25-11-2019

Перечитуймо історію...

Рефлексії, думки й нотатки на полях після першої лекції в рамках проекту «Академічні години в Муніципальній

У Муніципальній бібліотеці імені А. М. Добрянського розпочато новий проект «Академічні години в Муніципальній». Уже відбулася перша лекція в рамках цього проекту на тему: «Історія української літератури другої половини ХХ століття в контексті викликів сучасності».

Над втіленням цього проекту його авторка кандидат філологічних наук, доцент Світлана Кирилюк та колектив бібліотеки працювали вже віддавна, ставлячи перед собою важливу мету – наблизити нові літературознавчі монографії, які становлять чималий фонд бібліотеки, до цільового читача. Але час вносив свої корективи. Зважаючи на те, що наступний 2020 рік буде ювілейний для відомого літературознавця й мистецтвознавця, унікального лектора Анатолія Добрянського (1935 – 2003), його вдячна й талановита студентка вирішила присвятити лекції памʼяті свого викладача.

Перша лекція, прочитана викладачкою ЧНУ в книгозбірні А. Добрянського, мала назву "Історія української літератури другої половини XX століття в контексті викликів сучасності" не випадково. Про це Світлана Кирилюк сказала на самому початку початку, наголосивши, чому в цей досить прагматичний і навіть жорсткий, якийсь непередбачуваний і не у всьому зрозумілий для українського суспільства час, в неї виникла думка про такі зустрічі. Але саме такий час ставить запитання і виклики перед освіченою людиною, зокрема таке: чому саме таким чином відбуваються ті чи ті події? І кожна небайдужа людина намагається знайти відповіді хоча б для себе, пояснити і, найголовніше, з’ясувати, що вона може в цей час зробити. Кожен завжди повинен робити ті речі, які він найкраще вміє і знає. А оскільки сама лекторка все життя присвятила українському літературознавству, то й вирішила для себе, що з тим, що вмієш, що знаєш найкраще, потрібно поділитися з тими, кому ці проблеми цікаві.

Чому для початку було обрано саме другу половину ХХ століття? Тому що курс, присвячений цьому періодові історії української літератури, читав Анатолій Миколайович Добрянський, привчаючи своїх талановитих студентів думати. Він зумів назавжди захопити студентів різних поколінь цим дуже непростим, а в радянські часи і не зовсім зрозумілим, бо був заповнений “білими плямами”, періодом в історії літератури та історії України загалом. А оскільки історія має здатність повторюватися, то Світлана Кирилюк відзначила основну мету своєї лекції: вона буде говорити про минуле, яке відлунює тогочасними подіями у нашому сьогоденні, минуле, яке ставить перед нами нові проблеми, закорінені саме в тому часі. Варто згадати бодай відомі сьогодні Довженкові слова про український народ із його кіноповісті “Україна в огні”, зокрема, про те, що «у цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п’ята”, “у них немає державного інстинкту... вони не вивчають історії”.

Світлана Кирилюк розпочала свою розмову з того, що представила присутнім Анатолія Миколайовича як викладача літератури. Його студенткою їй випало бути, слухати його лекції і залишити для себе назавжди світлий спогад про ті роки: “В нього було цілковито своє ставлення як до української літератури, так і до викладання тих чи тих тем, подачі їх на лекціях. Так само можна говорити і про його ставлення до кожного студента зокрема. Він міг пробачити непрочитану книгу, але не міг зрозуміти небажання студента зануритися в літературу, небажання зрозуміти письменника й ту епоху, в якій відбувалися події, про які згадує автор”.

Він дуже любив літературу, намагався цю любов передати студентам і мав велику втіху, коли це йому вдавалося. Талановиті студенти назавжди залишились його гордістю, а вони відповідали йому взаємністю. Сьогодні більшість з них стали відомими науковцями і з вдячністю згадують свого викладача. І ще один важливий штрих – Світлана Кирилюк уперше підготувала презентацію для цієї лекції, аби зробити таким чином і “технічний” подарунок для Анатолія Миколайовича, який одним з перших на кафедрі в тих далеких уже 90-х фахово освоїв комп’ютер.

На лекцію прийшли ті, кого зацікавили заявлені в лекції проблеми розвитку літератури. Серед присутніх були студенти й викладачі кафедри української літератури – всі вони були і назавжди залишаються вдячними студентами Анатолія Миколайовича. Завітали ще й тому, аби підтримати власною присутністю свою колегу й викладачку.

