І творив і страждав...

А що ж, власне, Сидір Воробкевич? Хто такий? В які роки жив, над чим трудився і чим таким заслужив, що його ім’я – досі на устах чернівчан?

«Не даремно жив я на сім світі»

Скажу відразу – долю мав незаздрісну. Хоча його послужний список звучить більш ніж гонорово: письменник, педагог, композитор, культурний діяч, православний священик. Як бачите, регалій стільки, що вистачило б на кілька біографій. Проте я не ставлю собі за мету детально описувати творчий шлях цієї, безсумнівно, творчої людини. Залишу це на поталу мистецтвознавців. Бо, коли працівники Муніципальної бібліотеки імені Анатолія Добрянського люб’язно підшукали для нашого часопису матеріали про Сидора Воробкевича, найбільше зачепило його особисте – те, що завжди цікавить кожного з нас в іншій людині.

Народився Сидір (Ізидор, як називали його близькі) у Чернівцях – у далекому 1836 році. Мав усього три рочки і ще не зовсім міцно стояв на ніжках, коли померла мама. Хоч мама – сама ще дівча, всього 24! Батька – учителя богослов’я міської гімназії – не стало також у  молодому віці: у 33. Залишилися круглими сиротами 9-річний Сидір, його брат Григорій і сестричка Аполонія.

Насправді і цього б уже вистачило, аби назвати життя Воробкевича суворим. Проте попереду трапилося ще багато всілякого різного…

Дітей взяли на виховання дідусь-священик з бабусею, які жили у Кіцмані. Це був час, коли на Буковині панувала німецька мова, та наш герой згадував: «Виховали мене на українця». Бабка Параскева – мудра й освічена як на ті часи жінка – перша звернула увагу  на тонкий музичний слух онука і подарувала йому червінець зі свого намиста, аби було за що купити скрипку. Ще в ранній юності Ізидор почав складати вірші і створювати до них мелодії.

Закінчивши спочатку гімназію, а потім і духовну семінарію, Воробкевич побрався з дочкою директора школи Леонтиною Бендовською. Цікава деталь: на священика його висвятив сам буковинський митрополит Євген Гакман.

Спочатку тримав парафію у Давиденах, потім служив у віддалених гірських селах. Окрім духовної справи, багато читав і писав. Саме тут створив свою першу церковну музику, яку відіслав на рецензування до Чернівецької єпископської консисторії. Його піснеспіви були схвалені і рекомендовані до церковного вжитку, а про автора було сказано, що він вартий стати викладачем церковного співу в духовній семінарії та обійняти посаду регента архієрейського хору.

І знову у житті Воробкевича з’являється митрополит Гакман. Це сталося у 1867 році, коли отець повернувся з гірських околиць до Чернівців й оселився на Франценґассе. (Нині –  вулиця 28 Червня, дім 36.) Але щоб отримати посаду викладача музики і співів, Воробкевичу  треба було поїхати до Відня – для навчання у консерваторії. І саме владика Євген Гакман виклопотав йому відповідне скерування і призначив стипендію у 1000 гульденів. Після Відня Воробкевич викладав практично в усіх тогочасних середніх навчальних закладах Чернівців: в духовній та учительській семінаріях, гімназії, реальному училищі, школі співаків, а з відкриттям університету – ще й на теологічному факультеті. З педагогічним навантаженням аж до самої пенсії – 40 годин на тиждень!

«До якої народної школи не вступлю, всюди почую мої пісні. Се мені нагорода. Не даремно та не без цілі жив я на сім світі», – зізнавався у листі до друга.

 А взагалі сьогодні про таких, як Воробкевич, кажуть: «Він зробив себе сам». Уявіть: сирота без матеріальної підтримки, а тільки власним трудом і самоосвітою, він став тим, ким став. Його обдарованість така багатогранна, що не вистачить газетної площі, аби все описати. Важко збагнути, як одна людина могла стільки зробити!

Він був видатним письменником – під псевдонімом Данило Млака писав українською, німецькою та румунською. У його доробку – близько 1000 (!) творів різних жанрів: історичних поем і балад, оповідань, нарисів, гуморесок. Хоча, напевно, найбільшу та найціннішу частину його літературної спадщини становить поезія. Скажу більше: був час, коли на Буковині частіше звучав Воробкевич, ніж Федькович. При цьому обох поєднувала велика дружба. І саме Сидір Воробкевич відспівував свого побратима та виголошував  прощальні слова…

Що ж до музичного спадку, то він  складається з 250 сольних пісень, дуетів, квартетів, хорів і багатьох інструментальних творів. І саме Воробкевич став одним із перших творців української оперети. На окреме захоплення заслуговують його  «Наспіви і пісні святої Літургії», прийняті до особистої бібліотеки самого імператора Франца Йосифа! А за літургію Іоанна Золотоустого Воробкевич здобув право носіння «червоного пояса». Згодом отримав сан протоієрея. Залишилися нащадкам і 100 проповідей, надруковані в церковному журналі українською мовою.

Крім усього іншого, Воробкевич ще й малював. У його рукописах та щоденнику помічаємо багато ескізів олівцем і тушшю, рисунків і акварельних пейзажів, портретів і карикатур.

Проте все це – лише один бік медалі. Бо був й інший. Сумний. Трагічний. 

            «У них, бідних, дома такі гризоти, що серце умліває, – писав брат Григорій. – Через довголітні слабості, що загніздилися в їх домі, втратили вони вже одного маленького сина... Бідна Леонтина, сама хвора, не спить цілими ночами… Ізидор в розпуці».

Та невблаганній долі й цього виявилося замало!

 «Новий удар лихої судьби так мене трафив, що і двигнути ся не змагаю, а рану мого серця хіба сама смерть загоїть, – читаю зізнання Сидора Воробкевича. – Мій найстарший син Володимир навіки мене покинув і мої найкращі надії, наче милий сон, розплились. Був він уже в першій клясі вищої реальної школи і перший межи всіма. Довга хвороба, похорон, слабість моєї жени … мене зовсім зруйнували». 

А коли несподівано обірвалося життя 46-річного брата Георгія, Сидір відчув себе сиротою, який знає «лише тоску, тугу і тяжкий пекучий біль». На Руському цвинтарі він звів брату скромний пам’ятник – «однісінький з руськими (читай: українськими, - авт.) віршами». 

…Якби мене попросили кількома словами описати життя Сидора Воробкевича, то сказала б, не задумуючись: багато горя і багато праці.

Сьогодні, правда, його горе забулося, затерлося між сотнями років, та й не дозволяв чоловік собі такої розкоші, як страждати на людях: «Носи, серце, нишком твій тягар і мовчи, як та земля свята!».

А ось праця його – залишилася.

Надія ПОЖАРУК

Публікація в газеті «Чернівці» № 45 від 07.11.2019р.