Враження після відвідування храму Мельпомени

У Чернівецькому драмтеатрі з успіхом пройшла прем’єра вистави «Зрадь мене».

Два дні поспіль – у суботу, 16 листопада, і неділю, 17-го – наш театр дихав хвилюванням, зал ледве вміщав усіх охочих побувати на прем’єрному показі, багато хто прийшов з квітами, а коли актори разом з режисером вийшли на поклін, глядачі скандували стоячи.

Це – картинка під завісу.

Бо із самого початку події на сцені відбувалися трохи невиразно, кволо, аби не сказати нудно. (Правда, хочу  зауважити: склад акторів у суботу був один, в неділю – інший, тому мої враження прив’язані до неділі. Адже хтозна, переглянь я виставу у суботу, то, може б, і думки переважали трохи інші…) А ось коли в роль вступали музики, все вмить оживало й вигравало такими багатогранними барвами, що не хотілося, аби мелодія затихала. Але мелодія мусила затихати – це ж не концерт і головні тут не музиканти.

Взагалі режисер вистави Людмила Скрипка, як на мене, проявила неабияку сміливість, навіть відвагу, взявши за основу своєї чергової роботи твір Володимира Винниченка «Закон» з таким непростим сюжетом. Навіть не так. Сюжет – як сюжет, проте колізія – ще та! Не рятує навіть визначений жанр п’єси –  «Дикий експеримент над любов’ю».

Уявіть: живуть чоловік і жінка – обоє гарні, успішні і трішечки самовпевнені. Чи, може, самовпевненість – це про чоловіка, а жінка просто йому кориться? Я так і не зрозуміла.

Але все за порядком. Так ось, живуть вони, поживають, і тут Бог посилає їм дитину. Проте, як нерідко трапляється у молодих подружніх пар, дитину вирішують не народжувати, бо ще не час, бо є справи важливіші, бо попереду – ціле життя. Вірніше, рішення приймає чоловік, а жінка не то боїться ослухатися, не то також вважає, що ще не час, і зважується на відому операцію.  А коли нібито «вже час», чує страшний  вирок лікарів: ви вже ніколи не зможете мати дітей.

І пішло успішне життя шкереберть… Бо тепер те, що колись заважало (читай – дитина), стає недосяжною мрією. А сімейна ідилія перетворюється на суцільне нещастя. Він не розуміє її, вона – його. Вона частіше не буває вдома, ніж буває, а він не може збагнути, чому. Вона вирішила податися в артистки і виступати з вокально-інструментальним ансамблем, а він не може цього прийняти, адже він – поважна людина, професор. І він, і вона страждають. І він, і вона хочуть виправити ситуацію. Що ж вигадує жінка? А таке, що навіть не знаєш, як про це написати.

Дитину має народити інша, але обов’язково від її чоловіка.

І саме в цьому місці ти, глядач, трохи губишся: якщо героїня така безхарактерна, що свого часу під натиском своєї другої половини перервала вагітність, то де ж в неї взявся характер вигадати те, що вона вигадала? Та ще й примусити до цього свого благовірного!

Актори не дали мені відповіді на це запитання.

Проте я весь час відчувала присутність на сцені її величності режисера. Приміром, у тому, як головна героїня то сідала на стілець, то вставала, то підносила стілець ближче до чоловіка, то тікала з ним десь у закуток. Це вона ніяк не наважувалася розкрити йому свій план. Але це – мова постановника, а як же мова актриси? Непереконливо. На жаль.

Хоча насправді скільки переживань мало би вирувати в серці жінки, котра, якщо називати речі своїми словами, задумала …зраду коханого! Нехай і з благими намірами. А раптом він до неї уже ніколи не повернеться? А раптом та, друга, не віддасть їм дитину? А раптом вони вже ніколи не зможуть жити, як раніше, і бути тими, ким вони були раніше? А раптом цим «диким експериментом» вона знищує своє життя?

 Що в результаті і сталося.

У чоловіка з тією, іншою, народилася дитина, дитину мати нікому не віддала, чоловіка магнітом потягнуло до дитини. Трагедія. Всьому кінець.

