27-11-2019

Нові надходження

До відома шанувальників мистецтва, які відвідують сайт DOBRABIBLIOTEKA! На книжковій полиці Муніципальної бібліотеки Добрянського з’явилось дві нових книги – Вокальні твори « Хто я в музиці твоїй» Наталки Криничанки та Богдана Гориня «Любов і творчість Софії Караффи – Корбут» - документальний роман про жертовну любов художниці.


Наталка Криничанка нещодавно з концертною програмою відвідала столицю Буковини - Чернівці. Шанувальники пісень та романсів піснярки – барда мали змогу познайомитись їз її творчістю в Центральному палаці культури. Гуляючи містом після концерту, зачарована чернівецькими затишними вулицями вона опинилась на вулиці Українській і завітала до колишньої вілли Фішерів, де нині знаходиться Муніципальна бібліотека Анатолія Добрянського. Приємні враження від екскурсії книгозбірнею наштовхнули її на думку подарувати книгозбірні свої вокальні твори, які звучали на концертах у місті. Авторка намагалась бути щирою зі своїм шанувальниками, тому в дарунок чернівчанам залишила ноти мелодійних, пронизаних глибоким ліризмом та філософською задумкою пісень, розшифрованих старим викладачем Інституту музичного мистецтва ДДПУ ім. Франка, лауреатом конкурсів авторської пісні та співаної поезії Лілею Кобільник.

Наталія Криничанка – за фахом педагог, а за покликанням – митець, розповідає про неї Лілія Кобільник, яка з голосу автора та з фоноальбому «Я кохаю свого чоловіка» розшифровувала пісні Н.Криничної. «Від її голосу йде якась магічна сила та особливо хочу привернути увагу до її власної мистецької реалізації як композитора, поета та виконавиці. Наталія брала участь у концертах, творчих зустрічах і фестивалях «Розкуття», «Ніч у Луцькому замку», « Черешеньки у Стаса», виступала як організатор і керівник «Фестивалю міського вертепу», «Фестивалю вуличних музик», фестивалю авторської пісні «Бескиди», «Андріівських вечорниць» та інших. Сьогодні Наталка Криничанка – редактор і ведуча програм Львівського радіо. Її болить трагічне минуле свого народу без держави, яке безпосередньо торкнулося і її родини, що постраждала через примусове вивезення батьків з малої батьківщин, Лемківщини, Криниці, - « без права повернення». «Хіба то не горе- когось забувати? Хіба то не горе когось не чекати?» - проникливо співає Наталка Криничанка. І слухачеві мабуть , теж «захочеться впасти листям під ноги нікому, ясніти зорею в дорозі нікому…». І коли чуєш: залишилась одна на дорозі…», то вже не можеш не погодитись з авторкою, яка запитує : « Навіщо ті очі, що світу не бачать?..» і чи може витримати серце, « …яке тільки й плаче…»?Трагедійно, але ж як красиво « плетуть хризантеми вінок на могилі», - цитує барда Наталію Криничну Лілея Кобільник. І справді, пісні Наталії Криничанки не можуть нікого залишити байдужим, бо вони справжні, без пафосу і надмірності, без перебільшень і пишноти.
 
 
Власне як і документальний роман про жертовну любов української художниці Софії Караффи – Корбут Богдана Гориня «Любов і творчість Софії Караффи – Корбут». Роман про високі злети творчого натхнення і падіння, радість і розчарування творчої натури, страждання і самовіддану працю на благо української культури.
В своєму щоденнику художниця одного дня зробить запис:

« Бувають в мене хвилини такої великої
Світлості в душі, що мушу закривати очі.
Боюсь, люди бачать, як із мене проміниться,
Як із мене струменить синім вогнем радість.
І хочу я в такі хвилини відкрити очі
Тільки тим, яких люблю, хочу їм дарувати,
Як квіти, те світло, хочу, щоб і їм стало
В душах аж лоскотно від того вогню,
Який горить в мені.
А ще бувають часами в моєму нутрі бурі.
І серце товчеться, і так боляче виривається з
Грудей, що я відсуваюся від людей,
щоб вони не чули того божевільного стукоту мого серця,
Щоб по його стукотові не здогадалися причини.