І тут не відбулося без доброї містики, без присутності самого Добрянського, який, посміхаючись з портрета, здавалося тішився своїми обдарованими та вдячними студентами й тими, хто прийшов на нове знайомство з пам’яттю про цього дивовижного чоловіка, що ще за життя став інтелектуальною легендою в нашому місті та далеко поза його межами. Отож про «містику»... Світлана Кирилюк прийшла в бібліотеку заздалегідь, налаштовувала техніку, розкладала книги і зосереджено думала про те, як вона почне цю бесіду. На той момент нагодилася колега, невтомна філологиня й мистецтвознавиця Валентина Чолкан. Переступивши поріг і не побачивши слухачів, вона на одному подиху сказала: «Запізно, зашвидко прийшла?..». Лекторка, посміхнувшись, мовила: «Ось і епіграф є до нашої зустрічі». Світлана Кирилюк так і розпочала з Павличкового верлібру зі збірки «Наперсток»:

«В якому столітті
ти не народився б,
завжди буде запізно і заскоро!
Запізно, бо все найважливіше
на цьому світі
вже сталося без тебе,
заскоро, бо все найважливіше
на цьому світі
ще станеться без тебе»

Адже саме присутність письменника в літературі, дотичність читача до його світу змушує замислюватися: чи заскоро, чи запізно вони з’явилися у своєму часі?

Література ХХ століття вписана в дуже неординарний з погляду історичних змін період, який, як і всі інші періоди, становить важливий етап українського буття. Ми не можемо відділити історію та літературу, яка творилася в рамках цих періодів, як щось окремішнє й не взаємопов’язане, адже вона цілковито була вписана в тодішню історію УРСР зокрема та в історію СРСР загалом. Саме через літературу якнайповніше можна зрозуміти й розкрити для себе всі ті глибокі й травматичні проблеми того часу.

Аби краще представити особливості кожного з етапів розвитку літератури другої половини ХХ століття, Світлана Кирилюк виокремила періоди і підперіоди: «Ми не можемо не говорити про історію того часу. Підперіоди стосуються радянської історії й закорінені в суспільні події, які мали вплив на літературу. На той час дуже сильний вплив на формування суспільної думки мали люди мистецтва і літератури».

Власне, на такій періодизації історії зробив український історик, професор, завідувач відділу новітньої історії та політики Інституту історії України Національної Академії наук України, Президент Міжнародної асоціації гуманітаріїв Георгій Касьянов: «Якщо говорити про історію як про науку … Можна погодитися, що вона наближається до літератури. Хоча б тому, що історія — це те, що написано. Історія — це не те, що було, а те, що написано про те, що було».

Етапи історії української літератури другої половини ХХ століття

Середина 50-х – початок 60-х років ХХ століття

Друга половина 60-х – початок 80-хх років ХХ століття
Середина 80-х – початок 90-х років ХХ століття
90-ті роки ХХ століття
Середина 50-х – початок 60-х років ХХ століття
1953 р.
5 березня – смерть Сталіна
2 – 7 липня – пленум ЦК виводить Л. Берію з лав ЦК й виключає з партії; справу передають до суду; вирок – розстріл
1954 р.
Створюються центральні та місцеві комісії щодо перегляду справ осіб, засуджених у 1934 – 1953 рр.
1955 р.
Постанова Ради Міністрів «Про працевлаштування засуджених осіб»
Середина 50-х – початок 60-х років ХХ століття (продовження)
1956 р.
ХХ зʼїзд КПРС
У ніч з 24 – 25 лютого на закритому засіданні цього зʼїзду протягом 4 годин перший секретар КПРС М. Хрущов виголошував таємну доповідь, присвячену розвінчанню культу особи Сталіна.
1956 – 1962 рр. – час «відлиги»
1958 р. – «Закон про звʼязок школи з життям»
1962 – 1963 рр. – згортання «відлиги»
1964 р. – початок брежнєвско-сусловської «епохи»
1965 р. – арешти («перший покіс»)

Друга половина 60-х – початок 80-хх рр. ХХ ст. (період «застою»)

1966 р. – суди над заарештованими
1968 р. – вторгнення радянських військ у Чехословаччину
7 грудня 1970 р. – похорон Алли Горської
1972 – 1973 рр. – нова хвиля репресій («генеральний погром»)
Серпень 1975 р. – радянські газети опублікували повний текст Заключного Акту Гельсінської наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (відбулася 30 липня – 1 серпня 1975 р.; її підписали представники 35 країн)
9 листопада 1976 р. – створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ)
Друга половина 60-х – початок 80-хх рр. ХХ ст. (період «застою») (ПРОДОВЖЕННЯ)
1979 р. – нова хвиля арештів (термін – переважно 15 р.); убивство Володимира Івасюка
1980 р. – самогубство Григора Тютюнника
Січень 1981 р. – арешти
23 лютого – 5 березня 1981 р. – ХХVI зʼїзд КПРС (останній зʼїзд «епохи розвиненого соціалізму»)
Листопад 1982 р. – березень 1985 р. – смерть Л. Брежнєва, Ю. Андропова, К. Черненка
Середина 80-х – початок 90-х рр. ХХ ст.
Березень 1985 р. – початок горбачовської «перестройки»
4 вересня 1985 р. – смерть Василя Стуса
26 квітня 1986 р. – Чорнобильська аварія
14 лютого 1987 р. – публікація на сторінках «Известий» про «помилування» 140 політвʼязнів
1988 р. – постала УГС (Українська Гельсінська спілка)
19 листопада 1989 р. – перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого в Києві
1 грудня 1991 р. – референдум

