої проблеми, своя невисока зарплата і при цьому високі, як ніколи, ціни на овочі та фрукти – ніби не літо, а середина зими!
І все ж дозволю собі про Гамбург та його жителів. Хоча приховувати не буду – писатиму про успішних німців з великим натяком на поведінку чернівчан. Не всіх, звісно, але...

Стою сьогодні на зупинці. Під’їжджає старенький іржавий тролейбус, керувати яким, як на мене, треба не просто уважно, а дуже уважно, і не вірю власним очам: за кермом жінка, що однією рукою крутить руль, а іншою притисла мобільний до вуха. Звичайно, буває всяке, тому відповісти на терміновий дзвінок, можливо, й треба. Проте водій розмовляла по телефону всю мою дорогу до роботи…

І в Гамбурзі, і в Бремені, і в Берліні, де доводилося бувати, водій громадського транспорту в спеціальній уніформі нагадує пілота літака. А щоби теревенив по телефону – не бачила.
Ну, а про те, що їхні тролейбуси з автобусами – ніби щойно з конвеєра, що на зупинках ніхто не стоїть по півгодини (а то й більше…), бо машини ходять, як годинник, що не заплатити за проїзд – це все одно, що грубо порушити закон, – особисто мені вже навіть незручно стільки разів згадувати у своїх статтях.
Із Соборної площі до нашої редакції зазвичай іду вулицею Франка. І кожного дня мимоволі спостерігаю, як огрядний чоловік у кольоровому жилеті підбігає до водіїв, котрі щойно припаркувалися, щоби ті розрахувалися. Хтось слухнянно витягує гаманець, а хтось вступає у суперечку, що, мовляв, залишає машину всього на кілька хвилин. Є й такі, які і не платять, і не пояснюють.

Те, що спостерігала у Гамбурзі, – з точністю до навпаки. Бо там не шукають, де б залишити машину, щоб не платити, а де заплатити, щоби спокійно залишити машину. Вловлюєте різницю?
Нашим гідом було молоде подружжя з Чернівців, яке мешкає в Німеччині вже добрий десяток років і яке настільки призвичаїлося до тамтешніх порядків, що просто не уявляє, як це – поводитися по-іншому (читай – по-українськи). Де б ми не були – чи в самому центрі (красивому, гоноровому, заможному), чи в спальних мікрорайонах, що нагадують наші (з тією лише різницею, що скрізь – чисто, зелено, доглянуто, а щоби з баків вивалювалося сміття…), чи навіть у пригороді (який так інтенсивно розбудовується, ніби взяв зобов’язання теж стати центром), наші земляки чинили однаково. Вони або заїжджали у платний підземний паркінг (навіть якщо на дорозі поруч з магазином, який нас цікавив, було вільне місце!), або, якщо парковки як такої не було, залишали на лобовому склі записку, о якій годині під’їхали. Щоби, коли вже забиратимуть машину, знати, за який час заплатити в банкоматі. Хоч поруч – ніякого тобі дядька у жилеті…
 

 
 
 
Окремо хочу розповісти про місця для авто біля житлових будинків. Усі – однакові, прономеровані, і якщо ти стаєш щасливим володарем одного з них, проблема парковки під домом вирішена. Єдина умова – щомісяця за це необхідно сплачувати певну суму у міську казну. Як усе просто! І людині добре, і в муніципалітет постійно щось капає.
Між іншим, чи ти у відпустці, чи ще десь, на твоє місце ніхто ніколи не посягне. Не дозволять ані німецька дисципліна, ані штраф у 200 євро.

