«Йду до парку і цілуюся з самотою» Чернівецькі адреси Ольги Кобилянської

Іноді думаю: вже просто неможливо уявити, аби головна пішохідна вулиця у Чернівцях мала іншу назву. Бо те, що вона носить ім’я Ольги Кобилянської, дуже правильно і дуже логічно. Мало того, сьогодні, хочеш не хочеш, Кобилянська звучить мало не по сто разів на день.
– Куди йдеш?
– На Кобилянську.
– Де зустрічаємося?

Звичайно, молоді люди, які прогулюються тут кожного дня, навряд чи коли-небудь задумуються над тим, що Кобилянська – це не просто шкільна програма, це не лише повість «Земля», яку найперше пов’язують з її ім’ям, а це – людина, особистість. Жінка…
«Я буду ходити на прохід о 6-й годині надвечір, – читаємо рядки з листа Ольги Юліанівни. – Взагалі восени і зимі ходжу завше. Іду, звичайно, Kathedralgasse, звідси Панською улицею в Новий світ. … Відтак через ул. Петровича в Руську, відтак на ринок, де задержусь настільки, щоб побачити, чи нема яких нових книжок в книгарнях. І вертаю Панською додому».
– Коли Ольга Кобилянська писала ці рядки, то жила за адресою: Рошергассе, 25, – розповідає директор Муніципальної бібліотеки імені А.Добрянського Леся ЩЕРБАНЮК. – Вийшовши з дому, вона піднімалася на Австрію-пляц – так колись називалася Соборна площа – і спочатку Кафедральною, а потім через Панську йшла в Новий світ (сьогодні – Шевченка). Після цього Українською до Вірменської, через Петровича і Руську приходила на нинішню Центральну площу, де колись був ринок.
– А чому Кобилянська виходила на «прохід» так пізно – аж о 18-й? Взимку це вже суцільні сутінки…
– На це є дві причини. По-перше, Ольга Юліанівна не любила години, коли в місті багато люду. Коли свого часу вона жила в Новому світі, то часто прогулювалася в Народному саду – це парк Шевченка, і знаєте, як про це писала? «Йду до великого міського городу і цілуюся там з самотою в уста». А по-друге, не забувайте: письменниця жила у постійних господарських клопотах. Зварити, прибрати, випрати. На її руках були старенькі, хворі батьки, в неї часто гостювали брати зі своїми сім’ями, де були малі діти… Тому, поки не попорається, з дому не вийде.

– Загальновідомо, що Кобилянська дуже часто міняла помешкання – нараховується аж 13 адрес, за якими вона винаймала житло у Чернівцях. Чому так багато?
– Напевно, це бідність. Невлаштованість. Безгрошів’я... Весь час переїжджала туди, де дешевше. Вона навіть знімала помешкання у свого рідного брата, який за деякий час помер. Сьогодні це Ольжича, 43, тоді – вулиця Балтінестера. Коли брата не стало, невістка Ізабелла не просто брала з неї гроші, вона її гнобила! Бо як ще інакше назвати той факт, що вона поселила її в мансардній кімнаті, яка ніколи не опалювалася? Аби врятуватися від вітру та холоду, пані Ольга затуляла вікна власними сукнями… Вже відома письменниця, вона якось дуже покірно сприймала своє невлаштоване життя. Скажімо, в роки Першої світової війни житлом їй служила маленька літня кухня на невеличкому подвір’ї – нині це вулиця Петровича, 8. Або ще такий маловідомий факт: на Центральній площі, 10 колись розташовувалася приватна нотаріальна контора. Так ось, власник на другому поверсі виділив Кобилянській одну з кімнат. Коли я там з кимось буваю, завжди кажу: не поспішайте, озирніться – цими сходами піднімалася Ольга Кобилянська!
Невеселим було життя письменниці і на Поповичагассе, 24-А. Нині – вулиця Главки, що огинає резиденцію митрополитів. Жінка купилася на рекламу, що нібито здається прибутковий дім, а винайняла кота в мішку. Кобилянській дісталося вологе, напівпідвальне приміщення… Та як я вже казала, вона стійко переносила усі свої негаразди, бо мала велику розраду – творчість. Саме тут вона працювала над своїм славнозвісним «Апостолом черні». А ще любила гуляти в сусідньому парку, з якого було видно околиці Чернівців і річку Прут: «Я не можу писати, коли нема природи поруч».
– Так і хочеться запитати: а хоч в одному помешканні Кобилянська була щаслива?

