16-10-2019

Нові надходження видавництва "БУКРЕК"

Шанувальникам сайту та своїм читачам Муніципальна книгозбірня Добрянського пропонує три нових видання, які побачили світ в чернівецькому видавництві «Букрек» та нещодавно з’явились на книжковій полиці . Зокрема це збірка оповідань Юлії Косівчук «Мама, в якої зламалася спружина», історична проза Петра Воробея під назвою «Гонитва» та роман Віри Китайгородської «Чорна гвардія».

Пропонований роман письменниці Віри Китайгородської в кінці вересня було презентовано шанувальникам письменниці, студентству та чернівецькій громаді. Перший том роману письменниці «Чорна гвардія» присвячений подіям сучасності. В центрі уваги твору – збірний образ солдата, учасника бойових дій та військового офіцера.

 
У першому томі, який нині з’явився на полиці книгозбірні, авторка розповідає про повернення свого героя з війни до власної домівки. Та за його словами це не означає, що війна для нього закінчилася. І чи зможе він продовжити мирне життя після побаченого та пережитого, беручи участь в подіях реального життя, переповненого політичними інтригами та боротьбою систем. За її викладом разом з ним живуть таким життям «тисячі інших солдат, які повернулися з пекла». Презентуючи свій новий роман, українська письменниця, котру знають в краї, як поетесу, журналістку, очільника управління культури Чернівецької держадміністрації, назвала роман «Чорна гвардія» «книгою правди життя і невгамовного болю».
  
Історичним подіям присвятив свою чергову книгу хмельницький письменник і журналіст Петро Воробей. У Видавничому Домі «БУКРЕК» побачив світ його роман «Гонитва», в якому йдеться про події Другої Світової війни, що мали місце на Рівненщині та участь в них місцевих організацій УПА. Прототипом героя книги є реальна людина, мешканець хутора Березина, що на Рівненщині – Антон Олійник, молодий хлопець, який у 17 річному віці потрапив до лав місцевої організації УПА. Сам автор народившись на Рівненщині зацікавився історією мужнього упівця – свого земляка, який був і зв’язковим, і пропагандистом, і відомим ватажком тамтешньої молоді. З перших днів перебування в Українській повстанській армії він «обрав символом свого життя кетцаль- священного птаха племені майя, який не живе в неволі, за що отримав повстанське псевдо – Індус. (Маленьку пташку з яскравим забарвленням Кетцаль стародавні майя називали птахом щастя.)

В 1947 році Антона Олійника було арештовано. В радянських таборах він провів 25 років, розповідає автор у своїй книзі, хоча тричі робив спроби вибратись з неволі – тікав. Разом із відомим письменником Василем Стусом йому довелось відбувати покарання в «Дубравлазі». За непримиренність та любов до волі Василь Стус назвав його «Новітнім Кармелюком». В 1966 - 67 роках Антона останній раз було арештовано і розстріляно. Автор написав свою книгу базуючись на розповідях земляків, досліджуючи архівні документи та цитуючи статті тодішніх газет, і зокрема «Нова свобода». Однак, як справжній есеїст, автор не уникає висловлювати на сторінках своєї нової книги власні думки та погляди на події складних в історичному плані тридцятих – сорокових років, коли «угорський диктатор Хорті, друг Адольфа Гітлера», називав українців русинами і мав намір Карпатську Україну в ході Другої Світової війни приєднати до Угорщини. Не претендуючи на вичерпне та визначальне трактування подій Петро Воробей описує створення Карпатської України, боротьбу за « Срібну землю» ( Закарпаття, яке після першої світової війни було ізольоване і переживало національне відродження), вербування упівців в ряди НКВС, розстріли галицьких оунівців та Карпатських січовиків «мадярсько- польськими вояками» та інші моменти історії.
 

Пропонуємо окремі витяги із розділів книги «Репетиція Крут», «Хапуни», «Розрита могила»:
«Наприкінці сорокових років погляди не лише Полтавця, а й багатьох українців, розкиданих по всьому світі, були прикуті до так званої «Срібної землі», де почала реалізуватись одвічна мрія українців про власну державу.
Після Першої Світової війни на основі Сен - Жерменського договору Карпатська Україна на правах автономії увійшла до складу Чехословаччини. Але обіцяний автономний статус карпатським українцям аж до вересня 38 року так і не був реалізований. І лише після Мюнхенської змови ( як мовиться : не було б щастя, так нещастя – допомогло!) парламент у Празі ухвалив закон про автономію Карпатської України.