Перегорнемо деякі сторінки лекції Світлани Кирилюк, яка на ще початку розмови підкреслила: «Це доволі великий відтинок часу. Ми будемо вести мову не просто як про історію в іменах. Основну увагу варто закцентувати на вузлових проблемах, про які ми говоримо – проблема мови, спадщини, інтелігенції та їхньої ролі в суспільних процесах... Усе це і сьогодні є «каменем спотикання», особливо в нашій ситуації теперішніх подій на сході України. Бо багато процесів, які відбуваються тепер, мають свої початки ще в середині ХХ століття. Тож це і є метою нашої розмови – віднайти ці «початки» та зрозуміти їх, аби уникнути подібних помилок надалі».

Середина 50 – 60 років – точка відліку подій, які мали би змінити хід історії після смерті Сталіна, проте в літературі прочитується проблема страху.

Середина 50-х – початок 60-х років ХХ століття

5 березня 1953 рік – смерть Сталіна
2 – 7 липня – пленум ЦК виводить Лаврентія Берію з лав ЦК й виключає з партії; справу передають до суду; вирок – розстріл
1954 рік – Створюються центральні та місцеві комісії щодо перегляду справ осіб, засуджених у 1934 – 1953 роках.
1955 рік – Постанова Ради Міністрів «Про працевлаштування засуджених осіб»

Середина 50-х – початок 60-х років ХХ століття

1956 рік – ХХ зʼїзд КПРС . У ніч з 24 на 25 лютого на закритому засіданні цього зʼїзду протягом 4 годин перший секретар КПРС Микита Хрущов виголошував таємну доповідь, присвячену розвінчанню культу особи Сталіна. Все відбувалося знову й мовби «по колу». Перед цим, в 1951 році, Юрія Яновського також розпинали вночі за роман «Жива вода» («Мир»), в якому він відобразив життя тих, хто прийшов з війни. На полицях нашої бібліотеки є багато книг про той період в українській літературі, і з ними можна познайомитися.

1956 – 1962 роки відомі в історії України та літератури як роки «хрущовської відлиги» (інші джерела подають цей період 1953–1964). Вислів "відлига" походить від назви повісті Іллі Еренбурга. Цей період характеризується зменшенням політичних репресій, вибірковою реабілітацією засуджених та репресованих у сталінські часи, частковою лібералізацією політичного життя, незначним послабленням тоталітарної влади. У 1960-х роках був сплеск культурного та наукового життя творчої молоді, фактичним організатором якого був літературознавець, мовознавець, літературний критик, поет, перекладач Іван Світличний. Його помешкання було своєрідним центром формування національної свідомості наукової молоді, дискусійним клубом, у якому кристалізувалися погляди і формувався особистий вибір більшості шістдесятників. Привабливими для всіх були не тільки енциклопедичні знання Івана Світличного, а й особистісні якості — інтелігентність, м'якість, товариськість, доброзичливість. Мав одну з найкращих приватних бібліотек у Києві. Через свою громадянську позицію зазнав переслідувань з боку репресивних органів тоталітарної радянської влади. Під тиском КДБ втратив роботу, був примушений перебиватися випадковими заробітками, публікаціями в пресі під псевдонімом або чужим прізвищем.
Василь Симоненко передчував ту епоху, про що писав 16 лютого 1956 року в своєму вірші «Брама». На цьому епізоді наголошує у своїй праці «Драма без катарсису» відомий літературознавець Микола Ільницький.

Брама

Дикими, незнаними речами
Марить брама у тривожнім сні,
Де сторожа брязкає ключами
І скриплять ворота затісні.
Привиди з кривавими мечами
У накидках чорних, ніби ніч,
Граються безформними м’ячами —
Головами, знесеними з пліч.
Кров стіка під флегматичні мури,
Зойки захололі на губах —
Сотні літ наруга і тортури
Мертвих повертають у гробах.
І не бачить місто в ніч похмуру,
Як сторожа (вже не при мечах)
Нову жертву кидає під мури
З тряпкою брудною на очах.

1958 рік – шкільна реформа 1957 -1958 років. Постанова Пленуму ЦК КПРС "Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток народної освіти", на основі якої Верховна Рада УРСР ухвалила закон від 17 квітня 1959 року, спрямований на посилену русифікацію України (зокрема, про необов"язкове, а "за бажанням батьків" вивчення української мови в російських школах України). Василь Стус пише листа з Донбасу Андрієві Малишку (там у Горлівці він працював учителем української мови і літератури) про суцільну там русифікацію. Ось тут і «ховається» ключ проблем сьогоднішніх трагічних подій...