 

– Хтозна… Якщо ви про побут, то це – одне, якщо про почуття – це зовсім інше. Колись вона зізнавалася: «Я хотіла вийти заміж і бути щасливою», проте так і залишилася самотньою до кінця життя. Хоча доля таки подарувала їй велике кохання. З Осипом Маковеєм, літератором зі Львова, вони познайомилися під час її пішохідних прогулянок Чернівцями, а потім він став редактором її творів.
«Я вас стільки років так страшно любила», – написала вона в одному зі своїх численних листів до нього.
– А що це за історія з Остапом Луцьким?
– Насправді це найпотаємніша сторінка із життя Ольги Кобилянської! Родина саме переїхала на Штернгассе, 6. (Сьогодні – Тимощука.) Кобилянська мала великі сподівання на це помешкання і мріяла: «Я насаджу тут багато цвітів!» А з’ясувалося: ніякого городу, дві тісні кімнатки з дрібним віконечком у кожній. Її мама дуже хворіла, і Ользі Юліанівні доводилося мало не щодня гріти для неї по 15 відер купелі. Вся господарка була на руках Кобилянської. Та що там господарка! Саме за цією адресою її розбив параліч. У 40 років…

Та попри всі ці сумні, аби не сказати трагічні, події, тут, на Штернгассе, у неї зав’язалися стосунки з Остапом Луцьким. Хтось із сучасників назвав це «романсом».
У 1903 році у Чернівці з Кракова прибуває харизматичний чоловік, прекрасний оратор. Йому – 20, їй – 40. Захопившись творчістю Ольги Юліанівни, Луцький видає альманах спогадів відомих українських письменників про Кобилянську, за що ми маємо бути йому вдячні і нині. Направду то був дуже достойний «букет» від мужчини на її честь. Вони почали листуватися. Вона написала йому 100 листів, з якими він ніколи не розлучався. А він їй – ще більше. Я процитую деякі його рядки:

«Нема одної днини, щоб не подумав я о Вас, о Вашім здоров’ю та о цілій долі Вашій. Невимовним спокоєм наповняється душа моя, коли довідуюся і переконую, що Ви забралися до нової праці і що вона йде Вам так добре і гладко, якби Вашої недуги не було на світі».

«Пишу до Вас лист, бо вже два дні не бачив Вас. Так дуже секретно кажучи Вам, я приїхав до Черновець майже лише тому, що Ви тут живете. … Ви є дуже-дуже потрібні для мене, Дорогенька Пані. … Ви моє тихе, срібне, коли хочете, і «меланхолійне» щастя».

А коли вони зустрічалися, вели довгі бесіди про літературу, філософію і, певно, говорили про те, про що ми вже ніколи не дізнаємося… Проте їхні стежки розійшлися, і «романс» скінчився... Правда, вони залишилися в приятельських стосунках. Про це можна стверджувати хоча би тому, що пізніше Кобилянська писала одній своїй приятельці: «Відвідував мене цього місяця в повороті з Бухарешта посол Остап Луцький». Або ще такий факт: Кобилянська отримала запрошення на його вінчання з однією молодою особою, але велика таємниця, чи була вона там присутня…
– Сумна історія… Цікаво, а на нинішній вулиці Кобилянської Кобилянська жила?

– Жила. Тоді це була одноповерхова хатина під номером 47, нині – високий, ошатний будинок № 51, де розташовується офіс поетичного фестивалю «Мередіан Черновіц». Чи могла вона тоді подумати, що Панська вулиця носитиме її ім’я?
До слова, хочу зауважити: всі ці адреси я називаю не за хронологією – себто, не за тим порядком, за яким письменниця переїжджала. Це дається взнаки та обставина, що вже кілька років маю честь проводити екскурсії за адресами Кобилянської. Тож, аби не занадто втомлювати своїх слухачів, ми рухаємося по місту, так би мовити, географічно. Що не завжди співпадає з тим, в якій послідовності родина Кобилянських переїжджала з одного місця на інше. А ще не маю права не сказати про те, що всі 13 адрес дослідив і докладно описав у своїй книжці Володимир Вознюк. Тому, перш ніж зважитися на екскурсії, я довго і ретельно перечитувала його працю, буквально вивчала її напам’ять.

– Скільки Кобилянській було років, коли вона нарешті придбала власний будинок?
– 56. У Харкові якраз почали видавати десять томів її творів, і вона могла собі дозволити викупити у рідного брата будинок на вулиці Одобеску, 3. (Сьогодні – вулиця Окуневської. До речі, Окуневська була її «подругою на все життя»…) Але Кобилянській якось весь час не таланило із житлом: вона заплатила великі гроші, а оселя виявилася ледь придатною до життя. Тому стільки ж мусіла витратити на ремонт.
Одобеску, 3 – останній прижиттєвий прихисток письменниці. Тут вона жила зі своєю прийомною донькою Галюсею та її сім’ֹєю. Насправді Галюся – її племінниця, яку вона вдочерила. Треба сказати, що і Галюся, і її чоловік, і їхні діти дуже дбали про Ольгу Юліанівну. Вона вже не могла ходити, і її часто виносили в садок. Це було її щастя…
Та якщо говорити об’єктивно, Кобилянська була нещасною жінкою. Хоча мені видається, що сама вона так ніколи не вважала.

Надія ПОЖАРУК