Через півроку сейм Карпатської України в Хусті проголосив державну самостійність автономії. Прийнята ним Конституція визначала президентський устрій проголошеної республіки, а українську мову – державною. Офіційним прапором нової країни обрано синьо- жовтий стяг, а текст і музику пісні «Ще не вмерла Україна» - славнем. Гербом новопроголошеної держави став давній русинський символ – червоний ведмідь із тризубом на срібному тлі.

…Полтавцю поталанило служити поручником при штабі «Січі», тож він добре був обізнаний з військовою доктриною полковника. – На прикладі польських повстань, - говорив Колодзінський, - ми бачимо, що люди, які хотіли волі для свого народу, не перебирали засобами для його досягнення.
Тому:
_ Треба крові?
_ Даймо море крові! …Усіма шляхами йдімо до самостійної України. У боротьбі за неї – нема етики. Етика у війні – це останки рабства. Тому – геть рабство!

…За кілька днів «Січ» - військо Карпатської України – із невеличкого загону пететворилось у 12 тисячну армію. Налякані таким розвитком подій, наприкінці березня в Хуст прибули емісари з Берліна і передали президенту Волошину особистий наказ Адольфа Гітлера – розпустити «Карпатську Січ!».

Ця нелюбов до слов’ ян узагалі і до українців зокрема зародилась у душі Адольфа Шикль грубера під час Першої світової війни, коли «підлі й підступні нащадки скіфів» на його думку, не оцінили ласки кайзера «Вільгельма і виперли з України і німецьке військо і уряд Скоропадського. Поразка Німеччини у Першій світовій війні, на переконання фюрера, розпочалася саме в Україні – з повстання проти Скоропадського і його німецьких покровителів…

- Як так? – не міг зрозуміти фюрер. Цілі нації й країни, такі як Велика Британія, Франція, США, дослухаються його порад і покірно йдуть наустріч його вимогам і політичним забаганкам, а тут – півмільйонний конгломерат людей, титулуючи себе українцями, відверто ігнорує й плює на його волю і проголошує самостійну державу – Карпатську Україну!
Але воля його незмінна – Карпатська Україна повинна відійти до Угорщини!

…Коли від українських справ у Гітлера боліла голова, то в угорського диктатора Хорті – серце. Адже через вояків «Карпатської Січі», таких як Василь Олійник, його заповітна мрія – приєднати до Угорського королівства «Срібрний край» - може стати фата моргана! …

Яким же було здивування Гітлера, коли 15 березня йому шеф абверу адмірал Канаріс доповів, що не едельвейсами, як він учора обіцяв фашистському диктатору Угорщини Хорті, а шквалом свинцю зустріли карпатоукраїнці війська «мадяронів». Гітлер був вражений… Такого героїзму він міг очікувати тільки від представників арійської раси і аж ніяк від якихось українців, які за дві доби суцільних боїв не пропустили жодного угорського гондведа мостом через Тису, хоча хортисти застосовували проти січовиків танки, артилерію й авіацію.
Відійшовши на Красне поле, січовики до останнього набою боронили столицю своєї держави- місто Хуст. Відступаючи з Красного поля, яке від пролитої на ньому крові справді стало червоним, командир «Карпатської Січі» зі своїми заступниками, Зеноном Коссаком та Михайлом Дужим, потрапили до рук хортистів, які , відвівши полонених до Солотвина, живими скинули їх у шурф соляної шахти…
( «Репетиція Крут»)

( Вікіпедія: Бій під Крутами у 1918 році дав можливість підписати Берестейський мир, Брест – Литовський мирний договір – угоду між Українською Народною республікою з одного боку та Німецькою імперією, Австро-Угорською імперією, Османською імперією і Болгарським царством з другого. )