Проте період «відлиги» тривав недовго. Після хвилі масових антикомуністичних виступів в НДР, Польщі та придушення в 1956 році Угорського повстання партійне керівництво СРСР, налякане можливою лібералізацією політичного режиму, почало різко згортати всі ознаки лібералізації. В 1956 році було затверджено лист ЦК КПРС «Про посилення політичної роботи партійних організацій в масах і припинення вилазок антирадянських ворожих елементів». Результатом цього документа стала різка кількість засуджених «за контрреволюційні злочини».

Ще на самому початку хрущовської «відлиги» побачила світ збірка віршів Дмитра Павличка "Правда кличе" (1958). Туди ввійшов сонет «Коли умер кривавий Торквемада», в якому в образі Іспанії часів середньовічної інквізиції поет змалював СРСР, а в образі жорстокого «великого інквізитора» п'ятнадцятого століття Томаса Торквемади – Йосипа Сталіна. Коли помер Сталін, проводилися мітинги жалоби, зібрання, а «недремне кагебістське око» спостерігало: «чи не майне де усміх на лиці». Та люди й справді глибоко приховували свою радість і одночасний страх, привчені боятись доносів, перелякано принишкли в очікуванні, зображаючи скорботу:

Коли умер кривавий Торквемада,
Пішли по всій Іспанії ченці,
Зодягнені в лахміття, як старці,
Підступні пастухи людського стада.

О, як боялися святі отці,
Чи не схитнеться їх могутня влада!
Душа єретика тій смерті рада —
Чи ж не майне десь усміх на лиці?

Вони самі усім розповідали,
Що інквізитора уже нема.
А люди, слухаючи їх, ридали...

Не усміхались навіть крадькома;
Напевно, дуже добре пам'ятали,
Що здох тиран, але стоїть тюрма!

Поет у цьому вірші відтворив дух страху, непевності, нерішучості, що панував у країні. До того ж надто прозорою була алегорія, щоб провладні прислужники її не відчитали. Автор не просто змалював тогочасну ситуацію в країні, а застеріг, що зі смертю тирана тоталітаризм автоматично не зникає, а значить, на місці попереднього тирана з'явиться новий. Однак незабаром вісімнадцятитисячний тираж книжки було знищено за вказівкою партійних цензорів. А Дмитра Павличка після цього кілька років не друкували.

У жовтні 1961 року на ХХІІ з'їзді була прийнята нова програма КПРС, яка проголошувала політику "злиття націй" і подальшу русифікацію союзних республік. Результатом такої політики стало засудження українського письменника, політичного та громадського діяча, радянського дисидента, співзасновника Української Гельсінської Групи Левка Лук’яненка до розстрілу, який потім замінили на 15 років позбавлення волі. Його звинуватили в тому, що він «з 1957 року виношував ідею відокремлення УРСР від СРСР, підривав авторитет партії та ідеології марксизму – ленінізму». Одночасно було винесено вироки на великі терміни ще шести національно свідомим представникам української інтелігенції.

Дуже важливими були роки 1959 – 1965, під час яких відбувся найцікавіших процес і появилися різноманітні спілки. За невеликий період ситуація почала виходити поза межі контролю і втримати ситуацію було складно. Аби щось не вийшло за рамки у різних сферах цього життя, радянська влада через ЦКЛСМ та ЦК КПРС вирішила очолити цей нових рух. І в цей же час, упродовж 1960—1964 років, почав активно діяти осередок ранніх шістдесятників – Клуб творчої молоді «Сучасник», який був тоді центром українського національного життя у Києві. До нього належали Лесь Танюк, Василь Симоненко, Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Станіслав Тельнюк та інші. Якраз на 1961-1962 роки припав пік хрущовської відлиги – на цій короткій хвилі молодь хотіла знайти себе. Іван Дзюба, Василь Стус, Ірина Жиленко, Володимир Дрозд, Валерій Шевчук, композитори, художники – всі ці молоді люди знаходять одне одного. Молоді художники малювали старовинні церкви, котрі потім були зруйновані, організовували вечори пам’яті Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Миколи Куліша і Леся Курбаса. Вони збиралися в Жовтневому палаці в кабінеті 13. На одному з вечорів Микола Бажан дозволив собі привселюдно сказати, що відбувалося в цих підвалах і в цих стінах в 1930 -х роках. Це був сміливий виступ, оскільки ситуація у суспільстві уже відчутно змінилася.

Серед активних організаторів та членів клубу була українська художниця-шістдесятниця і відома діячка правозахисного руху 1960-х років в Україні Алла Горська та її чоловік Віктор Зарецький. До їхнього товариства належали Опанас Заливаха, Людмила Семикіна, Галина Севрук, Галина Зубченко та інші. До клубу входило багато студентів київських вишів. Головою клубу було обрано режисера Леся Танюка. Клуб функціонував у приміщенні кінозалу Жовтневого палацу. Саме Алла Горська разом із Василем Симоненком та Лесем Танюком впродовж 1962—1963 років відкрила місця поховання розстріляних НКВС у Биківні, на Лук'янівському і Васильківському кладовищах. Був підготовлений «Меморандум № 2» про жахіття Биківнянського лісу – найбільше в Україні місце поховання жертв масових політичних репресій 1937—1941 років. У Биківнянському лісі знаходився об'єкт спеціального призначення НКВС, де у кінці 1930-х – в 1940-х роках в таємній обстановці здійснювались масові поховання осіб, приречених до розстрілу в позасудовому порядку, репресованих, закатованих і розстріляних у Києві органами НКВС. За даними науковців, там покоїться близько 100 тисяч репресованих комуністичною владою.