Звичайно, глядач не зміг залишитися байдужим до всіх цих перипетій. Та й, справедливості заради, в другому акті актори ніби прокинулися від сну, драматизм ситуації зашкалював, хоча особисто я знову більше відчувала режисера, аніж акторів. Скажімо, того ж щему більше додавали прийоми постановки – зараз осінь чи зима? Дощ чи сонце? А значить, як на душі – сумно чи ще сумніше? Тривожно чи взагалі безнадійно?

Тому про біль, смуток, розгубленість головних героїв мені розповіли не самі виконавці ролей, а атмосфера, яку було відтворено режисером-постановником, художником, музикантами.

Прикро про це писати, проте сама фабула виявилася набагато сильнішою, ніж гра акторів. Це був той випадок, коли тебе більше цікавило не ЯК, а Що. Коли про почуття героїв часто говорив лише сам текст, який вони промовляли, хоч ти, наївний, хотів значно більшого. Ти хотів відчути те, що відчували вони.  Що відчуває жінка, котра заграє з вогнем і штовхає власного чоловіка в обійми іншої, аби таким чином, як їй здається, врятувати власну сім’ю? Що відчуває чоловік, який спочатку слухати про це не хоче, а потім чомусь (чому?!) погоджується на, м’яко кажучи, дивний як для одруженого вчинок? І що нарешті відчуває та, інша, котра й гадки не має про те, що її використовують, а тому щиро і навіть трішечки наївно закохується…

Як глядач я не отримала відповіді на всі ці запитання.

Хоча… Була актриса, котра виділялася серед інших, котра привертала до себе всю увагу, бо виглядала  органічно й переконливо. Це  виконавиця ролі коханки професора Марія Романова. Правда, тут я мала би додати слова – «на мою суб’єктивну думку». Мала би, якби не одна обставина: коли актори вийшли на поклін, саме Марії Романовій дісталися майже всі квіти від глядачів.

А всі оплески –  режисеру Людмилі Скрипці. Але це вже справді – на мою суб’єктивну думку. Бо хтозна, кому конкретно аплодував кожен глядач у залі. Особисто я – режисеру.

Надія ПОЖАРУК

фото з електронного ресурсу https://shpalta.media/2019/11/16/sogodni-na-sceni-cherniveckogo-teatru-pokazhut-premyeru-zrad-mene/

 

 

 

Не вірю, або Доживем до понеділка

У Чернівцях триває  фестиваль комедії «Золоті оплески».

Кажуть, подібних фестивалів в Україні немає. А ще і головний режисер Чернівецького драмтеатру Юрій Марчак, і голова журі, заслужений діяч мистецтв України Юрій Старостін (Київ) у своїх інтерв’ю зауважують, що сьогодні, як ніколи, людям потрібні позитивні емоції, гумор, розрада. Особливо на фоні війни. Тож це ще один плюс фестивалю.

Відкриття відбулося 19 жовтня – зал ледве вмістив усіх охочих, навіть ставили додаткові стільці. В повітрі витало очікування  чогось цікавого та незвичайного. Взагалі оця атмосфера, коли немає жодного вільного місця, коли сам мер з дружиною, попри всю свою зайнятість, теж тут, з людьми, коли, куди не глянь, знайомі обличчя, вишукані сукні і телефони напоготові, аби фотографувати, таки підтверджує думку про те, що усім нам потрібне свято.

Логіка без логіки

Черкаський музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка, який мав честь відкрити фестиваль, приїхав у Чернівці з комедією Анатолія Крима «Жіноча логіка».  Це історія про те, як між успішним бізнесменом, який може дозволити собі повезти кохану в Париж,  і п’яничкою головна героїня обирає п’яничку. Сюжет дуже нагадує  славнозвісну  «Іронію долі», коли між імпозантним Іполітом і скромним Лукашиним, який так напився, що прокинувся в іншому місті і в іншій квартирі, Надя вибирає Лукашина.  Звичайно, в «Жіночій логіці» – свій сюжет і свої перипетії. Скажімо,  аби влаштувати особисте життя, головні герої звертаються до екстрасенса, а та, в свою чергу, радить знайомитися на …цвинтарі.  Мовляв, там можна підчепити заможного вдівця. Але повірте, це не рятує ситуації, бо все одно колізія та сама – кому з двох залицяльників жінка (між іншим, теж Надя…) віддасть перевагу.