Після падіння Карпатської України Полтавець, як той казковий лицар, опинився на роздоріжжі: направо підеш – коня втратиш, наліво - голову загубиш, як згубили її полонені «мадяронами» Василеві побратими. Вояки «Карпатської Січі» - мешканці зниклої вже Чехословаччини – після нелюдських тортур і знущань були вбиті, або запроторені до в’язниць. Тих же «січовиків», котрі походили з Галичини, передусім – членів ОУН, які приїхали допомагати своїм братам відстоювати Українську незалежну державу, як громадян Другої Речі Посполитої угорці передали польським «копам» - Корпусу охорони прикордоння - на Верецькому та Ужоцькому перевалах.
…Про ці трагічні події писала тодішня газета Карпатсьої України «Нова Свобода»:
« На польському кордоні за митницею на Татарському перевалі очікувала мішана мадярсько- польська комісія, щоб перебрати полонених січовиків – галичан. Незабаром привезли 30 січовиків, зловлених по горах Гуцульщини, а кілька із в’язниць. Були вони пов’язані, в страшний спосіб, збиті не тільки тими, що їх зловили, але й самими вояками, що їх експортували… Галичан відвели напівтора кілометра далі у ліс, яким проходила бойова лінія світової війни, де й розстріляли…»
Точиться чимало дискусій з приводу того, чи мали місце такі «інциденти». Суперечка загострилася, коли на місці тих трагічних березневих подій, на Покрову 2015 року, було відкрито меморіал полеглим карпатоукраїнцям.
(«Розрита могила»)
 

…Індуса затримали зі зброєю в руках, а виявлений у нього «планшет» радянського офіцера аж тріщав від документів убитих (у цьому капітан ні на мить не сумнівався) радянських громадян – військових, партійних і державних чиновників, це робило справу Смоляренка досить перспективною. Задача полягала в тому, щоб за всяку ціну змусити двоюрідного брата Полтавця підписати «декларацію про співпрацю з радянською владою» і стати новим бійцем псевдобоївки УПА, якою й командував капітан Гаврилов.

- Тепер я бачу, друже Індус, що ти заслуговуєш на життя, - посміхнувся Гаврилов…
Індуса заштовхнули в тентований «студебекер», що стояв у гущавині лісу. Ревнув мотор, і Петро в оточенні чекістів, зодягнених бійцями УПА, рушив у невідомість.
Попав як курка в борщ!- аж зубами заскреготав із досади хлопець.
Схід сонця наступного дня Петро зустрів у місці, про яке добрі люди не просто кажуть: « Міцна тюрма, та чорт їй рад!».

На Вкраїні, На Волині, стоїть місто Ровно
Там є дві тюрмі великі, українців – повно! - згадались йому слова поширеної в їхніх краян пісні.

- Цікаво в яку із двох тюрем його поcадили? Мабудь, у «чекістську», - подумав Індус.
Із розповідей старших товаришів Петро знав, що колишня окружна тюрма№1, нині – слідчий ізолятор НКВС, була своєрідною візитівкою Рівного. Розташовану в центрі, на узвишші, її добре видно було з усіх околиць міста...  
Досвідчений людолов Гаврилов ще на узліссі Смолярні зрозумів, що попри довгий перелік своїх «подвигів і заслуг перед Україною», як подумки охрестив капітан Петрову писанину, він - жовторотий неоперений горобчик, збаламучений і втягнений в УПА двоюрідними братами – Василем і Сашком Олійниками.
Одначе капітан помістив заарештованого не в загальну камеру, а як закоренілого бандерівця запер Індуса у так званий «мішок» - напівтемну камеру розміром два метри, й «забув» про нього на цілих три тижні… Та яким же було здивування капітана, коли ні через двадцять один день, ні через місяць Індус не бився головою об стінку, не збивав до крові кулаки, гамселячи у двері камери і репетуючи на все горло, як дехто... Впіймавши облизня, 1 серпня Іван Іванович Гаврилов викликав Смоляренка на допит…
-Расскажите гражданин Смоляренко, как висталі ізмєнніком Родіни? – гучним голосом, так, що його почув вартовий у коридорі, поцікавився Гаврилов. Капітан демонстративно вмочив перо в чорнильницю . всім своїм виглядом показщуючи, що готовий записати кожне слово арештанта…
Петро аж повеселів від такого «аргумента».
- А ви знаєте, скільки я таких карт за свої двадцять років бачив, громадянине начальник? Лише за п’ять літ, якщо йти за вашою логікою, я був громадянином трьох країн, а значить трьом «батьківщинам» - зрадив. От рахуйте: коли я ще під стіл пішки ходив у Другій Речі Посполитій, я був посполитим і звався малополяком. У 1939 – му, коли тринадцятилітнім хлопчиком пас худобу, бо на батькових чотирьох моргах поля хіба розживешся, мене після «золотого вересня» оголосили радянським підданим. Через два роки – у липні 1941- го, та ж сама пісня: без мене – мене женили! Оголосили живою «власністю» Третього рейху, - загинав пальці Петро.- Тепер от знову, спасибі вам - «гомо совєтікус» став!
( «Хапуни»)