Упродовж 1962 – 1963 років починається згортання «відлиги». На це одразу відгукнулися поети. Оцінку тим сумним подіям, які наступали, 23 грудня 1962 року дав Василь Симоненко в своїй поезії «На цвинтарі розстріляних ілюзій», що відомий під назвою “Пророцтво 17-го року”:

Гранітні обеліски, як медузи,
Повзли, повзли і вибилися з сил —
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.
Мільярди вір зариті у чорнозем,
Мільярди щасть розвіяні у прах.
Душа горить. Палає лютий розум.
І ненависть регоче на вітрах.
Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили,
То небо, від прокльонів посіріле,
Напевне б, репнуло від сорому й хули.
Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!
Життя не наліза на ваш копил.
Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій
Уже немає місця для могил!
Уже народ — одна суцільна рана,
Уже від крові хижіє земля,
І кожного катюгу і тирана
Уже чекає зсукана петля.
Розтерзані, зацьковані, убиті
Підводяться і йдуть чинити суд,
І їх прокльони, злі й несамовиті,
Впадуть на душі плісняві і ситі,
І загойдають дерева на вітті
Апостолів злочинства і облуд!

У травні 1962 року відбувся історичний приїзд до Львова Миколи Вінграновського, Івана Драча і Івана Дзюби, якими опікувався Дмитро Павличко. На той час Львів був дуже депресивний, там після чергової хвилі репресій письменників та студентів повсюди панував страх. Вони виступали перед студентами у Львівському університеті. Микола Вінграновський розкішно читав свою поезію. Іван Дзюба вголос сказав, що треба повернути духовну спадщину, повернути твори Хвильового, Винниченка. Іван Драч, коли йшов до трибуни, то зашпортався, і то був дуже важливий знак, так як поет пізніше не мав чіткої життєвої позиції і він не переступить ту умовну»межу», полишивши своїх друзів-шістдесятників. Про це детально пише відомий літературознавець, професор Микола Ільницький у вже згадуваній книзі «Драма без катарсису», яка представлена у фондах бібліотеки. Дебют молотих поетів Драча, Вінграновського відбувся в «Літературній газеті» роком перед цією подією, а їхні книжкові дебюти відбулися саме в цьому, 1962-му, році (до слова, в Муніципальній бібліотеці Добрянського є збірки цих поетів).

До сумного переліку подій, пов’язаних зі згортанням відлиги, можна віднести й такі події:

1963 рік – Підпорядкування національних Академій наук союзних республік московській Академії наук СРСР
В грудні 1963 року помер Симоненко, і тоді був проведений один з останніх вечорів творчої молоді.
1964 рік – початок брежнєвско-сусловської «епохи».
24 травня 1964 року – навмисний підпал Державної Публічної Бібліотеки АН УРСР у Києві, внаслідок чого український відділ (600 тисяч найцінніших рукописів, стародруків, козацьких літописів, рідкісних книг) був повністю знищений, що стало непроминущою втратою для української духовності.

Саме 22 травня 1962 року членами клубу творчої молоді «Сучасник» було започатковано церемонію покладання квітів в центрі Києва у сквері біля пам’ятника Шевченка. Відтоді, наприкінці останнього весняного тижня, збиралися шанувальники творчості поета, влаштовуючи імпровізовані літературні вечори, керуючись цілком зрозумілими, природними мотивами. Влада почала дивитися косо на ці зібрання, а деяким це інкримінувалося як злочин, зокрема студентській молоді. І мотивувалося це тим, що нібито тут бувають різні безвідповідальні виступи, невідомо хто і що співає.

В Києві відбулися арешти в 1964 році, після святкування 150- річчя від дня народження Тараса Шевченка.
Серпень-вересень 1965 року – перша велика хвиля арештів українських діячів в Україні. Прийшов до влади Л. Брежнєв і почалися арешти, т.зв. «перший покіс». Серед репресованих найбільше було письменників. Репресії торкалися окремих людей, які творили іншу літературу.

1 вересня 1965 року – вперше було заарештовано Івана Світличного. На той час він уже давно був без роботи. За ним, за дружиною Леонідою і сестрою Надією постійно стежили, телефон неприкрито прослуховувався. 31 серпня 1965 року в його помешканні (його в цей час не було в Києві), відбувся обшук. Через кілька днів обшук повторився, і лише через тиждень після звернення до КДБ дружині Світличного офіційно повідомили про арешт чоловіка. Одночасно з ним тоді було арештовано Опанаса Заливаху, Михайла Косіва, Михайла Гориня, Богдана Гориня, Святослава Караванського, Михайла Осадчого, В’ячеслава Чорновола та інших. Усіх їх звинувачено за ст. 62, ч.1, КК УРСР в антирадянській агітації та пропаганді. В 1965—1968 роках Алла Горська брала участь у акціях протесту проти розправ над українськими правозахисниками і зазнала переслідувань з боку радянських органів безпеки.