Не знаю, як усі інші, хто був того дня у драмтеатрі, а особисто я так і не зрозуміла, чому вибір пав саме на п’яничку? Якщо повернутися до тієї ж «Іронії долі», то неперевершений Ельдар Рязанов так майстерно зняв кінострічку, що глядачі дивилися на Лукашина очима  Наді і, як і вона, з кожною хвилиною закохувалися у ще донедавна бридкого від пиятики Лукашина.

Хтось мені заперечить:  в «Жіночій логіці» чоловік, який пиячив (до речі, з горя, що ніби виходить на його користь…), був здатний на благородний вчинок, адже вдочерив дівчинку. Але ж головна героїня, коли прийняла рішення покинути багатія, про це ще не знала! Що ж змусило її відразу після повернення з Парижа заявити: ні-ні, я обираю іншого? Хтось знає? Я – ні.

Творці спектаклю так мене і не переконали, чому красивого, імпозантного  бізнесмена, котрий нічого не шкодував для коханої і провина котрого зводилася винятково до того, що він постійно розмовляв по телефону (а хто сказав, що бізнес – це спокій?),  Надя залишає заради неохайного і завжди напідпитку  бездомного. Бо якщо останній –  благородніший та привабливіший, то чому ми, глядачі, цього не побачили?

Хто сказав, що, чим голосніше, тим краще?

Наступного дня, 20 жовтня, на сцену вийшли господарі фестивалю – актори Чернівецького обласного музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської. Нічого не маю проти генія Мольєра, але це був, можливо, той рідкісний випадок, коли, чим далі тривав спектакль «Скапен-Штукар» за його твором, тим більше хотілося замість нього на фестивалі комедії подивитися щось українське, близьке, рідне. Ту ж «Кайдашеву сім’ю». Або «За двома зайцями». Або «Мартина Борулю». Хоча вини французького комедіографа – жодної!

Розумію, що не маю ніякого права втручатися в те, який репертуар театру вибирати. Як кажуть, не в моїй компетенції. Просто передаю власні емоції. Бо чим довше йшов спектакль, тим більше порожніли місця в залі (іноді навіть – до антракту) і тим частіше я поглядала на годинник: коли нарешті кінець. І якщо щось і примусило мене досидіти до кінця, то лише те, що мала писати матеріал.

У мене були претензії до черкащан, проте чернівчани розчарували ще більше.  Не знаю, хто так вирішив, що, чим голосніше кричить актор, тим краще, але лемент стояв такий, що слів не можна було розібрати.  А головне – не було комедії. Було нудно, нецікаво. І сумно.

Хоча, справедливості заради, успішні моменти були також. Приміром, хореографічні сценки, які заслужили аплодисменти вдячних глядачів. А ще дуже влучно і достовірно передано сутність кабальної судової системи, яка за кілька сотень років, на превеликий жаль, так і не змінилася.  Окремо хочу відзначити декорації. Скажу більше: якби існувала така  номінація, чернівчани могли б навіть перемогти, адже сцену прикрашали неперевершені полотна із життя Неаполя.

Що ж до спектаклю загалом, то висновок вміщається в одне слово: шкода. Шкода, що сюжет загубився  в шумових ефектах, що герої невиразні, діалоги незрозумілі, а час тягнувся нестерпно довго.

Буду відвертою: мені трохи незручно усе це писати, бо розумію, що великий колектив людей працював, напевно, вкладав душу і сподівався на успіх. А успіху не вийшло.

Хтось скаже: та хто вона така, аби нас критикувати! Справді, ніби й ніхто.  А з іншого боку, я – глядач. Я з тих, заради кого виходять на сцену.

Зал аплодував стоячи

Йти в театр у понеділок не хотілося. Це в суботу і неділю відповідний настрій, а на початку робочого тижня – суєта суєт. Ще подумала: людей, скоріш за все, буде ще менше, ніж на п’єсу за Мольєром. Проте помилилася. Бо вже задовго до початку, коли перед входом вишикувалася довжелезна черга, а потім в залі, коли не було де яблуку впасти, стало зрозуміло: чернівецький глядач знає і любить цей театр. І цю п’єсу.