Софія Караффи – Корбут

Світу добре відомі біографічні романи про видатних італійських, нідерландських, іспанських , французьких, російських митців, відомих художників інших країн. Зокрема не новиною для шанувальників мистецтва стануть книги про Леонардо да Вінчі чи Мікеланджело, Рембранта чи Рубенса, Гогена чи Ван Гога. Які вже для них стали «настільними», однак менше пощастило українським митцям. І лише нині на світ почали з’являтись певні напрацювання українських авторів, які розповідають про життя та діяльність своїх співвітчизників. Нещодавно Муніципальна книгозбірня Добрянського отримала в подарунок документальний роман – колаж «Любов і творчість Софії Караффи – Корбут», яка собою уявляє книгу життя української художниці, яке було сповнене емоційних переживань і творчого натхнення мисткині, котра за визначенням Людмили Семикіної була «каріаридою української графіки другої половини ХХ століття». Нині велика кількість робіт Софії Караффи – Корбут зберігаються у музеях Львова, Луцька, Канева, Івано – Франківська , в музеях столиці та інших містах України, де експонувалися твори мисткині, а також в музеях та приватних колекціях за кордоном.

Про художницю довгий час було досить мало відомостей, оскільки
вона вела усамітнений спосіб життя. Це породжувало у свій час чимало далеких від правди легенд…
За час своєї творчості Софія багато працювала як графік, але її було цього мало, художницю манило монументально-декоративне мистецтво–вітражі та мозаїка, в яких вона проявила себе як талановитий митець.

«За німецької окупації Софія поступила на перший курс Художньо – промислового училища, де закінчила три курси…Наприкінці 1946 року Москва дала дозвіл відкрити у Львові Інститут прикладного мистецтва( нині Львівська академія мистецтв) і Софії пощастило, вона стала студенткою вишу. Тут здобула славу талановитого графіка, проявивши своє обдарування і романтично-символічну та побутово – сюжетну манеру виконання своїх творчих робіт. «Ця тенденція збережеться у творчості Софії і в наступні роки, проявляючись то в чистому вигляді, то в розмаїтих переплетеннях реального й уявного».

Однак в цей непростий час атмосфера в інституті була досить складною: «партком інституту разом із спецвідділом та завербованою агентурою вистежували кожен крок студентів, їхні розмови між собою, контакти з викладачами… Викладачі – комуністи з погордою ставилися до колег, що здобули освіту в буржуазних академіях Парижа, Кракова та Варшави, запідозрюючи їх у симпатіях до західноєвропейського мистецтва, дорікали нездатністю прищеплювати студентам належну ідеологічну орієнтацію. Під постійним пресо, - пише автор, знаходились студенти, які постійно експериментували… Було вирішено відчислити з інституту студентів – формалістів. .. Софія не терпіла натуралізму в малярстві, вдавалася до узагальнення й стилізації форм і за впертість «малювати на свій лад», а не в стилі соцреалізму, вислуховувала постійні «нотації»…