У вересні 1965 року під час прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві Василь Стус разом з Іваном Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції Василя Стуса було відраховано з аспірантури.
Друга половина 60-х – початок 80-х рр. ХХ ст. (період «застою»)

1966 рік – рік судів над заарештованими. Тоді ж, у тому 1966-у, Олесь Гончар з трибуни з’їзду Спілки письменників УРСР, яку він очолював, озвучив, що треба повернути твори Володимира Винниченка та Миколи Хвильового. Власне, він сказав у непростих уже суспільних умовах те, про що згадували у своїх виступах у Львові І. Дзюба, М. Вінграновський, І. Драч ще у 1962 році.

Наступного року шевченківський травень 22 травня 1967 року переріс у у бурхливу політичну демонстрацію. Події відтворює у своїх спогадах один з організаторів акції вшанування пам’яті Т. Шевченка лікар М. Плахотнюк: «Розпочався імпровізований літературний вечір. Один за одним виходять студенти і, не називаючи себе, читають вірші Тараса Шевченка, Василя Симоненка, Володимира Сосюри, Володимира Самійленка. На східцях постаменту–студент театрального інституту Володимир Коляда. Він талановито прочитав кілька поезій класиків української літератури. Завершує поезією В. Сосюри “Юнакові”.

Коли він прочитав: “Дивись, ідуть сини Росії”, у цю мить, прорізавши натовп, міліція почала хапати людей і запихати у міліцейську машину. Люди побачили, що в машину запхали чотирьох. На якусь хвилю натовп заціпенів, але в наступну мить вибухнуло громове і гнівне скандування: “Ганьба!”. І публіка, міцно взявшись за руки, рушила лавиною на міліцію… Відтискуючи міліцію, люди, які зібралися біля пам’ятника Шевченкові, вийшли на майдан, що навпроти університету, перекрили проїжджу частину вулиці Володимирської. На короткий час зупинився транспорт. Майдан вирував протестом.

Для багатьох дисидентів Шевченко став знаковою постаттю, відправною точкою відліку у зростанні їх національної свідомості, творча спадщина поета стала тим фундаментом, на якому вони творили себе. Художниця Алла Горська, літературознавець Іван Дзюба, поет Іван Світличний, письменник Євген Сверстюк та інші започаткували традицію альтернативних святкувань на противагу офіційним. Поступово 22 травня – день перепоховання поета на Чернечій горі в Каневі – стало символом народного спротиву, широкого дисидентського руху.

1968 рік – вторгнення радянських військ у Чехословаччину. У 1968 року влада й українська інтелігенція розпочали підготовку до акції «22 травня» заздалегідь. Ще 28 березня в Києві з’явилися листівки із закликом активно брати участь у відзначенні дня перепоховання праху Тараса Шевченка. Своєю чергою спецслужби напередодні 22 травня взяли під операти-вне спостереження понад 30 осіб, які в минулі роки були «інспіраторами» та активними учасниками зборів поблизу пам’ятника Тарасу Шевченку. Із метою недопущення спроб розповсюдження листівок, нанесення написів «антирадянського характеру» та затримання «злочинців» КДБ й міліція з 12 травня 1968 року запровадили огляд та охорону місць найбільшого скупчення громадян у столиці УРСР у нічний час. Однією з центральних фігур на вшануванні пам’яті Великого Кобзаря 22 травня 1971 р. став Анатолій Лупиніс, який прочитав на мітингу свої вірші «Я бачив, як безчестили матір…» та «Тарасе, батьку, підніми чоло…». Відтоді 22 травня влада сприймала винятково як «націоналістичне дійство». Конфіденційні інформації КДБ при РМ УРСР про наміри «націоналістичних елементів» у черговий раз організувати 22 травня в Києві акцію зі вшанування пам’яті Тараса Шевченка почали надходити до ЦК КПУ на початку травня 1972 року. За вказівкою партійних органів у першій декаді травня того року усіх, хто прийшов 22 травня 1972 року на шевченківські заходи, спецслужби «брали на олівець», охочих прочитати вірші розганяла міліція та народні дружинники. Традиція відзначення 22 травня була відроджена тільки 1989 року.

28 листопада 1970 року – Трагічна смерть (вбивство) української художниці Алли Горської. Її було вбито в помешканні свекра у місті Василькові Київської області. Похорон Горської 7 грудня 1970 на Міському (Берковецькому) цвинтарі у Києві перетворився на мітинг протесту проти існуючого комуністичного режиму в Україні.

Січень 1972 року – арешт Василя Стуса. У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального комітету Компартії, Верховної Ради він критикував керівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили його арешт.