Івано-Франківський музично-драматичний театр імені Івана Франка привіз на фестиваль мюзикл «Гуцулка Ксеня». Сюжет такий: зі США прибувають українські емігранти. Ціла делегація. В одного з них є мета, і якщо він її здійснить, то отримає сто тисяч доларів. Послуга нібито й нескладна: знайти для свого нинішнього співвітчизника Яро наречену в Карпатах – «свідому українку», й одружити молодят.  Так заповідав батько Яро, виходець з України. Через пригоди і легкі перипетії все так і стається. Правда, замість радіти, що їде за кордон, обраниця Яро – гуцулка Ксеня – навідріз відмовляється залишати рідну Ворохту. Не важко здогадатися, що закоханий юнак також приймає рішення оселитися в рідній стороні свого батька. І все. Практично ніякої особливої інтриги, ніяких несподіваних колізій, ніяких хвилюючих знаків запитання. Тоді чому ж тригодинна вистава минає на одному диханні? Чому забуваєш про час і не можеш відірватися від сцени? Чому справді відпочиваєш душею? (До слова, це якраз те, про що казав голова журі, окреслюючи мету фестивалю.)

Спробую проаналізувати. Перше, що вражає, щойно відкриваються лаштунки: великий симфонічний оркестр і  неймовірно сильні, красиві голоси акторів. Слухаєш, затамувавши подих.

Далі. Прикарпатський діалект, який часто перегукується з нашим, буковинським, і коли чуєш цю вимову, починає несподівано щеміти серце. Даруйте за високопарне порівняння, але це – як води з криниці напитися. З криниці, а не з крану…

Гумор зашкалював. Гумор органічний, з народних вуст, а не притягнутий за вуха гучним реготом актора. Часто хотілося дістати з сумки блокнот і записувати. В якийсь момент навіть з’явилося відчуття, ніби ти не на виставі, а там, у Ворохті.

Свою унікальну справу зробили лазерні ефекти. Проте вони  існували не самі по собі, не для «ефекту», а створювали цілі композиції, відтіняючи та розкриваючи ту чи іншу подію.

А ще – гуні. Що це таке? Це довгі жилети з овечої вовни, виконані в сучасному стилі. Отож хвала художникам-костюмерам!  Бо якщо забрати зі  спектаклю  колекцію гунь, це все одно, що вимкнути в кімнаті світло… 

І було ще щось, що так приваблювало глядачів. Може, те, що актори не грали, а БУЛИ? Чи, може, те, що творці мюзиклу доторкнулися до свого, рідного? І зробили це якось сердечно, по-справжньому. А може, самоіронія, якої нам так не вистачає в сучасному світі?

Чи були недоліки? Були. Чи все сподобалося? Не все. Та не знаю чому, але ніщо не змогло зіпсувати загальної картини.

По завершенні спектаклю зал скандував стоячи. Овації не втихали доти, поки режисер Ростислав Держипільський, який вийшов на сцену, не попросив: сядьте, я вам щось скажу. І розповів, як колись жив у Садгорі, як вчився в музичній школі на Кобилянській, а те, що гуцулка Ксеня закінчила Чернівецький університет, – не менеджерський хід на догоду місту, в якому гастролює театр, а присвята мамі режисера, котра справді закінчила наш університет. А ще згадав про війну на Сході України і повідомив, що головну героїню грає актриса з Луганська.

І зал знову довго-довго аплодував.

А я раптом подумала: фестиваль оцінює професійне журі, проте, яку б оцінку воно не виставило «Гуцулці Ксені», найсправедливіша – від глядачів. Їм видніше. 

Надія ПОЖАРУК

Цього року фестиваль комедії «Золоті оплески» відбувся 14-й раз і тривав 12 днів.  Чернівчани мали нагоду переглянути 12 вистав з інших міст України та закордону. Зокрема,  свої спектаклі привезли театральні колективи з Черкас, Франківська, Херсона, Маріуполя, Львова, Закарпаття (Хуст),  Коломиї, Києва і Бухареста.

Публікації з газети "Чернівці".

Світлини з Інтернет-ресурсу.