І як тут не пригадати рідні Чернівці! У нас мало не під кожною багатоповерхівкою автолюбителі «забивають» місця хто старими шинами, хто дерев’яними ящиками, а у нашому дворі найзавзятіші пішли ще далі – вмурували металеві каркаси з навісними замками. От би німці здивувалися!
А тим часом дивуємося і заздримо ми, українці. І, повернувшись додому, не втомлюємося захоплено розповідати.
Про їхні дороги, по яких їдеш, ніби по маслу. Чернівчани жартували: вдома навіть нові дороги гірші за ті, які німці перекривають на ремонт.
Про мережу китайських ресторанів, де у певні години всього за вісім євро (а що таке вісім євро, якщо в тебе зарплата більше тисячі?) можна складати на піднос усе, чого забажає душа: від чотирьох видів суші до м’яса кенгуру чи червоної риби, які шеф-кухар приготує на твоє замовлення. За випивку треба платити окремо. Але не маєш грошей, не пий. Просто їж.
Про мережу магазинів прі-марк, в яких за три євро продавали теплі светри, а за півтора євро – дитячі кросівки. Бо навіть не кожен місцевий може дозволити собі скупитися у дорогому бутіку, розташованому, приміром, у фешенебельному районі Ельб-філармонії, де звичайна футболка коштує від 600 євро. Правда, не дає спокою питання, чи така та футболка вже й звичайна?
Про диференційну ціну за проїзд у транспорті, коли має значення все – далека чи близька відстань, колективний квиток, чи на одну людину, і навіть те, який сьогодні день – робочий чи вихідний.
Про комунальні платежі, коли споживач сам обирає компанію-надавача послуг. Шукаючи при цьому вигідніші ціни.
Про бродячих собак, яких ніколи ніде не побачиш, а також про домашніх чотириногих, яким (усім без винятку!) ставлять спеціальні уколи, щоби вони не були загрозою для перехожих, а їхні господарі прибирають за своїми улюбленцями навіть тоді, коли гуляють десь у дальньому куточку парку.
Про пластикові пляшки, які ніде не валяються хоча би тому, що їх приймають в магазинах – по 10 центів за кожну. Гроші, звичайно, маленькі, але цент до цента…
Тому під час останніх відвідин Гамбурга вже спокійніше реагувала на всі ці європейські принади. Звикла. А ось за що досі беруть заздрощі, то це за надзвичайно толерантне співіснування між людьми. Бо у нас сваряться всі і скрізь – пасажири у громадському транспорті, водії на автодорогах (добре, якщо тільки сваряться, бо трапляється й страшніше!), покупці у чергах.
У них же… Скажімо, якщо не знати, що все відбувається на касі під час розрахунку у супермаркеті або в кафе, коли відвідувач робить офіціанту замовлення, то подумав би, що розмовляють двоє добрих приятелів. Якось ми затрималися в магазині майже до його закриття, то менеджер, який до нас підійшов, так вибачався, так щось довго і винувато пояснював, що важко було збагнути, хто з нас винен: ми, чи він?
Хтось може заперечити: ну сьогодні у нас продавці теж кажуть «Добрий день» і «Дякую». Справді кажуть. А ще їх примушують постійно запитувати: «Пакет потрібен?». Проте тут ключове слово – примушують. Бо все звучить втомлено-монотонно-байдуже і про елементарну привітність годі говорити.
В Німеччині сусіди, навіть якщо ви не знайомі і зустрілися вперше, завжди вітаються, посміхаються. Так колись було в українських селах – як сьогодні, не знаю.
У нас із сусідами буває по-різному. Наприклад, молода жінка, яка мешкає на шостому поверсі нашого будинку, але в іншому під’їзді, мало не кожного дня щось струшує з вікна. То брудну доріжку, то мокру ганчірку. А якось неквапом вишкрябувала зубочисткою залишки м’яса з м’ясорубки. Коли їй зробили зауваження, вона так заверещала у відповідь, що на цьому виховна розмова припинилася. Хоча зустрінь таку на вулиці, ніколи б і не подумав: ніби й зачіска, ніби й сукня по моді та сумочка в тон…
А в Гамбурзі навіть бомжі чемні. Якось ми прогулювалися набережною Ельби і помітили безхатька, який лежав під кущем. Поруч – табличка з написом: «Подайте будь ласка на обід. Дякую».
«А! Значить, бомжі і там є!» – підловить мене читач. Є. Причому, найбільше їх в районі залізничного вокзалу. В основному, молоді люди.
Та не знаю, чому, ця обставина не змінила моєї думки про успішну Європу. Може, тому, що, як нам пояснили, у кожного з них є всі шанси повернутися до нормального життя. Було би бажання. Адже держава нікого не залишає без соціальної допомоги.
А ось що знаю абсолютно точно, то це те, що заздрити європейцям – одне, а жити за їхніми правилами – зовсім інше.
Цікаво, моя сусідка теж мріє про Європу?

Надія ПОЖАРУК

Перший поверх ратуші відкритий для відвідувачів.

Гамбург нагадує Венецію…