1972-1973 рр. – нова хвиля репресій («генеральний погром», за Г. Касьяновим) або так званий « другий покіс» – ця хвиля репресій пов’язувалася з «літературними» злочинами (тоді за збірку «Чага» було засуджено Тараса Мельничука, за есеїстику – Валерія Марченка, а також Василя Стуса та багатьох його колег по перу). 12 січня 1972 року вдруге заарештували Світличного й звинуватили за тією ж статтею.

27-29 січня 1973 року відбувся закритий судовий процес, де багатьом із заарештованих було винесено вирок: 12 років позбавлення волі (7 років концтаборів суворого режиму і 5 років заслання за антирадянську агітацію і пропаганду, виготовлення та поширення самвидаву).

На початку вересня 1972 року київський обласний суд за звинуваченням в «антирадянській агітації й пропаганді» засудив Василя Стуса до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Поет Василь Стус присвятив Івану Світличному вірш «Не можу я без посмішки Івана…».

Серпень 1975 року – радянські газети опублікували повний текст Заключного Акту Гельсінської наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (відбулася 30 липня – 1 серпня 1975 року; її підписали представники 35 країн).
9 листопада 1976 року – створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ).
5 лютого 1977 року – арешт членів Української Гельсінської групи (УГГ) Миколи Руденка й Олекси Тихого; суд над ними тривав 23 червня – 1 липня і вирок М. Руденку – 7 років ув'язнення та 5 років заслання й О.Тихому –відповідно 10 та 5 років.

4 квітня 1977 року – арешт членів УГГ М. Матусевича і М. Мариновича (засуджені 23-30 березня 1978 року на 7 років ув'язнення в таборах суворого режиму і 5 років заслання).

11 листопада 1978 року – Директива колегії Міністерства освіти УРСР "Удосконалювати вивчення російської мови в загальноосвітних школах республіки" (ще один крок до посилення русифікації).

Друга половина 60-х – початок 80-хх рр. ХХ ст. (період «застою»)

1979 рік – нова хвиля арештів (термін, який називався на суді – переважно 15 років);
Березень-жовтень 1979 року – арешти українських діячів в Україні: Олеся Бердника (6 березня), Юрія Бадзя (23 квітня), Юрія Литвина (6 серпня), Михайла Горбаля (23 жовтня) та інші. Усі вони були засуджені до максимальних термінів ув'язнення в таборах суворого режиму й заслання у віддалені райони Росії. Система знищила Олексу Тихого і Юрія Литвина.
18 травня1979 року – Загадкове вбивство композитора Володимира Івасюка в Брюховецькому лісі біля Львова.

29 травня 1979 року – Ухвала Ташкентською конференцією нових русифікаторських заходів щодо неросійських народів CРСР.
1979 рік – арешти Тараса Мельничука, якому інкримінували побутові злочини
1980 рік – самогубство Григора Тютюнника
Січень 1981 року – арешти студентів, які вирішили відзначити десяту річницю арештів 1972-1973 рр.
23 лютого – 5 березня 1981 року – ХХVI зʼїзд КПРС (останній зʼїзд «епохи розвиненого соціалізму»)
Смерть 76-річного Л. Брежнєва (1982), а за ним і двох його наступників: 70-річного Ю.Андропова (1982 -1984) та 74-річного К.Черненка (1984-1985).
1983 року – Постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах і виплату 16% надбавки до платні вчителям російської мови та літератури ("Андроповський указ") та директива колегії Міністерства освіти УРСР "Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки", спрямована на посилення русифікації.
1984 рік – Померли в таборах Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко.

4 вересня 1985 року – У концтаборі помер поет Василь Стус.

Середина 80-х – початок 90-х рр. ХХ ст.
Березень 1985 року – початок горбачовської «перестройки» («перебудови»), яка запустила маховик розвалу СРСР. До влади в СРСР нарешті прийшов представник молодшого покоління — 54-річиий Михайло Горбачов, якого в березні 1985 року було обрано генеральним секретарем ЦК КПРС (у 1988 році – став головою Президії Верховної Ради СРСР, а в 1990-му – президентом СРСР). Саме з його ініціативи в Радянському Союзі почалася т. зв. перебудова, мета якої полягала в оновленні життя країни. Впродовж 1985–1991 років почалися політичні та економічні реформи, що проводилися в СРСР. Складові частини Перебудови: у внутрішньополітичній сфері – політика гласності та демократизація суспільного життя; в економіці – введення елементів ринкових відносин; у зовнішній політиці – відмова від надмірної критики так званого капіталістичного ладу, значне поліпшення відносин із США та демократичними країнами Західної Європи, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей і глобальних світових проблем. Результатом перебудови на початку 1990-х років стало загострення кризи в усіх сферах життя суспільства, що спричинило ліквідацію влади КПРС і розпад СРСР.