Під час навчання через «крутий норов» у дівчини з’явились неприємності, вона вважала, що навіть готується її відчислення з інституту. Ситуація стала ще більш напруженою після вбивства 25 жовтня 1949 року письменника Ярослава Галана. У вузах Львова настали тривожні часи. Повторилася історія аналогічна тій, яка була пов’язана з вбивством 1 грудня 1934 року партійного діяча Сергія Кірова…Драматичні події стали приводом для репресій. Чекісти з ранку до вечора, розповідає автор книги, рилися в документах середніх спеціальних та вищих навчальних закладів, вишукуючи підозрілих осіб, які могли в той чи інший спосіб контактувати з підпіллям ОУН. Окремі студенти були усунуті від навчання, чимало з них – заарештовані... «під постійним прицілом» знаходився і живописно – декоративний факультет і факультет графіки, на яких навчалась Софія. Чекісти вишукували студентів - формалістів… А також намагалися зясувати, яким чином підпільники ОУН тиражують літературу, вони «провіряли літографічні камені і графічні станки» на факультеті графіки. Імовірно, що питання про можливість використання майстерні графіки для тиражування ідейно – ворожої продукції розглядалось на найвищому рівні… В певний момент у головах партійних чиновників визріла думка про недоцільність існування факультету графіки у Львові й переведення цього факультету до більш надійного міста – Києва. Однак Софія відмовилась від навчання у Києві і потрапила під особливий контроль чекістів. Написавши заяву – перевелась на керамічний факультет. Та під час обрання теми дипломної роботи стався черговий неочікуваний курйоз… Викладачі, виконуючи вказівку партійних органів готувалися до трьохсотлітнього ювілею « воз’єднання України з Росією» і орієнтували студентів обирати теми, пов’язані з важливими історичними подіями. «Прохідним» мав стати образ Богдана Хмельницького. Настанова зробила своє: Софія почала збирати матеріли, пов’язані з епохою великого гетьмана. Визрів задум створити вітраж «Богдан Хельницький»… Юна художниця вивчала зброю, характерні типажі і т.д. Після виснажливої праці проект вітражу був готовий… Дівчину похвалили за сміливість, але члени вченої ради були одностайні, що дипломні роботи повинні бути виконані в матеріалі, відповідно до обраного фаху - з кераміки. Тобто, Софії «слід було обирати КЕРАМІКУ, а не ВІТРАЖ». Щоб не провалити іспитів у студентки з’явився ще один проект - «Богдан Хмельницький, матеріал порцеляна». Порцеляновий таріль виконаний художницею дав їй путівку в життя і рекомендацію на підприємство фарфорової промисловості у Львові. Не дивлячись на те, що на фабриці юну художницю всі цінили за її талант, ні «амбіційний максималізм», ні активне використання історичних постатей у своїх творчих роботах довго не давали можливості талановитій художниці стати членом Спілки художників України. Софія «була вимучена очікуванням… Жила у світі уяви… Пригадувала сюжети видатних літературних творів… Вдумувалася в їхній глибинний зміст, шукала способу втілити літературні типажі у зримі образи. «Щоб якось відплатити «безпардонним залицяльникам» виліпила «Солоху»: чорт обвиває жінку, ластиться біля її ніг, а вона чекає нагоди, щоб його відлупцювати…» Іноді бувало, впадала в апатію, переборювала себе й знову бралася за працю…».

Творча кар’єра Софії Караффи – Корбут була не простою, але успішною, вона отримала в центрі старого міста розкішну майстерню, , отримала популярність, отримала членство у Спілці і була неодноразово учасницею з’їзду художників СРСР. Її ліногравюри прикрашали відомі видання…

 
Художниці належить ряд шедеврів у царині станкової та книжкової графіки. Це стосується і творів, які були створені художницею за мотивами творчості Великого Кобзаря, письменниці Лесі Українки, Івана Франка та багатьох інших відомих українських письменників.

Як справжній митець Софія свідомо відмовилась від одруження. Існує традиційна думка, що митець це робить задля того, «аби рутинна сімейна проза не завадила високій поезії творіння». Однак автор книги бачить героїню свого твору іншою : «В душі і в її серці вирувала енергія й пристрасті жінки, для якої чужим і неприйнятним було таке затворництво…». Тому «стрижнем документального роману» Богдан Горинь зробив «листи художниці до близьких її серцю людей, рідних, друзів, знайомих»…

Зазвичай епістолярна спадщина неординарних особистостей допомагає зрозуміти душевні, емоційні, інтелектуальні стани та настрої людей, які часто суттєво впливають на творчу, громадську та політичну їх діяльність… Саме цим можна пояснити і інтерес дослідника Богдана Гориня до епістолярії української художниці – Софії Караффи – Корбут. Його вразило в першу чергу в художниці те, що не дивлячись на муки розчарувань і невимовно тяжкі роки самотності, вона окрилена великою любов’ю, пробуджувала в людях велетенську життєву енергію і творчу потугу від споглядання мистецьких творів, які заслуговували на визнання.

Підготувала Галина Мурмилюк