Письменник П. Воробей є також автором історичної трилогії «ЗАГРАВА», яка отримала першу премію в літературному конкурсі «Українська революція 1917 -1921 років та лауреатом премії імені Якова Галчевського.

Черговою книгою, яка вийшла у видавничому Домі «БУКРЕК» є збірка оповідань чернівецької художниці, письменниці та благодійниці Юлії Косівчук, яка нині проживає в США, однак, не забуваючи своєї малої батьківщини, часто навідується до своєї рідної домівки в Садгорі, де пройшло її дитинство. Юлія Косівчук, як життєрадісна буковинка з позитивною життєвою позицією та неймовірно світлою жіночою енергетикою добре відома краянам своїм благодійництвом. Минулоріч вона презентувала чернівчанам та меценатам свої художні роботи під назвою «Ангели з міста Добра», зображуючи маленьких діток в образах милих кумедних ангелочків, а виручені кошти за картини передала благодійному фонду Марти Левченко «Я майбутнє України». Наступним спільним проектом нашої землячки та багатодітної матусі Марти Левченко став пропонований збірник коротких оповідань під дивною назвою «Мама, в якої зламалася пружинка».
Юлія Косівчук про себе розповідає: «Я малюю ангелів, щоб у світі було більше добра! Щоби безтурботне дитинство продовжувало жити поряд і нагадувало нам усім про те, що зовсім близько є діти, яким дуже бракує тепла. Нехай ангели всіх оберігають і розмальовують світ у яскраві кольори!»

 
У невеличкій, але яскраво оформленій книжці вісім історій про дітей, яких спіткала нелегка доля. Всі вони є підопічними «багатодітної мами» Марти Левченко, яку авторка в книзі називає «подружкою ангелів і охоронцем дитячих мрій».
Марта Левченко відкриває сторінки збірника оповідань словами сповненими любові до дітей та людей, які перевтілюються у міфічних істот заради щасливої дитячої посмішки: «Бувають янголи- міфічні істоти, у довгих білих хітонах, з великими крилами та мечами. А бувають люди – янголи, які ходять поміж нами щодня… Вони змінюють життя кожного до кого доторкнуться, вони не можуть обминути того, хто потребує допомоги, вони надихають нас ставати кращими щодня. Це книга з історіями саме про таких янголів.
Звідки з’являються ці янголи? Вони приходять з Міста Добра. І кожен із вас може допомогти зі створенням такого міста, аби на наших вулицях було більше янголят. Адже стати янголом так просто - треба тільки відкрити серце тому, кому ти зараз дуже потрібен».
Книга про обездолених дітей, де в кожній дитячій життєвій історії присутні Ангели Сльози та Ангели Сміху була проїлюстрована самою авторкою і написана нею « зі сльозою на очах» та видана буквально за два тижні. У вересні відбулась презентація цієї книги для дітей та дорослих, нині вона з’явилась на полиці Муніципальної книгозбірні. Збірник оповідань є двомовним. Написаним українською та англійською мовами. За висловленням Юлії Косівчук її книга була створена таким чином, щоб дарувати радість діткам і батькам, і щоб після прочитаного «залишався смак дива -дива, яке цілком у наших руках…
 
Підготувала Галина Мурмилюк