26 квітня1986 року – катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції, побудованій за рішенням Москви всупереч протестам українських учених і широкої громадськості, яка призвела до тяжких наслідків, рівнозначних геноциду. Чорнобиль який став межею для літератури і зачепив звичайну людину, котра усвідомила, що ніяка влада не потурбується про неї. Про це можна детальніше прочитати в монографії Тамари Гундорової «Постчорнобильска література». Ліна Костенко була однією з перших в експедиціях, які досліджували зону відчуження, її матеріальну і духовну культуру.

14 лютого 1987 року – публікація на сторінках «Известий» про «помилування» 140 політвʼязнів.

У 1988 р. постала УГС (Українська Гельсінська спілка). Як писав один з учасників УГС, «коли б якомусь подорожньому поза усі категоричні заборони вдалося побувати в таборах для політв'язнів Мордовії, яких тут є аж шість, то він би був надзвичайно вражений: тут, за тисячі кілометрів від України, на кожному кроці він почув би виразну українську мову на всіх діалектах сучасної України. У подорожнього мимоволі виникло б питання: що діється на Україні? Заворушення? Повстання? Чим пояснюється такий високий процент українців серед політв'язнів, який досягає до 60, а то й до всіх 70 відсотків? Коли б такий подорожній скоро після цього побував би ще і на Україні, то він відразу переконався б, що ніякого повстання, ніякого заворушення на Україні нема. Але тоді б у нього виникло нове питання: чому в містах України так рідко чути українську мову і чому так густо чути її в таборах для політв'язнів?».

19 листопада 1989 року завдяки клопотанням рідних і однодумців у Києві відбулося перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого.Ця подія, як і перед тим «Червона рута», мали велике значення для зрушень – і в суспільному житті, і в літературі.
1989 року – Постанова Пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову (російську) в СРСР.
Квітень 1990 року – Постанова Верховної Ради СРСР про надання російській мові статусу офіційної мови в СРСР.

Конфлікт поколінь в літературі

1990-ті роки стали ще й роками конфлікту поколінь в літературі, або, як прийнято казати, конфлікту «батьків і дітей». Кожне покоління має своїх навчителів – у 60-ті роки авторитетними постатями для молодих були історики Олена Апанович, Михайло Брайчевський, письменники Максим Рильський, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Олесь Гончар та ін. Натомість для тих, хто прийшов у літературу в період розпалу радянської імперії, літературні авторитети минулої епохи не мали вже того значення, їхня спадщина та їхня роль у культурі в цілому піддавалися критиці, розвінчуванню й навіть цілковитому запереченню. У цей час виникли нові літературні угрупування, як «Бу-Ба-Бу», «Нова деґенерація» та інші. Письмениками, які активно увішли у літературу та творили, поряд зі своїми знаними колегами по перу, були: Іван Андрусяк, Юрій Андрухович, Юрій Винничук, Василь Герасим’юк, Степан Процюк, Сергій Жадан, Оксана Забужко, Олександр Ірванець, Іван Малкович, В’ячеслав Медвідь, Петро Мідянка, Воло¬димир Моренець, Костянтин Москалець, Віктор Неборак, Юрко Покальчук, Василь Портяк, Ігор Римарук, Микола Рябчук, Людмила Таран, Тарас Федюк та інші.
Ще однією прикметною рисою цього періоду стало повернення спадщини минулого – імен та творів репресованих письменників.

1 грудня 1991 року відбувся Всеукраїнський референдум – загальнонаціональний референдум на території колишньої УРСР щодо проголошення незалежності України. Відбувся 1 грудня 1991 року. На референдум було винесено одне питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?». Громадяни України висловились на підтримку незалежності. У референдумі взяли участь 31 891 742 особи — 84,18 % населення України. З них 28 804 071 особа (90,32 %) проголосувала «За».

Упродовж розмови про українську літературатуру не раз зринало ім’я Івана Дзюби. Світлана Кирилюк наголосила: «Для нашого часу і цього покоління надзвичайно важлива генетична пам'ять». І згадала одну пам’ятну подію, пов’язану з приїздом у Чернівці в 2004 році академіка Івана Дзюби. Він так тоді сказав про нашу ситуацію упродовж ХХ століття: «Українська культура нагадує доглянутий сад, дерева обрізують, гілочки, а плодів немає, тому що знизу під землею діє машина, яка весь час підрізає те коріння».

На запитання, які прозвучали під час лекції, вдячні читачі можуть знайти відповіді у книгах, які представлені на стелажах Муніципальної бібліотеки.

Не випадково під час лекції Світлана Кирилюк раз у раз поверталася до полиць з новими книжками з літературознавства, аби продемонструвати їхню важливість у контексті аналізованих проблем та щоб привернути увагу читачів. Під час підготовки тексту викоирстано книги з домашньої бібілотеки Світлани Кирилюк, фондів Муніципальної книгозбірні Добрянського та інтернетресурсів.

Рефлексії, думки й нотатки на полях після першої лекції в рамках проекту "Академічні години в Муніципальній" підготувала Л.І. Щербанюк.